Книга перша блискавки перед грозою [section]



Сторінка7/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.79 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25
— Які ж вони, ці Божі дари? — тихо запитала Бібігуль. У хаті було вже темно, тільки в печі горів вогонь. Та ще
тьмяно—тьмяно блимала лампадка. Уже пора було б і каганець який засвітити, та не хотілося щось Хведорі, та й легше якось говорилося у цій напівтьмі — вона зближала, робила розмову інтимнішою, якоюсь ближчою кожній душі…
— А такі дання, які повинна мати дівчина, а потім і жінка. Перше дання — любов до всіх, власне, вміння любити всіх, зігрівати їх душею. Чужу радість поділити, чужу біду зрозуміти, людину в горі втішити й приголубити. Бути захистком і прихистком для душі й тіла. Оце — перше дання… Чуєш, дитино?
— Чую, — пошепки мовила Бібігуль.
— А друге і третє дання бути дружиною і матір’ю. Буває красива жінка, вродою аж сяє, а немає в ній дру—жинського хисту. Не поєднана її душа з душею чоловіка. Він щось думає, а вона не знає і серцем не чує… Чи — народить дитину, другу, третю. Має їх, а не чує їх, годує їх, а не любить їх. Справжня жінка з дітьми до неба злітає, а несправжня дітей своїх кляне, що сякі—такі, неслухняні, безсердечні… А вони й неслухняні й безсердечні, бо від матері душевного тепла не чують, не навчені любові, бо немає в неї причутлості ні до чоловіка, ні до дітей. Оце такий другий і третій жіночий карб…
Помовчала стара Ціпуриниха, подумала. Полум’я вже ледве у печі блимало. Все, що треба було на сьогодні наварити, було наварено, все, що треба було напекти, ще вчора напечено.
— А оце ж і четверте дання всім їсти наварити, напекти всього, нагодувати, насолити, насушити, нав’ялити. Хто це мусить робити? Тільки жінка! Хіба чоловік може? Він—то може бути й кашоваром, і пекарем, — але все одно і каша, і хліб найсолодші з наших рук, дитино моя. Так нам, жінкам, на роду написано, для цього нас Богом сотворено… І п’яте дання — а може, воно найперше! — жінка домівку тримає, на ній уся хата тримається, і добро, й гаразди в хаті — на ній. Як ото пташина гніздо складає, а потім писклят висиджує. Солов’їха на гнізді сидить, а соловей їй їсти носить та пісні співає, — але ж якби вона гнізда не тримала, то хіба б він пісні співав? Чула, Ганю?
— Чула, — відповіла Бібігуль, — Спасибі за науку.
— О, я тобі тільки півнауки сказала… З п’яти місяців дитини не буває, дев’ять місяців треба виносити… Так от — про шосте дання. Воно велике, воно славне, воно тілові й душі людській потрібне. Це — уміння прясти і ткати, вміння гаптувати й шити, вміння хату побілити, півників та узори помалювати, а ще ж уміти пісню дитині заспівати та казку розказати — і не тільки ту, що від діда—баби чула, а й самій, може, щось придумати. Одне слово, красу творити… Умієш, доню?
— Трохи вмію, — прошепотіла Бібігуль. — А ще повчуся… Я ж без мами росла…
— Придивляйся, прислухайся, дитино! Ти тямуща, я бачу…
— Важко мені все взнати… За чотири роки тільки—тільки по—вашому говорити навчилася…
— Не скажи!.. Ось у Переяславі — так ніхто й не здогадається, що ти — туркеня, так гарно говориш та співаєш… А по—турецькому не забула?..
— Ні, не забула… І не забуду… Ми з Яремком часто по—моєму говоримо…
— Кожній людині свою мову Бог дав… А сьоме твоє дання це вміння ізціляти, вміння людські страждання знімати… Не тільки травичкою, не тільки ліками, а й стравою, даною до речі, тишею, шептанням, заговором; рукою доброю й теплою біль зняти можна; чи просто зробити, щоб у хаті тихо було і темно, щоб вуха й очі не напружувати… Ой, скільки того мистецтва лікувального — це Марійка знає ліпше за всіх… Ну, може, я знаю й більше, тільки відчуває вона це все більше за нас усіх… Бог нам, жінкам, дав силу відчувати людську неміч і силу рятувати людину од немочі… Є й серед чоловіків добрі та славні лікарі, але ж то — тільки деякі. А жінки повинні бути всі зцілительницями, дитино моя!.. Такий дар сьомий у нас з тобою… А восьмий… Восьмий — пояснити навіть важко… Ну, от ти бачила яблуня у дворі у нас така гарна, така красива. І кожна брунечка на ній відчуває себе часткою всієї яблуні — і коріння її, і сусідніх гілок, і тих гілок, які потім будуть… Ти чуєш у собі своє минуле, своїх бабусь і прабабусь, а вийдеш заміж та народиш дітей — і відчуєш у собі дідів і прадідів свого чоловіка, — і тоді ти відчуєш майбутнє. Чоловік твій про нього не думатиме, діти — теж, бо малі, — а ти думатимеш, бо ти жінка, бо — мати, бо в тобі — самозбереження народу, в якому ти живеш…
— Я буду старатися… Тільки… я ж туркеня… Зла кров, кажуть…
— Дитино моя, а ти подумай… Ну, сьогодні ми з турками рубаємося на шаблях… А може, літ через сто чи двісті будуть люди тільки згадувати, як колись рубалися на шаблях, щось там ділили, щось відстоювали, щось завойовували… Може, колись українці з турками подружаться, і з поляками теж, і з татарами, — і твої правнуки казатимуть ага, і в нас є краплі доброї турецької крові… Чому ти кажеш зла кров? Турецька кров така ж, як і руська чи польська, — червона…
— Спасибі, — прошепотіла Бібігуль, — Тепер я розумію… А який дев’ятий дар?
— А ти — подумай?
— Ой, не знаю…
— А скажи мені якою ти хочеш бути в очах Яремка?
— Красивою… Тільки красивою… Все життя… І якщо Бог мені дасть сто літ — то щоб і тоді була красивою.
— Бач, яка ти розумничка в нас!.. Яка б то ти була дівчина, якби про це не думала? Отож—бо й є наш з тобою дев’ятий талант, дев’ятий хист, дев’ятий Божий дар…
За синіми вікнами було тихо… Тихо—тихо блимала лампадка, щось жевріло в печі… Сиділи дві жінки в хаті — одна літня, а друга — молоденька, ще, власне, не жінка, ще дівча, але так само, як і старша, мудра внутрішнім чуттям своїм і передчуттям майбутності своєї й не лише своєї… Сиділи жінки, прислухалися до своїх думок… А до них прислухався Бог і мати з младенцем на руках — Марія…
— Може, засвітити каганчик? Чи — скіпку? — сама в себе запитала Хведора. І тут же сказала — Ще посидимо кілька хвилинок, а потім… Ще ж роботи скільки — і всієї ніколи не переробиш… Але треба хоч колись наодинці з думками посидіти…
Так вони сиділи і мовчали.
І кожна думала про своє. А власне, про одне й те ж, тільки — різними словами, різними образами, різними поворотами думок…
І тут хтось постукав у двері.
— Заходьте! Відчинено! — гукнула Хведора, а сама пішла до печі, щоб узяти вогню на каганець.
Хтось зайшов у сіни, потім — і в хату.
— Добривечір вам, добрі люди! — почулося з порога. Два голоси один — тонкий, звивистий, як вуж, а другий — густий, уривчастий, мов хтось басом хотів сказати «ква—ква!»
— І вам добрий вечір! — відповіла Хведора, підносячи каганчик ближче до дверей і роздивляючись прибулих. — Проходьте, сідайте ось на лаві!
Поставила каганчик на виступчик на стіні — і тепер він світив на всю хату.
Двоє прибульців ласкаво вклонилися, подякували й сіли на лаві. Тепер їх можна було роздивитися краще.
Обидва — у темному одязі. Але не православні ченці. Та й не вельми схожі на ченців католицьких. Але все—таки щось видавало, що люди вони не прості і близькі до Бога. Один був довгий, тонкий, гнучкий, весь час усміхався скрадливо і пальчиками тонюніми, мов черв’ячками, перебирав, перебирав, перебирав. А другий — менший, зате товщий, схожий на велетенську жабу—ропуху в чорних шатах рот великий, але то не від усміху, лице видовжене вперед, але не за рахунок носа, ніс якраз був кирпатий і малий, очі булькаті і непривітно—холодні…
Довгий — то був святий отець єзуїт Казимеж Влязло, а короткий і опасистий — його духовний співбрат Казимеж Походзіло. Проте назвати себе в цій хатині вони не поспішали.
Казимеж Влязло ласкавенько повів своєю манюньою голівонькою («Наче вуж», — з осторогою подумала Бібігуль) і сказав
— Ми — бідні отці—християни з ордену Ісуса, прямуємо в святі землі до гроба господнього. Йтимемо через землі агарянські, через державу турецьку — то, може, хтось із ваших рідних там живе, скажіть нам, ми вітання їм передамо, якщо вдасться побачитися…
Зітхнула стара Хведора…
— Син, чи брат, чи сестра? — тут же похилив свою голівоньку і, витягнувши її якось так ізнизу, щоб зручніше заглянути в очі Хведорі, мовив святий отець—єзуїт.
— Син… Син Мусій Ціпурина… У неволю турецьку втрапив, а потім став там мімаром Мусою — султановим зодчим, зрікся нашої віри — та все одно ж це моя дитина…
— У самому Стамбулі? — запитав отець Казимеж Влязло.
— Та там же, там, мій менший син бачив його чотири роки тому, як був у Стамбулі їхньому… Та й вона ось — теж була, теж бачила…
Бібігуль кивнула головою… Навіщо мати Хведора так багато розповідає цим людям? Щось у них є нещиро—неприємне. Раптом — без будь—якого зв’язку — згадався пан коронний стражник Сондецький та його чорно—гарячі лихі очі.
— Яким же це побитом, дитино моя, — запитав отець Влязло у Бібігуль, — довелося побувати твоєму братові й тобі аж у Константинополі, чи, по—їхньому, Стамбулі?
— Довго оповідати, святий отче… — Вона почекала, чи не підкаже вужоподібний своє ім’я, але вужоподібний промовчав, і тоді Бібігуль теж вирішила не казати йому правди. — їхало посольство з Варшави до Стамбула, то мого брата й мене взяли в прислугу, то ми там два дні побули, а потім назад поїхали…
— Красиве місто Константинополь—Істамбул, — промовив вужоподібний.
— І—і–і! Як для кого!.. Якби ж то походити по ньому та якби вміти по—їхньому говорити, а то ж вони все гала—бала, гала—бала, а все ж не по—нашому…
Хведора мимоволі озирнулася на Бібігуль що це Ганя такі дурниці цим двом людям розповідає?! Чи ж можна так?! Побачила веселий блиску її очах, подумала ну, почекай, ось підуть ці святі отці, то я тобі дам!
— А де ж твій братик зараз?
— На Січ подався… Уже ж виріс великий… Парубок уже…
— А хазяїн де? — це вже до Хведори повернув вужоподібну голівоньку отець Казимеж Влязло.
— Та де ж йому бути? У кузні своїй… Та ось—ось прийде… Післязавтра базар, то він навиробляв усілякого краму залізного… То, може, вам, святі отці, якусь копієчку дати на дорогу? — заспішила стара Хведора і пішла в сусідню кімнату, щоб узяти кілька монет.
— Спасибі, не треба, — ніжно—ласкаво промовив отець Влязло, але Хведора з сусідньої кімнати заперечила
— Як то не треба? Треба!.. Може, ця копійчина дозволить вам легше дійти до Стамбула та побачити мою дитину… А якщо… а якщо… то поставте свічку та справте молебень за його упокій…
У голосі забриніли сльози…
Вона вийшла з кімнати й підійшла до святого отця—єзуїта Казимежа Влязла, дала йому кілька монет, які той тут же притулив до грудей і став гнучко—гнучко й низько—низько, поводячи туди—сюди головою, кланятися…
— Щасливої вам дороги у далекі краї, — промовила Хведора. — Хай вас Божа мати береже від бід та злигоднів.
— Спасибі, спасибі, до побачення! — ласкавенько промекекекав отець Влязло.
— До побачення, — прокашляв отець Походзіло.

Коли святі отці вийшли з хати, Хведора різко обернулася до Бібігуль. Очі Яремкової матері світилися недобре, у погляді була гострота.


— Ти що ж це, дівко, надумала обманювати старших за себе?
Бібігуль не опустила своїх сірих безстрашних очей. Гріх обманювати будь—кого, а найбільший гріх — обманювати дітей або Божих людей!.. Навіщо ти це зробила, Ганю?
— Бо це — не Божі люди…
— Як? Хай вони не православні, але ж вони — ти бачила? — на наші ікони перехрестилися, вклонилися святій лампаді… Чому ж ти називаєш їх не Божими людьми?
— А тому, мамо, — вперше Бібігуль назвала матір’ю стару Хведору, — що я чую біду для Яремка і для себе. Ні в який Константинополь ця ропуха й цей вуж не поїдуть, їх прислав до нас один лихий чоловік!
— Який лихий чоловік?
— Я казала вам, що христосувалася на Великдень з коронним стражником із Канева?
— Ну, й що з того?
— А те, що в нього нечисті очі… Нечистими очима він на мене дивився!
— Дитино! Що ти знаєш? То тобі так здалося!
— Мамо, — заплакала Бібігуль, — я ж уже велика, я вже кожний чоловічий погляд чую!.. То — дуже недобрий погляд! І ці люди — від нього!.. Бо тільки отцям—єзуїтам пан коронний стражник міг довірити свої нечисті думки!..
— Господи! Та здається тобі все те! Перехрестися, Ганю, та й…
Бібігуль слухняно перехрестилася, але заспокоєння в душу так і не приходило…
Ой, як було б добре, якби цієї хвилини біля неї стояв Яремко!
Але Яремко був далеко—далеко…
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, який оповість про найсолодші мрії Яремка Ціпурини та пана Владка Гостинського

— То бендзє чаруюнцо, то бендзє цудовно — шафірове небо і шафірове може, лазур в серцях і над гловами!..


Пан Гостинський весь час повторював слова своєї мрії, пронесені крізь дві тисячі п’ятсот днів та ночей на галері…
Він веслував разом з козаками, і сонце сяяло йому в лице, і пан Владек білозубо сміявся.
А Яремкові все виділася далека Ганя — його чудова подруга Бібігуль.
І гралися з хвилями дельфіни…
Згадалися веселі, мов сьогоднішнє море, очі коханої. Уранці, після того як учора посвятили Яремка в парубки, вона дивилася на свого товариша очима, повними захвату, радості і весняного сяйва. Якби Яремко був явором, то після такого погляду у нього на всіх—усіх гілках повиростало б листя. Якби Яремко був мушкетом, то від захоплено—завороженого погляду Гані—Бібігуль він негайно б вистрілив і пробив найгрубішу крицю. Якби Яремко був турецьким султаном, він би розпустив весь гарем і Ганя—Бібігуль була б єдиною жоною його…
Вони недавно переїхали до Переяслава — подалі від мерзотного графа Лозовицького. Старша Яремкова сестра Марійка, вийшовши заміж за славного козака Петра Скрипника, жила в Києві. Петро ж Скрипник виписав у Києві й козацький привілей для родини Ціпурин — тепер вони, з огляду на заслуги їхнього роду, стали вільними людьми, і ніякий граф Лозовицький не міг їх образити. Ну, це на папері воно так було, а на ділі… А на ділі мерзотний граф міг прислати будь—коли своїх гайдуків, щоб образити Ціпурин… Ліпше було переїхати. Вони й переїхали до Переяслава — великого і славного міста, що розкинулося на берегах Альти й Трубежу. Довкола — історичні міста й стародавні села. За день їзди конем — Канів, неподалік од Канева Черкаси. А в другий бік — Оглав, Васильків, Київ. Славна земля, славні люди, славні легенди та оповідки, і звичаї добрі — не гірші, ніж у Лозовиках…
От, наприклад, звичай посвячення у парубки. Коли Яремкові сповнилося п’ятнадцять, потягло його на вечорниці. Вечорами сходилися хлопці у кульгавого Гната Горобця — старшого парубка. Хоч Гнат і кульгав од татарської стріли, а проте багато дівчат на нього задивлялося — бо веселий був, винахідливий, співучий і добрий. Йшов якось Яремко вдень вулицею — аж тут Горобець «Слухай, славний козаче! Уже в похід на турка ходив, а й досі в парубки не посвятили тебе! Не годиться так!.. Чи, може, тебе в парубки посвячували у Трапезонті чи Синопі, а може, і в самому Стамбулі—Царгороді?» — «Звідки знаєте так багато про мене?»— несміливо запитав Яремко. «Та розказував один козак із Києва… Тепер тобі ще один подвиг треба вчинити — принести відро горілки і прийти до мене сьогодні увечері в хату… Ми тебе тут же посвятимо!» — «Гаразд! — погодився Яремко. — А як же Ганя?» — «А, сестричка твоя чорнобрива? Та вона вже, здається, з дівчатами змовилася — ті її тут же прийняли в своє товариство».
Увечері прийшов Яремко до хати Горобця. Приніс не відро, а два відра горілки та смаженого барана — для такого діла йому давно вже дав грошенята сам Петро Скрипник. Та й у батька дещо було, але ж кожному парубкові хочеться, щоб він мав у кишені свої гроші… Парубки тут же привітали Яремка як свого— та вони вже давно з симпатією й доброю заздрістю подивлялися на нього, — тут же посідали в хаті за стіл, а кому стола не вистачило, той сів на піл, а кому й там місця не знайшлося, той вистрибнув на лежанку. Підняли чару за батьків та дідів, які не корилися ворогам. Дав Горобець Яремкові добрячого щигля
— Ну, тепер ми тебе коронували по—нашому, а тепер хай ще дівчата на тебе подивляться чи справний ти козак, чи добрий чоловік, чи пісні співати вмієш, чи небилиці знаєш казати — о, вони все відчувають, бо — дівчата!
Вийшли на вулицю, під небо, зорями всіяне, а під тим небом пісня летить, мов веселка якась невидима — лиш чутна… Один кінець тії веселочки упирається в хату Марусі Глобишиної, а другий — у Горобцеву хату, де хлопці зібралися…
— Ну, що, товариство, ходімо до Марусі?!
Пішли! Пішли під зорями, під піснею, пішли, мов полетіли на крилах мрій парубоцьких…
А пісні дівочі їх вели темними вулицями переяславськими, вели до зустрічі, до щастя, до радості…
Серед тих, хто виспівував, була й Ганя—Бібігуль. Ого, вже так навчилася співати по—нашому — ніколи не здогадаєшся, що вона туркеня! Тільки інколи з Яремком наодинці переходила вона на турецьку мову. А так — чиста тобі україночка, тільки що чорнявіша, та тонша, та стрункіша, та брівки в один шнурочок непомітно ізв’язалися!
А потім уночі зійшлися вони у клуні, вляглися на сіні і довго обіймалися—милувалися. Обійматися можна, цілуватися теж, милуватися — аякже! А чогось іще — ні—ні—ні! То вже як одружаться, як звінчають їх у церкві!
Цілу ніч милувалися вони з Ганею, тихенько шепотілися, розказували різні історії — смішні та страшні, і було ж їм так гарно, так мило, так солодко удвох. Тільки як уже надто Яремко милував свою Бібігуль, то вона просилася
— Ой, Яремку, змилуйся, забери руки, розкажи що—небудь веселеньке.
І Яремко розповідав…
Аж перед ранком вони, обнявшись, позасинали… І бачився тоді Яремкові сон Чорне море грає, а по морю, по хвилях, перекидаючись, дельфіни стрибають—граються, пісню свою виспівують. А коли прокинувся — побачив Ганя—Бібігуль на нього сяючими очима дивиться, рада така, щаслива така, просяяна радістю вся!
Що то вона зараз робить у тому Переяславі? Скучила ж, напевне, за Яремком? Якби ж ото їй написати листа та передати його мартином — і нехай летить аж до Переяслава! Е, до Переяслава мартини не літають, бо це морські, а не річкові птиці!..
…Яремко знову дивився на обрій. Ось—ось мають показатися турецькі кораблі другої третини ескадри. І доведеться знову вступати в бій, допомагати тим, хто зробив основне відірвав цю третину від головної частини флоту, зав’язав з нею бій, позбавив бойового порядку, розметав по морю.
А поряд, уміло маневруючи вітрилами, сидять хлопці. А найдужчі з них — на веслах!
І летить отаманова чайка швидше за будь—яке судно турецького флоту. І не влучиш у цю чайку ні з якої гармати! Поки націлився, доки запалив гніт — а чайка вже проскочила! Це — як у тій побрехеньці ангелянській свиснув селянин та й каже нечистому ану—бо зав’яжи те, що я оце висвистів! Так і з козацькою чайкою! Спробуй «зав’язати» її, коли вона мчить повз галеру, мов свист отого ангеляна!
Пан Владислав потужно горнув веслом, з його обличчя не сходила щаслива усмішка — він ще не вірив, що на волі, він усе ще не міг повірити, що вдалося йому з допомогою Яремка випірнути з—під перевернутої галери… А думалося ж, що уже все, що вже ніколи він не побачить ні неба, ні волі, ні Анельки…
Ах, Анелько дорога, золота, срібна, єдвабна!
Він, пан Владек, усе згадував, як уперше познайомився з Анелькою. Гнався він на коні за зайцем, а заєць заскочив з володінь Гостинських до володінь Ожеховських. Не помітив Владек, що перескочив чужу межу, що потолочив чуже жито, що вискочив на чужу капусту — аж тут громовий голос
— Стуй, збойнику! А куди—то ти мчиш?
Зупинив пан Владек свого коня, озирнувся — і справді, він на чужому полі! А заєць — тільки хвостом перед ним блим, блим, блим! Холера! Майже наздогнав, майже вполював — аж тут оцей здоровенний дядько з вусами й розлюченим поглядом! Ах ти, Боже мій! Та це ж новий господар маєтку пан Ришард!
— А якщо мені так зручніше? — відповів розпалений погонею пан Гостинський. Ех, шкода! Заєць блим, блим — та й зник, утік у балочку!
— Еге ж, зручніше! Але ж тут нива! Не позволям! Попросити б у пана Ожеховського пробачення, так
ні — гонор пана Владка заїв, не захтів принижуватися за чуже жито пан Гостинський. Тому й відповів
— А йди—но ти, діду, к бісу!
І тут пан Ожеховський хапонув своєю драбівською лапищею пана Владка за комір, кінь рвонув з місця — і Гостинський опинився на землі… Не забився, ні, але упав, опинився лежачим перед супротивником. Пан Гостинський тут же скочив на рівні, спересердя замахнувся, але кривдник дивовижно спритним рухом руки вибив нагайку — і полетіла вона гадюкою в купусту! І одночасно пан Гостинський отримав доброго тьоса у щелепу!.. «Пся крев! — подумав пан Владек, сяк—так утримавшись на ногах, — та я ж тебе, пся крев, зараз на шмаття порву й собакам викину!..» І тільки—но він стрибнув на пана Ожеховського — старий спритно відстрибнув убік і стрибок пана Гостинського вийшов даремним, — як іззаду залунав крик
— Пане, не вбивайте мого тата!
Забувши про все, пан Гостинський озирнувся і побачив дивовижне дівча зі срібним волоссям, що летіло, перестрибуючи через капустяні качани, просто до них. Очі в цього дівчати були блакитні, стан тоненький, ніжки й ручки — мов тичинки дивної квітки!
Господи! Пан Гостинський забув і про зайця, і про чуже поле, і про пана Ожеховського — він бачив тільки оце дівча, що мчало просто на нього!
Та тут пана Владка привів до тями новий тьос пана Ожеховського — на цей раз у груди. Пан Владек встояв і цього разу. Хотів відповісти, та тут дівчина вхопила його за руки…
— Не вбивайте мого тата! — повторила срібноволоса дівчина. І панові Гостинському перехотілося битися. Хоч і мав право відповісти бодай на один тьос — інакше вічна ганьба його імені й його роду!
— Не вбивайте мого тата — він у нас багато п’є горілки!..
Пся крев, якийсь п’яниця, хоч і шляхетського роду, має право підіймати руку на уродзоного шляхтича пана Гос—тинського?! Але срібноволоска з блакитними незахище—ними очима тримала пана Владка за руки і дивилася на нього поглядом матки Боскої! І як міг пан Владек виривати свої руки з цих рук?!
— Хай пан пробачить моєму татові його невитриманість! — мовила вона.
І пан Гостинський не міг не відповісти ствердно на прохання панни Анелі.
А вона тут же підійшла до свого батька і збуджено почала переконувати його по—французьки, що ображати гостей не годиться, що пан Гостинський — то є гість господи Ожеховських (і звідки вона знала, що він — Гостинський?! Адже вони зовсім недавно купили це село й зовсім недавно сюди приїхали?!). Через дві—три хвилини пан Ришард Ожеховський, п’яно просльозившись, почав вимовляти слово «пшепрашам» і запрошувати дорогого гостя в господу!..
Махнув рукою на все пан Гостинський і, не спускаючи очей з панни Анельки, пішов за господарями…
О, панна Анелька — то була дивовижна дівчина! В ту пору їй ледве виповнилося шістнадцять. Вона срібно сміялася і срібно співала, вона перебирала своїми срібними пальчиками на привезених із далекого Відня клавікордах, і тоді в серці пана Владка виростали лілеї; вона розмовляла з ним по—італійському й по—французькому, а пан Гостинський, трохи соромлячись свочї неотесаності, міг відповідати їй тільки польською, та латиною, та якось німецькою мовою, що навчився її у війську… Але то не було завадою! З кожним днем вони ставали ближчими й ріднішими, з кожним днем їхнє щастя ставало виразнішим та виразнішим. Усе йшлося до одруження, хоч Влад—ковим батькам не вельми подобався пан Ожеховський — за його пристрасть до горілки та сварливий характер… Йшлося до одруження, та тут, як кажуть, у похід затрубили — і пішов пан Гостинський під Цецору. А там турецькі війська розгромили поляків з козаками — і опинився пан Гостинський у полоні… Написав він жалісного листа додому, до своїх батьків виручайте свого сина, тяжкий викуп турки призначили, — та так відповіді й не одержав. Уже пізніше, на галерах, довідався, що по його краях пройшла Хотинська війна, що велетенське військо султана Османа Другого знайшло там свою погибель, а сам Осман — у Стамбулі закінчив свій короткий, але ганебний життєвий шлях… Не знав пан Владек, що невдовзі після його рекрутчини пан Ожеховський тяжко посварився з паном Гостинським; не знав, що через місяць пан Станіслав Сулятицький неправедністю відібрав майон—тек Гостинських, що підкупив він суддів — і ті все зробили, аби догодити грабіжникові; не знав пан Владек, що турецькі вояки розруйнували за час Хотинської війни подільський край, почалася страшна моровиця, що забрала на той світ старих Гостинських; не знав він про Анельку, котра щодня благала—молила свого тата зібрати грошей на викуп коханого Владка, але батько продовжував пити й не хотів і слова чути про того, хто колись «мою капусту й жито конем топтав», — бач, коли згадав про це?!
О, доплисти б до коханого берега! О, скочити б на бистрого румака — та й помчати в рідні краї, та й обняти срібноволосу панну Анельку, та сказати 6 їй я осьде, ходімо до ксьондза, і хай у нас буде щастя ще на сто лят! О, так він і скаже добридень, Анельку, я осьде, ходімо до ксьондза, і хай у нас буде щастя ще на сто лят!..
Пан Гостинський натхненно веслував. Кожен помах весла наближав його до України…
Правда, між Україною й паном Гостинським було ще більше трьохсот турецьких галер. І їх ще треба було перемогти, захопити і пустити на дно Чорного моря.

І тут Яремко гукнув


— Попереду бачу галеру!
Вона була далеко, на обрії, але через кілька хвилин стало видно, що це велике судно стоїть на місці, не рухається…
Чайка пішла швидше. Десь за півгодини козаки вже залазили на борт галери.
Там було кілька козаків та десятків зо два турецьких майстрів—будівничих, які мовчки сиділи на палубі. А внизу були молоді жінки з гаремів головного мімара та його помічників.
Недайборщ вийшов на палубу, діловито обдивився галеру й запитав
— А веслярі де?
— Пересіли на чайки та захоплені галери. Воюють… — лаконічно відповів один з козаків.
— А чому ви тут?
— Кошовий наказав, щоб вас дочекалися. То ми й чекаємо…
— Так, так… — Недайборщ дихнув самосадом на козака.
Але той не впав, устояв, навіть носом солодко повів певне, був такий же завзятий куряка, що й Недайборщ.
— Витягуй люльку, — суворо наказав Недайборщ. Козак вийняв. Карпо дістав з калитки тютюнцю, упхнув козакові в люльку
— Агу, спробуй мого! — кинув жарину зі своєї люльки в козакову. — Г—га? Ну, як?
Козак зробив одну затяжку, другу. Недайборщ не спускав з нього очей, чекав, коли той гикне. Козак не гикав.
— Слухай, а ти можеш сказати «І—і–і—і! Де ж мої свині?!»
— Можу, — відповів козак. І мовив, на «І—і–і—і!» — втягуючи в себе повітря з димом — І—і–і—і! Де ж мої свині?!
— Так це ти той самий Дерикіт, що про тебе мені хлопці розказували?
— Той самий!
— Що позаторік у самого Кантеміра—мурзи цілий гарем украв?
— Та я ж!
— Так тебе ж, казали, в Кафі на палю посадили!
— Та то іншого Дерикота. Того Дерикота звали Данилом, а мене Адамом.
— Так я ж тебе у похід не брав!
— Не брав, — кивнув довгим червоним носом Дерикіт.
— То звідкіля ж ти тут узявся?
— Із Стамбула… Ми ж ото з Данилом як украли отой гарем, то згодом попалися—таки до лап Кантемірових аскерів… Данила — на палю, а мене — на галеру, то й то тому, що одна з мурзиних наложниць за мене поклопоталася чимось я їй догодив, — то й виблагала мені життя… А оце ми пливли, коли бачимо — чайки довкола! А турки стріляють, як шалені, не підпускають наших. Я тут же — р—р–аз! — рву кайдани — а вони в мене і хлопців були перепиляні ще з самого початку походу, — і на турків. Побили всю команду, викинули за борт разом з гарматами, зустрічаємо запорожців. Підпливає чайка, а ми її зустрічаємо по—запорозьки! Тут кошовий і питає «А хто у вас там за головного?» Ну, мої хлопці відповідають «Дерикіт!» — «А я, — каже, — кошовий Коханець!» — «То й що?» — «А те, — каже, — що є наказ самого Недайборща полонених не брати, всіх турків на дно!..» — «Яких ще, — кажу, — на дно? Команду ми викинули, а мімарів та устадів викидати гріх — зодчі, — кажу, — майстри, — кажу, — вони в Києві знадобляться!» — «А баби?» — питає він. А тут ще й гарем везли. «А причім баби?» — «А при тім, що є наказ!..» — «Ні, — кажу, — не буду їх кидати в море, колись одна така з гарему мені життя врятувала!..» Коханець каже «Тоді я сам виконаю наказ Недайборща!» І лізе на галеру. Тут мої хлопці стали як стіна. А на чайці, бачу, народу небагато, душ із двадцять! Я й кажу Коханцеві «Бери всіх моїх хлопців, а я з кількома почекаю на Недайборща. Як він скаже, то так, може, й буде!..» Відчепився Коханець, забрав частину моїх хлопців, а тут іще одна чайка підійшла, теж багатьох забрала — і тепер ми стоїмо посеред моря, чекаємо, що нам скаже Недайборщ…
Недайборщ знову затягся, та так, що потім хмара диму всю голову йому оповила, а запах почули навіть у нижніх каютах, бо жінки почали внизу чхати й охати.
— Я таки давав такий наказ…
— А я за тебе руки не підіймав, отамане!
— Гм… — І раптом отаман різко повернувся до Яремка — А ти, малий, що думаєш? Що робитимемо з чортовими туркенями? Викинемо в море чи будемо з ними валандатися, серця козацькі розм’якшувати, щоб ворог нас міг будь—коли перемогти? Га?.. — і дихнув на Яремка перегаром…
У Яремка аж сьози вистрибнули з очей від того запаху.
Але — не тільки від запаху. Згадалася Бібігуль, згадалося, як рятувала вона його, непритомного, на сіноп—ському березі, як плавали вони морем, рятуючись від яничарів, а потім висліджуючи сеньйора Гаспареоне; а ще згадалося, як нещодавно лежали вони у клуні на сіні і обіймалися—цілувалися…
— Ні! — гукнув Яремко.
— Що — ні? — здивувався Недайборщ. — Не залишати на галері?
— Ні, не викидати в море! Хай живуть! — гукнув Яремко. — Я не хочу, щоб вони вмирали, дядьку Карпе!
Знову хмара оповила Недайборщеву голову. Замислився отаман.
— Ну, гаразд, малий! Раз ти мене назвав дядьком, то доведеться на цей раз скасувати мій наказ і помилувати жінок та майстрів.
Не було в Недайборща ні батька, ні матері, ні дружини, ні дитини. Колись було веселе село Півники, та все знищили турки — не лишили ні брата, ні свата, ні дитяти, ні небожати… Аж тут — ось! — Яремко дядьком при всіх назвав!..
— Ну, так задоволений, Яремо?
— Задоволений! — тихо сказав Яремко, намагаючись загнати в очі непрохані сльози.
— А чому ж спасибі не кажеш?! — гримнув Недайборщ. на півморя.
— Спасибі!
— Ось у цю щоку поцілуй мене, хлопче!
— Та незручно, пане отамане!
— А де моя нагайка, щоб тобі лупнів дати, штани опустивши?!
Дерикіт тут же підскочив до Недайборща, на ходу розв’язуючи очкур.
— А ти ще чого?
— Дайте ліпше мені по тому місці, пане отамане, ніж дитину калічити!
— Хай терпить — отаманом буде! — добродушно всміхнувся Карпо і перевальцем пішов по палубі… Дим клубочився над його сивою головою…

До вечора їм довелося стрітися ще не з однією захопленою галерою. Судна мали на собі сліди недавнього бою, деякі були з дірками, напівзатоплені. Козаки розповідали про те, що багато галер з камінням та залізяччям, з вапном та гарматами було потоплено. Були жертви і з боку козацького флоту — в цьому бою загинуло п’ятнадцять чайок разом зі своїми екіпажами — лиш небагатьох удалося врятувати…


Яремко оглядав обрій. Дивитися вниз, на хвилі, чомусь не хотілося. Думка про те, що на споді плавають тіла людей, які ще вранці були живими, сміялися, співали, мріяли про щось, — ця думка ранила душу.
Знав, що ворога треба ненавидіти, — але це простр говорити, коли не бачиш ворога перед собою. А коли дивишся в його очі, коли знаєш, що він, як і ти, живе один раз на світі, то тоді на душі стає прикро й пустельно… А ще тяжче думати про людей, які були твоїми друзями—товаришами. Були — і нема…
І знову згадав Бібігуль.
Чомусь Яремкові здалося, що з його коханою Ганею щось сталося.
Йому навіть чувся її крик «Яремку! Рятуй мене! Яремку!»
Хіба може крик коханої дівчини долетіти на Чорне море з далекого Переяслава?!
Пан Владислав думав про кохану й вперто веслував.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, що оповідає про люб’язність між брацлавським хорунжим паном Стефаном і капітаном—баші Бекіром

Над стародавнім Брацлавом буяла весна. Регіментар казенного війська, брацлавський хорунжий пан Стефан Хмелецький, рідний брат Хмелецького львівського, милувався краєвидами. Кінні й піші його жовніри просувалися до Бугу. Гетьман Дорошенко, написавши королівському комісарові в козацьких справах Томашеві Шклінському листа, що він не може нашкребти дві тисячі козаків для шведської війни, післав ці дві тисячі (вони в нього були, тільки він не хотів їх заганяти за межі України) на підмогу брацлавському хорунжому. Ось вони, ось—ось—о, виринуть із—за обрію, і двадцять сотників під’їдуть до пана Стефана, віддадуть йому честь, і він візьме їх під свою руку…


Бїлтк кінь гарцював під паном Стефаном, не просто гарцював, а витанцьовував, та так же гарно, так же натхненно, що якби навіть їхня королівська милість Сигізмунд зволили поглянути на це, то й у них би радісно й молодечо заграло серце!
Білий кінь гарцював, очікуючи бою! А вершник сидів на коні упевнено й спокійно, знаючи, що бою не буде.
Гетьман Дорошенко написав панові хорунжому особистого листа, в якому просив і радив вийти з військом на кордони Брацлавщини. Гетьманові стало точно відомо, що велике військо турків під командуванням Бекіра—баші має увійти в межі України з людьми молдавськими й мунтянськими. Ці люди, набрані тисячами з прикордонних з Брацлавщиною сіл та містечок, мають під орудою турків будувати фортеці на Україні, біля Бугу. Фортеці ті мають бути збудовані за місяць—два — необхідні припаси будівельних матеріалів, залізні скоби, балки та гармати будуть ось—ось привезені морем. Бекір—баша зі своїми людьми має подбати про фундаменти, рови, насипи, підземні ходи в фортеці і з них… Гетьман Дорошенко писав, що турків належить стріти на кордоні, обійтися з ними надзвичайно ласкаво, але на Брацлавшину не пускати. Треба, підкреслював Дорошенко, порадити туркам (але після багатоденних переговорів) іти на Ячаків, — а щодо Ячакова, то туди буде послано інших людей, які й там не дадуть Бекірові розгорнути свою діяльність.
Брацлавський хорунжий розумів, що сподіватися на короля — то марна справа. Сигізмунд далеко, до того ж, для таких справ треба скликати сейм. Польща й Османська імперія зв’язані мирною угодою, отже, той, хто перший вистрілить, той і порушить цей договір. А гетьман Дорошенко попереджав — у нього щодо цього були точні, перевірені дані! — що турки будуть лізти без жодного пострілу, вони шукатимуть дірки в кордоні, а коли вже опиняться на слов’янській землі, то йти звідти не захочуть, — і, отже, доведеться застосовувати силу. А сила — то привід для війни! А в війні на півдні Річ Посполита була не зацікавлена, у неї був клопіт на півночі!
Білий кінь гарцював під паном хорунжим, кінні й піші жовніри непоспішливо йшли тугим весняним шляхом (ще куряви нема, а дорога майже суха й тверда, пружна й весела!), — а пан Стефан усе видивлявся коли ж то на обрії з’являться козаки!.. Козаків усе не було й не було, хоч назвати їх людьми неточними гріх. Онде їхній гетьман у своєму останньому листі—пораді (наказів польському хорунжому, регіментарові казенного війська він писати не міг) повідомив навіть не тільки день, а й навіть годину, коли турки підійдуть до Бугу з наміром форсувати його й перейти на Брацлавщину. Той день — сьогоднішній, а та година має настати через дві години!..
Але ж де в дябла козаки?!
Щоправда, в листі гетьмана щодо козаків було сказано, що вони прибудуть вчасно, але не вказано було ні місяця, ні часу, — таж пан Стефан Хмелецький вважав, що оті двадцять козацьких сотень мусять з’явитися або ж уранці цього дня, або принаймні перед стрічею з турками, аби вороги християнської віри бачили перед собою велику силу під знаменами польського короля.
Козаків не було й не було…

Капітан—баші Бекір був теж на білому коні. Весна хвилювала його, і він подумки поповнював гарем українками та молдаванками. Ще позавчора він сказав про це своєму найголовнішому заступникові і водночас харем—агаси Надиру. Вже вчора Надир сказав, що має кілька вельми спокусливих красунь, привезених йому з дальніх молдавських та українських сіл… Треба було б потішити око лицезрінням їхніх принад, проте Бекір вирішив відкласти цю всю радість на сьогодні, коли його військо перейде Буг.


Цей день має настати сьогодні.
Бекір виїхав на гору, звідти добре виднівся Буг аж до обрію. Красива земля, простора земля, Бекір. Він дивився зараз на простір, іцо розстелявся перед ним, і бачив, як йому, цьому просторові, не вистачає організуючого начала — саме отієї домінанти, яка надасть йому осмисленої, а не стихійної краси. Цією домінантою має бути майбутня фортеця Амурат—Кермен. План її будівництва було знайдено в паперах загиблого чотири роки тому мімара Муси, що зводив велетенську мечеть Османіє (але, на жаль, не встиг!). І от тепер можна буде здійснити архітектурну мрію мімара Муси й на його батьківщині — адже в Османській імперії відомо, що мімар родом з України, що вчився він в Київській академії, а потім у математика, мімара і звіздаря Атанасія Слабошпицького, чия книга згоріла разом з будинком архітектора. І тільки невеличкі фрагменти з цієї книги залишилися в паперах Муси, і ці фрагменти свідчать про надзвичайно високі осяяння гяурського мудреця…
Білий кінь Бекіра стояв спокійно. Так само спокійно стояли коні й офіцерів Бекіра, які згрудилися біля свого начальника і чекали на його вказівки. Нараз один із офіцерів щось здивовано мовив своєму сусідові і тут же приклався до зірної труби.
Бекір побачив, як із балки виринуло кілька воїнів на конях. Попереду гарцював на коні якийсь значний офіцер Речі Посполитої, з ним їхало кілька офіцерів і прапороносець.
«Ну, якщо їх кілька, то на їхні протести можна й не зважати», — подумав Бекір. Він обернувся до своїх офіцерів і віддав наказ.
— Негайно — бігом — до ріки! І — вбрід, без зупинки!
Тут же кілька офіцерів помчало до колон, що зміїлися позаду й попереду. На ходу вони вимахували руками — і ті, що йшли на чолі колон, наказ зрозуміли правильно все турецьке військо перейшло з пішого, неквапливого, впевненого кроку на біг… Ось вони, ось досягнуть берега — і закипить, заіскрить хвилями Буг!
А з долини по той бік Бугу все виходило й виходило польське військо, і вже видно було, що тих вояків чимало, і вже видко було, цю намір у них один стати при переправі і зустріти армію Бекіра—баші.
Але поляків усе одно було значно менше, ніж турків. Поляки тягли за собою гармати — ну, що ж, але ж у Бекіра тих гармат іще більше. Зараз його військо перебреде Буг і змете отих лялькових жовнірів! Бажано буде взяти їх усіх у полон, щоб жоден не вирвався до їхнього короля, який тут же почне галасувати про порушення мирного договору! А коли поляки оговтаються, фортеця вже стоятиме. Бекір віддасть полякам полонених — і круль Ляхистану вгамується, заспокоїться. А у фортеці стоятиме двотисячний гарнізон яничар — і хай тоді посуне сюди навіть двадцятитисячне військо!
І саме цієї миті над головою Бекіра—баші пролетіло ядро.
Потім — донісся гук пострілу.
Ядро пролетіло й над головою Бекіра—баші, й над головами його вояків. Пролетіло і вдарилося у протилежний горб, піднявши землю вгору…

Постріли з—за спини турецького війська були й для пана Хмелецького несподіванкою. Регіментар казенного війська не був попереджений козацьким гетьманом про такий сюрприз. Напевне, гетьман Михайло Дорошенко не хотів довіряти Стефанові Хмелецькому привілей вирішувати всі деталі операції по затриманню турецького війська. Справді ж бо — регіментар казенного війська тільки зараз по—справжньому оцінив козацьку хитрість. Якби йому сказали про це раніше, він би не погодився на неї. Він би сказав це все — дитячі хитрощі, це все — порушення договору, все це турків не налякає…


А от зараз, опинившись віч—на—віч з велетенською турецькою армією, яка, мов лавина, сунула на берег Бугу, він зрозумів, наскільки доречною виявилася козацька несподіванка, приготована для Бекіра—баші! Брацлавський хорунжий уже й подумав бою не уникнути, а ми ж виїхали тільки на демонстрацію, мов на прогулянку! — і тут пролунав один гарматний постріл, за ним другий — і лавина пристала, і лавина із колосальної сили, що мала б змітати все на шляху, почала розсипатися на очах…
Пан Стефан навіть без зірної труби бачив, як заметушилися офіцери, розносячи нові накази Бекіра—баші. Бекір—баші наказав не форсувати Бугу! Бекір—баші наказав кільком яничарським та сипахським сотням негайно вийти назустріч козакам, які навідомо яким чином опинилися в тилу турецької армії. Виїхати — й добре покарати їх!
Та поки розверталися оті кілька яничарських та сипахських сотень, козаки промчали по тилах турків і заглибилися у тил супротивника.
Коні турків стояли на березі, обмахуючись мокрими хвостами, а вершники не спускали очей з пагорба, на якому стояв білий кінь Бекіра—баші, — вони чекали рішучого руху рукою свого доводці, руху, що означав би тільки—но вперед!
Але як же йти вперед, коли за твоєю спиною гасають оті гяурські розбійники — козаки?
І тоді отямився Бекір—баші, зрозумів, що опинився між двома ворожими силами, віддав наказ зупинитися, стати укріпленим табором, готовим до відбиття будь—якого ворожого нападу з будь—якого боку. Зрештою, одне з найголовніших завдань, які Бекір—баші поставив перед собою (і яке поставив перед ним диван), — виконано турецька армія стоїть уже на березі Бугу. Незабаром прийде сюди флот з усім необхідним для будівництва фортеці Амурат—Кермен…
Регімент брацлавського хорунжого незрушно стояв на березі Бугу. Він не збирався форсувати бистру гяурську ріку, але своєю незрушністю не заохочував до форсування й протилежну сторону. Очевидно, були для цього якісь міркування, і Бекіру—баші цікаво було би з ними ознайомитися, але поляки не посилали парламентера…
Вечорілося, і Бекір—баші вирішив післати на розмову з хоробрими вояками Ляхистану свого офіцера.
Той переплив Буг і вийшов до пана Стефана Хмелецького.
Офіцер передав вітання панові брацлавському хорунжому від свого доводці і запитав, чому оце поляки вийшли геть усім своїм регіментом на берег ріки — чи не вітати часом хоробрих воїнів пророка і султана?
Брацлавський хорунжий не знайшов за потрібне відповідати офіцерові, нижчому від себе за званням. Він підкликав жовніра Потенгу і наказав йому
— Скажи цьому туркові, що ми вийшли на прогулянку, бо наші коні застоялися. І ще скажи, що отако вийшовши на красивий берег красивої річки, ми побачили, що сюди наїхало різного люду. От ми стали й дивимося.
Яцек Потенга, добродушний білявий бурмило, що мав зросту на два з половиною аршини, справно переклав слова свого начальника, додавши наприкінці від себе ще й таке
— Дивимося, чи скоро ви побіжите від наших берегів? А чи, може, допомогти?
Турок, який добре розумів польську мову, запитав, як звуть пана регіментара казенного війська,
— А то не є важливим, — відповів Яцек Потенга. А Стефан Хмелецький, який незгірш за свого жовніра знав турецьку мову, додав
— Скажи тому драбові, що я звелів розмовляти з ним тобі, бо вважаю, що найменший польський жовнір має більше гонору, ніж найвищий турецький офіцір. І якщо тотен драб має намір щось сказати мені особисто, то нехай знає, що я його не вислухаю. Хай розмовляє з рівним собі.
Яцек Потенга тут же переклав туркові слова пана Стефана. Переклав, хоч і чудовно відав, що турок геть усе зрозумів і без його, Яцекової, допомоги.
Турок незворушно вислухав слова пана хорунжого, а потім їх переклав і сказав так
— Ми всі рівні перед очима безсмертного Аллаха. І тільки безсмертний Аллах відає, хто з ким годен вести розмови. Так само тільки безсмертний Аллах знає, хто від кого й куди побіжить… Але мене вповноважено моїм начальством вести розмови не про воєнні справи, а про мирні…
— Запитай у цього драба, — ніби ні до кого не звертаючись, мовив пан Хмелецький, — що ж то за мирні справи привели таку силу турків од Стамбула аж на берег Бугу?
— Нескінченно мудрий хондкар послав нас будувати на цих мальовничих берегах чудо—замок. Він буде тішити око місцевих поселян…
— Скажи цьому драбові, а він хай перекаже своєму багатомудрому Бекіру—баші, що у нас різний погляд на красу. їхня королівська милість круль Сигізмунд має на цей предмет свою думку. А оскільки це не османська територія, то, напевне, нескінченно мудра думка великого хондкара Амурата на неї не розповсюджується… Не збирається ж великий круль Сигізмунд будувати посеред Стамбула костьол!..
— Слова про великого круля Сигізмунда були б вельми переконливими, якби не справи його підданих. — Які ж то справи? — запитав Потенга, не чекаючи, коли пан Стефан підкаже йому підходяще питання.
— А отакі, — з сумом мусив констатувати офіцер. — Ваші підданці, що звуться козаками, щойно обстріляли з гармат наше військо, яке йде з мирними намірами по своїй землі.
— Що ви кажете? — щиро здивувався Яцек Потенга. — Коли ж це вони обстріляли з гармат ваше військо?
— А одразу по обіді!
— Що ви кажете? Я не чув жодного пострілу та ще й з козацької гармати… Хвилиночку, я зараз перепитаю у свого начальника, чи знає він хоч що—небудь про оті постріли. І скільки їх було?
— Два постріли. І тільки дивом ядра не влучили в мирних воїнів великого хондкара.
— Що ви кажете? Зараз перепитаю…
Ясна річ, перепитування в пана Сгефана Хмелецького не дало ніяких результатів. Пан хорунжий не чув жодного пострілу — ні з гармат, ні з мушкетів, ні з пістолів…
— Отак, — розвівши руками, мовив пан Яцек Потенга. — Пан регіментар казенного війська не чув жодного гарматного пострілу і не бачив жодного козака. З нашої землі не було жодного пострілу. То вам усе причулося!
— Постріли були з нашої землі. Але ті постріли вчинені розбійниками—козаками, які без нашого дозволу влізли на нашу землю, — почервонівши, заявив офіцер.
— А ви що, ефенді, бачили тих козаків? І гармату їхню бачили? І бачили, як вони пролізли на ту землю, яку ви вважаєте своєю? — зневажливо всміхнувся Яцек Потенга. — І ще якщо ви вважаєте правий берег Бугу вашою територією, то чому підданці корони мусять стежити за порядком там, де маєте стежити ви?
— Козаки стріляли по нашій армії, — вперто повторював офіцер. — І мій найясніший начальник капітан—баші Бекір вимагає від вас ясної відповіді на цей предмет.
Яцек озирнувся на пана Стефана Хмелецького. Той одвернувся від турецького офіцера та Потенги і вдавав, що він взагалі нічого не чує і не втручається в розмови між двома драбами різних націй.
Тоді Яцек Потенга запитав
— А скажіть найясніший Бекір—баші має під собою кобилу чи жеребця?
— А навіщо це вам?
— То запитайте в нього може, то його кобила двічі перднула під ним, а йому здалося, що то козаки з гармат стріляють? Запитайте, а ми тут поки що почекаємо. Нам поспішати нікуди. Почекаємо, а там, як дасть Бог, і далі побесідуємо!
І жовнір Яцек Потенга демонстративно повернувся до турка спиною…

Бекір—баші міг би зараз же відрубати голову своєму офіцерові за те, що він привіз у його табір образливу відповідь. Але якщо його офіцер залишиться без голови, то хто покаже тоді йому, Бекірові—баші, на отого зухвалого поляка, який насмілився так невишукано жартувати з приводу жеребця чи кобили під ним? Ось як він полонить увесь цей польський регімент, він знайде спосіб посадити цього зухвальця—поляка на палю!.. Він намилується, досхочу насолодиться його передсмертними муками, а потім порубає його тіло на шмаття й розкидає воронам. Він узагалі знайде спосіб умертвити цих зухвальців—поляків, які надумали не пускати його військо на той берег Бугу!


Уже впав вечір. У цих краях вечори падають не так швидко, як у славному Стамбулі. Бекір—баші був так захоплений думами, що не помітив, як настала ніч.
Він дав розпорядження скликати найголовніших офіцерів до себе в намет.
Коли всі зійшлися, сказав
— Хтось повідомив невірним, що ми йдемо сюди. Тому вони й вийшли нам назустріч. Тому вони й вислали нам у тил козаків… Але зараз мудрувати над тим, як невірним удалося довідатися про наш похід, не будемо. Наше завдання побудувати фортецю Амурат—Кермен і залишити в ній гарнізон. Ця фортеця повинна тримати обидва береги цієї гяурської ріки. Ця ріка повинна стати нашою. І земля довкола — теж… Які будуть пропозиції? Як нам діяти взавтра?
Командир яничарів — одноокий Мухтар — сказав коротко
— Сьогодні ж уночі перейти Буг і вирізати весь польський регімент. Доки вістка про це дійде до Варшави чи до Кракова, доки польський король придумає, як реагувати, фортецю буде збудовано. Ми виконаємо своє завдання.
— Що скажуть доводці сипахів?
— Те ж саме. Треба негайно нищити цих ляхів. Якщо ми сьогодні чи завтра не знищимо їх, то післязавтра їх може стати удвоє більше. Вони — на своїй землі! Наберуть гольтіпак з усіх усюд, — а воювати вони вміють!..
Бекір—баші згадав, що казав Устреб—паша — великий візир «Не треба порушувати мирний договір». Еге ж, не порушиш його, як поляки вийшли просто, наче з ними домовлялися про зустріч у цій місцині!
Доведеться, очевидно, піти на явне порушення договору…
— Чи готові до бою наші гармаші? — запитав Бекір—баші.
— Готові, — була коротка відповідь.
Що ж, треба зараз, поки армія не втратила наступального пориву, віддати наказ про перехід Бугу й знищення польського регіменту. Якщо яничари перейдуть ріку трохи вище по течії, перетнуть дорогу і притиснуть поляків до ріки, то сипахам легше буде порубати їх на капусту. Шкода, що не доведеться нікого брати в полон, можна було б добрий викуп мати! Але справа не в викупі. Навряд чи вдасться знищити всіх поляків — хтось та втече! І піде галас по всьому Ляхистану про порушення турками мирного договору!..
А крім того, щось іще заважало Бекірові—баші почувати себе у спокої…
Ах, так, ці розбійники—козаки!.. Де вони? Ото тільки двічі стрельнули та й розлетілися по степу?
Начальник розвідки сказав коротко
— Козаки десь у степу поза нами. І, як на мене, готові кожної хвилини напасти.
— То що з того? — насторожився Бекір—баші.
— Треба бути обережними і не підставляти козакам своїх тилів. ‘
— А як з наступом?
— Я радив би почекати кілька днів…
Очі начальника таємної служби були спокійні й холодні. Він не радить — та й усе! Але ж…
Ні, Бекір—баші схиляється до того, що треба йти на знищення польського регіменту. Він погладив свою випещену бороду, смикнув себе за вус. Надходить хвилина остаточного рішення…
Позирнув лихим оком на начальника розвідки. І тут же при всіх запитав
— Звідки поляки довідалися про те, що ми сьогодні маємо бути на Бузі?
Начальник розвідки навіть не опустив очей. Не злякався, отже, відповів тут же, при всіх
— Напевне, круль Ляхистану має своїх джасусів у Стамбулі.
— А тут, серед моїх військ, під боком у тебе, їх немає?
— Думаю, що немає.
— Дивись, головою відповіси!
— Я відповідаю головою перед таємною дефтерханою Баба—Алі.
— І отже ти не хочеш щоб ми зараз перейшли Буг?
— Я хочу, щоб наше військо перейшло Буг, — терпляче пояснив начальник розвідки. — Але зараз я цього не раджу чинити.
— Чому?
Начальник розвідки ще не розтулив рота для відповіді, як раптом десь у тилу турецького війська, десь там, на заході, в темряві, залунали постріли, почулися крики. Всі в наметі завмерли. Всі вже приготувалися до того, що ось—ось Бекір—баші дасть наказ наступати — і загримить, і заволає, і застукоче, і задзвенить на сході, на Бузі (щоправда, не одразу, а через якийсь там час, може, навіть під ранок!). Аж тут загриміло, заволало, застукотіло й задзвеніло не на сході, а на заході, в тилу!
Це знову — козаки!
Нараду в шатрі Бекіра—баші було перервано. Треба відбивати нічний напад козаків…

Під ранок пройшов добрий дощ. Начальникові розвідки, якому Бекір—баші доручив далі вести переговори з поляками, довелося переправлятися через Буг на човні разом з двома яничарами — ріка після дощу піднялася, вбрід її було вже не перейти.


Саме про це й сказав начальникові розвідки, що перерядився в дипломата—парламентера, той самий Яцек Потенга, що вів переговори вчора. Він мовив
— Сьогодні вашому війську річки вбрід не перейти. Вчора втратили зручну нагоду.
Начальник розвідки не вдостоїв жовніра відповіддю. Він тут же заявив
— Хочу вести розмову з паном Стефаном Хмелецьким.
— Я маю всі повноваження від пана хорунжого, — тут же відповів високий і рудий поляк з трохи дурнуватою усмішечкою.
— Але ж ти — простий солдат, а я…
— Панові Хмелецькому видніше. Він доручив мені вести переговори.
— Я не можу вести переговори з людиною, яка не може віддати наказ своїм військам.
— Ви теж не можете. У вас є головний доводця — Бекір—баші. А ви — не Бекір—баші.
— Бекір—баші не приїде на переговори з Хмелецьким.
— Хмелецький теж не приїде. Так що доведеться вести переговори зі мною… Мушу сказати, що ми маємо досить часу. Оце зараз маємо весну, а далі буде літо, а там і осінь… Так що наговоримося доста…
— Як ви добре знаєте, — почав парламентер, проковтнувши чергову образу, — ми цієї ночі вас не тривожили. Чому ж тоді ваші козаки тривожили нас?
— Як вам добре відомо, я представляю регімент казенного війська, яким командує брацлавський хорунжий пан Хмелецький.
У нашому регіменті козаків немає. Вони нам не підвладні, ми їм не наказуємо нападати на ваше військо. Наш круль не платить їм жолду. То які можуть бути з вашого боку претензії до нас?
— Але ж козаки є підданцями польського короля! Дорошенко командує військом його королівської милості запорозьких козаків!
— Є військо реєстрове, а є й нереєстрове. Довідайтеся спершу, чи то реєстровці на вас напали, чи нереєст—ровці. Якщо реєстровці, то панові гетьману Дорошенкові від короля буде відповідна догана. Але спершу довідайтеся!..
— Отже, наказати козакам, щоб вони залишили чужу територію і не нападали на військо його величності великого хондкара Амурата, ви не хочете?
— Не можемо!
— Як це — не можете?
— А отак! Як ви зараз не можете вбрід перейти Буг!
— Вода спаде — ми перейдемо.
— Все може бути. Може, й ми зуміємо щось підказати козакам. Але це залежатиме від вашої поведінки!
— Ви? Мені? Ви мені наказуєте, як поводити себе? Ми прийшли побудувати тут замок…
— Фортецю, — уточнив Яцек Потенга. — З двохтисячною залогою. А ми цього не хочемо. І козаки — ще дужче не хочуть. Якщо вам удасться таке будівництво, то козаки перестануть зовсім слухатися і короля, і гетьмана польного, — і тут же рушать у похід на Стамбул. І ми їх не стримаємо, хочби того й хотіли б…
— Що я маю передати своєму начальникові?
— А нічого. Скажіть, що мені дуже приємно вести бесіди з панами, зокрема з вами, ефенді. Буде мені трохи скучно жити на світі, як ви й зовсім ізвідси підете, але що ж, переживу.
— І оце — все?
— Усе, крім останнього побажання хай Аллах дає безмір здоров’я славному Бекіру—баші, хай примножується його гарем!
І Яцек Потенга одвернувся. Розмова скінчилася.

І отак вони вели приємні розмови не один тиждень. Пан Хмелецький не хтів стрічатися з офіцерами Бекіра—баші, замість нього вів переговори Яцек Потенга, який і справді на кінець весни став таким дипломатом, що його хоч до Парижа посилай. Бекір—баші не хотів принижуватися до переговорів з польським хорунжим — він би погодився на розмову з самим крулем чи польським гетьманом, аж ніяк не нижче.


А тим часом щоночі козаки скубли турецьке військо.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, про переяславський базар та про всілякі пригоди на ньому

Коли базар — то, здається, весь світ тече в один бік. Тоді й усі дороги раптом повертають у бік базару, тоді й вітри дмуть туди, і навіть хмари на небі з усіх усюд збігаються над місцем торжища, та не для того, щоб пролитися дощем, а для того, щоб кудись ізникнути, а на цьому небесному просторі щоб удвічі більше, щоб удвічі веселіше й щоб удвічі ласкавіше сонце засяяло!


Шляхи до базару тягнуться звідусіль, ідуть то під парканами й хатами під соломою, будинками під ґонтом, кам’яницями під черепицею, ідуть попід мурами колегіуму, під стінами соборів, що повиставляли глави в небо, мовби сонця хочуть черкнутися, а якщо не сонця, то хмар — це вже точно. Старі шовковиці ронять на землю свої’ плоди — то чорні, то кремово—червоні, то зовсім білі, а в шовковицях кубляться горобці — і так їм там весело й клопітно, а дітлахи, що йдуть із дорослими до базару, — вже з синіми вустами, щоками й долоньками — накуштувалися шовковиць!
Ще жито дозріває, ось—ось і косовиця почнеться, вже сіно відкосили, от якраз у цю неділю побазарювати ще треба, бо потім буде ніколи, робота почнеться гаряча — жнива!
Ще до базарної брами далеко—далеченько, ще її й не видко, а вже базар почався, вже починається він з отих—он бабів, що порозсідалися при всіх дорогах, стежинах і проходах, біля кущів, під деревами, під стінами, під стовпами. Сидять баби—перекупки з різними горнятами, кошелями, торбами, а перед ними на полотнинках—ряд—нинкахто десяток цибулин, то огірки, то молоді козельці, то якесь зілля для здоров’я, то кисляк у горняті, то масло, то сир у капустяному листі, то сметана у мисці, та така ж, що її хоч ножем ріж, і тут же — личаки або очіпок — ну, це вже не таке й нове, вже ношене, на всяк випадок покладене а раптом хтось купить. Тут же біля бабів—перекупок єврей з напівоблізлою бородою примостився, сидить на мішку з сіллю, а біля нього лежить другий — розв’язаний, і тут же кілька різноманітних солонок, сіллю наповнених. Добра сіль, смачна сіль, щойно з Криму чумак привіз, а Гершко в нього пару мішків перекупив — з вигодою для чумака, а тепер продає з вигодою для себе. Ба, навіть за базарний мур не пішов, щоб за місце не платити. Добру ціну за сіль править, але за муром не дешевша!.. Десь із півночі, аж із—поза Києва, литвини приїхали, ложок понавозили, гарних, дешевих, не мальованих, а таких, щоб щодня ними їсти, — одне слово, для діла. А ті, що гарно помальовані, а ті, що всіма кольорами виблискують, — так ті разом із сопілками, дерев’яними свистками, півниками, яйцями—крашанками (дерев’яними тільки!) продаються трохи далі, вже біля самого входу на базар. Там повно народу, там діти у матерів просять купи та купи свисточка в дядька—литвина! Купить мати свисток за яйце куряче, а малий свисне, а тоді ще й дядькові—литвинові розказує веселу побрехеньку про те, як литвини між собою ніби говорять «Цямох» — «Чиго?» — «Ідзі рака тяря—біць!» — «А дзє ти яго вузяв?» — «А я яго нідзе не вузяв, йон сам ко мнє прискакав!» — «Дик то ж ляга!» — «Ляга ди не ляга, а зосталась адна нога!» Засміється мале та й побіжить за мамою, висвистуючи. Весело! І зупиниться раптом — неподалік стоїть молодий блідолиций парубок—литвин і виграє на сопілці сумну—сумну пісеньку, — а вона ж аж серце розриває! І хоче мале купити ще й сопілку, а мати каже «Усе! Досить з тебе свисточка! Я й так ціле куряче яйце за твою дурну іграшку віддала!» А литвин грає — серце крає, і вже інші люди стають біля нього, видивляються на його товар. А він грає, не перестаючи, і коли хто питає, почім його сопілки, показує два пальці, а грати не перестає і навіть не збивається! Таке враження, що прийшов цей хлоп’як не так спродати свій співучий крам, як пограти перед народом щоб люди послухали та в душу музику тую взяли… А біля литвина сидить червононосий швець, біля нього — сулія горілки, наполовину опорожнена, а поряд — довгий ряд черевиків, чобіт, чобіточків А які ж гарні чорні та червоні чобіточки з підківками для дівчат та молодиць!.. Вони тут же сідають коло нього на закурену траву, починають чобіточки приміряти, про щось торгуються, але швець — упертий чоловік, він сказав одну ціну — і ніяк уже в нього не виторгуєш — ані шеляга! Вже ж одна, приміряючи чобітки, так старалася, так усміхалася, так ласкаво й ніжно дивилася, так вигиналася всім тілом, так, приміряючи чобіточок, наче ненавмисне колінце заголила і навіть трохи вище, — але швець був незрушний, мов кремінь, і хоч ніс був червоний, але очі мав тверезі. Не здався, не поступився ані шелягом, ані копійкою — і не тому, що скупиндя, а з принципу от як я сказав, то по—моєму й буде! «А як я більше дам вам, хазяїне?» — захихотіла одна. «Не візьму!» — відповів круто, категорично, а ніс іще почервонішав… І тут же якийсь не наш чоловік — чорнявий, кучерявий, але не єврей та й не циган, — тютюн продає. А тютюн різний у нього і наш, і турецький, і якийсь німецький, що його кнастером звуть. Тютюн у нього в різних торбинках, тут же й кисети гаптовані й прості, тут же і корінці непорізані лежать, і листя світло—коричневе й темно—коричневе. Тут же й кілька люльок лежать — і в кожній на пробу той чи інший тютюн — давай, припалюй, куштуй, що то’ воно таке за зілля продається! Для козаків один тютюнець, для шляхти польської—інший, а для різного магнатства — чи польського, чи українського — то й взагалі особливий тютюн щоб і па—хущий був, і в міру міцний, але ж не такий, як ото курять козаки хто, крім них, не потягне — то зразу ж гикавка нападає! А козакам — хоч би що! Крутяться біля цього чорнявого—кучерявого чоловічка з тютюном дядьки—селюки й міські парубійки, козак пройде, зупиниться, нюхне, смачно чхне, купить, якщо гроші має, разом з кисетом, а нема грошей — то ніби на пробу люльку наб’є, запалить, крутне головою, скаже «Смачний тютюн, тільки дорогий!» — «А скільки даєш?» — «Та нічого і нєдаю, бо гроші вдома лишив!» Удома! Де в такого нетяги домівка!.. Пішов козак далі між народом, пішли й ми за ним!.. Осьде цілий ряд яток (це вже на самому базарі), де приїжджі євреї продають скатерки, хустки, єдваби, оксамити, полотно, бавовняні тканини з квіточками, смужками, горошками, змійками. Завзяті прикажчики з кучерявими пейсами ласкаві, привітні, ти ще не встиг рота розкрити, а він уже знає, скільки тобі сукна треба, і якого кольору, і що ти збираєшся пошити. Скажеш йому одміряй десять аршин — він раз—два! — вже й одміряв, уже й склав, уже й у руки тобі подає — та так швидко, та так хутко. «А дай—но я переміряю!» — каже дядько. Міряє, міряє — а воно дев’ять аршин виходить, навіть без хвостика, в акурат дев’ять аршин. «Та хто ж так міряє! — дивиться чесними ласкавими очима прикажчик. — Та погляньте, як це робиться, я в вас на очах роблю. Дивіться оце — раз! оце — два! оце — три! оце — чотири! О, я не так хутко працюю, як мій сусіда поки в мене чотири, то в нього вже п’ять! Ага, міряємо далі, я казав п’ять! тепер — шість, сім, вісім, дев’ять! о! — і десять! Акурат!» — «Ну, звиняйте, звиняйте, воно й справді десять!» — каже дядько. А коли прийде додому та переміряє — знову дев’ять залишиться. І куди отой десятий аршин подінеться — Бог його святий знає? Ну, не тільки Бог, а й прикажчик знає теж…
А поряд — євреї теж. Продають різну бакалію, різні турецькі та ще бозна—які корінці, горішки, листочки, сушені плоди; і все це — дивно запахуще, як ніщо ніколи не пахне в цих північних краях, і, буває, пройде який—небудь козак, погляне на все це зілля та й згадає раптом, як позаторік пустив був з товаришами на дно Чорного моря цілу галеру з таким добром — це ж не просто добро зі смачним заморським запахом та смаком, а чисте тобі золото! Якби про це взнав оцей єврей, що торгує цим добром, то його би правець тут же, на базарі, і вдарив. Не хоче козак, щоб торговець умирав, хоч і не християнин, а вже ж людина божа, — а тому й не каже про те, як галеру з таким добром на дно пустив… Ще поряд стоїть єврей — у нього церковні чаші, персні, лампадки, різне причандалля для зброї — позолочене та посріблене, є навіть дорога турецька та німецька зброя — і всі думають, що то й справді від турків та німців, а все це кувалося неподалік — чи в Черкасах, чи в Каневі, — та тільки робилося на заморський манір хтось та й спокуситься на підробку! Щоправда, не дуже ту підробку й розпізнаєш, бо ковалі та зброярі добрі в нашій землі, іноді, буває, такий турецький ятаган чи дамаську шаблю викують, що ліпше рубає і красивіше на стіні висить, ніж те, що робилося і справді в Стамбулі чи Дамаську… Єврей купить у нього за третину ціни, а в Переяславі продасть за повну ціну — та й має зиск! А літ через триста відкопають нащадки отаку шаблю чи ятаган, отакий пістоль чи горлач у переяславській чи полтавській, у черкаській чи канівській землі та й мудрують і що то в нас за предки такі були? Все заморською зброєю воювали? Своєї, певне, робити не вміли? Отакий—то був народ — навіть оборонитися від ворога не вмів!..
А в куточку біля цього торговця ще один єврей примостився — голки, нитки, гачки, спиці різні продає. А біля нього присів навпочіпки чоловік недобачливий—підсліпу—ватий — голки вибирає. Десь булку білу купив, надкусив її кілька раз, а оце побачив голки та й вирішив купити одну чи дві. Взяв у руку дві штуки одразу, роздивляється і так і сяк. Тільки єврей кудись убік гляне (бо ж біля нього ще покупець моститься), а підсліпуватий — раз! — та й устромив одну голку собі в булку і другу вже роздивляється. А потім знову вибере мент — і знову голку з булку, — і третю чи четверту вже роздивляється… А потім і каже е, хазяїне, не подобаються мені твої голки, хотів купити одну чи й дві, а зараз, бачу, нема що купити в тебе. Та й пішов собі далі, а булка в руці, а в булці голки — не забути б, скільки устиг устромити, а то ще їстиме булку та ще й голку невийняту проковтне — тоді біда!.. Іде отой недобачливий—підсліпуватий повз намет, де товпиться багато вбраний люд, — і хоч сам цей чоловік голота голотою (онде навіть голки краде!), а в намет до шапошників та кушнірів заглянути хоче теж. Бо ж там на розмаїтих рогатинах та рогатинках — усілякі шуби та кожухи, різні шапки красуються. Зайдеш туди — мов сам поважним мужем станеш. Боброві шапки красуються — для гетьманів та полковників, для коронних стражників та магнатів. Ух, хоч раз би оцьому підсліпуватому та отаку шапку надягти — їй—бо, розуму б побільшало у стократ, і він би вже не голки, а щось більше й поважніше крав. Та навіть лисячу або вовчу шапку одягти такому чоловікові на голову — і то добре! Одразу б став схожим на управителя майонтку графа Кривоблоцького чи на його економа! Що то таке шапка! Ідеш, а тобі всі стрічні догідливо паночку, паночку!..
А що то за звіриний крик? А то цигани біля шинку з ведмедем бавляться! А ведмідь отой на цепу, та ходить на задніх лапах, щось витанцьовує під чарівну сопілку та під бубон. Народ оточив цигана й ведмедя, юрмиться тісно й весело, ніяких тобі церемоній. А поміж людом циганчата сюди—туди в’юняться, кишені дядьківські та мазухи тітківські потроху й непомітненько випотро—шують, а дядькам та тіткам смішно—смішно, аж лоскотно десь усередині! Аж тут раптом якась молодиця, застукавши в найпотаємнішому своєму місці чужу чорняву руку, як заверещить «Грабують!» — та хап навздогін тую руку, а то вже не рука, а щось інше, і не циганчати, а келаря сусіднього собору, — а циганча вже продерлося крізь частокіл людських ніг та випірнуло перед отим підсліпуватим—недобачливим крадієм голок, а той хотів ухопити малого за кучерявого чуба, а булка з рук випала та й покотилася по землі — якраз до ведмедя! А той ту булку хап у лапи — та в пащеку свою червону та смердючо—гарячу — там і захрумтіла вона разом з краденими голками на зубах ведмежих!
— Ґвалту! — хотів було гукнути бідний крадій голок, та що вже кричати — то себе видаси! А як цигани узнають, що то ти їхньому ведмедю такі ласощі підсунув, то приб’ють тебе на людях — і ніхто не заступиться; кожен—бо бачив, що саме ти підкинув булку з голками бідній тварі!
Ведмідь ковтнув булку, облизався, трохи нерозуміючими очима подивився на підсліпуватого—недобачливого, а той, мов циганча, вужем—вужем поліз між люди, все далі й далі від цього місця, аби ніхто його не запримітив!..
А ведмідь, не слухаючи вже музики, став на чотири лапи і почав якось запитливо дивитися на людей, мов допитуючись у них, хто це з них дав йому оту булку із чимось таким колючим, від чого йому дере в горлянці і заболіло в животі…
— Давай—давай! — вигукував циган, намагаючись підняти свого артиста на дві ноги, — але той підійматися не хотів і все прислухався до того, що відбувається в його нутрі…
Ну, поки ще там дійде до трагедій з ведмедем, — а друга трагедія відбувається біля шинку б’ються переяславські парубки з підварськими. Підварки — поряд, за Трубежем. І вічно ото б’ються між собою підвар—ські з переяславськими. Взимку — аа лмзду, а влітку — на базарі. Та так же нещадно, та так же затято!.. Кілька стражників налетіло — і пішли гуляти нагайки на спинах і тих, і тих! А хто не встиг утекти чи, не дай Боже, ще й огризатися взявся проти стражників, то тих тут же хапонули — і потягли в хурдигу хай заспокояться в льоху, а завтра розберуться з ними та злуплять по добрячому штрафові, щоб не порушували ладу в славному місті на базарі!..
Заспокоїли переяславських та підварських бійців — кров на піску тільки червоніла, бо бились же, щоб обов’язково юшка потекла з носа, з рота, а то й з ушей, — аж тут викотилося кілька чоловіків з шинку, а за ними — шинкарі червонопикі а куди тікаєте, не заплативши?! Гей, де там коронні стражники?! Ну, тут уже у п’яниць і якісь гроші знайшлися, а хтось тут же шапку взявся закладати за випите, а другий сів чоботи ще непогані знімати…

Старий Омелько Ціпурина виніс на базар продавати викувану ним зброю шаблі, ножі, мечі, ятагани. Все це було мов не наше, а турецьке, перське, а то й іще з дальших країв. Переяславські ковалі та зброярі могли викувати будь—яку зброю, на будь—який манір і на будь—який смак. І часто зброя їхня була кращою за ту, що козаки діставали в боях з турками, — знали—бо переяславці таємницю міцної криці, що не поступалася перед крицею дамаською. Дамаські майстри витоплювали метал на спеціальному вугіллі із спеціального дерева, зрубаного півтора року тому і висушеного у печері. А Омелько Ціпурина брав для цього добрі коров’ячі кізяки, висушені під спеціальним навісом, грушеве дерево, яке росте за Хоцьками, і трахтемирівську шовковицю. І метал виходив не гірший, ніж той, що йшов на дамаські шаблі. Ну й, крім того, металеві дротини перепліталися в тому порядку, в якому хлопці—пастухи переплітають ремінці, роблячи пугу, яка стріляє дужче, ніж фальконет (якось татари були налетіли на хутір, а там — старий дід з мушкетом та півдесятка хлопців—пастушків з пугами; так дід стріляв, а хлопці шарахали в кущах пугами та пилюкою кидалися; татари подумали як у цих, що на хуторі, аж п’ять фальконетів та один мушкет, то тікаймо, поки час маємо!). Еге ж, а туди ж іще кінський хвіст вплітається! А потім усе це кується! Спочатку холодним кується, поволеньки, гарненько, ласкавенько, щоб метал до металу, оплетений кінською волосінню, прилипав, приростав, зростався! — а вже потім, коли все прилипло, проросло й зрослося, — отоді вже його в вогонь і в воду. І в вогонь, звісно ж, не простий, і в воду, звісно ж, не таку собі, як ото на підкови! Тут теж секретів та секретів!.. Омелько знав їх багато ще тоді, коли жив у Лозовиках, тільки там не давав йому граф Лозовицький розвернутися, — а оце коли приїхав до 1 Іереяслава, то тут знайшов спільників, таких же винахідливих, як він сам, — та й почали цілою артіллю, цілим цехом, як ото і в німців, і у шведів, і в ангелян, — робити дивовижну зброю — своїм на радість, ворогам на заздрість!..


Виніс Омелько свою зброю — шаблі, мечі, ножі та ятагани. Небагато й виніс, бо багато не донесеш. Стоїть, чекає на покупців. Біля нього товариші його стоять — теж продавати зброю прийшли. А покупця шукати не треба — сам на таку зброю знайдеться! Ще й товариша приведе!.. Стоїть старий Омелько, на людей роздивляється. Онде сусідка пройшла — уже накупилася, йде, ні на кого не дивиться. Хотів гукнути їй Омелько через голови «Сусідко Векло, а будьте здорові!» — та хіба за цим гамором Векла почує сусідове слово?.. А оно йде, шкутильгає на одній нозі Савка Цюцюра із Студеників, стрів Василя Коника із В’юнищ і, певно ж, випили в корчмі, бо ноги заплітаються. О! Побачив тут Цюцюра Омелька, махнув йому рукою, мов родичеві я, мовляв, Цюцюра, а ти, мовляв, Ціпурина, майже одне й те ж, тільки по—різному називається…
Аж тут раптом карета панська появилася. І коні гарні, басують. Не переяславська карета, а бозна—звідки. І сидить ізверху чоловік із червоною пикою, «роз—з–зій—дись!» — кричить, а ззаду стоять два чоловічки в чорному — один на вужа схожий, а другий на жабу—ропуху, один вигинається на ходу, а другий підскакує!.. «Рятуйте!» — почувся крик із віконця карети — і наче майнуло дуже схоже на Ганнусине молоде обличчя. Майнуло — і зникло! Брівки на лобі в один шнурочок зрощені, очі — сірі, великі, обличчя бліде! Ганя!!!
Кинувся тут старий Омелько із власною шаблюкою в руці за каретою — і наздогнав би, і довідався б, кого це повезли, схожого на його прийомну доню! — та тут таке ж саме «Рятуйте!» почулося іззаду! Раз і другий крикнуло щось «Рятуйте!», а потім весь базар заревів, та всі ці крики перекрив рев розлюченого ведмедя… Старий Омелько оглянувся — і захолов ведмідь піймав якогось чоловіка і ламав йому кості, здирав з його голови шкіру, і був тим чоловіком отой литвин, який грав—вигравав на сопілочці!.. Циган намагався одірвати ведмедя від того, що лишилося від молодого литвина, та ведмідь раптом махнув лапою — і кігтем своїм розпоров цигана від грудей до нижче пупа… Схопив циган свої кишки, іцо тут же почали вивалюватися, і.туляючи їх до окривав—леного живота, почав падати на тих, хто вирував іззаду…
0 господи, а в руці у Омелька тільки шабля! Сюди б — рогатину та мушкета! От біда!.. Але ж шабля — то зброя! А вона у Омелька ліпша за дамаську — ріже, як бритва!
Підлетів старий Ціпурина і чесонув розлюченого ведмедя по тій лапі, якою він розпоров цигана. Відлетіла лапа, мов шапка!.. Кинувся ведмідь і на Омелька. Та той відскочив і ударом роздвоїв йому другу лапу. Не зовсім удатно вийшло — треба було б відрубати й її… Але що поробиш?..
1 тільки п’яний Савка Цюцюра із Студеників не розгубився — скочив до когось із зброярів, які стояли біля Ціпурини, хапонув ратище з залізним наконечником, — і якраз тієї хвилини, коли ведмідь, ревучи від болю і ненависті до всіх, кинувся на чоловіка з шаблюкою, Савка Цюцюра, розігнавшись, гагахнув ратищем ведмедя в живіт. І ведмідь від несподіванки упав на передні понівечені лапи — і ратище упхнулося в нього бозна—куди. Звір, заревівши ще дужче, намагався схопити ратище передніми лапами, але не міг, бо одна лапа була до половини відрубана, а друга розсічена. Ведмідь упав на спину, кінець ратища піднявся вгору — і тоді старий Омелько проткнув звіра наскрізь, пришпиливши його до землі. «Тримай!» — гукнув Цюцюрі, а сам кількома ударами шаблі відчесав ведмежі лапи зі сташними кігтями. Після того рубонув по горлянці, по артерії — і кров бризнула довкола, окроплюючи й так уже окривавлену пилюку базару…
І тільки після всього цього старий Омелько згадав карета! То де ж вона, ця карета? Як її наздогнати?.. Невже то Ганя кричала в ній «Рятуйте!»?
Кінець першої частини

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка