Книга серії «Україна в революційну добу»



Сторінка1/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.45 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Annotation


Чергова книга серії «Україна в революційну добу» присвячена відтворенню подій одного із найдраматичніших, найсуперечливіших історичних періодів, коли громадянська війна, відсіч зовнішнім агресіям сягли апогею — 1919 року. У центрі уваги — аналіз протиборства, взаємодій і взаємовпливів сил, які уособлювали передусім соціальні й національні начала, коли майбутня доля народу вирішувалася на фронтах, що краяли Україну, жорстко перевіряючи практикою істинність, життєспроможність суспільних альтернатив, запропонованих різними політичними таборами. Видання розраховане на науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією України. Солдатенко В. ФВСТУПРОЗДІЛ І. ПІД ГАСЛАМИ ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ І СОБОРНОСТІРОЗДІЛ ІІ.АНТАГОНІЗМ ОРІЄНТАЦІЙРОЗДІЛ ІІІ. ОТАМАНЩИНАРОЗДІЛ ІV. ПОГРОМИРОЗДІЛ V."ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ", ПОВСТАНСТВОРОЗДІЛ VІ. У ВИРІ ФРОНТІВРОЗДІЛ VІІ. МІЖ БІЛИМИ І ЧЕРВОНИМИКІЛЬКА АБЗАЦІВ ЗАМІСТЬ ЗАКЛЮЧЕННЯ

notes123456789101112131415161718192021222324252627282930313233343536373839404142434445464748495051525354555657585960616263646566676869707172737475767778798081828384858687888990919293949596979899100101102103104105106107108109110111112113114115116117118119120121122123124125126127128129130131132133134135136137138139140141142143144145146147148149150151152153154155156157158159160161162163164165166167168169170171172173174175176177178179180181182183184185186187188189190191192193194195196197198199200201202203204205206207208209210211212213214215216217218219220221222223224225226227228229230231232233234235236237238239240241242243244245246247248249250251252253254255256257258259260261262263264265266267268269270271272273274275276277278279280281282283284285286287288289290291292293294295296297298299300301302303304305306307308309310311312313314315316317318319320321322323324325326327328329330331332333334335336337338339340341342343344345346347348349350351352353354355356357358359360361362363364365366367368369370371372373374375376377378379380381382383384385386387388389390391392393394395396397398399400401402403404405406407408409410411412413414415416417418419420421422423424425426427428429430431432433434435436437438439440441442443444445446447448449450451452453454455456457458459460461462463464465466467468469470471472473474475476477478479480481482483484485486487488489490491492493494495496497498499500501502503504505506507508509510511512513514515516517518519520521522523524525526527528529530531532533534535536537538539540541542543544545546547548549550551552553554555556557558559560561562563564565566567568569570571572573574575576577578579580581582583584585586587588589590591592593594595596597598599600601602603604605606607608609610611612613614615616617618619620621622623624625626627628629630631632633634635636637638639640641642643644645646647648649650651652653654655656657658659660661662663664665666667668669670671672673674675676677678679680681682683684685686687688689690691692693694695696697698699700701702703704705706707708709710711712713714715716717718719720721722723724725726727728729730731732733734735736737738739740741742743744745746747748749750751752753754755756757758759760761762763764765766767768769770771772773774775776777778779780781782783784785786787788789790791792793794795796797798799800801802803804805806807808809810811812813814815816817818819820821822823824825826827828829830831832833834835836837838839840841842843844845846847848849850851852853854855856857858859860861862863864865866867868869870871872873874875876877878879880881882883884885886887888889890891892893894895896897898899900901902903904905906907908909910911912913914915916917918919920921922923924925926927928929930931932933934935936937938939940941942943944945946947948949950951952953954955956957958959960961962

comments123456789101112131415



Солдатенко В. Ф
УКРАЇНА В РЕВОЛЮЦІЙНУ ДОБУ
Рік 1918


ВСТУП




 

У дослідженні революційної доби в Україні 1919 рік займає особливе місце. Це рік найжорстокіших, наймасштабніших воєнних зіткнень, які покрили усі регіони, безжалісно краяли українські землі, принесли народу страшні випробування й незчисленні жертви. Це рік дальшого поглиблення соціального розламу в світовому вимірі, коли з Росії соціалістична революція перекинулася в Європу, а її вогнища в Угорщині й Баварії давали обнадійливі підстави сподіватися на те, що на вирішальну боротьбу ось-ось підніметься пролетаріат всієї Європи, що ланцюгову реакцію навряд чи кому вдасться припинити. З іншого боку, батьківщина жовтневого експерименту потрапила у таке щільне кільце ворожих армій, що, здавалося, витримати напруги одночасної боротьби на всіх фронтах просто неможливо, що будь-яка держава неодмінно впала б. Однак результат воєнних дій залежав не тільки, та, зрештою, і не стільки від чисельності військ, якості їх озброєнь, комплексної промислово-економічної могутності, як від ідейно-моральних чинників, які багатократно зміцнювали сили одних і, рівною мірою, підривали потенціал інших. Без перебільшення — подібної ситуації у світі, який роздирався суперечностями, ще ніколи не складалося. Україна стала тим плацдармом і епіцентром, де в 1919 р. вирішувалася не лише доля її державності, а й майбутнє Росії, значною мірою — перспектива світоустрою. Відтак власне українські події виявилися могутньо «вмонтованими» в геополітику, її розвиток, багато де в чому детермінувалися дією чинників, які було нелегко передбачити, непросто врахувати у виборі та здійсненні курсу. Часом і сьогодні непросто вирахувати й зрозуміти рівнодіючу взаємопере- плетіння, взаємовпливу і боротьби різних політичних напрямків, віднайти інтегральний вектор суспільного руху. Можливо, означене ускладнює процес наукового освоєння найкритичнішого етапу Української революції, якщо не відлякує багатьох науковців, то й не стимулює їх зусилля. Так, якщо аналізу досвіду гетьманату (1918 р.) присвячено значно вужче коло праць порівняно з часом Центральної Ради, то вивченню історії Української Народної Республіки під керівництвом Директорії (1919 р.) надається ще набагато менше уваги. Проте нагромадження суперечностей у наявних публікаціях відбувається в очевидній зворотній прогресії. Найбільшою мірою це стосується дослідження досвіду соборницького процесу, запровадження і функціонування режиму отаманщини, непростих змін у середовищі політичних партій, впливу на внутрідержавне життя міжнародних чинників. Щоправда, значно більші масиви літератури були спродуковані радянською історіографією, в якій досить детально відтворено боротьбу Червоної армії проти антантських інтервентів, денікінців, відновлення влади рад, особливості здійснення в регіоні політики «воєнного комунізму». Подолання згаданих асиметричностей, диспропорцій видається найперспективнішим за допомогою випробуваного в перших двох книгах, присвячених революційній добі в Україні («Рік 1917» і «Рік 1918»), поетапно-хронологічного підходу до відтворення й оцінки суперечливих подій. Реконструкція об'єктивної картини дозволить розібратися і в хитросплетіннях історіографічного доробку, визначитися з орієнтаціями на дослідження, що мають порівняно більшу наукову цінність, наближають до історичної істини. РОЗДІЛ І. ПІД ГАСЛАМИ ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ І СОБОРНОСТІ

 



На перший погляд, початок 1919 р. в Україні дуже нагадував ситуацію річної давнини. У Києві домінувала Директорія — уособлення української влади. Було відновлено Українську Народну Республіку, йшов пошук такої народоправчої її платформи, яка б найбільше відповідала інтересам трудового населення, по можливості нівелювала суперечності з практикою радянської влади і створила передумови для замирення соціальної і національної революцій, привела до розв'язання дипломатичним шляхом конфлікту між УНР і РСФРР. Однак Схід України стрімко перетворювався на форпост радянської влади з цілком прозорою тенденцією її поширення в інші регіони. Очолив цей процес більшовицький Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який одержував дедалі масштабнішу воєнно-політичну і економічну допомогу від Радянської Росії. Взяття Харкова і перетворення його на столицю відновлюваної Української Соціалістичної Радянської Республіки уже в перші дні січня 1919 р. було справою ближчої перспективи. То ж наявність двох республік, двох влад, двох урядів, двох столиць з очевидною тенденцією переведення суперечностей у воєнне зіткнення справді багато де в чому повторювало ситуацію перших днів 1918 р. Однак, з'явилося й чимало відмінностей. Переддень і перші дні 1919 р. Україна зустрічала, маючи на своїй території (або — на кордонах) ще, принаймні, чотири могутніх сили, які могли (і кожна поокремо, і, зрештою, усі разом) дуже істотно вплинути на долю багатомільйонного народу, великої європейської країни. По-перше, інтервенти Антанти, висадивши десант на Півдні, планували нарощувати тут ударний кулак з тим, щоб збройними зусиллями відновити колишню Російську імперію. Україна радянська, Україна трудова (з соціалістичною Директорією на чолі), будь- яка Україна взагалі «не вписувалася» в їх плани реставрації цілісного імперського простору з прийнятним (слухняним) правлінням. А відтак терени України могли бути лише «прохідною зоною» для наступу на Москву — центр більшовизму, що загрожував соціалістичною революцією всій Європі, якщо не всьому світу. По-друге, на Кубані і на Дону, частково навіть на території Східного Донбасу з дня на день посилювалася біла армія, що об'єднувала переважно старе, царське офіцерство, козацтво, також готових до боротьби за поновлення єдиної, неподільної, монархічної Росії. Плани воєнного знищення більшовизму були заздалегідь відомимишлях на Москву мав пролягати неодмінно через Україну, яка як самостійне, чи навіть частина союзного, тобто автономне державне утворення, лідерів білого руху абсолютно не цікавила. Розтрощити «по ходу» українську чи то радянську державність білогвардійцям видавалося легкоздійсненною перспективою. Це, зокрема, було однією з причин того, що Антанта виявляла граничну «незговірливість» з українцями (до того ж не раз «ображено» нагадувалося про минулорічну «зраду» останніми поважних держав, відмову від співпраці з ним, — йшлося про рішення взяти участь у Брестській конференції). Натомість ставку було зроблено на Добровольчу Армію, яка й так істотно переважала сили УНР й нарощувала свій потенціал антантською фінансовою, матеріальною допомогою. По-третє, природний, логічний розвиток соборницьких тенденцій з неминучістю мав трансформувати фронт між Польщею і Західно-Українською Народною Республікою у повномасштабну війну Польщі з українським народом в цілому, в усякому разі — в тій мірі, в якій здійснювалося б об'єднання, а проблеми західного регіону набули загальнонаціонального, загальнодержавного значення. По-четверте, оточена по периметру ворожими арміями (радянської Росії, білогвардійської Росії, Антанти, Польщі, Румунії), УНР мала цілком визначений «внутрішній фронт», масштаби і могутність якого також неухильно наростали. Йдеться в даному разі не про дії радянських, більшовицьких сил в межах тієї ж таки етнічної території, а про повстанство. Воно зародилося й набрало сил ще 1918 р. — на початках як реакція на австро-німецьку окупацію України і дії тих політиків, що уособили запрошення чужоземних армій для реалізації програм, які розходилися з інтересами й прагненнями переважаючої маси народу, були навіть ворожими їм. Найнаочніше й наймасштабніше феномен повстанства виявився на Катеринославщині, де за ім'ям свого ватажка — Нестора Махна, схильного до анархістських ідеології й практики, одержав назву махновщини. Оголошуючи державу історичним анахронізмом, а будь-яку владу — апріорі ворожою трудовій людині, махновці заявляли про готовність воювати проти будь-якої влади, держави, реалізувати свою волю й займатися самоорганізацією на регіональному рівні через опору на власні сили, передусім — збройний чинник. В умовах частої зміни не надто потужних і авторитетних влад, від яких маси справді здебільшого потерпали, гасла анархістів, махновців мали сприятливий ґрунт для поширення й підтримки, що загрожувало дестабілізацією державної організації вже не в окремому регіоні, а набирало настільки серйозних масштабів, що впливало на загальну ситуацію в країні, змушувало концентрувати чималі зусилля на розв'язанні проблеми із зарані прогнозованим важкодо- сяжним позитивним результатом. До того ж не варто скидати з рахунку поглиблення господарської кризи, зумовленої практично безперервною війною, що продовжувалася п'ятий рік і підривала продуктивні сили у краю. Економічна скрута завжди слугувала сприятливим ґрунтом для рішучих, часом зовсім неконтрольованих соціальних збурень і вибухових процесів, надаючи їм додаткової гостроти і радикалізму. Поряд із цим значна частина суспільства просто втомилася від напруги революційної доби, зі зростаючою апатією відсторонено спостерігала за подіями, які між тим часто напряму впливали на її становише і долю. В результаті виникали додаткові можливості для облаштування темних справ різними пройдисвітами, політичними авантюристами. Чимале значення мало й те, що досить розвинуті й численні в Україні організації загальноросійських поміркованих партій (меншовики, есери, бундівці) перебували в стадії глибокої кризи і не могли справляти, як раніше, стримуючого впливу на маси в конфліктних ситуаціях. Надзвичайно складні трансформації переживали українські політичні партії, які визначали обличчя і спрямування національно- демократичної революції. Під серйозною загрозою опинився єдиний національний фронт — не просто конструктивне завоювання політичних сил доби Центральної Ради, а й найвагоміший рушій Української революції. Отже, становище в Україні на початок 1919 р. об'єктивно було набагато, незрівнянно складнішим, заплутанішим, суперечливішим за попередньорічне, заключало в собі такі можливості альтернативних варіантів розвитку, які не підлягають беззастережному, безсумнівному теоретичному прорахунку навіть сьогодні, ретро- спективно. То ж зрозуміло, як важко давалися політичні рішення тоді, в 1919 р., коли навіть незначний, на перший погляд, крок міг мати далекосяжні, можливо — непоправні, фатальні наслідки. Надто непросто було уявити усі можливі комбінації різновекторних суспільних тенденцій, зумовлювані ними варіанти реальних результатів. Піднісшись до одного із найвищих своїх апогеїв у листопаді- грудні 1918 р., Українська революція поставила перед своїми керманичами завдання такої складності, яких до того не доводилося розв'язувати. Доля нації визначальною мірою залежала від теоретичного обґрунтування чіткої мети суспільного поступу, від виваженого вибору тактичної лінії і філігранного її здійснення, титанічної й злагодженої організаційної роботи. Між тим саме в цих сферах не лише не вдалося зжити суперечностей між політичними, державними лідерами, що виявилися уже в ході антигетьманського повстання, а дійшло до ще більшого різнобою, амбітного суперництва й розбрату. Годі було й думати про єдність поглядів, настроїв, волі керівників руху. Полярні точки зору, позиції представляли В. Винниченко з М. Шаповалом, з одного боку, і В. Прокопович з П. Андрієвським — з іншого. Шляху примирення їх, подолання фактичної кризи керівництво українського руху не бачило. Воно здійснювало складні маневрування, в ході яких сподівалося, що якось самі-собою виринуть можливості для політичної консолідації, якими й скористаються. Звісно, суперники не полишали надій і на те, що саме їх сторона здобуде в силу дії об'єктивних чинників і дотримання принципової лінії (нерідко то була просто вперта непоступливість) надасть перевагу і подальший хід подій розвиватиметься за їх передбаченнями і сценарієм. Своєрідним виявом прагнення обрати «золоту середину» між лівими й правими силами були тогочасні відозви та накази Головного отамана С. Петлюри. Так, у наказі по військовому міністерству від 2 січня 1919 р. говорилося: «До мого відома дійшло, що в місцевостях, оголошених на військовому стані облоги, ведуть злочинну агітацію проти Української Народньої Республіки та її законної влади — Директорії — переважно люде, що не належать до громадян нашої Республіки і що наїхали з Великоросії та инших країн бувшої Росії. Ці люде, замісць того, щоб дякувати нашій Україні за той хліб, який їдять тут, вчиняють ріжні заколоти, сіють анархію, грабують мирне населення, займаються саботажем, провокацією та спекуляцією. Бувші гетьманці поробилися большевиками — комуністами і хотять знову накинути нам на шию московське ярмо, од якого ми тільки що увільнились, і вирвати у нас ту землю та волю, яку ми здобули. Повідомляю, що українське республиканське військо проливало свою кров не для того, щоб повернулась знову гетьманщина та московські совдепи, а для того, щоб наш народ зажив мирно і спокійно своїм власним життям в самостійній Українській Народній Республіці. А через це наказую всім командуючим фронтами, губерніяльним комендантам і командуючим охороною залізниць, незалежно від встановлених вже мір по боротьбі з контрреволюцією та анархією, висилати за межі України всіх ворогів Української влади, замічених в злочинній агітації проти неї; це належить і до громадян нашої Республіки. Наказую оголосити для загальної відомости, що висильці підлягатимуть не тільки самі злочинці-агітатори, а разом з ними і їх жінки та сем'ї. З огляду на те, що агітатори не-українці часто підробляють документи і пашпорти на громадян Української Республики, наказую телеграфно робити провірку таким документам, а винуватих у фальшуванню документів розглядати як шпіонів з випливаючими звідсіль висновками. Наказ цей телеграфно передати по призначенню, оголосити в часописях, наліпити на всіх станціях і негайно вводити в силу»[1]. Так вироблялося характерне гасло: «Геть гетьманців, геть совдепи; нехай живе Директорія!», на яке пристали практично всі отамани. Однак в масах спостерігалося цілком визначене полівіння настроїв, які вони хотіли довести до керівництва Української революції, домогтися врахування у політичному курсі УНР. Про це свідчили селянські з'їзди, що відбулися в другій половині грудня 1918 р. — на початку січня 1919 р. Показовими стали рішення Київського губернського селянського з'їзду. В них, по суті, концентровано подавалася програма перетворень загальнонаціонального, а не лише регіонального масштабу. Так, у резолюції про поточний момент говорилося: «Перший селянський З'їзд Київщини, що одбувся 21–24 грудня 1918 р., обговоривши питання по сучасному політичному моменту, висловлює щиру подяку революційному уряду — Директорії Народньої Республики, котра стала на чолі революційного народнього руху, і обіцяє їй свою дальнішупідтримку в боротьбі за Українську Трудову Республику; разом з тим З'їзд постановляє: 1. Директорія Української Трудової Республики в самому недалекому часі повинна скликати Конгрес Трудового Народу України, тоб-то представників селян, робітників і вояків. 2. Директорія Української Народньої Республики повинна рішуче заявити, що трудовий нарід України хоче жити в згоді з трудовим людом всього світу, але ні в якім разі не допустить чужинців порядкувати в себе. 3. До скликання Трудового Конгресу необхідно, аби Директорія негайно переводила всі реформи соціяльного і політичного значіння, котрі зміцнили б позицію трудових кляс — селян і робітників. 4. Директорія УНР мусить негайно вжити самих рішучих заходів до організації народньої армії, на основі самої строгої дисціпліни і порядку, і цим забезпечити землю і волю трудовому народові. 5. Уряд УНР повинен виробити негайно закон про організацію влади на місцях і творити сприяючі умови для широкої організації селянства (яко основи існування Трудової Республики) в формі селянських та робітничих спілок, котрі повинні мати право широкого контролю представників центральної влади на місцях. 6. Само трудове селянство на місцях повинно подбати про те, аби не допустити руїни й анархії на селах, бо тільки порядок і дисціпліна в цей час дасть спроможність селянству організуватись і утримати владу у власних руках. 7. Директорія УНР повинна вжити самих рішучих заходів, аби всі заарештовані з добровольчеської та гетьманської армії офіцери і генерали понесли саму найтяжчу кару. 8. В обов'язок Директорії входить забезпечення семей тих, хто поклав своє життя або став калікою під час боротьби за волю трудового люду України. 9. Директорія УНР повинна вимагати, аби в найближчому часі всі чужоземні війська виїхали за межі України. 10. Директорія УНР повинна всіма засобами допомогти трудовому народові Галичини, Буковини, Кубані і Чорноморщини в боротьбі за визволення, як політичне, так і соціяльне»[2]. Варто звернути увагу, що наведені ухвали передували Декларації Директорії від 26 грудня 1918 р. і були висловлені в ультимативній формі. На додаток до цих постанов з'їзд, за участі представників від губернських та повітових комітетів Селянської спілки з усієї України, ухвалив резолюцію у земельній справі, якою домагався, «аби Директорія негайно відновила чинність земельного закону, ухваленого Центральною Радою 18 січня 1918р.»[3]. Неважко помітити, що настрої селянства багато в чому відповідали уявленням провідників Української революції про перспективи розвитку суспільних процесів, як не можна не бачити й того, що з цілого ряду позицій погляди сільських трударів були радикальнішими, лівішими. Це підтвердили й повітові з'їзди в Умані (21–23 грудня 1918 р.), у Рівному (29-З0 грудня 1918 р.), Золотоноші (4–5 січня 1919 р.), Верхньодніпровську (середина січня 1919 р.)[4]. У постановах згаданих з'їздів чітко виділяються кілька спільних позицій: підтримка Директорії як органу, що має відстоювати селянсько-робітничу владу в центрі й на місцях; вимоги рішучої боротьби з контрреволюцією; негайне здійснення соціально-економічних реформ; рішуча боротьба з антантівсько-добровольчими силами. Однак знадобився дуже короткий час, щоб ситуація кардинально змінилася. Селянські з'їзди припинилися. Спробам їх проведення рішуче було покладено край, бо вони апріорі оголошувалися «більшовицькими». На провідні позиції на місцях почали висуватися особи, причетні до гетьманської адміністрації. Під їхнім «наглядом» відбувалися навіть вибори до Трудового Конгресу. Здавалося, поволі почав відновлюватися режим, нещодавно повалений такими великими зусиллями. Нові, опозиційно-тривожні настрої селянства знайшли своє втілення в резолюції наради Виконавчого комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів за участі представників від губерніальних рад, яка відбулася 14–15 січня 1919 р. В документі говорилося: «Обговоривши сучасний політичний стан УНР і констатуючи, що: 1. Директорія УНР, зрозумівши клясовий характер Великої Української Революції і в своїй законодавчій праці намітивши шлях широких соціяльних реформ на користь трудовим клясам, до цього часу не зуміла і не змогла утворити таких органів управління, як в центрі, так і на місцях, спіраючись на котрі могла б переводити соціальні реформи і проводити клясову боротьбу. 2. Не створивши зазначених в п. 1 клясових органів, як в центрі, так і на місцях, Директорія утворила адміністративні апарати з участю в них представників буржуазно-демократичних верств, склавши в центрі ріжнєманітний по своєму складові кабінет міністрів, котрий в цілому, не розуміючи глибокого соціяльного напруження, зайнявся ліквідацією революційного клясового руху і його здобутків і цим діскредитував Директорію, викликавши проти неї обурення та недовірря серед широких мас трудового селянства та пролєтаріяту, з одного боку, а з другого — скупчивши українську буржуазію та буржуазну демократію навкруги ідеї військової диктатури, як необхідного фактора для боротьби проти змагань революційних мас, характеризуючи їх (ті змагання), яко явище анархичне. Така політика і таке розуміння справи утворило на Україні становище, при котрому частини території — як Харківщина, Полтавщина та почасти Чернигівщина і Катеринославщина — відкинули владу Директорії. 3. Скликаємий Директорією найвищий законодавчий орган, Всеукраїнський Трудовий Конгрес, якому Директорія мусіла передати верховну владу — при зазначених вище умовах, завдяки відсутности підтримки його організованими реальними силами на місцях, не може мати практичного значіння і цим самим засуджений на бездіяльність і поставлений перед небезпекою насильства над ним організованої буржуазії шляхом зрива його з метою не дати йому змоги взяти всю повноту влади в свої руки і використати цю владу задля переведення клясової політики»[5]. Виходячи з вищесказаного і зважаючи на необхідність негайного утворення влади, яка б гарантувала трудовим класам можливість проведення політики, яка б відповідала їх інтересам, взявши до уваги вимоги робітничих і селянських з' їздів України, нарада постановила: «I. Вимагати від Директорії УНР видання негайно, протягом одної доби, розпорядження про передачу влади в волостях, повітах і губерніях відповідним об'єднаним радам селянських та робітничих депутатів, складеним на основах пропорціональности і значіння цих кляс в сучасній революції, з повною залежністю кожної (ради) межи собою по інстанціям. Комісари Директорії повинні скласти свої уповноваження перед цими радами, котрим належить право або уповноважити їх на дальнійше виконання своїх обов'язків, або призначити инших осіб. II. Влада в центрі має належати Всеукраїнському (об'єднаному) З' їзду Рад Селянських та Робітничих Депутатів, котрий складається з представників, обраних повітовими та губерніяльними радами. III. До утворення Всеукраїнської Ради Селянських і Робітничих Депутатів владу в центрі Директорія мусить негайно передати виконавчим Комітетам Всеукраїнських Рад Селянських і Робітничих Депутатів. IV. Непереведення цих вимог в життя або віддалення цього позбавляє можливості органи селянських депутатів і членів Селянських Спілок продовжувати продуктивну творчу працю і брати активну участь в роботі існуючих державних установ і бути їх агентами»[6]. Здавалося б, така резолюція була неабияким попередженням, по суті ультиматумом керманичам Української революції. Ігнорувати настрої народних мас було безперспективно і небезпечно. Можна було, врешті-решт, використати цей документ і в інший спосіб: спираючись на селянство, стати на шлях радикальних кроків проти того крила в директоріальних колах, яке зраджувало революційність і соціалістичні ідеали. Однак сили, здатної і готової взяти на себе захист народних інтересів, серед проводу українства просто не виявилося. Навіть ті елементи у складі Директорії, які очолював «майже більшовик» В. Винниченко, керувалися відмінними мотивами, втіленими в інших документах. Йдеться про рішення VI з'їзду (конгресу) Української соціал-демократичної робітничої партії, що відбувся 1012 січня 1919 р. в Києві. На цей час припадає один з найкритичніших моментів у розвитку партії, апогею досягають тенденції внутрішнього розмежування протилежно орієнтованих течій. Суперечності з'явилися ще восени 1917 р., хоча у період гетьманщини процес розколу, на відміну від УПСР, дещо пригальмувався.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка