Книга перша з англійської переклав Олег Бурячківський



Сторінка3/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.85 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Розділ 4. Сімейна рада

Емілі пробудилася на світанку наступного дня. Крізь невисокі, не завішені фіранками вікна пробивалися промені сонця на сході, а блякла зірочка ще мерехтіла на кришталево-блакитному небі просто понад Зарозумілою Смерекою. Свіжий вітерець погойдував верховіття дерев. Елен Грін спала, гучно хропучи, у широкому ліжку. Більше ніщо не порушувало тиші. А Емілі цього й треба!

Вона обережно вислизнула з ліжка, перейшла кімнату навшпиньках і відчинила двері. Зухвала Сел підвелася з підлоги й рушила за нею, тручись теплими боками об її гомілки. З відчуттям якоїсь провини Емілі спускалася зі сходів, порожніх і темних. Які ж бо вони рипучі, хтось неодмінно прокинеться! Але ніхто не з’явився, й Емілі безперешкодно прослизнула до вітальні. Зачинивши за собою двері, вона зітхнула з полегкістю. І прудко побігла до протилежних дверей.

Оберемок квітів од тітки Рут, як і перше, лежав на склі домовини. Емілі міцно стулила губи, від чого стала подібною до тітки Елізабет, і, прибравши з труни гіацинти, поклала їх на підлогу.

— Ох, тату мій, тату! — прошепотіла вона, торкаючись пальцями своєї шиї, наче хотіла поправити якусь прикрасу. Стояла, тремтячи всім тілом, із білим, мов крейда, обличчям, і дивилася на батька. Це буде їхнє прощання. Вона повинна попрощатися з ним, доки вони сам-на-сам, — у присутності Мурреїв не матиме жодної змоги попрощатися, як годиться.

Батько виглядав так гарно! Зникли всі стражденні зморшки, його лице нагадувало б юначе, якби не було обрамлене сріблястим волоссям. Він посміхався такою милою, мудрою, проникливою посмішкою, мовби геть несподівано побачив дорогу для нього людину. Як часто вона бачила батькову посмішку за його життя — і ласкаву, і гожу, — але такої не бачила ніколи!

— Тату, я не плакала при них, — заговорила вона пошепки. — Я впевнена, що не зганьбила Старів. Адже не подати руку тітці Рут — ще не означає зганьбити Старів, правда? Вона ж бо насправді не хотіла подати мені руку… Ох, тату, мені здається, ніхто з них не бажав зі мною вітатися, окрім хіба що тітки Лаури. А тепер я трохи поплачу, тату, бо вже не годна стримати сліз.

Вона притулилася щокою до холодного скла й заридала гірко. Але так тривало недовго: вона мусить проститися з батьком, поки хтось увійде. Підвівши голову, вона довго й поважно дивилася на дороге обличчя.

— Прощавай, мій любий батечку, прощавай, мій милий! — шепотіла вона уривисто.

Зрештою, витерла сльози, що туманили їй зір, поклала на місце гіацинти тітки Рут, які закривали батькове обличчя від чужих поглядів, і вислизнула з жалобної кімнати, бажаючи вернутися до спальні непоміченою. Однак у дверях вона ледве не повалилася на кузена Джиммі, що сидів у халаті на кріслі, тримаючи на колінах Зухвалу Сел.

— Шшш! Тсс! — зашепотів він, плещучи Емілі по плічку. — Я чув твої кроки й пішов за тобою. Я здогадався, чого ти хочеш. Сидів отут, щоб не допустити нікого до цієї кімнати, якби хто з’явився. Ось, маєш, бери це й мерщій до ліжка, курчатко!

«Це» було пакуночком із м’ятними карамельками. Емілі схопила його і втекла, присоромлена тим, що кузен Джиммі бачив її у нічній сорочці. Вона не терпіла м’ятних цукерок, ніколи їх не їла, однак доброта Джиммі, втілена у цім подарункові, зворушила її серце. Він називав її «курчатком», і це припало їй до вподоби. Гадала, що вже ніхто не зватиме її жодним пестливим ім’ям. А батько вигадував їх невтомно, казавши до неї: «любонько», «цілушко», «Еміленько», «любе малятко», «промінчику», «жайворонку». Він мав пестливі ймення на всякий час, за всякого настрою, і вона раділа кожному. Джиммі добрий. Якщо йому чогось і бракує, то в кожному разі не чулого серця. Вона була йому настільки вдячна, що, лігши в постіль, примусила себе з’їсти одну карамельку, хоча смоктати будь-яку м’ятну цукерку було для неї справдешньою карою.

Похорон відбувся пополудні. Принаймні один раз домівка в лощині була вщерть заповнена людьми. Труна стояла вже у вітальні, а Мурреї, мов жалобний почет, сиділи навколо; сиділи майже нерухомо, скидаючись на якусь декорацію. Між ними вирізнялася постать Емілі, що виглядала дуже маленькою у своїй чорній суконці; її личко вражало своєю блідістю. Вона сиділа поміж тіткою Елізабет і дядьком Воллесом, не сміючи поворухнутися. З роду Старів нікого, крім неї, на церемонії не було. Її батько не мав близьких родичів. Жителі Травневого Гаю, що завітали на похорон, приглядалися до мертвого обличчя з неприхованою і безсоромною цікавістю, чого ніколи не дозволяли собі за життя Дугласа Стара. Емілі почувала зненависть до цих чужих і зухвалих очей. Вони не мали права… вони не були до нього прихильні, поки він жив… говорили про нього бридкі речі… Елен Грін вряди-годи переповідала то те, то се. Кожен погляд, спрямований на покійного, болів його дочці, та вона сиділа непорушно й не виказувала свого болю. Тітка Рут перегодом казала, мовляв, ніколи раніше не бачила дитини, до такої міри позбавленої всіляких почуттів.

Панахида скінчилася, Мурреї одне за одним підвелись і стали обходити труну з обов’язковим прощальним поглядом. Тітка Елізабет взяла Емілі за руку, аби підвести до домовини, та дівчинка вивільнила свою ручку з тітчиної долоні й заперечливо похитала головою. Вона вже попрощалася… З хвилину тітка Елізабет удавала, ніби наполягає. І врешті-решт пішла до труни сама, набундючена, як справжня Муррей. Під час похорону не можна влаштовувати сцен…

Тіло Дугласа Стара мали переправити до Шарлоттетауна і поховати поруч його дружини. Мурреї поїхали всі, а Емілі залишилася вдома. Вона спостерігала за жалобною процесією, як вона спускалася з високого, зарослого травою пагорба. Пішов дрібний дощ. Це втішило Емілі: не раз вона чула від Елен Грін, мовби щасливі небіжчики, яких під час проводів скропить дощ. А, крім того, легше дивитися на домовину батька, що зникає в імлистій далині, аніж проводжати очима поховальну процесію, що купається в промінні веселого сонця.

— Гм, треба визнати, похорон удався дуже пишним, — зауважила Елен Грін, що стояла побіч Емілі. — Все було якнайкраще, коли не зважати на кошти. Якщо твій батько дивиться на похорон із неба, то я певна, Емілі, що він задоволений.

— Тата на небі немає, — спростувала Емілі.

— Боже милосердний! Що за дитина! — тільки й спромоглася вигукнути Елен.

— Тата ще там немає. Він лише в дорозі. Сказав мені, що терпеливо чекатиме, аж доки помру і я, щоб я могла його наздогнати. Я сподіваюсь незабаром померти.

— Не можна бажати собі смерті, це дуже лиха думка! — спробувала усовістити її Елен.

Тим часом останні члени жалобного почту щезли з очей. Тоді Емілі рушила до вітальні, зняла з полиці книжку і з розгону сіла в крісло-гойдалку. Жінки, що прибирали оселю, були задоволені, що дитина сидить собі спокійно й не заважає роботі.

— Добре, що вона може читати, — мовила пані Габбард, — деякі дівчатка не такі чемні… Дженні Гуд так плакала, так квилила, як ото ховали її матір… Всі Гуди страшенно чутливі…

Емілі, однак, не читала. Думала про те, що Мурреї мають повернутися надвечір. Вона знала: тоді й буде вирішено її долю. «Ми обговоримо це після поховання», — сказав дядько Воллес, як закінчили снідати. Інстинкт підказав їй, що йдеться саме про неї. Охоче віддала б одне зі своїх маленьких, торчкуватих вух, аби тільки чути сімейну раду. Але знала достеменно, що їй велять вийти з кімнати. Отож і не здивувалася, коли Елен надвечір зайшла до вітальні й сказала:

— Ходи нагору, Емілі. Краще буде, як ти саме там чекатимеш на повернення своїх тіток і дядьків. Вони збираються обговорювати свої справи тут.

— Чи можна мені допомогти готувати вечерю? — спитала Емілі, гадаючи, що, як буде поратися на кухні, то їй пощастить ухопити якусь дещицю з розмови родичів.

— Ні, не можна. Ти більше заважатимеш, аніж допомагатимеш. Марш нагору!

І Елен рушила до кухні, не чекаючи, доки Емілі помарширує нагору. Дівча неохоче звелося на ноги. Як же вона спатиме вночі, не відаючи свого майбутнього? Відчувала, що ніхто не зволить повідомити їй про те, як вирішено її долю. І вона муситиме чекати до наступного ранку.

Раптом її погляд зупинився на прямокутному столі, що стояв посередині вітальні. Стіл був накритий широченною скатертиною, що тяжкими своїми зборками ледь не сягала підлоги. Ось пробігли по килиму чорні шкарпетки, зашурхотів, колихаючись, край скатертини… і залягла тиша. Емілі сиділа під столом на підлозі, зручно підібгавши ноги, в захваті од своєї вигадливості. Вона таки буде знати, про що тут говоритимуть, і ніхто не здогадається, що вона поряд.

Емілі не усвідомлювала, що підслуховування є негідним учинком, що це вважається чимось вельми і вельми поганим; у її спокійному житті удвох із батьком просто не випадало нагоди це усвідомити. Тому можливість сховатися під столом вона сприйняла як щасливий збіг обставин — тільки й того. Могла навіть дещо підгледіти крізь скатертину! Її серце калатало так сильно, що вона боялася мимоволі виказати свою присутність. Жоден звук не лунав довкола, окрім кумкання жаб, яке долинало через відчинене вікно.

Тим часом приїхали Мурреї. Зайшли до вітальні. Всілися попід стінами. Емілі затамувала подих… Декілька хвилин ніхто не озивався, лиш тітка Єва зітхала і протягло. Нарешті дядько Воллес відкашлявся і промовив:

— Отже, що будемо робити з дитиною?

Ніхто не квапився відповідати. Емілі гадала, що вже й не почує відповіді. Врешті-решт озвалася, ніби скаржачись, тітка Єва:

— Це дитина з такою чудною, ба навіть хворобливою поведінкою. Я зовсім її не розумію.

— Мені здається, — несміливо заговорила тітка Лаура, — що вона має так званий артистичний темперамент.

— Це геть зіпсована дитина, — руба сказала тітка Рут. — На мою думку, нашим завданням є передовсім викорінити її лихі манери.

(Мала шпигунка під столом похитала головою й крізь скатертину кинула гнівний погляд на тітку Рут. «Гадаю, саме твої манери варто було б виправити!» Емілі не посміла навіть прошепотіти цих слів, зате вимовила їх по складах, безгучно ворушачи губами; це справило їй велике полегшення і задоволення).

— Я згодна з тобою, — притакнула тітка Єва, — але щодо мене, то я б не впоралася з таким завданням.

(Емілі зрозуміла, що дядько Воллес не візьме її до себе, і зраділа).

— Правду казати, — мовив дядько Воллес, — її повинна взяти до себе Ненсі. У неї більше статків, аніж у будь-кого з нас.

— Ненсі навіть на думку таке не спаде, і ти це знаєш достеменно! — заперечив дядько Олівер. — До того ж, вона занадто стара, щоб виховувати дитину, — і вона, і та відьма Каролін. Хай мене Бог покарає, якщо котрась із тих двох жінок ще зберегла в собі щось людське. Я б охоче взяв Емілі до себе, але не можу собі це дозволити. Маю велику родину, про яку мушу дбати насамперед.

— Довго вона нікого не обтяжуватиме й нікому не заважатиме, — гостро сказала тітка Елізабет. — Імовірно, вона помре від сухот, так само, як її батько.

(«Я не помру… не помру!» — викрикнула Емілі подумки, але з такою силою переконання, аж їй самій здалося, ніби вона таки викрикнула ці слова. Забула, що зовсім недавно прагнула померти, щоб наздогнати батька. Тепер вона хотіла жити назло Мурреям. «Не маю такого наміру — помирати. Буду жити… багато літ… і стану славетною письменницею… От побачиш, я не помру, тітко Елізабет Муррей!»)

— Так, це кволе дитя, — підтвердив дядько Воллес.

(Емілі дала вихід своїм емоціям, скрививши міну на адресу дядька Воллеса. «Якщо колись матиму свиню, — назву її твоїм ім’ям», — подумала вона, відчувши полегкість і задоволення від своєї уявної помсти.)

— Хтось мусить дбати про неї, допоки дитина жива, — самі розумієте, — сказав дядько Олівер.

(«Вам вигідна моя смерть, але, якби я насправді померла, вас до кінця життя гризло б сумління», — думала Емілі. Тим часом у розмові настала пауза, під час якої дівчинка малювала в уяві своє поховання, вибирала собі гробарів, а також найпатетичніший псалмовий вірш, який заповіла б викарбувати на своїм надгробку. Та поки спромоглася вибрати, знову заговорив дядько Воллес.)

— Ми не можемо покинути її напризволяще. Мусимо цю дитину десь притулити… — мовив він.

(«Не хочу, щоб вони називали мене „ця дитина“», — з гіркотою подумала Емілі.)

— Хтось має створити для неї родинне вогнище, — вів далі дядько Воллес. — Ми не можемо покинути дочку Джульєтти на милість чужих людей. Я здаю собі справу в тім, що здоров’я Єви не дозволяє доглядати й виховувати дитину…

— Таку дитину, — докинула Єва.

(Емілі показала тітці Єві язика.)

— Бідолашне дитятко, — лагідно мовила тітка Лаура.

(Якась крига розтанула в серці Емілі на ті слова.

Вона була щаслива, що її назвали так ніжно.)

— Не думаю, що вона аж так потребує твого співчуття, Лауро, — суворим тоном сказав дядько Воллес. — Цілком очевидно, що вона не вельми чутлива. Відколи ми приїхали, я не помітив на її очах ані сльозинки.

— Ти зауважила: вона навіть не схотіла востаннє поглянути на обличчя батька? — спитала тітка Елізабет.

Тут кузен Джиммі несподівано став посвистувати, дивлячись на стелю.

— Вона настільки чутлива, що змушена це приховувати, — відповіла тітка Лаура Воллесові й Елізабет.

Дядько Воллес аж пирснув од сміху.

— Може, візьмемо її до себе, Елізабет? — несміливо запропонувала Лаура.

Тітка Елізабет занепокоєно засовалася в кріслі.

— Не думаю, щоб їй було добре в Місячному Серпі, поміж трьох літніх людей.

(«Було б! Було б!» — подумки вигукнула Емілі.)

— А ти, Рут? — звернувся дядько Воллес до сестри. — Ти мешкаєш сама у великому домі. Трохи товариства тобі не зашкодило б…

— Не люблю цієї малої Стар, — гостро сказала тітка Рут. — Вона хитра, наче змія.

(«Неправда!» — подумала Емілі.)

— Під мудрим і чуйним керівництвом дитина може позбутися всіх своїх вад, — промовив дядько Воллес аж ніби врочисто.

(«Не хочу їх позбуватися!» Емілі дедалі сильніше злостилася під столом. «Краще мої вади, аніж ваші… ваші…» — вона шукала влучного слова і враз, тріумфуючи, пригадала один із батькових виразів: «ваші огидні чесноти!»)

— Сумніваюсь, — мовила, наче прокаркала, тітка Рут. — Яблуко від яблуні далеко не падає. Що стосується Дугласа Стара, то я вважаю, що це непорядно — умерти, залишивши свою дитину без гроша.

— Чи ж він зробив це навмисно? — запитав кузен Джиммі, вперше взявши слово.

— Він був у житті нікчемним банкрутом, — процідила крізь зуби тітка Рут.

— Неправда! Неправда! — заверещала Емілі, зненацька висунувши голову зісподу скатертини, між двох передніх ніжок столу.

Мурреї з хвилину сиділи мовчки, цілком нерухомі, неначе скам’яніли від емоційного вибуху Емілі. Врешті-решт, тітка Рут підвелася й, приступивши до столу, піднесла край скатертини, за якою Емілі встигла сховатися знову, геть засмучена, лиш тепер до ладу збагнувши, що вона скоїла.

— Встань і вийди звідти, Еміліє Стар! — наказала тітка Рут.

«Емілія Стар» вибралася з-під столу. Вона не була надто вже перелякана — радше сильно розгнівана. Очі її потемніли, аж стали зовсім чорними, щічки палахкотіли.

— Що за чудо мале… Яке розкішне маленьке чудо! — вигукнув кузен Джиммі.

Але ніхто не звернув уваги на цей захоплений вигук. Адже слово мала тітка Рут:

— Ти, безсоромна істото, шпигунко! Кров Старів дається взнаки, Муррей ніколи б такого не вчинила. Тебе належить відшмагати!

— Батько не був банкрутом! — крикнула Емілі, трусячись од гніву. — Не маєте права називати його банкрутом. Кого так любили, як його, той не може бути банкрутом. Не думаю, щоб тебе, тітко, бодай хтось у твоєму житті любив. Отже, саме ти — банкрут. А, крім того, я не помру від сухот — чуєте?!

— Чи здаєш собі справу, якого ганебного вчинку ти припустилася? — запитала тітка Рут із холодною лютістю.

— Я мусила знати, що зі мною буде, — кричала Емілі. — Я не знала, що це такий поганий вчинок… не знала, що будете говорити про мене всяку бридоту.

— Ті, хто підслуховує, ніколи не довідуються про себе нічого доброго, — повчально зазначила тітка Рут. — Твоя мати ніколи б так не вчинила, Емілі.

Вся відвага вмить полишила бідолашну Емілі. Вона почувалася винною і нещасною, такою нещасною! Достеменно не знала… однак тепер їй здавалося, ніби вона й справді вчинила кричуще неподобство.

— Іди нагору! — веліла тітка Рут.

Емілі пішла, не опинаючись. Але, поки вийшла, обернулася і, оглянувши кревних, повідомила:

— Як сиділа під столом, то перекривила дядька Воллеса і показала язика тітці Єві.

Вона промовила ці слова зі скрухою в серці, прагнучи очиститись від своєї провини. Та людям так нелегко порозумітися — і Мурреї зробили висновок, ніби вона жадала безкарно кинути їм в обличчя ще одне зухвальство. Коли за Емілі зачинилися двері, всі родичі, за винятком тітки Лаури і кузена Джиммі, взялися хитати головами й зітхати.

Емілі піднялася нагору в глибокій зажурі. Відчувала, що допустилася вчинку, який давав Мурреям право зневажати її. Вони склали собі думку, ніби вона типова Стар, а їй навіть не вдалося довідатись, яка доля їй судилася.

Сумною нині виглядала маленька Емілі-у-Свічаді.

— Я не знала… не знала, — прошепотіла вона до свого віддзеркалення. І додала з несподіваною рішучістю:

— Та після сьогоднішнього випадку вже знатиму. І вже ніколи, ніколи так не вчиню!

Емілі ладна була повалитися на ліжко з плачем. Не могла терпіти мовчки такого душевного болю, такого пекучого сорому. Зненацька впав їй в око жовтий старенький зошит, що лежав на столику. І вже за мить вона сиділа на ліжку по-турецьки й гарячково писала в зошиті коротким тупим олівцем. Мірою того, як олівець рухався по лініях сторінки, щоки її рум’яніли, а очі блищали дедалі яскравіше. Вона забула про Мурреїв, хоч писала саме про них, забула про своє приниження, хоч описувала прикрість, що сталася нині, писала вже понад годину при тьмяному світлі кіптявої лампи, не зупиняючись ні на хвилину, — хіба щоб визирнути у вікно й помилуватися красою імлистої ночі або відшукати в глибинах свідомості потрібний вираз; коли ж віднаходила, то задоволено зітхала й бралася писати далі.

Зачувши кроки Мурреїв, що піднімалися по сходах, Емілі хутенько згорнула зошит і відклала його набік. Вона саме скінчила: описала всі події в їх правдивому перебігу, зокрема сімейну раду, створила патетичну сцену власної смерті, де Мурреї, згромадившись коло її смертного одра, благають простити їм. Поміж них вирізняється тітка Рут: навколішках, ридаючи від незмоги заглушити в серці докори сумління, вона припадає чолом до безживної руки Емілі. Раптом олівчик зупинився: «Тітка Рут не здатна до сильних почуттів, не здатна за жодних обставин», — так подумала юна письменниця і закреслила кілька рядків.

Мірою того, як вона писала, відчуття болю й приниження минало, аж доки не згасло остаточно. Тепер вона почувалася дуже втомленою, зате майже щасливою. То було вельми потішно — шукати, добирати влучні слова з метою описати, скажімо, дядька Воллеса. А яке задоволення — назвати тітку Рут «опасистою бабою»!

— Цікаво, що сказали б дядечки й тітоньки, якби довідалися, що я думаю про них насправді, — прошепотіла Емілі, пірнаючи до ліжка.

Розділ 5. Найшла коса на камінь

Емілі, на яку нарочито не звертали уваги під час першого сніданку, було викликано до вітальні опісля ранкової кави.

Зібралися всі без винятку — вся чесна компанія. Емілі, коли поглянула на обличчя дядька Воллеса, що сидів у яскравому сонячному промінні, засумнівалася, чи їй вдалося схопити словом його непересічну гримасу.

Тітка Елізабет із поважним, ба навіть суворим обличчям, стояла край стола з якимись папірцями в руках.

— Емілі, — заговорила вона, — вчора ми не змогли вирішити, хто з нас візьме тебе до своєї оселі. Мушу визнати, що ніхто не виявив до цього великого бажання, оскільки ти, під кожним оглядом, поводилася дуже негарно…

— Ох, Елізабет!.. — докірливо мовила Лаура. — Вона ж… вона є дочкою нашої сестри!

Елізабет королівським жестом звела руку вгору.

— Я все владнаю, Лауро. Будь-ласка, не перебивай мене. Як я щойно сказала, Емілі, ми не змогли вирішити, хто візьме тебе під опіку. Врешті-решт, ми пристали на пропозицію кузена Джиммі — розв’язати проблему за допомогою лотереї. На цих-от папірцях написано наші імена. Витягнеш один із папірців, і котрийсь із Мурреїв дасть тобі притулок.

Тітка Елізабет простягнула Емілі папірці. Дівчинка тремтіла всім тілом, тремтіла так сильно, аж не могла витягнути жереб. Це було моторошно: вона сама, своєю рукою повинна стягнути на себе сліпий вирок долі.

— Тягни ж бо, — поквапила тітка Елізабет. Емілі стиснула зуби, закинула голову назад — з обличчям людини, що випробовує долю, — і витягла картку. Тітка Елізабет видобула її з тремтячої ручки і розгорнула. На картці було виведено її власне ім’я: Елізабет Муррей. Ту ж мить Лаура Муррей піднесла носовичка до зволожених очей.

— Добре. Отже, справу залагоджено, — сказав дядько Воллес, підводячись і зітхаючи з полегкістю. — Ну, як хочу встигнути на потяг, то мушу поквапитись. Певна річ, до тих видатків, які тобі, Елізабет, доведеться понести, я з охотою прилучуся.

— Ми, у Місячному Серпі, наразі не жебракуємо, — відповіла Елізабет доволі холодно. — 3 тієї хвилини, коли на мене ляже завдання дбати про неї, я робитиму все, що потрібно. Я не маю звички ухилятися від своїх обов’язків.

«Я — її обов’язок, — міркувала Емілі. — Тато казав, що ніхто не любить своїх обов’язків. Отже, тітка Елізабет ніколи мене не полюбить.»

— Ти маєш у собі чи не більше Мурреївської пихи, аніж весь наш рід, Елізабет, — засміявся дядько Воллес.

У відповідь засміялися всі — всі, за винятком Лаури. Вона підійшла до Емілі, що стояла самотою посеред вітальні, й пригорнула її до себе.

— Я так тішуся, Емілі, так тішуся… — зашепотіла вона. — Не журись, люба моя дитинко. Я вже полюбила тебе, а в Місячному Серпі дуже гарно — от побачиш!

— Це… чудова назва, — відповіла Емілі, борячись із нездоланним хвилюванням. — Я все сподівалася, що житиму в тебе, тітко Лауро. Здається мені, я зараз розплачуся, але не тому, що їду до Місячного Серпа. Я не так погано вихована, як, може, тобі видається, тітко Лауро: я б не підслуховувала вчора ввечері, якби знала, що це негарно.

— Авжеж, ти не робила б цього, — погодилась тітка Лаура.

— Але бачиш: я все-таки не Муррей.

Тієї миті тітка Лаура вимовила слова, що в устах Мурреївни звучали принаймні дивно:

— І слава Богу, що так!

Кузен Джиммі рушив слідом за Емілі до передпокою. Роздивився навколо, аби впевнитись, що ніхто їх не бачить і не чує.

— Тітка Лаура — справжня майстриня в сприянні долі, курчатко!

Емілі сподобався вислів кузена, хоч вона й не збагнула, що він означає. Відповіла йому запитанням, з котрим не насмілилася б звернутися до тітки Елізабет, ані навіть до тітки Лаури.

— Кузене Джиммі, коли в Місячному Серпі печуть хліб, можна зішкребти опару зі стінок діжки та з’їсти її?

— Лаура дозволить, Елізабет — ніколи, — пошепки відповів кузен Джиммі.

— А чи можна притулити ноги до пічки, якщо вони змерзнуть? І випити перед сном чогось гаряченького?

— Відповідь — та сама, — відказав Джиммі. — Знаєш, я читатиму тобі свої вірші. А читаю їх дуже небагатьом. Я вже скомпонував тисячу поезій. Лиш деякі записав, а більшу частину зберігаю ось тут. (Він торкнувся свого чола вказівним пальцем).

— Це дуже тяжко — вірші складати? — спитала Емілі, дивлячись на кузена Джиммі з чимраз більшою повагою.

— Не тяжче, ніж котити перед себе дерев’яну колоду. Тільки б мати напохваті достатню кількість рим, — відповів кузен Джиммі.

Всі Мурреї, не рахуючи трьох мешканців Місячного Серпа, вирушили додому вранці того самого дня. Тітка Елізабет повідомила, що залишається до завтра, аби спакувати потрібні речі й приготувати Емілі в дорогу.

— Більша частина меблів належить господареві будинку, — мовила вона. — Отже, довго збиратись не доведеться. Треба забрати лише книжки Дугласа Стара і його особисті речі.

— А як ми перевеземо моїх котів? — занепокоєно спитала Емілі.

Тітка Елізабет остовпіла.

— Коти? Ти не братимеш з собою котів, моя панянко!

— Я мушу взяти Зухвалу Сел і Майка, мушу! — не своїм голосом закричала Емілі. — Я не можу їх залишити! Не можу без котів жити, не можу!

— Які дурниці! У Місячному Серпі повно котів, але їм не можна заходити до будинку.

— Ти не любиш котів, тітко? — з подивом запитала Емілі.

— Ні, не люблю.

— Не любиш гладити милого, м’якого, пухнастого котика? — не здавалася Емілі.

— Ні. З такою ж охотою я торкалася б гадюки.

— У нас збереглася воскова лялька твоєї мами, — втрутилася в суперечку тітка Лаура. — Я вберу її гарненько, і будеш бавитися нею.

— Я не люблю ляльок, вони не вміють розмовляти!

— Коти теж не розмовляють.

— О ні! Зухвала Сел і Майк розмовляють. Ох, я мушу забрати їх з собою! Прошу тебе, тітко Елізабет! Я люблю цих котів. І це єдині істоти, що люблять мене. Благаю тебе, тітко!

— Адже котові треба так мало місця! — підтримав її кузен Джиммі. — Візьмімо їх, Елізабет!

Тітка Елізабет замислилася. Не могла збагнути, як людина може перейматися якимись котами. Тітка Елізабет належала до тих людей, котрі здатні розуміти лиш те, що їм кажуть виразно й чітко — неначе втовкмачують. Та навіть тоді вони розуміють не серцем, а лиш головою.

— Візьмеш одного з котів, — нарешті сказала вона з міною особи, що зважилася на велику поступку. — Одного, не більше. Ні, ні, годі про це. Затям собі, Емілі, зараз, з самого початку, одне правило: коли я щось кажу, то це остаточно. Джиммі, облиш!

Кузен Джиммі проковтнув слова, що крутилися в нього на язиці, й, засунувши руку до кишені, взявся посвистувати, поглядаючи на стелю. А за хвилину мовив:

— Як вона каже, так має бути. І вже. Муррей є Муррей! Усі ми вродилися з такою впертою натурою, курчатко, і ти теж маєш багато Мурреївських рис. Не говори, мовляв, ти не Муррей… Від Старів у тебе хіба лиш тоненька плівка на поверхні душі.

— Неправда, я вся Стар, я хочу бути Стар! — викрикнула Емілі. — Ох, як же мені вибрати між Зухвалою Сел і Майком?

То справді була проблема. Емілі вирішувала її цілий день, і серце дитини кривавилося. Воліла забрати Зухвалу Сел — поза сумнівом. Однак не могла залишити Майка на милість або немилість Елен. Та не терпіла Майка, завжди… Сяк-так прихильна була тільки до Зухвалої Сел. Тепер вона мала вертатися до рідного містечка, тож киця могла стати їй у пригоді. Врешті-решт, увечері Емілі зважилася на жорстокий вибір: взяти з собою Майка.

— Ліпше брати кота, аніж кітку, — мовив Джиммі. — Розумієш, Емілі: немає клопоту з котенятами.

— Джиммі! — обірвала його тітка Елізабет.

Емілі здивував її тон: чому не можна говорити про котенят? Але їй не сподобалося слово «кітка» стосовно Зухвалої Сел. Воно звучало занадто жорстко.

Емілі дратували невпинний рух і розгардіяш під час пакування речей. Вона тужила за колишнім спокоєм, пригадувала розмови з батьком. Її переслідувало відчуття, ніби вони ще більше віддалилися одне від одного через навальне вторгнення Мурреїв.

— А це що таке? — спитала тітка Елізабет, переставши пакувати речі. Емілі поглянула і в розпачі побачила свій жовтий зошит у тітчиних руках. Тітка розкрила його, взялася читати… Емілі підскочила до неї і миттю вихопила зошит.

— Не читай цього, тітко Елізабет, — вигукнула вона з обуренням. — Це моє, моя приватна власність!

— Ти верзеш дурниці, панно Стар, — мовила тітка Елізабет, гостро дивлячись на неї. — Дозволь тобі сказати, що я маю право читати твої книжки та зошити. Бо тепер я відповідаю за тебе. І не маю наміру дозволяти тобі якісь таємниці або таємні стосунки — затям це собі. Напевно, тут є щось таке, чого ти соромишся, — тим паче я мушу це прочитати. Дай мені зошит!

— Я не соромлюсь нічого, що тут написано, — викрикнула Емілі, відступаючи назад і притискаючи до грудей дорогоцінний зшиток. — Але не дозволю читати його ні тобі, ні будь-кому іншому.

Тітка Елізабет на крок наблизилася до Емілі.

— Еміліє Стар! Ти чуєш, що я кажу тобі? Дай мені зошит. Негайно!

— Ні, ні! — вигукнула Емілі й вибігла з кімнати геть. Вона не дозволить тітці Елізабет зазирнути в цей зошит іще раз. Влетіла до кухні; в печі палав огонь. Зірвала зі зшитка обкладинку й шпурнула списані сторінки в полум’я. З розкраяним серцем спостерігала, як вони обертаються на попіл. Зате тітка Елізабет ніколи більше їх не побачить, не прочитає тих милих дрібничок, що їх писала для себе і для батька, що їх читала йому вголос, тих оповідок про Велительку Вітрів, про Емілі-у-Свічаді, тих котячих діалогів, ані тих нотаток про Мурреїв, що їх писала минулої ночі. Дивилася на процес нищення з таким болем, ніби у вогні конала жива істота. Раптом угледіла окрайчик паперу, на якому великими літерами було виведено: «Тітка Елізабет холодна і шорстка». Що б то було, якби тітка встигла це прочитати? Що буде, як вона зараз угледить цей окрайчик паперу? Емілі з тривогою подивилася на двері. Ні, тітка Елізабет вийшла з кухні до кімнати й зачинила за собою двері. Тим часом від жовтого зошита лишилася купка попелу на жаринах, що тліли. Емілі сиділа коло печі й гірко плакала. Відчувала, що втратила щось невимовно цінне. Жахливим був висновок, що все дороге нашому серцю зрештою нас покидає. Вона ніколи не зможе відтворити на папері всього записаного у спопелілому зошиті. А коли б і могла, то не наважиться, бо ж тітка Елізабет мусить заглянути в кожну шпаринку, мусить знати все! Батько ніколи не наполягав, щоб вона читала йому свої нотатки й оповідання. Вона залюбки читала батькові, але, якби не хотіла, то він би не силував її. Враз, не полишаючи плакати, водячи рукою в повітрі, Емілі «записала» два речення в жовтий — тепер уявний! — зошит: «Тітка Елізабет є холодною і шорсткою. І непорядною у своїх вчинках».

Вранці наступного дня, коли кузен Джиммі зносив валізи додолу, а тітка Елізабет давала Елен останні вказівки, Емілі прощалася з усім довкіллям. Уклонилася Зарозумілій Смереці, Адамові та Єві.

— Коли поїду геть, як вони за мною тужитимуть! Не буде кому їх любити, — мовила вона сумовито.

Попрощалася з кріслом-гойдалкою, яблунею, з травичкою на галявині перед будинком. А тоді піднялася нагору до своєї кімнати. Віконце у ній завжди єднало її зі світом чудес. У спаленому жовтому зошиті був запис, яким вона особливо пишалася, — «Опис краєвиду з мого вікна». Тут, край вікна, вона любила сидіти і мріяти. А ввечері ставала навколішки й проказувала вечірні молитви. І — то блищали зорі, то порощив у шиби дощ, то пролітали щиглі та ластівки, долинали пахощі розквітлих яблуні та бузку, а то чути було сміх Велительки Вітрів, її зітхання, співи та свисти. Емілі чула їх серед глупої ночі, у грізних хуртовинах. Нині вона не прощалася з Велителькою Вітрів, бо знала, що та помандрує з нею до Місячного Серпа. Але попрощалася з віконцем і зеленим пагорбом, що їх так любила, з деревами коло пагорба та з Емілі-у-Свічаді. Може, в Місячному Серпі буде інша Емілі-у-Свічаді, але ж то буде інша, не та сама. Зняла зі стінки й поклала до кишені малюнок бальної сукні, який вирізала колись із часопису для жінок. Сукня була прегарною, з білим мереживом, з пришпиленими букетиками маленьких троянд і довгим-предовгим шлейфом, що сягав аж до половини кімнати. Емілі щонайменше тисячу разів бачила себе в тій сукні, і щоразу була королевою вроди на уявному блискучому балі.

Внизу на неї вже чекали. Емілі стала прощатися з Елен Грін. Прощалася доволі холодно. Вона ніколи не жалувала Елен Грін, а з того вечора, як Елен відкрила їй, що батько невдовзі помре, Емілі просто зненавиділа її, ще й стала боятися.

Проте нині була заскочена: Елен розридалася й пригорнула її до себе. Просила, щоб Емілі її не забувала, щоб написала до неї, назвала її своїм «любим дитям».

— Я не є твоїм любим дитям, — відрізала Емілі. — Однак листа тобі напишу. А ти будеш добре ставитись до Зухвалої Сел?

— Мені здається, ти більше переймаєшся розлукою з тією кішкою, аніж прощанням зі мною, — просичала Елен.

— Ну, звісно, — відповіла Емілі, здивована тим, що тут взагалі можливе якесь порівняння.

Неймовірним зусиллям вона стрималася від сліз, коли настала черга прощатися з Зухвалою Сел, яка сиділа собі на траві, підібгавши передні лапки.

— Може, колись я ще побачу тебе, — прошепотіла вона, тулячи кішку до себе. — Я певна: добрі кішки йдуть просто на небо.

Від’їхали каретою, де могли розміститися четверо осіб; мешканці Місячного Серпа при потребі завжди послуговувалися цією каретою. Емілі ще ніколи не подорожувала в такому розкішному екіпажі. Взагалі вона їздила мало. Одного разу батько позичив бричку в Габбардів. Дорогою їх трусило немилосердно, але батько цілий час розмовляв із нею і тим перетворив поїздку на справжнє диво.

Кузен Джиммі та тітка Елізабет сиділи в глибині карети; тітка була в капелюшку з чорним мереживом і в такому ж плащі. Тітка Лаура й Емілі займали передні сидіння, а між ними в кошику вмостився Майк.

Емілі дивилася на трав’янисті галявини, на домівку, що незабаром зникла за поворотом, і несподівано подумала, що цей будиночок у лощині виглядає так, ніби має розбите серце. Їй закортіло вистрибнути з карети, побігти назад, аби сказати йому слова розради. Всупереч твердому рішенню не плакати, її очі зайшлися сльозами. Але тітка Лаура простягнула руку понад кошиком, де лежав Майк, і потисла ручку Емілі. Цей порух був майже змовницьким та сповненим гарячого співчуття.

— Я дуже люблю тебе, тітко Лауро, — прошепотіла Емілі.

Очі Лаури були невимовно блакитні, глибокі та приязні.





Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка