Книга перша з англійської переклав Олег Бурячківський



Сторінка1/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.85 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17




Лусі Мод Монтгомері

Емілі з Місячного Серпа


Книга перша

З англійської переклав Олег Бурячківський











Розділ 1. Домівка в лощині

Домівка в лощині розташувалася «за милю ходи звідусіль», як говорили мешканці Травневого Гаю. Стояла вона в невеликій і неглибокій трав’янистій долині й нагадувала собою не інші, зведені людськими руками будинки, а величезний брунатний гриб, що несподівано вигнався з плодючої землі. Провадила до неї вузька, майже заросла зелом стежина, схована від людського погляду ще й густим чагарником із молодих кущів. Жодного іншого будинку звідти не видно було, попри те, що селище розляглося якраз на узвишші.

Елен Грін говорила, ніби це найвідлюдніше місце на світі, присягалася, що не зосталася б тут ані дня, якби не жаліла дитини.

Емілі не знала, що її жаліють, не відала й того, що таке самотність. Брак товариства вона аж ніяк не відчувала. Її-бо компанія була доволі численною: тато, і Майк, і Зухвала Сел; і Велителька Вітрів є завжди поруч; а ще дерева — Адам і Єва, Зарозуміла Смерека та всі її найщиріші подружки-берізки.

І, звісно ж, був «промінчик». Вона ніколи не знала, якої миті він засяє, і саме лиш передчуття, радісне очікування його появи змушувало тріпотіти її серце.

Емілі непомітно вислизнула з дому на прогулянку. Сутеніло, вечір видався холодним. Вона яскраво пам’ятатиме цю прогулянку все своє життя — може, тому, що була вражена якоюсь аж моторошною красою довкілля, а може, тому, що промінчик зблиснув тоді вперше упродовж тижня, але найпевніше тому, що після прогулянки сталося те, що сталося.

То був хмарний холодний день першої половини травня. Заносилось на дощ, але жодної краплини так і не впало. Тато цілий день лежав у вітальні в шезлонгу. Він раз у раз подовгу кашляв, з Емілі був неговіркий, до чого дівчинка, правду казати, не звикла. Здебільшого лежав, підклавши руки під голову, і його великі, але запалі темно-сині очі, з сонним виразом і начебто невидющі, були втуплені у захмарене небо, яке проглядало між гілля двох високих розложистих сосен, що росли перед ґанком. Ці сосни звалися Адамом і Євою. У їхньому розташуванні щодо невисокої яблуні Емілі якось помітила дивовижну подібність з позицією біблійних Адама і Єви стосовно Дерева Пізнання, зображених на малюнку в старовинній книзі, яка належала Елен Грін. Древо Пізнання виглядало достоту так само, як та присадкувата яблунька, і Адам з Євою стояли обабіч нього нерухомі, мовби застиглі, зовсім як пара сосен у палісаднику перед домівкою.

Емілі було цікаво, про що думає тато, але вона ніколи не докучала йому запитаннями, коли кашель посилювався. Вона тільки бажала з кимось погомоніти. Того дня Елен Грін теж не мала настрою балакати. Вона бурчала й бурчала через якісь дрібниці, а це означало, що Елен була чимось стривожена. Бурчала і вчора ввечері, по тому, як лікар шепотів їй щось на кухні й коли давала Емілі на сон прийдешній попоїсти хліба з цукровим сиропом. Емілі не любила хліба з сиропом, однак їла, щоб не образити Елен. Та не часто дозволяла дівчинці їсти перед сном і якщо нині дозволила, то, либонь, відчувала потребу виявити Емілі особливу прихильність.

Емілі сподівалася, що напад бурчання до вечора мине, адже так було зазвичай. Але сьогодні сталося не так, як гадалося: Елен таки не могла скласти Емілі компанію. Втім, як співрозмовниця вона ніколи Емілі не задовольняла. Одного разу Дуглас Стар спересердя вигукнув, що Елен Грін є «нудною, старою буркотухою без клепки в голові», й скільки Емілі звертала свій погляд на Елен, щоразу пригадувала цю характеристику, що здавалася їй навдивовижу влучною.

Тож цілий час між обідом і вечерею Емілі гойдалася в кріслі, читаючи «Мандрівку Пілігрима». Емілі була в захопленні від «Мандрівки». Не раз і не два гуляла вузькою лощиною в товаристві Християна і Християни. Але пригоди Християна захоплювали її значно більше, ніж пригоди Християни, довкола якої завжди крутилося так багато люду! Емілі виявляла цілковиту байдужість до того чару, який випромінювала самотня відважна істота, кинувши виклик усім примарам Похмурої Долини, ба навіть Аполліонові, котрого там перестріла. Адже пітьма і привиди — ніщо, як людина перебуває в чийомусь товаристві. Але йти у темряві самотою — о, Емілі здригалася від самої думки про цей жах!

Коли Елен сповістила, що вечерю вже подано, Дуглас Стар велів Емілі рушати до їдальні.

— Я не буду нині вечеряти. Буду собі лежати й відпочивати. А коли повечеряєш, приходь на поважну розмову.

Він посміхнувся своєю звичною, гарною, теплою посмішкою — солодкою, як визначала її подумки Емілі. Вона швидко впоралася з вечерею, бувши в доброму гуморі, хоч вечеря була несмачною. Хліб виявився черствим, яйця — недовареними, зате, чарівним велінням долі, їй дозволили вечеряти в компанії Майка і Зухвалої Сел. Вони сиділи поряд, одне ліворуч, інше праворуч, і Елен бурчала тільки тоді, як Емілі кидала їм шматки хліба, намащеного маслом.

Зухвала Сел уміла настільки кумедно ставати на задні лапки, передніми хапаючи хліб, а Майк так делікатно, чи не людським дотиком, умів торкати ногу Емілі, коли та зволікала з частуванням! Емілі любила їх обох, однак Зухвала Сел таки була улюбленицею. То була гарна сіробока кішка з великими чорними очима. Пухкенька пестуха! Натомість Майк завжди був худим. Гори їдла, що він споживав, не могли здолати його сухоребрості. Емілі любила його, та їй ніколи не спадало на думку погладити його чи поплескати по боках, і саме тому, що був худий-худющий. А проте вирізнявся певною красою породи, яка не залишала Емілі байдужою. То був сірий, з білим, кіт, де-не-де зовсім білий, з гладенькою шерстю, видовженою мордочкою, довгими вухами і яскраво-зеленими очима; а за вдачею — небезпечний забіяка, що вмить приборкував чужих котів! Навіть кидався на великих псів, женучи їх геть без жодного милосердя.

Емілі любила своїх котиків до нестями. Вона виховала їх самотужки, як заявляла з гордістю. А отримала їх у подарунок від учителя недільної школи, тоді вони були ще малесенькими кошенятами.

— Живий подарунок є особливо милим, — зізналася Емілі Елен, — і з плином часу стає дедалі милішим.

Однак її вельми засмучувала бездітність цієї котячої пари.

— Не розумію, чому Зухвала Сел досі не має кошенят, — скаржилася вона Елен. — Скільки я знаю, в котів зазвичай так багато кошенят, аж вони самі не відають, що робити зі своїм потомством.

Після вечері Емілі повернулася до вітальні. Тато спав. Це дуже втішило її, адже батько вже другу добу спав погано. Попри те, що відчула деяке розчарування, оскільки «поважної розмови» вочевидь сьогодні не буде. Саме такі «поважні» розмови з батьком завжди справляли їй чималу насолоду. Але ради нема — тепер найкраще піти на прогулянку, чудову прогулянку самотою, в сутінках, що пахли весною. Вона ж бо так давно не гуляла!

— Надінь капелюшка й дивись — повертайся додому, як тільки почнеться дощ, — напучувала Елен. — Тобі не можна мокнути під дощем, до того ж на холоді, як-от іншим вертухам у твоєму віці.

— Чому це не можна?! — вигукнула Емілі з обуренням. Чому її позбавляють привілею «мокнути під дощем на холоді», якщо інші діти мокнуть собі безкарно? Так не годиться!

Елен не відповідає — бурчить і бурчить. Емілі своєю чергою бурмоче собі під ніс для власного задоволення: «Ти ж бо нудна, стара буркотуха без клепки в голові!» Іде по сходах нагору, аби видобути з шафи капелюшок і плащ. Піднімається мляво, неохоче, бо страх як любить ганяти з вільною головою. Зрештою, натягає вицвілого капелюшка на смолисто-чорні коси й приязно всміхається до свого віддзеркалення в люстрі. Посмішка народжується в кутиках її губ і помалу розливається по цілому личку — ніжна, м’яка, прегарна, як думає незрідка Дуглас Стар. Це посмішка її покійної матері, сповнена невимовного чару, який схопив його за серце і з першого погляду прикував до Джульєтти Муррей. І це начебто єдина фізична ознака, успадкована Емілі від матері. Щодо інших рис, гадає батько, то вона успадкувала їх від родини Старів: великі золотаво-сірі очі, мовби отінені довгими віями й чорними бровами, високе біле чоло (може, занадто високе, щоб називатися гарним), ніжний овал блідого обличчя, тонкі нервові губи й маленькі вуха, що засвідчують її належність до роду Добрих Чарівниць.

— Вирушаю на прогулянку з Велителькою Вітрів, моя люба, — сповіщає Емілі. — Воліла б і тебе з собою взяти. Чи ти переступала коли-небудь межі цього покою? Сумніваюсь. Цим вечором Велителька Вітрів виходить у поля. Вона висока на зріст, оповита імлою, огорнена прозорими шовковими сірої барви шатами; її крила, неначе в кажана, але крізь них просвічує навколишній світ; очі блискучі, мов зорі, — вони променіють крізь довге розпущене волосся. Вона вміє літати, але нині рушить зі мною в поля. Це моя нерозлучна подруга. Велителька Вітрів! Ми познайомилися, коли мені виповнилося шість років. Ми давні, дуже давні подруги, але не такі давні, як ми з тобою, маленька Емілі-у-Свічаді. Ми ж бо приятельки з давніх-давен, еге ж?

Емілі-перед-Свічадом шле рукою поцілунок Емілі-у-Свічаді й зникає.

Велителька Вітрів чекає на неї за дверима, чекає, колихаючи траву, що росте перед вікном з вітальні, гойдаючи розлоге віття Адама і Єви, шепочучи кущам на вухо щось вельми таємниче, торсаючи Зарозумілу Смереку.

Емілі так давно не вирушала на прогулянку, що нині просто шаліє з радості. Зима видалася бурхливою, нападало так багато снігу, що вийти з домівки — зась. А квітень був дощовитий і вітряний. Тож цим травневим вечором вона почувалася, ніби в’язень, випущений на волю. Куди ж податися? Чи в сторону селища, чи навпростець полями? Емілі обрала друге.

Вона простувала в напрямку посохлих смерек, через широке, з урвистим краєм, пасовище. Там була відлюдна місцинка, зачаклована магічними силами. І саме там вона не раз переживала неприступну для інших насолоду, гостро відчуваючи первородство світу і своє власне. Якби хто угледів Емілі, що прошкує через пусте поле, то не позаздрив би їй. Була вона худенька, бліда, бідно одягнена, часом тремтіла від холоду в своєму благенькому плащику, але не одна королева без вагань віддала б корону за її розкішні видива, за її чудовні мрії. Бурі столочені трави, що стелилися їй під ноги, насправді були яскравим оксамитом. Стара, скоцюрблена, дрібна смерека, під якою вона, задивившись у небо, перепочивала, насправді була мармуровою колоною в палаці богів. Відлеглі пагорби, що бовваніли в туманій далині, насправді були твердинями на сторожі пишної чиєїсь могили. А товаришували їй у дорозі Добрі Чарівниці всієї околиці — тут вона вірила в добрих духів, чародійок у білих шатах і блискучих прикрасах, в зелених чоловічків, що мешкали серед різнотрав’я, в ельфів, що проживали на гіллі молодих смерек, в духів вітру та дикої папороті. Тут могло статися геть усе, будь-яка візія могла перетворитись на дійсність.

А та он галявинка посеред хвойних дерев була чудовим куточком для гри у хованки з Велителькою Вітрів. Тут вона така природня: тільки б скочити притьмом, аби тільки встигнути сховатися за пеньком — ніхто ще не встиг! — і ти вздриш її навіч, подібно до того, як вітер відчувають шкірою і сприймають на слух. Вона ж бо існує, це повів од шат, якими вона розмаює, то сміх її чути з верховіть найвищих дерев, і знов починається гра-полювання, аж ось нарешті… здається, Велителька Вітрів одлетіла. Вечір неначе скупаний в урочій тиші, аж раптом на заході розриваються склубочені хмари, відкриваючи прегарний, блакитно-зеленавий окраєць неба, а на ньому — сріблястий молодик.

Емілі стоїть і дивиться вгору, з’єднавши руки й задерши свою чорняву голівку. Мусить, вернувшись додому, описати цю хвилину в своєму жовтому зошиті, де остання назва є такою: «Життєпис Зухвалої Сел». Навколишня краса тяжітиме над нею, допоки вона не виповість, не змалює її словом. А потім прочитає батькові… Занотовує собі подумки, що верхівки дерев на горбі на тлі зеленаво-блакитного небесного склепіння вирізняються, мов тендітні чорні коронки.

І враз, на одну лиш миттєвість, розкішну, прекрасну миттєвість, осяяв її «промінчик».

Так називала це Емілі, хоч відчувала, що обране слово не зовсім точно передає суть загадкового явища. Воно не давалося схопити його словом. Навіть батько не спромігся збагнути, що насправді означає «промінчик», — він щоразу здавався трохи збентеженим, як чув про нього від Емілі. А іншим вона своєї таємниці не звіряла.

Емілі завжди, скільки пам’ять сягала, відчувала свою близькість, граничну близькість до світу таємничої краси. Цей світ був відокремлений від неї лише тонкою завісою; самотужки вона й на мить не могла відхилити цієї завіси, але вряди-годи… вряди-годи вітер миттєвим рвучким подувом розвівав її, і тоді Емілі зазнавала осяяння, була геть зачудована, на змиг ока — не довше! — країна чудес розчахувала перед нею свою заповітну браму, і вона — не довше одної секунди! — чула звуки неземної мелодії.

Такі миттєвості траплялися зрідка, минали блискавично, лишаючи її задиханою і зачарованою. Не могла воскресити їх за бажанням, не могла й усвідомити їх до пуття, ані заступити образами своєї уяви; однак відчуття дива не полишало її багато днів. Диво ж ніколи не поставало в тому самому вигляді. Нині його викликало споглядання темного віття на тлі високого неба. Інколи його приносив нічний вітер, приносив на крилах своїх разом із гучними, дикими співами; а то вкупі з тінню, що сновигала по полю; було, з’являвся він разом із блискавкою, що ледь не влучала в її вікно під час літньої грози; разом із співом «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний», що лунав у церкві; разом із палахкотливим огнем, який побачила колись у кухні, вернувшись додому одного осіннього вечора; разом з яскравим виразом, щасливо віднайденим, коли змальовувала те чи те явище. І кожного разу, як відвідував її «промінчик», Емілі почувала, що життя є чудовим, таємничим, незнищенно прекрасним.

Вона побігла назад, до домівки в лощині, щоб якнайшвидше опинитися у своїй кімнаті і взятися до опису, доки побачений образ потьмавіє в її свідомості. Наразі ж вона знала тільки одне: якими словами почне. «Височина покликала мене, і в мені щось озвалося на цей поклик». Це речення було вже, сказати б, вирізьблено на дні її душі.

Наблизившись до оселі, вона уздріла на порозі Елен Грін. Та явно чекала на неї. Серце Емілі було переповнене щастям, ту мить вона любила всіх, навіть нудних буркотух без клепки в голові. Вона обіруч обхопила коліна Елен і пригорнулася до них усім тілом. Елен сумовито поглянула на її личко, на якому сильне збудження вималювало темно-рожеві рум’янці, й промовила, тамуючи зітхання:

— Чи знаєш, що твоєму татусеві лишилося жити заледве тиждень, ну, може, два тижні?..



Розділ 2. Емілі пильнує цілу ніч

Емілі стояла безмовна, уп’явши очі в темне, смагляве обличчя Елен, — геть нерухома, неначе скам’яніла. Була приголомшена, ніби Елен ударила її молотком по голові. Рум’янці пощезли з її личка, зіниці розширилися так, що райдужини сховалися зовсім, очі зробилися чорними, як морок безодні. Враження було таким сильним, таким нищівним, аж навіть Елен Грін стало ніяково.

— Кажу це, бо, на мою думку, саме час тобі про все дізнатися, — мовила вона. — Я вже багато місяців прошу твого татуся, щоб нарешті відкрив тобі правду, але він раз у раз відкладає розмову. Я сказала йому: «Один Господь відає, яка вона вразлива, тож якщо ви одного дня помрете наглою смертю, то це може її вбити, адже до вашої смерті вона не буде приготована». А він на те: «Ще є час, Елен, ще є час». І досі навіть слівцем не прохопився, коли ж лікар повідомив мені вчора, що кінець близький, я зрозуміла, що завдання сповістити тебе про стан твого батька й тим приготувати до неминучого нещастя лягає на мене. Опануй себе, дитино, і не дивись на мене такими очима! Нічого лихого з тобою не трапиться, ти будеш під надійною опікою. Кревні твоєї мами не полишать тебе напризволяще, бодай через родову пиху Мурреїв, якщо не з інших спонук. Вони не допустять, аби дитина їхньої крові померла чи пішла до чужих людей, навіть коли це дочка ненависної їм особи. Ти матимеш хатнє вогнище, і то краще, ніж тепер. Не турбуйся ні про що. А щодо татуся, то ти повинна тішитися тим, що він нарешті відпочине. Адже він помирає вже п’ять років. Він справжній мученик, але приховує це від тебе. Люди кажуть, що смерть твоєї мами розбила йому серце: горе звалилося на нього так зненацька… вона ж бо хворіла не довше трьох днів. Тому і хочу, щоб ти знала наперед, що має трапитись; у кожнім разі, не будеш заскочена, коли станеться лихо. На милість Божу, Еміліє Берд Стар, не стій, мов укопана, і не дивись так ошелешено! Мені в голові паморочиться! Таж ти не перша і не остання, хто залишається сиротою на цьому світі! Намагайся бути розважливою. І не докучай татусеві тим, що я тобі розповіла, — чуєш? А зараз ходи в дім, на вулиці вогко; дам тобі випити чогось гаряченького, і гайда в ліжко!

Елен хотіла було взяти дівчинку за руку. Та Емілі вже встигла прийти до тями; вона б голосно скрикнула, якби Елен торкнулася її руки. Але й без дотику видала гострий, сповнений невимовної гіркоти звук, і з очима, що зайшли сльозами, повз руку Елен, простягнену через поріг, кинулася до темних сходів.

Елен скрушно покивала головою і вернулася до кухні.

«Я тільки виконала свій обов’язок, — міркувала вона. — Дуглас Стар знай собі повторює: „Ще є час, ще є час“, з тим і Богові душу віддасть, а вона буде вражена в самісіньке серце. Тепер вона звикатиме до цієї думки, і за кілька днів перестане згадувати про це взагалі. Врешті-решт, якщо правда все те, що я чула про Мурреїв, то це стане для неї справжнісіньким визволенням. Ну, їм теж буде з нею несолодко. Вона успадкувала їхню гордість, їхню пиху, однак саме це допоможе їй витримати удар. Мушу сповістити Мурреїв, що він помирає, але ж не знаю достеменно, коли він помре. І яка-то жінка витримала б на моєму місці!

От, наприклад: це ж просто сором, як тут виховується дитина — навіть до школи не ходить! Гм, я не раз говорила йому, що я про це думаю, тож не можу нічим собі дорікнути. І це тішить мене. Ходи-но сюди, Майку, — зараз же… ти, кара моя! А де ж поділася Сел?»

Елен не могла знайти Зухвалу Сел з дуже простої причини: та була нагорі з Емілі, що міцно притулила її до себе, сидячи потемки скраю ліжка. Була вона у стані розпачу й гіркої самотності, тож це м’яке хутерко й округла оксамитова мордочка зовсім біля її личка справляли їй деяку розраду.

Емілі не плакала: дивилася просто перед себе, в темряву, силкуючись зазирнути у вічі страшному лихові, чиїм провісником стала Елен Грін. Вона не сумнівалася в її словах — щось їй підказувало, що це правда. Чому їй не вільно померти разом із батьком? Вона не в змозі жити без свого татуся.

— Коли б я була Богом, то не дозволила б діятись такому, — промовила вголос.

Проте відчувала, що казати так — це дуже погано з її боку. Елен повідала їй колись, мовби найгіршим переступом, який лиш може скоїти людина, — це нарікати на Бога. Та хай собі! Оскільки вона така нечемна, то, може, Бог її покарає, відібравши в неї життя, — тоді вони з батьком знову з’єдналися б.

Але Бог не квапився з покаранням. Зухвала Сел, котрій стало тісно й задушно у тривалих і надто міцних обіймах Емілі, вислизнула з її рук і безгучно вибігла геть. Тепер дівчинка лишилася сам-на-сам із гострим болем, який відчувала всією своєю істотою. То був, однак, не фізичний біль. Вона не могла його втишити. Не в змозі була побороти його, виливаючи свої почуття у жовтому зошиті. Там вона описала свою зажуру, коли від’їжджав учитель недільної школи; на його сторінках жалілася, коли лягала спати голодною і тоді як Елен казала, що вона, Емілі, певно, схибнулася, якщо верзе небилиці про якусь Велительку Вітрів або ж «промінчик». Звіривши свої почуття паперові, Емілі позбувалася болю. Та про нинішню подію вона не здатна була писати. Не могла навіть звернутися до батька по слова утіхи, як тоді, коли вона так сильно попекла собі долоню, необачно рвучи кропиву. Батько всю ніч тримав її на колінах, розповідав казки, допомагаючи терпіти пекучий біль. Але він, як твердить Елен, помре за тиждень, можливо, за два тижні. Емілі все здавалося, ніби Елен відкрила їй цю жорстоку правду багато, багато років тому. А проте не минуло й години, відколи вона бавилася з Велителькою Вітрів і зачаровано вдивлялася у місячний серп на тлі зеленаво-блакитного неба.

«Промінчик не з’явиться більше ніколи, віднині це неможливо», — міркувала вона.

Та Емілі успадкувала певні риси характеру від своїх шляхетних предків: мужність і витривалість, уміння терпіти страждання, дар милосердя, дар любити всім серцем, здатність радіти. Обдарована цими якостями, вона дивилася на світ широко розплющеними, розумними сірими очима. Здатність переносити страждання, витривалість і мужність нині стали їй у пригоді, підтримавши її дух. Не можна виказати батькові, що Елен усе їй розповіла, це тяжко засмутило б його. Вона мусить затаїти в душі своє жахливе знаття і ще сильніше, всім серцем любити батька протягом дуже короткого часу, що їм відпущено.

З долішнього поверху почувся кашель; коли тато зійде нагору, вона вже має лежати в ліжку. Емілі роздяглася так хутко, як тільки дали змогу зробити це закляклі від холоду пальчики, й шмигнула під ковдру, до ліжка, що стояло біля прочиненого вікна. Весна і ніч озивалися до неї манливими голосами, залишаючись незримими. Велителька Вітрів посвистувала вдалині. А домовиків не чути було. Домовики живуть лише в Країні Щастя. Не маючи душі, вони не в змозі переступити межу, за якою починається Країна Смутку.

Вона лежала змерзла, без сліз, мовби нечула. Батько зайшов до кімнати. Як поволі він ступав і ще повільніше скидав одяг! Як же сталося, що досі вона не звертала уваги на ці очевидні прояви хвороби? Але батько не кашляв, зовсім не кашляв. О, якби то Елен помилилася! А може, й справді помилилася? І враз шалена надія спалахнула в зболілому серденьку. Емілі зітхнула…

Дуглас Стар підійшов до ліжка. Вона відчувала його близькість, близькість рідної, найдорожчої людини. Він, у своєму старому червоному халаті, присів на крісло біля її ліжка. Ох, як же вона його любила! В цілому світі не було і немає такого батька, як він, — такого ніжного, такого чуйного, такого чудового! Вони завжди були друзями, завжди так любили одне одного! Ні, не може бути, щоб тепер їм довелося розлучитись…

— Маленька, ти спиш?

— Ні, — пошепки відповіла Емілі.

— Може, засинаєш, моя люба?

— Ні… ні… не засинаю.

Дуглас Стар взяв її руку й обережно стиснув у своїх долонях.

— Тоді поговоримо, малятко. Мені теж не спиться. Мушу тобі щось повідати.

— О, я знаю вже, знаю! — вигукнула Емілі. — Тату, я знаю все! Елен мені розказала.

Дуглас Стар хвилину-другу сидів мовчки. Нарешті мовив півголосом:

— Стара дурепа… дебела стара дурепа…

Так, ніби огрядність Елен лише підкреслювала її глупоту. І знову, тепер востаннє, у серці Емілі збудилася надія. А може, все це — тільки жахлива помилка, ще одне свідчення дурості Елен?..

— То ж неправда, батечку, чи не так? — запитала вона пошепки.

— Емілі, дитя моє, — сказав тато, — я не можу взяти тебе за руку, не стає сили… підведись-но й присядь мені на коліна, як ти любиш.

Емілі миттю вислизнула з ліжка і скочила батькові на коліна. Він обгорнув її своїм халатом і, міцно пригорнувши до грудей, нахилив обличчя до її голівки.

— Дороге моє дитятко, люба Емілі, — то правда, — визнав він. — Увечері я саме збирався тобі все відкрити. Але, як на те, ця стара ідіотка Елен випередила мене, ще й, напевно, зробила це в брутальний спосіб, чим жорстоко тебе приголомшила. У неї курячий мозок, а чутливість — просто коров’яча. Хай шакали витопчуть могилу її бабці! Я б не завдав тобі такого болю, моя люба.

Емілі наче боролася з чимось зловісним, що душило її.

— Тату… я не можу… не можу винести цієї думки… я цього не переживу.

— Дитино, ти можеш і повинна змиритися з неминучим. Ти житимеш далі, бо маєш виконати на цій землі певне завдання. Ти успадкувала мої здібності, але, крім того, обдарована чимось таким, чого мені завжди бракувало. Ти здійсниш те, на що я не спромігся, Емілі. Я небагато зробив для тебе, сонечко моє, однак робив, що лиш міг. Я навчив тебе дечого, так мені видається, незважаючи на іншу науку, науку Елен Грін. Скажи мені, Емілі, ти пам’ятаєш свою маму?

— Трішечки… лиш деякі риси… то наче уривки якогось чарівного сну…

— Тобі щойно виповнилося чотири роки, як вона пішла з життя. Я ніколи не говорив з тобою про неї — не міг. Але нині розкажу все. Тепер я не страждатиму, говорячи про неї, адже невдовзі ми побачимось! Ти не схожа на маму, Емілі, — хіба коли посміхаєшся, то нагадуєш її виразом обличчя… А в усьому іншому ти — викапана моя мати, що звалася так само, як і ти. Коли ти народилася, я хотів було, щоб тебе охрестили іменням Джульєтта, іменням твоєї мами. Але вона не погодилася… Казала, що як будемо звати тебе «Джульєтта», то незабаром я почну для розрізнення називати її «мамою», а такого вона не витримає. Це все тому, що тітка її Ненсі одного разу мовила так: «Коли твій чоловік уперше скаже до тебе „мамо“, — вважай, що пісню твого життя проспівано». Отож, нарекли тебе, на честь моєї матері, Емілією; її повне ім’я звучало так: Емілія Берд. Твоя мама вважала ім’я Емілія найкращим з імен — вишуканим, гарним, звучним. Емілі, твоя мама була найпрекраснішою жінкою, будь-коли створеною Господом Богом.

Тут голос його затремтів, і Емілі ще міцніше притулилася до батька.



— Ми познайомилися дванадцять років тому, я був тоді другим редактором газети «Ентерпрайз» у Шарлоттетауні, а вона вчилася в останньому класі пансіону. Була високою на зріст, ясноволосою і блакитноокою. Трохи схожою на твою тітку Лауру, зокрема очима і голосом, однак Лаура ніколи не була такою вродливою. Походила вона з роду Мурреїв, з Чорноводдя. Я не розповідав тобі про рід твоєї мами, Емілі. Вони вже другу сотню літ проживають на околиці Чорноводдя, володіючи фермою Місячний Серп. Корабель, на якому 1790 року приплив перший Муррей, називався «Місячний Серп», звідси й назва ферми.

— Чудова назва, серп молодика на нічному небі — такий привабний, — мовила Емілі, чию увагу на хвилину привернуло це поетичне словосполучення.

— Відтоді та ферма належить Мурреям. Це дуже пихатий рід, Емілі, гордовитість Мурреїв на півночі нашої країни стала приповідкою. Гм, до певної міри вони мають право пишатися своїм родом, цього не заперечиш, але у гордощах своїх вони заходять надто далеко. Люди на півночі охрестили їх «обраним родом». Вони розмножувалися доволі швидко, та з плином часу розпорошилися по світах, тож нині у Місячному Серпі мешкають лише дві твоїх тітки, Елізабет і Лаура, вкупі з двоюрідним братом Джиммі Мурреєм. Вони ніколи не виходили заміж, не могли-бо знайти нікого, хто був би гідний руки Мурреївни, — такою принаймні була загальна думка. Твій дядько Олівер, як і дядько Воллес, проживає у Соммерсайді, а тітка Рут — у Шрусбері; твоя двоюрідна бабця Ненсі мешкає у Поповому Ставі.

— Поповий Став! Цікава назва, не така гарна, як Місячний Серп або Чорноводдя, але цікава, — мовила Емілі. Вона відчувала тепло батьківської руки, і страх на деякий час відступив; зараз вона просто не йняла віри, що біда наближається неухильно.

Дуглас Стар щільніше закутав її полою халата і, поцілувавши чорняву голівку, повів далі:

— Елізабет і Лаура, Воллес і Олівер, а також Рут — то все діти старого Арчібальда Муррея. Їхня мати була його першою дружиною. У свої шістдесят він побрався вдруге — з молоденькою дівчиною, що померла, тільки-но народивши твою маму. Джульєтта була на двадцять років молодша від своїх єдинокровних, як вона казала, братів і сестер. Удалася вельми гарною і чарівливою, всі любили її, голубили й пишалися нею. Коли ж вона закохалася в мене, бідного газетяря, що не мав за душею нічого, крім пера й амбіцій, її родина сприйняла це як катастрофу. Родова пиха Мурреїв не могла цього пережити. Я зовсім не лихопомний, але від них я почув слова, яких ніколи не міг забути, ані пробачити. Твоя мама, Емілі, вийшла за мене, а ті, з Місячного Серпа, розірвали з нами стосунки. Чи віриш — попри все, вона ніколи не нарікала, що стала мені дружиною.

Емілі простягнула руку і поплескала батька по запалій щоці.

— Ясна річ, не нарікала. Ясна річ, воліла тебе, а не всіх без винятку Мурреїв — як місячних, так і земних.

Батько стиха засміявся, і в тому сміхові вчувався ледь не тріумф.

— Так, мені здається, вона саме так і відчувала. І ми були такими щасливими — ах, Емілі, не було на світі людей, щасливіших від нас. Ти — дитя нашого щастя. Пригадую ту благословенну ніч, коли ти з’явилася на світ у Шарлоттетауні. Це було в травні, віяв західний вітер — гнав і гнав сріблясті хмари, що закривали місяць. На небі де-не-де блищали зорі. У нашому садочку, маленькому, як і все, чим ми володіли, за винятком нашого кохання і нашого щастя, було темно і тихо. Я сновигав між клумбами братків, висаджених рукою твоєї мами, і безупину молився. Край неба на сході ледь зарожевів, коли хтось прибіг до мене з вісткою, що в мене народилася донечка. Я зайшов у дім, і твоя мама привітала мене своєю ніжною, прегарною усмішкою, котру я так любив, а тоді промовила: «Мій любий, тепер у нас є дитя, і тільки заради нього ми житимем на світі». Подумай лишень, яке то було щастя!

— Хотіла б я, щоб люди могли пам’ятати все, геть усе від тої хвилини, коли приходять у світ, — мрійливо сказала Емілі. — Це було б так цікаво…

— Дозволю собі зауважити, що в такому разі ми мали б силу-силенну неприємних спогадів, — відказав батько, знову засміявшись. — Звикання до життя не може бути приємним, так само як відвикання від нього. А втім, для тебе пристосування до земного існування не стало надто важким завданням, Емілі, — принаймні так нам здавалося. Ти була дуже милим створінням… Чотири роки ми прожили в добрі та любові, а потім… ти пам’ятаєш той час, коли твоя мама померла?

— Я пам’ятаю похорон, тату, похорон пам’ятаю добре. Ми стояли, тримаючись за руки, посередині якогось покою, потім ти взяв мене на руки, а мама лежала перед нами в довгій чорній труні. Ти плакав, а я не могла збагнути, чому, бентежило мене й те, чого мамине обличчя таке біле, чого вона не розтуляє очей. Я нахилилася й торкнулася її щоки — щока була такою зимною! Я затремтіла. Хтось проказав: «Бідолашна!» — а я злякалася і сховала обличчя у тебе на грудях.

— Таким і я пам’ятаю той день. Твоя мама померла зненацька… про це не будемо говорити. На проводи прибули всі Мурреї. Вони мають певні традиції, яких дотримуються беззастережно. Одна з них така: лише свічки можна світити в Місячному Серпі, жодних тобі ламп! А друга, так само непорушна, полягає в неухильному дотриманні принципу: всілякі непорозуміння повинні зникнути перед лицем невблаганної смерті. Тож коли твоя мама померла, приїхали всі. Напевно, приїхали б і в тому разі, якби довідались про її хворобу, — хочеться вірити! Поводились вони підкреслено чемно, можна сказати, бездоганно. Нічим не виказували тих самих Мурреїв з Місячного Серпа. Тітка Елізабет була вдягнена у свою найкращу сукню з чорного атласу. Не пручалися, коли я повідомив, що твою маму буде поховано в родинному гробівці Старів у Шарлоттетауні. Певна річ, вони воліли б перевезти її до Чорноводдя й поховати в гробівці Мурреїв, але твій дядько Воллес привселюдно визнав, що дружина має належати до чоловікового роду як за життя, так і по смерті. А тоді запропонували взяти тебе до себе й опікуватися твоїм вихованням замість твоєї небіжчиці мами. Я не погодився… Не бажав віддати тебе… тоді. Чи слушно я вчинив, Емілі?

— Так… так… так! — шепотіла Емілі, цілуючи батька за кожним «так».

— Я сказав Оліверу Мурреєві (то він завів розмову про твоє майбутнє), що поки життя мого, зі своєю дитиною не розлучуся. Він одповів так: «Якщо ви колись захочете змінити своє рішення, то дайте нам знати». Але я не змінив свого рішення, не змінив і трьома роками пізніше, коли доктор заборонив мені працювати. «Якщо ви не полишите працю, то ще проживете щонайбільше один рік, — оголосив він свій вирок, — якщо ж будете жити спокійним життям, часто буваючи на свіжому повітрі, — то зможете прожити три, а, можливо, й чотири роки». Як бачимо, він виявився непоганим пророком. Отож, я перебрався сюди, і тут ми з тобою провели чотири чудових роки. Правда, чудових, моє найдорожче малятко?

— О так, так!

— Ці роки і те, чого я тебе протягом цього часу навчив, — єдина спадщина, котру я тобі залишаю, Емілі. Ми жили на скромну довічну пенсію, що її, помираючи, призначив мені старий мій дядько. Він пішов зі світу ще до того, як я одружився. Маєток тепер відійде у державну власність, а будиночок, де ми мешкаємо, я лиш винаймаю у його власника. Тобою опікуватиметься рідня твоєї мами. Цього я певний. Тут Мурреївська пиха є достатньою запорукою, і будь-які інші почуття на заваді не стануть. І не любити тебе вони не зможуть. Я думав, чи не послати по них заздалегідь, може, навіть сьогодні зробити це. Однак у мене своя гордість, родові Старів теж не чужі певні традиції, а Мурреї кинули мені в обличчя дуже гіркі слова, коли я одружувався з твоєю мамою. Скажи, чи мушу я послати вістку до Місячного Серпа, щоб по тебе приїхали, Емілі?

— Ні! — відказала Емілі з якоюсь дикою рішучістю.

Не треба, щоб хтось вдирався між батьком і нею під час кількох останніх, таких дорогоцінних днів. Сама лиш думка про це страшила її. Жахливим буде їх приїзд, і хай це станеться… по тому. Тоді вже вона збайдужіє до всього.

— Отже, залишимось разом до самого кінця, моя маленька Емілі. Не будемо розлучатися ні на хвилину. І прошу тебе, будь мужньою! Не лякайся нічого, Емілі. Смерть не є страшною. Всесвіт повен любові, весна щоразу повертається, вона присутня скрізь, а смерть — лише відчинення і зачинення брами. Потойбік брами також є чимало гарного і доброго. Там я зустріну твою маму; багато речей я ставив під сумнів, але в цьому не сумнівався ніколи. Часом я почував острах, що вона піднесеться вище від мого рівня, адже крокує стежками вічності вже віддавна, що злине в таку височінь, котрої я неспроможний досягнути. Однак тепер відчуваю ясно: вона чекає на мене. І ми обидвоє, разом чекатимем на тебе. Нетерплячість нас не палитиме: будемо збавляти час у блаженному відпочинку, аж дочекаємось миті, коли і ти воз’єднаєшся з нами.

— Я хочу, щоб ти взяв мене та й переніс через той поріг, — пошепки мовила Емілі.

— За деякий час ти цього вже не прагнутимеш. А поки що мусиш навчитися цінувати час. Життя не залишить тебе без подарунка, я відчуваю це. Іди в житті навпростець і нічого не бійся, моя люба. Іди наперекір усім труднощам і знегодам. Я знаю, ти досі не думала про подібне, але завжди пам’ятай оці мої слова.

— Зараз, — мовила Емілі, яка не вміла критися від батька, — я почуваю тільки те, що геть зовсім не люблю Господа Бога.

Дуглас Стар засміявся — тим сміхом, який Емілі найдужче любила. Таким ласкавим, таким, аж треба дух перевести — з радості, що в світі може лунати такий чудовий сміх. Батькові руки пригорнули її ще міцніше.

— Що ти, маленька, ну, звісно ж, ти любиш Бога. Не можеш Його не любити, бо Він є любов. Бачиш-но, ти не повинна ототожнювати Його з богом Елен Грін. Розумієш?

Емілі не розуміла до ладу, що батько має на думці. Але зразу ж відчула полегшення: страх минувся. А вкупі зі страхом щезла з душі гіркота, відступив нестерпний біль, що тиснув її серденько. Стала вона почувати, що зусебіч оточена любов’ю, що любов і понад, і довкола неї, що вона сама дихає великою, безмежною, піднесеною любов’ю. Людина не може бути в тривозі або в скорботі, якщо існує любов, а любов є всюди. Батько пройде крізь ту браму, ні — він тільки відхилить заслону (цей образ більше припав їй до серця, адже заслона не така груба й щільна, як брама) — переставиться у той світ, який відкривався їй, коли зблискував «промінчик». Там він житиме вічно серед несказанної краси і завше буде поруч. Вона ж витерпить усе, подолає усе, аби лиш знаття, що батько не в недосяжній далечині, а тут, поруч, за цією заслоною.

Дуглас Стар тримав її на колінах, допоки вона не заснула; тоді, попри кволість, відніс до ліжка й, обережно поклавши на постіль, дбайливо обкутав ковдрою.

— Вона кохатиме сильно і тяжко страждатиме, спізнає чимало променистих миттєвостей у нагороду за пережитий біль. Так само, зрештою, як і я… Хай Бог воздасть рідним її матері згідно з тим, як вони поводитимуться з нею, — промовив уривистим шепотом.





Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка