Книга серії «Україна в революційну добу»



Сторінка14/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.45 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29

РОЗДІЛ ІV. ПОГРОМИ




Особливо дражливою впродовж багатьох десятиліть залишається проблема єврейських погромів у 1919 р., точніше їх зв'язок з отаманщиною. Ніхто не в спромозі заперечити, що саме той рік увійшов у вітчизняну історію як час наймасштабніших, найкривавіших ексцесів за національною ознакою. Суспільна думка виявляє повну згоду з тим, що погроми спричиняли денікінці, маючи на озброєнні великодержавну ідеологію, проявом якої був відвертий антисемітизм. Визнаються і факти погромів, породжених надто радикальним революціонаризмом тих червоних частин, які тимчасово опинялися у полоні настроїв партизанщини (природно і в першому, і в другому випадках мова йде про територію, на яку відповідно поширювалася біла чи червона влада). Разом із тим на сьогодні доводиться констатувати наявність вельми потужної тенденції: чимало публіцистів, частково — істориків, витрачають великі зусилля на те, щоб довести, начебто таким ганебним явищам, як погроми, не могло бути і не було місця в Українській революції. Вину за страждання й жертви єврейського населення такі автори ладні покласти на будь-кого, аби тільки не заплямувати УНР, її національну політику й відносини з єврейським населенням. Головна увага зосереджується при цьому на показі найрішучішої, найбезкомпроміснішої боротьби з антисемітизмом, антиєврейськими акціями з боку Директорії, уряду України, зокрема — з боку особисто С. Петлюри. А смерть останнього від руки С. Шварцбарда, що пояснив свій вчинок жадобою помсти за єврейські погроми в УНР і був виправданий Паризьким судом, взагалі викликає надзвичайно гостру реакцію і в емоційному запалі доводить сьогоднішніх «захисників» С. Петлюри до тверджень, що Голова Директорії й Головний отаман став безневинною жертвою за чужі «гріхи», якщо погроми відбувалися навіть на територіях, коли там офіційною владою вважалася Директорія. Політичні діячі 1917–1920 рр., що невдовзі стали першими істориками Української революції, очевидно, не встигли ще повною мірою відчути особливого звучання проблеми, якого вона набула пізніше в контексті ідейно-політичної боротьби двох суспільних систем. Їхні підходи були простішими, відвертішими, об'єктивнішими. Для них не існувало питання про те, чи мали місце єврейські погроми на території, контрольованій українською владою, й про загрозливі масштаби цього явища. Тоді це уявлялося абсолютно незаперечним. І тому, мабуть, В. Винниченко свідомо не став удаватися до переказу відомих йому численних даних про антиєврейські ексцеси, обмежившись загальним зауваженням: «Я не буду приводити тут опису всіх тих страхіть, які жахним кошмаром стояли над Україною впродовж кількох довгих місяців. Досить сказати, що рідко було якесь містечко або місто на території отаманщини, де жили євреї, щоб там не погуляла отаманська рука, де б не було грабіжу, мордування, катування й убивства беззбройних людей, починаючи з старих дідів і кінчаючи малими дітьми. Про це колись буде написано цілі томи з цього чорного, ганебного періоду нашої історії»[470]. Що то є не абстрактні вигадки, свідчить відозва Центрального Комітету допомоги потерпілим від погромів, надрукована «Робітничою газетою». «…Розлилась нова хвиля крівавих погромів і катування над низкою міст та містечок. В Овручі, Бердичеві, Житомирі, Летичеві, Чернякові, Коростишеві, Горностайполі, Івановці, Рівному, Чуднові, Олександрії (що на Волинщині), Дожбровицях, на станціях — Бобринській, Бахмачі, Фастові, Сарнах, Коростені тощо забито багато євреїв; їх мордовано, над ними знущалися; єврейське добро стає подарковим; ллється єврейська безневинна кров. Нещастя набірає величезних розмірів, і не змалювати цього лиха. Сироти та вдови, старі та діти кричать про допомогу. Десятки тисяч євреїв, які залишились голими та босими, без хліба і притулку, вимагають нашого співчуття та допомоги. Важко підрахувати збитки, які піднеслися вже до сотні мільйонів… Не гайте часу, бо лихо не жде і розміри його великі… З глибоким жалем і великим гнівом стоїмо перед своїми незасохлими могилами, а кривавим болем у серці бачимо нове нищення, яке поширюється все далі та далі»[471]. Антиєврейські акції відбувалися тривалий час. П. Христюк називає погроми, здійснені «почасти військовими частинами, почасти ріжними бандитами» влітку 1919 р. в Кам'янці, Городку, Смотричі, інших містечках, під час яких було пограбоване єврейське населення, вбито десятки євреїв. Лише за вчинені у Городку і Смотричі ганебні вчинки такого роду було розстріляно українським військом 24 злочинці, спіймані «на гарячому»[472]. І все то діялося на територіях, де поширювалася влада Директорії. Погромні акції набули таких масштабів, що питання про боротьбу з ними було порушене на засіданні Ради Народних Міністрів УНР 16 червня 1919 р. На доповідь міністра єврейських справ про ексцеси в містах Поділля було ухвалене рішення, що дає досить наочну картину розгулу антисемітизму і уявлення про спроби зашкодити цьому лихові. В рішенні говорилося: «1. Прохати Міністра внутрішніх справ прискорити доручену йому організацію жандармерії, обов'язково включивши в її склад кінну частину. 2. Звернути увагу комендатури тилу на більш інтенсивну боротьбу з мародерством, грабіжництвом і т. п. 3. Повідомити Державного Інспектора Дієвої Армії про необхідність з боку Державного Інспекторату вжити рішучих заходів щодо припинення погромних настроїв в дієвій армії. 4. Доручити Міністрові юстиції переглянути закони, які карають за погромну агітацію та утворення погромів, і проект необхідних змін в цих законах внести якнайскоріше на розгляд Кабінету Народних Міністрів. 5. Доручити Міністрові Преси та Інформації по згоді з Міністрами: Внутрішніх справ, Юстиції та Військових Справ розробити план боротьби з погромною агітацією, як словесною, так і в пресі, і негайно перевести цей план в життя. 6. Прохати Міністра юстиції притягти до відповідальності редактора газети «Козак», в якій не перестають появлятися статті, співчуваючі погромним настроям і відповідній агітації. 7. Вищеназвані постанови Кабінету, які ухвалені з метою припинення погромної агітації і погромів, негайно опублікувати в часописах»[473]. Вжитих заходів виявилося замало, і рівно через два місяці кабінет міністрів змушений був повернутися до проблеми, гострота якої не спадала, шукаючи на спеціальному засіданні радикальніших рішень. Відомі факти з діяльності Особливої слідчої комісії у справах погромів про матеріальну допомогу єврейському населенню, що потерпіло від ексцесів. Так, 30 липня 1919 р. було асигновано з коштів державної скарбниці на допомогу єврейському населенню міст і містечок 11 460 000 гривень: 24 жовтня на ту саму потребу — 20 мільйонів гривень1. Звісно, історики Української революції не змогли навести в своїх працях підсумкових, систематизованих даних про загальну кількість єврейських погромів в Україні у 1919 р., число жертв. Орієнтовною (із застереженнями) можна прийняти цифру у 120 тисяч загублених життів, що здебільшого і роблять учені[474]. Якщо зважити на те, що на 1919 р. припадає левова частка антиєврейських ексцесів, то наведені дані, здається, кореспондуються з підрахунками голови Всеукраїнського комітету допомоги жертвам погромів Е. Хайфеця 150–200 тис. жертв за 1917–1920 рр.[475]. Ще раз доводиться відзначати, що мова йде про наближені цифри. Так, за даними тієї ж комісії, за згадані чотири роки в Україні сталося до 140 великих єврейських погромів, хоча не зрозуміло, що вкладено у поняття «великі». За іншими обрахунками, в 1919 р. лише українські війська, або «елементи, які дуже близько стояли до українського національного руху», вчинили понад 300 погромів[476]. Згідно «Еврейской Энциклопедии» «з грудня 1918 до серпня 1919 р. петлюрівці влаштували десятки погромів, у ході яких за даними комісії Міжнародного Червоного Хреста було вбито близько 50 тис. чол.»[477]. Цими даними оперує і відомий російський письменник, публіцист О. Солженіцин[478], який на підтвердження наводить своєрідну хронологію найкривавіших ексцесів[479]. З наведеними підрахунками дещо дисонують цифри, які подали в одному з останніх енциклопедичних видань Л. і В. Гриневичі: протягом 1917 — початку 1921 рр. в 524 населених пунктах України різними військовими угрупованнями було вчинено 1236 погромів, від чого загинуло від 30 до 60 тисяч осіб8. Чиї дані точніші — сказати важко. Однак будь-яка зі згаданих тут цифр все одно масштабна і жахлива, дає підставу для того, щоб характеризувати 1919 рік, весь період революцій і громадянської війни як трагічний для єврейства. Для правильного розуміння проблеми варто відразу застерегтись від її примітивізації, спрощення, спроб перекласти провину на будь-які сили (більшовиків, денікінців, їхніх провокаторів серед українців тощо). Надзвичайно трагічні події стали наслідком поєднання цілої низки чинників. Не скидаючи з рахунку суб'єктивних моментів, все ж варто починати з'ясування проблеми з непростих об'єктивних обставин. Очевидно, тут можна погодитися з В. Винниченком, який вважав, що «основні причини цього жахного, ганебного явища полягають насамперед у віковій темноті, забитости й намучености народніх (з них же особливо селянських) мас. Цею темнотою завсігди користувались соціальні злочинці ще за царських часів. Це був (та є ще й досі, на жаль!) постійний, страшний резервуар темної муки, гніву й обурення мас на ті соціальні кривди, які віками збіралися в душі народа. І не раз царські «політики» одкручували ґрант того страшного резервуару й випускали чорну, люту течію на невинних людей, яка топила їх у крови, яка нищила, громила, палила й калічила все навкруги себе»[480]. Справді, на єврейське населення легше було спрямувати темні емоції через низку історичних обставин. Позбавлене вільного вибору місця проживання (межа осілості), єврейство в результаті змушене було концентруватися в Україні. Через заборону вільного вибору професій, обмеження прав російського громадянства євреям у боротьбі за існування нічого не залишалось, як опановувати у масовому масштабі навички дрібного ремісництва, лихварства, працювати у сфері обслуговування. «З торговельними посередниками — крамарями, торговцями, які на селі являлися майже єдиними репрезентантами єврейства, — найчастіш доводилось зустрічатись селянству. Будучи по соціально- економичній природі своїй роллю паразітарною, але необхідною в клясово-буржуазному громадянстві, ця професія викликала раз у раз у працюючих елементів гнів і огиду. Коли ж до цього додати расову відмінність, яка в темних людей завсігди викликає прімітивні спадкові емоції ворожнечи, то легко зрозуміти, що все єврейство як таке серед українського темного селянства мало неприхильну й покалічену оцінку»2. Нашаровувалася також релігійна відмінність, нерідко свідомо підтримувана і стимульована православною церквою. Давалася взнаки і природна соціально-економічна конкуренція, підсилювана етнічною специфікою. В сумі це й був резервуар сліпої, дикої ворожнечі, який використала отаманщина. В. Винниченко вважав отаманщину саме тією силою, яка породила масове свавілля антисемітського забарвлення: «…Треба твердо, одверто й виразно сказати, що головним винуватцем цієї ганьби й злочинства була отаманщина. (Коли я говорю про отаманщину, то маю на увазі сістему, характер, природу режиму, а також головних виразників і представників цього режиму — отаманію, велику й меньчу, безконтрольну, безвідповідальну, дрібно-міщанську й егоїстичну. І не маю на увазі тих трудівників, українських офіцерів (старшин), які, як уміли й розуміли, виконували на фронтах свої військові обов'язки)»1. За оцінками письменника-гуманіста, було два різновиди («сорти») отаманії, що повністю виявили себе в подіях 1919 р., раз у раз відкручуючи «погромний ґрант». Перший різновид — «це чорносотенна, явно контрреволюційна й провокаторська руська офіцерня, яка складала значний відсоток старшин українського війська. Ця отаманія являлась у певній мірі ініціатором і організатором погромів. Їй було корисно й необхідно діскредітувати українську владу. (Це той самий метод, що прикладався цією самою офіцернею під час гетьманщини). Крім того в погромах вони тішили свою темну, недалеко від селянської одбіглу психіку, а також набивали кишені грабованим погромленим добром»[481]. На цей аспект підходу до проблеми варто звернути особливу увагу: треба не шукати якихось специфічних прийомів пояснення непростого явища, виділяючи його з загального історичного контексту, а, навпаки, намагатися побачити природний, глибинний зв'язок з тією епохою, в яку розгорталися могутні революційні процеси, що з неминучістю породжували суперечливі тенденції. В даному разі — це антагоністична суперечність між великодержавницькою, шовіністичною російською традицією владарювання (зі всіма притаманними її природі методами) і потягом до національного визволення, національного відродження. Другий різновид отаманії, за В. Винниченком, — «щиро український. Тут головним чином виступав національний момент. Синки крамарів, куркулів, попів і простого селянства, вони з дитинства були вже затруєні духом антісемітизму. Загострення національних конфліктів, прихильність єврейського робітництва до большевизму розв'язали руки цим темним душам і дали немов право дати волю своїм гнівним емоціям. І, розуміється, такі людці також при сій зручній оказії грабували, крали й шантажували на цих погромах як хотіли»[482]. І. Мазепа, який дещо обережніше підходив до з'ясування проблеми українсько-єврейських відносин, особливий наголос робив на абсолютно «безпрограшному» моменті, про який йшлося вище. В настроях українства ворожість до євреїв стала наростати через масові симпатії і причетність останніх до більшовицької, радянської практики. Не випадково найвища хвиля антиєврейських виступів українців припадає на лютий-березень 1919 р. — час найбільшого загострення боротьби проти більшовиків. І це не випадково, адже «з приходом большевиків на Україну жидівська інтелігенція в великому числі опинилася на службі у совітської влади. Про цю пануючу ролю жидівського елементу в большевицьких установах на Україні комуніст Рафес у своїх спогадах («Два года революции на Украине». Москва, 1920, с. 164) пише, що представники жидівського «Комуністичного Бунду» в розмовах з представниками російських большевиків указували на особливості національного складу населення України, де жидівські робітники грали й гратимуть величезну ролю в революційному русі. «Ми посилались, — пише він, — на те, що без помочі жидівських комуністичних організацій в західній частині України совітська влада не зможе налагодити свого апарату. Дальший хід подій цілком оправдав нашу точку погляду. І в Білорусії, й на Україні (в західній частині) скоро виявилося, що жидівські робітники, раз вступивши на шлях соціяльної революції, становлять міцну опору совітської влади і що завдання втягнення жидівських робітників в червону армію притягнуло увагу воєнно- політичних чинників». І далі: «Жидівські комуністи одні тільки й могли виділити досвідчених робітників в численних і при тому близьких до села містечках і повітових містах Волині й Поділля. Нічого дивного, що це переповнення большевицьких установ та організацій жидівським елементом відразу загострило відносини між українським і жидівським населенням на Україні. Бо совітський режім, з його реквізиціями, «націоналізаціями» та «соціалізаціями», цілою своєю вагою ліг насамперед на селянство, яке мусіло було постачати совітській державі продукти своєї праці майже даром. Ось чому в масі українського селянства склалося переконання, що «комуну видумали жиди» і що «совітська власть — жидівська». Тому коли на Україні розгорілася жорстока міжнаціональна і міжгромадянська війна, в якій большевики не брали полонених, масами розстрілювали людей української національносте й руйнували артилерійним огнем українські села, то у відповідь на цей погром над українцями почалися погроми жидівського населення»1. Наведений сюжет — цілком очевидна спроба не тільки пояснити причину виникнення напруги між українцями і євреями під час серйозних соціальних катаклізмів, а й певним чином виправдати антиєврейські акції, а головне — відволікти громадську думку від пошуків винних серед державного проводу УНР. Можливо, це була й своєрідна реакція на позицію В. Винниченка, який не обмежувався тим, що покладав відповідальність за антисемітські ексцеси на дрібних отаманів. «… Головна вина падала, розуміється, на весь режим і на тих людей, які той режим утворили, які його боронили й представляли»[483], - безкомпромісно заявляє колишній Голова Директорії. Він погоджується з тими, хто вважав погромником С. Петлюру — лідера, провідника тодішньої Української Народної Республіки. «Цим я не хочу сказати, що С. Петлюра мав якусь особливу ненависть до єврейства»[484], - відразу застерігається В. Винниченко. Без цієї фрази не обходиться жодна публікація про С. Петлюру, особливо ж коли мова заходить про причетність чи непричетність Головного отамана до єврейських погромів. Однак рідко хто цитує наступні за наведеним реченням міркування В. Винниченка. А якщо згадують про них, то вважають здебільшого необ'єктивними, такими, що спричинені особистими образами, бажанням звести на літературному ґрунті рахунки з учорашнім політичним суперником. Звісно, не враховувати останнього чинника не можна — якісь елементи, мабуть, справді породжені суб'єктивністю, нездатністю приглушити природні емоції. Однак варто, гадається, до низки оцінок, до загальної логіки доказів і міркувань В. Винниченка поставитися якщо не з довірою, то, в усякому разі, з розумінням, спробувати осягнути їхню суть, а не з полегкістю відкидати, апріорно вважаючи меншовартісними, кон'юнктурними. ***

В. Винниченко намагався створити в цілому об'єктивну картину Української революції, в чому переконують передусім численні самокритичні зауваження і сюжети, його інтимні щоденникові зізнання. Такий самий критичний підхід він поширював і на інших діячів, водночас не ставлячи собі за мету спеціально облити їх багном, звинуватити у вигаданих ним самим «гріхах» тощо. Безперечно, він краще за інших знав С. Петлюру — багато що їх об'єднувало, в певні часи вони були однодумцями, спільниками, товаришами. А це означає, що В. Винниченко не відсторонено аналізував діяльність якогось історичного персонажу, навіть не просто знав, розумів, але й гостро відчував у С. Петлюрі ті світоглядні, духовні орієнтації, прагнення, що елементарно недоступні іншим авторам. Тому так важливо враховувати у пошуку істини свідчення такого авторитетного діяча і тонкого психолога, спостережливого аналітика. «Це був, — пише він про С. Петлюру, — звичайний собі дрібний міщанин з легкою плівкою «ліберального» обивательського антісемітизму, «демократичний» обиватель, який готов був «прінціпіально» признати євреїв такими ж людьми, як і всі, готов був навіть дати їм «майже всі» права, але в якому з дитинства сиділа антіпатія до сеї раси. Загострення національної боротьби й прихильність єврейського пролетаріата до большевизму в душі цього «героя» також викликали певну свободу тої антіпатії. Його обивательська псіхіка й дрібноміщанський світогляд також, як і в його отаманців, не могли дати йому ні стримуючих стимулів, ні розумного аналізу національних явищ, ні бажання боротись з дикими ексцесами. Навпаки, він сам уважав усе єврейство винним за те, що серед його були большевики»[485]. Аналізуючи поведінку Головного отамана, намагаючись зрозуміти її мотиви, В. Винниченко доходить висновку: «Цей політично- малоосвічений міщанин гадав, що коли гарненько прижучити єврейство, то в йому зразу зникне клясова діференціація, що єврейська буржуазія й єврейський пролетаріат забудуть свої клясові противенства, й буржуазія зможе вплинути на пролетаріат, щоб він покинув свої змагання до соціального визволення й перестав бути «большевиком», себто ворогом цієї самої буржуазії. І коли 17 липня (1919 р. — В. С) до цього міщанина, Головного Отамана, явилась делегація від вимученого, катованого єврейства й просила його «вплинути» на погромщиків, то він з свого боку, обіцяючи їм це, запропонував, — як каже офіціоз, «Вістник У. Н. Республіки», — також «вплинути на єврейські кола по той бік фронту, щоб вони допомагали нашій армії, що бореться проти большевиків». Це ж саме, тільки в отвертій і ціничній формі, він сказав ще в початках погромів, ще в Київі, Голові Директорії: «А чого ж вони (євреї) не помагали нам битись з гетьманщиною?»[486]. До згаданого епізоду В. Винниченко неодноразово повертається у своїй аргументації — очевидно, настільки міцно це закарбувалося в його пам'яті. Не ставлячи під сумнів твердження тодішнього Голови Директорії, водночас хочеться звернути увагу на момент, який пояснити, співвіднести із вищезазначеним досить важко. У відозві С. Петлюри до населення України від 16 листопада 1918 р., тобто в перший день антигетьманського повстання, містився і такий заклик: «… не допускати чорносотенців, злодіїв та погромщиків до погромів та вибухів проти євреїв, бо євреї допомагають українцям в Галичині, і у нас на Україні повинні йти разом з нами»[487]. Документ, що перебуває в особистому фонді С. Петлюри, до цього часу чомусь не публікувався у повному обсязі (зокрема, процитований фрагмент) і не дістав тлумачень фахівців. Автор даного дослідження уже зазначав, що без додаткового вивчення питання залишається незрозумілим, чому з'явилося подібне застереження, що його спричинило. Можливо, С. Петлюра від самого початку повстання не бажав повторення прикрих епізодів (єврейських погромів), які мали місце у лютому-березні 1918 р., під час повернення петлюрівських частин разом із німецькими військами до Києва? А можливо, то була форма «дипломатичного» тиску на єврейське населення — у березні 1918 р. українські газети, зокрема «Нова Рада», виправдовували погроми тим, що євреї у своїй переважній більшості опинилися не на боці українців у боротьбі з радянськими військами[488]. Тоді стає зрозумілим і прихований смисл слів: «євреї допомагають українцям в Галичині, і у нас на Україні повинні йти (підкреслено мною. — В. С.) разом з нами». Нарешті, це прямо кореспондується зі словами С. Петлюри, який, за твердженням В. Винниченка, у січні 1919 р. виправдовував перші (за правління Директорії) антиєврейські акції словами: «А чого ж вони (євреї) не помагали нам битись з гетьманщиною?» Мабуть, можливі й інші висновки з цього документа — прихильники С. Петлюри залюбки додадуть його до тих відозв, наказів антипогромного спрямування, що переходять з одного документального видання до іншого й активно пропагуються як незаперечний доказ свідомої й послідовної боротьби Головного отамана з антисемітизмом2. Наполягаючи на своєму, В. Винниченко також залучає до аналізу пропагандистські документи, частково й ті, що входять до новітніх збірників та використовуються в наукових розвідках. Слід, правда, відразу зазначити, що такі документи поодинокі й непрямі. Тому В. Винниченко вдається до логічно-семантичного аналізу розпоряджень, наказів, декларацій С. Петлюри, уряду, Особливої слідчої комісії щодо припинення єврейських погромів, притягнення винних до відповідальності і відшкодування збитків потерпілим3. При цьому деякі міркування, аргументи виглядають цілком слушними, деякі дещо сумнівними, частково спірними. Загальний висновок, якого доходить у результаті В. Винниченко, ще раз підтверджує вищенаведене положення: ставлення С. Петлюри до єврейства було не принципово-гуманістичним, а прагматично- корисливим. Якщо «єврейство не стане на шлях активної допомоги, то його треба громити, тоді «насильства» не принесуть нам шкоди. І, значить, до цього часу, поки не явилась делегація й не заявила, що єврейство «стало на шлях допомоги», всі погроми були цілком виправдані й дозволені: «Так їм і треба, чого не ставали на шлях активної допомоги». Це — одна причина такої шкодливої й злочинної позіції, яку цей чоловік займав у цих тяжких подіях»[489]. Однак лише згаданою не вичерпувалися негативні прояви політики, яка призводила до повсюдних антиєврейських акцій. Друга причина, за В. Винниченком, «полягала в його хоробливій, маніакальній славолюбности. Здобувши цілком випадковим, незаслуженим, а почасти й шарлатанським способом широку популярність, почуваючи, що така популярність — річ дуже нетривка, цей маленький, нічим не видатний чоловік усіма способами старався вдержати її й не підірвати ні в кого. Головною фізичною й наочною силою було військо. В війську ж керуючою силою було начальство — отамани. Отже ясно, що насамперед треба було підтримувати сімпатії й популярність серед отаманів, не викликати їхнього невдоволення проти своєї особи, догоджати їм, заплющувати очі на їхні шкодливі вчинки. (А також «підняти козацький дух», «дати хлопцям погуляти»). Ця ж хороблива згага популярносте в цього маленького обивателя, що випадково попав на «високу» посаду, вічний страх за неї грали велику ролю й у його відношенню до погромщиків-отаманів»[490]. Через ці причини С. Петлюра не міг скільки-небудь ефективно боротися з погромами навіть тоді, коли цього вимагало його політичне оточення. Щоправда, доволі критично ставлячись до позиції С. Петлюри, В. Винниченко дає підстави вважати і його власну поведінку небездоганною, у певному відношенні — вузькопрагматичною. «Я йому (С. Петлюрі. — В. С.) доводив, — стверджує В. Винниченко, — що це ж для «нашої державності» є надзвичайна шкода, бо це настроює проти нас Європу, де серед буржуазії єврейство має велику силу, що коли не в ім'я гуманности, справедливости й простої порядности, то хоч в ім'я державних наших інтересів конче треба вжити всіх заходів, щоб спинити ці дикі явища»[491]. Коментарі, як мовиться у подібних випадках, зайві. В. Винниченко ставить у провину Головному отаманові й те, що «це злочинне криваве страхіття» тяглося «на протязі кількох місяців», а нікого так і не було притягнуто до відповідальності. «На настійне домагання партій і єврейської демократії було тільки арештовано знаменитого погромщика Симосенка, саме ім'я якого наводило жах не тільки на євреїв, але й на українців. Розстріляти ж цього отамана отаманщина не посміла»[492]. Серед інших претензій до С. Петлюри (особливо ж за призначення на відповідальні військові посади осіб із сумнівним, а то й кримінальним минулим) В. Винниченко висуває і таку: «Вся українська й неукраїнська преса весь час жалілась на силу погромної літератури, що ширилась серед населення. А де ж вона, можна спитатися, друкувалася? Де брався папер, коли весь папер урядовою владою реквізувався й розпреділявся видавництвам? Та для чого шукати далеко, коли неофіціальний орган Головного Отамана «Україна» містила такі погромні статті, що на домагання партій її було потягнено до суду за погромну агітацію, а конкретно за статтю, вміщену в 34 ч. сеї газети»1. Очевидно, що на порушені В. Винниченком питання відповісти нелегко, якщо тільки не апелювати до обставин громадянської війни, під час якої державний контроль у будь-якій галузі був справою відносною. В. Винниченко критикує С. Петлюру й за незграбні спроби перекласти провину за єврейські погроми з підлеглих йому отаманів на більшовиків2. Очевидно, сучасний дослідник суперечливих, трагічних подій 1919 р. в Україні не може, не має права обминути працю В. Винниченка «Відродження нації» ще й тому, що в ній містяться зразки мислення й аналізу такого рівня, до якого потім мало хто піднімався. Пояснити, навіть охарактеризувати цей феномен, як і будь- яке справді складне, неодномірне явище, непросто. Тому, зовсім не претендуючи на абсолютність, всезагальність, хотілося б зазначити тільки, що це був талант особливого роду: він органічно поєднав у собі глибинне бачення художником людського єства, проникнення у справжню природу суспільних відносин в усіх їхніх проявах і вимірах з холодним, логічним осмисленням перебігу історичних подій, здатністю щиро й самовіддано боротися за ту правду, яку нездатні подолати багаття жодної інквізиції. Він начебто умів передбачати ті колізії, ту ідейну боротьбу, яка згодом набувала шаленої напруги, але велась переважно на значно примітивнішому рівні. А тому вдавався не лише до лапідарних, вивірених оцінок й узагальнень, але й до пояснень ходу своїх розмірковувань, процесу досягнення кінцевого результату. Це свого роду дослідницька методика такого високого гатунку, не зважати на яку не можна. Ті ж, хто чинять навпаки, зверхньо відкидають думки В. Винниченка, не тільки ризикують повторювати сумнівні низькопробні ідеологічні штампи, зашкарублі стереотипи, але й не мають жодних шансів перемогти у чесній науковій полеміці. Очевидно, В. Винниченко передбачав, що навколо питання про відповідальність першої особи в УНР за єврейські погроми у майбутньому буде зламано чимало списів, і тому спеціально зупинився на роз'ясненні того, як виникли важкозбагненні для пересічної людини ідеологічні ситуації, своєрідні пастки, потрапивши в які, нелегко потім вибратися, дістатися до істини. В. Винниченко констатує, що «українська партійна демократія» добре знала й про численні факти погромів, і про їхні причини, і про винуватців, зокрема про найголовнішого з них. Але вона опинилася у безвиході. Вона «бідкалась, жахалась, обурювалась, благала, виносила резолюції, постанови, знову благала-молила й усякими способами силкувалась як-небудь доказати єврейству, Европі й усьому світові, що то не «соціалістичний» уряд український винен, не українська «соціалістична» демократія, а…стихія, темнота й провокатори»1. Хоча В. Винниченко і не наводить конкретних документів на підтвердження своїх слів, вони ґрунтуються на предметному знанні справи. У відповідь на широкомасштабну кампанію західної преси проти України з приводу єврейських погромів Міністерство закордонних справ УНР, інформаційні служби вдавалися до контрзаходів, публікацій, в яких здебільшого вуалювалися небажані факти, що їх, однак, спростувати було неможливо, і робився наголос на причетності до погромних акцій ворожих Україні сил[493]. Український уряд, урядова демократія не могли вказати на головного винуватця антиєврейських ексцесів, тому що за тих конкретних обставин це завдало б непоправної шкоди національно-державній справі, як вона, звісно, розумілася. «…Така якраз зла іронія долі, що якраз того чоловіка, який був найбільше винний за ці злочинства, бідна хуторянка, що так жалілась на реакційне отаманодержавіє, мусіла найбільше вихваляти, мусіла виставляти його цілковиту непричетність до цих явищ, його демократичність, його гуманність, його геройство і т. п. Бо силою не залежних ні від хуторянки, ні від цього чоловіка обставин, він опинився на чолі «верховної влади» він ніби сімволізував українську міщанську державність, він ніби являвся олицетворінням боротьби українства за своє національно-державне існування. І такий глум нашої історії, що цьому випадковому, незначному й шкодливому чоловікові навіть ті, які добре знали його, які навіть не поважали його, мусіли утворювати популярність як на Вкраїні, так і в Европі. Всі удари всіх ворогів українства насамперед зверталися проти тої особи, що стояла на чолі влади, себто проти особи Петлюри. І чорносотенці, й кадети, й так звані руські «праві соціалісти», й навіть большевики — всі старались представити перед своїми течіями Петлюру таким або таким. А цим самим, розуміється, представлялась у цьому ж світлі й уся українська справа. Отже, кожний «урядовий» хуторянський українець уважав за свій патріотичний обов'язок одбивати всі удари ворогів українства, а тим самим, у свою чергу (правда чи не правда, вірив сам чи не вірив), представ- ляти Петлюру в протилежному, хорошому світлі. І натуральна річ, фарб для цього не шкодувалось ні з одного, ні з другого боку»[494]. Справді, чорносотенці, денікінці доклали чимало зусиль, щоб дискредитувати в очах всього світу лідера УНР, довести його нікчемність і злочинність. Це була свого роду провокація, яка вимагала від українців обов'язкової відповідної реакції. І тому «усі закордонні посольства, місії, комісії й т. п. інстітуції… витрачали величезні гроші на вміщення в європейських газетах статей, телеграм і заміток, в яких Петлюру зиставлялося, як «генералісімуса укр. респ. військ», як «національного героя», як «непохитного борця за волю України». І називали його й «українським Гарібальді», і «українським Леонідом при Фермопілах» і, здається, навіть «українським Наполеоном». Щоб побити «наклепи» руських і польських ворогів, що доводили Антанті, ніби Петлюра — большевик і германофіл, українці з запалом доказували, що Петлюра — найвірніший слуга Антанти й найкращий оборонець Европи від революції, що тільки він здержує своїми грудьми большевизм і не пускає його до антантських країв. А щоб наочніше представити, який то є «український національний герой», сімвол нашої нації й державности, українські закордонні видавництва видають портрети С. Петлюри в генеральському мундирі, в рямці з гармат і гетьманських ознак: булави, бунчука і т. п. аксесуарів «отаманодержавія»»[495]. Приблизно те саме робилося в Україні у невщухаючій полеміці з денікінською і більшовицькою пропагандою. Загін «славословів» С. Петлюри формувався з різних джерел. Серед них були й люди, які щиро помилялися, які не знали С. Петлюру, вірили українським проводирям, зазнавали на собі гіпнотичного ефекту популярності провідника революційної боротьби й держави. «Їхня безкритична, вузенька псіхіка потребувала якогось фетіша, перед яким вона могла би преклонятися. То инча річ, що той самий обиватель, як дикун, незадоволений на свого фетіша, виструганого ним самим з дерева, буде потім бити й обпльовувати його. Тепер він уклонявся йому, бо така є потреба слабих душ. А крім того, С. Петлюра був яскравим, виразним втіленням обивательського, міщанського світогляду, отої дрібно-буржуазної безпрінціпности, закоріненого консерватизму, що легко переходить в активну реакційність, тої міщанської побожности перед великою буржуазією, перед показним, парадним блиском паразітарних кляс. Вони, ці щирі обивателі-славословці, вихваляли його не за страх, а за совість, як сімвол власної їхньої міщанської істоти, як виразний, свій власний тип»[496]. Іншу категорію «славословів» складали безпринципні кар'єристи, підлабузники, «які за те славословіє діставали від Головного Отамана й гроші, й посади, й усякі инчі «лакомства нещасні»[497]. Нарешті, існувала й третя група політиків і пропагандистів, які «славословили просто від страху, бо не славословити Петлюру — це значило бути проти «нашої державності», а хто був проти «нашої державності», той підлягав карі спеціального наказу, виданого Головним Отаманом»2. Результат виявився приголомшуючим: «з усіх цих причин, глибших, поважніших і дрібніших, щиро й нещиро, але без усяких заслуг з боку цього «лубочного героя», як його називали, йому роздували, як пузир, популярність, роздували, не клопочучись про те, що пузирі, звичайно, лускаються, і від них потім лишається невеличкий зморщений, поганенький клаптик чогось невиразного»[498]. Між тим, у «славословів» 1919 р. виявилося чимало послідовників, і їхня кількість останнім часом збільшується дуже швидко. Гадається, що вдумливе ставлення до історіографічної спадщини В. Винниченка було б у даному разі дуже корисним і сприяло б подоланню тієї однобічності, якою характеризується більшість новітніх публікацій про С. Петлюру. Намагаючись збагнути поведінку С. Петлюри щодо конкретного явища — єврейських погромів, В. Винниченко зачепив і ширший пласт проблем, які проливають додаткове світло на особистість одного з найвідоміших проводирів Української революції, Української Народної Республіки. Письменник й історик вважає, що від української нації в черговий раз відвернулася доля. С. Петлюра, «знаючи любов бідної хуторянки до своєї національности, знаючи, що з цієї любови вона може все витерпіти, шантажував і спекулював на цій любови ще більше, ніж у Київі. До того ж він знав і ту скруту, в якій була хуторянка: куди вона могла подітися? До большевиків не піде, до Денікіна тим паче, отже, хоч-не-хоч мусить бути тут, мусить усе зносити. Більше того: вона мусіла, як сказано, навіть вихваляти його, славословити його, підносити його ім'я якомога вище, бо петлюрівщина й «наша державність» були вже неподільні. Ось така буває злісна, глузлива гра історії. Неначе за кару бідній хуторянці: на, маєш собі Петлюру, коли не хотіла мати дійсно- народньої, дійсно-національної своєї державности. На, кривись од огиди, кричи від обурення, плач від сорому, а не смій одкидати від себе цей ганебний хрест свій, цілуй його, шануй, падай на коліна перед ним, бо це тобі вся твоя державність»[499].
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка