Книга перша з англійської переклав Олег Бурячківський



Сторінка14/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.85 Mb.
ТипКнига
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

22 липня

«Ох, милий батьку, я в такій зажурі! Не знаю, що діяти. Розбила люстро тітки Ненсі — те саме, часів Карла Першого. Таке враження, ніби все відбувається в моторошному сні.

Було так. Я зайшла до спальні тітки Ненсі — вкотре поглянути на змію. Проходячи повз люстро, я ненароком зачепила його рукавом: люстро злетіло з цвяха й розбилося на друзки. Спершу я втекла, однак невдовзі повернулася, ретельно розібрала рештки дзеркала на окремі скалки й сховала за софою. Нині тітка Ненсі спить в іншому покої — до своєї опочивальні навіть не заходить, бо ту кімнату занадто нагріває сонце, і там стоїть страшенна спека. Може, вона взагалі нічого не зауважить? Але мене достоту переслідує цей випадок. Думаю про це безупину. Ніщо не тішить мене, ніщо. Знаю: тітка Ненсі, як довідається про те злощасне дзеркало, страшенно розгнівається й ніколи мені не пробачить. Вночі я не склепила очей — так побивалася. Джим Пріст прийшов до мене бавитись, однак невдовзі сказав, що зі мною нудно, й подався додому. Зазвичай Прісти говорять те, що мають на думці. Звісно, зі мною було нудно, а хіба могло бути інакше? Все думаю, чи може тут зарадити молитва. Але не знаю, можна мені молитися чи ні, адже я ошукую тітку Ненсі.»

24 липня

«Любий тату, життя — дивна річ. Ніщо в житті не діється так, як ми собі уявляємо. Минулої ночі я знов не стулила очей — так журилася. Все картала себе, що я боягузка і що дію всупереч нашим родинним традиціям. Кінець-кінцем, не витримала: можу зносити погану думку про мене інших людей, але довго не можу зносити моєї поганої думки про себе саму. Тож підвелася з ліжка й попрямувала до вітальні, де тітка Ненсі ще грала з собою в карти. Уздрівши мене на порозі, вона голосно запитала, що, на Бога, привело мене сюди о такій порі. Я відповіла майже скоромовкою: „Тітко Ненсі, я розбила твоє люстро часів Карла Першого, а скалки сховала за софою“. І стала чекати на грім та блискавки. А тітка Ненсі: „Боже, яке щастя! Давно вже кортіло мені скинути його на підлогу, та все не ставало відваги… Прісти лишень дожидали моєї смерті й заздалегідь сперечалися між собою, хто успадкує це люстро, а тепер воно нікому не дістанеться — дзуськи! Гайда в ліжко, і спи спокійно“. Я запитала: „То ти зовсім не гніваєшся, тітко Ненсі?“ „Коли б то була пам’ять по Мурреях, то гнівалась би, ще й як! А про власність Прістів я дбати не зобов’язана“.

Тож повернулася до своєї опочивальні, милий тату, почуваючись дуже добре, втім, не так героїчно, як прямувала була до вітальні.

Сьогодні отримала від Ільзи листа. Пише, що Майк є батьком кошенят, яких виховує кішка Високого Джона. Либонь, для того, щоб тітка Елізабет їх не втопила. Тож мушу вертатися додому й доглядати цих кошенят. Дістала також листа від Тедді — властиво, кілька малюнків, на яких зображено Ільзу й Перрі, а ще гайок Високого Джона. Роздивляючись ті малюнки, я відчула, як сильно тужу за своєю домівкою».

28 липня

«Батьку, любий, я дізналася всю правду про Ільзину матір. Це так жахливо, що навіть тобі не в силі про це писати. Не хочу вірити в те, що почула, але тітка Ненсі запевняє, що це правда. Не думала, що на світі трапляються такі жахіття. Ні, не можу повірити і не повірю — хай собі кажуть, мовби це правда. Я знаю: мати Ільзи неспроможна була скоїти щось подібне. Це якась огидна помилка. Я така нещасна! Почуваюся так, ніби вже ніколи не бути мені щасливою. Минулої ночі плакала в подушку — так само, як героїні книжок із бібліотеки тітки Ненсі».

Розділ 25. «Не могла це вчинити»

Тітка Ненсі й Каролін Пріст обмінювалися спогадами з літ минулих і тим оздоблювали сірі дні своєї старості. Переповідали одна одній всілякі родинні події в присутності Емілі, не зважаючи на юний вік слухачки. Гомоніли про народини, скандали, трагедії, сконання — про все, що перейшло через їхні сиві голови й старечі серця. І на подробиці не скупилися. Тітка Ненсі особливо кохалася в подробицях. Не забувала нічого, не пропускала й найдрібнішої деталі: гріхи й провини, давно поховані вкупі з грішниками та провинниками, безнастанно викопувалися й ретельно перетрушувалися суворою старою жінкою.

Емілі не могла сказати на певно, чи був їй до вподоби цей нестримний потік спогадів. Так, це було цікаво, навіть захопливо, тамувало її спрагу вражень і знань, але не раз після чергового сеансу одкровень вона поринала в гнітючий настрій, мовби зненацька перед нею розчахнули вікно на бридкий, загиджений краєвид, не призначений для її невинних очей. Як слушно зауважила тітка Лаура, молодість Емілі була до певної міри щитом для незрілої ще душі, проте дівчинка не могла не розуміти й не брати до серця такі скорботні історії, як оповідь про вчинок Ільзиної матері, чию ганьбу, чий біль тітка Ненсі розкрила одного дня пополудні.

Стояла тоді червнева спека. Емілі, підібгавши ноги, лежала на канапі й читала книжку. Надто спекотно було для забав у саду. Емілі почувалася прекрасно.

Велителька Вітрів раз у раз озивалася до неї зі сторони моря, дерева шуміли за вікнами, вкриті білим пахучим цвітом. Вряди-годи пахощі — п’янкі, розкішні — вривалися в кімнату. Світ був чудовим, та й годі. Отримала листа від тітки Лаури, а в нім — новина: одне з кошенят, що їх ростила кішка Високого Джона, чекає на неї в Місячному Серпі. По смерті Зухвалої Сел Другої Емілі була певна, що вже ніколи не хотітиме котика чи кицю. А нині відчула: хоче, і сильно… Добре їй було. Так добре, що з охотою склала б якісь подячні дари на вівтар богів, якби відала про їх існування і про всілякі поганські звичаї.

Тим часом тітка Ненсі вже досхочу награлася в карти. Тож відсунула їх і взялася за мереживо.

— Емілі, — заговорила вона, — тітка Лаура згадує коли-не-коли про одруження доктора Барнлі?

Емілі, зненацька вихоплена зі стану зосередження, в якому перебувала, читаючи, підвела очі з виразом нехіті на обличчі. Все Чорноводдя пліткувало про це. А тепер і в Поповому Ставі порушують цю непотрібну тему.

— Ні, не згадує! Я, зрештою, впевнена, що він не одружиться. Доктор Барнлі не терпить жінок.

Тітка Ненсі зареготала. А тоді пояснила:

— Ох, минуло одинадцять років, відколи його дружина накивала п’ятами. Будь-який інший мужчина вже махнув би рукою. Тільки не Аллан Барнлі! Адже він упертий — і в коханні, і в ненависті. Ще кохає свою дружину й тому ненавидить пам’ять про неї, а заразом і весь жіночий рід.

— Ніколи не чула до пуття, як усе було, — мовила Каролін. — Хто його дружина?

— Беатріса Мітчел, із тих, шрусберівських Мітчелів. Їй було вісімнадцять, коли Аллан взяв її за дружину. А йому вже виповнилося тридцять п’ять. Дивись, Емілі, — не вчини такої дурниці: не виходь за чоловіка, значно старшого від тебе.

Емілі мовчала. Геть забула про книжку. Слухала, витріщивши очі, адже була за який крок до розкриття таємниці, що мучила її так довго. Боялася тільки, щоб тітка Ненсі не замовкла або не змінила тему.

— Я чула, вона була красунею, — зауважила Каролін.

— Як на чий смак. На мій погляд, була вродливою — вельми! Над лівою бровою мала родимку — немовби червоне сердечко. Як випадало бачити Беатрісу, я завжди гляділа на її родимку — очей не могла відвести. Аллан шаленів од її краси. Перед заміжжям вона була ще та кокетка! Втім, треба віддати справедливість — опісля весілля поводилася бездоганно, принаймні про око людське. Була вітрогонкою — скільки пам’ятаю, завжди сміялася, співала, танцювала… То була дружина аж ніяк не для Аллана Барнлі, як хочете знати мою думку. Йому б одружитися з Лаурою Муррей! Та чи вагається чоловік, коли має вибрати між вертихвісткою й жінкою розважливою? Вертихвістка завжди візьме гору, Каролін. Ось чому ти так і не вийшла заміж. Була занадто розважливою! А я здобула собі чоловіка, прикидаючись вітрогонкою. Пам’ятай про це, Емілі! Як маєш розум, то навчись його приховувати. Більше здобудеш тонкою ніжкою, аніж розумом.

— Облишмо вже ноги Емілі! — роздратовано мовила Каролін, прагнучи дальшої оповіді. — Кажи-но про Барнлі.

— Отож, її кузен, Лео Мітчел зі Шрусбері, гарний на вроду хлопчина, до того ж моряк, закохався в Беатрісу. Подейкують, Беатріса кохала його ще до заміжжя, однак її змусили побратися з Барнлі, що батькам її видавався кращою партією. Хтозна? Плітка бреше де

сять разів, а на одинадцятий каже правду. Вона говорила Алланові, мовляв, кохає його, а він вірив. Коли ж Лео повернувся з плавання й застав Беатрісу вже заміжньою, то сприйняв це доволі спокійно, чи не байдуже. Але з Чорноводдя навіть не виїжджав. Бачились вони часто. Беатріса мала стількох покровителів! Вони з Лео були майже ріднею, як вона говорила, а Беатрісі в Чорноводді жилося так самотньо! Він же мав лиш одного-єдиного брата. Аллан довіряв дружині беззастережно — був просто засліплений її чарами. Він одвідував пацієнтів, а Лео тим часом підсолоджував молодій жінці години чекання. Врешті-решт, корабель, на якому плавав Лео, причалив до наших берегів, а коли незабаром відплив до Південної Америки, на його облавку опинилися й Лео з Беатрісою.

Чудний звук долинув од канапи, з її кутика. Якби співрозмовниці поглянули в той бік, то уздріли б, мов крейда, біле дитяче обличчя з витріщеними від жаху очима. Втім, не поглянули: робили собі мереживо й пліткували, вельми задоволені своїм життям.

— І що тоді сталося з доктором? Як він це пережив? — питала Каролін.

— Хто може знати на певно? Вернувся додому пізно ввечері. Дитя спало у своїй колисці, служниця сиділа побіля нього. Повідомила Алланові, що пані Барнлі поїхала з кузеном — проводить його і невдовзі повернеться. Аллан чекав. Таж не мав жодних сумнівів, ані підозр! Але вона так і не повернулася. І не думала вертатись. Уранці корабель відчалив. На облавку знаходилась і Беатріса — всі знали про це. Аллан не зронив ні слова, тільки заборонив вимовляти її ім’я у своїй присутності. Однак судно, на якому відплили коханці, затонуло. Таким був кінець Беатріси — її вроди, її сміху, її кохання.

— Проте не кінець її сорому, її ганьби, якими, зрештою, вкрила свій дім, свою родину.

— Ех, чоловік має пильнувати свою дружину… На милість Божу, дитино, — що тобі сталося?

Емілі стояла спереду від канапи й, здавалося, відштовхувала, обіруч відштовхувала від себе якогось невидимого ворога.

— Я вам не вірю! — крикнула вона розпачливо. — Не вірю, що мати Ільзи вчинила це. Не могла це вчинити… Ні! Ільзина мати? Ні! Ні! — в нестямі повторювала Емілі.

— Тримай її, Каролін! — гукнула тітка Ненсі.

Та Емілі бігом перетнула покій і стала на порозі.

— Не чіпайте мене! — крикнула вона палко. — Не чіпайте мене! Ви… Ви з насолодою мовите про цей випадок!

І вибігла з кімнати геть. Якусь хвилину тітка Ненсі почувалася присоромленою. То вперше її спіймали на гарячому, схопили за старого язика, ласого до всяких обмов, до смакування скандальних подробиць. Вона знизала плечима.

— Все одно це дівча не зможе прожити життя загорненим у вату. Я гадала, вона давно вже чула цю історію в Місячному Серпі. Ну, якщо тепер оповість, про що тут довідалася, тим двом цнотливим дівицям, то накличе на мою голову некволі громи. А ти, Каролін, припини вже нарешті випитувати в мене про всякі сімейні чвари у присутності того дівчиська. Ти геть ненаситна, коли йдеться про плітки. І це у твоєму віці! Я дивуюсь тобі. Ба більше: мені соромно за тебе!

По цій промові обидві далі взялися робити мереживо й снувати нескінченну нитку споминів. Емілі ж кинулася на ліжко в червоній кімнаті й гірко заплакала. Це жахливо! Ільзина мати втекла, полишивши напризволяще рідну свою дитину. Для Емілі цей вчинок був потворним, жорстоким, незбагненним, та й годі. Не могла в це повірити: тут не минулося без якоїсь помилки — так, безумовно!

«Може, відплиття заскочило Беатрісу зненацька, — силкувалася виправдати її Емілі. — Може, зійшла на палубу, щоб на прощання поцілувати двоюрідного брата, аж тут пролунав сигнал відплиття, підняли кітву й за хвилину вона з кораблем опинилася у відкритому морі. Повернутись на берег було вже незмога, тож мусила покинути любе своє малятко.»

Ця історія переслідувала Емілі цілими днями. Ні про що інше вона неспроможна була думати. Це мучило її трохи не фізично. Переживала справжній розпач. Боялася повернення до Місячного Серпа й зустрічі з Ільзою. Доведеться ретельно приховувати від неї жахливу правду. Адже Ільза ні про що не здогадувалася. Одного разу вона спитала Ільзу, де поховано її матір. Ільза відповіла: «Не знаю. Мабуть, на цвинтарі, де лежать усі Мітчели».

Емілі заламувала руки. Була рівною мірою вразлива до неподобства і горя людського, як до краси і щастя, а трагедія, про яку довідалася, викликала в ній і огиду, і гостре співчуття воднораз. Не припиняла думати про неї — ні вдень, ні вночі. Її життя в Поповому Ставі зазнало змін. Тітка Ненсі й Каролін уже не пліткували в її присутності. Емілі відчувала, що були задоволені, коли виходила з кімнати, бо тоді могли цілком розкріпачитись, діставали свободу говорити про що завгодно. Дівчинка не в силі була занотовувати свої думки і враження у книзі, подарованій кузеном Джиммі, ба навіть не здатна була писати до батька. Якась перепона виникла поміж нею і звичними її радощами. Чисте джерело її душі немовби зазнало отруєння.

Здавалось, ніколи в житті вже не звідає щастя — такою сильною була її реакція при першому, власне, зіткненні з гріхом і розпустою. А в глибині душі все одно ворушився сумнів, і Емілі казала собі: «Ні, не могла мати Ільзи так учинити!» Але як це довести? Ніяк! От і з’ясовано було «таємницю», що непокоїла її багато місяців, однак тепер сушила собі голову над іншою загадкою, ще «таємничішою»: чому Беатріса Барнлі не повернулася до свого дитятка?

В душі-бо Емілі жила непохитна віра: мати Ільзи відплила випадково, несамохіть. Тоді чому ж не повернулася? Ага: кораблетроща! Й вона загинула в безодні морській.

Розділ 26. Над затокою

«Цікаво, — думала Емілі, — як довго ще жити мені на світі?»

Сьогодні вона скінчила свою щоденну прогулянку над затокою дещо раніше, ніж зазвичай. Вечір видався теплим, одначе вітряним. Повітря м’яке, насичене пахощами живиці, затока — бірюзової барви. Та частина узбережжя, де гуляла Емілі, була такою відлюдною, такою незайманою, мовби тут ніколи не ступала нога людини. Емілі йшла замислена, не дивлячись під ноги. Й зненацька зрадливий, всуціль замшілий ґрунт узбережжя зрушився під невеличкою вагою її тіла. Ноги дівчинки заковзали по поверхні, що несподівано стала похилою, навіть урвистою, — заковзали до води затоки. Вона докладала надлюдських зусиль, аби вчепитися бодай за щось у своїм русі, але що більше старалася, тим швидше осувався піщаний ґрунт, укритий підступним мохом, тим карколомнішим ставав її рух донизу. Була вже за якихось тридцять футів од моря, майже скраю урвистої, трохи не прямовисної скелі. Ще мить — і вже ніхто, ніщо не врятує. Емілі охопили розпач і жах; але раптом відчула, як тіло її затримується: мох, перемішаний з піском, летів додолу, а вона спинилася на краєчку; скельний виступ, що нависав понад хвилями, притримав її, та поверхня його була такою крихкою, такою ненадійною, що найменший порух дівчинки міг спричинити обвал виступу й падіння Емілі в глибину, у хлані морські.

Лежала тихенько, силкуючись дати лад своїм думкам і приборкати страх. Була так далеко від людського житла, що ніхто й не почув би її крику, якби заволала про допомогу. Не сміла навіть поворухнутися, бо кожен її порух міг спричинити обвал того виступу, на якому лежала. Як довго подужає пролежати ось так, нерухомо? Надходила ніч. Коли споночіє зовсім, тітка Ненсі почне хвилюватися й відправить Каролін на пошуки. Але Каролін нізащо її не знайде. Нікому й на думку не спаде шукати її тут, так далеко від Попового Ставу. Пролежати отак цілу ніч, в очікуванні допомоги, яка, можливо, ніколи не приспіє… Емілі зусиллям волі приборкала тремтіння тіла, що в тій ситуації могло призвести до катастрофи.

Вона же раз дивилася смерті у вічі, принаймні думала, що дивилася, — того вечора, коли Високий Джон сказав їй, мовляв, з’їла отруєне яблуко. Та нинішнє її становище було набагато гіршим. Загинути ось тут, у цілковитій самотності, вдалині від дому! Вони там навіть не довідаються, що, власне, сталося, й ніколи її не відшукають — ні живою, ні мертвою. Круки чи коршаки видзьобають їй очі. Так наочно уявляла собі всякі жахіття, аж мало не задрижала всім тілом, що було вкрай небезпечним. Пощезне зі світу чи не так само, як пощезла мати Ільзи.

Що все-таки сталося з матір’ю Ільзи? Навіть у теперішньому, геть розпачливому становищі, Емілі ставила собі це болюче питання. А вона вже ніколи не побачить свого любого Місячного Серпа, ні Тедді, ні молочарні, ані гайка Високого Джона, ані сонячного годинника, ані дорогоцінної збірки рукописів, надійно схованої на горищі в старій отоманці.

«Мушу зібрати докупи всю свою відвагу й терплячість, — міркувала вона. — Єдиний спосіб урятуватися — це зберігати спокій. Спокій, спокій і ще раз спокій! І молитися, молитися подумки. Втішною є думка про те, що Він мене чує. А хоч Він один. О Боже, Боже батька мого — благаю, вчини диво й збережи мені життя, бо мені не здається, що вже наблизився мій кінець. Даруй — не приклоняю колін. Ти ж бачиш: я не можу навіть поворухнутися. А якщо доведеться загинути, — прошу, зроби так, щоб тітка Елізабет не знайшла моїх листів до батька. Зроби так, щоб їх віднайшла тітка Лаура. І не допусти — благаю! — не допусти, щоб Каролін прибирала в моїй кімнаті після моєї смерті, бо вона конче натрапить на книгу в оправі, подарунок кузена Джиммі, й прочитає все, що я про неї написала. Прости мені, Боже, мої гріхи й провини, особливо мою невдячність і те, що я обрізала гривку. І ще прошу: нехай мій батько буде неподалік од мене. Амінь.»

Характерна подробиця: прийшов їй на розум і такий постскриптум.

«І ще одне. Господи Боже мій, вчини так, ох, неодмінно вчини так, аби всі переконалися, що мати Ільзи не повелася так, як вона повелася.»

Лежала без руху. Захід уже клав на воду затоки золоті й червонясті смуги. Вітер посилився, ось чималий камінь відірвався від скелі поблизу Емілі і з гуркотом покотився додолу. Частина скелі, на якій спочивала нога дівчинки, була так само не досить надійно з’єднана з цілою скелею. Будь-якої хвилини вона своєю чергою могла відірватися під натиском вітру й скотитися просто в море. Емілі з розпукою дивилася вділ, подумки вже прощаючись із прекрасним земним світом, на який незабаром перестане дивитися.

І раптом уздріла просто над собою чоловіче обличчя! Далі почула: «Боже великий!», промовлене стиха, але з непідробним жахом. Зауважила, що в незнайомця одна лопатка є трохи вищою, ніж друга. Це, безсумнівно, Дін Пріст, якого прозивали Горбанем. Емілі не важилася й слово сказати. Лиш очі її закликали: «Рятуй мене!»

— Як же тобі помогти? — спитав Дін Пріст, звертаючись радше до себе, аніж до малої. — Не можу до тебе дотягнутися, а враження маю таке, що найменший твій порух відколе цю брилу від скелі. Мушу йти по грубу мотузку, а ти ще побудь сама. Можеш зачекати, дитино?

— Так, — простогнала Емілі. Й посміхнулася, щоб додати йому бадьорості, — усміхнулася своєю неповторною ніжною усмішкою, що зароджувалася в кутиках уст і поступово осяювала все личко. Дін Пріст повік не забуде цієї посмішки, як і вольових очей на обличчі дитини, котрій загрожувала смерть або від гострого каміння, або від захланної морської води.

— Я не гаятиму ні секунди, — запевнив її Дін. — Правда, не можу йти скоро, бо трохи калічний, як бачиш. Але не бійся — я визволю тебе з пастки. Залишаю свого пса — він складе тобі компанію. Твід, а ходи-но сюди!

І свиснув. Великий жовтавий пес, весело вимахуючи хвостом, прибіг миттю.

— Твіде, сиди тут і чекай на мене. Не гавкай і не крути хвостом. Говори до неї самими очима. Зрозумів?

Твід слухняно сів на задні лапи, а Дін Пріст мерщій рушив по знаряддя порятунку.

Емілі лежала й подумки описувала свою пригоду, аби згодом умістити опис у щоденнику. Ще відчувала острах, та вже не так гостро. З радістю передчувала, як завтра писатиме за столом у червоному покої. Це буде неймовірно цікаво!

Дуже втішно було усвідомлювати, що біля неї лежить великий розумний пес. На породах собак вона зналася не так добре, як на породах котів. Але їй вистачало і того, що це створіння дивилося на неї трохи не людськими очима — розумними, вірними, приязними; воно явно її охороняло. Сірий котик є також милим створіннячком, але жоден кіт не сидів би отак поруч і не вселяв би в неї бадьорість своїм поглядом.

«Здається мені, — подумала Емілі, — що пес таки ліпший від кота, особливо в скрутні хвилини життя.»

З півгодини минуло, поки вернувся Дін Пріст.

— Дякувати Богові, ти не зірвалася, — пробурмотів, угледівши Емілі. — Я не мусив бігти так далеко, як припускав: мотузка знайшлася в порожньому човні край берега. Тепер я спускатиму до тебе мотузку. Чи стане у тебе сили вчепитися за мотузку і, якщо земля осуватиметься, триматися за неї доти, допоки витягну тебе нагору?

— Сподіваюсь, — відповіла Емілі.

Дін Пріст зав’язав міцний вузол на кінці мотузки і спустив до Емілі, а другий кінець прив’язав до грубого пня.

— Готово!

Емілі прошепотіла: «Боже милий, допоможи!» — і щосили схопилася за вузол. Тієї ж миті вона всім тілом зависла над прірвою, бо скельний виступ одламався й шубовснув у море. Дін Пріст аж тремтів од натуги. Чи вона в силі триматися за мотузку так довго? І тягнув, тягнув до себе мотузку з усіх сил. Емілі допомагала йому, чіпляючись ногами об майже прямовисну скельну стіну, де тільки могла. За хвилину вона була вже від нього на відстані витягненої руки. Нарешті Дін Пріст ухопив її за руку й витягнув на кручу, на твердий грунт. Емілі була врятована.



— Дуже дякую, — мовила, пригадуючи засади доброго виховання. — Ви врятували мені життя. А тепер… мушу на хвильку присісти. Дивне відчуття: ніби ноги тремтять.

Емілі сіла на камінь, трусячись дужче, ніж за весь час, поки їй загрожувала небезпека. Дін Пріст притулився плечем до старої смереки. Він так само трусився, витираючи спітніле чоло носовою хустинкою. Емілі приглядалася до нього з цікавістю. Багато чула про нього від тітки Ненсі, й незрідка її зауваги були доволі злостивими. Вона щоразу, не без деякої зневаги, називала його «Горбань», а Каролін безупину її поправляла, кажучи з притиском: «Дін». Емілі знала, що він закінчив не лише школу, а й університет; що літ йому двадцять шість (похилого віку, як думала Емілі); що має скривлену лопатку й одну ногу коротшу; що єдиною його пристрастю є книжки; що мешкає зі старшим братом, але багато подорожує; що, зрештою, всі Прісти остерігаються дошкульного вістря його язика. Тітка Ненсі називала його «циніком». Емілі невтямки було, що таке «цинік», одначе слово пробуджувало жвавий інтерес. Придивлялася до нього уважно й відзначила, що в нього вишукані, тонкі риси обличчя і буйне темне волосся. А губи мав досить вузькі, гарно окреслені; вони надавали обличчю рішучого виразу. Ці вуста їй сподобалися. Була би старшою, то зрозуміла б, чому: від них віяло добротою, ніжністю, а воднораз і силою.

Хоч був людиною калічною, та в ньому вчувалася велика гідність і внутрішня міць, що, врешті-решт, вирізняло всіх Прістів і що люди поверхові сприймали як пиху. Зелені прістівські очі, котрі з обличчя Каролін дивилися надміру допитливо і тим неприємно, а в Джима Пріста — навіть зухвало, тут споглядали на світ замріяно і трохи тужливо.

— Що, подобаюсь я тобі? — спитав Дін, з усмішкою сідаючи на камінь. Голос мав чарівний — милозвучний і ласкавий.

Емілі зашарілася. Знала, що не годиться дивитись на людину так настирливо. А, до того ж, він зовсім їй не подобався, тому вдячна була, що на відповіді не наполягав.

— Ти знаєш, хто твій мимовільний рятівник? — запитав Дін.

— Ви, мабуть, Гор… ви пан Дін Пріст, — відповіла Емілі, знов зашарівшись. Була на волосину від прикрої нетактовності.

— Ти не помилилася: я справді Горбань Пріст. І не соромся, що ледь не вимовила це прізвисько. Я не раз його чув. Такий-бо вже прістівський гумор! — Дін засміявся неприємним, деренчливим сміхом. — Причина такого, а не інакшого прізвиська, доволі очевидна. «Горбань» — це все, що я виніс зі школи. Скажи-но, як сталося, що ти опинилася на тому клятому скельному виступі?

— Думала про різні речі й не дивилася на дорогу, — зізналася Емілі.

— Одне слово, мріяла. Ну, то справдяться твої мрії. І взагалі: ти народилася під щасливою зорею. Нині була за крок від загибелі, але ж я нагодився вчасно. Як тебе звати, якщо маєш імення? Сумніваюсь у тім, адже в тебе шпичакуваті вуха! Може, через тебе я ввійшов у стосунки з добрими чаклунками?

— Я Емілія Берд Стар із Місячного Серпа, — досить холодно відказала дівчинка. Згадування про вуха вже починали її дратувати. Чи й справді в них є щось незвичайне, чудне?

А втім, цей горбань чимось її приваблював. Емілі швидко визначалася у своїй симпатії чи антипатії стосовно людей, яких зустріла вперше. За лічені хвилини вона вже знала, любить когось чи не любить, чи зовсім байдужа. А нині переживала дивне відчуття, що знайома з Діном Прістом багато-багато літ — може тому, що справжньою вічністю видався їй час, коли чекала його повернення з рятівною мотузкою. Не був гарний на вроду, зовні їй не подобався, та вже встигла його полюбити, душею привернулася до мудрого чоловічого обличчя з магнетичними зеленими очима.

— То ти панянка, що прибула в гостину до Попового Ставу? — запитав Дін Пріст, вельми здивований. — Тоді тітка Ненсі повинна ліпше тебе пильнувати. Моя люба, дорога моя тітка Ненсі!

— Я бачу, ви її не любите, — зауважила Емілі.

— Чи завжди ми любимо тих людей, котрі нас не зносять? Ти вже встигла, напевно, зауважити, що дорога моя пані Тітка мене ненавидить.

— О, не думаю, щоб вона була аж такою лихою, — заперечила Емілі. — Либонь, добре ставиться до вас, бо твердить, ви єдиний з Прістів, хто полине просто на небо.

— Вона не вважає ці слова за комплімент, а тобі вони здаються компліментом через твою невинність. Отже, ти є дочкою Дугласа Стара? Я добре знав твого батька. Ми дружили, навчаючись у Королівській Академії, а потім наші дороги розійшлися. Він присвятив себе газетярству, я вчився далі. То був єдиний мій друг, ще зі шкільної лави, єдиний хлопець, який не величав мене горбанем і взагалі не висміював мене, хоч я не годен був грати ні в футбол, ні в теніс. Емілія Берд Стар! Стар має бути твоїм іменням, бо Стар по-англійському означає «зірка», а ти виглядаєш саме як зірочка. Твої очі такі блискучі, і все твоє єство променіє так потужно… Твоє місце — радше на досвітньому небі, що вже приготувалося до сходу сонця, аніж на землі чи навіть на присмерковому небі. Так: називатиму тебе Зіронькою.

— Це означає, що ви вважаєте мене гарною? — спитала Емілі навпростець.

— Я не замислювався, гарна ти чи ні. Гадаєш, зірка повинна бути гарною?

Емілі задумалася.

— Ні, — відказала нарешті. — Для зірки це недоречне означення.

— Я бачу, ти є мисткинею слова. Так, звісно, «гарний» — нікчемне означення. Зорі великі, принадні, світосяйні. Нечасто ми бачимо зірку в людській подобі. Ой, здається мені, я чекатиму на тебе.

— Я вже готова йти, — запевнила Емілі.

— Гм, не це я мав на думці. Ну, менше з тим. Ходім, Зіронько. Будемо йти поволі. Не думав, що сьогодні піду до Попового Ставу. Отже, ти вважаєш мене чоловіком непоказним, непривабливим?

— Я такого не говорила! — голосно запротестувала Емілі.

— Справді, не говорила. Проте я вмію читати думки, моя Зіронько. Боги вділили мені цього хисту. А ти сама вродлива — як ти гадаєш?

— Радше так, вродлива… Відтоді, як тітка Ненсі дозволила мені носити гривку, — визнала Емілі.

— Гривку! Яке бридке, простацьке слово!

— Так, негарне. Я не вживаю його в поезії, але в прозі…

Таким чином Дін Пріст мимоволі довідався, що Емілі складає вірші. І ще багато цікавих і чарівливих відкрить зробив молодик за час несподіваного походу до Попового Ставу.

Зазвичай Емілі була доволі стримана у словах за присутності чужих людей, але тут відчувала стільки доброзичливості й розуміння, що позасвідомо звірялася Дінові, як старому приятелеві. Розкрила йому святая святих своєї душі, розмовляючи з ним цілком невимушено.

Вона знову почала сильно відчувати пульс життя. Відчувала, що живе і жити буде. «Неначе пташка знову заспівала в моїм серденьку». Так вона висловила свої почуття в листі до батька, що буде написаний завтра. А як приємно ставити ногу на твердий ґрунт!

Емілі все розповіла новому другові — про своє життя, свої уподобання і прагнення, про плани на майбутнє і свою творчість. Лиш одного не повідала: про журбу, пов’язану з матір’ю Ільзи. Про це нездатна була говорити ні з ким. Тітка Ненсі могла не хвилюватися: Емілі не поширюватиме пліток, почутих у Поповому Ставі.

— Сьогодні, коли дощило й незмога було вийти з дому, я написала вірша. Починається так:

Сиділа край вікна,

Дивилася на захід, на сумну затоку…

— А далі, далі буде? — спитав Дін, який знав достеменно, що Емілі тільки й чекає подібного запитання.

Емілі, зрадівши, взялася декламувати цілого вірша. Коли ж дійшла до найкращих, на її думку, рядків, то сповільнила темп і крадькома поглянула на Діна — пересвідчитись, чи він у захваті. Але парубок ішов, опустивши очі; його обличчя не виказувало нічого, крім легенького розчарування.

— Гм, — озвався він, коли авторка скінчила. — Тобі дванадцять років, чи не так? Побачимо, що буде років за десять, а поки що рано давати оцінку.

— Отець Кассіді радив мені писати далі! — майже в розпачі вигукнула Емілі.

— І даремно. Писатимеш у будь-якому разі, незалежно від чиїхось порад. Ти маєш у собі письменницьку жилку, і ця недуга невиліковна. Що збираєшся робити зі своїми поезіями?

— Маю намір стати великою поеткою або видатною романісткою, — поважно відказала Емілі.

— Ну, це тільки питання вибору, — доволі сухо зауважив Дін. — Може, навіть ліпше писати романи й повісті — це начебто краще оплачується.

— Що мені заважатиме при писанні романів, то це любовні стосунки, — зізналася Емілі. — Я певна: ніколи не вмітиму це змалювати. Вже намагалася, — додала наївно, — і так нічого й не вигадала.

— Тим не журися, — потішив Дін, — з часом я навчу тебе цього мистецтва.

— Невже? — зраділа Емілі. — Так буду вдячна вам, якщо справді забажаєте мене навчити. Мені здається, з усім іншим я здатна впоратись сама, і загалом непогано.

— Тож укладаємо угоду. Пам’ятай про це і не шукай собі іншого навчителя! А скажи: що ти робиш у Поповому Ставі, коли не складаєш віршів? Невже не почуваєшся самотньою в товаристві тих двох стареньких?

— Ні. Мені вистачає мого власного товариства, — з гідністю відповіла Емілі.

— Може, й твоя правда. Зірки відокремлені від решти сього світу, вони тішаться своїм власним світлом, а чужого не вельми й потребують. А ти справді любиш тітку Ненсі?

— Так, люблю. Вона дуже добре до мене ставиться. Не змушує мене носити капелюшків од сонця й дозволяє ходити босоніж до полудня. Зате пополудні я мушу носити взуття, що застібається на гудзики, а я не терплю його.

— Ну, звісно. Ти воліла б сандаликів, зітканих з місячного проміння. Зіронько, ти зовні не схожа на свого тата, але нагадуєш його внутрішніми рисами. Чи, може, ти вдалася у свою маму? Ніколи її не бачив.

Емілі посміхнулася. В ній раптом озвалося почуття гумору.

— Ні, — заперечила. — Від мами в мене лише усміх та вії. А чоло — татове, очі й волосся — моєї бабці зі Старів, ніс — дядька Джорджа, руки — тітки Ненсі, лікті — кузини Сузанни, ноги — прабабці з Мурреїв, а брови — дідуся Муррея.

Дін Пріст голосно засміявся.

— Жива мішанка, та й годі. Як і всі ми, зрештою. Одначе душу маєш свою, власну — за це ручаюся.

— Ох, як добре, що я вас люблю! — поривно вигукнула Емілі. — Адже це нестерпне почуття — не любити людину, яка врятувала тобі життя. І я зовсім не журюся, що це вчинили саме ви.

— Добре! Бо знаєш, віднині твоє життя належить мені. Я врятував тебе, отже, ти є моєю власністю. І не забувай про це ніколи.

В душі Емілі закипів бунт. Думка про те, що її життя має належати будь-кому іншому, опріч неї самої, не припала їй до смаку. Вона була рішуче проти того, щоб трактувати питання в такий спосіб, — навіть із боку людини настільки їй симпатичної, як Дін Пріст. А сам Дін пильно стежив за її німими реакціями. Все зрозумів і посміхнувся.

— Це не дуже тобі сподобалося, так? Бачиш-но, людина завжди спокутує всі події у своєму житті, що виходять за межі буденності. От, наприклад, через подію сьогоднішню ти втратила свободу. Ні більше, ні менше.

Парубок сміявся. Жартував — річ ясна, — та Емілі почувалася досить ніяково. Зірвала придорожну квітку, кинула її на землю і столочила. Дін приглядався до неї, потішений. Коли дивився на Емілі, очі його світилися ніжністю.

— Ти виняткова особа. Ти незалежна душа. Ми будемо друзями, ми вже друзі. Завтра завітаю до Попового Ставу — прочитати те, що написала про Каролін та мою вельмишановну тітоньку. Я певен, що буду захоплений. А все ж надалі не забрідай у місця, геть віддалені від будь-якої цивілізації. Надобраніч, моя світанкова Зіронько.

Він дивився їй услід, аж доки не зникла з очей.

— Що за дитина! — шепотів до самого себе. — Повік не забуду її погляду, як лежала на тій смертоносній скелі — нещасне, перелякане створіння. Ще ніколи не зустрічав істоти, настільки виповненої радістю життя. Так, це справжня дочка Дугласа Стара — плоть від плоті! — чоловіка, що єдиний не величав мене горбанем.

Дін нахилися й підніс потоптану Емілі квітку. Вернувшись додому, він умістив зім’яті пелюстки між аркушами давнього тому поезій, там, де на певній сторінці червоним олівцем було відзначено двовірш:

Ти — найрозкішніша з троянд,

Дитя зорі та сонця.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка