Книга перша з англійської переклав Олег Бурячківський


Розділ 30. Коли завіса знялася



Сторінка17/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.85 Mb.
ТипКнига
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Розділ 30. Коли завіса знялася

Приємно було би ствердити, що після того вікопомного акту згоди Емілі й тітка Елізабет жили у злагоді й великій дружбі. Та правда, на жаль, у тім, що їхні стосунки, властиво, залишилися незмінними. Хоч Емілі, про око людське, була покірною і слухняною, все ж головні зусилля спрямовувала на навчання й писання віршів та прози, а погляди тітки й небоги залишалися такими розбіжними, що повне й тривале порозуміння було геть недосяжним. Вони розмовляли різними мовами.

Втім, сталася певна зміна, хоч незрима, проте суттєва. Елізабет Муррей таки засвоїла собі щось надзвичайно важливе, а саме — що немає подвійних прав, одних для дорослих, а інших для дітей. Вона не позбулася свого деспотизму, та вже не казала Емілі таких слів, яких не сказала б, наприклад, у подібній ситуації Лаурі.

Зі свого боку Емілі відкрила те, що тітка Елізабет під видимим холодом і суворістю приховує щире й сердечне почуття до своєї племіннички. І це, попри все, стало запорукою істотних змін у їхніх стосунках, бо видаляло зі слів тітки Елізабет отруту, навіть якщо ті слова бували прикрими і несправедливими.

«Здається мені, що я вже не є для тітки Елізабет уособленням її обов’язку», — радісно думала дівчинка.

Того літа Емілі помітно виросла, сягнула нового ступеню духовної і чуттєвої зрілості. Життя було прекрасним, дедалі багатшим і насиченішим, немов троянда, що розквітає. Краса в найрозмаїтіших образах заполоняла її уяву й виливалася на папір у найкращих, мірою її сил і таланту, словесних формах. Але знайти ідеальної форми не могла, тож постійно була собою незадоволена. Емілі стала переживати муку справжнього художника, який «ніколи не спроможеться відтворити своєю палітрою чари своїх марень, своїх сновидів».

Спалила чимало ранніх творів. Навіть «Дитя моря» було віддане на поживу всежерущому огневі. Попри те, стос рукописів у шафі збільшувався з кожним тижнем. Шафа правила тепер за сховище, яким давніше була отоманка на горищі. Внутрішність отоманки, як відомо, зазнала наруги. Крім того, було їй однаково, де зберігати тепер свої «приватні папери», бо знала, що тітка Елізабет уже не зазіхатиме на її таємниці. Емілі більше не йшла на горище, аби снити наяву чи складати вірші. Власна її кімната була для того найкращим місцем. Вона всією душею любила цей затишний покій — був для неї чи не живою істотою, ділячи її радощі й потішаючи в смутку.

Ільза теж підросла. Обіцяла стати оригінальною, блискучою красунею, котра не зносить жодного авторитету, не визнає жодного закону — нічого, крім власного задоволення й власних примх. Тітка Лаура непокоїлася за неї.

— Незабаром Ільза буде дівчиною, а хто ж її пильнуватиме, хто дбатиме про неї? Аллан точно не буде.

— Терпіти не можу того Аллана, — неприязно мовила тітка Елізабет. — Завжди ладен допомагати чужим і порадою, і турботою. Краще дбав би про власну домівку! Приходить сюди й рекомендує мені те і те, забороняє се, наказує ще інше, коли йдеться про Емілі; а тільки нагадаєш йому про Ільзу — втікає негайно й слухати нічого не бажає. Страшно подумати, що існує на світі чоловік, який кривду, заподіяну йому дружиною, переносить на дочку і геть занедбує свою дитину — лишень тому, що мати її була не такою, як бути повинна. Чим же нещасне дитя завинило?

— Тсс… — зашепотіла тітка Лаура, бо ж Емілі саме ввійшла до кімнати.

Емілі сумно посміхнулася: тітці Лаурі не потрібно було шепотіти своє «тсс». Нічого нового про матір Ільзи вона, Емілі, від тіток не дізнається. Хіба що сама відкриє те, чого ніхто не знає. Бо Емілі, як раніше, так і тепер не сумнівалася, що вся правда про долю Беатріси Барнлі, про мотиви її вчинку залишається невідомою. Не раз вона про це розмірковувала, лежачи нічної пори у своєму ліжку, заслухана в шуми та співи Велительки Вітрів. Сон не приходив, Емілі не знала спокою, ламаючи голову над трагічною таємницею, силкуючись розв’язати оту загадку ганьби й скорботи.

Емілі неквапом увійшла до свого покою. Мала намір далі писати оповідання під назвою «Вовкулака з криниці», де відтворювала стару легенду про безталанних братів Лі. Та нині була неуважною. Відтак повернула рукопис до шафи й перечитала листа від Діна Пріста, отриманого саме сьогодні. Лист був, як звичайно, милим, сердечним, мудрим — справляв насолоду. Дін сповіщав, що приїде до Чорноводдя, до своєї сестри, на цілий місяць. Емілі спитала себе, чому ця новина не дуже її схвилювала. Відчувала втому, боліла їй голова. Емілі не пригадувала, щоб їй хоч колись боліла голова. Писати не могла, тому вирішила лягти й «перевтілитись» у леді Тревеніон. Того літа Емілі аж надто часто уявляла себе леді Тревеніон у різноманітних життєвих ситуаціях (вигадувати подібні ситуації Емілі вдавалося, як нікому). Леді Тревеніон була дружиною англійського землевласника, славнозвісною романісткою, а, крім того, членкинею британської Палати Громад, де завжди з’являлася в чорній вельветовій сукні, з діадемою на темному волоссі. Єдина жінка в Палаті, вона — це ж бо діялося ще до виступів суфражисток — мусила терпіти вияви особистої зневаги з боку нешляхетних, не обтяжених рицарськими чеснотами чоловіків, що юрмилися довкола неї в парламенті. Улюбленою сценою нашої мрійниці Емілі була така. Леді Тревеніон підводиться з місця, щоб виголосити свою першу промову. Сенсація, ще й яка! Безчесний промовець, який спровокував леді Тревеніон, тільки-но брав її на глузи як жінку, а вона, велична у своїй чорній вельветовій сукні, з перлиновою діадемою на голові, відповідала серед могильної, вкрай напруженої тиші:

«Не намагатимумсь ані злагіднити, ані заперечувати страхітливого переступу, який поставив мені на карб шановний промовець, а саме — того переступу, що я жінка. Обмежусь лише побажанням, аби на моєму місці стояло якнайбільше жінок розумних, путящих і якнайменше чоловіків, що є невігласами, попри свою мужність і свою досвідченість».

(Тут її мову переривали громоподібні тривалі оплески).

Втім, сьогодні величність уявної сцени якось не проймала Емілі. Дійшовши до речення: «Однак жіночість, панове, не єдина моя провина…» — вона чи не з відразою обірвала потік уявлень і думок, пов’язаних з леді Тревеніон. І знову взялася розмірковувати про матір Ільзи, при чому плутала подробиці ТІЄЇ події з вигаданими деталями свого «Вовкулаки з криниці», воднораз переживаючи неприємні, ба навіть болісні фізичні відчуття.

Очі пекли. Тремтіла від холоду, хоч день був спекотний, справжній липневий день. Вона все ще лежала на ліжку, як увійшла тітка Елізабет — увійшла з запитанням, чому Емілі не пішла на пасовище забирати корів.

— Я… я не знала, що вже так пізно… — відповіла збентежена Емілі. — Мені… голова болить, тітко Елізабет.

Тітка Елізабет відслонила фіранку й придивилася до обличчя небоги. Зауважила нездоровий рум’янець на щічках, помацала пульс, після чого веліла їй залишатися в ліжку, а Перрі негайно відрядила по доктора Барнлі.

— Ймовірно, це кір, — як завжди, шорстко і навпростець мовив доктор Барнлі, оглянувши дівчинку. — Нині в Гусячому Ставі доволі сильна епідемія. Могла вона десь підхопити заразу?

— Діти Джиммі Белла були тут пополудні десять днів тому. Емілі з ними бавилася; вона завжди водиться з людьми, з якими не може мати нічого спільного. Та я нічого не чула про епідемію.

Джиммі Джо Белл, запитаний про хворобу, зізнався, що його «найменший» зліг від кору на другий день після гостини в Місячному Серпі. Жодних сумнівів щодо недуги Емілі не залишалося.

— Таке враження, наче кір злоякісний, — зауважив доктор. — У Гусячому Ставі було чимало смертельних випадків. Але щодо Емілі — гадаю, немає причин для серйозних побоювань. Тільки мусить лежати у ліжку, в теплі, а в покої має бути півтемрява. Ранком зайду її провідати.

Три дні стан Емілі не викликав особливої тривоги. Адже кір є недугою, що нею «мусять» перехворіти всі діти. Тітка Елізабет сумлінно доглядала небогу і спала на софі, котру веліла перенести до дівчачого покою.

Незважаючи на те, а може, саме тому, як думала тітка Елізабет, Емілі поступово ставало гірше й гірше, на п’ятий же день погіршення набуло небезпечного характеру. Гарячка посилювалася, дитина почала марити. Доктор Барнлі був серйозно занепокоєний, вергав громи, хоч ніхто ні в чому не завинив, приписав якісь нові ліки.

— Я мушу їхати до Шарлоттетауна, — повідомив лікар, — викликають до хворого з запаленням легень. Тяжка форма! Повернуся ввечері. Емілі дуже неспокійна. Мабуть, реакція на сильну гарячку. А що за маячню вона верзе про якусь Велительку Вітрів?

— Хіба я знаю? — з тривогою відказала тітка Елізабет. — Вона безупину верзе щось подібне, навіть коли є цілком здоровою. Аллане, скажи мені — це дуже небезпечно?

— Кір такого роду часто буває небезпечним. Не подобаються мені деякі симптоми: от, висип має бути вже помітним, а тим часом на тілі жодної плямки, жодного сліду. І температура є надто високою… Втім, рано заламувати руки. Якби я вважав, що Емілі загрожують серйозні ускладнення, то не їхав би до міста. Бережи її від будь-яких хвилювань, старайся задовольняти всі її примхи — таки не подобається мені це маячіння. Вона справляє враження чимось приголомшеної, чимось дуже пригнобленої… Чи мала вона останнім часом на серці якийсь тягар?

— Не знаю, не помічала нічого такого, — відповіла тітка Елізабет. І раптом з гіркотою усвідомила: вона взагалі небагато знає про те, що діється в душі племінниці. Та Емілі й не звірилася б їй у своїх почуттях, надіях і прагненнях.

— Емілі, скажи, що тебе мучить? — лагідно спитав доктор Барнлі. Й обережно взяв її тремку, вологу руку.

Емілі поглянула на нього дикими, палючими очима.

— Вона не могла це вчинити… Не могла це вчинити…

— Авжеж, не могла, — недбало погодився доктор. — Не журись: вона цього не зробила.

І самими очима телеграфував Елізабет: «Що це означає?» — однак Елізабет лише похитала головою — мовляв, не розумію.

— Про кого ти говориш, люба? — спитала тітка. То вперше вона звернулася до небоги «люба».

Та Емілі вже непокоїлася іншим:

— Криниця братів Лі стоїть розкрита. Хтось може туди впасти. Чому пан Лі не заб’є її дошками?

Доктор Барнлі залишив Емілі з Елізабет, яка силкувалася заспокоїти її, принаймні щодо криниці, а сам вирушив до Білого Хреста.

Однак перед тим лице в лице зіткнувся з Перрі.

— Як почувається Емілі? — спитав хлопець, на бігу хапаючи доктора за рукав.

— Не докучай мені, я поспішаю, — пробурчав лікар у відповідь.

— Ви скажете, як почувається Емілі, або я вчеплюся у ваше вбрання — та так, що від нього залишаться самі клапті, — пригрозив Перрі з глухою затятістю в голосі. — 3 тих підстаркуватих панянок не можна видобути жодного путнього слова. Ви мусите мені сказати…

— Емілі хвора, але не думаю, що зараз є підстави для серйозних побоювань, — проказав доктор і вивільнився з хлопцевих рук.

— Ви мусите поставити її на ноги. Якщо з нею трапиться лихо, то я кинусь в озеро. Щоб ви знали! — застеріг Перрі.

Цілу ніч він просидів, стиснувши кулаки, — наче пильнував Емілі на відстані, оберігав її від незримої небезпеки.

Елізабет Муррей гляділа Емілі до другої години ночі, після чого її змінила Лаура.

— Трохи заспокоїлася, — мовила сестрі тітка Елізабет. — Хотіла б я знати, що її точить. А щось таки точить — це поза сумнівом. Тут не звичайне маячіння. Все повторює жалісним, благальним голосом: «Вона не могла вчинити цього, не могла, це неможливо». Цікаво, про що вона марить, про кого? Ах, Лауро, пам’ятаєш той день, коли я перечитала її листи? Як ти гадаєш — може, вона має на думці мене?

Лаура похитала головою: ще ніколи вона не бачила сестру такою схвильованою.

— Якщо це дитя не одужає… — мовила тітка Елізабет. І, не скінчивши речення, вийшла з покою.

Лаура сіла край ліжка. Виглядала блідою, бо не спала вже третю ніч. Вона любила Емілі як власну дитину, і лютий страх не полишав її ні на мить. Сиділа й молилася, ледь ворушачи губами. Емілі ж поринула в неспокійний сон, який тривав до світанку.

Зненацька вона розплющила очі й зупинила погляд на тітці Лаурі.

— Я бачу її, вона йде полями, — промовила голосно й чітко. — Іде, радіючи, думає про своє малятко… Ой, зупиніть її, зупиніть її! Вона не бачить криниці… темно ж, як темно! Ой, зараз вона впаде… Упала!

Насамкінець мова Емілі перейшла в нестямний крик, який долетів до вух тітки Елізабет. Нещасна жінка зірвалася з ліжка й чимдуж побігла до кімнати племінниці.

— Що трапилося, Лауро? — простогнала вона, задихана від бігу, ставши на порозі у своєму фланелевому халаті.

Лаура намагалася знову покласти Емілі на подушки, заспокоїти якось. Дитина пручалася; щоки її аж палали, а погляд був диким, сповненим несвітського жаху.

— Емілі, Еміленько, люба моя, то тільки поганий сон. Криницю старого Лі забито дошками, й ніхто туди не падав.

— Упав, я знаю — упав, — рішуче наполягала Емілі. — Вона впала… Я бачила її… бачила… з виновим тузом на чолі. Гадаєте, я не знаю її?

І знов упала на подушки, стогнучи й заламуючи руки. Тітки лишень перезирнулися, безпорадні й налякані.

— Кого ти бачила, Емілі? — спитала тітка Елізабет.

— Матір Ільзи — кого ж іще? Я завжди знала, що вона не робила… того жахливого вчинку. Впала до старої криниці, і зараз ще там, на дні. Мусиш піти й витягнути її звідти — чуєш, тітко Лауро? Будь-ласка…

— Так, так… Звісно, піду, моя люба, — відповіла тітка Лаура, тільки щоб заспокоїти дівчинку.

Емілі сіла на ліжку і втопила очі в тітчине обличчя. Лаура Муррей відчула, як пекучі очі небоги достоту читають у її душі.

— Неправда! — викрикнула Емілі зненацька. — Ти навіть не намагатимешся витягнути її з криниці. А обіцяєш лише для того, щоб я заспокоїлася. Тітко Елізабет, — повернулася рвучко до старшої тітки й схопила її за руку, — ти зробиш це для мене, правда ж? Підеш і витягнеш її звідти.

Елізабет пригадала, як доктор Барнлі радив оберігати дівчинку й задовольняти всі її примхи. Вигляд Емілі жахав її.

— Добре: ми витягнемо її, якщо вона й справді знаходиться там, — запевнила тітка Елізабет.

Емілі знов опустилася на подушки. Тепер її змучене личко осяював блаженний спокій.

— Я знаю: ти дотримаєш слова, — сказала вона. — Ти дуже суворої вдачі, тітко Елізабет, але ніколи не лукавиш.

Елізабет Муррей попрямувала до своєї кімнати, де тремтячими руками одяглася. Трохи згодом, коли Емілі спокійно заснула, Лаура спустилася додолу й почула розпорядження, що їх давала Джиммі Елізабет.

— Елізабет, ти що, насправді хочеш, аби ту стару криницю обшукали? — з недовірою запитала Лаура.

— Атож, — рішуче відказала Елізабет. — Я знаю: це справжнє безглуздя, але я дала слово і мушу його дотримати. Ти чула, що вона сказала? Вона вірить, що я її не ошукаю. І я таки не розчарую її. Джиммі, опісля сніданку підеш до Джеймса Лі й попросиш його зайти до нас.

— Яким чином вона довідалася про ту історію? — дивувалася Лаура.

— Не маю жодного уявлення. Хіба від тієї старої чортиці Ненсі Пріст. А втім, байдуже, від кого. Зрештою, це не бозна яка праця — спустити до криниці драбину й обнишпорити дно. Але ж яке безглуздя! Безглуздя, та й годі.

— Нас візьмуть на сміх, — не здавалася Лаура, чия гордість, Мурреївська гордість, піддавалася тяжкому випробуванню. — А, крім того, буде роз’ятрено старі рани.

— Так, становище наше скрутне. Однак я виконаю обіцянку, що дала дитині, — правила своєї Елізабет Муррей.

Аллан Барнлі прибув до Місячного Серпа, як сонце стояло на вечірньому прузі. Був неабияк утомлений, бо вже тиждень працював і вдень, і вночі. Станом Емілі він переймався дужче, ніж волів показувати. Виглядав старим і засмученим.

Зайшовши до кухні, він побачив лише Джиммі. Той бездіяльно сидів край вікна з чудним виразом обличчя.

— Привіт, Джиммі, а де наші панни? Як почувається Емілі?

— Емілі краще, — відповів кузен Джиммі. — Марити вже не марить, і температура спала. Зараз начебто спить.

— Добре! Ми всі не пережили б утрати цієї дитини — хіба ні, Джиммі?

— Так, — погодився Джиммі, але видно було, що він не має охоти про це говорити. — Лаура з Елізабет сидять у вітальні. Мають до тебе розмову. — Трохи помовчав, а тоді додав: — Нічого не можна приховати навіки, правда кінець кінцем завжди виходить на поверхню.

Аллан Барнлі подумав, що Джиммі сьогодні якийсь вельми таємничий. А чого ж Елізабет і Лаура, як мають до нього розмову, не вийшли йому назустріч? Зазвичай вони менш церемонні. Нетерпляче натиснув клямку дверей, що вели до вітальні.

Лаура Муррей сиділа на софі, голову сперши на руки. Обличчя її він не міг бачити, але здогадався, що вона плаче. Елізабет сиділа в кріслі, незвичайно випростана. Була одягнена у свою другу за вартістю та елегантністю чорну шовкову сукню, а зверху мала ще й мереживну накидку. В її очах так само бриніли сльози. Доктор Барнлі не надавав особливого значення сльозам Лаури, схильної до плачу, як більшість жінок, але щоб плакала Елізабет, Елізабет Муррей… Чи хто бачив колись її сльози?

У голові йому промайнула думка про Ільзу, про занедбану його донечку. Чи не сталося з Ільзою щось лихе? Тієї жахливої миті Алланові Барнлі довелося

сповна заплатити за своє дотеперішнє ставлення до власної дитини.

— Що сталося? — запитав різко, майже брутально, як зазвичай.

— Ох, Аллане, — скрушно зітхнула Елізабет Муррей, — хай Бог нам простить.

— Отже… то Ільза… — упалим голосом промовив доктор Барнлі.

— Ні, ні… не Ільза.

І вона повідала йому, що знайшли на дні криниці старого Лі, розповіла, яка доля спіткала прекрасну, усмішливу молоду жінку, чиє ім’я протягом дванадцяти років не вимовляли його вуста.

Лиш увечері другого дня Емілі побачила перед собою доктора. Лежала ослаблена, худюща, з обличчям, поцяткованим червонястим висипом, однак притомна і з ясною свідомістю. Аллан Барнлі стояв коло ліжка й приглядався до неї.

— Емілі, мила дитино, чи знаєш, що ти зробила для мене? Один лиш Бог відає, як тобі це вдалося.

— А я думала, ви не віруєте в Бога, — мовила здивована Емілі.

— Ти повернула мені віру, дитя моє.

— Як? Що я зробила?

Доктор Барнлі зрозумів, що вона не пам’ятає своїх марень. Лаура сказала йому, що дівчинка, здобувши обіцянку тітки Елізабет, спала довгим і глибоким сном, а пробудилася вже без гарячки, і висип на тілі проступав дуже швидко. Ні про що не питала й нічого не казала.

— Як почуватимешся краще, то розкажемо тобі все, — обіцяв доктор, усміхаючись до дівчинки. Його посмішка була дуже зворушливою, чи не ніжною.

«Тепер він посміхається очима — не тільки вустами», — подумки відзначила Емілі.

— Як, звідки вона довідалася? — пошепки питала Лаура Муррей, коли вони з доктором Барнлі спускалися сходами. — Я не розумію цього, Аллане.

— Я теж. Це явище з розряду надприродніх, Лауро, — поважно відказав доктор. — Я знаю одне: ця дитина повернула мені мою кохану Беатрісу, чисту, ніжну та віддану. Те, що сталося, можна пояснити хіба тільки так: Емілі, найімовірніше, розповіли про Беатрісу, і це її мучило, звідси й оте безнастанне: «Вона не могла вчинити цього». А трагедія старого Лі, безумовно, справила на неї глибоке враження, бо Емілі — вкрай чутлива, тонкошкіра дитина, що є і завше буде спраглою драматичних моментів людського життя. У своїх мареннях вона сплутала історію моєї дружини з оповіддю Джиммі про той злощасний колодязь; решта є збігом обставин. Як думати головою, то я схильний пояснювати все саме так, а втім, Лауро, тепер я лиш покірно кажу: «Нехай провадить їх мале дитятко».

— Мати нашої мачухи була шотландкою, з гірських шотландців. Вона так само була наділена шостим чуттям, — сказала Елізабет. — Досі я не вірила в це, однак тепер…

Коли Емілі відновила свої сили й могла вислухати всю історію від початку до кінця, мешканці Місячного Серпа вже майже заспокоїлися. Людські рештки, знайдені на дні криниці, було поховано на кладовищі в Шрусбері, в гробівці Мітчелів, а на кам’яній плиті викарбувано такий напис: «Присвячується пам’яті Беатріси Барнлі, коханої дружини Аллана Барнлі». Доктор Барнлі всякої неділі відвідував церкву, і це щоразу викликало справжню сенсацію. Як Емілі була вже у змозі вставати з ліжка, тітка Лаура повідала їй усе.

— Я знала, що мати Ільзи не могла такого вчинити, — мовила Емілі з тріумфом у голосі.

— Тепер ми картаємо себе за брак віри чи пак довіри, — сказала тітка Лаура. — Ми повинні були знати те, що серцем відала ти, але все видавалося таким очевидним! Вона була вродливою, лагідною, веселою жінкою; ми вважали її дружбу з кузеном цілком природньою. Тепер ми знаємо, що все так і було, та протягом тих років, що минули від часу її зникнення, ми думали інакше. Пан Джеймс Лі точно пригадує, що тієї ночі, коли зникла Беатріса, криниця була відкритою. Увечері його наймит прибрав старі дошки, щоб замінити їх новими. Аж раптом запалав сусідній будинок, і всі побігли гасити пожежу. Тим часом запали сутінки, забити криницю новими дошками було вже незмога, і той чоловік мусив лишити криницю розкритою до наступного ранку. На другий день пан Лі, довідавшись про незакритий колодязь, сильно розгнівався, заявивши, що це неподобство — лишати криницю в такому стані на ніч. І самотужки забив її новими дошками. До дна він не придивлявся, а, зрештою, нічого б і не угледів. Така глибина! Ніхто не був свідком нещастя, й ніхто не зіставив дату зникнення Беатріси з датою тієї «події», що криниця лишалася розверстою цілу ніч. Натомість лихі язики розпустили плітки, начебто Беатріса помандрувала з кузеном до Південної Америки на кораблі «Біла Пані». Мовляв, пішла його проводжати, а назад і не думала повертатися. Поверталася! — і знайшла свою смерть у глибочезній криниці. Страхітливий кінець для молодої, красивої жінки, однак не такий жахливий, як те, що ми всі припускали. Дванадцять років ми кривдили пам’ять небіжчиці! Але ж, Емілі… скажи, на Бога, як ти про все довідалася?

— Не знаю. Тепер мені здається… я бачила сон… бачила матір Ільзи, що йде полями, наспівуючи якусь веселу пісеньку. Було темно… а все ж я угледіла винового туза на її чолі… Ах, тітонько, не знаю… я воліла б не думати про це — сама не знаю, чому.

— Тоді облишимо цю тему, — лагідно сказала тітка Лаура. — Про Божі таємниці краще не говорити.

— А Ільза? Тепер її тато любить її? — з живою цікавістю запитала Емілі.

— Чи любить її?! Та він не знає, як виявити їй своє обожнення! Це наче вибух батьківської любові за довгих дванадцять років байдужості й недбальства.

— Тепер він псує її надмірною поблажливістю, як давніше псував недостатньою увагою, — зазначила Елізабет, увійшовши до кімнати з вечерею для Емілі. Вона чула сестрині слова.

— Треба дуже, дуже багато любові, щоб зіпсувати Ільзу, — засміялася тітка Лаура. — Вона всмоктує всі вияви батькових почуттів, як та губка. Й відповідає батькові любов’ю, близькою до благоговіння. Нема в ній анітрохи образи за довголітнє занедбування.

— Нелегке ж перед ним завдання, — похмуро мовила Елізабет. — За ті дванадцять років дитина просто здичавіла. Тяжко буде виховати її належним чином.

— Любов здатна творити чудеса, — м’яко зауважила тітка Лаура. — Ільза вже давно, як ти, Емілі, здогадуєшся, поривається прийти до тебе з гарячим поцілунком. Не може дочекатися тієї хвилини! Але мусить заждати, щоб не заразитися. Я порадила їй написати до тебе, та вона каже, що воліє і з тим зачекати, аж доки зможеш сама прочитати її листа: не хоче, щоб я тобі його читала. Мабуть, — знов засміялася, радісним сміхом, тітка Лаура, — мабуть, Ільза збирається повідати тобі чимало цікавого.

— Не знаю, чи є на світі людина така щаслива, як я нині, — сказала Емілі. — А ще, тітко Елізабет, я знов відчуваю голод, і це дуже приємно!





Розділ 31. Велика мить у житті Емілі

Здоров’я Емілі відновлювалося дуже повільно. Процес фізичного одужання тривав нормально, але душевна, чуттєва кволість, певна апатія не полишали її. Що вдієш: не можна безкарно дотикатися до найсокровенніших таємниць, таємниць життя і смерті. Тітка Елізабет говорила, мовляв, Емілі «вередує», та й годі. Але дівчинка була занадто спокійною і щасливою, щоб вередувати. Казати просто, життя на певний час утратило для неї свою принадність, що стало наслідком вичерпання життєвої енергії. Виснажена батарея дуже помалу наповнювалася електричним струмом.

Навіть якби вона була в доброму здоров’ї, то все одно тепер не мала би з ким бавитись. Перрі, Ільза і Тедді теж захворіли на кір — усі троє в один день. Пані Кент одразу з гіркотою заявила, що Тедді заразився від Емілі, хоч насправді всі вони підхопили заразу в недільній школі, яку відвідували й діти з Гусячого Ставу. Пошесть охопила все Чорноводдя, мало не всі діти лежали хворі; у Тедді й Ільзи перебіг недуги виявився досить легким, та Перрі, який при перших ознаках хвороби категорично зажадав переправити його до тітки Томаси, деякий час був на межі смерті. Емілі не повідомляли про небезпеку, що затяжіла над його життям, допоки вона не минула, однак і тоді це справило на неї приголомшливе враження. Що там казати — навіть тітка Елізабет ходила зажурена й налякана, з подивом зауваживши, що без Перрі в Місячному Серпі так порожньо і незатишно.

На втіху Емілі, Дін Пріст провів цей невеселий відтинок часу в Чорноводді. Його товариство було недужій дівчинці саме тим, чого вона потребувала. Він допомагав їй відновити душевні сили. Разом ходили на довгі прогулянки за межі Чорноводдя. І завжди їх супроводжував Твід. Бували вони у таких кутках, куди Емілі ще ніколи не забрідала. Щовечора спостерігали, як блідий місяць ставав дедалі білішим, дедалі більшим. Дивилися на зорі, що сходять, і Дін розкривав перед Емілі таємниці зоряного неба, називав їй сузір’я, водночас оповідаючи міфи, що пов’язані з тим або тим сузір’ям. Проте… першого ж дня, коли Тедді став одужувати, Емілі побігла до оселі Кентів і пробула там від полудня до вечора, а Горбань Пріст рушив на прогулянку самотою, якщо взагалі рушив…

Тітка Елізабет була з ним неабияк привітна й люб’язна, хоч Прістів з Попового Ставу не жалувала й ніколи не почувалася впевненою у собі під насмішкуватим поглядом зелених очей «Горбаня», котрі, як їй здавалося, мали за ніщо і Мурреївську гордість, і навіть Мурреївські традиції.

— Він не позбавлений Прістівської пихи, — мовила вона до Лаури. — Втім, це не розвинено в нім так сильно, як у інших Прістів. Але він позитивно вплинув на Емілі — від часу його приїзду вона явно пожвавішала.

Емілі справді жвавішала, верталася до повнокровного життя й у вересні, коли епідемія кору минула зовсім, а Дін Пріст (як завжди, несподівано) вирушив у чергову мандрівку Європою, вона ладна була знову взятися до навчання, перерваного недугою. Вона стала трохи вищою й худорлявішою, ніж до хвороби, трохи менш дитинною; круг великих сірих очей тепер незмінно темніли широкі кола — вони ж бо дивилися в вічі смерті й читали в Книзі Чудес, що зберігається за сімома замками. Через те й блищали якимсь дивовижним блиском, чи не одсвітом неземної містерії, яку вона мимоволі підгледіла. Це бачив Дін Пріст; одразу помітив це й пан Карпентер, коли всміхнулася до нього зі своєї парти.

— Дитячість душі вона вже переросла, хоч фізично ще дитина, — пробурмотів учитель до самого себе.

Одного жовтневого дня, по обіді, пан Карпентер звернувся до неї з неочікуваним проханням: прочитати йому декілька своїх віршів.

— Не маю наміру заохочувати тебе до віршування, — відверто сказав він. — Ймовірно, ти не вмієш писати справжніх поезій і так ніколи цього й не навчишся. А все ж я хочу переконатися… Якщо писане тобою є безнадійним, то скажу це тобі навпростець, без манівців. Навіщо гаяти роки й роки на пусту справу; принаймні свого сумління я цим не обтяжував би. А може, я визнаю, що ті недосконалі твори, попри все, дають підстави сподіватися на щось у майбутньому?

Того пам’ятного дня Емілі протягом кількох годин вибирала, зважувала «за» і «проти», бракувала. Робила це з якоюсь навіть урочистістю! Кінець кінцем, до тоненького стосику віршів додала одну з новел, яку вважала чи не найкращою. Наступного дня вона прийшла до школи з такою таємничою і значущою міною, аж Ільза образилася: почала її лаяти — і враз осіклася. Вона-бо дала батькові слово позбутися всякої лайки і вживання прізвиськ. Відтак її мовлення поступово наближалося до канонів, усталених у Місячному Серпі.

Емілі почувалася зле: була знервована, схвильована до краю. Думка пана Карпентера важила для неї дуже багато. Отець Кассіді радив їй писати й надалі. Дін Пріст передрік, мовляв, колись вона буде справжньою майстринею слова. А може, обидва лишень хотіли її підбадьорити чи пак не хотіли боляче її уразити? Емілі знала, що пан Карпентер так не чинитиме. Отож, цей день був днем остаточного вироку в найважливішій справі її життя. Що ж дивного, що вона з трепетом у серці очікувала розв’язки?

По скінченні уроків пан Карпентер велів їй залишитися. З лиця була такою блідою, що серед її товаришок запанувала думка, мовби на неї чекає велика неприємність: вочевидь, пан Карпентер застукав її поза школою на чомусь жахливому! Рода Стюарт зловтішно посміхалася, чого Емілі, однак, не зауважила. Вся істота її була поглинена присудом, що невдовзі мав пролунати з учителевих уст.

Школярі й школярки залишили класну кімнату. Пан Карпентер видобув із шухляди папери, вручені йому Емілі ще зранку, й сів проти неї, метнувши на дівчинку бистрий погляд. Відтак начепив на ніс окуляри і розгорнув перший аркуш. Емілі стежила за кожним його рухом і насилу стримувала тремтіння рук. То було тяжке випробування. Вона вже шкодувала, що втаємничила пана Карпентера у свою творчість. Її поезії добрими не були — звісна річ, не були. І видавець «Тижневика» мав рацію, не надрукувавши їх.

— Гм… — озвався вчитель. — «Захід сонця»… Боже милостивий, скільки ж поезій написано вже на цю тему!

Хмари скупчилися у величезну масу

Край західної брами неба.

Чекають там, де духів товпище виблискує

очима зоряними…

Чорт забирай, що це значить?

— Не… не знаю, — простогнала Емілі, збентежена іронічними іскорками в його зіницях.

— На милість Божу, дитино, не пиши того, чого сама не годна збагнути. А це «Життя»? «О життя, від якого не жадаю веселкових барв…» Невже це щиро? Подумай-но, дівчино! Поміркуй, чи справді не жадаєш від життя «веселкових барв».

Емілі силкувалася опанувати себе. Попри те, засоромилася, усвідомивши до кінця, що висловилася гучно, однак неправдиво, нещиро.

— Ні, — відповіла після деякої паузи, — я прагну тих барв, тобто радості… дуже сильно прагну.

— Здогадуюсь. Ми всі того прагнемо. Це зрідка випадає нам на долю, однак не будемо лицемірами й не станемо твердити, що радість нам непотрібна. А це що? «Червень». На Бога, дівчино, не оспівуй у сонетах червень. Ця тема заяложена до краю.

— Червень безсмертний! — чи не крикнула Емілі; очі її аж блискали. Поклала собі не поступатися панові Карпентеру — ні в чому.

Втім, учитель відклав «Червень», навіть не читаючи.

— «Змучена світом голодним». Що ти знаєш про голодний світ? Ти ж бо живеш поміж старих дерев і старих панн. Світ — голодний, правда, але ти про це нічого не знаєш, тому твердження, виведене твоїм пером, є штучним. Так, «Ода до зими». Гм, пори року для молодих поетів є справжньою хворобою росту. «Весна тебе не забуде» — оце гарний рядок, єдиний на всю оду… «Магніт і напруга» — вірш занадто повчальний. Ще не маєш права повчати інших. А цей рядок:

Лице її було блідим, немов ясна зоря, що сходить…

Ти поглядала в люстро, складаючи цього вірша?

— Ні, — з обуренням відказала Емілі.

— «Коли вранішнє світло має над узгір’ями, неначе корогва» — гарний образ, гарний рядок.

=Ах, жити ранком таким —

Яка для душі насолода!=

Це ніби списано з Вордсворта. «Світанок»: «Ті тихі тривоги, що навідують нас уночі»… А звідки, дитя моє, ти знаєш про тиху тривогу, що навідує людину вночі?

— Дещо знаю про це, — запевнила Емілі, згадуючи свою першу ніч у Поповому Ставі.

— Скільки ж тобі років, маленька?

— У травні виповнилося тринадцять.

— Гм, «Ода до інфанти пані Джорджи Ірвінг». Маєш звертати увагу на назви, Емілі, — твої-бо такі ж старосвітські, як свічі в Місячному Серпі. Цей вірш зовсім не вартий уважного читання. Так, «Вересень». Мені здається, у твоїй збірці не бракує жодного з місяців — хіба ні? Гм… з одного боку, купа недолугих, позбавлених смаку і сенсу віршів, а з другого — ці ж вірші, попри все, виказують непогані здібності. До речі, Емілі, ти надуживаєш словами «пурпур», «пурпуровий».

— Ах, це таке звучне слово!

— Отже, Емілі: десять гарних рядків на чотириста кепських. Десять відносно гарних! — а решта дурниці. Такий підсумок.

— І мені так здається, — ледь чутно озвалася Емілі.

Її очі наливалися слізьми, губи тремтіли. Опанувати себе не вдавалося. Зазнала нового приниження: її гордість було уражено, і дуже боляче. Почувалася живою свічею, яку брутально згасили.

— Ти плачеш? — запитав пан Карпентер.

Емілі витерла сльози і спробувала посміхнутись.

— Прикро мені, що вам… так… не сподобалося, — простогнала вона.

— Хіба не сказав тобі, що знайшов десять добрих рядків? Дитино, заради десятка добрих людей, заради десятка праведників було помилувано Содом.

— Ви гадаєте, що кінець кінцем… — свічка надії зажевріла знову.

— Авжеж, саме так і гадаю. Якщо у твої тринадцять ти маєш за душею десять добрих рядків, то, сягнувши двадцяти, матимеш таких рядків десять разів по десять, тобто сотню. Тільки не думай, наче ти геній. Попри все, є в тобі певна іскорка, яку належить берегти і плекати. Одначе мусиш працювати в поті чола. А це що?

Емілі з калатанням серця простягнула йому одну з книг, подарованих кузеном Джиммі. Вона знову почувалася щасливою, аж сяяла, знов уявляла себе великою письменницею. Вже бачила своє імення надрукованим грубим шрифтом: «Емілія Б. Стар, видатна поетка», «Е. Берд Стар, великонадійна молода повістярка».

Її марення були перервані гучним реготом пана Карпентера. Емілі здивувалася: чого він так регоче? Вона не пригадувала у своїй новелі нічого кумедного.

— Отже, ти гадаєш, ніби я виглядаю негарно, коли промовляю молитви? — запитав пан Карпентер, явно потішений.

Емілі поглянула на нього спантеличено. І врешті збагнула: дала йому не ту книгу, яку збиралася дати. Ця містила начерки, ескізи, замальовки з натури, а передовсім портрети жителів Чорноводдя, і серед інших — його, пана Карпентера, словесний портрет! То був сильний, яскравий портрет; учитель поставав у ньому, як живий. Емілі цього, напевно, не усвідомлювала, а пан Карпентер збагнув одразу: читаючи, він бачив себе наче в дзеркалі. Були тут речення достоту приголомшливі: «Виглядає так, ніби знає багато речей, котрі ніколи не стануть йому в пригоді». Або: «Гадаю, він носить це чорне понеділкове убрання лише для того, щоб мати ілюзію, наче ніколи в житті не заглядав у чарку». Й звідки в цієї шмаркачки така проникливість, такі влучні характеристики?

— Мені страшенно прикро! — озвалася Емілі, збентежена й зашаріла.

— Чому ж? Я волію цього, а не твоїх поезій, котрі, правду казати, невисокого рівня. Тільки це — література, література в найкращому розумінні даного слова. А ще як подумати, що тобі лиш тринадцять років! Емілі, скажи-но мені, для чого ти пишеш? Що тебе спонукає?

— Пишу, аби стати славетною і багатою, — холодно відповіла Емілі.

— Це єдина причина?

— Ні. Я неймовірно люблю писати.

— Краща спонука, однак і цього недостатньо. Скажи мені, ти писала б і в тому разі, якби була зовсім убогою, бідною, мов церковна миша, якби знала, що ніхто не читатиме твоїх творів?

— Ще б пак, — відказала Емілі згорда. — Я мушу писати! Цій силі я не здатна опиратися, вона сильніша за мене…

— Тоді все добре! Спинайся на верхогір’я, дитино! Піднімайся вище і вище, не припиняй працювати! За тридцять років я, старенький, маю пишатися, що Емілія Берд Стар була моєю ученицею. А тепер іди, іди, поки я не згадав, які нешанобливі спостереження ти занотовуєш про свого вчителя, поки я добряче не розгнівався…

Емілі пішла, схвильована і ще трохи зніяковіла, однак утішена, незважаючи на пережиті страх і замішання. Здавалося, цілий світ променіє, поділяючи її радість. Пан Карпентер дивився їй у спину, допоки не зникла за дверима.

— Яка натура! — мовив пошепки. — Це дівчисько володіє тим, чого я ніколи не мав, а проте віддав би за це життя. Але «боги не дозволяють нам бути їхніми боржниками», отож і вона заплатить за свій дар, неминуче заплатить…

Надвечір Емілі сиділа у своїй кімнаті. Знадвору чути було силу-силенну звуків — сильніших і слабших. Долі, на лужку, юна киця Дафі ганялася за сухим листям. Її рухи були граційними, вишуканими, спритними. Емілі замилувалася ними, так само, як гладенькою поверхнею викошених лук та вижатих ланів, як он тою блідою зірочкою на чистій небесній блакиті.



Осінній вітер ніс павутиння бабиного літа — звідкись з-за пагорбів, напевно, з царства добрих чаклунок. З гайка Високого Джона долинав сміх; так можуть сміятися фавни, подумала Емілі. Там, у гайку, на неї чекають Ільза, Тедді та Перрі. Либонь, приготували на сьогоднішній вечір якийсь веселий сценарій. Вона приєднається до них — аякже! — втім, ще не зараз, пізніше. Була настільки сповнена почуттями, що, перш як вернутися зі світу мрій та видив до реальності, мусила «вихлюпнути» цей надмір почуттів на папір. Був час, коли вона виливала душу в листах до батька. Цей час минув без вороття. Зате ось на столі перед нею лежить новенька книга від Джиммі. Вона присуває її до себе, бере в пальці перо й виводить на першій, незаймано білій сторінці:



Місячний Серп

Чорноводдя

8 жовтня

Вестиму щоденник, який вийде друком, коли мене вже не буде на світі.

КІНЕЦЬ
Примітки


1

Засмажений шматок яловичини.



2

Казкова потвора.



3


Діти в Канаді знаходять різдвяні подарунки або під ялинкою, або, як і в Англії, в традиційній «панчішці», яку дитина у Святвечір кладе на комин. — Прим. перекладача.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка