Книга перша з англійської переклав Олег Бурячківський



Сторінка7/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.85 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17

Розділ 12. Нова подруга

Емілі та Ільза разом провели два розкішних тижні, поки дійшло до першої колотнечі. То була справжня битва, тільки й того, що не кривава; а причиною стало питання, влаштовувати вітальню в хатинці, що вони будували з піску на стежці Високого Джона, чи ні. Емілі вимагала робити вітальню, Ільза ж була категорично проти. Врешті-решт, Ільзі урвався терпець, і вона запала у справжню Барнліївську лють. У нестямі своїй вона була незрівнянно красномовною, і той ураган міцних виразів, що їх годі шукати в словнику, викричаних захриплим голосом просто в обличчя бідолашної Емілі, приголомшив би кожну з Чорноводських дівчат. Однак Емілі у світі слів та зворотів почувалася, мов риба у воді, тож не збиралася здаватись надто легко. Вона теж розгнівалася, але поводилася зовсім по-іншому. Зберігала гідність і статечність, виявляла справжню Мурреївську зверхність, що дратувала гостріше, аніж нестямна лють. Коли Ільза переставала горлати, щоб трохи перевести дух, Емілі кидала іронічні уривчасті зауваги, що доводили Ільзу до ще більшого шаленства. Емілі наче спокійно сиділа на широкому камені, схрестивши ноги, лиш очі її зробилися темними, а щічки — пурпуровими. Обличчя Ільзи так само розчервонілося, з очей сипалися іскри. Обидві були такими гарними у своїй злості — навіть ставало шкода, що вони не сваряться часто.



— Не смій думати, ти, мала знайда, дурна синиця, що будеш мною крутити, лишень тому, що мешкаєш у Місячному Серпі, — верещала Ільза, тупаючи ногою.

— Не маю жодного наміру тобою крутити, я з тобою взагалі більше не зв’язуватимусь, — зневажливо відрізала Емілі.

— А я тішуся, що нарешті позбудусь тебе, — ти, зарозуміла, самовпевнена двонога свиня! — викрикнула Ільза. — І не озивайся до мене ніколи! І не смій мастити мене язиком у Чорноводді!

Це вже було занадто для дівчинки, що ніколи не обмовляла своїх теперішніх і навіть колишніх подружок.

— Я нікому не казатиму про тебе нічого поганого, — енергійно запевнила Емілі, — лиш погано про тебе думатиму.

Думки-бо важливіші за слова; Емілі вже знала це. Ільза була ошелешена. Хтозна, що Емілі про неї думатиме — кожного разу, як про неї згадає? Ільзі не раз і не два траплялася нагода пересвідчитись у тім, якою буйною уявою наділена Емілі.

— Ти гадаєш, мене обходять твої думки — ти, нікчемна зміюко? Ти взагалі не вмієш думати.

— Я вмію те, що є значно складнішим, — відрубала Емілі з посмішкою вищості, яка невимовно дратувала подружку-супротивницю. — Те, чого ти ніколи не опануєш, Ільзо Барнлі.

Ільза стиснула кулачки, мовби жадала віддухопелити Емілі до півсмерті.

— Коли б я не вміла писати вірші краще, ніж ти, я повісилася б, — заявила вона.

— То я позичу тобі трохи грошенят на купівлю мотузки, — пустила болючу шпильку Емілі.

Ільза уп’яла в неї очі, переможена цілковито.

— Забирайся до біса! — гаркнула вона.

Емілі звелася на рівні й пішла — однак не до біса, а до Місячного Серпа. Тим часом Ільза взялася відводити душу, толочачи зведену спільними зусиллями піщану будівлю, а столочивши вкрай, і собі подалася геть із місця своєї поразки.

Емілі почувалася зле, дуже зле. Оце вже друга її дружба перетворилася на руїну, дружба радісна і щира. Ільза без перебільшення була ідеальною товаришкою. Діставшись домівки, Емілі тихцем пробралася на горище й, сівши, заплакала гірко.

— Мене проклято, проклято! — ридаючи, повторювала вона. Хай надміру трагічно, зате цілком щиро.

Втім, цього разу вона не страждала так, як тоді, коли розірвала стосунки з Родою. Нинішня колотнеча була відвертою і чесною: то не був удар кинджалом у спину. Але, певна річ, вони з Ільзою вже ніколи не товаришуватимуть. Не можна дружити з особою, що обзиває тебе знайдою, двоногою свинею, зміюкою і посилає тебе до біса. Це неможливо. А, крім того, Ільза ніколи їй не пробачить; Емілі була достатньо чесною, аби визнати, що сама вона теж доклала руку до загострення ситуації.

На другий день Емілі подалася на місце вчорашньої забави і вчорашньої ж колотнечі. Вона приготувалася до того, що знайде там рештки піщаного будинку, а також піщаних кораблів, споруджених кількома днями раніше. Натомість уздріла Ільзу, що завзято поралася коло нової споруди: будинок і садок були вже викінчені, а з фасаду проглядала гарненька вітальня, сполучена з їдальнею смерековою гілкою.

— Привіт, мала! Оце твоя вітальня. Сподіваюсь, тепер ти задоволена? — весело говорила Ільза. — А де ти барилася? Було вже несила чекати на тебе.

Емілі, що провела трагічну ніч, таке привітання спантеличило. Від учора вона проливала рясні сльози, оплакуючи другу свою дружбу. Не готова була до такого стрімкого відродження вже ніби й похованих дружніх взаємин. Ільза вдавала, начебто вони взагалі не сварилися.

— То ж було вчора! — вигукнула вона вражено, коли Емілі, холодна й відчужена, спробувала нагадати про події минулого дня. «Вчора» й «сьогодні» були надто різними категоріями в життєвій філософії Ільзи. Емілі мусила з нею погодитись, бо вважала це своїм обов’язком. Ільза, швидше за все, не могла вже без неї, без того, щоб виявляти до когось свої почуття, свою прихильність. Що вражало Емілі, то це легкість, з якою Ільза геть забувала про колотнечу, як тільки вона, колотнеча, відходила в минуле. Була приголомшена змінами настрою, за яких уранці її обзивали зміюкою, крокодилом чи ще якою бридотою, а пополудні любонькою, малятком і подібним.

— Чи ж не добре я вчинила, що за минулий час самотужки облаштувала нашу оселю? — спитала Ільза. — Послухай: Дора Пейн ніколи не втрачає самовладання, вона завжди врівноважена й лагідна, та чи хотіла б ти мати її за подругу?

— Ні, надто вона дурна, — визнала Емілі.

— А Рода Стюарт? Вона теж не дратівлива, але ж ти, здається, вже звідала, що вона за одна. Чи ти гадаєш, ніби я коли-небудь можу повестися з тобою так, як Рода?

Ні, Емілі так не думала, аж ніяк. Ільза мала багато вад, але доброзичливості й відвертості їй не позичати.

Безумовно, Рода Стюарт і Дора Пейн у порівнянні з Ільзою були «місячним світлом проти сонячного сяйва, вином проти води» — у кожному разі, могли б такими бути в очах Емілі, коли б вона вже тоді добре знала поезію Теннісона.

— Людина не може мати самі лише чесноти, — філософувала Ільза. — Просто я успадкувала батьків темперамент, і вже. Зажди-но: може, колись побачиш його в нападі люті.

Досі Емілі не дивилася на це під таким кутом. Не раз вона приходила до господи доктора Барнлі, але доктор щоразу поводився так, ніби її не бачив. Щонайбільше відповідав на привітання ледь помітним кивком голови. То був чоловік працьовитий, мав широку практику. Край ліжка хворого був милим, симпатичним, співчутливим і уважним, однак, щойно відходив від недужого, як знову ставав шорстким та в’їдливим. Допоки хтось нездужав, не було жертви, яку не приніс би заради болящого, та тільки-но хворий поправлявся, як лікар негайно вдавав, наче він йому цілковито байдужий. Протягом цілого червня доктор Барнлі рятував Тедді Кента. Нині життю Тедді ніщо не загрожувало, він навіть міг підводитись з ліжка, проте перебіг одужання виявився досить повільним, тож лікар задоволеним не почувався. Одного разу він звернувся до Ільзи та Емілі, що вирушали на звичне місце своїх забав, сказавши їм піти до Кентів та побавитися з Тедді.

— Він самотній, у пригніченому стані. Ходіть розвеселіть його, — велів доктор.

Ільза не надто охоче погодилася на цей самаритянський вчинок. Їй подобався Тедді, але, судячи з усього, не подобалася його мати. Емілі, власне, була не проти запропонованих відвідин. Вона бачила Тедді Кента один лиш раз, на недільних курсах, за день до того, як він занедужав. Його погляд припав їй до вподоби. Мабуть, і йому припав до серця її погляд, бо їх очі зустрічалися тоді не раз. На думку Емілі, Тедді був красунчик. Їй сподобалося його буйне темне волосся, блакитні очі під чорними бровами та віями. Вперше в житті Емілі відчула бажання бавитися з хлопцем. Вона не прагнула мати «нареченого» — зовсім ні! Емілі не терпіла шкільного жаргону, за яким «нареченим» є будь-який хлопець, що підніс дівчинці олівця чи яблуко і бавиться з нею частіше, як з іншими.

— Тедді милий, але мати його дивакувата, — казала Ільза дорогою. — Вона ніколи не виходить із дому, навіть церкву не відвідує, і я здогадуюсь чому: на обличчі в неї жахливий шрам. Чорноводдя — не їхня батьківщина, вони оселилися тут, коли геть зубожіли. То люди незаможні, але горді — мало хто їх відвідує. Втім, Тедді страшенно милий, тож на похмурі погляди його матері зважати не треба.

Пані Кент прийняла дівчат доволі холодно, проте без похмурих поглядів. Хтозна — може, й вона отримала певні інструкції від доктора Барнлі. То була невисока, дрібної статури жінка, з незвичайно пишним, темним, шовковистим волоссям, печальними очима й глибоким шрамом, що тягнувся через усю щоку. Без шраму вона виглядала б навіть красивою, а голос її звучав так лагідно і стишено, як пошум вітерця в молодому лісочку. Емілі одразу відчула, що пані Кент — жінка нещасна.

Гай, де оселилися Кенти, був розташований між Чорною Водою та Розчарованою Оселею. Ця місцина вважалася глухою, відлюдною, не вельми привабливою, та Емілі була від неї в захваті. Невеличка домівка примостилася на верху лісистого пагорба, звідки на всю околицю простилався чудовий краєвид. За домівкою стояла простора повітка, а далі, аж до самого містечка, тягнувся пшеничний лан. До будинкового фасаду притулилася маленька веранда, біля веранди росли маки, що їх червінь виднілася ген віддалік.

Побачивши дівчат, Тедді щиро зрадів. Утрьох вони чудово провели цілий час від полудня до вечора. Наприкінці дня щоки Тедді дещо порожевіли, а в темно-синіх очах з’явився блиск. Пані Кент одразу помітила ці зміни й запросила дівчат приходити ще і ще, без церемоній. Запрошення було щирим, однак ні Емілі, ні Ільза не назвали б його сердечним. Але їм тут подобалося, і вони охоче приходили. Під час канікул не минуло, мабуть, і дня, щоб дівчата не навістили Тедді. То вони бавилися на повітрі, бігали наввипередки, при чому довгонога Ільза щоразу лишала друзів позаду; то йшли до повітки, де Тедді показував їм свої малюнки. Дівчата вважали ці образки прекрасними, а все ж не усвідомлювали, наскільки гарними вони були насправді. На них справляло враження, коли Тедді брав олівця, клав перед собою клапоть паперу, ладнаючись малювати Ільзу чи Емілі, Смока чи Баттеркап, і невдовзі малюнок був готовий, і кожна з намальованих істот — людина або тварина — виглядала, немов жива.

Смоком і Баттеркап Тедді іменував своїх котів. Баттеркап — кругленьке, гарне створіння з жовтавою шерстю, вона лиш недавно вийшла з котенячого віку. А Смок був великим мальтійським котом, аристократом до мозку кісток. Він, поза сумнівом, належав до найвищих котячих кіл, до замкненої для простюхів котячої касти. Мав таємничі смарагдові очі й гладеньку, мало не плюшеву, шерсть. А на мордочці — білу плямку, що робила його зворушливо милим і ще чарівнішим.

Емілі думала-гадала, які з проведених у Тедді хвилин були найприємнішими. Напевно, ті, коли, стомлена, сиділа з Тедді та Ільзою на веранді, вбираючи в себе неповторну вечорову містерію, лагідне диво присмеркового лісу, коли купка смерек за повіткою ввижалася милим гуртом добрих духів. Оболоки на заході сірішали й сірішали, великий жовтавий місяць сходив на небосхилі, відбиваючись у ставу, на який Велителька Вітрів кидала то тінь, то світло, а іноді брижила його гладеньку поверхню.

Пані Кент ніколи не прилучалася до їхнього товариства, проте, як пересвідчилася Емілі, вона постійно стежила за ними через кухонне вікно. Тедді та Ільза співали шкільних пісеньок. Ільза вголос читала вірші, Емілі розповідала казки; або всі сиділи у святобливому мовчанні, кожен поринав у свої заповітні мрії, а тим часом коти гасали по цілім узгір’ї і врешті-решт навколо домівки, неначе скажені. Вряди-годи з радісним нявчанням підбігали до дітей і знов утікали, грайливі та спритні. У присмерку їхні очі блищали, мов коштовне каміння, а хвостами махали, як барвистим пір’ям. Вони створювали атмосферу кипучого, навіть дещо нервозного життя.

— Ах, як добре бути на світі, жити, як ми, правда ж? — спитала одного разу Емілі. — Хіба не жахливо було б, якби людина взагалі не народилася?

Однак життя-буття нашої Емілі безхмарним не було. Про це незмінно дбала тітка Елізабет. Вона дозволила Емілі провідати хворого Тедді з великою неохотою, дала свою згоду лишень тому, що доктор Барнлі твердо приписав це зробити.



«Тітка Елізабет неприхильна до Тедді, — писала Емілі в одному з листів до батька, що множилися на горищі. — Коли я вперше попросила її дозволу піти до Кентів, вона суворо на мене поглянула й запитала, що за один отой Тедді. „Таж ми взагалі не знайомі з тими Кентами й нічого про них не знаємо, — казала вона. — Пам’ятай, Емілі, — Мурреям не личить мати справу з абиким“. На це я відказала, що я не Муррей, а Стар, — ти ж бо теж мовив так, любий тату. Я не хотіла бути нечемною, але тітка Елізабет заявила, мовляв, я зухвала, й цілий день не промовила до мене ні слова. Їй, певно, здавалося, що це дуже суворе покарання, хоч мені, казати правду, нецікаві розмови з нею; тільки ж прикро, коли в оселі, у власній твоїй родині, запановує недобрий настрій. А втім, відтоді вона дозволяє мені навідувати Тедді, оскільки, як я зауважила, доктор Барнлі має на тітку Елізабет дивовижний вплив. Не розумію цього виразу до пуття, тому підкреслила його. Рода казала мені колись, мовби тітка Елізабет виношує задум одружити доктора Барнлі з тіткою Лаурою. Але то неправда… Сьогодні в тіток на підвечірку була пані Томаса Андерсон. (Пані Томаса — жінка огрядна, її бабця походила з роду Мурреїв, а більше нічого про неї не знаю). Вона спитала тітку Елізабет, чи, на її думку, доктор Барнлі одружиться знову; тітка ж Елізабет відказала, що ні, крім того, вона взагалі не вважає повторні шлюби за справжні. Пані Андерсон сказала на це: „А я гадала, він одружиться з Лаурою“. Тітка Елізабет лиш кинула на неї поглядом, не мовивши нічого. Не буду приховувати: я інколи дуже пишаюся тіткою Елізабет, хоча й не люблю її.

Мій любий тату, Тедді — дуже милий хлопець. Мені здається, він тобі сподобався б. Малює предивно, просто розкішно; колись він стане великим художником і тоді намалює мій портрет. Свої малюнки він ховає в сіннику, бо мати його не любить на них дивитися. А свистіти вміє, мов той дрізд. Лісок, де вони живуть, — прегарний, особливо коли смеркає. Цієї пори там завжди так добре бавитись! Велителька Вітрів поміж деревами робиться маленькою-маленькою, коти — такі ласкаві, такі ніжні, так лащаться до нас! Господиня котів — пані Кент; Тедді боїться, що вона їх утопить, як він буде надміру їх пестити. Вже втопила одне кошеня, бо їй здавалося, ніби Тедді любить його сильніше, як її. А це неправда: Тедді дуже відданий своїй мамі. Наприклад, миє тарілки й полумиски, і взагалі — допомагає в хатньому господарстві. Ільза говорить, що хлопці в школі насміхаються з нього, обзивають його бабою, але я вважаю, що він чинить правильно, і шаную його тим паче. Тедді хоче мати пса, однак мама його не погоджується. Я гадала, що тітка Елізабет є справжньою тиранкою, та пані Кент — „справжніша“. Тільки ж вона любить Тедді, а тітка Елізабет мене не любить.

Зате пані Кент не любить ні Ільзу, ні мене. Звісно ж, не каже цього, але ми відчуваємо: ні, не любить. Ніколи не запросить нас лишитися на чай… А втім, ми з нею дуже чемні. Либонь, ревнує сина до нас, бо Тедді нас любить. Тедді подарував мені свій образок Чорноводдя, але застеріг, щоб я не показувала малюнка його матері й навіть словом про нього не прохопилася, бо вона, мовляв, буде плакати. Пані Кент — особа вельми таємнича, подібна до деяких жінок у книжках. У неї завжди голодні очі, попри те, що харчів у господі вдосталь. Вона нікуди не ходить, бо через вибух лампи на щоці має шрам. Коли я почула про це, любий тату, — мені аж кров захолола в жилах. Як я вдячна тітці Елізабет, що в нашому домі світять лише свічки! Деякі традиції Мурреїв дуже розумні. Пані Кент — жінка побожна, стає на молитву навіть удень. Тедді розповідає, що перед своєю появою на світ начебто жив у іншому світі, де було два сонця — одне червоне, а друге блакитне. Тож дні були червоними, а ночі — блакитними. Не знаю, звідки це прийшло йому на розум, але як образ мені до вподоби. А ще він твердить, наче ріки там плинуть медом — аж ніяк не водою. „Що ж ти робив, коли був спрагнений?“ — запитала я. „Там спраги не відчуваєш“, — була відповідь. А мені здається, що це приємно — бути спрагненим. Я люблю спрагу, бо тоді студена вода є такою смаковитою! Я воліла б жити на Місяці — адже там дуже гарно, сріблясто.

Ільза твердить, що Тедді має любити її більше, ніж мене, бо вона, мовляв, потішніша. Але то неправда. Я теж доволі потішна, якщо мене не гризе сумління. Можливо, Ільза хоче, щоб Тедді вподобав саме її; а втім, вона не ревнива.

Мене тішить, що тітка Елізабет і тітка Лаура в один голос схвалюють мою дружбу з Ільзою. Нечасто трапляється, щоб обидві схвалювали те саме. Дедалі більше звикаю до колотнеч і перепалок з Ільзою — вже так гостро тим не переймаюся. До того ж, коли в мені зануртує кров, я лаюся не згірш од неї. Зчиняємо сварку приблизно раз на тиждень, але миримося швидко — Ільза каже, буде нудно, якщо вряди-годи не сваритися. Вона ніколи не гнівається двічі з тої самої причини. Вчора обізвала мене підлабузницею, ящіркою, ще й беззубою гадюкою. Та я не образилася, бо знаю, що не є ні підлабузницею, ні ящіркою, ані беззубою гадюкою. І вона це знає! Я не вигадую для неї жодних прізвиськ, бо це непристойно, і панянкам таке не личить. Я тільки посміхаюся, а це дратує Ільзу сильніше, ніж якби верещала й тупала ногами, як вона. Тим-то й мені від часу до часу доводиться так робити. Тітка Лаура говорить, що я не повинна ретельно занотовувати виразів, яких уживає Ільза, що я радше повинна давати їй добрий приклад, бо вона безталанна дитина, про яку ніхто не дбає і яку ніхто не виховує. А я хотіла б, щоб мені дозволяли вживати деякі з її виразів, адже вони сповнені такого запалу! Ільза переймає їх від свого батька. Мої тітки, як на мене, трохи дивакуваті. Одного разу, коли в нас на підвечірку був пастор Дейр, я під час розмови сказала слово „бик“. Я саме розповідала, як ми з Ільзою переходили пасовище й сильно перелякалися, угледівши там бика. Коли ж пастор відійшов, тітка Елізабет страшенно вилаяла мене, заборонивши будь-коли вживати слово „бик“. А вона сама під час чаювання говорила про тигрів (розмова точилася навколо місіонерів); не розумію, чому говорити про биків менш пристойно, ніж про тигрів. Безперечно, бики — тварини дуже хижі, але ж і тигри є хижаками, та ще й якими! Тітка Елізабет каже, ніби вони завжди, коли в домі гості, змушені через мене терпіти сором. Минулого тижня до нас завітала пані Локвуд зі Шрусбері, вона завела розмову про пані Фостер Бек, молоду заміжню жінку; я зауважила, що доктор Барнлі вважає її з біса вродливою жінкою. Тітка Елізабет скрикнула: „Емілі!“ — скрикнула з неабиякою досадою. Лице її аж поблідло від злості й обурення. „Це сказав доктор Барнлі, — заволала я з плачем. — Я тільки повторила його слова“. І справді: доктор Барнлі мовив це того самого дня, в присутності пана Джеймсона, що, як і пані Локвуд, проживає в Шрусбері. А ще того дня мені вдалося побачити справжній напад люті в доктора Барнлі. Пані Сіммс щось там спартолила на кухні. Шал його був нестримним. З його великих жовтавих очей аж іскри сипалися, він копнув крісло, схопив солом’яний кошик і пожбурив його в стінку, викинув за вікно вазон, при тому викрикуючи страшні прокльони. Я сиділа на софі, не зводячи з нього очей, геть приголомшена. Це було так здорово! Я шкодувала, коли він охолов, шкодувала, що гнів його минувся так швидко, але в нього норов Ільзи — довго навісним не буває. Втім, на Ільзу він ніколи не гнівається. Ільза каже, ліпше б уже гнівався, аніж не звертав на неї, на свою дитину, жодної уваги. Вона — сирота, як і я. Минулої неділі вона пішла до церкви у своїй старій, вицвілій блакитній суконці. Спереду на тій суконці видніла велика масна пляма. Тітка Лаура, повернувшись додому, плакала, потім говорила про сукню з пані Сіммс, бо не сміла сказати докторові Барнлі. Пані Сіммс була незадоволена, мовляв, не її справа — опікуватись Ільзиними суконками. Але згодом умовила доктора Барнлі справити Ільзі нове платтячко з білого мусліну. А самій Ільзі порадила краще дбати про свої речі, через що Ільза запала у справжній шал, прожогом кинулася до своєї кімнати й подерла на клапті оту новеньку муслінову суконку. Пані Сіммс заявила, що відтепер не піклуватиметься про дитину, для якої єдиним відповідним убранням є стара злиняла суконка. Вона, мабуть, не знає, що плаття було заплямоване. Тож я віднесла суконку Ільзи до Місячного Серпа, де тітка Лаура відчистила її, полагодила й сховала пляму під кишенькою, котру сама ж і нашила. Ільза мовить, що подерла суконку одного з тих днів, коли не вірує в Бога і їй однаково, що вона коїть. Недавно Ільза виявила вночі у своїй постелі мишу, то вона просто викинула її на підлогу. Яка ж вона хоробра! — я б ніколи на таке не зважилась. То неправда, мовби доктор Барнлі ніколи не посміхається. Нечасто, але посміхається. І то не очима, а самими вустами, що справляє не надто приємне, якесь тривожне враження. Зазвичай він сміється голосно і, сказати б, уїдливим сміхом — ну, зовсім так, як дядечко Малого Джима.

Цими днями на обід була ячмінна юшка, надто вже водяниста.

Тітка Лаура дає мені п’ять центів на тиждень за миття посуду. Я дозволяю собі витрачати лиш цент, а решту складаю до скарбнички, що лежить у вітальні. Скарбничка глиняна, гроші вкидаються до щілини зверху. Якщо всередині назбиралося кілька монет, то, потрусивши скарбничку, можна почути брязкіт. І це здорово! (Я не повинна знову писати „здорово“, бо ти казав мені не вживати надміру часто ті самі слова. Однак не знаходжу іншого, яке так само точно виражало б мої почуття). Скарбничка є власністю тітки Лаури, та вона дозволила мені користуватися нею. Я тоді обняла її. Певна річ, я ніколи не обіймаю тітку Елізабет. Вона-бо занадто черства, сувора і неприступна. І не схвалює того, що тітка Лаура платить мені за миття посуду. Я тремчу від самої лиш думки, що б то було, якби тітка Елізабет довідалася, що кузен Джиммі минулого тижня подарував мені цілого долара.

Зрештою, я шкодую, що він дав мені так багато! Це навіть пригнічує мене. Така відповідальність! Дуже важко буде мудро розпорядитися такою силою грошей, а ще й сховати їх од тітки Елізабет. Я сподіваюсь ніколи не мати мільйона доларів. Переконана: це страшенно гнітило б мене. Зберігаю свій долар там, де й листи до тебе. Вклала його до конверту і надписала: „Дар кузена Джиммі Муррея“. У разі моєї наглої смерті цей дар до нього повернеться, а тітка Елізабет зрозуміє, що я отримала гроші чесним шляхом.

Тепер, коли надворі похолоднішало, тітка Елізабет каже мені вдягати спідничку з тонкої фланелі. Не зношу тієї спіднички: вона так мене товстить! Але тітка Елізабет говорить, що я мушу її вдягати, щоб не померти, як ти, від сухот. Так хочеться мати одяг здоровий і ладний водночас! Щойно прочитала казку про Червону Шапочку. Гадаю, найцікавіший образ у ній — це Вовк. А Червона Шапочка — дурненьке створіння, що дає себе ошукати.

Вчора скомпонувала два віршики. Один короткий — „Ода до Квіточки, що виросла на лужку біля Місячного Серпа“. Другий — довгий, я записала його на поштовому папері. Називається „Королева дерев“. Королева дерев — то висока розлога береза, що росте в саду Високого Джона. Я так її люблю! Аж мені серце болить, як дивлюся на неї. Ти розумієш, батечку, що то за біль? Ільза теж любить Королеву, зазвичай ми зупиняємось і бавимось круг неї, коли йдемо до Тедді. Там в’ються три стежки. Іменуються Вчорашня Стежка, Сьогоднішня Стежка і Завтрашня Стежка. Найкращою є Сьогоднішня Стежка. Вчорашня трохи занедбана Високим Джоном; ми назвали її Вчорашньою через те, що колись була гарна. Завтрашня наразі є завузькою, ми тільки-но торуємо її, ходячи поміж деревцями, а називаємо її так, бо за деякий час вона стане ладною і широкою. Однак не думай, любий тату, ніби я вже забула про наші милі деревця навколо домівки в лощині. Я завжди згадую про них, лягаючи спати. Але мені тут добре. Це негоже, що мені тут добре, — як ти гадаєш, тату? Тітка Елізабет говорить, що моя ностальгія минула скоро, та я ще часто тужу за нашою домівкою. Тільки цього по мені не видно — сумую потай, в душі. Я познайомилася з Високим Джоном. Ільза щиро здружилася з ним і вчащає до нього, аби спостерігати, як він працює. Він — столяр. Подейкують, він змайстрував таку силу-силенну драбин, що, як припасувати їх одна до одної завдовжки, то міг би дістатися ними до неба навіть без молитви. А втім, це тільки жарт, як ти розумієш. Власне кажучи, він дуже побожна людина. І є католиком — щонеділі відвідує каплицю Білого Хреста. Я вкупі з Ільзою ходжу до Високого Джона, хоч, може, й не повинна ходити, раз він запеклий ворог моєї родини. Він прекрасно вихований, зі мною надзвичайно привітний, але ця людина не завжди мені подобається. Коли запитую його про якісь поважні речі, він щоразу, поки відповість, з висоти свого зросту киває мені головою. Це образливо! Я, звісно, ніколи не питаю його про діла релігійні, однак Ільза… Ільза, ясна річ, питає. Вона його любить, але каже, мовби він спалив би нас усіх живцем, якби мав владу. Я спитала його навпростець, чи він би так вчинив, а він подивився уважно, спершу на мене, потім на Ільзу, закліпав очима та й відповів, що зглянувся б над двома маленькими гарненькими протестантками. Відповідь, звичайно, жартівлива. А дружина Високого Джона є милою жінкою, ні краплі зарозумілості. Й виглядає, ніби рум’яне яблучко.

Коли дощить, ми бавимося в Ільзи. Робимо, що заманеться. Ніхто не звертає на нас уваги, от тільки, як доктор є вдома, то мусимо поводитись тихо, бо він не зносить галасу, хіба сам його зчиняє. Дах плаский, і можемо видряпуватись на нього через горище — це дуже нам подобається. Так здорово — сидіти на даху! Виявляється, я вмію кричати голосніше за Ільзу. Людина ніколи не знає, на що спроможна, доки не випробує своїх сил. Однак під час отого змагання з крику ми наробили такого галасу, що тітка Елізабет розгнівалася. Запитала, навіщо ми так лементували. Дурне запитання, бо не раз людині важко відповісти, пощо вона робить те чи те. Іноді хочу знати, що я відчую, чинячи так або так. А іноді хочу мати цікаві сюжети, щоб розповідати своїм онукам.

Одначе казати про онуків — непристойно. Адже я довідалася, що навіть про дітей говорити — це вже непристойність. Якось увечері, коли до тітки Елізабет приїхали гості, тітка Лаура спитала мене, над чим я так замислилася; коли ж я відповіла, мовляв, вибираю імена для своїх майбутніх дітей, бо хочу мати їх не менше десяти, тітка Елізабет мовила ущипливо: „Ти б, Лауро, більше не питала цю дитину, про що вона думає“. Шкода: я люблю повіряти тітці Лаурі свої думки, якщо вони, звісно, цікаві.

За тиждень починається школа. Ільза проситиме панну Браунел, щоб дозволила нам сидіти разом. Я вирішила поводитись так, ніби Роди взагалі не існує. Тедді буде поводитись так само. Він ходитиме до школи — доктор Барнлі твердить, що тепер він здоровий, і час уже хлопцеві знову братися до науки. Його матері це все не до вподоби, ще й як! Тедді каже, мовби вона неохоче відправляє його до школи, зате її тішить його неприязне ставлення до панни Браунел. На думку тітки Лаури, найкращим закінченням листа є слова: з любов’ю. А отже — з любов’ю, завше твоя

Емілія Берд Стар

P.S. Ти був і залишаєшся моїм незмінним і найдорожчим другом, тату. Ільза говорить, що любить мене дужче, ніж будь-кого на світі, більше, ніж червоні черевички, що їй недавно подарувала пані Сіммс.»

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка