Книга перша Споконвічна земля Київ Видавництво імені Олени Теліги 2013



Сторінка21/22
Дата конвертації26.05.2016
Розмір3.78 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

VI. Південні міста сучасної України–Русі
Розповівши про відновлені поселення Василем Красним від Кам’янця (на Смотричі) до берегів Чорного моря, автор у Причорномор’ї назвав нові поселення: Чорногрод, Качебіїв, Маяк, Караул. Хотів би усіх українських «одностайників» застерегти від поспішних протестів на користь московських гнилих теорій про «новые Новороссийские земли XVIII века». Московський чобіт у XVIII столітті ступив на давно освоєні українські землі.

Отож, розглянемо, які фортеці–поселення у 1421 році заклав і побудував український князь Василь Острозький?

Той факт, що саме Василь Красний Острозький (Гедігольд) правив Поділлям з 1411 по 1423 рік, зафіксовано тодішніми державними документами, наведеними у праці Віталія Михайловського «Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70 роках XVI ст.»

Послухаємо:

«Як відомо, починаючи від 1411 р., на Поділлі з титулом Кам’янецького (подільського) старости… (відомий. — В. Б.) Гедигольд (1411–1423)…» [45, с. 104].

І ще одне свідчення:

«Принаймні Гедигольд після 14 березня 1423 р. не згадується з титультурою подільського старости. На уряді віл енського воєводи він фіксується від 31 грудня 1425 р. вперше, а востаннє 8 грудня 1432 р.» [45, с. 196].

Тобто саме Василь Красний у 1421–1422 роках побудував поіменовані міста в Причорномор’ї та заселив їх людьми.

Що цікаво, за угодою від 15 квітня 1412 р. між польським королем Владиславом II Ягайлом та угорським королем Сигізмундом міста–фортеці Караул, Кочебіїв, Маяк, Чорногрод і Балабки не згадуються. Їх на той час ще не було.

Проте Великий Литовсько–Руський князь Свидригайло у документах за 1432 рік уже згадує про свої міста–замки на Чорному морі. Послухаємо:

«…Свидригайло “не забув” про своє Подільське князівство і володіння ним у 1400–1401 рр., а вочевидь і не намагався цього приховати, свідчать документи, що показують географію юрисдикції великого князя Свидригайла у 1432 р., є список міст, у якому бачимо окремо виділені подільські замки Черкаси, Звенигород, Сокілець, Чорногрод, Качибіїв, Маяк, Караул і наприкінці переліку — Летичів» [45, с. 81].

На цій же сторінці наведена примітка: «Також привертає увагу низка причорноморських замків, що свідчить про стійке уявлення: південно–східний кордон Великого князівства Литовського у той час проходив по узбережжю Чорного моря» [45, с. 81].

Щоби читачі не думали, що це єдина згадка про Причорноморські міста–фортеці, побудовані Василем Красним у 1421 році, нагадаємо: польські королі та Великі князі Литовські передавали в особисте володіння ті міста–фортеці своїм магнатам. Перший раз такий факт зафіксовано у 1442 році: «7 березня 1440 р., Владислав III (польський король) взявши від Теодорика з Бучача 4 шуби, ткані золотом, і 2 коней, пообіцяв на найближчому сеймі (коронному з’їзді) перевести йому на дідечне право 17 сіл або відповідно розплатитися за подарунок… Ключовим моментом у кар’єрі Теодорика стає надання йому 29 вересня 1442 р. у Буді Кам’янецького генерального староства з надзвичайно широкими повноваженнями за фантастичні як на той час гроші — 3000 гривень польської монети. А коли наступного дня за чергові 3000 гривень він отримав ще й міста Караул, Чорногрод, Качебіїв, це поставило його чи не на перше місце серед королівських кредиторів якщо не в Короні Польській, то на руських землях точно» [45, с. 130–131].

Отак причорноморські міста відійшли у підпорядкування Теодорика з Бучача. Як бачимо, міста–фортеці у 1421 році на Дністрі та на березі Чорного моря були таки зведені Василем Красним. Та згодом стали власністю польського короля (після 1434 року).

Наведемо ще одну згадку про Чорноморські міста–фортеці, побудовані Василем Красним у 1421 році (за польськими документами): «11 травня 1469 р. між синами Теодорика з Бучача Міхалом та Яном у присутності їхнього дядька Міхала та грона місцевих урядників відбувався поділ маєтку… Менший брат Ян отримав у своє володіння Монастириську, Лядське, Пархову, Переволоку, Шопову, Чернелицю разом з містами, форталіціями, селами та маєтками… Окрім низки сіл… ішлося… і про замки і порти на р. Дністер або Дністровському лимані Караул, Кочебіїв, Маяк,Чорногрод,Балабки разом з селами, митницями, портами морськими та рибними» [45, с. 126–127].

Як бачимо, то були не міфічні вигадки істориків. Всі Чорноморські міста–фортеці, закладені Василем Красним, функціонували і через 50 років. Вони обросли селами і портами, а головне — виконували функції, покладені на них українським князем у далекому 1421 році — несли порубіжну службу на кордоні Великого Литовсько–Руського князівства. Тобто гадання професора Ф. Бруна навколо побудови якоїсь вежі чи то на лівому, чи то на правому березі Дністра було звичайним відволіканням від головного — заснування українським (руським) князем низки міст–фортець на Чорноморському побережжі.

Пропоную визначитися з місцями розташування нових міст у Причорномор’ї, заснованих Василем Острозьким у 1421 році. Зазначимо: нові міста закладалися на місцях, придатних для проживання людей. Тобто на місці поселення мала бути питна вода, поруч мали бути пасовиська для худоби та місця для побудови захисних споруд, в першу чергу — фортець. Звичайно, такими місцями були давні поселення греків, римлян та скіфів, які на той час були зруйновані, чи покинуті, чи ледь животіли.

Сьогодні важко сказати, на якій саме базі були засновані міста–замки: Маяк, Караул, Качебіїв, Чорногрод та Балабки. Але майже всі їхні місця розташування маємо можливість визначити. Отож:



Маяк. Це поселення–фортеця розташовувалося на місці сучасного села Одеської області — Маяки (Біляївський район). Звернімося до радянського видання «Історія міст і сіл УРСР. Одеська область» 1969 року. Ось що вона пише про сучасне українське село Маяки.

«Територія, на якій розташоване село, була заселена ще в давні часи. Тут виявлено залишки поселення доби бронзи (усатівська культура, II тисячоліття до н. е.). У IV–III столітті до н. е. на цьому місці існували античне поселення та могильник.

Перші писемні згадки про Маяки стосуються початку XV століття. У списку замків, складеному після 1430 року, позначено і замок Маяк–Каравул, побудований у 1421 році і як сторожовий прикордонний пункт. У XVI столітті цей замок зруйнували турки, перетворивши його на місце складів лісових вантажів, що сплавлялися сюди з верхів’їв Дністра…» [98, с. 337].

Маємо наглядну картину фальсифікації та перекручування фіксованих подій української історії так званими українськими істориками–«одностайниками». Це дуже наглядний приклад українського наукового лакейства: «Чего изволите?»

У переліку міст–фортець князя Свидригайла чітко вказані окремі фортеці — Маяк і Караул. Українські лакеї московської імперії об’єднали два поселення–фортеці в одне: «Маяк–Каравул». Нехай свідома людина й не шукає зайвий раз ту фортецю «Каравул» на території Одеської області та не згадує про свого українського князя, який ту фортецю заснував. Звернімо увагу й на те, що у наведеному описі села Маяки жодним словом не згадується Русько–Литовська доба України XIV–XVI століть, немовби її не існувало. Бо наступний абзац після наведеного тексту уже розповідає нам, що «пониззя лівобережного Дністра перейшло до Росії». Отаке словоблуддя фахівці–професори видавали за правду. Тому й не дивно, що сьогоднішній мер Одеси поводиться як завойовник на чужій землі. Він не знає справжньої історії, він воліє знати московську фальшивку.

І хоча українські професори–«одностайники» чітко встановили 1421 рік як рік заснування фортеці Маяк на місці сучасного села Маяки, та жодним словом не згадали про її засновника — українського князя. Чого ще «изволите, господа московские национал–шовинисты?»



Чорногрод. Про це місто–фортецю в історичній науці, як російській, так і українській, згадок майже немає. Певно тому історик В. Михайловський у праці «Еластична спільнота…» свідомо допоміг своїм читачам визначитись із місцем розташування, навівши карту володінь князя Вітовта. Там місто Чорногрод розташоване на місці Овідіополя, на його сучасній території.

Послухаємо, що з цього приводу говорить «Історія міст і сіл УРСР. Одеська область»: «На території, де тепер Овідіополь, люди жили з давніх часів. Тут виявлено залишки 6 стародавніх поселень. Два з них існували в скіфські часи (IV–III століття до н. е.), два — в сарматські часи (II століття до н. е. — III століття н. е.). На двох останніх знайдено рештки черняхівської культури (III–V століття н. е.).

Виник населений пункт наприкінці XVIII століття. У 1795 році за указом Катерини II його назвали Овідіополем на честь римського поета Публія Овідія Назона (43 рік до н. е. — 18 рік н. е.), який нібито під час свого заслання перебував у даній місцевості» [98, с. 684].

Отож, у чергове бачимо, як московська фальш про вигаданого Овідія прикривала правду про українського князя Василя Красного — нащадка роду Галицьких. Російська більшовицька влада і в цьому випадку не дозволила довести українцям правду про життя їхніх предків у X–XVII століттях, перестрибнувши одразу до часів «Тамбовских мужиков» на українських землях.

Надзвичайно цікавий факт: вказавши на виявлені «6 стародавніх поселень» на місці сучасного Овідіополя, українські професори навіть не зробили натяку на фортецю Чорногрод, засновану у 1421 році (XV століття) українським (руським) князем, яка належала до одного із стародавніх поселень. Отак писали!

Качебіїв. Дуже цікавим є свідчення про заснування у 1421 році фортеці Качебіїв. Звичайно, читачі розуміють, що мова йде про поселення–фортецю на місці сучасної Одеси. Послухаємо ще раз «Історію міст і сіл УРСР. Одеська область»:

«На території сучасного міста людина жила з найдавніших часів… На території міста знайдено римські монети (II століття н. е.). У III–V століттях тут існували численні поселення, де проживали і племена черняхівської (суто української. — В. Б.) культури… У кінці XIV — на початку XV століття… владу над Північно–Західним Причорномор’ям захопило велике князівство Литовське. Саме в цей час на місці сьогоднішньої Одеси виникло поселення Кочибеї (Коцюбіїв, Качикленов, Гаджибей). Перша згадка про нього належить до 1415 року, коли Кочибей був уже порівняно значним портом, звідки вивозилося зерно. На терені Кочибея був великий замок. Залишки його зберігалися до середини XVIII століття» [98, с. 85–86].

Отож українська культура була домінуючою на теренах сучасної Одеси ще у III–V століттях нашої ери. І то не дивно — скіфо–сарматська доба української історії нами висвітлена. Повторюватися не будемо. Зазначимо тільки: ніякої російської культури у ті часи на теренах сучасної Одеси не зафіксовано, навіть її складових частин: фінської та золотоординської (професор Г. В. Вернадський).

В історичній науці не існує свідчення про виникнення поселення Качибей на території сучасного міста Одеси у 1415 році. Це звичайна московська побрехенька з багатьох. Хоча, звичайно, ще з далеких античних часів (V–III століття до н. е.) морська бухта Одеси використовувалася давніми мореплавцями.

А от факт заснування фортеці та поселення Качебіїв (польське потрактування слова) засвідчено історичними документами.

І, як свідчить російська історія, той, модернізований турками замок, «зберігався до середини XVIII століття», поки за наказом імператриці Катерини II був зруйнований вщент. Катерина II не любила залишати нащадкам старі пам’ятки. Залишала тільки свої.

Перш ніж говорити про фортецю Караул, місце розташування якої свідомо приховали і Польська і Російська імперії, автор пропонує встановити, за якою логікою князь Василь Красний Острозький закладав попередні три поселення–фортеці на південних рубежах своїх володінь. Тим паче, що місця заснування фортець Маяк, Чорногрод і Качебіїв зафіксовані документами давньої історії.

Відомо, що фортеця Чорногрод перекривала доступ до входу в гирло річки Дністер та разом із Білгородом контролювали Дністровський лиман. На випадок, коли ворожі судна проривалися до Дністра, на його лівому березі була побудована фортеця Маяк. Вона контролювала рух суден по річці Дністер.

Щоби не дати можливість ворожим суднам використовувати сучасну Одеську морську бухту та перекрити можливий доступ ворожих сил зі сходу, була збудована фортеця–поселення Качебіїв.

Якщо глянемо на сучасну карту Української держави, на південно–західну її територію (в районі Дністровського лиману), то зрозуміємо, що, в першу чергу, вимагав захисту шлях можливого наступу по Дністровській косі на східно–дністровські землі.



Караул. Отож, фортеця Караул прикривала можливий напрям нападу з Дністровської коси і розташовувалася на початку, чи в кінці коси, в залежності від того, яке завдання мала. Мається на увазі Одеський відрізок коси. Для того, щоб визначити місце розташування фортеці Караул на косі, треба провести спеціальне археологічне дослідження. З часом українська влада мусить це зробити. Бо окупантам України було не до досліджень.

Балабки. Згадувані Балабки, скоріше за все, були звичайним поселенням усіх прийшлих із Кам’янця людей. «…Привел с собою 12 тысяч человек». На мою думку, ті 12 тисяч людей український князь Василь Красний привів із собою на постійне поселення.

У першу чергу на Причорноморські землі прибули чоловіки, завданням яких було до зими звести фортеці та житло для людей і худоби.

Думаю — лісоматеріали для будівництва йшли Дністром суцільним потоком і зупинялися в Маяку та Чорногроді, а звідтіля їх везли до Качебієва, Караула та Балабок. Бо селище Балабки, на мою думку, розташовувалося на місці сучасного села Барабой (Балабой) і називалося за іменем місцевої річки — Барабой. Певно, українці (русичі) йменували річку — Балабка, а вже пізніше — турки–окупанти закріпили за нею ім’я — Барабой. Звичайно, нові московські окупанти не стали повертати річці давнє українське ім’я, а залишили турецьке. Воно їм було більше до вподоби. Рідніше!

Поселення Балабки розташовувалося на річці, яка несла з півночі чудову питну воду, а навколишні поля були придатні для посіву пшениці, ячменю і проса та садіння городини.

Князь Василь Острозький у 1421 році прийшов зі своїми людьми не в дикі, необжиті місця. Він повертався на давні українські землі.

Послухаємо:

«Ще до утворення Київської Русі в Північно–Західному Причорномор’ї жили східнослов’янські племена: між Південним Бугом і Дністром — уличі, а між Нижнім Дністром і гирлами Дунаю — Тиварці» [98, с. 11].

Не забуваймо — в найтяжчі часи панування Золотої Орди на південно–українських землях ті землі повністю ніколи не втрачали корінне населення. Залишалися люди, які жили у річкових плавнях, скельних печерах, лісах. Були й такі русичі (українці), які виконували державну службу на переправах, на митницях Золотої Орди тощо. Послухаємо: «Проте і в ті дуже тяжкі часи все ж у деяких місцевостях Північно–Західного Причорномор’я зберігалося постійне руське (українське. — В. Б.) населення. Про це свідчать письмові джерела. Так, 1347 роком датується згадка про руську єпархію в Білгороді; коли наприкінці XIV століття великий князь литовський Вітовт відняв у татар Південне Поділля і просунувся далі до Чорного моря, він користувався підтримкою руського (українського. — В. Б.) населення…» [98, с. 11].

* * *
Як би дехто не бажав згадувати про віковічну присутність українців на своїх причорноморських землях, та історія засвідчила їхнє тамтешнє перебування з далеких Трипільських часів. А в добу Скіфо–Сарматської держави південні племена майбутньої української нації уже мали від Давньо–Грецької, Римської та Візантійської імперій свої імена: кіммерійці, гети, скіфи, сармати, гелени, алазони, будини, калліпіди, неври тощо. Ці споріднені племена, як писав великий Геродот, ніколи не покидали свою давню предківську землю і були на ній непереможні. Уже в ті далекі, античні часи населення Скіфо–Сарматської держави сягало 40 мільйонів осіб. Пізніші наші південні сусіди, Римська та Візантійська імперії, називали наших українських предків скіфами, сарматами та навіть дикими гунами.

Як засвідчив найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією…»: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами» [82, с. 339].

А були й часи, коли українців ділили на уличів, тиверців, дулібів, полян, сіверян, бужан, древлян тощо. Український народ не залишав рідних теренів своєї землі. Тому імперські науковці (російські, німецькі, польські) постійно закидали до історичної науки звичайні вигадки, аби нав’язати українцям думку, що ми прийшлі люди на своїй землі. Німецькі байкарі та історики нав’язали європейській історичній науці «казочку» про «германських готів» на українській землі у II–IV століттях.

Російська імперська історія завжди підтримувала «доважки брехні» своїх імперських колег, додаючи сотні своїх, гидотніших. Сьогодні вони договорилися до абсолютного абсурду: московський уламок Золотої Орди розпочинає виклад своєї історії у дитячих підручниках із Київських часів IX століття. Яке відношення московські фіно–татарські племена у IX столітті мали до київських полян (русів), сказати неможливо.

Польська імперська історична наука, щоби обґрунтувати свої права на Галицьку та Руську (українську) землі взагалі позбавила правнука Данила Галицького — Дмитра Юрійовича права на існування, видавши його за львівського боярина Дмитра Дядька (Дедька). Теж дуже потужно брехали, що давало змогу польському королю Казимиру III (1310–1370) писати Константинопольському Патріархові ось таке: «К первопрестольному всесвященнейшему Патриарху Константинополя, Вселенскаго Собора, поклон и многое чолобитье от сына твоего Краля Казимира земли Ляхии и… Руси, и от Князей Руси, кои в Христианскую Веру веруют, и от Бояр Руси многое челобитье. Ищем у тебя, нашего Архиерея. Вся земля гибнет без закона, ибо закон исчезает. От века веков Галич славился во всех странах Митрополиею и был престолом Митрополитов от века веков. Первый Митрополит нашего благочестия был Нифон, второй Митрополит Петр, третий Митрополит Гавриил, четвертый Митрополит Феодор. Все они были на престоле Галича. Князья Руси были мои сродники и сии Князья оставили Русь… (померли. — В. Б.) и земля осиротела. И после того я, Крал Ляхии приобрел землю Руси (про загарбання Галичини немає жодного слова. — В. Б.). И ныне, Святый Патриарх вселенских Соборов, ищем от тебя нашего Архиерея, да смилуешься и дашь свое благословение… а не будет милости Божьей и благословения вашему сему человеку, не сетуйте на нас после, если придет жалостная нужда крестить Русов в веру Латинов, так как нет Митрополита в Руси, а земля не может быть без закона» [48, с. 148].

Отак чинила Польща.

Спочатку силою захопила Львів і Галичину, хоча, звернімо увагу, руські (українські) князі на ті часи не перевелися. Потім польський король Казимир домігся у Константинополя призначення на митрополичу кафедру вибраної ним особи. Бо в іншому разі «придет… нужда крестить Русов в веру Латинов». А це означало й Патріарше благословіння польського короля на галицький князівський престол. Шкода тільки, що європейська історія не визнає подібні дії звичайним бандитизмом.

З часів польського короля Казимира III на сторінках української історії з’являється невідома князівська родина Острозьких. Цікаво: перший представник невідомого князівського роду — Данило, з незнаних причин посідав родовий стіл князів Галицьких — Холм. Що взагалі цілковитий абсурд! У XIV столітті ні польські королі, ні Великі Литовсько–Руські князі не володіли правом надавати людині князівський титул. Князем можна було стати за народженням. І тільки!

Ось чому польська імперська історія та російська так пильно і прискіпливо коригували абсолютно всі події, що стосувалися представників роду Острозьких — вони ж — князі Галицькі. Та як не слідкували, а все ж таки дали маху. У 1417 році на Констанцький собор з Великого Литовсько–Руського князівства поїхали Митрополит Григорій Цимблак та князі Свидригайло, Василь Красний і Олександр Туровський.

На Костанцькому соборі троє з них відомі за своїми звичними іменами й титулами. Тільки от: Василь Красний став Гедігольдом. Ця метаморфоза, що відбулася з іменем нашого князя, нікого досі не зацікавила. Один із кращих українських князів роду Данила Галицького, завдяки звичайним махінаціям російських та польських істориків, досі не посів достойного місця в українській історії. Як раніше, завдяки іншим маніпуляціям, князь Дмитро із роду Галицьких став звичайним боярином Дмитром Дядьком. Тому у сучасній академічній праці шанованої мною О. В. Русіної наведено засновані Василем Красним міста–фортеці у загальному «Списку міст Свидригайла», де жодним словом не згаданий їхній засновник руський (український) князь. Послухаємо професора О. В. Русіну:

«Список міст Свидригайла.

Латиномовний “Список міст Свидригайла” є одним з основних джерел для історичної географії України першої третини XV ст. “Список” містить перелік “замків та земель”, які підпорядковувалися великому князю литовському Свидригайлу. Попри те, що не всі згадані у “Списку” пункти піддаються ідентифікації, він дає змогу в загальних рисах реконструювати систему тогочасних міських поселень. У ньому фігурують: Київ, Чернігів, Рильськ, Стародуб, Трубчевськ, Новгород–Сіверський, Путивль, Хотмишль (сучасний Хотмижськ у Білгородській обл. Російської Федерації), Курськ, Донецьк (однойменне городище у межах сучасного Харкова), Черкаси, Звенигород (нині — Звенигородка Черкаської обл.), Сокалець (на Південному Бузі неподалік від Брацлава), Чорний Град (знаходиться у гирлі Дністра), Маяк (городище у с. Маяки, на лівому березі Дністра), Караул (городище поблизу Рашкова на Дністрі), Качибеїв (був на місці сучасної Одеси) Оскал (можливо, тотожний Старому Осколу Білгородської обл. РФ), Милолюбль (його решток слід шукати десь на Сіверському Донці, в районі сучасного Білгорода РФ), Мужеч (знаходився десь між сучасними Суджею та Обоянню Курської обл. РФ), Сновськ (Седнів Чернігівської обл.), Брягин, Мозир, Овруч, Кременець, Дашів (сучасний Очаків), Луцьк, Володимир–Волинський, Степань (у Рівненській обл.), Острог, Полонне (у Хмельницькій обл.), Чорнорийськ (нині — старий Чорнорийськ Волинської обл.), Житомир, Звягіль (сучасний Новоград–Волинський Житомирської обл.), Олевськ (Житомирської обл.) та Летичів (Хмельницької обл.)» [44, с. 286–287].

Слід пам’ятати: у ті часи Галичина та Західне Поділля підпорядковувалися Польській Короні і тому їхні міста не поіменовані. Це нагадування нашій пам’яті.

Але факт фіксації польським державним документом існування таких міст, як: Чорний Град (Чорногрод), Маяк, Караул, Качебеїв (Качебіїв) і навіть Дашів (сучасний Очаків) у 1432 році заперечити неможливо. Як неможливо заперечити договір «від 15 квітня 1412 року між Владиславом II Ягайлом та Сигізмундом Люксембурзьким… про поділ території»…, у якому ці придністровські міста та фортеці жодним словом не згадані. Отож були побудовані у 1421 році руським (українським) князем Василем Красним (Гедігольдом). Тим більше, що, за свідченням посла двох королів Гілльбера де–Ланноа, саме із метою побудови фортець Василь Красний у 1421 році прибув на берег Чорного моря.

«…Вышеупомянутый Гедигольд (Василь Красний. — В. Б.), правитель Подолии, с целью основать здесь силою совершенно новый замок, который и был сделан менее чем в месяц… в пустынном месте, неимеющем ни дерева, ни камня; но упомянутый правитель привел с собою 12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом» [8, с. 40].

Посол англійського і французького королів Гілльбер де–Ланноа у 1421 році, вирушаючи із Білгорода до Криму, об’їхав Дністровський лиман північною дорогою і тому зміг побачити тільки зведену на той час фортецю Маяк. На мою думку, інші фортеці йому й не велено було показувати.

Отака історична достовірність, про яку українські історики попередніх часів воліли мовчати. Та сьогодні крига повільно починає скресати. Згадувана мною професор О. В. Русіна у книзі «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії» уже обережно нагадує про посла «Жільбер де–Ляннуа». Хоча ще говорить невизначено: «Дослідники й досі не з’ясували, який саме замок було збудовано Вітовтовим намісникому 1421 р…» [44, с. 280].

Звернімо увагу, шановна професорка жодним словом не згадує про українського князя Гедігольда та про те, що тих фортець було чотири. І про те, що заважає ґрунтовно вивчити (дослідити) матеріал, немовби він не стосується української історії, теж — ані слова!

А от її учень, професор Борис Черкас, уже пішов значно далі. І, як гадаю, за його словами, професор на правильному шляху. Послухаємо:

«1421 року… подільський староста Гедигольд (Василь Красний. — В. Б.) привів у гирло Дністра 12 тисяч осіб і 4 тисячі возів із будматеріалами. Напроти Білгорода протягом двох місяців було збудовано фортецю. Ця подія… не була першою за десятиліття боротьби ВКЛ за чорноморське узбережжя… Ланноа, що залишив нам цей сюжет, був доволі прискіпливим мандрівником. Проте коли він перед появою в Білгороді гостював у подільського старости в Кам’янці–Подільському, ніякої підготовки до походу не бачив. І це притому, що йшлося про тисячі людей, тварин (коней і, можливо, волів) та возів. Отже, операція готувалася таємно… По–друге, постає питання, чому матеріали доставляли возами, а не річкою. Адже ще 1419 року Зосима, подорожуючи з Брацлава до Білгорода, відзначив володіння Вітовта нижче середньої течії Дністра. Це означає, що Вітовт використав робітників і вояків зі Східного Поділля та Київщини. І тут нічого дивного, адже саме населення цих земель було під його підпорядкуванням із кінця минулого століття. І, судячи з усього, побудова фортець далеко від метрополії була вже не вперше. Це видно і за самим характером будівництва. Одна справа—будувати укріплення під боком, інша — вирушати за сотні кілометрів… І тут постає ще одне питання: а як вдалося провезти все це через степ із його річками, ярами та іншими перепонами. Вочевидь на той момент від Київщини і Поділля до Чорного моря вже існувала розгалужена система шляхів і переправ» [83, с. 133].

Поки що українські історики тільки починають ставити перед собою питання та знаходити на них відповіді. Ті питання надзвичайно простенькі, як і відповіді. Але зафіксовано процес руху вперед і він приведе істориків до потужних питань і відповідей.

У нашому конкретному випадку пропоную, шановні історики, поставити собі такі питання:


1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка