Книга перша з англійської переклав Олег Бурячківський



Сторінка8/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.85 Mb.
ТипКнига
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17

Розділ 13. Євина порода

Місячний Серп славився своїми яблуками. Тієї першої осені, яку провела там Емілі, врожай садовини був щедрим. Яблука під «табу» не потрапили: Емілі дозволялося їсти яблука досхочу, не дозволялося тільки брати їх до ліжка. Тітка Елізабет, ревна прибічниця зразкового порядку, не могла допустити недогризків на своїй постелі. А тітка Лаура здригалася від самої лише думки, що людина, котра їсть фрукти потемки, може ненароком проковтнути хробака. Попри те, Емілі мала, по суті, необмежену змогу задовольняти свій «яблучний» апетит — удень, в межах садиби, їла стільки яблук, скільки душа просила. Одначе в натурі людській живе дивний потяг до всього чужого і забороненого, так, ніби воно має інший, кращий смак, ніж наше й цілком дозволене. Отой хитромудрий, підступний змій, що спокушав у раю Адама та Єву, добре відав про це. Емілі, як більшості людей, був притаманний потяг до чужої, а відтак забороненої власності, тож прийшло їй на розум, начебто у Високого Джона ростуть найсмачніші яблука. І мав він звичку розкладати яблука рядами на сволоці, під низькою стелею своєї майстерні. Зрозуміло само собою, що Емілі з Ільзою, щоразу як переступали поріг столярні, засипаної тирсою і геть запилюженої, могли почастуватися яблуками. Емілі особливо полюбляла три гатунки яблук Високого Джона, а з тих трьох, либонь, найніжнішим смаком вирізнялися великі зелені «солодкі» яблука, що їх діти зазвичай їдять найохочіше. Емілі вважала пропащим кожний день, коли не схрумала бодай одного зеленого солодкого яблука Високого Джона.

Потай в душі Емілі усвідомлювала: вона, властиво, взагалі не повинна відвідувати садибу Високого Джона. Їй не забороняли туди ходити просто тому, що тіткам і на думку не спало б, що членкиня їхньої родини може забутися до такої міри, так занедбати найсвятіший обов’язок родової солідарності, аж заплющити очі на гостре непорозуміння між Мурреями та Салліванами, яке тривало протягом життя двох поколінь. То була спадщина, котру всякий порядний Муррей мусив берегти аж до смерті. Та, коли вибігаєш у поле з розпатланою Ільзою, традиції втрачають свою силу, надто якщо тебе манять зелені солодкі яблука.

Одного вересневого вечора Емілі самотою подалася аж до майстерні Високого Джона. Сутеніло. Відколи повернулася зі школи, вона цілий час була вдома сама. Тітки з кузеном Джиммі поїхали до Шрусбері, обіцявши повернутись, як смеркатиме. Ільза теж вирушила з батьком до міста, однак не до Шрусбері, а до Шарлоттетауна, аби купити поважну річ: під впливом пані Сіммс доктор постановив справити дочці зимове пальто. Спочатку Емілі було вельми добре в цілковитій тиші, любо було відчувати свою незалежність. Почувалася значною особою, адже їй довірено пильнувати цілий будинок. З’їла вечерю, залишену тіткою Лаурою на жаровні (щоб не вистигла), й пішла до молочарні, де випила ні багато ні мало шість кухлів молока. Вона не мала до цього і найменшої охоти, але здебільшого їй забороняли пити молоко, відставлене на сметану, тож нині належало скористатися з такої чудової оказії, оказії, що може повторитися дуже нескоро. Тітки так і не здогадалися, хто став винуватцем зникнення молока, — кожна підозрювала в цьому дрібному переступі іншу, — тож Емілі ця провина минулася геть безкарно. Тільки не слід робити неслушних висновків; Емілі мала бути вистежена й покарана за непослух: сумління мусило схилити її до визнання своєї вини. Але, на жаль, треба зазначити, що сумління жодної хвилини не мучило її через випите молоко. Натомість чи не сама доля призначила їй цього вечора тяжко страждати, страждати з причини цілком інакшої.

Споночіло зовсім. Емілі не мала ані найменшого бажання вертатися до порожнього, похмурого будинку. Тож вона попрямувала до Джонової майстерні, де не застала нікого. Але певні ознаки вказували на досить напружену працю Високого Джона, перервану, здається, недавно і на короткий час. Тож Емілі вмостилася на дошках і взялася розглядатись навколо, шукаючи очима чогось їстівного. Жадані яблука лежали вряд на звичному своєму місці, на сволоці. Тут Емілі відчула нездоланний потяг до «солодкого».

Вона стала навшпиньки, щоб ліпше бачити, і вподобала собі найбільше яблуко. Тоді присунула столик до стіни й, вилізши на нього, зняла зі сволоку смаковиту здобич. Їла жадібно. Тримала в пальцях недогризок, коли зайшов Високий Джон. Кивнув їй головою і роззирнувся довкола, ніби з якоюсь неохотою.

— Я саме вечеряв, — озвався він. — Дружини немає вдома, тож мушу дбати про себе сам.

І заходився мовчки пиляти дошки. Емілі пересіла на сходини побіля дверей і взялася лічити зернятка в недогризку. Прислухалася до свисту й співу Велительки Вітрів та в думці складала «Опис Майстерні Високого Джона при Світлі Ліхтаря». Повернувшись додому, вона негайно занотує цей «Опис» у себе на горищі. Саме шукала потрібного виразу, якого бракувало для закінчення певного речення, коли Високий Джон рвучким рухом обернувся до неї, враз переставши стругати дошки.



— А де велике солодке яблуко, що лежало он там, на сволоці? — запитав чудним голосом.

— Я… я… я з’їла його, — пробелькотіла Емілі. Високий Джон заломив руки й подивився на Емілі з жахом.

— Най святі хоронять нас від усякого лиха, дитино! Ні, ти не з’їла того яблука — правда ж? Говори: не чіпала його?

— Я не знала, що не можна, — відповіла перелякана Емілі. — Я з’їла його.

— Не можна?! Слухай, мала! Те яблуко було просякнене отрутою для щурів. Ці потвори геть замучили мене, це справжня кара, тому я поклав собі вивести їх.

І ось приходиш ти, і з’їдаєш яблуко, що здатне заподіяти певну смерть щонайменше дюжині тих потвор!

Високий Джон побачив, як личко Емілі враз пополотніло. І лиш майнув перед його очима бавовняний фартух: Емілі вибігла з майстерні й щодуху помчала через темне поле. Гнав її головний інстинкт недужої тварини — опинитися у своїй норі! Вона прагнула добігти додому раніше, як віддасть Богові душу. Перетнула поле з шаленою швидкістю і, наче метеор, увірвалася до будинку. Скрізь темно і тихо. Ще нікого немає! Емілі аж скрикнула від розпачу. Невдовзі прийдуть, знайдуть її задубілою, охололою, зчорнілою… Все скінчиться для неї на цьому розкішному світі, а чому? Бо з’їла яблуко, що, на її думку, існувало саме для того, щоб бути з насолодою з’їдженим. Ні, це неймовірно… вона не хоче вмирати!

А проте… Проте мусить умерти. Зараз вона сподівалася лиш на те, що родина повернеться до того, як вона склепить очі навіки. Це так моторошно — конати самотою в цьому великому, безлюдному Місячному Серпі! Вона не важилась податися кудись, аби їй допомогли, врятували її. Може померти дорогою, в темряві — о, це було б найстрашніше! Їй навіть на думку не спало, що порятунок — можливий. Гадала, як проковтнеш отруту, то смерті вже не минути.

Руки її тремтіли, однак запалити свічу спромоглася. Тепер було не так страшно, принаймні з темряви проступили знайомі предмети. Емілі — бліда, перелякана, самотня — постановила мужньо дивитися смерті у вічі. Не вільно їй зганьбити імення Старів та Мурреїв. Міцно стиснувши руки, вона силкувалася приборкати дрож. Як довго ще їй жити? Високий Джон сказав, що та отрута спроможна вигубити «з дюжину тих потвор». Здається, він ще пробурчав, що вони поздихали б «за один змиг ока». Що означає цей вираз? Як довго триває отой «змиг ока»? Чи смерть від отрути є болючою?

Емілі мала доволі туманні уявлення про дію отрути: чула колись, ніби це спричиняє тяжкі страждання. Ох! А ще зовсім недавно вона почувалася такою щасливою! Гадала, що житиме й житиме, напише велику поему і стане такою ж славетною, як пані Гіменс. Учора ввечері вона вкотре посварилася з Ільзою і ще не залагодила цієї колотнечі, ніколи вже не залагодить. Як побиватиметься Ільза! Треба написати до неї, щоб вона знала: їй все пробачено. Та чи подужає написати? О, як похололи її руки! Невже це ознака смерті, що наближається неухильно? Чула або читала десь, мовби руки людини, що при смерті, поступово крижаніють. А ще хотіла знати, чи не чорніє її обличчя. Схопила свічу — й бігом по сходах до гардеробу. Там висіло дзеркало, єдине в усій господі, що не було зависоким для Емілі. Досить лише зірвати запону — і можеш побачити своє віддзеркалення. В будь-яких інших обставинах Емілі заклякла б од жаху на саму тільки думку зайти до гардеробу ввечері, присвічуючи собі самотньою свічкою з миготливим вогником. Але нині великий страх цілком витіснив менші страхи. Вона придивилася до себе у свічаді: такими блідими бувають лише обличчя мерців. Так, так… То це обличчя, що помирає?

Зненацька в Емілі сталася глибока зміна, озвалася якась спадкова риса, що доти дрімала собі на дні душі. Вона враз перестала тремтіти. Й віднині приймала вирок долі з жалем та гіркотою, проте спокійно.

— Не хочу вмирати, але, якщо вже мушу, то смертю, гідною нащадка Мурреїв, — промовила вголос. Десь вона вичитала подібну до цієї гучну фразу, великою мірою співзвучну теперішнім обставинам. Однак треба поспішати. Лист до Ільзи — найневідкладніша справа. Емілі рушила до кімнати Елізабет, аби переконатися, що в її, Емілі, шухляді з правого боку письмового столу — все на місці. По тому піднялася на горище. На стінах і на підлозі від непевного пломінця свічі затанцювали тіні, та це не могло вже налякати Емілі.

«І подумати тільки: сьогодні я була в такому злому гуморі лишень через те, що мені не подобається моя спідниця», — міркувала вона, простягаючи руку до любого поштового паперу. То буде її останній у житті лист. До батька писати не треба: вони незабаром зустрінуться. Ільза ж мусить отримати від неї листа — дорога, любляча, гаряче люблена Ільза, що саме напередодні обізвала її дуже прикрими словами й тепер до скону буде мучена докорами сумління.



«Моя найдорожча Ільзо! — почала Емілі дещо тремтячою рукою, міцно стуливши губи. — Я незабаром помру. Отруїлася яблуком, яке Високий Джон приготував для щурів. Ми вже ніколи з Тобою не побачимось, і я пишу ці слова, щоб сказати Тобі, що люблю Тебе і звільняю від докорів сумління. Не картай себе, що обізвала мене гадиною і кровожерною мавпою. Я прощаю Тобі, тож можеш цим не перейматися. Шкодую, що відповіла Тобі, наче Ти не гідна навіть моєї зневаги: ані секунди не думала того, що мовила. Залишаю Тобі в спадок усі потовчені тарілки й полумиски. Прошу, перекажи Тедді моє останнє „прощай“. Він уже не матиме змоги навчити мене, як наживляти хробак? для риболовлі. Я обіцяла йому навчитися цього, бо не хотіла виглядати перед ним боягузкою, але зараз тішуся тим, що до справи так і не дійшло, — адже тепер я розумію, що відчуває нещасний хробак. Я не чуюся хворою, не чуюся вмирущою, до того ж, ознаки отруєння мені не відомі; але Високий Джон сказав, ніби отрути в яблуку стало би для знищення дюжини щурів, отже, хвилини мого життя вже полічено. Якщо тітка Елізабет погодиться, ти дістанеш моє венеційське намисто. Це єдина коштовна річ, яка мені належить. Не допусти, щоб Високому Джонові заподіяли якесь лихо, адже він не мав наміру мене отруїти. Це моя і тільки моя вина — спокусилася на ласощі! Може, люди подумають, наче він скоїв це зумисне, бо я протестантка, однак я впевнена, що ні. Будь ласка, перекажи йому, щоб не картав себе. Мені, здається, болить у шлунку — певне, кінець є близьким. Бувай же здорова і пам’ятай про ту, що померла такою молодою, — про вірну Твою Емілію».

Складаючи списаний аркуш удвоє, Емілі зачула стукіт коліс. І вже за хвилину Лаура й Елізабет Муррей уздріли на порозі кухні мале створіння з трагічним личком, свічею в одній руці та аркушем червоного паперу в другій.

— Емілі, що сталося?! — скрикнула тітка Лаура.

— Я вмираю, — відказала Емілі урочисто. — З’їла отруєне яблуко, яке Високий Джон призначив для щурів. Мої хвилини полічено, тітко Лауро.

Лаура Муррей, схопившись за серце, повалилася на кухонну лавку. Обличчя Елізабет зробилося білим, неначе крейда, вмить уподібнившись до личка Емілі.

— Емілі, це що, якась нова забава? — спитала вона суворо.

— Ні! — вигукнула Емілі з обуренням. — Це правда. Чи, може, ти припускаєш, що людина при смерті здатна думати про забави? І прошу, тітко Елізабет, віддай цього листа Ільзі. А ще прости мені, що бувала неслухняна (хоч я не завжди була неслухняна тоді, як тобі здавалося, ніби я неслухняна), і не дозволяй нікому дивитись на мене, як лежатиму мертва, бо лице моє геть зчорніє… а надто не давай розглядати мене Роді Стюарт.

Доки Емілі говорила, тітка Елізабет устигла отямитись.

— Емілі, скільки хвилин минуло, відколи ти з’їла яблуко?

— Вже понад годину.

— Ну, якби ти з’їла отруєне яблуко годину тому, то зараз була би вже тяжко хвора чи й нежива.

— Ах, — вихопилося в Емілі, що враз відчула невимовну полегкість. В її серці зажевріла надія — велика, солодка, втішна… Отже, порятунок можливий? І раптом знову озвався відчай:

— Але, спускаючись по сходах, я відчувала біль у шлунку!

— Лауро, — мовила тітка Елізабет, — одведи цю дитину до їдальні — хай вип’є чимало води з гірчицею. Мерщій! Це не зашкодить, а зарадити — може, якщо вона справді проковтнула отруту. Я йду по доктора, але дорогою завітаю до Високого Джона.

Тітка Елізабет вийшла; вийшла хутко, так хутко, що про когось іншого сказали б: вибігла. Тітка Лаура дала Емілі гірчичного напою, а дві хвилини перегодя бідолашна дівчинка не мала вже найменшого сумніву, що розлучається з життям, і то прагнула сконати якнайшвидше. Коли ж тітка Елізабет повернулася, Емілі лежала на софі — біла, як подушки в узголів’ї, і квола, мов лілея, що в’яне.

— Ти застала доктора вдома? — майже викрикнула тітка Лаура з відчаєм у голосі.

— Доктор непотрібен. Я, признатися, одразу так і подумала. То був один із жартів Високого Джона. Думав настрашити Емілі — трохи, на хвилину — настрашити так, для забави, для забави, як він собі розуміє. Ну, марш до ліжка, панно Еміліє. Ти заслужила все, що витерпіла сьогодні, й мені не жаль тебе анітрохи. Затям: ти взагалі не повинна ходити до Високого Джона. Багато років я не переживала такого струсу…

— Але ж мені боліло в шлунку, — простогнала Емілі. Страх вкупі з гірчицею, розведеною у воді, геть позбавили її здорового глузду.

— Кожен, хто їсть яблука од світу до смерку, відчуватиме біль у шлунку. Але ручаюсь тобі: вночі боліти перестане, гірчиця владнає все. Бери-но свічку і ходи нагору.

— Добре, — погодилась Емілі, насилу зводячись на рівні. — Ненавиджу цього шарпака Високого Джона!

— Емілі! — заволали тітки одночасно.

— Він гідний ненависті, — відказала Емілі зі мстивим почуттям.

— Ох, Емілі, ти вжила такого жахливого слова, — тітка Лаура була особливо чимось схвильована.

— Чому жахливого? А що таке шарпак? — спитала заінтригована Емілі. — Кузен Джиммі часто вживає його, коли чимось незадоволений. От і сьогодні сказав: та шарпачна телиця знову столочила поле.

— Емілі, — мовила тітка Елізабет із міною людини, котру піддають жорстоким тортурам. — Кузен Джиммі є чоловіком, а чоловіки від часу до часу, особливо в нестямі, вживають виразів, цілком неприпустимих для малих дівчат.

— Але що означає «шарпак»? — допитувалася Емілі. — Це ж не бридке слово, правда? А якщо не бридке, то чому мені не можна його вимовляти?

— Це слово панянці не личить, — підтвердила тітка Лаура.

— В такому разі я більше його не вживатиму, — запевнила Емілі, — однак Високий Джон таки шарпак.

По відході Емілі тітка Лаура засміялася так заливисто й лунко, аж тітка Елізабет мусила її опам’ятати — мовляв, жінка в її віці повинна бути розважливішою.

— Ти ж бачила, Елізабет, — це було так потішно! — заперечила Лаура.

Втім, коли Емілі вже піднялася на другий поверх, тітка Елізабет посміхнулася й собі.

— Я сказала Високому Джонові декілька слів — щиру правду, — то вже не лякатиме дітей своїми вигадками. Коли рушала геть, він весь аж шарпався від злості.

Емілі, виснажена до краю, заснула, як тільки поклала голову на подушку. Але за годину прокинулася. Тітки Елізабет у спальні ще не було, тож віконниці були відчинені, й Емілі вгледіла улюблену подружку — зірку, що блимала до неї привітно. Вдалині шуміло, ваблячи до себе, море. Життя знову стало прекрасним. Ах, яке ж то блаженство — жити! Можна далі писати листи й поезії. Емілі вже встигла скомпонувати першу строфку нового вірша, що мав називатися «Дума Особи, Засудженої до Наглої Смерті». Можна далі бавитися з Ільзою і Тедді, ганяти луками з Майком, спостерігати, як тітка Лаура збирає сметанку з поверхні молока, допомагати кузенові Джиммі пасти корови, читати цікаві книжки й бігати туди-сюди по Сьогоднішній Стежці. Не можна тільки одного — вчащати до майстерні Високого Джона. Поклала собі, що ніколи не матиме справи з підступним сусідом після нелюдського, варварського вчинку, здійсненого ним. Так була розгнівана, обурена, приголомшена тим жахом, що він заподіяв їй, щирій своїй приятельці… І вже годі було заснути; її свідомість почала снувати образи, яким ні кінця, ні краю: ось вона помирає, Високого Джона беруть під варту, засуджують до страти за душогубство й вішають на шибениці — височенній, як він сам. Емілі є свідком цієї моторошної сцени, хоч нещодавно залишила світ. Кінець кінцем, вона перерізає мотузку й віддає безживне тіло землі під невдоволений гомін юрмища… І раптом сльози бризнули з її очей, сльози співчуття до Високого Джона. Вона простила йому. Зрештою… зрештою, він, може, навіть і не шарпак.

Другого дня вона описала те все на червоному поштовому папері, як завжди, усамітнившись на горищі.



Розділ 14. Жовтень

У жовтні кузен Джиммі заходився «варити бульбу для свиней». За цим аж ніяк не романтичним виразом ховалося заняття наскрізь поетичне — так, принаймні, вважала Емілі. Її закоханість у красу й мальовничість, у тому числі речей найбуденніших, знайшла собі чудову поживу під час довгих осінніх вечорів у Місячному Серпі.

В одному з куточків старого саду росли кілька дерев, переважно смерек; біля стовбурів поставлено було велетенський залізний баняк, а радше казан, зусебіч підпертий масивними каменями, — казан такої величини, що в ньому без труду можна було засмажити цілого бика. Емілі воліла думати, мовби казан дійшов до нас із прадавніх часів, і в нім готував собі їжу якийсь доісторичний велет. Але кузен Джиммі повідомив їй, що казанові лише сто років, що старий Х’юго Муррей привіз його з Англії.

— Без діла він не стояв і не стоїть: ми варимо в нім бульбу для свиней, — розповідав Джиммі. — Жителі Чорноводдя вважають нас відсталими. Адже нині вже скрізь є по-сучасному обладнані кухні, зокрема, зі вмурованими печами. Втім, допоки в Місячному Серпі заправляє Елізабет, у нас такий поступ немислимий.

Емілі ж була переконана, що жодна вмурована піч не матиме стільки чару й принади, як цей допотопний казан. Вона радо помагала кузенові Джиммі наповнювати його бульбою. По вечері кузен Джиммі розпалював під казаном вогонь і підживлював його аж до ночі. Вряди-годи нахилявся й уважно приглядався до полум’я, після чого підкидав дрова, а Емілі захоплено дивилася на іскри, що сипалися навсебіч, на чимраз потужніше, чимраз яскравіше ясно-червоне полум’я. Раз у раз Джиммі помішував бульбу довгою жердиною, а то сідав обік Емілі й читав їй свої поезії. Ці хвилини Емілі любила найдужче, бо вірші кузена Джиммі своєю красою перевершували будь-які сподівання, а сам Джиммі знайшов несподівано ревного і вдячного слухача в цім дівчатку з блідим обличчям і жадібними очима.

Вони виглядали надто поважною парою, сміялися зрідка, проте разом були дуже щасливі. Чорноводці гадали, наче кузен Джиммі є калікою, принаймні людиною недорозвиненою. А насправді він жив у світі уяви та мрій, що був для них попросту недоступним. Безліч разів декламував свої поезії коло смерек, готуючи бульбу для свиней; осінні духи навідували тоді гайок, де вони з Емілі пробували. Як декламував, то переставав бути «безталанним Джиммі Мурреєм», натомість перетворювався на володаря в країні своєї уяви. На певний час ставав могутнім, красивим і блискучим — справжнім учителем поетичного чародійства для зосередженої, підкореної силою мистецтва дитячої душі. Жоден із поважних, статечних, тверезо-розсудливих жителів Чорноводдя ніколи не переживав таких миттєвостей. І Джиммі ніколи не перемінився б на типового чорноводця. А Емілі, вслухаючись у віршовані дива, що виходили з кузенової голови та вуст, неясно відчувала, що цей непоказний чоловік, якби не злощасний штовхан у спину, міг би читати вірші королям замість марнувати свій непересічний талант у Місячному Серпі.

Елізабет, одначе, таки штовхнула його тоді, скинула до криниці, внаслідок чого тепер він готував бульбу для свиней і читав свої твори Емілі — Емілі, яка теж писала вірші й любила ті вечори так сильно, аж не могла заснути, допоки в думках не описувала їх, лежачи в ліжку з розплющеними очима. І після тих поетичних посиденьок із кузеном Джиммі щоразу з’являвся «промінчик». Велителька Вітрів шаліла на покрівлі або пряла на незримій прялці невидиму нитку; Емілі ніколи не була такою близькою до того, щоб нарешті уздріти її навіч. Повітря було геть просякнене запахом горілих шишок, що їх кузен Джиммі підкидав у полум’я під казаном; котенятко, вкрита густим хутерком Зухвала Сел Друга, стрибало й крутилося довкола, неначе маленький, гарненький нічний демон; полум’я кидало багряні відблиски, й звідусіль долинало таємниче, приємне для вуха шемрання. «Густий безберегий морок» немовби огортав Емілі таїною, чию заслону не відхиляє перед очима нашої душі білий день; а понад усім височіла пурпурова запона вже визореного вечірнього неба.

Вечорами, бувало, приходили Ільза і Тедді. Емілі завжди знала, коли наближається Тедді, бо, дійшовши до старого саду, він щоразу висвистував свій «сигнал», яким послуговувався лише для неї, — чудовий, потішний сигналик, що наслідував трикратне пташине щебетання: перша нота — тиха, друга вища від першої, а третя — протягла, найсолодша, подібна до відлуння, що спершу відтворює звук уповні, а тоді поволі завмирає. Цей поклик завжди справляв на Емілі сильне враження. Їй здавалося, наче він виймає з її грудей серце, і вона мусить йому коритися, що Тедді в змозі викликати її своїм посвистом звідусіль, а хоч би між ними стояв цілий світ: досить і трьох чарівних звуків. Щойно зачувши сигнал, вона стрімголов бігла до саду й повідомляла Тедді, чи кузен Джиммі хоче нині його бачити, бо траплялося так, що Джиммі не бажав нічиєї присутності, окрім Емілі. Він у жодному разі не читав би своїх поезій при Ільзі чи Тедді; зате всім трьом оповідав цікаві казки та бувальщини, а ще переказував спогади про давніх Мурреїв, що спочивали на родовому цвинтарі. Ці оповіді своєю химерністю часто нагадували казки про добрих чарівниць або гномів. Ільза декламувала вірші дедалі краще. Тедді часом виймав із кишені папір з олівцем, присувався ближче до казана й при світлі багаття малював портрети Джиммі, що пильнує бульбу в казані, Ільзи та Емілі, що танцюють навколо ватри, Зухвалої Сел Другої і, врешті-решт, портрети людей з уяви, що виринали з мороку давнини завдяки чарам живого слова. Розкішні вечори проводили край вогнища ці четверо дітваків.

— Ільзо, ти любиш нічний світ? — запитала якось Емілі.

Ільза миттю, злодійкувато роззирнулася довкола — знедолена, занедбана Ільза, яка протягом свого короткого життя лиш мріяла, зітхаючи, про дружбу з такою дівчинкою, як Емілі, і котра під дією любові помалу здобувала те, що мало належати їй від народження.

— Так, — відказала вона, — і я завжди вірю, що Бог є, як проведу з вами вечір.

Насамкінець, коли картопля бувала готова, кузен Джиммі урочисто підносив кожному по бульбині. Вони розламували їх на дві половини, посипали сіллю, котру Емілі свого часу принесла в маленькій коробочці й сховала під сосною, та їли з неабиякою насолодою. Жоден бенкет не справляв такого задоволення олімпійським богам, як цим дітям учта, де єдиною стравою була присолена бульба. Врешті-решт, надходила тітка Лаура, а здебільшого крізь темну, холодну далечінь долинав її сріблястий голос: «Емілі!» Ільза і Тедді квапливо прощалися, Емілі брала на руки Зухвалу Сел Другу і дбайливо вкладала її спати в собачій будці, де підтримувалися чистота і порядок, попри те, що собаки там не спали вже багато літ. Емілі була б нещасною, якби з Зухвалою Сел Другою трапилося щось лихе.

Це кошеня подарував їй старий Келлі, мандрівний гендляр. Він навідувався до Чорноводдя раз на два тижні, від травня до листопада, і так тривало вже років із тридцять. Заходив або заїжджав на візку, що його тягнув гнідий присадкуватий кінь. Перспектива проїхатись на тому візкові приводила Емілі в захват, хоч і була малоймовірною. Попри те, вона вірила, що це особливе, рідкісне задоволення.

Старого Келлі та Емілі зв’язувала міцна дружба. Їй подобалося його червоне, виголене обличчя, блакитні очі, солом’яне волосся, його вуста, кумедно витягнені внаслідок безупинного посвистування протягом не років, а десятиріч. Старий гендляр завжди мав у кишені якийсь гостинець для Емілі, який вручав крадькома, коли тітка Елізабет відверталася. Крім того, ніколи не проминав їй сказати, що, либонь, незабаром вона й про заміжжя почне думати; старий Келлі гадав, ніби найпевнішим способом догодити будь-якій особі жіночої статі, без огляду на вік, є загравання з нею на тему близького одруження.

Одного разу він подарував їй крихітне кошеня. Емілі захоплено прийняла живий гостинець, та, коли старий гендляр від’їхав, тітка Елізабет заявила руба — мовляв, у Місячному Серпі ще одного кота не буде.

— О, прошу тебе, тітко Елізабет, дозволь мені залишити це котенятко, — благала Емілі. — Він тобі анітрохи не заважатиме. Я маю великий досвід у царині виховання котів. Я ж бо така самотня, коли поруч немає котика. Майк знай собі ганяє за чужими котами, ніколи не складе мені компанії; до всього іншого, з натури він не такий пестунчик, як була моя Сел. Прошу тебе, тітко Елізабет!

Тітка не поступилася. Того дня вона перебувала в дуже лихому настрої, і то з невідомої причини, а це конечно робило її невблаганною. Тоді не зважала на будь-які аргументи, й Лаура з Джиммі мусили тримати язика на припоні. Кузен Джиммі отримав розпорядження віднести кошеня на берег Чорної Води і втопити. Емілі, зачувши жорстокий наказ, негайно зайшлася плачем, та це тільки погіршило настрій тітки Елізабет, а тим і всю справу. Її це настільки розгнівало, що кузен Джиммі не посмів навіть винести кошеня до кухні, як намірявся перше.

— Забереш цю бестію до озера, кинеш у воду, потім негайно сюди і скажеш мені, що справу зроблено, — з неабиякою злістю командувала Елізабет. — Я вимагаю послуху! Місячний Серп не буде притулком для котів, не потрібних старому Келлі!

Кузен Джиммі рушив виконувати розпорядження Елізабет. Під час обіду Емілі навіть не торкнулася їжі. А після в жалобному настрої прокралася до саду і далі, бігом перетнувши пасовище, дісталася озера. Відчувала, що мусить іти, хоч і не знала, навіщо. Наблизившись до озера, вона почула несамовитий жалісний нявкіт. У прибережних заростях, скулившись від холоднечі, сидів маленький котик, увесь промоклий, а старий мішок, що в нього зашив бідолашну тваринку Джиммі, геть подертий, розпоротий котячими кігтями, погойдувався на воді неподалік берега.

Емілі анітрохи не думала про наслідки своїх дій. Грузнучи в прибережному намулі по коліна, вона підійшла до котенятка й піднесла його. Вона аж кипіла від обурення, тому не відчувала ні холодної води, ні крижаного вітру. З котеням під пахвою щодуху помчала назад, до Місячного Серпа. Страждання тварин пробуджували в ній гостре співчуття, цілком виводили її з душевної рівноваги. Пригортаючи котеня до грудей, вона влетіла до кухні.

— Тітко Елізабет, — крикнула Емілі, — котеня не потонуло, і я залишу його тут.

— Ні, не залишиш, — відрізала тітка.

Емілі дивилася тітці просто в вічі. Знов відчувала ту дивовижну силу, що вступила в неї тоді, як тітка Елізабет ладналася вкоротити їй волосся.

— Тітко Елізабет, це бідолашне котенятко перемерзло, заледь не сконало, воно всіма покинуте й безмежно нещасне. Страждало кілька годин поспіль! Його не можна топити вдруге.

І знову в її очах світився погляд Арчібальда Муррея, а в голосі бринів його незабутній тон. Це траплялося тільки тоді, коли все єство її, аж до найглибших глибин, зазнавало могутнього струсу. Нині душу Емілі шарпали гострий жаль і гнів.

Під поглядом батька, що дивився на неї очима Емілі, Елізабет Муррей відмовилася від боротьби. Це було її вразливе місце. Несподіване «перевтілення» не мало б такої потужної дії на Елізабет, якби Емілі обличчям була подібна до Мурреїв. Але зненацька впізнати мурреївський погляд, накладений, ніби маска, на чужі риси, знайомий погляд, випромінюваний чужими очима, — то був такий струс для її психіки, що чинити спротив забракло сили. Вампір, який вибирається зі своєї могили, не міг би вжахнути її сильніше.

Вона повернулася до Емілі спиною, та дівчинка знала, що нині перемогла вдруге. Сірий котик залишився в Місячному Серпі і з плином часу ставав дедалі гладшим і кумеднішим. Тітка Елізабет ніколи й на здогад не дала, що помічає його; це траплялося тільки за відсутності Емілі, коли виганяла котика з дому. Але справжнього прощення Емілі домоглася лише за кілька тижнів. Її вельми гнітила атмосфера недоброзичливості й запеклості, яку створювала тітка Елізабет. Остання бувала шляхетним переможцем, та майже нестерпною в ролі переможеної. Яке щастя, що Емілі не вміла вдаватися до Мурреївського погляду «на замовлення»!



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка