Книга перша з англійської переклав Олег Бурячківський


Розділ 8. Випробування вогнем



Сторінка5/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.85 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Розділ 8. Випробування вогнем

Вранці наступного дня тітка Елізабет відвезла Емілі до школи. Тітка Лаура висловила думку, що, може, не варто починати науку за місяць до кінця навчального року. Але тітка Елізабет не бажала, щоб її небога знічев’я тинялася в Місячному Серпі й навколо нього, пхаючи свого носа в усі справи й безнастанно питаючи про все на світі — постановила віддати Емілі до школи, аби позбутися її безперервної присутності. Емілі, жадібна до нових вражень, охоче йшла до школи, однак дорогою душа її кипіла від обурення, бунтувала. Річ у тім, що тітка Елізабет примусила її надіти жахливий бавовняний фартух і не менш потворний капелюшок, видобутий з горища в Місячному Серпі. Фартух скидався на мішок із рукавами та комірцем. Найдужче обурили Емілі саме рукави. Вона збунтувалася до такої міри, аж бризнули сльози, одначе тітка Елізабет не терпіла всяких там примх. Тож Емілі довелося вповні спізнати Мурреївський погляд — вона здушила свої почуття і дала натягти на себе огидний фартух.

— Це один із фартушків твоєї мами, коли вона була у твоєму віці, Емілі, — мовила тітка Лаура втішно і трохи розчулено.

— В такому разі, — відказала Емілі, не втішена й зовсім не розчулена, — в такому разі я не дивуюся, що вона втекла з батьком, тільки-но стала дорослою.

Тітка Елізабет застебнула останній ґудзик фартуха й не вельми делікатно підштовхнула Емілі вперед.

— Надінь капелюшок, — веліла вона.

— Ох, прошу тебе, тітко Елізабет, не змушуй мене носити це жахіття!

Але тітка, не марнуючи слів, рішуче насунула капелюшок на голову Емілі. З-під капелюшка пролунав зухвалий, хоч і дещо тремтливий голосок:

— Хай там що, тітко Елізабет, але Богові ти не можеш наказувати!

Тітка Елізабет була настільки розгнівана, що всю дорогу не озвалася й словом. Вона представила Емілі панні Браунел і поїхала назад. Тим часом уроки вже почалися. Емілі повісила капелюшок на цвях біля дверей класної кімнати й сіла за парту з покришкою, на яку їй вказала панна Браунел. Вона вже встигла сказати собі подумки, що панну Браунел не любить і не полюбить ніколи.

Панна Браунел заживала в Чорноводді слави вмілої і досвідченої вчительки, завдячуючи своїй вимогливості та вмінню тримати учениць твердою рукою. То була худорлява, середнього віку жінка з блідим обличчям, зубами, що виступали вперед (більшість зубів оголювала її посмішка), та зимними, недовірливими, ще холоднішими, як у тітки Рут, очима. Емілі відчувала, що ці немилосердні очі проникають ледь не до дна її вразливої душечки. В разі потреби дівчинка вміла здобутися на відвагу; але перед особою, чию недоброзичливість відчувала інстинктом, вона внутрішньо зіщулювалася, переживаючи радше відразу, аніж страх.

Упродовж цілого ранку Емілі залишалася центром загальної уваги. Чорноводська школа була доволі великою, в ній навчалися два десятки дівчат приблизно однакового з Емілі віку. Нині вона з цікавістю поглядала врізнобіч і думала, що те, як на неї дивляться, перешіптуючись і зачіпаючи одна одну, є щонайменше неделікатним. І раптом її пройняли гострий сум і туга за покинутою домівкою, вона болісно відчула свою самотність, пекучу потребу спілкування з батьком у їхній старій оселі, серед любих її серцю речей.

— Дівчинка з Місячного Серпа плаче, — неголосно повідомила сіроока юначка, що сиділа на протилежному боці класу. Дівчата дружно засміялися.

— Що сталося, Емілі? — запитала панна Браунел, запитала таким голосом, ніби в чомусь її винуватила.

Емілі мовчала. Не могла вона розкрити панні Браунел свого серця, надто через її тон.

— Я звикла, Емілі, негайно отримувати відповідь, якщо ставлю запитання своїй учениці. Отже: чого ти плачеш?

Відтак новий вибух стримуваного сміху. Емілі звела очі, повні розпачу, і, мов за соломинку, схопилася за вираз, почутий від батька.

— Це стосується тільки мене, — промовила вона.

Запалі щоки панни Браунел спаленіли, забарвившись ледь не кривавим рум’янцем. Очі запалали зловісним огнем.

— Під час перерви залишишся в класі — це буде тобі покаранням за твою зухвалість, — відрубала вона й перестала звертати увагу на малу провинницю.

Емілі було однаково, залишатися в класі під час перерви чи ні, бо з властивою їй чутливістю вона гостро відчула незбагненну ворожість у ставленні до своєї особи. Знущальні погляди й ущипливе хихотіння виказували якусь непримиренність. У кожному разі, їй зовсім не хотілося вибігти в сад і бавитися там зі своїми новими товаришками. Понад те, всяке бажання відвідувати Чорноводську школу її полишило. Одначе плакати — о ні, вона не плакатиме! Сиділа, випроставши спину, й дивилася в книжку. Зненацька тихе, злостиве сичання зазвучало у класі.

— Панна Пихата! Панна Пихата!

Емілі заглянула просто в вічі дівчинці, що видавала своїми вустами зміїне сичання. Її великі жовтаво-сірі очі уп’ялися в непевні, що безупину кліпали, чорні очиці та незмигно дивилися трохи не хвилину, й променіла з них сила, що приборкувала супротивницю і ставила її на коліна. Ось чорні очиці закліпали частіше, заблимали, наче свічка, їхня власниця відвела погляд, приховавши своє збентеження новим вибухом сміху, ще й ефектно відкинувши назад голівку з коротко стриженим волоссям.

— Я можу панувати над нею, можу її загнуздати, — подумала Емілі чи не з тріумфом.

Але чисельна перевага — то сила, яку, хоч-не-хоч, доводиться брати до уваги. Під час полуденної перерви Емілі стояла на шкільному подвір’ї сама-саміська проти цілої зграї ворожих облич. Адже діти бувають найжорстокішими істотами на світі. У них неабияк розвинений інстинкт юрби, вони мають стале упередження проти всіх чужаків, а прояви такого упередження чи не завжди є доволі безжальними. Емілі була чужою в цім середовищі, поза тим, належала до гордовитого роду Мурреїв — аж два поважних недоліки! А ще, незважаючи на дуже тендітну постать, бридкий фартух і чудний капелюшок, у ній відчувалися якась особлива гідність, якийсь уроджений такт. Не могли їй пробачити ні цієї тендітності, ні зверхнього погляду, ні зневажливого виразу обличчя — і те все замість несміливого личка, що наче вимолює бодай краплі прихильності!

— Ти пихата, — затаврувала її чорноока. — Хоч ти і взута в черевички на ґудзиках, але тітки з самої лиш милості тримають тебе у своїй господі.

Емілі неохоче носила ці черевички. Гадала, що бігатиме босоніж, як зазвичай улітку. Одначе тітка Елізабет заявила, що жодна дитина з Місячного Серпа не ходила до школи босоніж.

— Ви тільки погляньте на цей фартушок — ніби для ляльки! — насміхалася інша, з пишними, горіхового кольору, кучерями.

Цього разу Емілі спаленіла. Шпильку встромили в чутливе місце. У захваті від свого влучного пострілу, пишноволоса продовжила наступ.

— Скажи, це капелюшок твоєї бабці?

Загальний регіт.

— Вона носить капелюшок від сонця — піклується про свою шкіру, — мовила одна зі старших дівчат. — Вона ж бо з Мурреїв. А всі Мурреї слабують на зверхність і чванливість. Так говорить моя мати.

— Ти страшенно бридка, — заявила дебела, присадкувата дівчинка, майже така сама завширшки, як і на зріст. — У тебе котячі вуха.

— Нічого бути такою пихатою, — сказала чорноока. — Твій кузен Джиммі — несповна розуму.

— Неправда! — не витримала Емілі. — У нього більше розуму, ніж в усіх вас разом. Можете плескати про мене, що вам заманеться, але своїх рідних я не дозволю паплюжити. Якщо скажете про них бодай ще одне слово, я наведу на вас причину.

Ніхто не втямив, що означає ця погроза, — тим дієвішою вона виявилась.

Запала коротка мовчанка.

— Чи вмієш співати? — запитала нарешті худа ластата юначка, що вважала себе за дуже вродливу, попри свою худорлявість і своє ластовиння.

— Ні, — відказала Емілі.

— А танцювати вмієш?

— Ні.

— А шити?



— Ні.

— А готувати?

— Ні.

— А мереживо плести?



— Ні.

— А плести гачком?

— Ні.

— То що ж ти вмієш? — спитала юначка з веснянками доволі зневажливо.



— Вмію писати вірші, — відповіла Емілі цілком несподівано для себе самої. Але ту ж мить вона зрозуміла, що й справді вміє віршувати. І разом з отим дивовижним, раптовим, ні чим не обґрунтованим переконанням блиснув «промінчик»! Саме тут, в атмосфері недоброзичливості й підозріливості, в боротьбі за свою гідність, без будь-чиєї допомоги, без будь-якої видимої переваги, для неї настала чудесна хвилина, коли душа рветься з тілесних пут, вільно ширяє над земним падолом, лине до яскравих зір. Захват і насолода, відбиті на обличчі Емілі, збентежили і ще дужче роздратували її супротивниць. Вони сприйняли це як ще один вияв Мурреївської пихи — вияв невчасний і найвищою мірою недоречний.

— Брешеш, — брутально сказала чорноока.

— Дочка Стара не бреше, — дала відкоша Емілі.

«Промінчик» згас, але зостався відблиск, що підносив дух у високості. Вона подивилася на чорнооку холодно і байдуже, і це наразі остудило весь дівчачий гурт.

— Чому ви мене так не любите? — спитала навпростець.

Відповіді не було. Емілі повторила запитання, дивлячись просто в вічі школярці з горіховими локонами. Та вирішила, що відповідати доведеться саме їй.

— Бо ти цілком інакша, ніж ми, — процідила вона крізь зуби.

— А я не хочу бути подібною до вас, — спогорда відказала Емілі.

— О, звісно, ти ж бо належиш до вибраного люду, — глузувала чорноока.

— Атож, саме так, — дала відсіч Емілі.

І повернулася до шкільної будівлі — повернулася переможцем.

Але не так легко було приборкати злі сили, що згуртувалися проти неї. Ще тривали змовницькі перешепти, а коли вона відійшла, відбулася нарада з хлопцями, яких за цінні вказівки винагородили кількома олівцями та жуйкою.

Приємне відчуття перемоги, а також відблиск «промінчика» не полишали Емілі впродовж усього пополуденного часу, хоч панна Браунел їдко висміювала хиби її вимови. Всі дівчата на це хихотіли, всі, за винятком одної — зранку її не було. Емілі зацікавилася, хто вона й звідки. Була вона так само несхожа на решту дівчат, як Емілі, проте в зовсім іншому стилі: висока на зріст, погано вдягнена — у задовгу сукню з пом’ятої вицвілої матерії, — ще й босонога. Коротко стрижене рідке волосся немовби вінчало її голову золотим ореолом. Її очі були такими прозорими, такими ясними, такими блискучими — неначе прошитими сонячним промінням. Уста широкі, підборіддя видавалося вперед, як то буває в людей норовистих. Її не можна було назвати гарною, зате в обличчі грало стільки життя, стільки примхливої міміки, аж Емілі довго не могла відірвати від нього очей. То була єдина дівчинка, що на ній панна Браунел не вигострювала під час уроку своєї дотепності, хоч і вона припускалася помилок — таких самих, як інші школярки.

На перерві одна з дівчат підійшла до Емілі з коробкою в руці. Емілі знала — це Рода Стюарт; на думку Емілі, вона була дуже вродливою і милою. Рода спостерігала за генеральною битвою під час великої перерви, але тоді не зронила ні слова. Одягнена була в червону суконку з легкої вовни, мала довге волосся з мідним полиском, великі блакитні очі, ясно-червоні губки, риси обличчя дрібні й занадто правильні, мов у ляльки, голосок — солодкий. Якби можна було закинути панні Браунел, ніби в неї серед учениць є фаворитка, то цією улюбленицею, безсумнівно, виявилась би саме Рода Стюарт, яка і в дівчачому товаристві справляла враження популярної особи. Старші дівчата розпанькали її, ставлячись до неї з прихильністю і навіть захопленням.

— Ось подарунок для тебе, — солодко мовила Рода.

Емілі прийняла з її рук пуделко, нічого не підозрюючи. Посмішка Роди приспала б і найзапеклішу недовіру. Відкриваючи пуделко, вона почувалася мало не щасливою. І зненацька з відразою шпурнула її на підлогу й заклякла, неначе правцем бита, — тремтяча, бліда, мов крейда, не схожа на себе. В пуделку лежала гадюка — створіння, що збуджувало в Емілі почуття невимовної огиди. Не встигла навіть помітити, жива то змія чи мертва.

Вигляд бридкого плазуна спаралізував її волю.

На відрух огиди з боку Емілі дівчачий гурт відповів загальним реготом.

— І чого б то я страшилася здохлої гадюки? — глузувала чорноока.

— Може, напишеш вірша на цю тему? — знущалася та, з веснянками.

— Ненавиджу вас! Ненавиджу вас! — зойкнула Емілі. — Ви підлі, ниці, негідні створіння!

— Лайка не є великопанським ділом, — зауважила веснянкувата. — Я гадала, що Муррей — занадто велика дама, щоб опускатися до лайки.

— Коли завтра прийдеш до школи, панно Стар, — мовила чорноока владним голосом, — ми обкрутимо цією гадюкою твою шию.

— А спробуйте! — пролунав гучний, дзвінкий голос. В один скок посеред класу стала дівчинка з ясними очима й коротким волоссям. — Тільки спробуй виконати те, що обіцяла, Дженні Странг!

— То не твоя справа, Ільзо Барнлі, — неприязно буркнула веснянкувата.

— Та невже? Ой, не дражни мене, ластата! — Ільза приступила ближче до Дженні, що почала задкувати, і погрозливо замахала їй перед носом засмаглим кулаком. — Якщо застукаю тебе на тім, що робиш капості Емілі Стар, як будеш лякати її цією гадюкою, то візьму гадюку за хвіст, тебе за твого хвоста й відшмагаю тебе по обличчю. Затям це, ластата! А тепер піднеси цього дорогоцінного гада й викинь його на смітник.

Дженні негайно взялася виконувати наказ. Ільза звернулася до решти дівчат:

— Запам’ятайте всі — ви повинні залишити дівчинку з Місячного Серпа у спокої! Коли хоч раз почую про якесь збиткування над нею, то пообтинаю вам вуха, припну до моєї сукні й носитиму як трофеї!

Нажахані жорстокою погрозою і, може, чимось вельми переконливим у вдачі Ільзи, супротивниці Емілі пощезали вмить. Тепер Ільза звернулася до самої Емілі.

— Не зважай на них, — мовила вона співчутливо. — Вони заздрять — тільки й того! Заздрять тому, що ти мешкаєш у Місячному Серпі й носиш взуття на ґудзиках, а ще їздиш на класній бричці. Надаєш їм по пиках, як будуть занадто оті свої пики до тебе наближати.

І відійшла геть, навіть не глянувши на Емілі. Натомість приступила Рода Стюарт.

— Емілі, мені так жаль, — улесливо заговорила вона, поводячи своїми великими блакитними, з благальним виразом, очима. — Я не знала, що в тій коробці гадюка, присягаюся — ні сном, ні духом. Дівчата просто сказали мені, що це подарунок для тебе. Ти не сердишся на мене, ні? Я ж бо люблю тебе.

Емілі, звісно, «сердилася», скривджена і зневажена. Але досить було і краплі прихильності, щоб роззброїти її вмить. І вже за хвилину вони з Родою обнялися, а тоді стали неспішно прогулюватися шкільним подвір’ям.

— Я проситиму панну Браунел, щоб дозволила нам сидіти поруч, — сказала Рода. — Перше я сиділа з Анною Грег, та її перевели до іншої школи. Ти ж бо не проти, еге ж?

— О ні, не проти! — палко відказала Емілі. Зараз вона була такою щасливою, як допіру у відчаї. Адже знайшла подругу, про яку так мріяла. Вона вже обожнювала Роду.

— Ми навіть повинні сидіти разом, — поважно сказала Рода. — Бо належимо до двох найвизначніших родин у Чорноводді. Ти знаєш, що якби мій батько домагався своїх прав, то став би королем Англії?

— Англії! — повторила Емілі, настільки приголомшена, що спромоглася лише на відлуння Родиного слова.

— Так, ми є нащадками шотландських королів, — підтвердила Рода. — Через те ми, певна річ, ні з ким не знаємося. Мій батько має крамницю, а я беру уроки музики. Що каже тітка Елізабет — ти будеш навчатися музики?

— Не знаю.

— То ще скаже. Вона дуже багата, чи не так?

— Не знаю, — відповідала Емілі. Вона воліла б не чути таких запитань; їй здавалося, що вони не свідчать про добре виховання. Але ж нащадок вінценосних Стюартів має бути обізнаним з основами доброзвичайності — як ні, то на кого ж тоді покластися?

— У неї кепський характер — хіба ні? — питала Рода.

— Ні, то неправда! — вигукнула Емілі.

— А проте вона ледве не вбила твого кузена Джиммі в нападі якогось шалу, — не вгавала Рода. — Це справді було, мати мені розповідала. А чому твоя тітка Лаура не виходить заміж? Вона має нареченого? Скільки грошей платить тітка Елізабет кузенові Джиммі?

— Не знаю.

— Ну, добре, — сказала Рода з помітним розчаруванням. — Либонь, ти віднедавна бавишся в Місячному Серпі, то ще не встигла вивідати ці речі. Тут все, геть усе, цілком інакше, аніж там, де ти росла. Твій батько був дуже бідним, злиденним, як церковний щур, — еге ж?

— Мій батько був дуже, дуже багатим чоловіком, — твердо заперечила Емілі.

Це вразило Роду.

— А я гадала, що він не мав за душею ні шеляга.

— Атож, не мав. Але можна бути багатим і без грошей.

— Не розумію, яким чином. Та в кожному разі ти свого часу станеш багатою, бо тітка Елізабет залишить тобі в спадщину цілий маєток — так говорить моя мати. Тож мені все одно, чи вона тримає тебе з милості, чи як, — я люблю тебе і буду захищати. Скажи, ти маєш нареченого, Емілі?

— Ні! — аж скрикнула Емілі, обурена самою лиш думкою про щось подібне. — Як це? Таж мені всього лиш одинадцять років!

— О, в нашому класі кожна має свого нареченого. Моїм нареченим є Тедді Кент. Я потиснула йому руку, йому першому, одразу ж по тому, як дев’ять ночей поспіль старанно лічила зорі, що сходять, — лічила саме до дев’яти. Якщо й ти робитимеш так, себто якщо лічитимеш зорі до дев’яти впродовж дев’яти вечорів поспіль, то перший хлопець, якому ти відтак подаси руку, стане твоїм нареченим. Але це дуже втомливо. Минула ціла зима, перш як ми потиснули одне одному руки. Нині Тедді не ходить до школи — ввесь червень нездужав. То найпривабніший хлопець у Чорноводді. Ти теж матимеш нареченого — правда, Емілі?

— Не думаю, — сердито заперечила Емілі. — Я нічого не знаю про наречених, і не хочу я мати ніякого нареченого…

Рода похитала головою.

— Розумію: тобі ніхто не здається гідним твоєї руки — тобі, мешканці Місячного Серпа. Але, якщо не матимеш нареченого, не зможеш грати в деякі ігри.

Емілі не відала, що то за ігри, та й це її не обходило. Вона була впевнена, що нареченого не матиме, і повторила це таким рішучим тоном, аж Рода визнала за краще змінити тему.

Задзеленчав дзвоник, Емілі дзвонику тільки зраділа. Панна Браунел із великою охотою погодилася на прохання Роди, тож Емілі перенесла свої книжки на Родину парту. Рода під час останнього уроку безугавно шепотіла їй щось на вухо, за що саме Емілі дістала зауваження, однак це Роду не зупинило.

— У першому тижні липня я справлятиму свої народини. Запрошую тебе — може, тітки дозволять тобі прийти. Але Ільзу Барнлі я не буду запрошувати.

— Не любиш її?

— Ні, не люблю. Вона бридка, хлопчакувата. А, крім того, її батько безбожник. Вона теж. І щоразу в диктанті пише слово «Бог» із маленької літери. Панна Браунел гнівається через те, а взагалі потурає їй. І не здіймає на неї руки, бо поклала око на доктора Барнлі. Матуся каже, що їй не вдасться його «обкрутити», бо він ненавидить жінок. Ільза — чудна, неприємна, з нестерпною вдачею. Її батько теж. Вони нікого не жалують. Хіба її зачіска не є кумедною? Ти повинна вкоротити собі волосся, Емілі. Тобі личила би гривка, адже маєш таке високе чоло. Правда, волосся в тебе чудове, навіть шкода вкорочувати. І ручки в тебе гарні. Всі Муррей мають прегарні руки. Але накраще — твої очі, Емілі.

Такої зливи компліментів Емілі не чула за все своє життя. Рода лестила їй, не ховаючи грубих швів. Емілі аж паморочилося в голові. Поверталася зі школи з твердим наміром просити тітку Елізабет дозволити їй коротку стрижку. Якщо це зробить її красивішою, то — сумніви геть! І ще вона запитає, чи можна їй від завтра носити своє венеційське намисто.

«Через нього дівчата більше мене шануватимуть», — гадала вона.

Тепер вона прямувала сама, бо на роздоріжжі попрощалася з Родою. Пригадувала події нинішнього дня, відчуваючи, що, по суті справи, таки не зганьбила прапор Старів, за винятком переломного моменту, коли насмерть перелякалася гадюки. Сама школа виявилась чимось зовсім інакшим, ніж Емілі уявлялося зосторонь, але, як любила повторювати Елен Грін, то була підготовка до життя. Отже, теперішню ситуацію належало оцінювати з найкращого боку. Рода — мила, вона любить Роду. Однак і в Ільзі Барнлі вчувалося щось таке, що було їй до вподоби. Стосовно ж інших, то, на думку Емілі, їх варто було гуртом повісити за той струс, якого вони завдали їй своїм огидним жартом. Але нині образа вже не пекла, хоч деякі прикрі подробиці першого шкільного дня надовго закарбувалися в її пам’яті. Не мала-бо тата, щоб звірити йому свої печалі, не мала й жовтого зошита, щоб відтворити їх словом, отож, не знала способу викорінити журбу зі свого серця.

У Місячному Серпі саме були гості, Елізабет і Лаура опікувалися гостями. Коли ж роз’їхалися, Емілі несміливо запитала:

— Тітко Елізабет, а чи можна мені вкоротити волосся?

Тітка поглянула на племінницю згорда.

— Ні, — відмовила, — не до вподоби мені цей звичай. З усіх дурних новочасних мод ця видається мені найдурнішою.

— Ах, тітко Елізабет, дозволь мені вкоротити волосся. Я стала б краще виглядати… Так мовить Рода.

— Ми стрижемо лише вівці, Емілі. Інших обстрижених істот у Місячному Серпі немає.

По цих словах тітка Елізабет задоволено посміхнулася. Інколи вона посміхалася — тоді, як їй здавалося, ніби вона когось висміяла. Емілі зрозуміла, що надію вкоротити волосся доведеться полишити. Це підло з боку тітки Елізабет, підло та й годі… Вона притамувала зітхання й постановила наразі відмовитись від свого задуму. А тепер мусила довідатися про інше.

— Чому Ільза Барнлі не вірує в Бога? — спитала вона навпростець.

— Через капость, учинену Господу Богові її матір’ю, — сміючись, відповів пан Слейд.

Пан Слейд учащав до Місячного Серпа і сьогодні залишився ще й на вечерю. То був огрядний, статечний, вже літній добродій з кучмою густого волосся, в окулярах. До того він уже встиг висловити кілька думок, сенс яких залишився для Емілі незбагненним, зате вони вкинули в сильне замішання його бездоганно виховану дружину.

— А яку саме капость утнула мати Ільзи? — поцікавилася Емілі.

Тітки Лаура й Елізабет перезирнулися, і врешті Лаура сказала:

— Емілі, біжи-но погодуй курей.

Дівчинка звелася на рівні з підкресленою гідністю.

— Чом би вам не сказати просто — мовляв, ви не хочете говорити в моїй присутності про матінку Ільзи — однаково ж я послухаюсь. Але я чудово розумію, що ви маєте на думці, — мовила вона, залишаючи кімнату.

Розділ 9. Приречення долі

Першого дня в школі Емілі була впевнена, що ніколи не полюбить нового життя. Мусила відвідувати школу — і добре це усвідомлювала, — щоб отримати відповідні освіту і виховання й таким чином дістати змогу самостійно заробляти на життя. Але гадала, ніби школа завжди буде тим, що Елен Грін високомовно називала «Страстями Господніми». Тож була неабияк здивована, коли по кількох днях навчання відчула, що вже полюбила школу. Правда, панна Браунел не виявляла до неї великої прихильності. Однак дівчата вже не знущалися з неї — немов забули про те, що діялося першого дня, і стали вважати її за «свою». Її допустили до загального гурту і, хоча при нагоді не шкодували дрібних «шпильок», нагадуючи про фартух для ляльки й Мурреївську пиху, проте ні явної, ні затаєної ворожості більше не відчувалося. Зрештою, й Емілі навчилася давати доброго відкоша, краще пізнавши дівчат з їхніми слабкими місцями, — навчилася бути такою дошкульно-іронічною, такою немилосердно гострою на язик, що ті доволі скоро перестали її зачіпати. Емілі була відкритою до всіх товаришок, нікому не відмовляла в дружбі, проте ключі до найпотаємнішого в її душі мала тільки Рода. Що ж до Ільзи Барнлі, то після того пам’ятного дня вона в школі не з’являлася. Рода казала, ніби Ільза ходить до школи, як їй заманеться. І батько ніколи її не сварить. Емілі кортіло довідатися про Ільзу більше, та це, вочевидь, було непросто.

Емілі мало-помалу знову ставала щасливою. Вже почувалася так, мовби з народження мешкає в Місячному Серпі, не лише кров’ю, а й духом належачи до цієї галузки материного роду. Вона багато розмірковувала про давніх Мурреїв. Уява малювала їхні постаті на тлі Місячного Серпа — ті бабці, що плетуть гачком при свічках, тітки, що шукають загублені скарби. Мов наяву, бачила бабцю Елізабет, що вперто не скидала капелюшка, в отворі вікна — маленького усміхненого Стіні, бачила власну матір, що мріє про її, Емілі, батька. Всі вони були заледь не відчутними на дотик, наче вона пам’ятала їх живими.

Однак і тепер бували хвилини розпачу, коли огортала її нездоланна туга за батьком, а вся пишнота Місячного Серпа не могла заглушити жалю, що вона вже не мешканка чудової домівки в лощині. Такими хвилинами Емілі забивалася в найпотаємніший закапелок будинку і давала волю гірким сльозам. Виходила звідти з червоними очима, що справляло велику прикрість тітці Елізабет. Остання звикла до присутності Емілі у своїй господі, але нітрохи не привернулася до сироти душею. Емілі це боліло; зате її любили тітка Лаура й кузен Джиммі, а ще ж були Майк і Рода, були широкі поля, а на полях — темні високі дерева, що гордо підносили своє верховіття до неба, і ще лунала музика Велительки Вітрів — у гіллі смерек вона вигравала дику, але з біса романтичну мелодію. Дні ставали дедалі насиченішими, дедалі цікавішими, сповненими маленьких радощів та захоплень, подібними до пуп’янків, що розпукуються на дереві життя. Аби лиш повернути собі жовтий зошит або завести який інший щоденник — тоді була б цілком задоволена. Втрата жовтого зошита, після втрати батька, була найболіснішою в її житті. Всю відповідальність за вимушене його спалення вона покладала на тітку Елізабет; понад те, відчувала, що ніколи не зможе їй пробачити. Роздобути інший зошит видавалося геть неможливим. Як твердив кузен Джиммі, писальний папір у Місячному Серпі був справжньою рідкістю. Листів тут майже не писали, а в разі потреби задовольнялися аркушами з рахункової книги. Емілі не наважувалася попросити паперу в тітки Елізабет. Часом вона відчувала, що просто вибухне, коли не випише з серця, не виллє з душі всього, що її переповнювало. Вона придумала сякий-такий вихід для гострої потреби писати, мережачи всяку всячину на шкільній парті. Але ті кривулі рано чи пізно стиралися, що виповнювало душу Емілі почуттям гіркої втрати. До того ж, її повсякчас переслідував острах, що письмо на парті угледить панна Браунел. А це вже годі буде пережити. Чужому окові — зась до тих святих сповідей дитячого серця! Та іноді вона дозволяла читати їх Роді, хоч Рода прикро вражала її своїм хихотінням у найзворушливіших місцях. В очах Емілі Рода була істотою, що сягнула найвищого ступеня людської досконалості, однак безнастанне хихотіння аж ніяк не свідчило на її користь.

А проте сама доля опікується дівчатами, що народилися письменницями. Вона здійснила мрії Емілі саме тоді, коли юна літераторка цього найдужче прагнула. Того дня панна Браунел вирішила показати старшим школяркам, як треба читати «Пісню Мисливця».

Стоячи за кафедрою, панна Браунел декламувала цей прекрасний вірш. А Емілі саме розв’язувала доволі складне арифметичне завдання. Почувши декламацію панни Браунел, вона відклала олівець і в захваті стала слухати. Досі вона не чула «Пісні Мисливця», але тепер не лише чула, а ніби наочно бачила образи цієї віршованої оповіді — засніжені верхогір’я, руїни стародавніх замків і неповторний блискіт гірських озер; чула відлуння мисливського рогу, що розлягається долинами та ярами, і воднораз у її душі таємничою луною віддавалися сповнені п’янкого чару слова поета. Емілі аж тремтіла від захвату. Вона геть знетямилася в радісному піднесенні. Забула, зовсім забула, де вона є, що їй дозволено, а що ні, підбігла до кафедри й схопила панну Браунел за руку.

— О, пані вчителько! — скрикнула вона пристрасно, але й з поважністю в голосі та погляді. — Прочитайте цю частину ще раз. О, прошу вас, прочитайте!

Панна Браунел перервала декламацію на півслові, поглянула на юне личко, осяяне неземним поривом, в очі, де віддзеркалювалися небесні видива, — і не в жарт розгнівалася. Її розсердило раптове порушення дисципліни, розсердило це навальне вторгнення третьокласниці в матеріал, призначений для п’ятого класу. Панна Браунел з тріском закрила книгу, стиснула губи й вліпила Емілі дзвінкого ляпаса.

— Вертайся до своєї лави і займися власними справами, Еміліє Стар, — скомандувала вчителька з очима, що палали гнівом і ненавистю.

Брутально, в одну мить скинена на землю, Емілі повернулася до своєї лави приголомшена. Її зневажена щока горіла пурпуром, але біль почувала в серці. Ще хвилину тому пробувати на сьомому небі — і враз таке приниження, така нечулість! То було понад силу. Чим вона заслужила на це покарання? Ще ніхто, ніколи — жодного разу! — її не вдарив. Несправедливість і жорстокість того, що сталося, вкинули її в розпач. Плакати не могла — то була «надто болюча кривда, аби плакати». Додому вона повернулася з гіркотою, соромом і запеклістю в серці. Цей стан не минав, бо з ким їй було поділитися своїм горем? Тітка Елізабет, поза сумнівом, заявила б, що панна Браунел учинила слушно. І навіть тітка Лаура, ніжна, ласкава тітка Лаура, її, Емілі, не зрозуміла б. Вона засмутилася б тим, що Емілі зле поводилася в школі й дістала за це покарання.

«Мені б лише татові звіритись!» — з тугою думала Емілі.

За вечерею вона не в змозі була їсти; понад те, їй здавалося, ніби вона взагалі не зможе їсти — ніколи в житті. Ох, як вона ненавиділа ту безжальну, несправедливу, відразливу панну Браунел! Ніколи їй не пробачить, ніколи! Аби лиш придумати для неї гідну помсту… Емілі спокійно сиділа за столом у Місячному Серпі, та душа її клекотіла, неначе вулкан: вона гарячково обмірковувала план помсти за свою уражену гордість — так, гордість! Дошкульнішим від несправедливості в нинішній події було саме приниження. Вона, Емілія Берд Стар, на яку ніхто руки не здіймав, дістала ляпаса, мов незносна дитина, в присутності всіх товаришок. Хто ж би стерпів таке й пережив?!

І тут сама доля спрямувала стопи тітки Лаури до вітальні — вона пішла по лист, який лежав на долішній полиці в книжковій шафі. Взяла з собою Емілі, бажаючи показати їй старовинну цікаву книгу, що колись належала Х’юго Мурреєві. Перекидаючи списані пожовклі аркуші, вона натрапила на грубий стос чистого паперу, геть запилюженого, але, поза тим, не заторкненого нищівним вістрям часу, навіть не пом’ятого.

— Час уже спалити цей старий непотріб, — сказала вона. — Яка ж бо купа! Мій батько завідував місцевою поштою, як ти, напевно, знаєш. Поштовий диліжанс прибував тоді лише тричі на тиждень. Мати часто писала листи, звідси такий стос паперу. Але зараз я все це спалю.

— Ах, тітко Лауро, — зітхнувши, мовила Емілі — жадання і страх боролися в ній, аж ледве могла говорити, — прошу тебе, не пали цього паперу! Дай його мені.

— Навіщо, дитино, — хіба він тобі знадобиться?

— Тітонько, я мрію про папір, щоб мати змогу писати. Це ж просто гріх — спалити таку купу паперу!

— Візьми його собі, моя люба. Тільки не варто показувати його тітці Елізабет.

— Не покажу, не покажу… — мало не простогнала ущасливлена Емілі.

Зі своєю безцінною здобиччю вона піднялася на другий поверх, а звідти на горище, де вона вже встигла облаштувати собі куточок — там, без ризику роздратувати тітку Елізабет, досхочу могла віддаватися «поганій» звичці «літати у хмарах». То був затишний притулочок біля вікна, де, отже, не бракувало світла і можна було з приємністю розглядати гарну мозаїку на паркеті. А з вікна відкривався розлогий краєвид Чорноводдя. Сюди, бувало, приходила тітка Лаура — прясти на великому веретені, що стояло в іншому куті горища. Емілі дуже подобався шум веретена.

Засапана, вона присіла край вікна, витягла з пачки аркуш паперу і, поклавши його перед собою, вийняла з кишені олівця.

«Любий тату», — почала вона. І заходилася писати — квапливо, ба навіть гарячково.

Емілі розрадила собі душу, оповідаючи про перебіг цього фатального дня, пишучи без перерви аж до заходу сонця, до самісіньких сутінок. Тож кури залишилися без корму, корів з пасовища довелося забирати кузенові Джиммі, Майк не отримав свіжого молока, а тітка Лаура мусила сама вимивати весь посуд. І що з того? Емілі, з головою поринувши у творчість, перестала існувати для світу й людей.

Списавши чотири сторінки, вона мусила зупинитися. Сутінки геть заполонили горище. Зазнала великої полегкості, до того ж, цілком позбулася гріховних думок про відплату. Тепер була радше байдужа до всього, що стосувалося панни Браунел. Емілі склала аркуші й чітким почерком вивела адресу:



Вельмишановному панові

Дугласу Стару

На Шляху до неба

Відтак попрямувала до старої отоманки, що стояла в найтьмавішому куті горища. Опустилася навколішки, з натугою відсунула сидіння й запхала під нього цілий стос паперу вкупі з листом до батька. Декілька днів тому Емілі випадково зробила відкриття, що в цій отоманці можна цілком надійно ховати всякого роду таємні документи. А головне — відтепер вона мала запас паперу на місяці й місяці вперед.

— Ах! — вигукнула Емілі. Вона спускалася сходами, аж наче пританцьовуючи. — Я почуваюся так, ніби отримала найкращий у світі подарунок.

Минуло кілька вечорів. Чи не щодня Емілі крадькома піднімалася на горище й писала коротші або довші листи до батька. Гіркота полишила її душу. Коли писала до батька, то їй здавалося, що він так близько! Розповідала йому все, зі сповідальною щирістю, що взагалі була їй притаманна. Ділилася з ним своїми успіхами й помилками, радощами й смутком — все знаходило свій вираз на старому поштовому папері. Писала дрібним почерком, щоб дорогоцінного матеріалу вистачило на якомога довший час.



«Я полюбила Місячний Серп. Тут усе так поважно, так пишно, — звірялася вона батькові. — Либонь, ми належимо до великої аристократії, раз маємо власний сонячний годинник. Мимоволі я тим пишаюся. Маю побоювання, що в мені забагато гордощів, тому щовечора прошу Господа Бога, щоб якнайскоріше змінив мою душу, але трохи тих гордощів таки залишив. У Чорноводській школі дуже легко заслужити собі репутацію задаваки. Коли хто тримається просто і несе свою голову високо, — це вже означає, що він задавака. Рода теж гордовита, адже батько її мав би стати королем Англії. Цікаво мені, як почувалася б королева Вікторія, коли б довідалася про це. Було б чудово мати за подругу дочку герцога, якби на світі не було так багато кривд. Я люблю Роду всім серцем. Вона така мила, така добра! Тільки сміху її не люблю. А коли їй повідала, що бачу шкільні шпалери, де б не йшла, вона відказала: „Брешеш!“ Це боляче вразило мене: моя найкраща подруга так до мене говорить! І ще дужче боліло мені вночі, коли пробудилася й стала над тим розмірковувати. Потім довго не могла заснути, бо мусила лежати на одному боці, щоб, повертаючись на другий, не розбудити тітку Елізабет.

Досі не наважилася розповісти Роді про Велительку Вітрів; мені здається, що це й справді скидатиметься на брехню, хоч для мене це так очевидно. От зараз я чую її спів на покрівлі, коло великого димаря. Тут немає Емілі-у-Свічаді. Всі люстра повішані так високо! Ще жодного разу я не бувала в кімнаті мами. Вона постійно замкнена на ключ. Кузен Джиммі каже, то батько мами й тітки Елізабет замкнув цю кімнату по втечі мами з Тобою. Тітка Елізабет не відчиняє кімнати, нібито шануючи пам’ять свого батька, — втім, кузен Джиммі розповідав мені, що тітка Елізабет гостро сперечалася, навіть сварилася з батьком за його життя; про ці суперечки та сварки ніхто зі сторонніх навіть не чув, що цілком зрозуміло для кожного, хто знає Мурреївську вдачу. І я відчуваю, що це щира правда. Коли Рода запитала мене, чи тітка Елізабет палить свічки через те, що вона людина старосвітська, я відповіла, що ні — мовляв, така вже в Мурреїв традиція. Майку ведеться дуже добре, одне лихо — він не має кошенят, і я не годна збагнути, чому. Я питала тітку Елізабет, а вона відказала, що малі дівчатка не повинні про це говорити. Мені ж невтямки, чому говорити про кошенят є непристойним. Коли тітки Елізабет немає вдома, ми з тіткою Лаурою впускаємо Майка до покоїв, але, як тітка вертається, я почуваюся винною і завжди кажу собі, що ліпше було б цього не робити. А наступного разу роблю так само. Дивно, правда ж? Нічого не знаю про любу мою Зухвалу Сел. Я писала до Елен Грін і питала її про Сел, та вона у своїй відповіді навіть не згадала про неї — знай торочила про свій ревматизм. А що мені до її ревматизму?!

Рода влаштовує прийняття з нагоди своїх уродин, запросить і мене. Я так хвилююся! Тобі ж відомо, що я ніколи не була на прийнятті. Багато думаю про це, уявляю собі, як воно буде. Рода запрошує не всіх товаришок по школі — лише кількох обраних. Сподіваюсь, тітка Елізабет дозволить мені одягти білу суконку і пристойний капелюшок. Ох, батечку, я зняла зі стінки в нашій домівці ту прегарну картинку з бальним платтям і повісила в спальні тітки Елізабет. А тітка зірвала її та й спалила, мене ж насварила за продірявлену шпалеру. Мені потрібна була ота картинка, бо, як виросту, хотіла б мати бальну сукню, пошиту за тим взірцем. Тітка Елізабет питає мене: „Ти що, в майбутньому збираєшся вчащати на бали?“ Я відповіла: „Так, збираюся. І вчащатиму, коли стану багатою і славетною.“ А тітка на те: „Ну, це буде хіба тоді, як рак на горі свисне“.

Вчора я бачила доктора Барнлі. Приходив до тітки Елізабет купити трохи яєць. Я, признатися, була розчарована, бо на вигляд він не відрізняється від звичайних людей. А я ж гадала, що людина, котра не вірує в Бога, має виглядати якось інакше, по-особливому, якось химерно абощо. Він не лаявся, не проклинав, і шкода, бо я ніколи не чула, як проклинають, — було б цікаво почути… У нього великі очі, так само, як у Ільзи, й гучний голос — Рода твердить, що, коли він розгнівається, то його чути в цілому Чорноводді. Особа Ільзиної матері оповита якоюсь таємницею, таємницею, в котру я не можу проникнути. Доктор Барнлі та Ільза мешкають разом. Однак Рода каже, ніби доктор Барнлі повторює, що не хоче бачити в своїй оселі чортів у жіночій подобі. Певна річ, це слова лихої людини, але вони мене зацікавили. Старенька пані Сіммс ходить до них готувати обід і вечерю, а вже про сніданок вони дбають самі. Інколи доктор виходить із дому, інколи — означає нечасто. Ільза ж безперестану байдикує — знай собі бігає, мов який дикун. Доктор ніколи не посміхається, так твердить Рода. Зовні він дуже нагадує короля Генріха Другого.

Я хочу ближче запізнатися з Ільзою. Ільза не така миленька, як Рода, але й вона мені подобається. Коли ж вона не приходить до школи! Рода мовить, що мені не вільно заприязнитися ні з ким, опріч неї, бо тоді вона виплаче всі очі. Рода любить мене так само палко, як я її. Ми благатимем Бога, щоб дав нам змогу разом прожити життя й померти в той самий день.

Тітка Елізабет завжди дає мені до школи сніданок. Він складається з тонких скибок хліба, намащених тоненьким шаром вершкового масла. Це масло не має такого відразного смаку, як те, що мастила мені Елен Грін. А тітка Лаура, коли тітка Елізабет повертається спиною, щоразу пхає мені в торбину яблуко чи щось солоденьке. Тітка Елізабет говорить — мовляв, яблука й солодощі для дітей шкідливі. Тату, чому все найкраще і найсмачніше обов’язково шкодить здоров’ю? До речі, Елен Грін казала те саме, що тітка.

Моя вчителька зветься панною Браунел. Не люблю покрою її пики. (Негарний вираз! Його вживає, кажучи про неї, кузен Джиммі, а що в Місячному Серпі немає словника, то я не знаю, як це пишеться, але звучить саме так!) Вона занадто глузлива і полюбляє мене висміювати. А сміх у неї неприємний, рипучий. Я пробачила їй, хоч вона ударила мене по обличчю, — на другий день подарувала їй квіти. Вона прийняла їх дуже холодно й милостиво дозволила їм зав’янути на кафедрі. У казці чи, може, якій повістині вона б неодмінно розплакалася, обнявши мене за шию. А в житті не заведено прощати? Атож, напевне, заведено, бо, простивши, людина почувається набагато краще. Ти, батьку, ніколи не мусив носити фартухів наче для ляльки, ані капелюшків од сонця, позаяк народився хлопцем, і тобі не дано збагнути, що я терплю через своє вбрання. А ті фартухи з такої цупкої вовни, що не порвуться, либонь, довіку; до того ж, мине ще кілька років, поки я з них виросту! Втім, на неділю, до церкви, я маю білу суконку з чорною шовковою обшивкою, білий капелюшок із чорними стрічками та чорні черевички. У такому вбранні я почуваюся вельми елегантною. Я хотіла би вкоротити собі волосся — так мені радить Рода, — одначе тітка Елізабет і чути про це не бажає. Рода сказала мені, мовляв, у мене красиві очі. Я завжди підозрювала це, однак не була впевнена. Тепер же, коли знаю достеменно, не полишає мене цікавість, чи це помічають люди навколо. Спати лягаю о пів на дев’яту, лягаю неохоче, та, лігши, за хвилину сідаю на постелі й дивлюсь у вікно, аж доки споночіє зовсім. Таким чином я даю собі раду з тіткою Елізабет; сиджу і слухаю шум моря, тепер я полюбила його, хоч завжди навіває на мене печаль — утім, легку і світлу. Мушу спати разом із тіткою Елізабет, що мені не надто подобається, бо, ледь ворухнусь, вона вже каже, нібито я „кручуся“, хоча й визнає, що я не штовхаюся. А ще забороняє мені відчиняти вікна. Вона-бо не любить у домі свіжого повітря! У вітальні темно, як у тій домовині. Одного разу я зайшла туди й відхилила фіранки на вікнах — тітка Елізабет жахнулася: обізвала мне малою шкодою й нагородила справжнім Мурреївським поглядом. Ніби я скоїла який злочин! Я почувалася такою скривдженою, аж мусила піти на горище й описати цю пригоду — відтак мені полегшало. Тітка Елізабет заборонила мені заходити до вітальні без її дозволу. А я взагалі не збираюся туди заходити! Мені страшно в тій вітальні. Там на стінах висять портрети наших предків, і немає поміж них жодного цікавого обличчя, за винятком дідуся Муррея, що має гожий, хоч і дещо понурий вигляд. Гостьова кімната на другому поверсі така ж похмура, як і вітальня. Тітка Елізабет тримає її для ночівлі особливо значних осіб. Я люблю кухню при денному світлі, а горище, молочарню, вітальню, їдальню, передпокій люблю теж — за гарні двері, що ведуть до них, — але інших приміщень у Місячному Серпі не люблю. Ага, я забула про льох. Дуже полюбляю туди спускатися й дивитися на довгі ряди слоїків з варенням. Кузен Джиммі говорить, що це в Місячному Серпі традиція — за жодних обставин не допускати, аби слоїки стояли порожніми. Скільки ж традицій має наш Місячний Серп! Це великий будинок, а які дерева навколо — прегарні! Троє кущів побіля садової хвіртки я нарекла Трьома Принцесами, стару альтанку — Резиденцією Емілі, а розложисту яблуню — Побожною, бо віти свої тримає достоту так, як пастор Дейр у церкві під час молитви.

Тітка Елізабет віддала мені в користування шухляду з правого боку письмового столу, там я зберігатиму різні дрібнички.

Ага, тату мій любий, я зробила велике відкриття. Шкода, що не за твого життя, — ти був би, напевно, дуже втішений. Я вмію писати вірші. Може, писала б їх уже давно, якби давніше спробувала. Та після першого шкільного дня моя гордість веліла мені взятися до віршування. Тож я таки спробувала. Це, виявляєтся, так легко! В бібліотеці тітки Елізабет є книжечка такого собі Томпсона під назвою „Пори року“. І я поклала собі, що напишу вірша на честь одної з пір року. Вірш починається з осіннього краєвиду, персиків, мисливського рогу, чий звук розлягається на всю околицю, тощо. Ну звісно: тут не ростуть персикові дерева, у нашій околиці не чувати мисливського рогу (на кого ж тут полювати!), однак поезія не вимагає дотримуватись фактів, правда? Списала віршованими рядками цілу сторінку, а тоді побігла до тітки Лаури й прочитала їй свою поезію. Я гадала, вона неабияк зрадіє, що має небогу-поетку, а вона сприйняла мій твір дуже холодно, сказавши, що це взагалі не схоже на вірш. „Це білий вірш!“ — вигукнула я. „Занадто білий“, — ущипливо зауважила тітка Елізабет, хоч її думки я не питала. Гадаю, відтак мені доведеться писати римовані вірші, щоб надалі не втрапляти в халепу. Я маю намір, коли стану дорослою, бути поеткою, і то славнозвісною. Кузен Джиммі теж компонує вірші. Створив уже понад сотню поезій, проте не записує їх на папері — всі без винятку носить у своїй голові. Я вділила йому трохи паперу з моїх запасів (адже він дуже добре до мене ставиться), та він сказав, що є застарим, аби звикати до чогось нового. Я ще не чула жодної з його поезій, бо натхнення тим часом його не навідує. Шкода, так хочеться почути його твори! Люблю кузена Джиммі все дужче і дужче, тільки побоююсь, коли починає так чудно дивитися й чудно говорити. Але мій острах завжди минає швидко. Я прочитала багато книжок із бібліотеки Місячного Серпа: „Історію реформації у Францїї“ (книга вельми релігійна, груба і нудна), книжечку про життя англійських ченців та вищезгадані „Пори року“. Залюбки її перечитую, бо знаходжу там силу-силенну чудових виразів, але на дотик ті „Пори року“ якісь неприємні. Папір такий-бо грубий і шорсткий! Прочитала також „Мандрівку до Іспанії“, надруковану на гарному тонкому папері.

А ще — історичну книжку про діяльність місіонерів на берегах Тихого Океану. Там є дуже цікаві малюнки: на одному бачимо, як розчісуються поганські вожді. Коли стають християнами — волосся своє обтинають, а що волосся мають довге і красиве, то мені жаль їх. Страшенно люблю поезію, а ще оповідання про безлюдні острови. Читала була і „Роб Роя“, роман, але тільки початок, бо тітка Елізабет забрала від мене книжку — говорить, що я не повинна читати романів. Тітка ж Лаура мовить, щоб я читала їх крадькома. Чого б не послухатись тітки Лаури, але так мені якось дивно… Досі мені не доводилося читати потай. Прочитала чудову „Повість про тигра“, з потішними оповідками про тигрів, з картинками їхнього життя. Дуже цікаво, а інколи навіть моторошно. Зараз читаю про Рубена і Грейс — це повість, не роман, бо Рубен і Грейс споріднені між собою, отже, побратися не можуть. Те саме стосується Малої Кейті та Чемного Джима; втім, ця історія не така трагічна і не така захоплива. Хороша книжка — „Диво природи“. Прекрасні „Аліса в Країні Чудес“, а також „Нотатки Анзонетти Б.“ Анзонетта — це дівчинка, що прийняла хрещення семи років і смерть — дванадцяти років! На будь-яке запитання вона відповідала віршем із релігійних гімнів. А перед хрещенням розмовляла англійською. Тітка Елізабет каже, ніби я маю бути хоч трохи до неї подібною. Мені здається, що за сприятливих обставин я радше могла би стати подібною до Аліси, але бути такою доброю, як Анзонетта, не спромоглася б ніколи. А втім, я б і не прагнула уподібнюватись — вони ж бо ніколи не бавилися. Анзонетта занедужала одразу по хрещенні й невимовно страждала декілька років. А ще я впевнена, що якби я мовила до людей словами з гімнів, то це викликало би сміх. Одного разу я спробувала. Тітка Лаура спитала мене, які я волію зимові шкарпетки — в червону чи, може, в блакитну смужку. Я відповіла за прикладом Анзонетти, з тою лише різницею, що там ішлося про домашнє плаття:

Ісусе, кров Твоя і мука —

Мої прикраси, мої шати.

Тітка Лаура скрикнула: „Вона збожеволіла!“, — а тітка Елізабет сказала — мовляв, я блюзнірствую. Тож я збагнула, що це не для мене. До того ж, Анзонетта роками не могла їсти, бо мала виразку шлунка, а я полюбляю — і дуже! — попоїсти чогось смачненького.

Старий пан Воллес помирає від раку. Дженні Странг твердить, мовби дружина його вже приготувала собі жалобне вбрання.

Сьогодні я склала життєпис Майка й описала дорогу, що веде до господи Високого Джона. Припинаю це до листа, щоб ти мав змогу прочитати. Добраніч, мій найдорожчий тату.

Твоя покірна, віддана слуга

Емілія Б. Стар

P.S. Мені здається, що тітка Лаура мене любить. Так добре, коли тебе люблять, мій милий батечку! Е. Б. С.»



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка