Книга перша з англійської переклав Олег Бурячківський



Сторінка2/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.85 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Розділ 3. Нова родина

Дуглас Стар жив ще два тижні. По роках, коли спогади вже не завдавали їй болю, Емілі збагнула, що ті два тижні були найважливішими в її житті. То були гарні дні, дні без смутку. І якось увечері, коли батько лежав у шезлонгу в вітальні, а Емілі сиділа обік нього у старому фотелі-гойдалці, він переступив поріг вічності й зник за «заслоною» так непомітно, так просто, аж Емілі незчулася, як він переставився, допоки її не вразила моторошна тиша в покої, де не було чути нічийого дихання, окрім її власного.

— Тату! Тату!.. — закричала вона. І стала щосили гукати Елен.

Елен Грін повідомила Мурреям, коли ті приїхали, що Емілі трималася добре, насправді добре, якщо взяти під увагу сумні обставини. І мала рацію: хоч Емілі, не зімкнувши очей, проплакала цілу ніч, та вранці, витерши сльози з блідого обличчя, стала спокійною і слухняною.

— Тепер ти розважлива, — сказала їй Елен. — Мусимо підготуватися до похорону як належить. Твій татусь був таким навіженим, що застеріг тебе проти мене як старої зайдиголови, — я знаю про це. Не був він приязний до мене, навіть при кінці свого життя. Але я не тримаю на нього зла. Я виконала свій обов’язок. Пані Габбард шиє для тебе чорну суконку, сьогодні ввечері суконка буде готова. Рідня твоєї матері приїжджає ніби о тій же порі, так вони повідомили у своїй телеграмі. Було б добре, якби вони оцінили твій вигляд як пристойний і гідний. Мурреї — люди заможні, вони подбають про тебе. Твій татусь не залишив тобі ні цента, однак і жодних боргів не мав, — велів мені переказати це Мурреям. Ти була вже нагорі — тіло бачила?

— Не смій називати його так! — закричала Емілі з плачем. Вона не могла чути такого брутального слова стосовно свого батька.

— Чого це? Що за чудна дитина! Небіжчиком він виглядає краще, ніж я собі гадала. Такий був худющий! А проте він завжди був цікавим мужчиною, попри свою сухорлявість.

— Елен Грін, — несподівано мовила Емілі, відступаючи на крок назад, — якщо ти скажеш бодай одне слово… такого роду… про мого батька, я накличу на тебе страшне прокляття!

Елен Грін отетеріла.

— Не розумію, в чім річ. Богом присягаюся, не розумію… Але ти не маєш права так розмовляти зі мною, а надто після всього, що я для тебе зробила. Тобі ж буде краще, як Мурреї не почують таких виразів з твоїх уст. Прокляття! Дуже гарно! Оце твоя вдячність!

Очі Емілі мали стражденний вираз. Тепер вона почувалася цілком самотньою, всіма покинутою маленькою істотою, що болісно відчувала брак людського тепла. Та з приводу слів, сказаних до Елен, сумління їй не докоряло — вона й не думала вдавати каяття.

— Ходи-но ліпше сюди, поможеш мені вимити тарілки, — веліла Елен. — Це піде тобі на користь, забудеш про своє горе, а тоді навчишся цінувати людей, котрі заради тебе працюють у поті чола, — принаймні не будеш їх проклинати.

Емілі виразно подивилася на руки Елен і витягла з шухляди рушника для посуду.

— У тебе грубі, пухляві руки, — сказала вона, — кісток не видно зовсім.

— Зате я вмію ними працювати! Огидні речі кажеш, дитино, достоту як твій татусь. Але ти хутко вилікуєшся від своїх вад, якщо тебе візьме до себе тітка Рут.

— Тітка Рут буде моєю опікункою?

— Не знаю, але, гадаю, саме вона повинна взятися за твоє виховання. Вона ж удова і бездітна, навіть пса чи кота не має, а крім того вона жінка при статках.

— Не хотіла б я, щоб тітка Рут взяла мене до себе, — рішуче промовила Емілі по хвилинному роздумі.

— Ну, це не тобі вирішувати. Ти маєш бути вдячна будь-кому, хто дасть тобі притулок. Пам’ятай: ти наразі не дуже значна особа.

— Я сама для себе значна особа, — гордовито вигукнула Емілі.

— Ой, нелегка справа — виховувати таку дитину, як ти, — зітхнула Елен. — Як на мене, єдина, хто впорається з тим завданням, — це тітка Рут. Вона мудра жінка і найсправніша господиня в цілій окрузі. У неї можна їсти хоч на підлозі.

— Я не збираюся їсти на підлозі. Мене мало обходить, брудна підлога чи ні, аби лиш скатертина на столі була чистою.

— Ну, гадаю, у неї й скатертини чисті. Вона мешкає в дуже милому будиночку в Шрусбері, з венеційськими вікнами та стінами, обшитими деревом. Дуже гарна оселя. Тобі буде там добре. Вона навчить тебе розважливості, і взагалі — ти можеш багато чого навчитися у неї.

— Не хочу бути розважливою, не хочу нічиєї милості, — викрикнула Емілі, губи її тремтіли. — Хочу… хочу, щоб мене хтось любив.

— Як ти хочеш, щоб тебе любили, то мусиш поводитись чемно. Втім, до тебе не можна ставитись надто суворо, адже твій татусь псував тебе, як тільки міг. Не раз і не двічі я казала йому про це, та він лише сміявся. Маю надію, тепер він мені не ставить цього на карб. Фактом є те, Еміліє Стар, що ти — чудна, а люди не люблять чудних дітей.

— Чому це я чудна? — спитала Емілі.

— Ти кажеш чудні речі, поводишся дивно, а інколи дивно виглядаєш. До того ж, як на свої літа, ти надміру поважна. Втім, то вже не твоя провина. Це походить від того, що ти не буваєш у дитячому товаристві. Я завжди набридала твоєму батькові з тим, щоб віддав тебе до школи… адже домашнє навчання не може бути повноцінним… проте, звісна річ, він не послухав мене — аякже! Ти, може, й володієш добрими книжковими знаннями, однак не вмієш поводитись, як інші діти. Отож, було б добре, якби тебе взяв до своєї оселі твій дядько Олівер — він має численну, вельми численну родину. Та він не такий заможний, як інші Мурреї. Тебе міг би прихистити і дядько Воллес, адже він є главою роду, і цього ніхто з Мурреїв не заперечує. Він має одну дочку, вже дорослу. Однак дружина його немічна і до того ж вередлива.

— Я хочу, щоб мене взяла до себе тітка Лаура, — мовила Емілі. Вона пам’ятала батькові слова, що тітка Лаура деякими рисами подібна до її матері.

— Тітка Лаура! У цій справі вона, либонь, не матиме права голосу — в Місячному Серпі порядкує Елізабет. Джиммі Муррей клопочеться в господарстві, але не думаю, щоб він оддавався тим клопотам всією душею… Бачиш-но, дитино, у нього з головою не все гаразд. Якийсь він дурнуватий, далебі. Замолоду з ним стався лихий випадок, так мені говорили, однак достеменно не знаю, що саме за випадок. Відомо лишень, шо до того якимсь боком причетна Елізабет, але подробиць я не змогла довідатись. Не думаю, щоб мешканці Мі

сячного Серпа мали бажання опікуватися тобою. Надто вони віддані своїм звичкам. Послухай-но моєї ради, старайся сподобатись тітці Рут. Будь чемною, покажи гарне виховання — може, вона тебе вподобає. Ну, всі тарілки вже вимито. А зараз іди нагору і не крутись мені тут під ногами.

— Чи можна мені взяти до себе Зухвалу Сел і Майка? — спитала Емілі.

— Ні, не можна.

— Я мала б компанію, — просила Емілі.

— Компанію, компанію… Я не дозволяю тобі брати їх до своєї кімнати. Зараз вони коло хати, нехай там і залишаються. Ще бракувало, щоб вони гасали по всій оселі. Таж годину тому я вишурувала підлогу.

— Чого ж ти не шурувала підлог за життя батька? — спитала Емілі. — Він так любив чистоту і лад! А ти лиш тепер надумала шурувати підлоги…

— Ви тільки послухайте! Чи я повинна регулярно мити підлоги з таким ревматизмом? Гайда нагору! Найліпше, що ти можеш зробити, це лягти й відпочити.

— Іду нагору, але лягати не буду, — відказала Емілі, — мені багато що треба обміркувати.

— Ще одне мушу тобі порадити, — мовила Елен, яка рішуче й ретельно виконувала те, що називала своїм обов’язком, — приклони коліна й помолися Богові, щоб дав тобі силу стати доброю, слухняною і вдячною дитиною.

Емілі зупинилася за півкроку до першої сходинки і повернула голівку до Елен.

— Тато сказав мені, що я не повинна мати з твоїм богом нічого спільного, — промовила вона поважно.

Очі Елен стали неприродньо круглими, та після такої поганської мови жодна відповідь не прийшла їй на розум. Тоді вона заволала до цілого людства:

— Чи хто коли чув щось подібне?

— Я знаю, який він, твій бог, — сказала Емілі. — Я бачила його зображення у твоїй книжці про Адама і Єву. Він має вуса і носить халат. Я не люблю його. Люблю Господа Бога мого батька.

— Який же він, Бог твого батька, — можна дізнатися? — спитала Елен ущипливо.

Емілі не мала уявлення про Бога свого батька, але постановила не дати Елен спуску.

— Він ясний, наче місяць, променистий, мов сонце, а страшний, ніби військо з розгорненими стягами, — відповіла урочисто і переможно.

— Ну добре, хай твоє слово буде останнім, — сказала Елен, поступаючись. — Хто-хто, а Мурреї навчать тебе покори. То суворі пресвітеріани, вони не терпітимуть огидних поглядів твого батька. Іди ж нагору!

Емілі рушила до своєї кімнати, вельми засмучена.

— Немає тепер нікого, нікого в цілому світі, хто б мене любив, — промовила вголос, крутячись на своєму ліжку біля вікна.

Але поклала собі, що плакати в жодному разі не буде. Мурреї, котрі ненавиділи її батька, не побачать її сліз. Вона відчувала, що не терпить, заочно не терпить їх усіх, за винятком хіба лише тітки Лаури. Такою безмежною порожнечею постав їй раптом світ! Все перестало бути цікавим. Пусте, марниця, що на яблуньці, тій, котра між Адамом і Євою, ні з того, ні з сього з’явилося кілька рожево-білих пуп’янків, що пагорби понад долиною вкрилися шовковистим зелом, ще й наче гаптованим чимось пурпуровим, що в садку розквітли нарциси, що віття беріз аж додолу хилиться від золотавих кульок, що Велителька Вітрів жене по небу отари білих хмаринок… Жодне з тих явищ не вабило її тепер, жодне не приносило втіхи. Не маючи достатнього життєвого досвіду, вона гадала, ніби вони вже ніколи не набудуть в її очах свого попереднього значення.

— Але ж я дала батькові слово, що буду мужньою, — прошепотіла вона, стискаючи кулачки, — і я дотримаю слова. І не викажу Мурреям, що я їх боюся… І не боятимусь їх.

Проте, як від пагорбів долинув протяглий свист пополуденного потягу, серце Емілі забилося часто. Вона з’єднала долоні й звела своє личко до неба.

— Прошу Тебе, поможи мені, Боже батька мого… не боже Елен Грін, — благала вона. — Поможи мені бути мужньою і не плакати в присутності Мурреїв.

Невдовзі по тому розлігся стукіт коліс, залунали голоси — гучні, владні. До кімнати Емілі вбігла засапана Елен із чорною суконкою на руках — суконкою, що радше скидалася на жалюгідну ганчірку з чорної вовни.

— Пані Габбард устигла хвилина в хвилину. Слава Богу! Нізащо не погодилась би показати тебе Мурреям без жалобного плаття. Тепер вони не зможуть сказати, що я не виконала свого обов’язку. Всі вже тут: і ті, з Місячного Серпа, і Олівер, і його дружина, і тітка Едді, і Воллес з дружиною, і тітка Єва, і тітка Рут. Тітка Рут — на прізвище Даттон, запам’ятай. Ну, тепер ти готова. Ходи…

— Чи можна мені надіти моє венеційське намисто? — спитала Емілі.

— Це нечувано! Жалобна сукня і венеційське намисто! Тобі не соромно? Чи ж нині час на такі дурниці?

— То не дурниці! — скрикнула Емілі. — Тато подарував мені це намисто на Різдво, і я хочу показати Мурреям, що теж маю щось!

— Не мели казна чого! Кажу тобі, спускайся вниз! І слідкуй за своїми манерами, бо твоє майбутнє залежить од враження, що справиш на «них».

Емілі твердим кроком ступала обіч Елен. У вітальні сиділи восьмеро людей. Вона відчула на собі критичний погляд восьми пар очей. Була дуже блідою і здавалася надто худорлявою у своїй чорній суконці. Під очима лежали фіолетові тіні, по великих, обведених темними колами очах було знати, що вона довго плакала. Почувала дикий страх, усвідомлювала це, однак не бажала виказати його Мурреям. Підвела голову, ладна мужньо витерпіти випробування, що чатувало на неї.

— Оце, — сказала Елен, поклавши руки на її плечі, — оце твій дядько Воллес.

Емілі здригнулася на її голос і простягнула руку. Вона не любитиме дядька Воллеса (одразу відчула це). Він мав похмуре, скривлене, бридке обличчя, з кущистими насупленими бровами й стисненими вустами, що виражали невблаганну рішучість і владність. Шкіра під очима набрякла «мішками», на ній лежали синяві тіні. На щоках були бакенбарди. Емілі вирішила без вагання, що бакенбарди їй не подобаються.

— Як ся маєш, Емілі? — спитав він холодно й не менш холодно поцілував її в щічку. Хвиля обурення затопила раптом серце дівчинки. Як він сміє цілувати її, він, котрий ненавидів її батька й зрікся її матері? Миттєвим, як блискавка, рухом вона вихопила з кишені хустку й витерла свою оганьблену щічку.

— Дуже добре… просто чудово! — пролунав неприємний голос.

Дядько Воллес виглядав, наче людина, що має сказати багато чого, але не може зібрати докупи своїх думок. Елен розпачливим рухом підштовхнула Емілі до наступної особи.

— Твоя тітка Єва, — сказала вона.

Тітка Єва сиділа, загорнувшись у шаль. Вона мала отерпле обличчя нібито хворої. Потиснула Емілі руку, не мовивши ані слова. Емілі вчинила так само.

— Твій дядько Олівер, — повідомила Елен.

Дядько Олівер Емілі сподобався. То був високий на зріст, огрядний, рожевощокий привабний чоловік. Майнула їй думка, що була б не така обурена, якби він її поцілував, попри те, що мав пишні білі вуса. Але дядько Олівер волів зробити висновок з уроку, даного дядькові Воллесу.

— Дам тобі гостинця за поцілунок, — шепнув він добродушно. Дядько Олівер жартував, намагаючись бути милим і пробудити в небоги симпатію до себе, та Емілі не відала про його наміри і негайно образилася.

— Я не продаю своїх поцілунків, — відрубала вона, здіймаючи голову так високо, як тільки спроможна Мурреївна.

Дядько Олівер захихотів, неймовірно потішений, — здавалось, він не чувся ображеним анітрохи. Але у ту ж мить Емілі зачула з глибини вітальні обурене сичання.



Наступною була тітка Едді. Була вона повна, рожевощока й привабна, подібно до свого чоловіка. Потиснула зимну ручку Емілі дуже сердечно.

— Як поживаєш, люба? — спитала вона.

Почувши слово «люба», Емілі трохи відтанула. Проте наступне привітання вмить огорнуло її холодом. То була тітка Рут. Емілі одразу збагнула, що перед нею саме тітка Рут, ще до того, як Елен сказала її ім’я. Збагнула вона і те, що то саме тітка Рут промовила: «Дуже добре… просто чудово!» — а трохи згодом обурено засичала. Емілі бачила зимні сталеві очі, темне жорстке волосся, опецькувату постать, вузькі, стулені міцно, безжальні вуста.



Тітка Рут простягнула їй кінчики пальців, та Емілі навіть не торкнулася їх.

— Потисни руку тітці Рут, — шепнула Елен сердито.

— Вона не хоче тиснути мені руку, — чітко відповіла Емілі, — отож і я не хочу.

Тітка Рут поклала свою зневажену руку на коліно, на бганки чорної шовкової сукні.

— Ти вкрай погано вихована дитина, — вирекла вона, — але годі було сподіватися чогось іншого.

Враз Емілі відчула докір сумління. Чи подумала вона про батька, поводячись так? Може, варто було все-таки потиснути руку тітці Рут? А втім, запізно: Елен штовхнула її на кілька кроків далі.

— Оце твій кузен, пан Джиммі Муррей, — вимовила Елен байдужим тоном, тоном людини, яка змирилася зі своєю поразкою і прагне лиш якнайшвидше виконати невдячне завдання.

— Кузен Джиммі… Кузен Джиммі, — повторив двоюрідний брат. Емілі подивилася на нього уважно і зразу ж полюбила його, без будь-яких застережень.

Мав він рожеве, грайливе обличчя, бороду, що бралася сивиною; волосся кучерявилося над чолом, а великі, пивного кольору очі були щирими й лагідними, як дитячі. Він сердечно потис Емілі руку, запитально дивлячись на даму, що сиділа навпроти.

— Привіт, курчатко! — мовив ласкаво.

Емілі посміхнулася, але усмішка вийшла такою несміливою, так поволі розквітала на її личку, що не встигла вона сягнути повного розквіту, як Елен уже поставила дівчинку перед наступною особою, тож тій припала частина усмішки, адресованої кузенові. Цією особою виявилася тітка Лаура.

— Усміх Джульєтти! — сказала вона півголосом. Тітка Рут засичала знову.

Лаура не схожа була на жодного з присутніх. Була вона майже вродливою, з тонкими рисами обличчя, обрамленого пишними кучерями ясного шовковистого волосся, де-не-де вже сивуватого, стягненого в коси на потилиці. Та серце Емілі полонили її очі. Вони були такими круглими й блакитними! Важко було отямитись, зазирнувши в цю найчистішу, неначе бездонну, блакить. А коли заговорила, то виявилось, що в неї приємний, ласкавий голос.

— Моє бідолашне, любе моє дитятко, — мовила вона й пригорнула Емілі до грудей.

Емілі не пручалася, понад те — мало не показала Мурреям своїх сліз. Від ганьби її вберегло тільки те, що Елен раптово штовхнула її в кут, до вікна.

— А це твоя тітка Елізабет.

Так, це була тітка Елізабет, одягнена у чорне плаття з тугого атласу, такого тугого, такого розкішного, що Емілі не мала й тіні сумніву: це справді найкраща тітчина сукня. Що б не думала Елізабет про її батька, вона виявила йому честь найкращою зі своїх суконь. Сама ж тітка Елізабет була маленькою жіночкою з тяжкою короною просивілого волосся, з опуклими рисами обличчя; загалом її зовнішність справляла доволі похмуре враження. На голові мала очіпок у вигляді чорної коронки. Її очі, так само, як у тітки Рут, були холодні, сталеві, а вуста суворо стиснені. Під її холодним, недовірливим поглядом Емілі знову замкнулася в собі, зачинила браму своєї душі. Вона прагнула здобути прихильність тітки Елізабет, що заправляла у Місячному Серпі, але відчувала, що не в змозі…

Тітка Елізабет потисла їй руку, не промовивши ні слова. Хоч і знала, що сказати. Елізабет Муррей не почувалася б ніяково навіть у присутності короля чи генерал-губернатора: Мурреївська гордість продиктувала б їй найвідповіднішу до певної ситуації поведінку. Та вона відчула щось дивне, заглянувши в очі цій чужій, властиво, дитині, яка дивилася на неї знизу вгору, дитині, яка вже засвідчила, що в кожному разі не є ні слабкою, ні надто люб’язною. Тітка Елізабет нізащо не визнала б, що не бажає, аби ця маленька істота повелася з нею так, як тільки-но повелася з Воллесом чи Рут.

— Сідай на софу, — веліла дівчинці Елен.

Емілі присіла на софу, опустивши очі додолу. Руки поклала на коліна, ноги звела докупи.

Хай бачать, що й вона обізнана з добрими манерами.

Елен повернулася до кухні, дякуючи долі за те, що випробування вже позаду.

Дівчинці не подобалася Елен, одначе, як та відійшла, вона відчула себе покинутою напризволяще. Тепер вона сама-самісінька перед страшним трибуналом Мурреїв. Чимало дала б за те, щоб негайно опинитися поза межами цієї кімнати. Але водночас у глибині її свідомості народжувався задум описати це все у старому своєму зошиті. То буде вельми цікаво… Вона опише їх усіх, без винятку: знала, що подужає це зробити. Мала вже визначення для очей тітки Рут — «кам’янисто-сірі». Її очі були напрочуд подібні до камінців — такі жорстокі, зимні, байдужі. І несподівана туга прошила її серце: таж батько ніколи вже не прочитає тих рядків, що вона запише до жовтого зошита!

Однак відчувала, що писатиме з охотою. Як найточніше визначити очі тітки Лаури? Такі гарні очі! Назвати їх блакитними — це, власне, нічого не сказати… сотні людей мають блакитні очі… Ага, знаю: «блакитні безодні»! — отак буде влучно.

І тої ж миті сяйнув «промінчик». Вперше від того вечора, коли Елен чекала її на порозі домівки з моторошною звісткою. Гадала, що він уже не з’явиться, аж ось тепер, у найневідповідніший момент, він знову зблиснув, і вона узріла, очима серця узріла чудовний світ за заслоною. Бадьорість і надія неначе хвилею рожевого світла огорнули дитячу душу. Вона підвела голову й почала дивитися перед себе сміливо і впевнено — «зухвало», як висловилася згодом тітка Рут.

Так, вона опише їх усіх у жовтому зошиті, опише в найдрібніших деталях: ласкаву тітку Лауру, милого кузена Джиммі, грізного дядька Воллеса, дядька Олівера з лицем, як місяць уповні, зарозумілу тітку Елізабет і ненависну тітку Рут.

— Квола, тендітна дитина, — озвалася тітка Єва своїм печальним, безбарвним голосом.

— А чого ж іншого можна було очікувати? — мовила тітка Едді з зітханням, що видалося Емілі дуже значущим. — Вона ж бліда. Мала б рум’яні щоки, то виглядала б куди краще.

— Не можу визначити, на кого з Мурреїв вона схожа, — сказав дядько Олівер, вдивляючись у риси Емілі.

— В Мурреїв не вдалася, це ясно, — виснувала тітка Елізабет рішучим і недоброзичливим тоном.

«Вони говорять про мене так, ніби мене тут немає», — подумала Емілі, обурившись такою нечемністю.

— На Старів вона теж не схожа, — зазначив дядько Олівер. — Радше нагадує дівчат із роду Бердів, має очі й волосся своєї бабці.

— А ніс — Джорджа Берда, — сказала тітка Рут, сказала тоном, котрий не залишав сумніву в тім, якої вона думки про ніс Джорджа.

— Має чоло свого батька, — зауважила тітка Єва, так само неприязно.

— А усмішку — своєї матері, — стиха озвалася тітка Лаура, так тихо, що ніхто її не почув.

— І вії — Джульєттині… Адже в неї були дуже довгі вії, чи не так? — мовила тітка Едді.

Тут Емілі нарешті урвався терпець.

— Ви поводитесь так, ніби я лялька, зшита з ганчірок і напхана тирсою, — вибухнула вона.

Мурреї разом уп’яли в неї очі. Може, почували деякий жаль, бо, власне кажучи, ніхто з них не був потворою, всі більшою чи меншою мірою були людяними. Вочевидь, ніхто не вмів знайти потрібних слів. Мовчання, що затягнулося, було перерване стримуваним хихотінням кузена Джиммі — веселим, аж ніяк не злостивим.

— Молодець, курчатко! — похвалив кузен. — Став їм чоло, захищайся!

— Джиммі! — обірвала його тітка Рут. Джиммі замовк.

Тітка Рут пильно дивилася на Емілі.

— Коли я була маленькою дівчинкою, — мовила вона, — я ніколи не озивалася, допоки мене не питали.

— Якби ніхто не озивався, допоки його не питають, то люди взагалі не розмовляли б, — відрізала Емілі, наче хизуючись своєю логікою.

— Я ніколи не затиналася, наполягаючи на своїй думці, — суворим тоном провадила тітка Рут. — За моїх часів малі дівчатка виховувалися належним чином. Вони були чемними і слухняними. Нас учили, як треба поводитись, і ми завжди знали своє місце.

— Не думаю, щоб ви дитиною вміли бавитись, — промовила Емілі й заклякла від жаху. Вона не збиралася виповідати це вголос — тільки подумала так. Але за батькового життя надто вже звикла міркувати вголос!

— Бавитись? — обурено перепитала тітка Рут. — Я не думала про забави, як була малою дівчинкою.

— Так, я знаю, — поважно відказала Емілі. Тепер і голос її, і сама постава були сповнені шанобливості, бо ж прагнула спокутувати свою мимовільну провину. Попри те, тітка Рут дивилася й дивилася на неї, не відводячи погляду, ніби хотіла накрутити їй вуха. Це дівча своєю досконалою, ідеальною дитячістю неначе кривдило її старість. І це було просто нестерпно, а надто від дочки Стара! Ще й Джиммі, цей бридкий недоумок знову сміється! Елізабет повинна його вгамувати.

На щастя, в цю мить загального напруження до вітальні зайшла Елен Грін. Вона повідомила, що вечеря вже готова.

— А ти зачекай, — шепнула вона Емілі, — для тебе за столом немає місця.

Емілі була задоволена. Бо знала, що й кусня не проковтне під чіпкими поглядами Мурреїв. Тітоньки та дядечки вийшли з вітальні, навіть не озирнувшись на неї, за винятком тітки Лаури, яка, зупинившись біля дверей, оглянулася й крадькома послала їй цілунок рукою. І перш ніж Емілі встигла відповісти, Елен Грін зачинила двері.

Емілі залишилася сама, сама в кімнаті, що її наповнювали сутінки. Гордість, яка додавала їй духу в присутності Мурреїв, раптово покинула її; очі стали заходити сльозами. Через вітальню рушила до батькового кабінету. Відчинила двері й зайшла. Труна з тілом батька стояла посередині невеликої кімнати, що правила колись і за спальню. Підлога встелена була вінками; Мурреї, як завжди, не осоромили свого імені. Величезний вінок із білих троянд особисто від дядька Воллеса красувався на столику в ногах домовини — надміру, визивно розкішний. Емілі не могла розгледіти батькового обличчя через оберемок білих гіацинтів од тітки Рут, що лежав на склі просто над головою покійного. Дівчинка не наважилася доторкнутись до квітів. Прилягла, скулившись, на підлогу, притулилася

щокою до дерева труни. І поринула у сон. Так і застали її Мурреї, коли зайшли до кімнати після вечері. Тітка Лаура підняла її, сказавши:

— Я вкладу цю нещасну дитину до ліжка. Вона геть виснажена…

Емілі розплющила очі й роздивилася навколо.

— Чи можна мені взяти до себе Зухвалу Сел? — запитала вона.

— Хто така Зухвала Сел?

— Моя кішка, моя велика сіра кішка.

— Кішка! — обурено вигукнула тітка Елізабет. — Кішки не має бути у спальні!

— Чому ж бо ні, особливо сьогодні? — спробувала заступитися тітка Лаура.

— Ні в якому разі! — відрубала тітка Елізабет. — Кіт — неохайне створіння, і в спальні йому не місце. Ти дивуєш мене, Лауро! Вклади дитину до ліжка й простеж, аби накрилася кількома ковдрами. Ніч буде холодною. А про спання з котом навіть не згадуй.

— Зухвала Сел — дуже охайна киця, — не здавалася Емілі. — Вона миється щодня.

— Хай іде спати, Лауро, — сказала тітка Елізабет, не зважаючи на Емілі.

Тітка Лаура мусила поступитися. Відпровадила Емілі нагору, допомогла їй роздягтися і вклала до ліжка. У дівчинки вже злипалися повіки. Але доки поринула у сон, відчула поряд щось м’яке, ласкаве, тепле, дружнє — воно тулилося до її руки. То тітка Лаура, спустившись додолу, знайшла Зухвалу Сел і принесла її Емілі. Тітка Елізабет про це не довідалась; Елен Грін не посміла втрутитись, бо ж хіба Лаура не була панною Муррей з Місячного Серпа?


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка