Книга перша блискавки перед грозою [section]



Сторінка25/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.79 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25
— А гетьман що — живий?
— Аякже?! Виконуйте наказ!
— Мені потрібно, щоб він був на письмі! Начальник охорони гетьмана вийняв пістоля.
— Якщо ти, стерво, зараз не піднімеш свого полку, я тебе застрелю! Рахую до трьох! Раз!
Мізерниця пильно зиркнув довкола. З усіх боків дивилися на нього пістолі.
— Два!
— Гаразд! Зараз підіймаю! Тільки відведіть свої пістолі, я теж стріляти вмію!
— Не встигнеш, пане полковнику! А завтра ми з тобою поговоримо!.. Ой, поговоримо!
Через дві хвилини полк Мізерниці вже мчав із—за гори, де ховався ніби в засідці, до бою…

Дорошенко озирнувся — а за ним не більше десятка людей! Всі інші, що йшли з ним, упали той на тій, той на іншій вулиці.


Надто захопився боєм гетьман, відірвався від своїх козаків. І тепер уже й козаки не знають, де він!
Та через якусь хвилину він почув цокіт копит — і на освітлену пожежею вулицю вискочили Яремко, Ляскало, Цабекало та інші козаки.
— Мехтодю! — тут же обернувся Яремко до Цабека—ла. — Біжи назад, веди сюди наш полк!
— Ти з полку Мізерниці? — запитав гетьман, важко дихаючи. — Чому полк і досі не бере участь в бою?
— Зрада, пане гетьмане! Полковник Мізерниця вчора вашим наказом пересунув наш полк подалі від моря, зняв варту з моря на ніч. Через це турки змогли висадитися в нашому тилу й піти просто на ваш курінь…
— Що ти говориш, хлопче?! — обурився гетьман. — Як смієш ти таке казати на достойного полковника?!
— Пан полковник переслав до вас чоловіка з Кафи, який мав попередити про турецький напад іззаду? Ні! Він віддав цього чоловіка турецьким шпигунам! Одного з них ми спіймали — сеньйора Гаспареоне. Його спільник Коломайко розповів усе про зраду Мізерниці.
— Досить! — загримів Дорошенко. — Зараз треба воювати, а не збирати плітки!
Навперейми козакам бігли татари з Шагіном—Гераєм на чолі.
Уже світліло небо, і гетьман гукнув калзі
— Гайр олсун![51]
Татари пішли далі, беручи вулицю за вулицею, а Дорошенко з товариством зупинився під муром з кам’яниць, чекаючи на підмогу…
І раптом поряд свиснула стріла.
Яремко кинув оком у тому напрямку, звідки вона летіла, — і у відсвіті пожежі у вікні будинку напроти побачив обличчя сеньйора Гаспареоне! Та ж він же, Яремко, кілька, годин тому зв’язав цього триклятого турка і віддав гетьманським джурам!
— Пане гетьмане! — почав було Яремко і тут побачив, що Михайло Дорошенко важко опускається додолу. — Батьку Михайле! — закричав козак Ярема Ціпурина, намагаючись підвести свого гетьмана. Але не міг. Стріла втрапила в сонну артерію…
А козаки полку Мізерниці вже дісталися пристані, де згрудилися турки та кантемірівці, намагаючись зайняти кораблі і таким чином порятуватись.
І тут пролунало
— Гетьмана вбито! Гетьман загинув!
Очі всіх повернулися на полковника Мізерницю, який вискочив разом зі своїми охоронниками на берег.
Мізерниця відкинув люльку вбік — надто вона йому остогидла своїм димом та кричущою недоладністю — і гукнув
— Нам потрібен наказний гетьман! І його охоронці тут же закричали
— Волимо наказним гетьманом Павла Мізерницю! Слава!
— Хай буде Мізерниця! — дружно гукнув полк.
Всі інші козаки билися — хто тут, а хто там, а хтось іще десь—інде…
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, який оповість про лихі часи, що настали для Яремка та його друзів

Яремка та ще двадцятьох козаків вели на розстріл.


Як тільки поховали біля Кафи гетьмана Михайла Дорошенка, вночі було пов’язано найближчих товаришів полководця. Така була воля Павла Мізерниці.
Це був другий наказ нового гетьмана.
А перший гласив негайно залишити Кафу.
Зі сльозами на очах залишали козаки уже захоплене місто, центр работоргівлі, юдоль сліз та печалей свого народу. їм було незрозуміло, чому вони мусять чинити так, чому мусять залишати без підтримки Шагіна—Герая в його справедливій боротьбі проти турецького поневолення.
— Зрада! — вирвалося з вуст Яремка.
— Зрада! — гукнули Ляскало й Цабекало.
— Зрада! — закричав Закривидорога, а з ним і його хлопці.
— То є політика! — відповіли ті, хто оточив нового гетьмана, — нова старшина. — А хто кричить «зрада!», той виявляє в поході непослух!
Та що вже кричати! Мізерниця сам оголосив себе гетьманом — тепер його сила, його й воля.
Після того як Дорошенка поховали в підземному ході, а хід потім завалили, щоб ніхто з турків не дошукався тіла, Закривидорога сказав тайкома Яремкові
— Я сьогодні ж зі своїми хлопцями йду на Запоріжжя. Моя сотня не визнає Мізерницю. І я повинен розповісти на Січі, що сталося! Чув, Яремку?!
— Чув! Але з тобою не піду. Я ще хочу знайти сеньой—ра Гаспареоне і тих, хто його розв’язав і випустив.
— Оце мені відомо точно. Джури Дорошенкові сказали. Наказав розв’язати твого сеньйора Мізерниця. І в бій з собою взяв…
— І той, гад, і вцілив гетьмана в шию!..
— Ех, Яремку, Яремку, якби ти знав, кого і що ми втратили зі смертю Михайла Дорошенка!
— Знаю, Андрію!..
— Так ти не хочеш зі мною йти?
— Не можу… Треба добути до кінця…
А вночі прийшли люди Мізерниці і вхопили Яремка. Коли його почали в’язати, він запитав «За що?» Йому відповіли «За те, що такий розумний! Ось голову знімуть — то й порозумнішаєш!»
— Я теж такий розумний! — промовив Ляскало. — В’яжіть і мене!
— І я, — додав Цабекало. — Не хочу, щоби мною командував зрадник.
Пов’язали й їх. Тієї ж ночі передали туркам. Було їх двадцять та ще й один. Усі — козаки, гартовані в боях. Але саме їх боявся й ненавидів Мізерниця. Кожен з них щось знав, кожен був проти нового гетьмана.
Вранці їх, пов’язаних, побитих, повели вулицями Кафи. Ось, мовляв, свідчення нашої перемоги — полонені козаки! На мурі стирчало кілька козацьких голів — на одну показували, що то — Дорошенкова голова. Але Яремко та його товариші добре пам’ятали, де поховано їхнього гетьмана. А на палі.стирчала голова Кіндрата Собіпана — він надто багато знав, а тому в бою його було вбито в спину пострілом з пістоля Кіндрат височів на палі і мовби сміявся з турків ага, а я теж побував у гетьманах, хоч і після смерті, це ж не кожному випадає така честь —.Дорошенком бути!
Біля пристані побачили — з галери сходив Кантемір. Старий, зігнутий, жовтий, злий. Його підтримували під руки мурзи, що прийшли служити йому. Трохи осторонь стояв Гаспареоне. Очі Яремка й очі сеньйора стрілися. Підійшов Гаспареоне ближче, щоб роздивитися на бранців. По—турецьки мовив до Яремка
— Я тебе, щеня, замучив би найстрашнішою смертю. Але я вмію бути вдячним. Ти не мучив мене, коли я був у тебе в руках. Ти не вбив мене, а тому я й зумів виконати завдання таємної дефтерхани. Тому я дарую тобі й твоїм товаришам легку смерть — вас просто розстріляють.
— Я пішов би на найважчі муки, аби бачити тебе, собако, здохлим, — відповів Яремко. — Шкода, що я тебе в тій мазанці не вбив — був би живим Дорошенко.
— Не був би живим Дорошенко. Крім мене, були люди, які б його вбили в цьому бою, Яремо Ціпурино! Так що не проклинай себе перед смертю… Може, в тебе є якесь бажання? То я по давній дружбі можу прислужитися…
— Єдине в мене бажання щоб ти в свої груди отримав належне! — відповів Яремко й відвернувся…
…І от ведуть їх на страту. Ведуть вулицями Кафи — пов’язаних, побитих. З мурів усміхаються мертві голови їхніх товаришів. Онде — Собіпан. Онде — пан Гостинський. А ось — Оксен Цьопа чи хто?
Тяжка дорога на смерть. Згадуються батько й мати. Згадується Бібігуль. Яремкові тяжко думати про її сльози та про сирітство його дитини, яку має народити Бібі—гуль—Ганнуся, його вірна й добра дружина… А ще тяжче, що загинув Дорошенко. Був би Крим вільним від турків, якби він жив. Була б Україна вільна, якби не загинув славний Дорошенко. А так — усе пропало, все загинуло…

Ой, що ж бо то та за чорний ворон,


Що над морем крякає…

Це раптом заспівав Мехтодь Цабекало. Ніхто з козаків і не здогадувався, що гарно так він уміє співати. Знали тільки, що він любить казати «еге ж!» та «авжеж!» та вслід за товаришами гарно рубати шаблюкою ворогів…

Ой, що ж бо то та й за бурлака—а–а, —

підхопив Ляскало, і всі почули, що й він не тільки добрий рубака, а й співака завзятий. І тоді заспівали всі

Що всіх бурлак скликає!

Полинула пісня до моря… Ось десь тут, на березі, й доведеться їм, молодим і старшим, чорнявим та рудим, високим та низьким, скінчити свій вік…

Ой що ж бо то та й за бу—у–рла—ака,
Що—о всі—іх бурла—а–а—к склика—а–а—є!

Процокотіли копита поряд. Якийсь турецький баші наздогнав групу приречених до смерті та їхніх конвоїрів. Відвів убік яничарського юзбаші і почав з ним про щось говорити.


Ой, як ріжуть тіло турецькі пута з сириці! Руки, зв’язані за спиною, давно вже поніміли. Ну, та яка вже різниця? Все одно — смерть!
А далеко десь — Україна!
А море — таке гарне, таке красиве, і хвилі на ньому — мов мережка…
І ніякого над тим морем чорного ворона…
Та все одно тільки про чорного ворона й співається пісня. Не придумали ще пісні про Дорошенка та про його славне, хороше військо запорозьке!..
Юзбаші дав команду зупинитися.
Що? Просто тут будуть розстрілювати їх? Ах, як шкода! А думалося ще трохи пройдуть понад морем…
Стали козаки. Дивляться на яничар. Яничари стоять з рушницями—гаківницями, такими ж, як і в козаків. Тільки нині козаки беззбройні, та ще й з пов’язаними руками.
Юзбаші дав команду яничарам стати напроти приречених. Стали.
Тоді юзбаші сказав по—турецьки
— Володар галери і друг каймакана, а також найліпший друг Джанібека—Герая й Кантеміра Дивеєва Абу Ахмад—баші приніс мені папір, з якого я бачу, що він може купити приречених до розстрілу розбійників—козаків. Він дає мені за кожного з вас, гяури, по двадцять курушів.
Турецький баші з дивовижним арабським ім’ям та прізвищем Абу Ахмад ібн Аль—Джасас закивав головою й бородою і тут же вручив юзбаші мішечок з курушами.
Юзбаші урочисто заявив
— Ці гроші буде порівно розділено між мною та моїми воїнами. А ви, найшановніший Абу Ахмад—баші можете брати собі своїх майбутніх веслярів!
Баші з арабським іменем швидко закивав і миттю опинився на коні — Яремко аж здивувався, як такий поваж ний баші може отако р—р–раз — і в сідлі? Хтось із його знайомих теж так хвацьки стрибав у сідло! Хто?
То що це виходить? Вони викуплені — і тепер підуть на галеру веслярами? Отже, смерть відступила й на цей раз?
Баші з арабським іменем махнув рукою і погнав своїх невольників далі берегом.
А потім підвів до якоїсь печери. Озираючись, козаки пішли туди…
У печері він вийняв ножа і почав розрізати пута на руках козаків. Робив цю справу мовчки. За кілька хвилин упорався.
Яремко стояв і намагався поворухнути бодай одним пальцем. Сириця так перетисла жили на руках, що вони затерпли, а шкода можна було б кинутися на цього чортового турка та й задушити в цій печері — ач, знайшов собі робітників! Але подумав він же подарував нам життя! І за це — спасибі!
— Я теж такої думки, — мовив Ляскало. — Хай живе турок!
— Еге ж! — додав Цабекало. — Хоч і тяжко буде на галерах — а все ж надія…
Турок з арабським іменням викресав вогню, запалив свічку.
Повернувся до козаків і сказав українською мовою
— Ходімо за мною!
Куди? В яму? В підземну дірку? Навіщо?
— Берегом не можна! Там далі — яничари. Вони вас не пропустять!..
Чоловік явно старався говорити не своїм голосом, але щось дуже знайоме було в його голосі.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, який змусить чительника повірити в потойбічну силу…

І раптом турецький баші відкинув з лиця кобеняк, опустив униз свічку, прикрив її полум’я рукою…


Щось дуже знайоме знову озвалося у найдальших глибинах Яремкової пам’яті, — але що саме? Зараз не було часу думати над цим. Треба було вирішувати чи йти за турком у печеру, чи йти на смерть. Що їх чекає порятунок чи хитра пастка?
Турок раптом вишкірив зуби і промовив
— То що, Яремку, будемо фуга самотем петере?
— Пішки чи екво вегі? — мимоволі вирвалося з вуст Яремка — і тільки після того він відчув, як у нього від містичного жаху піднялася вгору чуприна.
«Фуга самотем петере» — це ж улюбленою латиною козака Тимоша Клюсика означало «Шукати рятунку у втечі». А «екво вегі» — «їхати верхи»! Шість літ тому в Києві, коли за Яремком гналися люди сеньйора Гаспареоне, запорозький козак Тиміш Клюсик, колишній спу—дей братської школи, виручив його, посадив на свого коня і хутко домчав до Лаври, де був тоді Олександр Чорногорський — султан Ях’я. Як вони тоді летіли крізь ніч і як услід їм гналися крики та постріли!
Шкода Клюсика! Загинув він у морській битві при Си—нопі. Турецька шаблюка знесла голову хороброму й жартівливому козакові Тимошеві Клюсикові — і впала вона з корабля в оту чайку, на якій був Яремко… Боже, як він тоді перелякався, як він тоді не міг повірити, що Клюсика вже немає на світі!..
Яремко мимоволі перехрестився затерплою рукою. Хлопці мовчали. Яремкові пересохло в роті. Серце мов зупинилося. А на спині… А на спині мов одразу виросла вовча шерсть і заворушилася. На Яремка дивився Клюсик, живий Клюсик — трохи, щоправда, змарнілий! — і всміхався, показуючи зуби! Онде один іще — трохи кривуватий!
— Г—г–г—господ—д–д—и, сохрани й помилуй, — хотів прошепотіти Яремко, але не зміг. З грудей тільки хрипко вирвалося — 3–г—г–гинь, нечис—с–ста с—с–сил—л–о!
Турок, дивно схожий на постарілого Клюсика, зробив крок назустріч. Яремко вихопив пістоль. Нечиста сила!
— Якщо я — нечиста сила, — ще дужче вишкірився турок, — то мені твоя куля не страшна, Яремку Ціпурино. Але я живий чоловік, хлопче!..
І тут же наказав хлопцям, що стояли за спиною Яремка
— Ану, відійдіть подалі! У нас із Ціпуриною є пильна розмова!.. На п’ятдесят кроків!
— Тут усі свої і таємниць у товаристві немає! — заперечив Ляскало.
— Еге ж! — підтвердив Цабекало.
— Я кому сказав — відійдіть на п’ятдесят кроків! Ви що — порядку не знаєте? Холле—ррра!
Чи то від категоричного тону, чи то від смачно мовленого останнього слова — козаки таки відійшли у глиб печери…
І знову вони залишилися наодинці. Це було ще страшніше.
— Т—т–ти х—х–то? — нарешті, спромігся на слово Яремко.
— А то ти не знаєш?
— Я не вірю! — вигукнув Яремко.
— Не треба галасувати, хлопче! Я не хочу, щоб твої товариші знали більше, ніж треба… Воно й так вийшло не вельми… Ти кажеш, що не віриш своїм очам. Але ж ти бачиш! І чуєш!
— Ні, такого не може бути, Клюсику!
— Може бути все! Навіть найнеймовірніше! Ти ж ось повірив у це неймовірне?! Так, Яремку, я Тиміш Клюсик…
— Але ж…
— Потім розповім… Як вийдемо з печери. Зараз — ніколи… Клич своїх — треба йти. Часу в нас зовсім мало…
Він підійшов ближче до Яремка і шепнув
— При них не називай мого імені. Ніхто не повинен чути тут, як мене звуть по—справжньому…

Ох, як довго повзли вони, і йшли, і пробиралися на—вкарачки отими печерами! Здавалося, що Клюсик завів їх у саме пекло — на страшну і мученицьку смерть. І якби не віра Яремка в Клюсика, то він би вже сто разів ударився в розпач, у безнадію… Здавалося, що в цих підземеллях навіть повітря не вистачає. А ще здавалося ось—ось земля здвигнеться, все зрушиться — і зійдуться її страшні зубчасті щелепи! І буде кінець!..


Нарешті вони вибралися на поверхню — і ніч видалась Яремкові такою ясною й радісною, мов Великдень. Він дивився на зорі та на місяць і не міг надивитися, він хапав на повні груди повітря і не міг, надихатися!
— Ой, як гарно! — прошепотів позаду Ляскало.
— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — А я вже думав — кінець!
— Кінець буде попереду, — пообіцяв Ляскало.
— Авжеж, — погодився Цабекало.
Вони пішли між скелями. Спускалися вниз і підіймалися вгору, але це вже було зовсім не страшно. Ішли мовчки, зосереджено сопіли, думаючи тільки про одне куди нас веде оцей дивний чоловік?!
Уже ранок починався на сході, коли вони нарешті вийшли до моря. На хвилях гойдалася, мов уві сні, невелика галера.
— Ось отам, хлопці, — вказав Клюсик на галеру, — і відпочинете. Там — моя команда. Ні про що з ними не говоріть. Скажете тільки по—турецьки, куди вам треба. Вони можуть відвезти вас до того місця, де Арабатська стрілка виходить напроти українського берега. Або ж підійдуть до донського гирла і висадять у безпечному місці біля Азова. А далі — добирайтеся самі чи до донських козаків, чи до себе, на Січ!.. Скажете команді — ни від Нуріддіна—баші.
Козаки уплав кинулися до галери.
— Нуріддін—баші — це ти, Клюсику? — не втримався Яремко.
— Ні, Яремку, Нуріддін—баші — це мій підлеглий. Мене звуть інакше…
Яремко не знав, що робити. Ніби треба було б і йому йти на галеру, але не хотілося як же це не поговорити з давнім приятелем, якого бозна—коли поховав, а тепер… Ні, він не піде звідси, доки не довідається, як воно все сталося. Невже це все йому тільки сниться?
Клюсик відвів Яремка за кущ кизилу — очевидно, для того, щоб його не бачили з галери, — і запитав
— А тобі обов’язково геть усе потрібно знати, Яремку?
— Необхідно! Геть усе! Бо я не повірю в те, що ти — живий чоловік, а не нечиста сила!
— А ти віриш у нечисту силу? — і в котячих очах Клюсика заграли вогники.
— А хто в неї не вірить?
— Ну, я… — всміхнувся Клюсик.
— Еге ж! Сам — потороча, а не вірить! Я й досі опам’ятатися не можу… Невже ти живий?!
— Та поки що живий! Можеш помацати!.. Яремко мимоволі простяг руку, але відсахнувся. Не від
страху, а якось незручно було мацати чоловіка. Клюсик підійшов, поклав йому руку на плече.
— Клюсику, — здригнувся Яремко. — Я ж оцю твою голову тримав у оцих своїх руках. Відрубану… Вона й досі мені ночами ввижається… А Недайборщеві ти живий снишся…
— Немає вже Недайборща. Потопили турки всі чайки наші в морі, якими Недайборщ командував… А самі вони, правда, ледь—ледь допливли до Криму, — та допливли—та—ки. Так їх розтріпав наш Недайборщ зі своїми орлами. Половину турецької ескадри з сейменами та яничарами на дно пустив… А на більше — сили не стало…
Збоку море шуміло. Козаки дерлися на галеру. Обрій зеленавий раптом засвітився під рожевим. Яремко все життя знав, що на світанні обрій мусить бути рожевим, а не зеленавим, — а от маєш… Таке тільки на морі буває. І хто побачить оту зеленавість, отой зелений промінець — той, кажуть, зазнає щастя… Все здавалося примарним, дивним, несправжнім. І сам Яремко здавався собі несправжнім. І Клюсик, і оце навіть море з галерою — все ніби чарівний сон, який ось—ось має скінчитися, а після сну почнеться страшна й безнадійна дійсність. Зараз, зараз хтось тебе штовхне — і ти прокинешся…
Господи, ну, якщо це навіть сон, то нехай Клюсик уві сні розкаже, що ж то таке сталося, що він не мертвий, а живий…
— Клюсику, а ми ж за тебе молебень відправили. За твій упокій свічки у церкві ставили. І батюшка Григорій на Січі так же ж тебе згадував гарно, аж ми всі плакали… А як же ж це воно вийшло? Що — ми Бога обманювали, чи що? І я ошукав. Бога теж?
— Диви, який правовірний наш Яремко!.. Не переживай! Ніхто Бога не обманював, бо його й не обманеш. Християнина Тимоша Клюсика і справді нема на світі…
— А ти що — не Клюсик чи що?
— Нема християнина Клюсика, а є мусульманин на ім’я…
Та й замовк. Яремко почекав—почекав, а коли не дочекався, запитливо поглянув на Клюсика. І той відгукнувся
— А навіщо тобі знати моє мусульманське ім’я? Я й так надто багато відкрив тобі…
— Та ти ж мені ще нічогісінько не сказав! Я й досі не можу зрозуміти, хто з нас на яком}’ світі ти на нашому чи я — на твоєму?
— А що — я не схожий на живого? — бісівські іскорки кресонулися в очах, а вуса заворушилися по—тарганя—чому.
— Та схожий же! Навіть більше ніж схожий!.. Але ж я тримав твою голову в руках — відрубану!
Клюсик уважно поглянув на Яремка і мовби знічев’я запитав
— А ти точно знаєш, що мою?
— Так точно, як оце я тебе бачу!
— Справді? Перехрестись!
Яремко хотів перехреститися, але Клюсик не дав, ухопив за руку.
— Іди ти знаєш куди, бусурмане чортів?! Тьфу, нечиста сила! — вилаявся Яремко.
— Сідай на камінь, хлопче, — щось вирішивши в душі, промовив Клюсик. — У ногах правди немає. Сідай і слухай мою оповідь. Тільки заприсягнись, що нікому нічого про це… Тільки одному Авдиторові.
— Нікому — нічого, їй—богу!..
Клюсик зміряв Яремка довгим поглядом. Знову подумав — і почав
— Тоді слухай…
Вони повсідалися на каменюки. Море, що виглядало з—за куща кизилу, кидало свої важкі хвилі на берег, летіли бризки на кольорові камінці, хоч вітру й зовсім не було. Світання було тихе й ласкаве, навіть не вірилося, що довкола стільки трагедій, стільки крові та мук… Десь — напевне, посеред моря, — був шторм, і оце тільки зараз докотилися сюди хвилі тієї веремії…
— Ти, Яремку, напевне, не забув, що перед боєм при Синопі я зголив свій оселедець?
— Зголив?.. Забув!.. А взагалі…
— Та я ж тобі ще показався без оселедця і запитав чи схожий я на турка. А ти відповів як свиня на коня. Я тобі ще по шиї дав за це… Ну, не дуже, а так… Ти ще запитав, чому я без оселедця, а я…
— А ти сказав… Чекай, я згадав… Ти сказав, цирульник схибив — хвиля гойднула чи що — і відчесав половину оселедця; то ти сказав ріж і далі, новий нарощу, якщо голову збережу… Пообіцяв, а голову не зберіг…
— О! Все правильно!.. Я в твою душу заронив це зерно… І в душі всіх хлопців із чайки. Всі вже настроїлися на те, що із Клюсиком може статися якесь нещастя голову голив — і невдало, без оселедця залишився, а потім сказав, що новий виросте, якщо голову збереже… Якщо… Всі мовчали, щоб біду на мою голову не закликати, але думали про одне… Ясно?.. Розумієш?
— Щось розумію, а щось і ні… До чого тут одне до другого?
— А до того… До того, що коли я кинув вам мішок із золотом, а з ним і турецьку голову в моїй шапці, то ви тут же повірили, що то — я!.. А воно ж була ніч, хіба роздивишся гаразд? А коли я не повернувся на чайку і ніде мене не знайшли, то ви всі й вирішили, що то — моя голова!..
— Та це неймовірно! — махнув рукою Яремко. — Як це так?! Ти що — отак біг та й побачив схожого на себе турка? Узяв — і голову йому стяв? Та не може бути такого, Клюсику! Це тільки в казках таке буває!
— Ну, якби я не зустрів турка, хоч трохи схожого на себе, то я би просто повернувся до себе на чайку… А тут мені поталанило. Дивлюся — лежить на полубі убитий. Не те, щоб надто схожий на мене, але… Ну, ніс трохи кирпою стирчить з пиптиком на кінці, як у мене, а все інше… Та ще вуса тарганячі, як у мене… Ну, махнув шаблею, вхопив ту голову, натяг на неї мою шапку — ледь налізла, думав, що доведеться збоку трохи розпорювати… Але обійшлося… Ну, а далі — все дуже просто кинув отой мішок, а за ним — і голову… Навіть твій страшний крик почув — аж пожалкував і за тобою, і за собою…
Яремко сидів, не ворушився, не спускаючи очей з Клюсика.
— Ну, а навіщо було тобі робити оце все?
— Авдитор — ну, Петро Скрипник, — сказав, що ліпше буде, якщо всі.знатимуть, що я загинув… Ну, от я й придумав таку штуку!.. А сам тим часом переодягся в турецьке вбрання — там і клопоту ніякого — чалму на голову, та й…
— Чекай, чекай, а турецька мова?!
— А ти думав, що я тільки латину й знаю?
— Але навіщо тобі здалася ота Туреччина?
— А навіщо вона потрібна була Авдиторові? Як по—твоєму?
— Так ти… — і Яремкові перехопило подих.
— Еге ж!.. Козацький джасус! — закінчив за Яремка Клюсик. — Оце і все, що я тобі можу сказати. Все інше ти міг би довідатися в Авдитора. Але навряд чи Авдитор тобі хоч щось розповість. Ти ж його знаєш. То й питати не будеш!
— Та вже ж… — неохоче озвався Яремко. А потім глянув на Клюсика і почав витирати сльози.
— Чого ти плачеш, дитино?
— Та — яка там дитина?
— А все одно ж я тебе впізнав!.. То чого плачеш?
— Бо не можу собі повірити… І простити собі не можу, що колись повірив… — І він укляк на коліна, а потім обняв Клюсика, уткнувшись йом}’ у груди мокрим лицем…
Клюсик мовчки гладив його по плечу і посмутнілими очима дивився на море… Зовсім недалеко — його Україна. Як хотілося йому хоч на часинку, хоч на хвилинку опинитися на рідній землі, почути рідну мову, побачити рідні обличчя…
— Яремку, — мовив він трохи не своїм голосом. — Маємо мало часу… Як там твоя сестричка?
— А що їй зробиться? Живуть з Петром, двох дітей уже мають, дасть Бог — то й третє буде, тебе часто згадують — усе Марійка, звісно, та й Петро… Марійка все журиться, що ти так невчасно пішов на той світ…
— Як же так? А вона ж думки читати вміє… А тут і не вчитала, що…
— Може, й не вчитала… А може, щось і вчитала… Але все одно згадує тебе…
— Спасибі їй… Хороша в тебе сестриця, Яремку! Жаль — не мені дісталася!.. Дуже вже ж вона мені до серця припала, — і він торкнувся свого лоба, де колись сяяли аж дві гулі, набиті Марійкою в день їхнього першого знайомства над Дністром.
— Не забув навіть цього? — мимоволі всміхнувся Яремко.
— Таке ніколи не забувається… Аж іскри з очей сипонули. І досі сипляться, як згадаю…
Вони ще трохи посиділи мовчки… Яремко хотів багато розповісти Клюсикові, але розумів, що часу обмаль і нічого не встигнеш…
Одне тільки запитав
— Ти ж, як я розумію, був у Стамбулі… А чому ти тепер тут?
Клюсик подивився важко.
— Треба, і я тут… Треба було запобігти смерті гетьмана Михайла, треба було ще дещо зробити… Але на цей раз не вдалося… Зрада одного чоловіка, нерозумність і непослідовність другого, гарячковість третього — все це дуже нашкодило нам… А ще більше нашкодить у майбутньому татарам… Не змогли ми відвести біду від них… А втім — будемо думати про майбутнє з надією. Може, потім удасться те, що не вдалося цього року…
— Я знаю, хто зрадник, Клюсику! — похмуро мовив Яремко.
— І я знаю… Тепер він гетьман. Він слухняно робить те, що наказують йому турки й поляки… Але недовго йому гетьманувати. Авдитор довідається — і злетить зрадницька голова…
— Авдитор зараз у Москві… Затримався надовго, не зміг піти з нами в похід…
— Нічого, скоро буде в Києві…
Клюсик поглянув ласкаво. Підійшов до Яремка ближче, обняв.
— Ну, малий, заспівай мені тихенько—тихенько пісеньку на прощання. Коли ще побачимося?
— Не знаю…
— Пісні не знаєш?
— Пісню знаю… Тільки не співається…
— Заспівай, щоб мені веселіше на чужині жилося. Яремко зазирнув в очі Клюсика і тихенько завів

А ми просо сіяли—сіяли…

І Клюсик підхопив

Ой, дід—ладо, сіяли—сіяли…

Скупа сльозина покотилася по його щоці. Хлопці з галери махали руками скоріше, мовляв. А Яремко нічого не помічав. Він бачив тільки Клюси—кову сльозину. І чув тільки пісню, що лилася з його вуст…
ЕПІЛОГ

Це — епілог нашої розповіді. Але не епілог подій, які відбувалися 1627–1628 рр. на Україні та в Криму.


Ще будуть битви на кримській землі між військами Шагіна та Кантеміра.
Того ж таки дня, як Яремко і його товариші попливуть на галері до рідних берегів, Шагін—Герай виведе під мури Кафи Кантемірового сина Іштерека. Ось що напише про це пізніший історик «Один з Кантемірових синів попав у руки Шагіна живий — він наказав стяти його голову під мурами Кафи, на очах старого Кантеміра, що дивився з мурів».
Саме тієї ж години Закривидорога викраде з гарему Шагіна—Герая найкращу наложницю — Гал. ю Шлапаків—ну і, незважаючи на дві рани, понесе свою суджену аж до Арабатської стрілки, а потім стрілкою, а потім через протоку, яка з’єднує Азовське море з Сивашем, переправиться з товариством і Галею на український берег…
Гетьман Мізерниця приведе військо запорозьке на Січ. А там козаки, обурені його зрадою, скинуть Павла Мізерницю з гетьманства, засудять до смерті — і втоплять…
…На березі Дніпровому стояли дві жінки. Що одна—Ганна Дорошенкова, гетьманова дружина, а що друга — то козачка Мокрина Закривидорожиха. Стояли вони по коліна у теплій дніпровій воді й дивилися на південь.
Ганна ще не знала, що вже вона вдова, але серце її чуло біду для себе та своєї родини. Стояла вона й дивилася вдалину, а серце віщувало більше не побачить вона До—рошенкових ясних очей…
Закривидорожиха стояла і чекала на сина… Та не знала вона того, що їде син додому поранений, але живий, та ще й везе невісточку Галю. Не відала вона, що з цією невісткою—грішницею не схоче вінчати Андрія канівський піп, але все одно житимуть вони щасливо й довго і матимуть дітей та онуків багато…
Сидітиме Галя у світлиці, згадуватиме свої дві бусурманські неволі, згадуватиме жіночий монастир і, дивлячись на своїх дітей, співатиме пісні,які сама ж і придумала. А пісні придумувати — то теж гріх… Та все одно Галя гріха не боятиметься… І казатимуть через багато літ люди, що то вона й склала оту пісню про те, як на горі женці жнуть, а попід горою, яром—долиною козаки йдуть. Казатимуть, що то вона придумала слова про козацького полководця Михайла

Попереду — Дорошенко!


Попереду — Дорошенко —
Веде своє військо,
Військо запорізьке
Хорошенько!

А все, що є далі в тій пісні, то це вже придумали інші люди.


Над Трубежем стоятиме Ганя—Бібігуль і, поклавши руку на живіт, чекатиме на свого коханого чоловіка Яремка. Ой, як багато хотілося їй йому розповісти, ой, як довго б дивилася вона в його добрі очі…
А хвилі Трубежу—Трубайка плинуть—плинуть у Дніпро, а Дніпро — в далекий світ, у Чорне море…


1987.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка