Книга перша з англійської переклав Олег Бурячківський



Сторінка4/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.85 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Розділ 6. Місячний серп

Емілі припала до вподоби ця подорож квітучою країною червня. Ніхто особливо не розмовляв. Навіть Майк поринув у розпачливе мовчання… Кузен Джиммі вряди-годи кидав якісь репліки, радше призначені для самого себе, аніж для інших. Тітка Елізабет то відповідала йому кількома словами, то не озивалася зовсім. Щоразу мовила коротко й шпарко, не викидаючи слів на вітер.

У Шарлоттетауні подорожні затрималися на обід. Емілі, відколи помер батько, апетиту не мала й тепер не могла їсти ростбіф,[1] який поставила перед нею кельнерка. Бачачи це, тітка Елізабет шепнула щось кельнерці, і та невдовзі повернулася з холодною курятиною — ніжною, білою, обкладеною листям салату.

— А це їстимеш? — суворо запитала Елізабет, немовби зверталася до підсудної за гратами.

— Спробую, — мляво відказала Емілі.

Вона була надто перелякана, щоб сказати більше; подужала проковтнути кілька шматків курки, після чого поклала собі набратися духу і з’ясувати питання з їжею.

— Тітко Елізабет, — озвалася вона.

— Ну, що там іще? — відгукнулася тітка, переводячи свої сталеві очі на збентежене личко небоги.

— Я хочу, щоб ти зрозуміла, — почала Емілі майже скоромовкою, а проте дуже чітко, так, аби тітка насправді її зрозуміла, — я не їла ростбіф не тому, що це ростбіф. Я просто не голодна… А курку їм, тільки щоб віддячити тобі, а не тому, що хочу курятини.

— Діти мусять їсти те, що їм дають, і не повинні вернути носа од свіжої здорової страви, — суворо й повчально відповіла тітка Елізабет. Емілі стало ясно, що тітка її не зрозуміла, і вельми через те засмутилася.

Після обіду Елізабет повідомила тітці Лаурі, що вони з Емілі мають іти на покупи.

— Дитині треба купити деякі речі, — пояснила вона.

— Ох, прошу вас усіх, не називайте мене дитиною! — вигукнула Емілі. — Наче я взагалі без роду-племені! Чи ж тобі не подобається моє ім’я, тітко Елізабет? Мама так любила його! А, крім того, мені нічого не треба. Я маю дві дюжини білизни, тільки одна пара вже продірявилася.

— Ш-ш-ш… — засичав кузен Джиммі, обережно торкаючись під столом коліна Емілі.

Джиммі хотів цим сказати, що коли вже тітка Елізабет схиляється до такої щедрості, то чинити спротив не варто — нехай купує. Емілі ж подумала, ніби він дорікає їй за слово «білизна», а попросту — панталони, і почервоніла аж до кінчиків вух. Тітка Елізабет ізнов заговорила до Лаури, мовби нічого не чула.

— Не хочу, щоб вона носила цю дешеву жалобну суконку в Чорноводді. Через цю матерію можна пересівати борошно. І взагалі, навіщо десятирічній дівчинці носити жалобу? Я маю намір купити їй білу суконку з чорною облямівкою і трохи бавовняної тканини, чорної та білої, на шкільне плаття. Джиммі, ми залишаємо дитину під твою опіку. Пильнуй її…

У кузена Джиммі виявився свій, особливий метод «пильнування»: він завів малу до кафе надолі вулиці, де взявся пригощати її морозивом. Емілі ніколи не куштувала морозива, тож, навіть не маючи апетиту, в захваті з’їла дві порції. Кузен Джиммі спостерігав за нею з неабияким задоволенням.

— Я можу частувати тебе всілякими ласощами тільки тоді, як не бачить Елізабет, — сказав він. — Але що є в тобі, того навіть вона не здатна видивитись. Користайся з теперішньої хвилини, бо лиш Господь Бог відає, коли тобі знову випаде нагода поласувати морозивом.

— То ви у Місячному Серпі взагалі не їсте морозива?

Кузен Джиммі похитав головою на знак заперечення.

— Тітка Елізабет не схвалює новомодних вигадок. У нашому домі все відбувається так, як відбувалося й півсотні років тому. Наприклад, увечері ми палимо свічки; вона й чути не хоче про інше освітлення. Та, попри все, курчатко, з плином часу ти полюбиш Місячний Серп, адже там і затишно, і гарно.

— А там є добрі чарівниці? — спитала Емілі з непідробною цікавістю.

— У лісах — тьма-тьмуща, — запевнив кузен Джиммі. — А ще у нас на подвір’ї є голубник. Ми тримаємо голубів, бо добрі чарівниці просто обожнюють цих птахів.

Емілі зітхнула. Вже з восьми років вона знала, що нині добрих чарівниць немає; однак не змирилася з тим до кінця — все сподівалася, що близько чи далеко бодай одна з них ще блукає земними дорогами. Невже надія не ошукала?

— А то справжні добрі чарівниці? — спитала вона.

— Знаєш, курчатко, несправжня добра чарівниця не може бути доброю, — поважно відповів Джиммі. — Сама подумай, хіба не моя правда?

Перш ніж Емілі встигла подумати, вернулися тітки, й екіпаж покотив далі. Сонце спускалося до обрію, коли карета в’їхала до Чорноводдя. Захід був ясно-червоним — червонив морське узбережжя й горби в глибині суходолу. Емілі роззиралася навколо прихильним оком. Попереду бачила великий будинок, чия білина ніби просвічувала крізь стовбури й листя високих дерев, дерев, що любили й були улюбленцями трьох поколінь. Серед смарагдової зелені вилася зеленава стрічка — то була Чорна Вода, — а понад лісистими узгір’ями височіла золотава банька білокам’яної церковці. Та цей краєвид, хоч який сподобний, не зродив «промінчика» в душі Емілі — той зблиснув, як завжди, несподівано, зненацька, коли уздріла віконце, заросле виноградом, а в нім — окраєць опалового неба, неначе вставлений у раму, з місяцем, що мерехтів у золотому сяйві. Емілі була геть зачарована тим казковим вечором у невідомій стороні; аж тут по неї прийшов кузен Джиммі та й повів до кухні.



…Вона сиділа на довгому ослоні, старому й тріскучому, споглядаючи, як тітка Елізабет запалює свічі у великих старосвітських канделябрах і свічниках.

Емілі ніколи досі не бачила такої кухні: стіни були обшиті темною деревиною, стеля досить низька, з чорними поперечними балками, з яких звисали шинка й бекон, а також пучки трав і багато різних предметів, чиїх назв Емілі не знала. Підлога — біла і чиста, притрушена піском. В кутку висів образ невідомого святого, що в миготливому світлі поближньої свічі видавався живим і наводив на дівчинку страх. З другого боку в стіні чорніла порожня заглибина, яка теж виглядала таємничо і так само сповнювала душу трепетом. Звідти могла вийти і впасти на голову малолітнього неслуха якась несподівана кара. Поза тим, свічки відкидали такі химерні тіні! Емілі сама не знала, чи їй до смаку ця кухня в Місячному Серпі. Тут відчувалося щось неповторне, цілком особливе, й вона охоче висловила б свої враження в жовтому зошиті, коли б не спалила його. Сльози мало не бризнули з її очей…

— Зимно? — спитала з усмішкою тітка Лаура. — Червневі вечори такі холодні. Ходи до вітальні: Джиммі вже розпалив у каміні вогонь.

Відчайдушно намагаючись відновити внутрішню рівновагу, Емілі перейшла до вітальні. Там на підлозі побачила килим ручного ткання, на столі — ясно-червоний обрус, а на вікнах — адамашкові, блідо-рожевого кольору, фіранки. Все виглядало вельми багато й привабно, як і належить в оселі Мурреїв. Емілі ще не бачила таких фіранок! Але найдужче припав їй до серця веселий, тріскучий, з миттєвими відблисками, вогонь у камині, що так химерно і загадково мінився при світлі свічок. Емілі встигла відігріти край комину змерзлі ноги і з дедалі більшою зацікавленістю розглядалася на обстанову вітальні. Її увагу передусім привернула бібліотека. Книжки завжди були добрими приятелями Емілі, де б вони їй не траплялися. Вона підскочила до шафи й відчинила дверцята. Однак не встигла поглянути на спинки томів, поставлених рівними рядами, як до вітальні зайшла тітка Елізабет, несучи кухлик молока і тарілочку з двома вівсяними млинцями.

— Емілі, — суворо сказала тітка Елізабет, — зачини дверцята. І затям собі: ти не повинна торкатися речей, котрі не є твоєю власністю.

— А я гадала, що книжки є власністю всіх людей, — відповіла Емілі.

— Наші книжки у спільній власності не перебувають, — руба сказала тітка Елізабет. — Її тон виразно підкреслював цілком особливий статус бібліотеки в Місячному Серпі. — Ось тобі вечеря, Емілі. Ми всі до того змучені, що тільки перекусимо й ляжемо спати. З’їж оце — і в ліжко.

Емілі випила молоко і знову взялася споглядати оздоблення вітальні. Які ж бо гарні шпалери! Найкрасивіші з тих, що вона бачила будь-коли.

— Чого так пильно дивишся в порожнечу? — спитала тітка Елізабет, несподівано повернувшись.

Емілі миттєво замкнулася в собі: вона не могла пояснити цього тітці. Та, подібно до Елен Грін, сказала б, що у неї «не всі вдома».

— Я… я не дивилася в порожнечу.

— Не сперечайся. Кажу — дивилася, отже — дивилася, — відрізала тітка Елізабет. — І більше так не дивись. Це надає твоєму обличчю якогось чудного виразу. А зараз ходімо нагору. Спатимеш разом зі мною…

Емілі тяжко зітхнула. Вона сподівалася, що спатиме в покої тітки Лаури. Спати поруч тітки Елізабет було не надто приємно. Але чинити опір не посміла. Відтак зайшли до просторої, темрявої опочивальні тітки Елізабет. Кімната була обклеєна негарними, похмурими шпалерами; попід стіною стояв доволі масивний туалетний столик, над ним висіло люстро — так високо, що про побачення й спілкування з Емілі-у-Свічаді годі було мріяти. Вікна були щільно зачинені, завішані темно-зеленим фіранками; під вікнами розташувалася зелена канапа, а біля протилежної стіни — широке, ретельно заслане ложе з великими пузатими подушками.

Емілі стояла посередині спальні, роздивляючись на обстанову.

— Чого не роздягаєшся? — спитала тітка Елізабет.

— Я… я не хотіла б роздягатися у твоїй присутності, — вичавила з себе Емілі.

Тітка Елізабет уп’яла в неї свої холодні очі.

— Зараз же скидай одежу, — веліла вона.

Емілі скорилася, всім тілом трусячись від сорому та гніву. Це було вкрай огидно — скидати плаття й білизну при тітці Елізабет, яка стояла й витріщалася. Це було невимовною мукою! І, певно, найтяжчим випробуванням у тих обставинах було проказати вечірню молитву. Бог її батька нині став таким далеким, а бога тітки Елізабет вона підозрювала в надзвичайній подібності до бога Елен Грін.

— Лягай у ліжко, — скомандувала тітка Елізабет, складаючи її одяг на кріслі.

Емілі поглянула на щільно зачинені вікна.

— Ти не хочеш відчинити вікна, тітко Елізабет?

Тітка Елізабет подивилася на Емілі так, мовби дівчинка запропонувала їй видряпатись на дах.

— Не хочеш відчинити вікно, аби впустити свіжого нічного повітря? — пояснила Емілі.

— Нізащо в світі!

— Тато і я, ми завжди відчиняли вікна! — майже викрикнула Емілі.

— Тож нічого дивного, що він помер на сухоти, — виснувала тітка Елізабет. — Нічне повітря — то справжня отрута.

— Яке ж то інше повітря може бути вночі? Таж тільки нічне, правда? — не вгавала дитина.

— Емілі, — мовила тітка Елізабет крижаним голосом, — лягай у ліжко.

Емілі покірно лягла.

Та ніяк не могла заснути в цьому ложі-проваллі, що гнітило її ще й чорним балдахіном над головою. Нізвідки ані промінчика світла, хай навіть блідого і кволого, й тітка Елізабет лежить обік — довга, нерухома, кощава.

«Таке відчуття, ніби лежу коло грифа,[2] — подумала Емілі. — Ох, я зараз заплачу, вже сльози туманять очі…»

Відчайдушно, але марно тлумила вона сльози, що мусили бризнути. Почувалася геть самотньою, покинутою серед нічного мороку, в чужому й ворожому оточенні; тепер вона ясно й гостро відчувала його як стихію, що саме ворожа її єству. А при тім було чути незвичайний, таємничий, мовби жалісний звук, який долинав і звіддалік, і водночас неначе зблизька, бо дівчинка не сумнівалася, що чує його насправді. То шуміло море. Однак Емілі цього не знала, і пошум її тривожив. Ох, де вони, її ліжечко, тихий віддих батька в їхній кімнаті, лагідне сяйво знайомих зір, що заглядають до неї крізь відчинені вікна! Вона мусить повернутися туди, вона не залишиться тут, у Місячному Серпі, де ніколи не буде щасливою! Але вороття вже немає — жодної змоги! — немає дому, немає батька… З її грудей вирвалося гучне ридання, з очей поточилися рясні сльози. Не зарадили ні стискання зубів та кулачків, ні закушування губ — чуття перемогли гордість і волю, взявши гору над усіма постановами.

— Чого ти плачеш? — запитала тітка Елізабет.

Правду казати, тітка Елізабет почувалася так само ніяково, як Емілі. Вона не звикла ділити ложе з товаришкою. І мала не більшу охоту спати обік Емілі, аніж Емілі обік неї. Проте вважала недоречним віддати дитині в цілковите розпорядження один із просторих покоїв Місячного Серпа, що стояли пусткою. Лаура ж спала, мов птах на гілці: будь-який шерех її будив. А всі діти вві сні тусаються, так чула Елізабет Муррей. Тож їй не залишалося нічого іншого, як покласти Емілі у своє ліжко. Отже, вона принесла в жертву свої вигоди, свої уподобання, щоб виконати невдячний обов’язок, а ця мала бурмака знов невдоволена.

— Я спитала тебе, чого ти плачеш, Емілі? — повторила своє запитання.

— Тужу за своєю домівкою… так мені здається… — схлипувала Емілі.

Тітка Елізабет була приголомшена.

— Гарна домівка, нічого сказати! Було б за чим тужити!

— Там… не так розкішно… як тут, у Місячному Серпі, — ридаючи, мовила Емілі, — але там… був тато. Мені здається, що я тужу за ним, за батьком, тітко Елізабет. Невже ти не почувалася страшенно самотньою і покинутою, коли помер твій батько?

Елізабет Муррей мимоволі пригадала собі те приховане, змішане з соромом відчуття полегші, коли переставився старий Арчібальд Муррей — ставний, суворий, деспотичний — чоловік, що залізною рукою тримав цілу родину, гнітив усіх мешканців Місячного Серпа протягом всього життя, а надто п’ять останніх років, коли був прибитий тяжкою недугою. Під час похорону осиротілі Мурреї поводилися бездоганно, плакали про око людське, а в місцевій газеті надрукували велемовний некролог, дуже втішний для пам’яті небіжчика. Та чи бодай одне щире й жалісне зітхання супроводило Арчібальда Муррея до могили? Елізабет не любила згадувати про батька й розсердилася на Емілі за це нагадування.

— Я корилася волі Провидіння, — сказала вона холодно. — Емілі, ти маєш зрозуміти, що нині твоїм обов’язком є вдячність і послух. Ти повинна довести нам, що цінуєш те, що ми зробили для тебе. Я не хочу бачити твоїх сліз, твого жалю до своєї персони. Що б ти робила, якби не мала друзів, котрі тебе прихистили? Дай-но відповідь на це питання.

— Ймовірно, померла би з голоду, — визнала Емілі, якій негайно привидівся образ себе самої, що конає від голодного виснаження, подібно до тих нещасних у книжці Елен Грін про місіонерів в Індії — країні, котру спостигли неврожай, а відтак і голод.

— Не зовсім так… Тебе примістили б у якомусь притулку для дітей, де трохи не морили б голодом. Ти не знаєш, чого насправді уникла. А нині ти в оселі шанованих людей, які про тебе дбатимуть і дадуть тобі належне виховання.

Емілі була не в захваті від цього «належного виховання». Проте сказала з покорою в голосі:

— Я знаю, тітко Елізабет, ти виявила доброту, привізши мене до Місячного Серпа. І надалі я не буду тобі докучати, не буду додавати тобі клопотів. Незабаром я стану дорослою і зможу сама заробляти собі на життя. Як ти гадаєш, тітко Елізабет, у якому віці людина щонайраніше стає вже дорослою?

— Ти не повинна думати про це, — владно мовила тітка Елізабет. — Жінки з роду Мурреїв ніколи не працювали, щоб заробити на життя. Ми вимагаємо від тебе одного: щоб ти була хорошою, слухняною дитиною й поводилася тихо і скромно.

Ці слова звучали з неабиякою твердістю.

— Я буду старатися, — відказала Емілі з раптовим рішенням здобутися на подвиг, подібно до тих дівчат, про яких вона читала в книжках. — Може, то буде не так важко, тітко Елізабет, — побачимо.

І тут з Емілі трапилося щось дуже і дуже небажане: їй спало на думку вжити вираз, котрий одного разу почула з батькових уст і котрий під ту хвилину видався їй вельми доречним.

— Бачиш-но, тітко Елізабет, Бог — добрий, хіба диявол гірший від Нього.

Бідолашна тітка Елізабет! Її вуха повинні слухати подібні блюзнірства, та ще й у мороці ночі, дитина з такими думками вдерлася в її, здавалося б, раз і назавжди впорядковане існування, залізла в її безтурботне ложе! Що ж дивного, що з хвилину вона лежала геть паралізована, не в силі здобутися на відповідь?! Нарешті з обуренням у голосі майже крикнула:

— Емілі, ніколи більше такого не говори!

— Добре, — слухняно відказала Емілі. І додала стиха: — Але думати буду.

— А тепер, — сказала тітка Елізабет, — мушу тебе застерегти, що я не маю такої звички — розмовляти всю ніч. Може, тебе так привчили… Прошу тебе заснути і маю надію, що будеш слухняною. На добраніч!

Тон, яким тітка Елізабет промовила «на добраніч», міг зіпсувати найчарівнішу ніч. Емілі лежала тихо, не ридаючи і не схлипуючи, хоч під ослоною темряви сльози ще довго текли їй по щічках. Лежала так тихо, що тітка Елізабет подумала, ніби вона вже спить, то заснула й собі.

«Хотіла б я знати, чи хтось іще не спить зараз у світі? — думала Емілі, почуваючись безмірно самотньою і всіма покинутою. — Хоч би Майк був поруч! Не такий він мазунчик, як Зухвала Сел, та краще Майк, аніж ніхто. Цікаво, де він зараз? Чи дали йому вечеряти?»

Тітка Елізабет по приїзді тицьнула кошик із Майком кузенові Джиммі й нетерпляче сказала: — Ось, маєш, гляди цього кота.

І Джиммі поніс його кудись. Де ж він його прихистив? Може, Майк надумає втекти й повернутися туди, додому? Емілі чула, ніби коти завжди вертаються додому. І вона жадала вирватися звідси, аби вернутися додому. Уявляла своє повернення, наче біжить полями з котом під пахвою, біжить поночі, добігає до будиночка в лощині, до беріз, до Адама і Єви. Вже здалеку бачить крісло-гойдалку, і свою улюблену кішку, й відчинене віконце, що крізь нього чути співи Велительки Вітрів, а рано-вранці видніють рідні пагорби, оповиті блакитними туманами.

«Чи він настане, новий день? Чи знову благословиться на світ? — думала Емілі. — А може, зранку мені буде погано, сумно…»

І враз вона почула Велительку Вітрів, почула тихий, лагідний шепіт червневої ночі — заспокійливий, доброзичливий, сповнений любові.

— О, ти там, за вікнами, люба моя? — зашепотіла вона, простягуючи руки до шиб, завішаних фіранками. — Як же я тішуся, чуючи тебе! Ти вірна подруга, Велителько Вітрів! Тепер я не самотня. А ось і «промінчик»! А я ж потерпала, що в Місячному Серпі його не буде!

І раптом душа її визволилася з темниці — злетіла понад ложем тітки Елізабет, понад гнітючим балдахіном. Мандрувала у просторі вкупі з Велителькою Вітрів та іншими нічними блукальцями, разом із вогниками, комахами, струмками, хмарами… Ширяла в безмежному колі марень, аж поки добулася до пристані сну, втопивши голову в череватій подушці. А Велителька Вітрів знай виспівувала ніжні колискові серед винограду, що геть обснував Місячний Серп.



Розділ 7. Книга минувшини

Ті перші в новій оселі субота й неділя назавжди закарбувалися в пам’яті Емілі як прекрасний час. Так багато дістала вражень — достоту розкішних! — за яких дві доби. Коли правда, що «час вимірюється ударами серця», то Емілі за два дні прожила два роки. З тієї хвилини, як вона спустилася по сходах до передпокою, все було одною суцільною чарівливою з’явою. Не без утіхи поглянула крізь рожеві шиби надвір. Небо, дерева, земля — все було червонястим. Так виглядатиме світ у день Останнього Суду, подумалось їй.

Цей старий будинок зберігав у собі своєрідний чар, відчутий Емілі одразу, хоч і була вона занадто юна, щоб розуміти його витоки. У ньому виросли покоління наречених, матерів і дружин, тож був просякнений духом їхнього кохання, їхніх почуттів, який донині не вивітрився під впливом стародівичого способу життя Елізабет і Лаури.

«Либонь, я все-таки полюблю Місячний Серп, — мовила подумки Емілі, сама збентежена такою ймовірністю.»

В кухні було ясно і гарно від променів ранкового сонечка; тітка Лаура накривала на стіл, аби снідати. Навіть заглибина в стіні перестала бути чорною і викликати занепокоєння: то був звичайний отвір для виходу на горище. На порозі примостився Майк — вилизував своє хутро з таким задоволенням, ніби народився в Місячному Серпі й жив тут безперервно. Емілі невтямки було, що Майк уже звідав насолоду битви з тутешніми котами і приборкав їх раз і назавжди. Том, вихованець кузена Джиммі, дістав жорстокого прочухана, залишившись без кількох міліметрів свого розкоханого хвоста, Майк же сповнився гордощів, а також надії, що й тут, у Місячному Серпі, можна жити і не тужити.

Емілі схопила його в обійми і сердечно поцілувала, чим викликала обурення тітки Елізабет, яка саме ввійшла з полумиском гарячої шинки.

— Щоб я ніколи більше не бачила, як ти цілуєш кота! — зажадала вона.

— Добре, тітко, — чемно відповіла Емілі. — Я цілуватиму його лишень тоді, як ти не бачиш.

— Годі з мене всяких зухвальств! Ти взагалі не повинна цілувати котів!

— Але ж, тітко Елізабет, я цілувала його не в писок — ясна річ, не в писок. Я поцілувала його у вушко. Це дуже приємно. Може, спробуєш… і сама переконаєшся?

— Годі вже, Емілі. Годі базікати!

Тітка Елізабет велично покинула кухню, залишивши Емілі геть остовпілою. Мала відчувала, що образила тітку, але не мала і найменшого уявлення, чим і чому.

Втім, картини, що постали перед її очима, були надто захопливі, аби довго пам’ятати про тітку Елізабет. Крім того, з кухні долітали чудові запахи… За вікном простелявся чарівний краєвид із деревами й кущами, що квітували. То була справжня оргія барв та відтінків. Емілі, з’єднавши руки, спрагло роздивлялася на троянди, лілеї, орхідеї, що їх дбайливою рукою ростив кузен Джиммі.

Під ту хвилину Джиммі й нагодився, несучи глеки з молоком. Емілі радісно побігла з ним до молочарні за будинком. Доти не бачила і навіть не уявляла собі такого привабного місця. То був чисто вибілений будиночок, оточений квітучими кущами. Сіра його покрівля геть заросла подушечками справжнього моху, неначе заслана зеленим оксамитом. Піднявшись кількома східцями, притрушеними піском, на ґанок, прибулець відчиняв пофарбовані набіло двері з матовими шибками й піднімався ще трьома східцями. Тоді опинявся в чистому, вогкому, пропахлому землею приміщенні з посипаною шаром піску долівкою та вікнами, заплетеними молодим виноградом і повоєм. Тут рядами стояли посудини з молоком, на поверхні якого збиралася сметана — така жирна, що подекуди віддавала жовтим.

Тітка Лаура чекала на них у молочарні. Вона влила молоко в порожні посудини, а тоді зібрала сметанку з кількох повних глеків. Емілі подумала, що збирати сметанку — то дуже приємне заняття, й палко запрагла докласти до цього й свою руку. А ще захотіла сісти й докладно описати цю чудову молочарню. Але жовтого зошита, на превеликий жаль, не воскресити. Та можна ж писати і подумки! Вона присіла в кутку на триногому стільчику й заходилася описувати в думці, сидячи так тихо, що Джиммі й Лаура пішли з молочарні, забувши про неї. А згодом чверть години шукали її повсюди. Через те сніданок почався пізніше, як було заведено, що надзвичайно розсердило тітку Елізабет. Однак Емілі знайшла настільки влучне означення лагідного зеленавого освітлення в молочарні й була до такої міри втішена своїм успіхом, що геть не зважала на гнівні погляди тітки.

Після сніданку тітка Елізабет повідомила Емілі, що відтепер її завданням буде щодня виводити корів на пасовище.

— Джиммі зостався без пастуха, а в нього самого ця справа відбирає забагато часу.

— І не бійся, — докинула тітка Лаура, — корови так добре знають дорогу, що йдуть самостійно. Ти підеш просто за ними й зачиниш хвіртку.

— Я не боюся, — запевнила Емілі.

Насправді ж боялася. Зовсім не відала, що воно за істоти — корови. Одначе поклала собі, що Мурреї не матимуть жодних причин підозрювати дочку Стара, начебто вона страшиться. І, хоч серце її гупало, ніби ковальський молот, а все-таки мужньо йшла вперед і скоро пересвідчилася, що тітка Лаура мовила правду: властиво, корови — тварини не буйні. Вони повагом рухалися до звичної своєї мети, а Емілі лише простувала слідом за ними — спершу стежкою по рівнині, потім вибігла на узвишшя, де й розляглося широке пасовище, над яким, шаленіючи, неподільно владарювала Велителька Вітрів.

Емілі походжала вздовж загороди пасовища, аж поки її допитливі очі не всотали в себе цілий краєвид. Пасовище тягнулося, полого спадаючи, аж до самого Чорноводдя. Нижче видніла засіяна садибами долина Чорної Води, а далі сріблилася морська затока. Емілі цей краєвид нагадував чудову картинку з зображеними на ній зеленими пагорками й блакитними водами. На схилі пасовища, скраю, розташувався невеличкий цвинтар, де ховали померлих Мурреїв. Емілі закортіло відвідати його, але перейти самотою ціле пасовище вона не наважилась.

— Коли краще познайомлюся з коровами, тоді навідаюсь туди, — постановила вона.

Праворуч, майже на вершечку пагорка, оточений березами, стояв будиночок, який страшенно зацікавив, ба навіть заінтригував Емілі. Був невиразного сірого кольору, але старим не виглядав. Крім того, явно недобудований: дах — готовий, однак бічні стіни не пофарбовані, вікна — без шиб. Чому не скінчили будову? А був би ладний будиночок, люблений своїми мешканцями; у ньому стояли б м’які фотелі й шафи з книжками, в каміні палав огонь, по всіх покоях гуляли розкохані, без міри пещені коти; там, ніби несподівано, відкривалися б окові затишні куточки… Врешті-решт, вона охрестила його Розчарованою Оселею і згодом незрідка в думках своїх добудовувала його, вмебльовуючи кімнати на свій смак.

Ліворуч пасовища стояв дім зовсім іншого типу. То був великий старий будинок, заплетений виноградом, з пласкою покрівлею та скособоченими вікнами. Загалом виглядав занедбаним і якимсь байдужим. Емілі вирішила спитати про дім у кузена Джиммі, коли їй трапиться нагода погомоніти з Джиммі сам на сам.

Відчувала, що, перш як вертатися назад, мусить рушити вздовж пасовища до тої он стежки, яка провадить до смереково-кленового гаю. Здійснивши свій намір, вона несподівано опинилася в Країні Чарівниць — прегарній долині з деревами та квітами. Втручаючись у гру світла й тіні, вдихаючи пахощі живиці, вона подумки снувала оповідь про все побачене. Гілля кленів тут і там було сплетене, мовби дерева намагалися створити прихисток для домовиків та русалок. Емілі, дякуючи батькові, добре зналася на русалчиному житті-бутті. Ось ці килимки моху біля прикорнів дерев — то все послання для Титанії.

— Тут одне з місць, де визрівають людські марення і сновиди, — проказала втішена Емілі.

Вона бажала, щоб стежка вилася й вилася без кінця, та ось стежина завернула вбік, і Емілі, перейшовши дерев’яну кладку, опинилася в садку перед Місячним Серпом, де кузен Джиммі саме підрізав кущі й дерева.

— Ах, кузене Джиммі, яку чудову стежку я знайшла! — вигукнула засапана Емілі.

— То ти верталася стежкою Високого Джона?

— А хіба це не наша стежка?

— Ні, хоч мала би бути нашою. П’ятдесят років тому дядько Арчібальд продав ту смужку землі батьку Високого Джона, старому Майклові Саллівану. Той поставив невелику домівку поблизу ставка і мешкав там, доки не посварився з дядьком Арчібальдом (рано чи пізно, це мусило статися). Тоді він переселився до будинку потойбік дороги; нині там проживає Високий Джон. Елізабет хотіла було відкупити в нього ту ділянку, пропонувала йому ціну, вдвічі вищу від справжньої вартості, але Високий Джон не погодився. Йому добре ведеться, влітку він тут випасає худобу… Для Елізабет цей чужак на нашій землі — мов скалка в оці. Високий Джон відає про це і тим задовольняє свою жадобу помсти.

— А чому він зоветься Високим Джоном?

— Бо це довготелесий сухорлявий чоловік. Але цур йому. Я покажу тобі свій сад, Емілі. Це справді мій сад. Елізабет порядкує в господарстві, а мені залишила садок, бажаючи винагородити мене за свій вчинок: вона ж бо штовхнула мене, як ти знаєш, до криниці.

— Ні, не знаю! Невже до криниці?

— Саме так, до криниці. Не зумисне, ясна річ. Ми тоді були ще дітьми. Я приїхав сюди в гості, робітники саме лагодили криницю, чистили її. Я вивів Елізабет з рівноваги, що, як ти розумієш, було зовсім не важко; вона й зацідила мені по голові. Побачивши, як вона знову підносить руку, я відступив назад, щоб уникнути нового удару, і сторчголов полетів у криничний отвір. Ти, одначе, забудь, що я тобі про це розповідав! На дні були болото й глина, та, падаючи, я добряче вдарився головою об кам’яну стінку. На поверхню мене підняли напівмертвого, з відкритою раною на голові. Бідна тоді була Елізабет! — кузен Джиммі похитав головою, мовби не міг передати словами, що діялося з горопашною Елізабет. — Невдовзі я опритомнів, але почувався якось дивно… Люди кажуть, ніби з тої пори я вже ніколи не був цілком нормальним, та вони це кажуть лише тому… лише тому, що я поет, і мене ніколи ніщо не гніває. Такі-бо вже поети, а цього жителі Чорноводдя зрозуміти не годні. Більшість клопочеться й журиться бозна чим, тож гадають, наче людина просто несповна розуму, коли не переймається всілякими дурницями.

— Ти не прочитав би мені декілька зі своїх поезій, кузене Джиммі? — спитала Емілі благальним голосом.

— Коли на мене зійде натхнення, ти почуєш мої вірші. А поки натхнення не зійшло, навіть не проси.

— Але як мені знати, чи зійшло на тебе натхнення, кузене Джиммі?

— Тоді я починаю декламувати свої вірші самому собі. А втім, скажу тобі ще таке: зазвичай натхнення сходить на мене тоді, як готую бульбу для свиней. Запам’ятай це і постарайся бути поблизу.

— А чому ти не записуєш своїх поезій?

— У Місячному Серпі замало паперу. Елізабет хворобливо ощадлива, а писальний папір коштує зовсім не дешево.

— Хіба ти не маєш власних грошей, Джиммі?

— О, Елізабет платить мені цілком пристойні гроші. Проте… кладе їх у банк, а мені вділяє по кілька доларів на певний проміжок часу. Каже, ніби я не досить розважливий, щоб довірити мені значну суму. Попервах я одержував свою платню наприкінці кожного місяця, і ось одного разу поїхав до Шрусбері — покласти в банк трохи грошенят. Дорогою я зустрів жебрака — злиденне, обдерте, без жодного цента, створіння. Й віддав йому всі гроші, що мав при собі. А чом би й ні? Я ж бо мав дах над головою, постійну працю, пристойний одяг. Мені здається, то був найбезкорисливіший, найкращий вчинок у моєму житті. Однак Елізабет мені цього не подарувала. Відтоді вона одноосібно розпоряджається моїми грошима. А зараз ходім, я покажу тобі свій садок, поки не взявся садити кольрабі.

Сад виявився прегарним, цілком гідним того, щоб кузен Джиммі пишався ним. У глядача складалося враження, мовби його ніколи не чіпали ні мороз, ні рвучкий вітер. Неначе пам’ятав лиш сотні весняних та літніх місяців… Емілі вразив сліпучий сонячний годинник — бачила його вперше.

— Твій прадід Х’юго Муррей привіз його з Індії, — пояснив кузен Джиммі. — У приморських провінціях є кращий зразок такого годинника, однак і цей доволі гарний.

Емілі в захваті розглядала годинник. Весь сад був чудовий, а будиночок у глибині саду ввижався їй оповитим якимись чарами. То була, власне, велика альтанка з чималим порталом у стилі античної колонади. В Чорноводді це вважалося найвищим ступенем елегантності й було однією з підстав Мурреївської пихи. Один шкільний учитель мовив колись, ніби вони, себто Мурреї, вміють надати середовищу, де живуть, класичного вигляду. Втім, ефект класичності до певної міри послаблювався густим плетивом молодого винограду, що вився колонами вздовж цілого порталу, звисаючи буйним пагінням з покрівлі й до половини закриваючи колони.

Серце Емілі сповнилося гордістю.

— Гарний будиночок, — визнала вона.

— А що ти думаєш про мій сад? — ревниво спитав кузен Джиммі.

— Він міг би належати королеві, — щиро й поважно відповіла Емілі.

Кузен Джиммі кивнув головою, втішений, а в очах його з’явився чудний вираз, і голос зазвучав трохи невпевнено.

— Цей сад оповитий чарівним, незримим серпанком. Він не боїться ні дощу, ні попелиці, не в’ялить його посуха, а дощ лишень освіжає його — не нівечить ані листя, ані галуззя, й не гнітить його тягарем своїх крапель.

Емілі несамохіть відступила на крок назад. Їй закортіло втекти. Та ось кузен Джиммі знову став собою:

— Хіба оця трава круг сонячного годинника не виглядає зеленим оксамитом? Великих зусиль коштував мені цей оксамит, запевняю тебе. Я хочу, щоб ти почувалася тут, мов у себе вдома. — При цих словах кузен Джиммі зробив рукою широкий жест, ніби запрошуючи Емілі до своїх володінь. — Надаю тобі повну свободу на терені мого саду. І хай тобі буде в ньому добре і затишно. Аби змогла віднайти Загублений Діамант…

— Загублений Діамант? — перепитала Емілі, вельми здивована. — Що то за річ? І в чому її таємниця?

— Ти ніколи не чула цієї історії? То я завтра тобі розповім; у неділю в Місячному Серпі заведено відпочивати. А тепер я мушу заходитися коло своєї кольрабі, або сюди завітає сама Елізабет. Вона нічого не скаже. Вона тільки дивитиметься. Ти вже спізнала на собі справжній Мурреївський погляд?

— Гадаю, спізнала — коли тітка Рут витягала мене з-під столу, — скрушно відповіла Емілі.

— Ні, ні, то був погляд Рут Даттон — недоброзичливий, лихий, немилосердний. Я ненавиджу Рут Даттон. Вона сміється з моїх поезій, хоча ніколи не чула жодного вірша. Натхнення не навідає мене в її присутності. Не знаю, звідки вона до них… Але менше з тим. Елізабет незносна, та в неї здорова натура, вона справедлива і чесна, а Лаура — просто свята. Одначе Рут є справжньою потворою. Ти пізнаєш Мурреївський погляд, коли глянеш в очі Елізабет. Він так само відомий по всіх усюдах, як і Мурреївська пиха. Ми, Мурреї, неоднорідні, чудні, але ми — найвишуканіші з людей. Завтра вранці я розповім тобі про Мурреїв геть усе.

Кузен Джиммі дотримав свого слова; це сталося тоді, як тітки молилися в церкві. На сімейній раді було винесено ухвалу, що Емілі цієї неділі до церкви не піде.

Таке рішення розчарувало Емілі. У церкві завжди було їй дуже цікаво, проте можливість бувати на Службі Божій випадала зрідка. Для батька відстань від оселі до церкви була занадто великою, але іноді приходив брат Елен Грін і брав із собою до церкви сестру та Емілі.

— Ти вважаєш, тітко Елізабет, — мовила Емілі жваво, з почуттям, — що Господь Бог поставить мені на карб, як одягну до церкви мою чорну суконку? Суконка дешева, це ясно — гадаю, Елен Грін виклала за неї свої гроші, — але ж, так чи так, я одягнена.

— Малі дівчатка, які ще нічого не розуміють, повинні тримати язика на припоні, — відказала тітка Елізабет. — Я не бажаю, щоб жителі Чорноводдя розглядали жебрацьку одіж моєї небоги. А якщо Елен Грін і справді заплатила за сукню своїми грішми, то мусимо відшкодувати їй відповідну суму. Зрештою, мала повідомити нам про це — до того, як ми виїхали з Травневого Гаю. Ні, сьогодні до церкви не підеш. Завтра можеш одягти свою чорну суконку до школи. Кінець кінцем, її можна сховати під фартухом.

Емілі скорилася долі й, тяжко зітхаючи, залишилася вдома. Але ранок, попри очікування, сумним не випав.

Кузен Джиммі взяв її на прогулянку й розкрив книгу минувшини перед її жадібними очима.

— А чому всі Мурреї поховані на одному цвинтарі? — поцікавилася Емілі. — Чи не тому, що вони занадто горді, аби спочивати разом із простими смертними?

— Ні, курчатко, ні. Наша пиха аж до такої міри не доходить. Коли старий Х’юго Муррей осів у Місячному Серпі, тут були самі ліси, що тягнулися аж до Шарлоттетауна. Не було й кладовища, тим-то старші Мурреї поховані тут, а згодом усі Мурреї висловлювали бажання бути похованими обіч предків та родичів — так і з’явився оцей родовий цвинтарик на пагорбах Чорноводдя.

— Твої слова звучать, немов рядки з якого вірша, кузене Джиммі, — зауважила Емілі.

— Так і є, то рядки з мого твору.

— А мені подобається ідея ховати своїх близьких винятково на родовому цвинтарі, — промовила Емілі дуже рішучим тоном, роздивляючись навколо.

Кузен Джиммі засміявся.

— А вони ще сміють нарікати, начеб ти не Муррей, — сказав він. — Мурреї, Берди, Стари і трохи Шіплеївської крові — то все змішалося в тобі, й навряд чи я помиляюсь!

— Шіплі?


— Так. Родичка дружини Х’юго Муррея, твоя прабабця Анджела, походила з роду Шіплі. Ти чула історію про те, як Мурреї прибули до Місячного Серпа?

— Ні.


— То слухай. Пливли вони до Квебеку, а про Штати навіть не думали. Подорож була довгою і виснажливою… Забракло їм питної води, тож капітан корабля «Місячний Серп» вирішив пристати тут до берега, аби поповнити запас води. Марія Муррей заледь не віддала Богові душу — так страждала від морської хвороби.

Капітан, тривожачись за її здоров’я, порадив їй зійти на суходіл у супроводі кількох матросів, щоб вона відчула під ногами твердий ґрунт. Вона рушила, дещо збадьорена, а коли ступила на берег, несподівано заявила: «Я тут залишусь». І залишилася — ніякі вмовляння не змусили її відступитись від свого рішення.

Старий Х’юго, власне, тоді молодий Х’юго, звісно ж, бігав, репетував, щосили переконував — ніщо не зарадило. Врешті-решт, навіть розплакався… Дружина була невблаганною. Довелося йому поступитись і теж — остаточно — зійти на берег. Відтак осіли на цій землі й стали жителями нашого приморського краю.

— От і добре, що сталося саме так, — зауважила Емілі.

— Але старий Х’юго не простив дружині такої впертості. Її могила он там, на горі, на самому вершечку. Там, де лежить червоний камінь. Ходи й поглянь, що він велів викарбувати на могильній плиті.

Емілі, вкрай зацікавлена, помчала до могили. На масивній плиті було вирізьблено три слова: «Я тут залишусь». І більше нічого.

— Ось що нуртувало в його душі, — мовив кузен Джиммі. — Він був їй добрим чоловіком, і вона була доброю дружиною та матір’ю численного потомства, а по смерті Марії він ніколи вже не посміхався. Але та давня історія все боліла йому, аж нарешті це втілилося в написі на надгробку.

Емілі пройняв дрож. Дума про старого, суворого предка з його невигаслою образою щодо найближчої, найдорожчої у світі людини була їй моторошною.

— Добре, що я Муррей тільки наполовину, — мовила вона стиха, сама до себе. І вже голосніше: — Мій тато казав мені, начебто в Мурреїв є звичай забувати кривди й образи по смерті кривдника.

— Авжеж. Але так повелося саме від того випадку. Бачиш-но, вся родина була настільки обурена його вчинком, що розгорівся справжній скандал. Дехто витлумачив той напис як свідчення невіри старого Х’юго, а саме — взялися твердити, що він не вірить у воскресіння душі. Та з плином часу його залишили у спокої.

Емілі підійшла до іншого надгробка.

— Елізабет Барнлі… Хто вона, кузене Джиммі?

— То дружина старого Вільяма Муррея, рідного брата Х’юго, що прибув сюди через п’ять років по його смерті. Елізабет була дуже вродливою, славилася красою на своїй батьківщині у Старому Світі. Вона не любила тутешньої лісової глушини. І потерпала від ностальгії, Емілі, — тужила за отчим краєм, страх як тужила. Декілька тижнів по своїм приїзді вона жодного разу не скинула капелюшка — все мріяла про від’їзд і благала доправити її назад, на батьківщину.

— Вона й спала в капелюшку? — поважно спитала Емілі.

— Хтозна, чи вона взагалі лягала спати. Але фактом є те, що Вільям не забажав одвезти її додому, тож вона таки мусила здійняти капелюшок і залишитися в нашому краї. Її дочка свого часу вийшла заміж за сина Х'юго, таким чином, Елізабет — це твоя прапрабабця.

Емілі подивилася на могилу і задумалася, чи ностальгія, бува, не тривожить столітнього сну Елізабет Барнлі.

— Це страшно — так тужити за рідною домівкою, я знаю… — сказала вона співчутливо.

— А тут поховано малого Стіні Муррея, — повів далі кузен Джиммі. — Це брат твого прадіда, помер дванадцяти літ. Він був справжнім Мурреєм (ці слова в устах Джиммі прозвучали досить урочисто).

— Чому?

— Він був такий гожий, не по літах мудрий, такий добрий! Не мав жодних вад, тому не житець був на білому світі — річ відома. Розповідають, на землі ще не народжувалася така слухняна і лагідна, така мила дитина. Його любили всі. Помер він дев’яносто років тому, жоден із теперішніх Мурреїв його не пам’ятає і пам’ятати не може, а попри те, він живе у свідомості цілого роду і, як такий, є особою більш яскравою і реальною, ніж багато хто з Мурреїв, нині сущих. Ось так воно, Емілі, — він був цілком незвичайною, світлою дитиною, а скінчилося все… отут, — кузен Джиммі вказав на невелику білокамінну плиту серед густої трави.



— Хотіла б я знати, — вголос розмірковувала Емілі, — чи хтось мене пам’ятатиме через дев’яносто років по моїй смерті.

— Цей старий цвинтарик заповнений майже вщерть, — говорив кузен Джиммі. — Є ще місце отам в кутку для Елізабет і для Лаури, ну, може, для мене. А для тебе тут місця немає, Емілі.

— Я не хочу бути похованою тут, — вибухнула Емілі. — Я вважаю, що це прекрасно — мати свій родинний гробівець, ба навіть цвинтар, ось такий, як цей, однак я хочу лежати в Шарлоттетауні, поряд з моїми батьками. Але мучить мене, кузене Джиммі, одна думка: ти теж припускаєш, ніби я помру від сухот?

Кузен Джиммі проникливо заглянув їй у вічі.

— Ні, — відповів. — Ні, курчатко. Ти маєш у собі достатньо життєвої сили й снаги, щоб жити довго. Ти не станеш легкою здобиччю смерті.

— Я відчуваю так само, — погодилась Емілі. — А тепер скажи мені, кузене Джиммі, чого цей дім на горі виглядає покинутим?

— Котрий? Ага! То дім Фреда Кліффорда. Фред почав будувати його ще тридцять років тому. Він саме збирався одружуватись, його нареченій план будинку припав до смаку. Будівельні роботи вже добряче просунулися вперед, коли ж наречена зненацька розірвала заручини. Дім залишився у стані, в якому ти бачиш його тепер, від тої пори там не забито ні цвяшка. А Фред виїхав до Британської Колумбії. Там оселився, взяв шлюб і живе щасливо. Але продати землю з недобудованою домівкою не забажав, із чого робимо висновок, що жало й досі стримить у його серці.

— Шкода тієї домівки. Хочу, щоб її було завершено. Вона має бути завершена, бодай тепер.

— Гм, гадаю, цього ніколи не станеться. Бачиш-но, в жилах Фреда тече кров Шіплі. Одна з дочок старого Х’юго доводилась йому бабцею. А доктор Барнлі, що мешкає он там, нагорі, у сірому домі, — ще більше Шіплі, аніж Фред.

— Він також твій родич, кузене Джиммі?

— Сьома вода на киселі. Він добрий лікар, Емілі, але нудний, ох і нудний дідуган, ще нудніший за мене. Знаєш, він не вірує в Бога — тобі це вміщається в голові? Ну, я, попри все, не такий дурень!

— Що, в жодного Бога не вірує?

— В жодного. Взагалі не вірує, Емілі. І в невір’ї виховує свою донечку, а то вже, як на мене, ганьба, Емілі, — довірчим тоном сказав Джиммі.

— Невже мати не вчить її вірувати в Бога?

— Мати її померла, — відповів кузен Джиммі після хвилинного вагання. — Вже десять літ як померла, — додав упевненішим голосом. — Ільза Барнлі висока, як на свій вік, дівчинка, її волосся — мов стигла пшениця, а очі — ніби жовті діаманти.

— Ах, кузене Джиммі, ти обіцяв розповісти про Загублений Діамант! — вигукнула Емілі.

— Добре, добре. Отже, півстоліття тому до нашого краю прибув Едвард Муррей з дружиною. Приїхали з Кінгспорту навістити рідних. Вона була пишною дамою, в шовках та діамантах, немов королева, хоч гарною на вроду не була. І мала вона перстеник із коштовним каменем вартістю у двісті фунтів, Емілі. Ціле багатство у камінці, що прикрашає жіночий пальчик! Той камінець кидав яскраві відблиски на її білу руку, коли, спускаючись по сходах, вона підносила поділ своєї розкішної сукні. Та, як спустилася додолу, камінь щез.

— І досі його не знайшли? — спитала Емілі, затамувавши дух.

— Ні. Як не шукали, а все без успіху. Едвард Муррей запропонував розібрати особняк, але дядько Арчібальд не дозволив, адже збудував його для своєї нареченої. Через те брати побили горщики, й відтоді злагоди між ними вже не було. Припускають, що камінь закотився між квіти в саду. Але я знаю, що сталося насправді, Емілі. Той камінець Міріам Муррей донині лежить поблизу старого будинку. Я бачив його місячними ночами, Емілі, бачив його відблиски. Та я не бачив його двічі на тому самому місці! Коли підходиш до нього ближче, то він щезає, і чути лише сміх, невідомо звідки…

І знов у голосі кузена Джиммі вчувалося щось таємниче, що викликало душевний трепет. Втім, Емілі любила його манеру висловлюватись, їй було до вподоби, що він ставиться до неї так, ніби вона доросла. І вона вже встигла полюбити ці чудові навколишні краєвиди. Хоч не припиняла тужити і вночі обливала подушку гарячими сльозами, проте починала знову радіти світлу призахіднього сонця й пташиному співові, зіркам у місячні ночі й посвисту вітрів. Знала: життя тут буде напрочуд цікавим — серед цих стежок, цих білих охайних молочарень, і сонячних годинників, і Загублених Діамантів, і Розчарованих Осель, і людей, котрі не вірують у жодного Бога, навіть у бога Елен Грін. Емілі сподівалася, що невдовзі побачить доктора Барнлі. Дуже її цікавило, як виглядає справжній безвірник. А, крім того, вона рішуче заповзялася віднайти Загублений Діамант.





Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка