Книга перша з англійської переклав Олег Бурячківський



Сторінка11/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.85 Mb.
ТипКнига
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   17

Розділ 19. Порозуміння

Ранком понеділка Емілі з тривогою вслухалася в тишу, але жоден зловісний звук не долинув до її вух. А ввечері того ж дня, вертаючи зі школи, вона зустріла Високого Джона, що їхав бричкою вгору.

— Чи можна вам прислужитися як підіймач, панно Еміліє з Місячного Серпа? — спитав жартома, проте люб’язно.

Емілі забралася на бричку, почуваючись досить ніяково. Та Високий Джон усміхався приязно.

— Знай: ти скорила серце отця Кассіді, — сповістив він. — Мовив про тебе так: найсолодша дівчина, котру я будь-коли бачив на світі. Аж серце стискається з розпачу, що я тільки бідний, самотній священик.

— У гарну ж історію ти мене вплутала, — вів далі, з усміхом, Високий Джон. — Я, щоб ти знала, так само гордий, як Мурреї, а твоя тітка, Елізабет, сказала мені слова, яких повік не забувають. Через те й постановив вирубати отой лісок дощенту. І ось ти посилаєш до мене святого отця, котрий заради тебе висуває мені незаперечні доводи. А втім, я запевнив його, що мушу з тобою порозумітися і що остаточне рішення залежить саме від тебе.

— Що ж я маю зробити, пане Високий Джоне? — запитала схвильована Емілі.

— Маєш повернути в небуття ту історію з яблуком. А потім, як і раніше, приходити до мене в гості. Бракує мені тебе, тебе й Ільзи, то якщо вже роблю тобі аж таку велику поступку, — принаймні мушу отримати взамін налагодження наших стосунків. Пригадай, якими дружніми вони були перед тією пригодою з яблуком.

— Але ж, пане Високий Джоне, я охоче приходитиму, лиш би тітка Елізабет мені дозволила.

— Скажи їй, як не дозволить, то вирубаю все до пня! А, крім того, ти повинна сама попросити мене не робити цього. Якщо проситимеш досить гарно, не рушу й жодного стовбура. В противному разі повалю все, незважаючи на священика, — рішуче скінчив Високий Джон.

Емілі зосередила думки, зібралася на силі… Склала руки, немов для молитви, піднявши вії, спрямувала погляд на Високого Джона, посміхнулася своєю чарівною усмішкою, що розквітала поступово (Емілі, на рівні інстинкту, вже володіла мистецтвом кокетування) й промовила:

— Прошу, пане Високий Джоне, — тут вона відкашлялася, — будь-ласка, залиште той чудовий гайок, який так люблю. Добре?

— Авжеж. Порядний ірландець завжди виконує те, що просить жінка. Це нас, ірландців, і занапастило. Ми завжди залежали від ласки чи неласки поближньої спіднички. Якби ти прийшла безпосередньо до мене, то здобула б те саме, що й завітавши до отця-пароха. Одначе мусиш дотримати другої частини нашої угоди. Яблука вже достигли, а щурів катма: забралися до пекла.

Емілі влетіла, як вихор, до кухні Місячного Серпа.

— Тітко Елізабет, Високий Джон не рубатиме гайок. Обіцяв не робити цього… Але натомість я маю вряди-годи навідувати його. Ти ж дозволиш мені, правда?

— Я думаю, ти ходила б до нього і без мого дозволу, — відказала тітка Елізабет. Але нині голос її був не такий суворий, як зазвичай. Вона ніколи не зізналась би, наскільки слова Емілі її втішили. Та весь її вигляд незаперечно свідчив про це.

— Ось лист до тебе. І я хотіла би знати, що це все означає.

Емілі схопила листа з цікавістю і занепокоєнням водночас.

Вперше вона отримала справжнього листа, листа — поштою, і це справило їй неабияке задоволення. Адресу було написано чітким енергійним почерком: Вельмишановна панна Емілія Стар, Місячний Серп, Чорноводдя. Але…

— Ти розкрила його! — вигукнула обурена Емілі.

— Аякже. Ти, панянко, не будеш отримувати листів без мого відома. Цікаво мені знати, з якого дива отець Кассіді пише до тебе, звідки це пішло? І що за дурниці наплетено в тому листі?

— Я ходила до нього в суботу, — визнала Емілі, бачачи, що шила в мішку вже не сховати. — Просила його вплинути на Високого Джона, щоб не допустити знищення гайка.

— Еміліє Берд Стар!

— Я одразу призналася, що є протестанткою, — сказала, майже викрикнула, Емілі. — Він розуміє все. Поводився, як звичайна людина. Я віддаю перевагу йому перед пастором Дейром.

Тітка Елізабет не відповіла. Хто приніс добру вістку, тому багато чого прощається. Обмежилася неприязним поглядом, та Емілі була занадто щасливою, аби зважати на це. Побігла з листом на горище і там взялася уважно читати.

«Перлиночко-Емілечко, — писав отець Кассіді. — Я бачився з твоїм приятелем і певен, що лісок твій буде врятований. Тож матимеш змогу стрибати там, як давніше, моя русалонько. Але, гадаю, ти маєш особисто попросити пана Саллівана зглянутись над любими твоїми деревами. І можеш бути спокійною: він — чоловік доволі розважливий. Треба тільки знати, що, коли і як. До речі, як там чується нова мова? Чи посувається твоя епічна поема? Сподіваюсь, ти вже не маєш клопоту з тим, щоб вивести „Дитя моря“ на чисту воду. Бувай і далі вірною приятелькою ельфів, а також твого захопленого шанувальника

Джеймса Кассіді

P.S. Бей тобі кланяється. Цікаво, як звучатиме „кіт“ вашою мовою? А втім, ти не знайшла звуків більш котячих, ніж у слові „кіт“, — хіба не моя правда?»

Високий Джон роздзвонював по всіх усюдах про звернення Емілі до отця Кассіді, сприймаючи цю подію як щось неймовірно потішне. Рода Стюарт висловила думку, мовляв, вона завжди знала, що Емілія Стар — дволика істота; панна Браунел заявила, що Емілі вже нічим і ніколи її не здивує; а доктор Барнлі називав її чортеням із дедалі сильнішим захопленням. Перрі сказав, що Емілі — «класна дівка», а Тедді пишався своєю ідеєю, адже то він порадив їй удатися по допомогу до отця Кассіді. Тітка Елізабет тримала все у собі, а тітка Лаура висловлювала думку, що вийшло на краще, однак могло бути гірше. Але хто ощасливив Емілі, так це кузен Джиммі.

— Мій сад був би знищений, а серце моє розбите, — сказав він. — Ти смілива й тямуща, Емілі. Я так тобі вдячний за те, що запобігла лихові.

Через місяць тітка Елізабет поїхала з Емілі до Шрусбері, щоб купити дівчинці зимове пальто. У крамниці зустріли отця Кассіді. Тітка Елізабет сухо вклонилася, а Емілі з радістю підбігла до нього.

— Що там чувати про диспензу з Ватикану? — пошепки запитав отець Кассіді.

Емілі вжахнулася: коли б це почула тітка Елізабет!.. Напевне, подумала б, нібито Емілі веде таємні перемовини з Папою Римським — перемовини, яких не вела й не може вести жодна добра пресвітеріанка, тим паче Мурреївна з Місячного Серпа, якщо вона, звісно, себе шанує. Втім, друга Емілі, що підсвідомо жила в ній, пишалася з таємного порозуміння між нею й священиком. Вона поважно кивнула головою, в очах засвітилося щире задоволення.

— Я отримала її без труду, — прошепотіла Емілі.

— Чудово, — відказав отець Кассіді. — Зичу тобі успіхів, і зичу від щирого серця! До побачення.



— Прощавай, отче Кассіді, — мовила Емілі, сприймаючи це прощання радше як своєрідну ланку в інтригах та змовах, ніж як звичайне «до побачення». І решту дня вона відчувала насолоду від цього тихого, небагатослівного порозуміння. Невдовзі отця Кассіді перевели до іншої парафії, та Емілі зберігала про нього спогади як про людину милу й таку, що розуміє ближніх своїх.

Розділ 20. Листи повітряною поштою


«Любий тату!

Нині серце моє кривавиться від болю й жалощів. Моя киця вранці сконала. Кузен Джиммі твердить, що її, вочевидь, отруїли. Ох, батьку мій милий, я так побивалася! То була така ніжна, ласкава кішечка! Я плакала, плакала, плакала без кінця. Тітка Елізабет обурилася: „Ти не зчиняла такого галасу, коли помер твій батько“. Які жорстокі, бездушні слова! Тітка Лаура була чулішою: „Не плач, дитино, я куплю тобі іншого котика“. Я бачу, вона теж не розуміє мене. Я не хочу іншого котика. А хоч би мала мільйон котів — все одно не замінять мені моєї киці.

Ми з Ільзою поховали її в гайку Високого Джона.

Я дуже вдячна Господу Богові, що земля ще не встигла промерзнути. Тітка Лаура подарувала мені коробку від взуття — домовинку для киці, — а ще невеликий сувій тонкого червоного паперу, в який ми загорнули нещасне тільце. На могилі поклали камінь, і я проказала: „Благословенний, хто помирає в Господі“. Коли ж розповіла про поховання тітці Лаурі, вона аж скрикнула: „Емілі, таж це жахливо! Ти не повинна була промовляти так над могилою кота“. А кузен Джиммі запитав: „Ти гадаєш, Лауро, що та невинна істота не є часткою Бога? Емілі любила це створіння, а всяка любов, поза сумнівом, є втішною Богові“. Тітка Лаура відказала: „Може, твоя правда, Джиммі. Але добре, що Елізабет не чула цього“.

Хай кузен Джиммі трохи не при своєму розумі (як подейкують), однак його розум є вельми глибоким і добрим.

Але ж, батьку, я почуваюсь такою самотньою, такою покинутою без моєї киці! Ще вчора, ввечері, вона бавилася зі мною, була ніжною і пестливою, а нині лежить мертва, схолола в гайку Високого Джона».

18 грудня

«Любий тату!

Я на горищі. Велителька Вітрів цієї ночі сильно гнівається на щось. Так сумовито висвистує за вікнами… Проте, як почула її вперше за сьогоднішній вечір, то блиснув мені „промінчик“. А чулася так, мовби угледіла щось таке, що діялося давним-давно, щось настільки прекрасне, аж була схвильована до глибини душі.

Кузен Джиммі каже, що падатиме сніг. Я тішуся. Люблю нічні хуртовини. Так приємно закутатись у ковдру і знати, що сніговиця до нас не сягне. Та, коли я обкутуюсь, тітка Елізабет говорить, мовляв, я кручуся. Як можна не відрізняти кутання від крутіння?!

Тішуся тим, що на Різдво буде сніг. Родинний обід Мурреїв сьогоріч відбудеться в Місячному Серпі. Наша черга прийшла. Торік обід відбувався в дядька Олівера, та кузен Джиммі занедужав на грип і не зміг поїхати, тож я залишилася з ним удома. Цього разу матиму змогу спостерігати за всім зблизька, і це сповнює мене радісного очікування. Опишу тобі потім усе, що побачу й почую, мій найдорожчий.

Мушу, батьку, щось тобі розповісти. Соромно, але, напевно, краще таки признатися. Минулої суботи справляли народини в Еллі Лі. Запросили й мене. Тітка Елізабет дозволила мені одягнути мою нову суконку з блакитного кашеміру. Дуже гарна суконка! Тітка Елізабет воліла спочатку, щоб кашемір був кольору темної бронзи, одначе тітка Лаура наполягла на блакитному. Я оглянула себе в дзеркалі й пригадала, як батько Ільзи сказав: „Була б навіть гарна, якби рум’янець на щічки“. І ну щипати себе за щоки, аж стали червоними. Червонощокою я виглядала значно краще, але так тривало недовго. Тож взяла червону вельветову квітку тітки Лаури й, зволоживши її, міцно натерла собі обличчя. І рушила на уродини. А там всі дівчата якось чудно поглядали на мене, втім, жодна не промовила ні слова — тільки Рода Стюарт хихотіла собі й хихотіла. Я вирішила раніше вернутися додому і вмитися, допоки мене побачить тітка Елізабет. Але випало так, що тітка Елізабет пішла до крамниці по якісь дрібнички, і ми зустрілися поблизу нашого дому. Вона придивилася до мене й спитала: „А що ти зробила з обличчям, Емілі?“ Згнітивши серце, я розповіла їй усе, тоді вона сказала поважно: „Хіба ти не розумієш, що принизила себе, Емілі?“ Саме це я й відчувала на святковому підвечірку в Еллі, тільки не вміла визначити словами. Тітка Елізабет, одначе, нітрохи не гнівалася. Веліла мені негайно вимити обличчя, а потім я чула (й не вірила власним вухам!), як вона голосно сміялася в комірці, оповідаючи мою пригоду тітці Лаурі. Ніколи не знатимеш, що спонукає до сміху тітку Елізабет. Кумеднішим було те, що Майк пішов за мною в середу на говіння до церкви, але ж тітка Елізабет не сміялася. Я зауважила його вже біля самої церкви, то взяла його на руки і з ним зайшла досередини. Тітка Елізабет не помітила нас. Коли ж пастор Дейр розпочав свою проповідь, Майк несподівано занявчав. Це прозвучало так лунко у великому порожньому нефі, що всі миттєво озирнулися на звук, тобто в мою сторону. Я почувалася винною і осоромленою. Не треба було й щік малювати: вони горіли пурпуром. Очі ж тітки Елізабет блищали зловісно. Пан Дейр не перервав молитви: він — глухуватий, тож нявчання не чув. Та всі інші добре чули й хихотіли собі стиха. По молитвах до нашої лавки підійшов пан Морріс і погнав Майка до виходу. Гнав завзято, аж чувся тупіт Майкових лап. Я тремтіла від страху, щоб він, бува, його не поранив, не вдарив ногою. Сама збиралася добряче вилаяти його назавтра, проте аж ніяк не бажала, щоб йому завдали якої шкоди. Врешті-решт, пан Морріс наздогнав бідолашного Майка і викинув його з церкви. Гонитва виглядала доволі потішно, але тепер я не сміялася зовсім — було мені то зимно, то гаряче — навпереміну.

Як повернулися додому після відправи, тітка Елізабет промовила з усією суворістю: „Я думаю, Емілі, сьогодні ти неабияк осоромила прізвище Муррей. Більше ніколи не підеш зі мною до церкви“. Мені прикро, що знову зганьбила Мурреїв, однак не дуже розумію, чим саме я завинила; крім того, зовсім не прагну говіти, бо це, відверто казати, нудно.

Але того вечора не було нудно, о ні, любий тату!

Ти зауважив, що я стала краще писати? Я вирішила писати кожен лист одним духом від початку до кінця, а тоді перевіряти за словником усі слова, що викликають сумнів. Іноді здається, мовби те чи те слово перевіряти непотрібно, тим часом не раз випадало мені переконатися, що писала його неправильно.

Ми з Ільзою припинили розмовляти нашою мовою. Каменем спотикання стали дієслова. Ільза не бажала їх відмінювати. Воліла, щоб для кожного способу й часу існувало окреме слово. Я заперечувала, що новостворена мова повинна бути як справжня людська мова, Ільза ж відповідала, мовляв, їй досить муки з англійською граматикою і щоб надалі я творила свою мову без неї. Мусила дати Ільзі спокій, а шкода: було так цікаво і так потішно говорити в школі таємною мовою. Не встигли навіть спантеличити нею французьких хлопців, бо в Ільзи боліло горло, і взагалі ми розмовляли „по-нашому“ тільки раз.

Цього тижня в школі точилися іспити. Загалом я склала їх добре, за винятком арифметики. Панна Браунел щось пояснювала, я ж подумки компонувала повість, отож, нічого не чула, отож, дістала погану оцінку. Моя повістина має заголовок „Таємниця Макферсона“. Куплю трохи паперу за гроші від проданих яєць, вшию ті аркуші до книги в оправі, подарованої кузеном Джиммі, й занотую на них свою повість. Адже з тими грошима я можу вчинити, як мені заманеться. А може, ставши дорослою, писатиму й повісті — не тільки поезії? Коли ж тітка Елізабет не дозволяє мені читати повісті! Як же навчуся писати їх? І ще одне мучить мене: ось я виросту, напишу повість, а що, як читацька публіка не зрозуміє, не оцінить її належним чином?

Кузен Джиммі каже, мовляв, якийсь чоловік у Поповому Ставі провістив йому скорий кінець світу. Маю надію, цього не станеться, поки встигну побачити на світі ще дещо.

Кілька днів тому ночувала в Ільзи, адже батько її поїхав у справах. Ільза тепер стає на молитву, ще й твердить, що здатна молитися довше, ніж я. Відказала їй, що це неправда, й далі молилася так довго, як довго була спроможна вигадувати моління. Звісна річ, могла би вдавати, без кінця вдавати, ніби молюся, але так було б нечесно. Подумала: ні, дочка Стара має бути чесною в усьому. Тож підвелася з колін і сказала: „Ти виграла“, — та Ільза не відповіла. Я обійшла ліжко, адже вона молилася, приклонивши коліна, з другого боку, і побачила, що Ільза поринула в сон. Коли ж розбудила її, вона взялася наполягати, мовляв, перемогла вона, бо могла би ще довго молитися, якби ненароком не заснула.

А коли вже обидві лягали спати, я вимовила їй багато такого, чого краще було б не казати. Навіщо ж казала? Сама не відаю.

На уроці історії панна Браунел читала нам про те, як сер Волтер Ралі мусив лежати в льосі чотирнадцять років поспіль. Перрі спитав: „А чи дозволялося йому інколи вставати?“ Панна Браунел покарала його за зухвалість, але ж він питав цілком поважно. Ільза розсердилася і на панну Браунел, бо та здійняла руку на Перрі, і на самого Перрі, бо ставить такі дурні запитання, мовби геть нічого не розуміє. Втім, Перрі каже, що колись таки напише книжку з історії, і там не буде таких невірогідних подробиць.

Добудовую в думці Розчарований Дім. Вмебльовую (гарно!) покої. Один — цілковито рожевий, інший — фіолетовий, ще інший — білий; є також покої сріблястий, блакитний і золотавий. Воліла би, щоб Розчарований Дім на Різдво був прикрашений „зіркою“. Без „зірки“ виглядає так сиротливо!

Ах, батьку, я саме подумала про щось дуже приємне: як виросту й напишу велику повість, і зароблю чималенькі гроші, то куплю Розчарований Дім і скінчу будову насправді. Тоді він не буде вже зватися Розчарованим.

Учителька недільної школи завдала Ільзі вивчити напам’ять двісті віршів зі Святого Письма. Та, коли Ільза принесла Біблію додому, доктор Барнлі вихопив книгу, кинув її на підлогу і став копати ногами. Пані Сіммс каже, Господь Бог покарає його за блюзнірство, але досі нічого лихого з ним не трапилося. Бідолашний! Він навісний, тому так погано вчинив.

Минулого тижня тітка Лаура взяла мене з собою на похорон пані Менсон. Люблю поховання. Вони такі мальовничі, такі драматичні!

Минулого ж тижня сконала моя свиня. То для мене велика фінансова втрата. Тітка Елізабет говорить, мовляв, кузен Джиммі її перегодував. Так чи так, а мені здається, я не повинна була називати її Високим Джоном.

Нині у школі малюємо карти (географічні). Рода Стюарт завжди отримує найкращі оцінки. Невже панна Браунел не помічає, як Рода притуляє друковану карту до шиби, зверху кладе чистий аркуш паперу й перемальовує з карти, що просвічується денним світлом. Я люблю малювати карти. Норвегія та Швеція виглядають, мов тигри; Ірландія — наче песик, що, відвернувшись від Англії, стоїть на задніх лапках, а передні тримає на рівні грудей; Африка скидається на великий шмат свинячої шинки. Дуже приємно малювати Австралію.

Ільза вчиться добре, навіть дуже добре. Каже, не дасть мені випередити її. Робить успіхи в декламації. Тітка Лаура неабияк її хвалить; мовила раз її батькові, що Ільзі варто дати вищу освіту. А доктор Барнлі відповів, що не збирається витрачати гроші даремно. При тім виглядав, як упир — так похмуро і люто!

Ox, як би мені хотілося, щоб доктор Барнлі любив Ільзу! Я така щаслива, що ти любив мене, тату!»

22 грудня

«Любий тату!

Сьогодні в школі тривав іспит. Все відбувалося дуже урочисто. Прийшли майже всі — всі, за винятком доктора Барнлі та тітки Елізабет. Дівчата одягнули найкращі свої суконки, я — ні. Ільза не має нової суконки, тож і я вдягнула стару, щоб вона почувалася не так ніяково. Тітка Елізабет, звісно, бажала, щоб я була в кращому вбранні, бо ж, як-не-як, представлятиму родину Мурреїв (як вона сама сказала), та коли пояснила їй, у чому річ, вона поглянула на тітку Лауру й дозволила.

Рода Стюарт висміює Ільзу й мене, втім, це мені не дошкуляє. Декламуючи вірш, вона зненацька запнулася на половині тексту — геть забула подальші слова. Ще й залишила вдома книжку з віршем. Я єдина змогла пригадати слова. Подивилася на неї з тріумфом, але зразу ж відчула себе на її місці — як страшно забути вірша протягом декламації, в присутності цілого товпища слухачів. А, крім того, йшлося про честь школи! Отже, стиха підказала їй наступні слова. І Рода якось таки дотягнула до кінця. Що найдивніше, милий тату, — тепер я не відчуваю до неї зненависті. Я радше прихильна до неї, і це набагато приємніше почуття. Дуже прикро ненавидіти когось.»

28 грудня

«Любий тату!

От і минуло Різдво. Було дуже гарно. Ще ніколи не бачила стільки доброго заразом. До нас на різдвяний обід приїхали дядько Воллес, і тітка Єва, і дядько Олівер, і тітка Едді, і тітка Рут. Дядько Олівер не привіз жодного зі своїх дітей — я була розчарована. Завітали також доктор Барнлі з Ільзою. До вечері всі переодяглися. Тітка Елізабет одягнула ту свою чорну шовкову сукню з мереживним коміром. Виглядала дуже ладно, я мимоволі пишалася нею. Приємно ж, коли наші рідні добре виглядають, навіть якщо їх не любиш. Тітка Лаура вдягнула сукню з бронзового шовку, а тітка Рут — сіру. Тітка Єва була вельми елегантною в сукні зі шлейфом.

Я одягнула кашемірове плаття, те саме, блакитне, і вплела у волосся блакитну стрічку. Тітка Рут на мій вигляд покивала головою і сказала: „Ти виросла, Емілі! Маю надію, тепер ти чемніша.“

Але насправді не мала такої надії — було видно. Одразу звернула мою увагу на те, що шнурок на моїм черевичку розв’язався.

— Тепер вона виглядає краще, — визнав дядько Олівер. — Не здивуюсь, якщо виросте красивою, здоровою дівчиною. Попри все…

Тітка Єва зітхнула й похитала головою на знак сумніву. Дядько Воллес не сказав нічого, тільки потиснув мені руку. Його долоня — зимна, немовби він — риба. Я ненароком наступила на шлейф тітки Єви, й тітка Рут не оминула сказати: „Яка ж ти незносна дитина, Емілі!“ Відтак зайшла тітці Рут за спину й показала їй язика. Дядько Олівер гучно сьорбає, коли їсть юшку. До святкового обіду ми видобули все срібне начиння, що зберігається в Місячному Серпі. Кузен Джиммі ділив смаженого індика і поклав мені зразу два шматки грудинки, бо знає, що я полюбляю біле м’ясо. Тітка Рут зауважила: „Коли я була малою дівчинкою, то вдовольнялася індичим крилом“. Тоді кузен Джиммі додав мені ще один кусень білого м’яса. Тітка Рут наразі замовкла, а по хвилині-другій мовила навпростець: „Я бачилася в Шрусбері з твоєю вчителькою, Емілі, й не вельми добрі речі про тебе почула. Була б ти моєю дочкою — гадаю, почула б іншу оцінку, не таку негативну“.

„Добре, що я не твоя дочка“, — подумала я. Але вголос не виповіла, бо тітка Рут додала ще: „Будь ласка, Емілі, не дивись на мене такими дурними очима, коли я звертаюсь до тебе“. А дядько Воллес докинув: „Шкода, що в неї такий нерозумний вираз обличчя“.

„Ви зарозумілі, деспотичні й безчесні!“ — вигукнула я подумки. А от доктор Барнлі такі речі завжди говорить вголос.

„Он чорнильна пляма в неї на пальці“, — знов озвалася тітка Рут. (Перед обідом я писала вірша).

І тут сталося щось неймовірне. Рідні завжди готують нам несподіванки. Озвалася тітка Елізабет: „Прошу тебе, Рут, і тебе, Воллес, нарешті лишити цю дитину в спокої“. Я вухам своїм не повірила. Тітка Рут була незадоволена, але в спокої мене лишила — тільки обурено засопіла, коли кузен Джиммі додав мені ще один кусень білого м’яса.

Поза тим, обід видався добрим і милим. Коли прийшла черга на пудинг, всі почали розмовляти, а я з насолодою слухати. Розповідали різні історії й кумедні випадки з життя Мурреїв. Навіть дядько Воллес сміявся, а тітка Рут оповідала всяку всячину про мою двоюрідну бабцю Ненсі. Розповіді були іронічними, але цікавими. Тітка Елізабет вийняла з шухляди вірша, написаного й присвяченого тітці Ненсі її нареченим, як була ще зовсім молодою. Виголосити вірша взявся дядько Олівер. Тітка Ненсі, вочевидь, була дуже вродливою. Цікаво, чи хтось напише колись вірша на мою честь? От, якби носила гривку, то, може, такий би знайшовся. Я спитала: „А тітка Ненсі й справді була такою красивою?“ Відповів дядько Олівер: „Ймовірно, була — сімдесят років тому“, а дядько Воллес додав: „Вона тримається добре, либонь, доживе до ста літ“, — на що дядько Олівер відказав: „Вона так звикла жити, що взагалі не помре — житиме вічно“.

Доктор Барнлі розповів історію, котрої я не збагнула. Відтак дядько Воллес задивився у вікно, а дядько Олівер поквапився затулити вуста серветкою. Тітка Едді та тітка Єва скоса перезирнулися й, посміхаючись, опустили очі — кожна у свою тарілку. Обличчя тітки Рут скривилося, неначе від глибокої образи, а тітка Елізабет холодно позирнула на доктора Барнлі й сказала: „Мені здається, ви забули, що тут присутні діти“. Доктор Барнлі відповів дуже чемно: „О, прошу вибачення, Елізабет“. Він уміє поводитись, як справжній джентльмен, — якщо захоче. І навіть гарний на вроду, коли одягнений по-святковому і чисто виголений. Ільза каже, мовляв, пишається ним, навіть тоді, коли батько виявляє до неї нехіть.

Після обіду роздавали подарунки. Ще одна Мурреївська традиція! У нас не буває ні Різдвяної ялинки, ні панчох на комині — зате довкола столу обносять великий пиріг, а в ньому сховано подарунки зі стрічками, на яких написано імена осіб, що їм призначено той чи той дарунок. Це дуже потішно. Всі родичі подарували мені речі корисні — всі, за винятком тітки Лаури. Її подарунок — флакон парфумів. Я обожнюю його. Так люблю різні пахощі! Тітка Елізабет, однак, не схвалює вживання парфумів. Вона подарувала мені новий фартух, і мушу ствердити з удячністю, що він аж ніяк не скидається на „ляльковий“. Тітка Рут піднесла мені Новий Завіт, при цьому сказавши: „Маю надію, Емілі, — ти читатимеш цю Книгу щодня потроху, аж доки прочитаєш її до кінця“. „Але ж, тітко Рут, я прочитала Новий Завіт разів із дванадцять (це правда) — і просто обожнюю деякі уступи!“ „Святе Письмо не читають, мов якусь повістину“, — холодно й повчально відказала тітка Рут. Дядько Воллес та тітка Єва подарували мені рукавички, а дядько Олівер з тіткою Едді — цілого долара, і то новісінького, срібного, блискучого. Кузен Джиммі подарував гребінця — чесати волосся. Перрі залишив мені шовкову закладку для книжок. Він сам мусив полишити нас і провести Святвечір зі своєю тіткою — Томасою. Але мені вдалося зберегти для нього трохи горіхів та родзинок. Я подарувала йому і Тедді носовички (носовичок для Тедді був дещо гарнішим), а Ільзі — гребінця. Купила те все сама — за гроші від продажу яєць. (Тепер нескоро матиму власні гроші, бо курка моя перестала нестися). Всі були задоволені, а дядько Воллес навіть посміхався до мене. Коли посміхався, то здавався не таким відразним.

Після обіду й роздавання подарунків ми з Ільзою бавилися в кухні. Згодом була ще розкішна вечеря, та всі їли мало, бо забагато з'їли на обід. Тітці Єві боліла голова, а тітка Рут висловила своє здивування, навіщо тітка Елізабет готує такі „щедрі“ ковбаски. Однак інші були в доброму гуморі; тітка ж Лаура тільки підтримувала цей настрій. Вона вміє всіх розвеселити. А насамкінець дядько Воллес промовив (ще один Мурреївський звичай): „Тепер пом’янімо всіх, хто вже відійшов“. Мені сподобався тон, яким було сказано ці слова, — урочистий і сповнений шляхетної простоти водночас. У такі хвилини я щаслива, що в моїх жилах тече кров Мурреїв. Я згадала про тебе, мій любий тату, про маму, про бідолашну мою кицю й прабабцю Муррей, про жовтий зошит, спалений через тітку Елізабет. Для мене він був неначе живою особою. Врешті-решт, ми склали руки й заспівали побожного гімну, а відтак усі роз'їхалися. Я вже не чулася поміж Мурреїв чужою. Ми з тіткою Лаурою проводжали гостей до саней. Тітка Лаура, обнявши мене рукою, мовила: „Твоя мама, Емілі, і я кожного Різдвяного вечора стояли отак на ґанку й проводжали гостей“. Сніг рипів під полоззям, дзвоники на санях дзеленчали сріблисто, а на покрівлях господарчих будівель у місячному сяйві блищала паморозь. Усе видавалося таким гарним, таким милим (дзвоники, паморозь і ця чарівна білина зимової ночі), аж кінець-кінцем навідав мене „промінчик“, і це було найкращим, достоту безцінним.»

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка