Книга перша з англійської переклав Олег Бурячківський



Сторінка6/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.85 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Розділ 10. Нові знегоди

У школі панувало стримуване збудження: на початок липня припадали народини Роди Стюарт, що з цієї нагоди влаштовувала бучне прийняття. Юні серця охопив неспокій: хто буде запрошений? Ось питання життя і смерті! Декотрі дівчата знали напевно, що дістануть омріяне запрошення, декотрі — так само достеменно, що не дістануть. Але більшість перебувала в стані напруги й непевності. І вона, ця більшість, запобігала перед Емілі, оскільки та була найулюбленішою подругою Роди й, певна річ, могла впливати на вибір гостей. Дженні Странг у своїм підлабузництві зайшла так далеко, аж спробувала подарувати Емілі пуделко з портретом королеви Вікторії, де, мовляв, можна тримати олівці та інше шкільне причандалля. А натомість просила забезпечити їй запрошення. Емілі з гідністю відмовилася від подарунка, сказавши, що не може клопотатися в такій дражливій справі. Вона ж сама була впевнена, що дістане запрошення. Рода повідомила їй про свій намір її запросити ще кілька тижнів тому й обговорювала з нею всілякі подробиці майбутньої події. Прийняття замислювалося вельми урочистим і пишним: на першому плані мав бути великий іменинний пиріг, обсипаний марципанами й оздоблений десятьма червоними свічками. Крім того, для учти запасалися помаранчами й морозивом. Запрошення мали писатися пером на червоному поштовому папері й доправлятися листоношею, що повинно було посилити ще урочистість святкового заходу. Емілі достоту марила цим прийняттям — і вдень, і вночі. Мала вже подарунок для Роди: гарний гребінець для волосся, привезений тіткою Лаурою зі Шрусбері.

Першої неділі липня, в недільній школі, Емілі сиділа обік Дженні Странг. Зазвичай і в недільній школі Емілі з Родою сиділи разом, але сьогодні Рода пересунулася на три місця вбік — побіля неї сиділо чудне дівча, дуже веселе, з блискучими очима, в блакитній суконці й гарному, прикрашеному квітами капелюшку, з модною зачіскою: гривка мало не закривала їй очі. Одначе красиві пасемця не здатні були покращити її зовнішність: хоч і була цікава, проте на вроду не гарна, до того ж, у ній проглядало щось вельми простацьке, а водночас якась погорда.

— Хто та дівчинка біля Роди? — поцікавилася Емілі.

— О, це Мюріел Портер, — відказала Дженні. — Знаєш, вона з міста. Приїхала сюди на канікули зі своєю тіткою Джанін Бітті. Я ненавиджу її. Мені й на думку не спало б носити блакитне, маючи таку смагляву шкіру. Та Портери — люди при статках, тож Мюріел вважає себе вродливою. Рода завжди упадає коло тих, хто має славу багатіїв.

Емілі нахмурила чоло. Вона не збиралася слухати уїдливих зауваг про своїх подруг. Дженні помітила її відрух і поквапилася змінити тему.

— А я тішуся, що не запрошена до Роди на прийняття. Не маю охоти перебувати в одному товаристві з Мюріел Портер.

— Звідки ти знаєш, що тебе не запрошено? — здивувалася Емілі.

— Таж запрошення рознесли ще вчора. Ти що, не отримала свого?

— Ннн…ні.

— А взагалі ви отримали пошту?

— Атож. Кузен Джиммі прийняв наші листи.

— То, може, пані Бічер забула вручити йому твоє запрошення. Отримаєш завтра — хіба не однаково?

Емілі не сперечалася: справді однаково. Але її огорнуло дивне відчуття тривоги, і воно посилилося ще, коли по скінченні недільного уроку Рода зникла вкупі з Мюріел, навіть не глянувши на інших товаришок. У понеділок Емілі сама завітала на пошту, однак червоного конверту для неї не виявилось. Тихцем проплакала цілу ніч, проте остаточно надії не втратила — принаймні до наступного вечора. Лишень тоді подивилася в очі жорстокій правді: вона, вона, Емілія Берд Стар з Місячного Серпа, не запрошена на Родине свято! Це неймовірно! Хіба трапилася якась помилка. Може, кузен Джиммі загубив запрошення дорогою додому? Може, сестра Роди, вже доросла, недогледіла її прізвище, пишучи імена й адреси на конвертах? Болючі сумніви Емілі перемінилися в гірку певність, коли, вийшовши з пошти, вона зустріла на вулиці Дженні. В очицях тієї блимали лихі вогники. Дженні встигла полюбити Емілі, хоча спершу здорово їй допікала, — втім, зараз вона зловтішалася тим, що гордість Мурреївни зазнає такого приниження.

— То як, тебе запрошено до Роди?

— Ні, — мусила визнати Емілі.

То була скрутна хвилина. Мурреївська гордість люто страждала, крім того, ще дещо в серці Емілі було смертельно уражене, хоча й не знищене цілковито.

— Так! Це називається брудною підлотою, — промовила Дженні зі щирим співчуттям, незалежним від прихованого задоволення. — А вона ж, і в очі, й поза очі, виказувала до тебе нечувану прихильність! Але в цьому — вся Рода Стюарт. Зрадлива — ось визначення її натури.

— Не думаю, щоб вона здатна була зрадити, — пручалася Емілі, щосили намагаючись зберегти приязне почуття до Роди. — Я радше припускаю, що сталася якась помилка.

Обличчя Дженні набуло здивованого виразу.

— Як, невже ти не знаєш, у чім тут річ? Бет Бітті розповіла мені всю правду. Мюріел Портер ненавидить тебе й пригрозила Роді, що не прийде на її народини, як ти дістанеш запрошення. А Рода настільки зацікавлена в тій гості з міста, що обіцяла їй: «Емілі запрошення не отримає».

— Таж Мюріел Портер не знає мене, — простогнала Емілі. — Як вона може мене ненавидіти?!

Дженні посміхнулася жалісливою посмішкою.

— І це я тобі поясню. Вона просто шаліє від Фреда Стюарта, і Фредові це відомо, але взаємністю їй не платить — каже, що ти — найчарівніше дівча в нашому Чорноводді й коли підросте, то заручиться саме з тобою. Мюріел збожеволіла від ревнощів і натисла на Роду, щоб тебе на прийнятті не було. А я б на твоєму місці не робила трагедії. Панна Муррей з Місячного Серпа може собі дозволити бути вищою від таких дрібниць. А щодо зрадливості Роди, то кажу тобі достеменно: вона — зрадниця. Знай — то був її задум покласти гадюку до пуделка й налякати тебе до смерті. Це потім вона відпиралася — мовляв, ні сном, ні духом не відала, що лежало в пуделку.

Емілі була розчавлена. Не могла промовити ні слова. Відчула полегкість, коли Дженні невдовзі попрощалася з нею, і вона залишилася сама. Зразу ж побігла додому, боячись не стримати сліз. Розчарування з приводу забави, що для неї так і не відбулася, приниження і зневаження, що їх зазнала досхочу, — то все потьмяніло перед відвертою зрадою, перед ошуканими довірою та вірою. Її почуття до Роди сконали; вона страждала всіма, аж до найпотаємніших, фібрами своєї душі, вся зболілася від удару, що забив її дружбу насмерть. То була справжня дитяча трагедія, тим болісніша, що нікому не зрозуміла. Тітка Елізабет заявила — мовляв, усякі прийняття з нагоди уродин є недоречними, а Стюарти — не та родина, з якою Мурреї могли б зав’язати дружні стосунки. Навіть тітка Лаура, хоч і голубила, і втішала Емілі, не збагнула, наскільки глибокою була зажура дівчинки. А була вона такою сильною, що Емілі навіть не могла вилити її в листі до батька; тож не мала жодної віддушини для жорстокого болю, що краяв її серденько.

Наступної неділі, на курсах, Рода нудьгувала сама, без подруги. Мюріел Портер зненацька забрали до міста — її батько не в жарт занедужав. Рода солодко дивилася в бік Емілі. Та Емілі пройшла повз неї, високо звівши голову, не відповідаючи на її закличні погляди. Ніколи не матиме з Родою Стюарт ніяких стосунків, не зможе мати. Ще дужче стала її зневажати за це бажання повторно зблизитися зі зрадженою подругою, лишень тому, що та городянка поїхала вже додому. Емілі не оплакувала втрату Роди — ні! Її душа поринула в глибочезний сум через утрату самої дружби. Рода була милою і чарівною лиш зовні, на позір, та Емілі, внаслідок самоомани, прожила кілька щасливих тижнів. Тепер полуда з очей спала, і вона вже ніколи не спроможеться когось полюбити, комусь довіритись. Ось де був корінь лиха.

І це труїло все її життя. Емілі належала до людей, котрим навіть у дитинстві нелегко відновити внутрішню рівновагу після такого удару. Вона блукала Місячним Серпом із кута в кут, утратила апетит, схудла. На недільних курсах страждала — все їй ввижалося, ніби дівчата глузують з її приниження, з її засліплення своїм горем. Була, може, крихта правди в її підозрах, але не більше, ніж крихта. Тільки-но двоє дівчат починали шепотітися чи сміятися, як вона говорила собі, що то саме її беруть на глум. Коли якась товаришка проводжала її додому, вона приписувала це жалощам до неї — самотньої, покинутої Емілі. Протягом цілого місяця Емілі була найнещаснішою істотою в усім Чорноводді.

«Либонь, я народилася проклятою», — думала вона в розпачі.

Тітка ж Елізабет куди прозаїчніше пояснювала собі зажуреність Емілі та відсутність у неї апетиту. Дійшла висновку, що й справді густе, тяжке волосся Емілі «висотує всю силу з її організму», що дитина поздоровшає та зміцніє тілом, як волосся обтяти. Зазвичай від думки до дії в тітки Елізабет був один крок. Отже, вранці вона холодно повідомила Емілі, що обітне їй волосся.

Дівчинка не повірила власним вухам. І це має відбутися тепер, коли вона ненавидить Роду з її лихими, підступним намірами.

— Ти, напевно, жартуєш, тітко Елізабет! — заволала вона.

— Аж ніяк не жартую, — рішуче заперечила тітка. — У тебе задовге волосся, тим паче за такої спеки. І прошу мені не плакати!

Емілі не могла стримати сліз.

— Не обтинай цілком, тітко Елізабет, — благала вона. — Вкороти — і буде. Багато дівчат мають гривку на чолі — навіщо втинати зовсім?

— У нашому домі гривок не носять і не носитимуть, — суворо відказала тітка Елізабет. — Я геть відріжу тобі волосся, коли вже дійшла висновку, що без довгих кіс буде здоровіше і зручніше. Незабаром ти мені подякуєш.

Але зараз Емілі не почувала найменшої вдячності.

— То єдина моя окраса, — схлипувала вона. — Рода зумисне підмовляла мене позбутися неї. Може, й вії мені обріжеш?

Тітка Елізабет насправді не любила цих довгих, закручених догори вій, успадкованих Емілі від бабусі, матері батька — вій зовсім не Мурреївських. Однак ворожих намірів щодо них тітка не мала. Волосся ж мусить упасти на підлогу під її ножичками, бо тут ідеться про здоров’я!

Емілі чекала на ті катівські ножиці в стані повної безнадії. Мусить розлучитися з улюбленим своїм волоссям, котрим так пишався її батько! Може, з плином часу воно відросте, наскільки дозволить йому відрости тітка Елізабет, але це триватиме роки, і протягом тих років вона виглядатиме справжньою потворою! А дівчата потай радітимуть, з фальшивим обличчям! І, як на те, тітки Лаури й кузена Джиммі немає вдома — жодного захисту! Отже, це варварство нині має здійснитися.

Тим часом тітка Елізабет повернулася з ножичками в руці. Вони зловісно зблиснули, як тітка їх розкрила. І цей раптовий спалах пробудив в душі Емілі щось неймовірне. Вона різко повернула голову й уп’яла очі в обличчя тітки. Відчувала, що брови її якось дивно стягуються, що в ній прокидається якась невідома енергія, котрій ніхто й ніщо неспроможні чинити опір.

— Тітко Елізабет, — промовила вона, дивлячись просто в вічі невблаганній дамі з ножичками, — ти не обріжеш мені волосся. Навіть не думай про це.

І трапилося щось приголомшливе: тітка Елізабет пополотніла, поклала ножички, з хвилину дивлячись на цю навісну дитину, мов на якого упиря, а тоді — вперше в житті! — втекла. Елізабет Муррей — буквально втекла, накивала п’ятами до кухні.

— Що сталося, Елізабет? — спитала тітка Лаура, що саме повернулася в дім.

— Я побачила… нашого батька… що дивиться на мене з її очей, — вистогнала, трусячись усім тілом, Елізабет. — І сказала вона: «Навіть не думай про це» — зовсім так, як він казав… його словами.

Емілі, почувши це, прожогом побігла до люстра. Звертаючи до тітки вельми рішучі слова, вона спізнала дивовижного відчуття, ніби хтось чужий оселився в її нутрі й промовляв від її імені. Відчуття минулося хутко, але зараз, віддзеркалена у свічаді, вона схопила певну рису в своїм обличчі, й сяйнула їй здогадка: в неї Мурреївський погляд! Тож нічого дивного, що це вжахнуло тітку Елізабет, — її саму це вжахнуло. Та нині вона раділа, що володіє таким поглядом. Хоч і далі тремтіла всім тілом… По тому втекла на горище, до своєї криївки, і там дала волю сльозам. А проте знала твердо: своє волосся вона відстояла назавжди.

Дійсно — тітка Елізабет ніколи вже не поверталася до цієї справи. Але відтоді багато днів уникала будь-якого спілкування з Емілі.

І сталася дивна річ: Емілі з того дня перестала журитися втраченою дружбою. Та історія геть позбулася в її очах своєї значущості. Тепер їй здавалося, ніби це трапилося так давно! До Емілі швидко верталися апетит і гарний настрій, вона знову писала листи до батька, знову гадала, що життя прекрасне. Лиш одне її непокоїло — передчуття, що тітка Елізабет не забуде ганебної поразки і рано чи пізно добряче її провчить.

І справді: незабаром тітці Елізабет поталанило «взяти над нею гору». Було так. Емілі послали до крамниці дещо купити. День тоді випав гарячим, тож тітки ще зрання дозволили їй у межах будинку ходити босоніж. А зараз веліли натягти панчохи і взутися в черевички. Емілі збунтувалася: на вулиці — спека, багато куряви, надто важко їй буде здолати таку відстань у черевичках, що застібаються на ґудзики. Але тітка Елізабет лишилася невблаганною. Мовляв, ніхто з Мурреїв ніколи поза будинком босоніж не ходив. Емілі про око людське послухалася, та, щойно вийшла за браму, всілася на траві, скинула черевички й панчохи, сховала їх у рівчаку й побігла полями — весела, безжурна.

Купивши в крамниці потрібні речі, вона верталася додому зі спокійним сумлінням. Який-бо гожий був світ, яка ніжна небесна блакить, який чудовий колір мала Чорна Вода! Емілі затрималася й заходилася компонувати віршик, що оспівував красу навколишньої природи.

За п’ять хвилин дві строфи було зладжено. Але, щоб викінчити твір, була потрібна третя. І, як на те, перш ніж постала третя, натхнення звітрилося. Емілі простувала додому замріяна і, поки дійшла до Місячного Серпа, скомпонувала й ті рядки, що, на її думку, мали вивершити поетичну цілість.

Вона була вельми задоволена і неабияк собою пишалася, бо вважала цей незаписаний ще віршик найкращим зі своїх дотеперішніх творів. А вже встигла скомпонувати трійко невеличких поезій. Мусить поквапитись на горище й занотувати свіжих три строфи, щоб, не дай Боже, не забути їх. Але на сходах заступила їй дорогу тітка Елізабет.

— Емілі, де ти залишила черевички й панчохи?

— У рівчаку біля брами, — призналася Емілі, брутально скинена із хмар на грішну землю.

— І ти пішла до крамниці босоніж?

— Так.

— Попри те, що я тобі не дозволила?



Останнє запитання видалося Емілі зайвим, тож не відповіла нічого. А для тітки Елізабет вочевидь настав час реваншу.

Розділ 11. Ільза

Емілі замкнули в гардеробі, тут вона мала залишатися аж до ночі. Даремно благала зглянутись і скасувати покарання. Силкувалась навіть дивитися Мурреївським поглядом, але навмисно, річ очевидна, його не вдавалося викликати.

— Не замикай мене тут саму, тітко Елізабет, — просилася вона. — Я знаю, що була неслухняна, а все ж не зачиняй мене в гардеробі!

Тітка лишалася невблаганною. Вона здавала собі справу, що це жорстоко — зачинити таку надміру вразливу дитину, як Емілі, в темному приміщенні. Проте казала собі, що виконує свій обов’язок. Не усвідомлювала й не повірила б, якби хтось їй сказав, що вона просто-напросто мститься за свою власну поразку, за переляк, якого зазнала того пам’ятного дня, коли бралася обтинати, але так і не обтяла своїй вихованці волосся. Тітка Елізабет не сумнівалася, що була приголомшена випадковою родовою подібністю, котра з такою силою проявилася під час бурхливої сцени. Вона соромилася свого переляку. Мурреївська пиха зазнала болючого, до крові, ураження; рана почала зарубцьовуватись лише тоді, як тітка повернула ключа в замку, зачинивши в темному гардеробі смертельно бліду провинницю. Емілі, маленька, покинута, беззахисна, з очима, що виражали такий жах, який аж ніяк не повинен з’являтися в дитячих очах, міцно притулилася до замкнених дверей. Коло них було не так моторошно: мала змогу не думати про те, що діється за її спиною. А в цьому великому, погано освітленому приміщенні могло діятись що завгодно. Цей широкий, порожній і темний замкнений простір виповнював її непереборним страхом. Скільки пам’ять сягала, завжди боялася темних чи тьмавих покоїв, якщо знаходилась там самотою при зачинених дверях.

Вікна в гардеробі були завішані важкою темно-зеленою матерією. Велике ложе з балдахіном, що стояло посередині приміщення, було накрите знов-таки темною матерією. Що вона робитиме, як із фалд балдахіну зненацька висунеться чиясь моторошна рука і вчепиться в неї своїми кігтями? На стінах висіли портрети Мурреїв. Але найжахливішим виявилось опудало арктичної сови, що витріщалася на неї з-під стелі своїми осклілими очима. Добачивши її, Емілі голосно скрикнула, відтак присіла навпочіпки в кутку біля дверей, настрашена ще й власним голосом, що глухо прозвучав у просторому похмурому приміщенні, та кількаразовим його відлунням. Вона відчула гостре бажання, аби щось таки вискочило з того ложа і в будь-який спосіб поклало край її тортурам.

— Цікаво, що сказала б тітка Елізабет, якби мене знайшли тут мертвою, — подумала вона зловтішно.

Хоч і боялася пітьми, однак почала вже подумки снувати сюжет драматичного оповідання на тему своїх злопригод і на відстані відчувати докори сумління тітки Елізабет, неначе впевнена була, що вони таки ятрять їй душу. Вона постановила собі прикинутись зомлілою й опритомніти лишень тоді, коли всі будуть достатньою мірою згорьовані й каятимуться у скоєному. Адже тут, у цім покої, вмирали люди. За словами кузена Джиммі, до Мурреївських традицій належав і звичай переносити вмирущих членів родини до гардеробу, щоб вони відходили у вічність, оточені портретами кревних, під цим високим склепінням. Емілі бачила їх мовби навіч — усіх, хто сконав на он тому широкому одрі. Відчувала, що ладна скрикнути знову, одначе здушила зойк у собі. Дочка Стара не має права бути страхополохом. Але ж та проклятуща сова! Якщо відвести від неї погляд, то згодом, без сумніву, виявиться, що птах спустився долі й крокує до неї, розправивши крила і розтуливши свого величезного дзьоба. Емілі не відривала від птаха очей, щоб не дати йому змоги вільно пересуватися. На чолі відчувала краплі холодного поту.

І раптом сонячний промінь пробився крізь шпаринку між віконницями і впав на портрет дідуся Муррея. Вмить його лице — похмуре, суворе, якесь надприродне — виринуло з темряви. Тут нерви Емілі не витримали. У гострому нападі панічного страху вона ринула до вікна, рвучким рухом розсунула зелені завіси і, ставши навшпиньки, відчинила віконницю. За вікнами простилався чудовий краєвид, плинуло тихе, спокійне людське життя. А ззовні до стіни будинку, майже сягаючи вікон, була приставлена драбина! Емілі подумала, що сталося диво, що драбина з’явилася для того, щоб вона дістала змогу втекти із своєї темниці.

Кузен Джиммі протягом цілого ранку підіймався і спускався цією драбиною, садячи всяку городину на вкритому шаром землі даху молочарні. Драбина була вже добряче пошкоджена, і Джиммі вирішив її позбутися. А тим часом відставив її вбік, тож вона опинилася точно під вікнами гардеробу.

Бистра, мов блискавка, Емілі скочила на підвіконня, впала навколішки, а тоді поволі стала спускатися вділ по хисткій драбині. Занадто переймалася своєю втечею, аби звертати увагу на ламкість спорохнявілих сходинок. І, як нарешті ступила на твердий грунт, щодуху помчала крізь густий чагарник аж до стежки, що вилася край домівки Високого Джона.

Тут вона зупинилася перевести дух. Почувала шалену радість, а водночас і страх. Солодким був цей подув свободи, цей вітер, що кружляв над папороттю. Вона втекла з гардеробу, від жаских примар — взяла гору над підлою, ницою, старою тіткою Елізабет.

— Я почуваюся, мов птах, що випурхнув із клітки, — промовила голосно. І з радості затанцювала на густій соковитій траві. Аж раптом зауважила щось світле й живе, що з цікавістю визирало з-поза темних стовбурів ще молодих смерек, — то була ясноволоса голівка Ільзи Барнлі. Емілі бачила її вперше від того незабутнього дня, коли Ільза так рішуче стала на її захист. І нині вона знову подумала, що це особа цілком відмінна від усіх, з ким вона стикалася дотепер.

— А що, Емілі з Місячного Серпа, — озвалася Ільза, — куди біжиш?

— Утікаю, — зізналася Емілі. — Була неслухняна, власне, трохи неслухняна, а тітка Елізабет замкнула мене за те в гардеробі. Як на злість, була зовсім трохи, ледь-ледь неслухняна — з її боку це було непорядно… Отже, вибралася через вікно й спустилася донизу драбиною.

— Ти, мала шкода! Не думала, що в тебе стане відваги на такий вчинок! — мовила Ільза.

Емілі скрушно зітхнула. Дуже прикро, як тебе називають «малою шкодою». Однак Ільза проказала це тоном, у якому вчувалося щире захоплення.

— Мені не здається, що то була відвага, — відповіла Емілі, занадто чесна для того, аби прийняти незаслужену похвалу. — Я радше так була настрашена, що далі вже не могла залишатися в темному покої.

— Ну, гаразд. А куди рушиш тепер? — запитала Ільза. — Таж мусиш знайти якийсь прихисток, просто неба лишатись не можна — гроза насувається.

Справді, наближалася гроза. Емілі не любила грози — боялася. До того ж, її гризло сумління.

— Скажи мені, — мовила, — як ти гадаєш: Бог насилає грозу, аби покарати мене за непослух?

— Ні, — шорстко заперечила Ільза. — Якби Бог існував, то Він би не морочив собі голови дурницями.

— Скажи, Ільзо, — ти що, не віриш в існування Бога?

— Не знаю. Батько твердить, начебто Його немає. Але як тоді може діятись те, що діється на світі? А діється багато чого! Часом я вірю, що Бог є, а часом ніби й не вірю. Слухай: ходімо до нашого дому. Там зараз нікого немає. Я почувалася такою самотньою, так мені остогидло все, що я вийшла трохи прогулятися.

Ільза підвелася й простягнула Емілі свою смагляву ручку. Вони взялися за руки й побігли через пасовища Високого Джона до будинку доктора Барнлі. Його оселя виявилась доволі щедро умебльованою; колись ті меблі, безперечно, виглядали гарними й коштовними, та нині тут панувало жахливе безладдя, все припало густими порохами. Найімовірніше, ніщо тут не мало свого постійного місця, а тітка Лаура, либонь, аж скрикнула б од жаху, зазирнувши до кухні. Але така домівка була ідеальним місцем для всяких забав. Не треба було пильнувати, аби чогось не перекинути, не розбити. Ільза та Емілі захоплено бавилися в хованки, зі сміхом та криками гасаючи по цілій господі. Врешті-решт, удари громовиці стали такими частими й гучними, а спалахи блискавиць — безперервними й такими сліпучими, що Емілі, упавши на канапу обличчям до стіни, мусила втиснути голову в подушки, аби приборкати шалений страх.

— Ти що, не боїшся грози? — спитала вона Ільзу, ледь звівши голову.

— Ні. Я не боюся нічого й нікого, крім диявола, — відповіла Ільза.

— А я гадала, що ти не віриш і в диявола. Рода казала, нібито не віриш.

— Батько мовить, що диявол, певна річ, існує. Він лише в Бога не вірує. А коли так, якщо диявол насправді є, а Бога, який тримав би його в залізнім кулаці, немає, то хіба дивно, що я його боюся? Слухай-но, Еміліє Берд Стар, я тебе люблю. Я полюбила тебе з першої ж хвилини і знала, що незабаром тобі надокучить ота мала вертихвістка, брехлива ящірка Рода Стюарт. Я не брешу ніколи. Батько сказав мені якось, мовляв, забив би мене, якби зловив на брехні. Будь моєю подругою. Я постійно ходитиму до школи, якщо знатиму, що сиджу коло тебе.

— Згодна, — просто відповіла Емілі. Вона вже не присягалася на вічну вірність і не вимагала таких присяг од інших. Цей етап відійшов у минуле.

— І будеш розповідати мені про все… Мені ж ніхто нічого ніколи не розповідав! І я тобі розповідатиму всяку всячину. Бо не маю кому повідати, — з запалом говорила Ільза. — А ти не будеш мене соромитись, мого чудного вбрання і моєї невіри в Бога?

— Ні, не буду. Але, якби ти пізнала Господа Бога мого батька, ти б увірувала.

— Не увірувала б. А втім, існує один-єдиний Бог, якщо існує взагалі.

— Ну, не знаю… — невпевнено відказала Емілі. — Ні, такого не може бути. Бог Елен Грін анітрохи не схожий на Бога мого батька, а бог тітки Елізабет цілком відмінний від перших двох. Не думаю, що зможу полюбити бога тітки Елізабет, але він, так чи так, сповнений гідності, тоді як бог Елен Грін тієї гідності позбавлений. Я певна, що Бог тітки Лаури ще інший, ласкавий і добрий, та все одно не такий чудовий, як батьків Бог.

— Облишмо це. Я не люблю розмовляти про Бога, — роздратовано сказала Ільза.

— А я люблю, — правила своєї Емілі. — Мені здається, Бог — цікава тема. Я буду за тебе молитися, Ільзо, щоб ти спромоглася увірувати в Бога мого батька.

— Не мели дурниць! — вигукнула Ільза, котрій ця ідея з невідомих причин до смаку не припала. — Не хочу, щоб за мене молилися!

— А ти сама хіба ніколи не молишся, Ільзо?

— Гм, від часу до часу, вночі, коли почуваюся дуже самотньою чи коли маю душевну гризоту. Але не хочу, щоб за мене молилися інші. І якщо я спіймаю на цьому тебе, Еміліє Стар, то видряпаю тобі очі. І за моєю спиною теж не смій за мене молитися — второпала?

— Добре, второпала, — з притиском відказала Емілі, ображена тим, що її шляхетну пропозицію було так брутально відкинено. — Буду молитися за всіх, за кожну душу, мені відому, тільки твоїм ім’ям щоразу нехтуватиму.

Ільза поглянула на неї пильно — так, мовби ця угода їй теж не сподобалася. Кінець кінцем, засміялася й добряче ляснула Емілі по плечі.

— До дідька! Все одно — аби лиш мене любила. Ти знаєш, мене ніхто не любить?

— Твій батько мусить тебе любити, Ільзо.

— Ні, не любить, — переконано сказала Ільза. — Він зовсім про мене не дбає. Іноді мені навіть здається, наче він на дух мене не зносить. Я хочу, щоб він мене полюбив, адже він буває страшенно милим, як любить когось. А знаєш, ким я буду, коли виросту? Де-кла-ма-тор-ко-ю.

— Хто така де-кла-ма-тор-ка?

— То жінка, що вголос читає вірші. Я вмію робити це знаменито. А ти ким будеш?

— Поеткою.

— Та невже?! — вигукнула Ільза, ледь-ледь кепкуючи. — Не вірю, що вмієш складати вірші.

— А от і вмію! — майже викрикнула Емілі. — Три штуки вже написала: «Осінь», «Лист до Роди» (цей вірш я спалила), а також «Оду до Первоцвітів». Оду я склала сьогодні — це мій шедевр.

— Прочитай мені, — веліла Ільза.

Хоч-не-хоч, Емілі мусила гордо виголосити свої поезії. У кожному разі, вона не прагнула похизуватися своїм хистом до віршування перед Ільзою.

— Еміліє Берд Стар, ти справді видобула все те з власної голови?

— Атож.


— Присягаєшся?

— Присягаюсь.

— Гм… — Ільза вдихнула й шумно видихнула повітря, — тоді я гадаю, що ти справжня поетка.

То був тріумф Емілі — одна із зоряних хвилин її життя. Світ в особі Ільзи удостоїв її свого визнання. А тим часом належало спуститися на грішну землю. Гроза минула, світило сонце. Невдовзі смеркатиме. Треба вертатися додому й спробувати непомітно прослизнути до гардеробу. Страшно думати про повернення, та ще гірше заслужити нову й, напевно, суворішу кару від жорстокої тітки Елізабет. Але саме тепер, після розмови з Ільзою, Емілі сповнилося мужності й бадьорості. Зрештою, скоро і спати лягати, отже, з ув’язнення її мають випустити. І вона помчала додому навпрост, через поле Високого Джона, що все блищало цятками світлячків, продерлася крізь кущі в цвіту, що росли довкола будинку… і зупинилася, мов укопана: драбина щезла!

Стривожена, Емілі обійшла будинок і з калатанням серця прокралася до кухні. Однак цього разу шлях малої грішниці не був тернистим — навпаки, він виявився незаслужено легким: на кухні порядкувала сама лише тітка Лаура.

— Емілі, дитя моє, скажи, на Бога, де ти весь час пропадала? — заголосила тітка. — Я саме збиралася йти, щоб тебе випустити. Елізабет, виходячи з дому, сказала, що можу вже йти по тебе.

Тітка Лаура не призналася, що кілька разів підходила навшпиньках до дверей гардеробу, сильно занепокоєна цілковитою тишею за дверима. Може, дитина зомліла від страху? Навіть під час жахливої громовиці з блискавками затята Елізабет не дозволила відчинити двері моторошного покою. Аж тут з’являється панна Емілі, в чудовому настрої — вертається з прогулянки, не відаючи, який переполох вона спричинила. Якусь хвилину Лаура навіть сердилася. Але, почувши розповідь Емілі про її втечу, вона аж затрусилася на думку про те, що донька Джульєтти заледве не поламала руки та ноги, спускаючись додолу струхлявілою драбиною. Тож ні про що інше вона вже не здатна була думати.

Емілі відчувала, що їй повелося краще, ніж вона заслуговувала. Знала: тітка Лаура збереже її втечу в таємниці. Мовби на доказ того, тітка впустила Майка до її кімнати, ще й дозволила налити йому подвійну порцію молока. Їй самій вона принесла чималенький шматок пирога з родзинками і вклала небогу до ліжка, обсипаючи ніжними поцілунками.

— Ти не повинна бути до мене такою доброю, бо нині я була неслухом, — зауважила Емілі між першим та другим куснями. — Мені здається, що я, ходячи босоніж, зганьбила прізвище Муррей.

— Я б на твоєму місці скидала черевички — щоразу, як виходила за браму, — порадила тітка Лаура. — Тільки не забувала би взувати їх наново, коли поверталася додому. Елізабет не може вдаватися в прикрість через те, чого не відає.

Емілі розмірковувала над тітчиними словами, допоки не скінчила їсти пиріг. А тоді сказала:

— Було би здорово, та я вже, мабуть, ніколи так не вчиню. Мушу слухатись тітки Елізабет, адже вона є главою роду.

— Звідки така обізнаність? — з подивом запитала тітка Лаура.

— З моєї власної голови. Тітко Лауро, ми з Ільзою Барнлі будемо подружками. Я люблю її, я завжди відчувала, що полюблю її, як випаде слушна нагода… Не сподівалася, що зможу колись полюбити хоч яку зі своїх ровесниць, а от її люблю.

— Бідолашна Ільза! — зітхнула тітка Лаура.

— Так, батько її не любить. Таж це жахливо! — обурилася Емілі. — Чому він її не любить?

— Любить, звісно, — потай від усіх і від себе самого. Йому тільки здається, наче не любить.

— Але чого йому так здається?

— Ти замала ще, Емілі, щоб це зрозуміти.

Емілі страх не любила, як їй казали, що вона замала, аби щось зрозуміти. Відчувала, що здатна достеменно збагнути все на світі, якщо дорослі завдадуть собі клопіт розтлумачити їй розмаїття життєвих явищ, відмовившись від своєї потайності.

— Я воліла би молитися за неї. Та це було б непорядно, адже я знаю, як вона до цього ставиться. Але я завжди прошу Бога, щоб Він благословив усіх моїх друзів, отже й Ільзу, бо тепер вона до них належить. Може, й така молитва принесе їй добро. А скажи-но, тітко Лауро, чи можна вживати вираз «до дідька»?

— О ні… ні!

— Шкода, — поважно мовила Емілі. — Дуже шкода, бо це доволі яскравий зворот.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка