Книга перша з англійської переклав Олег Бурячківський


Розділ 15. Різні трагедії



Сторінка9/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.85 Mb.
ТипКнига
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17

Розділ 15. Різні трагедії

Корячись забороні тітки Елізабет, Емілі вилучила слово «бик» зі свого словника. Але мовне ігнорування биків не усувало їх з поверхні землі, зокрема, не здатне було забрати кудись подалі англійського бика пана Джеймса Лі. Бика зазвичай випускали на пасовище, розташоване західніше від Чорноводдя, і заживав він лихої, вкрай лихої слави. Вигляд мав дуже грізний. Емілі часом снилося, що він наступає на неї, а вона не годна тікати, немов остовпіла. І ось настав листопадовий день, коли моторошний сновид перетворився на яву.

На краю пасовища видніла криниця, що безнастанно дражнила цікавість Емілі, адже кузен Джиммі розповів про неї страшну історію. Криницю викопали ще півстоліття тому двоє братів. Була вона глибочезною — рідкісне явище для західної, низовинної, околиці Чорноводдя, що прилягала до озер та морського узбережжя. Брати заглибилися в ґрунт на дев’яносто футів, допоки натрапили на воду. Виклали камінням стінки колодязя, але на тому робота стала. Томас і Сайлас Лі засперечалися через дрібницю, а саме — не дійшли згоди щодо ґатунку дерева для наземної частини криниці. Розлючений Сайлас ударив Томаса молотком по голові, забивши його насмерть.

Криниця зосталася невикінченою. Сайласа Лі запроторили до в’язниці, де він невдовзі й помер. Маєток перейшов у власність третього брата, батька Джеймса Лі, котрий оселився у спорожнілій домівці й забив злощасну криницю дошками. Кузен Джиммі ще додав, що дух забитого Томаса, ймовірно, бродить навколо криниці, але за це, мовляв, не може ручитися навіть він, поет, хоча й склав вірша на тему цієї родинної трагедії. То була поезія, сповнена несвітського жаху. Емілі кров у жилах стигла, як слухала її поночі при казані з бульбою. Відтоді прагнула побачити стару криницю зблизька.

Така нагода випала одної суботи, коли блукала самотою старим кладовищем. За ним тягнулося пасовище пана Лі, проте на ньому не видко було ні бика, ні іншої якої худоби. Емілі вирішила оглянути криницю й помчала вділ, підставляючи своє чоло рвучкому вітрові, що дмухав від затоки. Того дня Велителька Вітрів була правдешньою велеткою: на узбережжі здіймала в повітря цілі хмари піску. Та Емілі не боялася своєї доброї знайомої й мужньо, крізь вітер та куряву, добувалася до старого колодязя.

Ставши коло криниці, вона відірвала першу скраю дошку, опустила коліна на сусідні дошки й задивилася вглиб. На щастя, дошки були відносно новими й міцними, інакше худаве дівча з Місячного Серпа звідало б нутро колодязя значно докладніше, ніж намірялося. Угледіла небагато: серед мороку де-не-де вирізняла каміння, котрим було викладено внутрішність криниці. Розчарована, Емілі підвелася з колін та й рушила назад. Але, пройшовши десять кроків, зупинилася, мов укопана. Лютий бик пана Джеймса Лі рухався їй назустріч і вже був на відстані яких двадцяти кроків, не більше.

Неподалік, за спиною Емілі, стояв паркан. Якби одразу кинулася навтьоки, то могла б запросто сховатися за цим високим, міцним частоколом. Та зрушити з місця була неспроможна. Як писала батькові наступного вечора, була геть «паралізована» від страху й так само не здатна ступити й кроку, як іноді у своїх снах.

І неодмінно сталося б лихо, якби не хлопець, котрого Емілі не зауважила, а він сидів на пасовищі цілий час і спостерігав за нею, сам невидимий. Тепер він скочив на рівні ноги.

Емілі відчула чиєсь важке тіло, що кинулося на неї. Хлопець повалив її на землю, по тім нахилився, підняв перший-ліпший камінь і жбурнув бикові просто межи очі. Тоді шарпнувся вбік, утікаючи. Бик повернув закривавлену морду до зухвалого зайди.

— Утікай! — крикнув хлопець до Емілі.

Дівчинка навіть не ворухнулася. Крім жаху, вона відчувала щось таке, що не дозволяло їй тікати, поки її шляхетному оборонцеві загрожувала небезпека. Хлопець добіг до паркану за півхвилини. Щойно тоді, не раніше, Емілі й собі побігла до паркану й перемахнула його в один скок; а бик уже мчав навпростець через пасовище, мчав просто на неї. Вочевидь, вирішив покарати абикого, а хоч її, за свою кров. Тремтячи всім тілом, вона пересувалася вздовж паркану й на вигині зіткнулася зі своїм рятівником. З хвилину стояли мовчки, споглядаючи одне одного.

Емілі не була знайома з цим юнаком. Обличчя мав худорляве, приємне, з гострими рисами та сірими очима, що сміливо дивилися на світ; на голові — кучерявилося густе волосся. Був одягнений так, як тільки дозволяла найелементарніша пристойність, зате на тім’ї парубка сидів убір, який чимось нагадував капелюха. Хлопець Емілі сподобався. Не мав у собі тонкої, вишуканої привабності Тедді, але вабив до себе іншим — фізичною силою; до того ж, він порятував її від лютої смерті.

— Дякую, — несміливо озвалася Емілі, зводячи на нього свої великі сірі очі, що під довгими темними віями здавалися навіть блакитними. Її погляд був чарівним, і ця чарівність аж ніяк не меншала через те, що була незумисною. Ще ніхто не відкрив Емілі, наскільки принадним був її погляд, коли вона сором’язливо й несподівано здіймала очі.

— От мерзенний різник! — вигукнув хлопець невимушено. Засунув руки в діряві кишені й задивився на Емілі — дивився так пильно, що вона, збентежена, опустила очі. Була не менш чарівливою і тепер, із виразом соромливої скромності на обличчі, з опущеними додолу шовковистими торочками вій.

— Страшний! — мовила дівчинка, здригнувшись. — Я так налякалася…

— Невже? А я гадав, ти навмисне стоїш і дивишся на нього зимними очима, щоб його приборкати. Скажи, що відчуває людина, яка боїться?

— Ти ніколи нічого не боїшся?

— Ні, навіть не знаю, що воно таке — боятися. А як тебе звати?

— Емілія Берд Стар.

— Проживаєш десь поблизу?

— У Місячному Серпі.

— Там, де мешкає дурнуватий Джиммі Муррей?

— Він не є дурнуватим! — викрикнула обурена Емілі.

— Однаково. Я ж не знаю його. Але буду знати. Я згоджуся прислужувати на хорах у церкві, як він просив.

— А я й не знала, — мовила здивована Емілі. — Що, насправді будеш прислужувати на хорах?

— Так. Я й сам про це не відав, аж до цієї хвилини. Він просив ту стару бестію, тітку Томмі, віддати мене до нього в науку, та я не мав охоти. А тепер я бачу, що треба давати згоду. Хочеш знати, як мене звуть?

— Авжеж.

— Перрі Міллер. Живу з моєю старою тіткою Томмі он там, у долині. Мій тато був капітаном корабля, не раз ми плавали з ним по морях, поки він жив, — де тільки не плавали. Ти ходиш до школи?

— Так.

— А я — ні. Не ходив ніколи. Тітка Томмі живе занадто далеко. Навіть не думав, що школа може мені світити… Гм, але тепер я, гадаю, почну ходити до школи.



— То ти, напевно, не вмієш читати?

— Твоя правда, не вмію. Базікати — теж. Тато навчив мене дечого, поки жив. Від того часу мені з наукою ніхто не докучає. Але, якщо ходитиму до школи з власної волі, то все хапатиму на льоту. А ти, либонь, страшенно розумна?

— Та ні, не дуже. Батько твердив, ніби я геній, одначе тітка Елізабет говорить, що я всього-на-всього чудна.

— Що таке геній?

— Достеменно не знаю… Часом, наприклад, особа, що пише вірші. Я пишу вірші.

Перрі поглянув на неї уважно.

— Хо-хо! Тоді і я візьмуся писати вірші.

— Мені не здається, що в тебе вийшло б, — мовила Емілі, правду казати, з легенькою зневагою. — Он Тедді: віршувати не вміє, а вельми розумний.

— Хто такий Тедді?

— Один із моїх друзів, — у голосі Емілі вчувався холодок.

— У такому разі, — сказав Перрі, схрещуючи руки на грудях, — я простромлю твого друга наскрізь.

— Ти не зробиш цього! — скрикнула Емілі, до такої міри обурена, аж забула на мить про те, хто врятував її від смертельної небезпеки.

— Та цур йому! — недбало відказав Перрі. — Зараз піду до Джиммі Муррея і скажу йому, що згоден. А вже потім додому. Не гнівайся. Якщо ти не хочеш, аби я когось потурбував, то дам йому спокій. Тільки мене мусиш любити теж — це головне.

— Ну звісно, я люблю тебе, — мовила Емілі як щось само собою зрозуміле. І посміхнулася своєю ніжною, променистою посмішкою, обертаючи Перрі на свого невільника, — певна річ, незумисне.



Двома днями пізніше Перрі Міллер оселився в Місячному Серпі — працював конюхом, прислужував на хорах у церкві по неділях і святкових днях — і вже за два тижні Емілі здавалося, ніби знає його віддавна.

«Тітка Елізабет неохоче згодилася на те, щоб кузен Джиммі найняв Перрі, — писала вона до батька. — Він — один із хлопців, що скоїли минулого вечора жахливу річ: поміняли місцями коней, прив’язаних до огорожі на час вечірньої проповіді. Коли люди повиходили з церкви, зчинилося страшне сум’яття. Але кузен Джиммі твердить, що неймовірно важко знайти тямущого хлопця для допомоги в господарстві, який воднораз уміє прислужувати під час відправи в церкві, а крім того, мовляв, ми маємо віддячити Перрі за мій порятунок. Тож тітка Елізабет поступилася і дозволила йому сидіти з нами за столом, хоч увечері він мусить бути на кухні самотою. Всі в цей час рушають до вітальні, однак мені дозволено помагати Перрі готувати уроки. У своїм класі Перрі є вже відмінником. Наразі він лише в третьому, хоч йому виповнилося дванадцять. Панна Браунел сказала йому щось ущипливе, коли він уперше з’явився в школі, а він закинув голову назад і засміявся довгим, протяглим сміхом. Панна Браунел вліпила йому за це дзвінкого ляпаса, проте ніколи вже не глузує з нього. Вона-бо не любить, коли на глузи беруть її.

Перрі не страшиться нічого. Я гадала, він перестане відвідувати школу через те, що панна Браунел здійняла на нього руку, та він сказав, що така дрібниця не може відвернути від науки, коли вже він захотів вчитися. Так, волі й рішучості йому не позичати!

Тітка Елізабет вольова й рішуча теж. А про Перрі каже, мовби він упертюх. Я навчаю Перрі граматики. Він хоче розмовляти пристойно. Втім, як зауважила йому, що не годиться називати свою тітку, тітку Томмі, старою бестією, то він відказав мені, що змушений так її називати, бо молодою бестією її аж ніяк не назвеш. Тітка Елізабет говорить, що я не повинна так близько дружити з хлопцем-наймитом. Але він милий, хоч у поводженні з людьми дещо суворий. Так висловилася тітка Лаура. Не знаю, що це означає, але здогадуюсь, що тітка мала на увазі його манеру говорити все навпростець, без манівців. А, до того ж, він їсть форель з ножа. Я люблю Перрі, але інакше, ніж Тедді. Чи не прекрасно, милий тату, що любов буває такою різною? Не думаю, що Ільза любить його. Насміхається з його невігластва, збиткується — мовляв, ходить голодранцем, тоді як її власне вбрання так само залишає бажати кращого. І Тедді не надто любить його; намалював його так потішно, аж хочеться реготати, дивлячись на той портрет. Обличчя Перрі, а все ж не він. Кузен Джиммі називає той малюнок карикатурою, сміється, та я б не наважилася показати його Перрі — з остраху, що він простромить Тедді наскрізь. Показала Ільзі, а вона страшенно розлютилася і подерла „карикатуру“ на дрібненькі клаптики. Чому? — не можу збагнути.

Перрі твердить, наче вміє декламувати не гірше від Ільзи, а міг би й малювати, якби дуже тим зацікавився. Я бачу, йому неприємна думка, що хтось уміє робити те, чого він не вміє робити. Зате говорити про це він спроможний краще, ніж будь-хто з нас. Мав намір стати моряком, як був його батько, але нині збирається стати правником і членом парламенту (звісно ж, коли досягне відповідного віку). Тедді буде художником, якщо мати йому дозволить, Ільза — декламаторкою віршів на концертах; це називається інакше, та я не пам’ятаю, як саме. А я стану поеткою. Здається мені, ми всі, всі четверо, є людьми обдарованими. Може, недобре так думати, любий тату, але мені так здається.

Позавчора сталася жахлива подія. То була субота, і вранці ми всією родиною стояли на молитві. Молилися в кухні, приклонивши коліна. Було так урочисто! Раптом я поглянула на Перрі, а він скорчив таку кумедну міну, що я пирснула зо сміху, не встигши себе опанувати. (То була перша жахлива подія.) Тітка Елізабет страшенно розгнівалася. Я не сказала, що то Перрі змусив мене розсміятися, боячись, що його виженуть геть. Тож тітка Елізабет заявила — мовляв, покарає мене, не пустивши на підвечірок до Дженні Странг. (Це було страхітливе розчарування, але не та жахлива, найжахливіша подія.) Перрі цілий день пропадав десь разом із кузеном Джиммі, а коли ввечері повернувся, запитав суворо: „Через кого ти плачеш?“ Відповіла, що плакала трішечки, не дуже сильно, бо не пустили мене на підвечірок — за те, що сміялася під час молитви. Тоді Перрі пішов до тітки й заявив, що винен саме він, що це він мене розсмішив. Тітка Елізабет відказала — мовляв, попри все, я не повинна була сміятися. Тут спалахнула тітка Лаура, заявивши, що покарання було занадто суворим. А мені сказала, що в понеділок дозволить мені взяти до школи її перстеник, оздоблений перлиною, й носити його на пальці. Я була в захваті від її обіцянки, бо такого гарного перстеника не має жодна із школярок. У понеділок під час диктанту я вибрала слушну хвилину й звела руку вгору, і не для того, щоб запитати панну Браунел про щось насправді важливе, а тільки для того, аби похизуватися своїм перстеником. За цю мерзенну пиху я була жорстоко покарана. Під час перерви Кора Лі, дебела дівчинка з шостого класу, підійшла до мене й попросила позичити їй перстеник на хвилину-другу. Я не погоджувалася, тоді вона пригрозила, що в разі моєї відмови дівчата всім гуртом оголосять мені бойкот (це вкрай неприємно, любий тату, — бойкотована людина почувається нікчемним покидьком). Тож я таки позичила їй перстеник аж до великої перерви, а на перерві вона повідомила мені — мовляв, загубила його. (Оце найстрашніша подія!) Ох, милий тату, мені було невимовно тяжко. Я шаленіла. Не сміла вернутися додому й поглянути в очі тітці Лаурі. Таж обіцяла їй пильнувати перстеника! Подумала — мушу збирати гроші на купівлю нового перстеника, одначе порахувала на пальцях, що треба мити посуд протягом двадцяти років, допоки назбираєш потрібну суму. З розпачу плакала. Перрі помітив мої сльози, довідався, в чому річ, по скінченні уроків приступив до Кори Лі й сказав: негайно віддаси перстеник або все розповім панні Браунел. І Кора вмить повернула каблучку — мовляв, і так мала намір її повернути. Мовляв, то був тільки жарт. А Перрі на це: не жартуй більше з Емілі таким чином, бо як жартуватиму я, то буде тобі непереливки. Це дуже тішить — мати такого надійного захисника! Я тремчу від самої лиш думки, що б я пережила, мусивши вернутись додому й признатися тітці Лаурі, що перстеник її загублено. Але ж Кора! Це було ницо й жорстоко з її боку. Я б не змогла вчинити таке з сиротою.

Вернувшись до Місячного Серпа, я відразу ж подивилася в люстерко — переконатися, що волосся моє посивіло. Кажуть, таке буває після сильних переживань. Проте волосся не змінило своєї барви.

Перрі знається на географії краще, ніж ми всі, бо він чи не всюди бував зі своїм батьком. Й оповідає мені такі дивовижні історії! Оповідає, доки не згасне свіча. Лягає спати потемки, бо тітка Елізабет уділяє йому не більше одної свічки на вечір.

Вчора ми з Ільзою вкотре посварилися — через те, ким бути — Жанною д’Арк чи Френсіс Віллард. Я б воліла бути Френсіс Віллард, адже вона нині жива. Початок розмови був спокійним, але один з аргументів спричинив колотнечу.

Вчора випав перший сніг. На честь цієї події я склала вірша й прочитала його Перрі, котрий заявив, що теж уміє писати вірші, й негайно зімпровізував віршика — втім, гіршого, як визнав сам, від мого. Але, треба сказати, ми обоє змалювали не так перший сніг, як сліди котячих лапок на його білині. Сліди гарні, та не такі чудові, як мишачі сліди на підлозі. Мишки — прегарні, дуже поетичні створіння!

Шкода, що прийшла зима — тепер ми не можемо бавитись у нашім будиночку на пагорбі, а також ходити до Тедді. Іноді все-таки видряпуємось на гору, до господи Кентів, але пані Кент страшенно зв’язує нас. Безперервно сидить собі й спостерігає за нами. Тож ходимо до них лишень тоді, як Тедді сильно кашляє. А бідолашних свиней уже зарізали, й кузен Джиммі вже не варить для них бульбу. Що мене втішає, то це неспростовний факт, що тепер я не мушу носити капелюшок від сонця. Тітка Лаура приготувала мені такий ладний червоний капелюшок зі стьожками, а тітка Елізабет кидає на нього сердиті погляди, твердячи, мовби він „крикливий“. Дедалі сильніше люблю школу, однак не можу полюбити панну Браунел. Вона не є шляхетною особою. Обіцяла нагородити червоною стрічкою ту з учениць, хто найкраще напише контрольну роботу, — мовляв, переможниця матиме право носити стрічку від п’ятниці аж до понеділка. Я описала пригоди подорожнього на стежці Високого Джона, побіжно розсипавши багато власних думок, а вона заявила, що я, вочевидь, переписала це з якоїсь книжки та й присудила стрічку Роді Стюарт. Тітка Елізабет пробурчала: „Стільки часу марнуєш на свою писанину, що могла б і здобути ту стрічку“. Та я не відкрила всієї правди. Тедді говорить, що добрий спортсмен через програш ніколи не скаржиться. А я волію бути добрим спортсменом. Рода так мене тепер ненавидить! Каже, її дивує дружба дівчинки з Місячного Серпа і якогось наймита. Дурненька: Перрі не є мені другом. Сам Перрі мовив їй, що вона радше лиха, ніж мудра. Не вельми люб’язно, зате правда! Одного разу Рода, відповідаючи на уроці, сказала, що місяць розташований східніше від Канади. Перрі на це від душі розреготався. Панна Браунел веліла йому всю перерву просидіти в класі, хоч Роду за подібні вибрики не карає і навіть не сварить. Найпідлішими словами, будь-коли сказаними Родою, були: прощаю їй (мені!) те, як вона вчинила зі мною (з нею!). В мені аж кров закипіла на ті слова — їй нічого мені прощати. Ні вчинків, ні думок!

Ми почали вже помалу великий шмат шинки, що висить у південно-західному куті нашої кухні.

І минулої середи ми з Перрі допомагали кузенові Джиммі робити прохід у купі кольрабі в першому льосі. Таким чином хотіли перейти до другого льоху. То була розкішна забава.

Читаю „Альгамбру“. Книжка з бібліотеки Місячного Серпа. Тітка Елізабет не признається, що без охоти позичила мені „Альгамбру“ (вона належала її батькові), однак незадоволення прозирає в її поглядах. А Тедді дав мені почитати казки Андерсена. Я так їх люблю! Тільки для деяких вигадую інший кінець.

Подейкують, наче пані Джоан Кіллігроу знехтувала своєю шлюбною обручкою. Цікаво, навіщо?

Кузен Джиммі запевняє, що в грудні буде затемнення сонця. Сподіваюсь, це станеться не на Різдво.

Шкіра на моїх руках порепалася. Тітка Лаура щовечора мастить їх баранячим лоєм. Тяжко писати поезії з порепаною шкірою на руках. Цікаво мені, чи пані Гіменс мала колись порепані руки? В її життєписі про це не згадується.

Джиммі Болл, коли виросте, буде міністром. Його мати повідала тітці Лаурі, що призначила його міністром, ще коли той малятком лежав у колисці. Хотіла б я знати, яким чином.

Тепер ми їмо перший сніданок при свічках. Це дуже мені подобається.

Ільза була в нас у неділю пополудні; ми піднялися на горище і там розмовляли про Бога, бо в неділю так належить. Треба дуже зважати на те, що робиш цього дня. Одна з традицій Місячного Серпа — суворе дотримання недільної святості. Дідусь Муррей був щодо цього непохитним. Ільза дуже цікавиться Господом Богом, хоча здебільшого не вірує в Нього, й не надто любить, коли про Нього заходить мова, але всякчас про Нього розпитує. Каже, їй здається, наче вона полюбила б Його, якби Його знала. Тепер вона пише слово „Бог“ із великої літери, бо краще, мовляв, не підбурювати Його проти себе. Я думаю, Бог є таким, як мій „промінчик“, тільки „промінчик“ зблискує лиш на мить, а Він триває вічно. Ми гомоніли так довго, аж нам захотілося їсти. Тож спустилися додолу і попоїли горіхів. Я забула: тітка Елізабет заборонила мені гризти горіхи між сніданком та обідом, між обідом та вечерею. То не була крадіжка — я просто забула. Однак Ільза кінець-кінцем розгнівалася, назвала мене якобінкою (не відаю, що воно таке, і вона не відає теж, але каже, то все одно), сказала, що жодна християнка не цупила б горіхів у своєї нещасної старої тітки. Тож я рушила до тітки Елізабет і призналася у своїй провині, а вона заявила, що на вечерю не дістану горіхів. Гірко було мені на душі, коли дивилася на інших, котрі їли горіхи. Думала, Перрі швиденько з'їв свою порцію горіхів, а він по вечері простягнув їх мені (під час вечері тишком-нишком сховав їх до кишені). Загорнув горіхи в носовичок, що не посилило мені апетиту, одначе з'їла їх, щоб не образити його.

Тітка Лаура говорить, мовби в Ільзи гарна посмішка. Мені стало цікаво, чи в мене також гарна посмішка. Я поглянула в люстро, що в Ільзиній кімнаті, й посміхнулася, та моя посмішка видалась мені не вельми гожою.

Тепер ночі холодні, тітка Елізабет щоразу кладе в постіль пляшку з гарячою водою. Люблю мацати її пальцями ніг. То все пляшки з-під горілки. Дідусь Муррей тримав у них саме горілку, а не гарячу воду.

Нині, коли випав сніг, кузен Джиммі вже не працює в саду й виглядає таким самотнім, похнюпленим.

Його сад мені подобається однаково — і влітку, взимку. У ньому стільки поезії, стільки таємничості, немов закутаної в сніг, в пухнасту білу ковдру. Багато прекрасного на цьому світі, та в небі його буде ще більше. Сьогодні я читала про Анзонетту й перебуваю у вельми побожному настрої. Добраніч, наймиліший з батьків!

Емілі

P.S. Це зовсім не означає, що маю ще одного батька. Я хотіла сказати: дуже, дуже милий.

Е. Б. С.»

Розділ 16. Панна Браунел

Емілі з Ільзою сиділи на лавці побіля школи й складали вірша. Втім, радше складала Емілі, а Ільза читала записані рядки через її плече і вряди-годи підказувала риму. Треба визнати, час для віршування був зовсім невідповідний, бо саме належало розв’язувати арифметичне завдання і панна Браунел гадала, що дівчата длубаються в цифрах. Однак Емілі не розв’язувала ніяких завдань, коли відчувала потребу віршувати, а Ільза взагалі не терпіла арифметики. Панна Браунел саме питала з географії учнів іншого класу. Сонце світило яскраво — стояв полудень. Все навколо неначе запрошувало до мандрівки в країну муз. Емілі оспівувала віршем краєвид, що простилався з вікон школи.

На лавці перед шкільним будинком абикому сидіти не дозволялося. Право вигріватися на ласкавому сонечку отримували тільки улюблениці панни Браунел, а до них Емілі, вочевидь, не належала. Нині ж Ільза попросила про ласку для них обох, а панна Браунел не могла дозволити одній і водночас відмовити другій. Втім, охоче вчинила би так, бо належала до тих затятих натур, що ніколи не вибачають образ. Панна Браунел ще пам’ятала Емілі її перший день у школі, вважала, що дівчинка того пам’ятного дня була дуже нечемною щодо своєї вчительки й нічим не спокутувала своєї провини. Емілі ще не чула жодної похвали, натомість безперестану бувала жертвою глузування з боку панни Браунел, ніколи не користувалася навіть найменшими привілеями, котрими вчителька доволі щедро обдаровувала інших дівчат. Отже, дозвіл посидіти на сонечку став для неї цілковитою новиною.

Емілі була настільки поглинена своєю творчістю, аж не чула, що діється довкола. Не зауважила, що урок географії вже скінчився, що панна Браунел непомітно підійшла до неї, ставши за її спиною. Емілі завзято шукала рими.

Зненацька ззаду пролунав голос панни Браунел:

— То як, ти впоралася з тим додаванням, Емілі?

Емілі не впоралася з додаванням, натомість помережила табличку віршованими рядками, яких панна Браунел не повинна, не може побачити — нізащо! Емілі зірвалася з лавки й розпачливо простягнула руку по свою табличку. Але панна Браунел піднесла її вгору, тримала над головою, зловтішно посміхаючись.

— Що це таке? Це не схоже, одначе, на дріб, і на колонки цифр не схоже. «Краєвид, що постає з вікон Чорноводської школи». Направду, діти мої, — здається, поміж нами з’явилася неабияка поетка!

Слова як такі не справляли прикрості, але ж це ненависне сичання, ця зневага, цей глум! Емілі почувалася так, наче її шмагали різками. Не могла зазнати гіршого лиха, ніж це знущання з обожнюваної поезії, читання своїх рядків тими зимними, недобрими, глузливими, геть чужими й ворожими очима.

— Прошу, прошу, панно Браунел, — застогнала вона, — не читайте! Я зітру це губкою і зараз же зроблю додавання. Тільки благаю вас — не читайте! Це… це так, дрібниці.

Панна Браунел засміялася знущально.

— Ти занадто скромна, Емілі. Ціла табличка, списана віршами! Отож, маємо ученицю, що творить поезії. А нам не хоче ці поезії прочитати. Боюсь, Емілі, — ти справжня егоїстка. Я певна, що вірші твої справлять приємність нам усім.

Емілі внутрішньо щулилася — кожного разу, як панна Браунел якомога ущипливіше вимовляла слова «поетка», «поезії» А дівчата дружно хихотіли — почасти через те, що їх тішило висміювання їхньої товаришки, тим паче мешканки Місячного Серпа, почасти через бажання догодити вчительці, чиї наміри щодо Емілі були аж надто прозорими. Втім, Дженні Странг, що першого дня Емілі в школі так боляче їй дошкуляла, нині не брала участі в загальному збиткуванні, а тільки понуро дивилася на вчительку.

Панна Браунел наблизила табличку до очей і взялася вголос читати вірша Емілі. Читала гугняво, з недоладними наголосами, допомагаючи собі кумедними, зумисне перебільшеними, гротесковими жестами, чим спаплюжила вірші до краю — вірші, які видавалися Емілі такими гарними. Школярки реготали до сліз, до цілковитого знесилля, а Емілі відчувала, що пекуча гіркота цих миттєвостей залишиться в її серці назавжди. Ті розкішні поетичні думи, якими вона, пишучи, так насолоджувалася, тепер були прилюдно віддані на поругу, цілком опоганені. Панна Браунел читала далі, примружуючи очі й трусячи головою, вимовляючи кожне слово з нарочитим, облудним пафосом. Хихотіння раз по раз переходило в гучний регіт цілого класу.

«Ох! Аби ж то ведмідь, що пожер неслухняних дітей у Біблії, з’явився тут і поз’їдав вас усіх», — думала Емілі, стискаючи кулачки під фартухом.

Проте в кущах, які росли круг школи, не водилися такі милі й корисні ведмеді, тож панна Браунел безперешкодно скінчила читання й висміювання вірша. Раділа несказанно! Глузування з котроїсь учениці завжди справляло їй задоволення, а коли такою ученицею бувала Емілі з Місячного Серпа, в чиїй душі, в чийому серці вона постійно відчувала якусь велику непересічність, то це задоволення неабияк посилювалося, ставало вишуканою насолодою.

Проказавши останнє слово вірша, панна Браунел тицьнула табличку геть червоній від сорому дівчинці.

— Забирай свою поезію, Емілі.

Дівчинка витерла табличку. Не було під рукою губки, то вона витерла обидві чорні поверхні долонею. Табличка вмить очистилася від білих літер — цілий вірш пощез, бувши висміяним і зневаженим, вірш, який належало стерти навіть із пам’яті. Але до скону свого Емілі не могла забути гострого болю й приниження, що їх зазнала цієї години.

Панна Браунел засміялася знову.

— Яке нещастя — творити таку писанину, Емілі! А тепер, може, зволиш виконати додавання? Щоправда, це не поезія, та я в цій школі не на те, щоб навчати мистецтва віршування. А щоб навчати, серед іншого, арифметики. Сідай. Що сталося, Родо?

Рода Стюарт, підвівшись, тримала руку пальцями вгору — щось хотіла повідати.

— Панно Браунел, — промовила з виразним тріумфом у голосі. — Емілі Стар ховає під покришкою цілий зошит віршів. Сьогодні вранці вона читала їх Ільзі Барнлі, замість учити історію.

Тут Перрі Міллер повернувся на своїй лавці, й добірна, чудова куля, виготовлена з картону та хлібного м’якуша, пролетівши через класну кімнату, влучила Роді просто в обличчя. Але панна Браунел уже стояла біля парти Емілі, до якої підскочила притьмом, поки дівчинка встигла бодай поворухнутись.

— Не чіпайте їх! Ви не маєте права чіпати їх! — закричала Емілі пристрасно.

Але панна Браунел вже тримала «зошит віршів» у руці. Підбігла до вікна, Емілі за нею. Ці поезії були їй дуже дорогі. Писала їх на перервах між уроками, коли надворі періщив дощ, і всяка забава просто неба була геть неможливою. Писала в зошиті, подарованому тіткою Лаурою, — тут, у школі, він був надійно схований від недремного ока тітки Елізабет. Утім, саме сьогодні вона мала намір забрати його додому й сховати на горищі вкупі з листами до батька. А тепер ця безсердечна жінка виголосить їх перед цілим класом, що тільки й чекає нагоди поглузувати з її дум і почуттів, зовсім чужих для цього позасвідомо жорстокого, сірого гурту.

Однак, погортавши зошит, панна Браунел зрозуміла, що на виголошення всіх поезій не стане часу. Тому вдовольнилася самими назвами, супроводжуючи їх ущипливими коментарями.

Тим часом Перрі Міллер давав волю своїм емоціям, бомбардуючи Роду Стюарт картонними кульками, і робив це з такою запаморочливою швидкістю, що Рода не в змозі була визначити, звідки ведеться обстріл, — отож не знала, на кого скаржитись. Так чи так, а це псувало їй задоволення від приниження Емілі. Що ж до Тедді Кента, який не шпурляв кульок, бо схилявся до тонших методів відплати, то він поринув з головою в малювання. Другого дня вранці Рода знайшла клапоть паперу на покришці своєї парти; на клапті була намальована мавпа, підвішена за хвіст на дереві. У мавпи було обличчя Роди Стюарт. З піною на губах від злості, Рода подерла малюнок на дрібні клаптики; справді, її марнославство зазнало б тяжкої урази, якби чиєсь око зупинилося на малюнку. Не відала, втім, що Тедді намалював і панну Браунел — в образі кажана з очима вампіра — й сунув малюнок в руку Емілі, коли та виходила зі школи.

— «Загублений діамант», «Романтична легенда», — читала назви панна Браунел. — «Ода до Берези». Папір наче в кухні замазаний, Емілі… «Ода до Сонячного Годинника в Нашому Саді», така ж брудна… «Ода до мого улюбленого Котика» — дуже романтична ода до котячого хвоста, либонь?.. «Ода до Ільзи»: «Шия твоя біла, мов сніг» — не зовсім точно, дозволю собі зауважити. Шия Ільзи добряче засмагла на сонці. «Опис нашої вітальні», «Голоси Фіалок» — сподіваюсь, голоси фіалок приємніші за твій голос, Емілі. «Розчарована домівка». Гм, бачу тут кілька віршів, які не варто видавати за свої власні, Емілі. Ти не могла їх написати.

— Неправда! Неправда! Це я написала їх! — викрикнула Емілі з розпукою в голосі. — І ще багато інших, кращих.

Раптом панна Браунел зіжмакала дорогоцінний зошит.

— Годі! Марнуємо час на всякі дурниці, — відрізала вона. — Вертайся на своє місце, Емілі.

І обернулася до пічки лицем. Емілі не одразу збагнула її наміри. Та, бачачи, як учителька відчиняє заслінку пічки, як нахиляється до полум’я з її рукописом, її віршами, дівча схопилося і, наче молодий тигр, кинулося на панну Браунел.

— Ви не спалите їх, не дістанете їх! — скрикнула вона. І, вирвавши зошита з хижих рук учительки, сховала його в кишеню свого допотопного фартуха. Дивилася на панну Браунел з холодною лютістю. В її очах знову з’явився Мурреївський погляд, і, хоч панна Браунел не була до нього така чутлива, як тітка Елізабет, а все-таки внутрішньо знітилася перед затаєною силою, що била на неї з очей цієї морально катованої дитини. Здавалося, вона будь-якої миті ладна стрибнути на вчительку, щоб кусати її і дряпати.

— Дай мені вірші, Емілі, — сказала вже менш упевненим тоном.

— Не дам, — гостро відказала Емілі. — Вони належать лише мені. Ви не маєте права їх відбирати. Я писала їх на перервах, тож правил поведінки не порушувала. А ви… — тут Емілі неприязно поглянула в крижані очі панни Браунел, — ви несправедлива, деспотична особа.

Панна Браунел неквапливо повернулася на місце.

— По обіді, Емілі, я завітаю до Місячного Серпа, щоб розповісти про твою поведінку тітці Елізабет.

Спочатку Емілі була занадто збуджена, занадто втішена збереженням своїх любих поезій, аби замислюватись над погрозою вчительки. Лиш коли піднесення минуло, обняв її страх. Збагнула, що на неї чекає неабияке випробування. Проте в жодному разі не віддасть своїх поезій, жодного вірша не віддасть, не зважаючи на те, що з нею робитимуть. Повернувшись додому, вона негайно вибігла на горище й сховала вірші всередині старої отоманки. Безперестану збиралося їй на плач, але здушила сльози в собі. Прийде панна Браунел, а вона не повинна бачити її з червоними повіками. Та в серці відчувала пекучий біль, ще гостріший від здавлених сліз. Її таємну святиню, на її горе, було викрито і спаплюжено, опоганено. Проте найтяжче випробування ще чекає на неї попереду, в цьому вона не сумнівалася. Тітка Елізабет, безперечно, стане на бік учительки. Емілі аж здригнулася, пройнята жахом перед домашнім судом найвищої інстанції. Здригнулася, бувши вразливої вдачі, знічена перед загрозою відвертої несправедливості. Справедливого вироку вона б не страшилася. Але відала достеменно, що, поставши перед об’єднаним трибуналом тітки Елізабет і панни Браунел, вона може зазнати самої лише кривди.

«І батькові про це писати несила», — подумала, тяжко зітхаючи. Незаслужений сором, який упав на неї, був надто пекучий, щоб могла «виписати» його, тож годі було сподіватися звідкись якогось полегшення.

Взимку в Місячному Серпі вечеряли, тільки-но кузен Джиммі повертався додому після вечірньої відправи в церкві. Тож Емілі наразі полишили саму. Скулена, вона сиділа на горищі, поринувши в гіркі роздуми.

Поглядала у вікно на сонний, сказати б, краєвид, який іншим разом зачарував би її. За відлеглими білими пагорками, крізь віття дерев де-не-де проглядали червоні оболоки; сніг у саду лежав під ослоною голих, тонких, немовби сплетених гілок; небо на південному сході палало пурпуровим відблиском призахідного сонця, а над гайком Високого Джона завис прегарний сріблястий місячний серпик — молодик. Однак сьогодні Емілі не могла насолоджуватись краєвидом, навіть найчарівнішим.

Враз угледіла вона панну Браунел, що прямувала до Місячного Серпа під осніженим гіллям берез. Йшла твердим, чоловічим кроком.

— Був би мій батько живий, — мовила Емілі, споглядаючи на неї згори, — ти вийшла би звідси охочіше, ніж заходитимеш!

Спливали хвилини, і кожна видавалася Емілі вічністю. Врешті-решт, по неї прийшла тітка Лаура.

— Елізабет кличе тебе до кухні, Емілі.

Голос Лаури був лагідним, але сумним. Емілі насилу стримала сльози. Нестерпною була їй думка, що й тітка Лаура винуватить її в неслухняності, однак не в силі була пояснити їй все без плачу. Тітка Лаура стала б їй співчувати, а це вмить розгартувало б її. Мовчки вона спустилася по сходах, тітка Лаура слідом за нею, й обидві зайшли до кухні.

Стіл був накритий до вечері, яскраво горіли свічки. Тітка Елізабет сиділа при столі, випроставши спину, її обличчя виражало незламну рішучість. Панна Браунел розсілася в кріслі-гойдалці, її безбарвні очі блищали переможно й хижо. Грала в них підступність, а ще були повні неначе отрути абощо. Ніс її був червоним, аж буряковим, що також не додавало їй чарівності.

Кузен Джиммі, нахиляючись, рубав дрова й вряди-годи посвистував. Зараз він ще дужче скидався на гнома, ніж будь-коли. Перрі не видно було ніде. Це аж ніяк не тішило Емілі, адже його присутність підтримала б її морально.

— Емілі, мені неприємно чути, що ти сьогодні знов була неслухняною в школі, — заговорила тітка Елізабет.

— Ні, я не думаю, щоб тобі це було неприємно, — відповіла Емілі цілком поважно.

Тепер, коли настав критичний момент, вона відчула себе здатною до спротиву цим двом черствим, жорстокосердим жінкам. Сказала собі в думці, що згодом, описуючи цю сцену, треба не забути про лиховісні тіні, що кидає свіча на обличчя тітки Елізабет, увиразнюючи худорлявість її щік. А ще спитала себе, чи панна Браунел могла бути колись малятком — товстеньким, усміхненим малятком? Це було геть неймовірно.

— Не будь зухвалою! — присадила небогу тітка Елізабет.

— От бачите! — значущо кинула панна Браунел.

— Я не мала наміру говорити зухвальства, але тобі не неприємно, — правила своєї Емілі. — Ти незадоволена, бо гадаєш, ніби я знову осоромила Мурреїв, а, з іншого боку, ти трошечки тішишся тим, що хтось поділяє твою думку про мене, кажучи, мовби я неслухняна.

— Благодатний характер, нічого не скажеш! — мовила панна Браунел, зводячи очі вгору. І ту ж мить перед цими очима постала дивовижна картина: з темного отвору в стелі виглядала голова Перрі Міллера, що з цікавістю спостерігав за тим, що діється в кухні. Обличчя хлопця не виражало ні найменшої поваги — навпаки, воно скривилося в прекумедній гримасі. За мить голова з допитливими очима зникла, залишивши панну Браунел геть спантеличеною. Сиділа нерухомо й безвідривно дивилася в чорну діру на стелі, тепер уже зовсім порожню.

— Ти зле поводилася в школі, — мовила тітка Елізабет, не зважаючи на німу сценку, якої, може, навіть і не помітила. — Мені соромно за тебе.

— Я не була неслухняною, як ти гадаєш, тітко Елізабет, — рішуче заперечила Емілі. — Бачиш-но, це було так…

— Не хочу більше чути про це, — обірвала її тітка Елізабет.

— Ти мусиш мене вислухати! — перейшла на крик Емілі. — Негоже слухати тільки її і завжди бути на її боці. Я була неслухняна, але трохи, не так сильно, як твердить вона…

— Ні слова більше! Я все вже чула, — суворо мовила тітка Елізабет.

— Ви чули суцільну брехню, — несподівано втрутився Перрі, чия голова знов показалася в чорному отворі стелі.

Всі присутні здригнулися, навіть тітка Елізабет, яка миттєво розгнівалася — дужче, ніж дотепер, — саме тому, що її примусили здригнутися.

— Перрі Міллер, негайно зійди вниз! — веліла вона.

— Не можу, — лаконічно відмовився Перрі.

— Негайно — чуєш?

— Не можу, — повторив Перрі, зухвало дивлячись на панну Браунел.

— Перрі Міллер, ти повинен зійти! Мусиш коритися мені беззастережно. В цім домі наразі я господиня.

— Що ж, добре, — недбало погодився Перрі. — Видно, так має бути!..

Перрі завис на руках, торкаючись пальцями ніг верхньої щаблини в драбині. Тітка Лаура здригнулася й негучно скрикнула. Всі були приголомшені.

— Я скинув одежу, аби висушити її, — з видимою неохотою взявся пояснювати Перрі. — Промок до рубця, впавши потемки в кадуб води для корів. Зараз мій одяг сушиться, але, якщо пані велить мені спуститися…

— Джиммі, — благально звернулася бідолашна Елізабет Муррей, не в силі опанувати ситуацію.

— Перрі, гайда назад до тієї діри у стелі й зодягнися негайно! — велів кузен Джиммі.

Литки Перрі майнули в повітрі й зникли. З темного отвору стелі долинули такі звуки, наче сова чи пугач уподобали там собі прихисток. Тітка Елізабет полегшено зітхнула й повернула голову до Емілі. Була сповнена рішучості відновити свою владу й авторитет і змусити Емілі скоритися.

— Емілі, зараз же стань на коліна перед панною Браунел і проси вибачення за свою сьогоднішню поведінку, — промовила вона.

На блідих щічках Емілі виступив рум’янець протесту. Вона не може цього зробити; вибачитись — вибачиться, але не навколішках. Стати на коліна перед цією черствою, немилосердною жінкою? Нізащо! Ніколи в житті! Вся істота її збунтувалася проти цього нового приниження.

Панна Браунел заздалегідь була втішена, сповнена радісного очікування. То буде великим задоволен

ням — побачити перед собою на колінах, як малу покутницю, оце вперте дівчисько. Ніколи вже, думала панна Браунел, Емілі не дивитиметься на неї оцими сміливими, безбоязкими очима, що в них віддзеркалена душа незалежна й незламна, яка не боїться жодних кар — ні тілесних, ні моральних. Вона довіку пам’ятатиме цю хвилину! Не забуде, перед ким стояла навколішках, покірна і зажурена. Та Емілі відчувала це так само ясно, як панна Браунел, і вперто залишалася стояти на рівних.

— Тітко Елізабет, прошу тебе, дозволь мені розповісти, як було насправді.

— Я вже чула про нинішню прикру подію в усіх подробицях. Учиниш так, як я веліла, Емілі, інакше опинишся поза межами родинного життя. Ніхто до тебе не озиватиметься, ніхто з тобою не бавитиметься і не їстиме з тобою разом, ніхто не підтримуватиме з тобою ніяких стосунків, допоки мені не підкоришся.

Емілі затремтіла. Такої кари вона не стерпить. Бути відтятою од світу, од свого маленького світу… Знала, що це дуже скоро зламає її спротив. То вже краще поступитися зараз. Але яка гіркота в серці, який сором!

— Людське створіння має приклоняти коліна лишень перед Богом, — несподівано промовив кузен Джиммі, звівши погляд на стелю.

Дивна зміна відбулася в гордовитому, нахмуреному обличчі Елізабет Муррей. Стояла непорушно, дивлячись то на кузена Джиммі, то на панну Браунел, якій, вочевидь, уривався терпець.

— Емілі, — озвалася тітка Елізабет дещо лагіднішим тоном, — я повелася неправильно, не повинна була змушувати тебе ставати на коліна. Але мусиш просити вибачення у твоєї вчительки, а тоді я тебе покараю не в її присутності.

Емілі схрестила руки на грудях і знову поглянула панні Браунел просто у вічі.

— Я шкодую, що була сьогодні нечемна, — сказала вона, — і прошу мені за це вибачити.

Панна Браунел підвелася. Вона почувалася мало не скривдженою, бо її позбавили належного їй тріумфу. Яку б то кару не призначили Емілі, свідком покарання вона вже не буде. З якою насолодою панна Браунел відлупцювала б зараз «дурнуватого Джиммі Муррея»! А проте не могла собі дозволити жодного вибуху, жодного гучного протесту. Елізабет Муррей була заможною і впливовою. Керівництво школи неабияк рахувалося з її думкою. Вона платила найбільші в Чорноводді податки.

— Я прощаю тобі твій нинішній вчинок, Емілі, сподіваючись, що в майбутньому ти будеш поводитись, як належить, — промовила холодно. — Я тільки виконала свій обов’язок, повідомляючи твоїй тітці про сумний сьогоднішній випадок. Дякую вам, пані, і вам, панно Муррей. Ні, я не можу залишитися на вечерю — мушу вернутися, доки споночіє.

— Бог опікується подорожніми, — неприязно кинув Перрі, сходячи по драбині, тепер цілком одягнений.

Тітка Елізабет не зважила на його слова. Не личило їй звертати увагу на репліки хлопця-конюха в присутності панни Браунел. Та зникла за дверима, а тітка Елізабет перевела погляд на Емілі.

— Вечеряти будеш на самоті — лише хлібом і молоком, — розпорядилася вона. — Й ні з ким не розмовлятимеш аж до ранку.

— А думати мені не заборонено? — спитала Емілі з удаваною тривогою.

Тітка Елізабет не відповіла нічого. Сиділа бундючна, пихата, при столі, заставленому наїдками та напоями. Емілі ж рушила до комірки і там самотньо взялася їсти свою вечерю, тобто хліб з молоком. У комірці пахло ковбасками, чий запах і смак Емілі дуже любила. А ковбаски в Місячному Серпі були пресмачними. Рецепти їх приготування привезла з Англії Елізабет Барнлі, відтоді таємницю тих рецептів завжди ревниво оберігали. Емілі ж була голодна. Зате уникла найсуворішого випробування, такого, що перевершувало її сили; одне слово, могло бути й гірше. Зненацька спало їй на думку, що в змозі написати епічну поему на манір «Пісень останнього менестреля». Кузен Джиммі прочитав їй «Пісні» минулої неділі. Й, не гаючи часу, заходилася коло першої строфи. Коли Лаура Муррей увійшла до комірки, Емілі сиділа, спершись ліктями об креденець; задивлена в порожнечу, вона злегка ворушила губами. Очі блищали дивовижним блиском. Хліб лишився недоїдженим, молоко — недопитим. Емілі навіть запах ковбасок не дражнив. Припала вустами до найчистішого джерела — джерела поетичного натхнення.

— Емілі, — пошепки озвалася тітка Лаура, зачиняючи двері й з любов’ю дивлячись на племінницю. — Мені можеш оповісти все, що сьогодні трапилось, якщо це справить тобі полегкість. Я не вірю, що ти аж так погано поводилась, — тільки не варто було писати вірші замість арифметичних вправ. А ось тут, у цій коробці, пісочні тістечка…

— Я вже не прагну розповідати про перебіг нинішнього дня, — відказала Емілі. — Нікому, люба тітонько Лауро… Я така щаслива! Творю епічну поему, яка називається «Біла Пані». Зладила вже двадцять рядків; два з них такі, аж дух забиває. Героїня хоче вступити до монастиря, а батько застерігає її, мовляв, якщо це вчинить, то вже ніколи не узрить ясного сонця, не звідає щастя в житті, яке він їй дав, — ніколи, аж до могили! Тітко Лауро, я колись прочитаю тобі ці рядки. Як творила їх, «промінчик» зблиснув у моїй душі. Після того я байдужа навіть до пісочних тістечок.

Тітка Лаура посміхнулася знову.



— Цієї миті, може, і байдужа, люба моя, — сказала вона. — Але натхнення мине, і тоді не зайвим буде згадати, що пісочні тістечка в цій коробці не були пораховані й що вони рівною мірою є власністю як Елізабет, так і Лаури.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка