Книга серії «Україна в революційну добу»



Сторінка2/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
***

У грудні 1918 р. в Харкові ліві елементи українських соціал- демократів утворили Організаційний комітет фракції «незалежних», який діяв до VI конгресу УСДРП. Основні позиції, які відстоювали «незалежники», зводилися до протидії угодовській, поступовській політиці правиці партії, до послідовної боротьби за самостійність, незалежність УНР і негативного ставлення до більшовиків, їхньої політики в Україні. Відносно КП(б)У Оргкомітет фракції «незалежників» окремо зазначав: «З цією партією фракція рішуче бореться з таких причин: 1. Є то партія антиукраїнська. Ідучи супроти національно-політичних прав українського народу, є то партія ворожа українській державі. Є то партія на послугах російського імперіалістичного большевицького уряду. Через те вона глибоко реакційна, і цій партії немає місця на Україні. 2. Є то партія, що йде не до диктатури пролетаріату та революційного селянства, а до диктатури частини пролетаріату і своєї партії, і через те глибоко насильнича і, замісць пролєтарсько-диктатурного насильства над буржуазним ладом, вводить насильство невеликої купки. 3. Ця партія своїм незадуманим, безладним способом заведення соціялістичних реформ псує й руйнує господарство Росії і наміряється зробити те і з господарством України. 4. Є то партія двулична, яка весь час ламає свої ж принціпи. Признавши на катеринославськім з'їзді незалежність нею ж вигаданої Української Робоче-Крестьянської Республіки — нікчемного підголоска петроградських большевиків, — вона знову потім і нині стоїть за реакційне домагання федерації, об'єднання бувшої Росії. З огляду на це партії не можна довіряти, навіть коли б вона знову перекинулась і визнала самостійність та незалежність України і право українського народу на самовизначення, аж поки вона органично не перетвориться і не зіллється з інтересами українського трудового люду. Тому недопустимі спільні з нею виступи, погодження, кандидатури і т. д.»[7]. Критичне ставлення «незалежників» до централістичної політики російських більшовиків і до їхніх методів соціально-економічного будівництва у поєднанні з виразним і категоричним відстоюванням самостійності і незалежності Української Республіки тривалий час зв'язувало «незалежників» з Директорією, змушувало їх (а разом з ними і широкі робітничі українські маси, які формально хоч і не належали до фракції незалежних, але подібно до них оцінювали події) шукати якщо не порозуміння з Директорією, то хоча б використання утворених нею державних апаратів і майбутнього Трудового Конгресу для організації справжньої робітничо-селянської влади в незалежній Українській Республіці. Однак суспільно-політичне життя в УНР під проводом Директорії дедалі більше переконувало «незалежних» українських соціал- демократів у необхідності дистанціюватися від неефективного і згубного курсу. Кульмінацією стали події під час VI конгресу УСДРП, де ліві, відповідно до своїх поглядів, запропонували власну резолюцію про поточний момент. її найголовніші пункти були сформульовані таким чином: «…2. Сучасна українська революція є одною з фаз соціялістичної революції в національних українських формах і, як така, ставить перед пролетаріатом України слідуючі завдання: а) перетворення суверенної, самостійної і незалежної Української Народньої Республики в суверенну, самостійну і незалежну Українську Соціялістичну Республику; б) організацію влади на принціпі диктатури міського і сільського пролетаріату та незаможнього трудового селянства, організованого в робітниче-селянські ради, з цілковитим усуненням від економичної і політичної влади буржуазії, поміщиків і заможнього селянства, при чому організація влади рад має відбутись пляномірно з центру, конституційним шляхом, без дезорганізаційних та анархичних самочинних захватів влади окремими радами на місцях; в) організацію всього народнього господарства України на соціалістичній основі, для чого необхідна пляномірна націоналізація землі, кредіту всіх засобів продукції і транспорту з підпорядкуванням їх загальному плянові державного господарства. 3. Виходячи з того, що, згідно ходу світової революції і внутрішньому своєму розвиткові, Україна має бути соціялістичною республікою, де влада має належати пролетаріату і революційному селянству, Конгрес УСДРП постановляє, що сучасний уряд повинен реорганізуватися на основі представництва революційних українських партій, які стоять на ґрунті: а) самостійности національної Української Соціялістичної Республики і б) влади робітниче-селянських рад. Цей уряд є тимчасовим до організації влади Всеукраїнським Конгресом робітниче-селянських рад. 4. Стоючи на ґрунті незалежності Української Соціялістичної Республики і виходячи з моменту почавшоїся світової соціялістичної революції, УСДРП, боронячи всіма засобами незалежність Української Республики, вимагає від українського уряду: а) порозуміння з Російською Совітською Республикою на підставі обопільного признання суверенности обох соціялістичних республик, повного взаємного невтручання у внутрішні справи сусідньої республики, негайного виводу російського війська з території Української Соціялістичної Республики і налагодження економичних відносин; б) вимоги від держав Антанти виводу війська з території України (включаючи й Крим), невтручання їх у внутрішні справи України і, в разі відмови, активної оборони Української Соціялістичної Республики супроти імперіялістичного нападу»[8]. Після того як права більшість конгресу УСДРП відхилила запропонований проект, «незалежники» залишили партійний форум. 12 січня 1919 р. відбулося окреме засідання меншості Конгресу, на якому було ухвалено організувати в партії фракцію «незалежних» з власною політичною платформою й окремим організаційним центром. На цьому ж засіданні обрали новий Організаційний комітет. Наступного дня відбулося перше засідання Оргкомітету фракції «незалежних», на якому було ухвалено текст декларації фракції й вирішено видавати власний орган під назвою «Червоний Прапор» з гаслами «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» і «Визволення робітників є справою самих робітників!» (перше число вийшло 22 січня 1919 р.). В опублікованій декларації наголошувалося на відмінностях, які мали місце у поглядах на сутність етапу Української революції, що переживався, і на тактику, яку сповідували ліві й праві сили в УСДРП. «Ми, Фракція Незалежних Української Соц. — Дем. Роб. Партії, різко й виразно стали на новий шлях, і в цьому перше тактичне розходження наше з рештою партії, - говорилося у документі. — Ми мусимо стати на новий шлях, коли хочемо рятувати економичне й соціяльне життя України, а, значить, і національно-державне, бо одне з другим тісно зв'язано. Принціпіяльно наче б то і фракція незалежних, і офіціяльна частина партії стоять на ґрунті соціялістичної революції, обидві частини партії визнають, що соціялістична революція на Україні може відбуватися лише в формі самостійної і незалежної Української Республики. Але той стан мертвої точки, на якому став VI Конгрес, є тяжким ударом перш за все по самостійности і незалежности Української Республики, бо не дає Україні твердо стати в середині, а, значить, і на вні в цей момент, коли світова війна розбивається на цілий ряд частинних війн, на основі необхідності для соціялістичної революції переведення її в національно-державних формах»[9]. «Незалежні» українські соціал-демократи чітко зафіксували власну позицію щодо моделі організації влади в УНР. В декларації говорилося: «Виходячи з спільного розуміння самостійности і незалежности України, як необхідної і конечної форми переведення соціялістичної революції,фракція незалежних, одначе, різко розходиться з офіціяльною партією в формах влади, здатних для переведення соціялістичної революції. Тоді як фракція незалежних єдино можливою формою влади в момент соціялістичної революції, принаймні в сучасну її стадію, визнає диктатуру пролетаріату й селянства в формі робітничих і селянських рад, офіціяльна партія допускає цілу плутанину: Трудовий Конгрес і парлямент з чотирьохвосткою, а на місцях — і органи самоврядування, і комісари, і трудові ради. Своєю тактикою офіціяльна партія руйнує ті органи, на які вона лише і могла би опіратись, це б то робітничі й селянські ради… Ми, фракція незалежних, не можемо брати на себе відповідальність за це. Ми вважаємо, що коли вже УСДРП не може різко змінити напрямок урядового курсу, то вона повинна одкликати із уряду своїх представників і стати на шлях боротьби за справжню народню владу, за владу робітниче-селянських рад… Офіціяльна партія гадає врятувати революцію, хапаючись за старі демократичні формули, боючись ясно й виразно стати на той шлях, який неминуче є в сучасний момент для партії пролетаріату. Демократизм не дає і не дасть сильної централізованої влади, яка лише й може переводити революцію. Демократизм на Україні неминуче перетвориться в диктатуру середніх клясів громадянства, які, звичайно, не можуть бути чинниками соціялістичної революції. Народні маси при парляментарнім ладі також будуть відкинуті від творчости. Соціялістична революція вимагає централізованої влади, як в центрі, так і на місцях, але влади на основі активної в ній участи основної маси працюючих; формою такої влади є влада рад. Той, хто сказав «соціалістичнареволюція», мусить сказати і «влада рад». В цьому в нас основна ріжниця з офіціяльною партією»[10]. УСДРП («незалежні») вважали, що в Українській революції має брати активну участь і пролетаріат, а відтак і створювати разом з селянством спільні органи влади. «Ми думаємо, — декларувалося далі в документі, - що момент можливости втягнення не-українського робітництва в роботу соціяльно-державного будівництва незалежної Української Соціялістичної Республики вже наступив і найшвидше та найкраще може відбутися лише через владу рад, де робітництву має бути забезпечено не менше третьої частини впливу у відповідних органах рад»[11]. «Незалежні» українські соціал-демократи, не бажаючи брати на себе відповідальність за орієнтацію, обрану VI конгресом УСДРП, вважаючи її шкідливою для Української революції, проголошували утворення в межах партії окремої фракції з власною політичною лінією й тактикою.«Фракція незалежних УСДРП буде працювати серед мас на ґрунті своєї резолюції під гаслом боротьби за робітниче- селянську владу рад в незалежній самостійній Українській Соціялістичній Республиці. Але наша фракція остаточно не рве з партією, бо вважає, що і вся партія ходом революції примушена буде стати на нашу позицію. Ми переконані також в тому, що українські робітничі маси будуть з нами, а не з тими офіціяльними керовниками партії, які думають врятувати Україну соціялістичними латками на буржуазній основі. Наше відношення до українського уряду опреділяється загальною нашою позицією. Сучасний уряд України — «Директорію» — ми не піддержуємо. Своєю ясною критикою ми штовхаємо його на шлях увільнення від буржуазних пут, в той же час розкриваємо перед масами кожну його помилку, кожну зраду народнім інтересам»[12]. Як і в попередніх документах, фракція «незалежних» українських соціал-демократів спеціально наголошувала на своїй відмінності від КП(б)У, на ворожому ставленні до її курсу: «Розуміння наше соціялістичної революції різко ріжнить нас від партії большевиків- комуністів, робота якої є шкідлива для робітництва України, бо тягне вона до Росії і на вні, а не в середині України шукає собі опору. Через те робота цієї партії на Україні є імперіялістичною і тягне вона до підбиття України під Росію, чого ми — незалежні укр. соц. — дем. — допустити не можемо, бо ми є перш за все тією політичною групою, яка тільки в масах українського робітництва і селянства бачить залог успіху революції і тільки на них спирається. Ріжнить нас од большевиків також: і те, що ми не визнаємо зараз можливою чисту диктатуру пролетаріату, а ставимо, як необхідність сучасного моменту, диктатуру пролетаріату разом з революційним селянством — в формі влади робітниче-селянськихрад»[13]. З тактичних моментів варто підкреслити намагання «незалежних» українських соціал-демократів використовувати будь-яку нагоду для посилення впливу на робітничі й селянські маси. «Через те не відкидаємо ми й участи в Трудовому Конгресі, хоч і не покладаємо на нього великих надій, — зазначалося у декларації. — Використати цей сурогат ми мусимо, бо все одно дні його короткі: він мусить уступити владу або вправо, або вліво. Ми, незалежні, не визнаємо тверджень про неполітичність армії. Армія — це ті ж робітники і селяне, і боряться вони за свої робітниче-селянські інтереси. Через це ми домагаємося представництва від армії в політичних органах, в тому числі і в Трудовому Конгресі, і в радах. Але ми відокремлюємо політичну ролю армії од стратегичної, техничної й оперативної. Тут повинна бути строга дисціпліна і повне підлягання військовим властям, поставленим робітниче-селянським урядом»[14]. Свою позицію незалежні повністю виявили і на VI конгресі УСДРП. На ньому були присутні 35 делегатів з правом вирішального, 26 — з правом дорадчого голосу. Центральним, ключовим питанням була оцінка поточного моменту, що конкретизувалася у ставленні партії до Директорії і радянської форми влади. Доповідач, член ЦК УСДРП, незалежник А. Пісоцький висунув тезу — визнати за необхідне організувати класову робітничо-селянську радянську владу в Україні; Директорію ж і майбутній Трудовий Конгрес розглядати як тимчасові, швидкоплинні етапи на шляху до цієї влади. Доповідь підтримали В. Мазуренко, М. Авдієнко, М. Ткаченко, інші члени фракції незалежних, котрі, вказуючи на початок світової соціалістичної революції, вимагали у зв'язку з цим не тільки організації влади в Україні у формі рад, але й найтіснішого зв'язку Української революції з німецькою та російською, негайного миру з радянською Росією та спільної збройної боротьби з контрреволюційним (красновським) Доном і Антантою. Однак правиця партії рішуче виступила проти такої оцінки моменту і зазначених домагань. М. Порш у тривалій промові доводив зовсім протилежне тому, що говорив колись на IV Конгресі партії, а саме — що час для соціалістичної революції ще не настав; що російські комуністи збанкрутували у своїй спробі організації соціалістичної республіки; що єдиний вихід для Української революції — «не диктатура пролєтаріяту, а панування демократії», бо, мовляв, «для диктатури у нас немає пролетарської кляси: диктатура міста над селом — це повторення російських большевицьких нездатних спроб, а диктатура села — це диктатура дрібної буржуазії, що найменше можливо», що, нарешті, з категоричними революційними методами треба зачекати, «доки справа соціялістичної революції стане ясною в Англії та в Америці поруч з Германією»[15]. За М. Поршем виступив з промовою В. Винниченко. Зазначивши, що він не цілком погоджується з М. Поршем, Голова Директорії, зокрема, сказав: «Там, де є 70 % селянства, не може панувати міський пролєтаріят. При індивідуалістичній методі нашого сільського господарства тут — на Україні — соціялізм не можна здійснити по російській методі, бо село від нього конче мусить відсунутись… Ми не тільки соціалісти, але й державники. Кожен з нас є, до певної міри, попечений соціяліст. Хіба ми рад не визнаємо? Хіба дух розвою працюючих, то не наш дух? Але як той, у кого пошкоджені легені, мусить насамперед лікувати їх, щоб організм набрав нормального стану, так ми мусимо доконче вигоїти національне своє питання. Треба насамперед відшукати вдовольняючі форми державного розвитку. А для цього мусимо з'єднати два елементи два моменти: клясово-пролєтарський і національний»[16]. Промова В. Винниченка мала досить сумбурний характер. Відчуваючи це, Голова Директорії навіть посилався на те, що він передусім художник, митець, людина, яка за фахом схильна до емоційного сприйняття довколишнього світу, почуття якої можуть вступати в очевидні суперечності між собою. Однак перекрити тим логічні невідповідності різних частин виступу все ж не можна. «Ми перш за все соціялісти, — вів далі лідер УСДРП. — А найпершою умовою переведення соціялізму є захоплення влади, рахуючись з обставинами. Я не вважаю, що соціяльну революцію доконче мусять переводити совдепи. Ви пригадайте тільки, у чиїх руках не були у нас совдепи. Спершу меншовики, потім большевики, потім демобілізоване деклясоване салдацтво, потім комуністи і просто анархісти. Пригадайте і те, що у нас справжньою реальною силою є селянство, і скажіть: у чиїх же руках має бути влада? Яко дрібнобуржуазну верству, селянство треба знищити, а натомісць виробити з нього трудове селянство. Чи протирічать же соціяльній революції селяне, що мають у своїм землекористуванні 5-15 десятин? Чи протирічать такі селяне соціялістичним реформам? Ні! Вони підпомагатимуть їм. Наше завдання, строючи на цьому нове селянство, втягти його в процес нашої національно-соціяльноїреволюції. Першеми державники націоналісти; ми, яко національна особь, не хочемо умірати або підлягати болючій експеріментації. Це завше мусимо мати на увазі і в сучасних умовах мусимо опіратися на переважаючу реальну силу — на селянство. Чому не утворити совдепи?! Але що вийде? От що. У Київі, скажемо, совдепський конгрес. Приїздять селяне. Пропорція мусить бути, згідно статистичним вислідам: 1 металіст на 14 кухарок і на 50 (чи ще на більшу кількість) селян. Отже мусіла б бути, коли говорити про диктатуру пролетаріату, диктатура над селянами. Для чого ж ми боролися з гетьманом? Щоб у лещата взяти оте селянство, що кров свою лило?! Ми, українські соц. — демократи, партія пролетаріату, в цьому разі віддали б владу тому пролєтаріятові, котрий, може, літ через десять і змушений був би таки дати нам повні національні права. Бо не секрет же, скільки в нашу індустрію війна і московська політика вкинула неукраїнського робітництва. Це зробили б так ми. А инші? Скажемо конкретно: збірається Трудовий Конгрес і ухвалює: усунути від селян право на державну владу. Не кажу вже про селян, але січовики не стерпіли б і розігнали б конгрес. Почалась би страшна межиусобиця. На деклясовані банди опертись не можна. Сили не було б… Вихід? Вихід тоді який даєте? З Пятаковим і Антоновим я абсолютно не піду проти українських січовиків. Тут точка. Можете тоді мене виключати з партії»1. За багатослів'ям і очевидною суперечливістю проглядається два цілком певних моменти: несприйняття радянської форми влади за більшовицьким зразком і побоювання військової сили Січових стрільців у Києві, а по Україні в цілому — отаманщини. Підсумовуючи все, що він прагнув донести до делегатів конгресу, В. Винниченко завершував промову не надто оптимістичними висновками: «Коротко: база — селянство; наше завдання — дбати, щоб село не стало дрібнобуржуазною силою, виробляти з його пролетарську масу, держати орієнтацію на західний і світовий висо- коіндустріалізований пролєтаріят; ні в якім разі не на відсталий російський, бо коли з ним зв'яжемось, большевики російські нас розколять, роздавлять, відіпхнуть від влади наші сили. Тут тоді буде диктатура Пятакових, Антонових тощо. Мусимо спіратися тільки на свою силу. Силу цю ми повинні дістати, коли дійсно зросла вона — своя — пролєтарсько-демократична — за рік революційної боротьби. Коли ж її в дійсности немає, то й держави демократичної у нас не буде. А вже соціалістичної і поготів»[17]. В іншому дусі побудував свій виступ на конгресі В. Чеховський. Голова уряду висловився за запровадження радянської форми влади в Україні. При тому він доводив, що є різні ради, що радянська — це ще зовсім не більшовицька система. Відкидаючи більшовицькі методи як диктаторські й насильницькі, В. Чеховський водночас заперечував і парламентаризм на основі загального виборчого права, що, на його думку, нерідко є вигідним лише для буржуазії. Тому він висловився за ради в «чистому, неопоганеному вигляді», «без терору й насильства». Падіння Центральної Ради В. Чеховський пояснював передусім відсутністю опорних баз на місцях, якими можуть бути лише ради трудового народу. За оцінкою І. Мазепи, «промова Чеховського показала, що на українському «Олімпі» не все гаразд. Виявилось, що голова Директорії й голова уряду по різному дивилися на основні завдання української політики»[18]. Колеги по партії і в момент конгресу, й пізніше критично поставилися до тодішньої позиції і В. Винниченка, й В. Чеховського. Так, той самий І. Мазепа в книзі «Україна в огні й бурі революції» писав, що обидва «не мали ясного погляду на справу. Замісць того, щоб справу творення незалежної України покласти в основу всебічного визволення українського народу (так робили тоді в себе соціялісти польські, грузинські, латиські, естонські та фінські), вони блукали між кличами демократії та диктатури й шукали виходу для «гармонійного з'єднання» ідеї національної з соціяльною в неясних формулах про «трудову владу», про «ради трудового народу» і т. п.»[19]. Більшість учасників конгресу підтримали позицію В. Винниченка й М. Порша. Відхиливши проект резолюції «незалежників» (після чого останні, як вище вказувалося, залишили форум), конгрес ухвалив резолюцію про поточний момент. В ній доводилося, що в міжнародній соціалістичній революції Україна займає осібне становище як переважно дрібноселянська країна, а український народ не має цілісності, його гілки входять до кількох держав чи національно-державних утворень. «Виходячи з цих внутрішніх і міжнародніх обставин, — говорилося у документі, — український пролетаріат нині не може і не має права, не ставлячи під погрозу небезпеки долі революції) брати в свої руки народне господарство для рішучої і безоглядної соціялізації його в цілому, шляхом робітничої диктатури. Його завданням в сучасну хвилю є — беручи участь у державній владі і будівництві, підтримуючи з усієї сили процес національно-державного об'єднання частин української нації, - прокладати шлях до панування трудової демократії в Українській республіці, поширювати робітничі організації, переводити обережну і повільну соціялізацію дозрілих галузів народнього господарства і втягувати селянство в процес всієї господарчої соціялізації»[20]. Відмежувавшись у такий спосіб від соціалістичної революції за більшовицьким зразком (тобто від диктатури пролетаріату), резолюція VI конгресу УСДРП висловила ставлення до проблеми влади в Україні: «З огляду на те, що соціялістичний переворот є процес довгий, який може бути переведений в життя лише організованим і свідомим пролетаріатом за допомогою революційної демократії взагалі, - Конгрес вважає, що в даний початковий момент соціялістичної революції влада в центрі і на місцях повинна бути такою, котра могла б забезпечити цілком вільний розвиток сил демократії. Сучасна революція на Україні є лише початкова підготовча стадія соціялістичної революції, стадія здійснення в першу чергувсіх загальнодемократичних реформ, стадія панування справжнього демократизму, через який і на підставі якого можливий успішний перехід до соціялізму. Виходячи з цього, Конгрес висловлюється за скликання в найближчому часі органа всенароднього представництва, парлямента, обраного на основі загального і т. д. виборчого права. Приймаючи ж на увагу важкий переходовий момент, який переживає тепер Україна, а також зважаючи на негайну потребу для уряду опиратися в своїй діяльности на організовану базу з представників революційної демократії, - Конгрес висловився за негайне скликання Всеукраїнського Трудового Конгресу з представників робітництва і селянства як тимчасового законодавчого органа. До скликання Трудового Конгресу вся влада належить Директорії, робота якої повинна бути направлена на закріплення здобутків революції і на негайне переведення ряду реформ в напрямку початкової стадії соціялістичної перебудови. Конгрес висловлюється за негайне переведення нових виборів до органів земського самоврядування. Власть на місцях, до перевиборів місцевих самоврядувань, повинна належати комісарам, котрі працюють в контакті і під контролем з місцевими трудовами радами як органами об'єднання революційної демократії, організованими із пропорціонального представництва від робітників і селян. Комісари обіраються місцевими трудовими радами і затверджуються центральним урядом. Влада повинна бути централізована, причому влада військова повинна бути підпорядкована владі горожансько-політичній»[21]. VI конгрес УСДРП розцінював поточний момент як підготовчий для соціалістичних реформ, для перспективного перетворення Української Народної Республіки в соціалістичну і з цією метою накреслював такі заходи в галузі внутрішньої політики: «1. Знищення всіх остатків поміщицько-самодержавного ладу у всіх його виявах і в першу чергу негайне рішуче чищення урядового апарату, як в центрі, так і на місцях, у всіх галузях порядкування, від контрреволюційних і антидержавних елементів; 2. негайне здійснення всіх реформ робітництва і селянства в напрямі програми партії, і в першу чергу негайне переведення земельної реформи в напрямі програми партії, прийнятої IV Конгресом УСДРП; 3. негайна націоналізація найбільш дозрілих і підготовлених до цього паростей промисловости, як залізниць, цукроварень і инше; 4. негайне переведення широких фінансових реформ в напрямі перенесення тягару на маючі кляси і в першу чергу утворення власної валюти; 5. негайна організація сильної народньої армії на основах твердої дисціпліни для оборони об'єднаної Української Народньої Республики від нападу ворогів ззовні»2. Природно, що вищенаведені рішення з'їзду вже певною мірою давали уявлення про орієнтації УСДРП в міжнародних справах. Однак делегати партійного форуму вважали за необхідне внести до своєї резолюції і окремий розділ, в якому визначалася програма зовнішньополітичного курсу. Превалює в ній (і це цілком виправдано) проблема відносин з Радянською Росією. «Стаючи на основі признання суверенності української нації, - говорилося у підсумковому документі форуму, — VI Конгрес УСДРП обстоює повну незалежність Української Народньої Республики. Виходячи з цього, Конгрес ухвалює піддержувати стремління українського народу до повного самоозначення і боротися з усякими замахами на незалежність України, як з боку Совітської Російської Республики, так і з боку якоїсь иншої держави. VI Конгрес УСДРП визнає, що держави Антанти переслідують на Україні тільки імперіялістичні цілі і що окупація України Антантою була б початком відновлення монархії й реакції на Україні. У відношенню до Совітської Російської Республики й її політики на Україні VI Конгрес УСДРП мусить сказати своє слово осуду проти ганебних для партії пролетаріату і соціялістичної влади захватних плянів, які має виконувати Совітське Правительство проти Української Народньої Республики. Совітська влада, не маючи змоги засипати вириту нею прірву між селянством і робітництвом Росії, аби продовжити час свого панування, хоче явним грабуванням українського селянства задовольнити потреби безробітного російського робітництва, чим і пояснюється наступ совітської армії на Україну. Протестуючи проти нападу совітської армії, Конгрес допускає миролюбні відносини і торговий обмін із Совітською Республикою тільки в тім разі, коли наступ російської армії на Україну буде припинено і коли чужоземне совітське військо буде виведено за межі України. Бажаною ціллю для всіх держав, які стали на шлях революції, VI Конгрес УСДРП визнає найтісніше економичне об'єднання в боротьбі з імперіялізмом держав Антанти, а через те політика правительства Російської Совітської Республики, намірена до завоювання України, розриває всяку згоду, нищить взаємне порозуміння і підриває надію на успіх міжнароднього пролетаріату в боротьбі з імперіялізмом і капіталізмом. Українське робітництво вже раз пережило найлютішу монархичну реакцію через завойовницьку політику совітської власти (гетьманщина), і тепер, в годину грізної небезпеки для існування витвору українського пролетаріату і революційної демократії — Української Народньої Республики — VI Конгрес УСДРП заявляє, що українське організоване робітництво буде всіма силами боротисьз ворожими реакційними нападами, як з боку держав Антанти, так і з боку Російської Совітської Республики. Українське робітництво всі сили свої покладає, щоб урятувати основу свого нормального розвитку — Українську Народню Республику — від усяких імперіялістів, якими б гарними словами вони не прикривали свої зажерливі замахи на самостійність українського народу і українського пролетаріату»1. Аналіз ухвалених VI конгресом УСДРП документів дає підстави для кількох важливих висновків. Провідна партія Української революції рішуче заявила, що їй не по дорозі з більшовиками і з системою організації влади за класовим принципом. Навіть більше, за пропагандистським камуфляжем проглядає і тенденція відходу від ідеї трудових рад. Відкладаючи соціалістичні реформи на далеку перспективу (поки що варто було обережно дбати лише про «підготовку підвалин» для них), лідери УСДРП виступали за «справжній демократизм» (Установчі збори, демократичні органи самоврядування на місцях тощо), тобто за принципи загального виборчого права. Тим створювалася ідейна база для відновлення уже порушеного демократичного фронту, особливо ж для повернення до його лона організацій правого флангу — хліборобів-демократів, соціалістів-самостійників, соціалістів- федералістів, Січових стрільців, різноманітних отаманів тощо. Логічним продовженням постанов VI конгресу УСДРП була відозва ЦК партії «До населення Української Народньої Республіки», оголошена невдовзі після завершення форуму. В ній, зовсім покинувши колишню революційно-соціалістичну фразеологію, правиця УСДРП доводила робітникам і селянам шкідливість радянської форми влади, агітувала за «горожанський мир», за «загальне, пряме, рівне і тайне виборче право». Партія вмовляла відректись на майбутньому Трудовому Конгресі від проголошеної Директорією трудової системи влади, залякувала анархією, голодом й іншими «большевицькими» страхіттями в разі подальшої боротьби трудящих проти поміщиків і капіталістів. Побіжно правиця «нищила» у відозві фракцію «незалежних», поціновуючи її як невеликий гурток збольшевичених «спасителів революції».
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка