Книга перша блискавки перед грозою [section]



Сторінка2/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.79 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
— Стуй, збойнику! — гукнув хтось інший з тієї вояцької компанії.
Андрій зупинив коня і повернувся лицем до вояків королівського стражника Сондецького.
— Це ж хто назвав чесного козака збойником? Люди Сондецького тут же оточили Андрія.
— Оддай шаблю й пістоля, — сказав старший. — Нам велено доставити тебе без зброї.
Закривидорога миттю окинув оком тих, що його оточили. Семеро!
— Ану, тихо! — гукнув він і тут же пришпорив свого Урхана. Кінь захропів, став дибки і стрибонув убік, видивившись своїм оком найзручніше місце, де можна було проскочити.
Він таки проскочив і помчав, гулко вибиваючи копитами барабанний дріб по дніпровій кризі.
І втік би зараз козак, та тут свиснув над головою аркан…
…Отямився він через кілька хвилин, коли його, зв’язаного по руках та ногах, обеззброєного, везли, перекинувши перед сідлом. Гулко стукотіла крига, хтось із вояків Сондецького гукав «Доганяй, доганяй! От, пся крев, і не наздоженеш!»
У Закривидороги боліла шия й голова — шия після аркана, а голова — після удару об кригу. Але він усміхнувся — втік від бандюг королівського стражника його бахмат, його Урхан… Правда, всміхнувся на мить…
— Ану, пустіть, — прогарчав він.
І тут же почав дригатися, намагаючись, хоч і зв’язаний, вирватися і стрибнути на лід. Але його тримали міцно.
Андрій напружено думав над тим, як би його вирватися з халепи. Єдине, що давало якусь надію, так це те, що втрапив до рук не турків чи татар, а все—таки християн. Сондецький добре пам’ятає, хто такий Андрій Закривидорога…
З Сондецьким Андрієві пощастило стрітися цього ж таки вечора. Королівський стражник і справді добре пам’ятав, хто в бою під Рокитним кілька разів урятував від смерті самого Дорошенка…
— Але якщо ти думаєш, буцім мої люди привезли тебе сюди, щоби я щедро й приязно нагородив тебе за заслуги в битві проти невірних, то ти тяжко помиляєшся! — глузливо натякнув Сондецький, пригладжуючи котячий вус великим пальцем правої руки.
— Ну, коли так, то тоді просто відпустіть мене! Я маю потрібну мені нагороду, більше не треба, — відповів Андрій, розминаючи руки, які затерпли були після мотузів.
— Нічого, нічого, трохи посидиш. Спішити нікуди!.. Якщо ти думаєш, що найбільша для тебе нагорода — то любов гетьмана, то ти тяжко помиляєшся!
— Пан коронний стражник надто повторюється. На двадцять чи тридцять слів зацний пан Сондецький уже двічі вжив виразу, що я тяжко помиляюся. Чи то пан інших слів не має в голові, то нехай їх у мене попросить — я підкину!
— А яких би ти слів мені підкинув, Закривидорого, — цікаво знати!
— Ну, хоча б таких я би просив пана Закривидорогу пробачити мені й моїм драбам хамське поводження з заслуженим козаком! То — як?
— То — вельми гарно сказано, — коронний стражник знову мацнув вуса. — Але якщо ти, Закривидорого, маєш надію, що коронний стражник Сондецький повторить твої слова, то ти тяжко помиляєшся!
— Пан коронний стражник має жахливо мало мислів у голові, бо знов і знов повторюється — вже втретє! А ми ще й не розпочали розмови!
— От якраз і почнемо!.. Але ця розмова буде вельми неприємна для драба, який насмілився вчора на раді в Переяславі плескати дурним язиком проти ясновельможного короля і всієї нашої могутньої держави!
— У Переяславі драбів не було, і говорились там розумні речі. Якщо вже зайшла мова про чийсь дурний язик і про драбський розум, то — то є не в Переяславі, а у Каневі, і не вчора, а оце зараз!..
— Закривидорого! — ревнув Сондецький, аж котячий вус його повернувся наїжаченим хвостом у бік Андрія. — Мої люди чули твої слова про те, що треба відділитися православним од Польщі й утворити свою державу—республіку!
— А якщо найяснішому королеві Сигізмунду так тяжко турбуватися за нас, а якщо ми завдаємо йому тільки клопоту, а якщо король перетворився на старця й не має чим заплатити тим, хто обороняє його державу од ворога з півдня й зі сходу, — то що тоді чинити? Тільки відділитися від корони, пане Сондецький!
— За такі думки, що скеровані на підрив і розкол нашої держави, треба стинати голову! — Сондецький ударив кулаком по столу.
— То й зітніть тим, хто підриває й розколює державу! Адже то ви змушуєте українців косо дивитися на—поляків, бо ж ви забороняєте чи переслідуєте нашу віру, бо ж ви не даєте нам розвивати свої мистецтва й науки, бо ви на шию людові скрізь понасаджували польських осадників, панів! Ану, якби ми, козаки, отакого понасаджували вам, то що б то було у ваших серцях?
— Драб не має того гонору, що має шляхтич!
— То так вам здається! Драб теж має гонор! І якщо ви не подбаєте про єдність душ, то тяжко вам доведеться!.. Вас же ненавидять люди повсюди на Вкраїні! Ненавидять, пане королівський стражнику! Це ж не від підлості наших дум, а від…
— Від чого? Кажи негайно!
— Від підлості ваших дій! Які ваші дії — такі й наші думи, пане королівський стражнику!
— Усе ясно, Закривидорого! Істинне тобі прізвище дали — Закривидорога! Крученою дорогою йдеш, та довела вона тебе до кари! І якщо ти думаєш, що викрутишся, то тяжко помиляєшся!
— О! Четвертий раз тим же горохом по стіні, пане стражнику! А чи не дозволите вас величати не стражником, а страшником!
— Що — страшно на мене дивитися?
— Ні! То вам на нас дивитися страшно, пане Сондецький!
Королівський стражник тут же гукнув
— Гей, варто! Негайно вкиньте цього збойника, цього ворога держави до пивниці — хай у льоху подумає, в який бік покотиться завтра його голова!

А кінь—бахмат Урхан прибіг до хати під Чернечою горою і заіржав під вікном. І Мокрина Закривидоро—жиха вийшла з хати сина свого стріти. І побачила тільки коня…


Пішла вона в хату, одяглася, винесла з повітки їсти коневі. А той їсти не хоче, хропе, все хоче щось сказати, та не може.
Сіла тоді Мокрина на Урхана — і поніс він її по своїх слідах аж до Дніпра.
А там, на Дніпрі, побачила вона при світлі місяця багато слідів від кількох коней. Побачила й слід від аркана, що зміївся на снігу. Угледіла й те місце, де її Андрійко впав на кригу з коня…
Потім опустилася на коліна і при місяці розглядала слід від однієї підкови. Там було викувано квітку ромена. Десь уже бачила Мокрина таку квітку… Згадала — та це ж підкова коня Станіслава Закаблуковського, що позавчора мов би випадково заїздив до хати і все допитувався, а куди ж то міг би поїхати Андрій…
Ясно! Все це — справа рук людей королівського стражника Сондецького. Бо ж Закаблуковський якраз і служить у нього.
У кам’яному льоху було темно, хоч в око стрель, і холодно. А ще — самотньо. Нікого, крім Андрія Закри видороги. зараз тут не було.
Андрій ходив по льоху, звикав до нього. Не раз доводилося сидіти в темницях. Ходив він підземними ходами Хотинської фортеці, бував у печерах Києва, плавав підземною річкою під славним містом, що його поляки звуть Крулєвцем, а німці — Кенігсбергом… І там побував Андрій Закривидорога… А от щоб сидіти у своєму ж таки Каневі в темниці, куди тебе кинуто за наказом самого Сондецького, який на власні очі бачив твою хоробрість, — такого ще з Андрієм не бувало!.. Шкода, що поїхав він з Переяслава на Канів раніше. Гетьман, напевне, повернеться додому через день—два. Якби хтось дав йому знати, що Закривидорогу замкнуто в льоху, то Дорошенко тут же знайшов би спосіб урятувати свого козака—реєстровця. Якщо хтось дасть знати… А якщо — ніхто? Якщо ніхто не здогадається, що він сидить тут, якщо всі подумають, що десь просто щез чи то в лісі Комарівському заблукав та вовки з’їли, чи то в ополонку на Дніпрі втрапив та й утопився, чи просто їхав дорогою, заснув, упав з коня та й замерз. Е, ні, останнє — то не для Андрія Закривидороги. Та й усе інше — не для нього. У нього ж — розумний коник, як у козака Мамая. Він і зараз не дався отим бандюгам з королівської стражі, він утік від людців Сондецького!.. А якщо втік, то мусить прийти додому. А вдома заірже, матір розбудить; а мати Андрієва здогадається, що з її сином щось негаразд сталося…
У кам’яній темниці було тихо й волого. Навпомацки Андрій обміряв її розміри. Десять кроків у довжину, дев’ять — у ширину. Висота? Вона, певне, сягала двох Андрієвих зростів. Стеля йшла дугою, власне, це було склепіння. Дугу цю Андрій промацав біля стін, а далі вже руки не сягали. Двері, в які його вкинуто, обковані залізними штабами…
Ніяких вікон Андрій Закривидорога не намацав. Напевне, їх і не було. Та й нащо вони потрібні під землею, оті вікна?
Повітря в льоху було застояне, якесь цвіле і несвіже. Воно смерділо грішниками й мерцями. І Андрієві почало здаватися, що оці стіни просякли людськими стогонами, що мокрі вони від людських сліз…
«Хоч би хтось один тут був живий…»— подумалося йому. Думка ця спалахнула, і тут же Андрій з жахом відкинув її якось він бачив у підземеллях Крулєвця обгризені пацюками людські кості. А потім згадалося, як розказував визволений з турецького рабства серб про свою біду йому в зіндані пацюки пообгризали вуха, носа, губи, пальці на руках та ногах… І ще згадалася невелика фортеця неподалік від Іслам—Кермена. її взяли козаки штурмом. Гарнізон відбивався відчайдушно, немов знав, що, коли козаки роздивляться, яку фортецю вони взяли, нікому з турків пощади не буде… І коли козаки взяли ту фортецю і кинулися по її підвалах, то побачили таке, від чого навіть у них оселедці попіднімалися дибки кімната була наповнена висохлими дитячими трупиками. Дітей замикали в тій кімнаті, вони за добу видихували все повітря, а далі вмирали, бо не було чим дихати. Після цього кімнату відкривали, мертве повітря виходило, а дитячі трупики висихали, мов мощі… О, як розлютилися тоді козаки! Вони всіх своїх бранців позапихали в оту кімнату! Як просилися турки змилуватися, як благали відрубати голови одразу, чи розстріляти, чи повісити, чи втопити — тільки б не в ту страшну кімнату!.. Запхнули всіх, а тоді в сусідній кімнаті, якраз для цього збудованій, слухали передсмертне волання ворогів… Може, й тут є така кімната.
Андрій став пригадувати розташування підземних камер у турецькій фортеці неподалік від Іслам—Кермена. Камера з мертвими дітьми була менша за цю, в якій зараз ходить він, Закривидорога. З неї нікуди не було ходу… Власне, це не зовсім так. Був же хід для звуку?.. Власне, ходу для повітря не було, а хід для звуку був.
Еге ж, було там побудовано так, що склепіння, мов дека скрипки, ловило всі звуки внизу, а потім вони передавалися в сусідню кімнату. В тій сусідній кімнаті під стелею був ряд тонких ялинових дощечок, вкритих лаком, — ось вони й передавали кожен звук, кожен крик, кожен шепіт, кожний останній схлип і подих. А кати сиділи і, насолоджуючись, слухали… Звуки проходили, а повітря — ні…
Але ж якби йому, Андрієві Закривидорозі, вдалося знайти те місце під склепінням (туди він не може дістати, бо високо, та й не знає, де воно саме, — темно ж!), яке веде до отого ряду дощечок, то він би поламав їх і перебрався у сусідню кімнату. А оскільки то не кімната для в’язнів, то там можна щось знайти. Можна знайти або вихід надвір, або якусь залізяку чи принаймні палицю.
Ось узавтра, як настане ранок, він подивиться, розбереться, що й до чого.
Подумав так — і раптом зупинився, мов ударився об стіну лобом. Який ранок? Коли — ранок? Якщо тут немає вікон, то про який ранок можна говорити? Зараз — ніч, глупа вже ніч, і така ж сама ніч буде і вранці, і вдень, і ввечері.
Для охорони — так! — зараз ніч, а вдень для охорони буде день. А для нього, для Андрія Закривидороги, тут весь час буде ніч. Слава богові, це, здається, недовго має протривати. Повітря закінчиться — і настане смерть… Сам пан Сондецький зі своїми вояками прийде насолоджуватися його муками. А коли він, Андрій, не витримає й почне благати, щоб його випустили, бо він знає велику таємницю про козацьку змову, — тоді випустять, допитають, на папері позаписують прізвища… А далі що? А далі можуть і на волю випустити — тільки з тавром зрадника. А може, й помилують зрубають голову на майдані, аби не мучився зрадник…
Казали, що пани посадили були Наливайка у мідного бика, розложили під ним вогонь і приготувалися на майдані слухати, як кричатиме лайдак. А лайдак мовчав, чули пани, як шкварчало його тіло, та не чули крику. І тоді самі пани закричали од жаху, бо неможливо було їм стерпіти отаку тишу… Ні, він, Андрій Закривидорога, на таке не здатен. То дуже тяжко терпіти…
Зупинився, бо від ходіння стало жарко. А може, то від повітря? Та ні, повітря ще вистачить. Вистачить, може, й на цілий день. Треба берегти повітря. Треба посидіти й подумати, як вирватися звідси…
Він сів у кутку і почав гадати про льохи, підземелля, про людські розповіді. Мати Мокрина оповідала якось, що десь — чи то у Ржищеві, чи в Переяславі, чи, може, десь і далі, якось на Великдень у дворі одного пана виник льох. От не було його ніколи, а тут раптом з’явився! Жінка одна проста — з дитиною малою — йшла та й заглянула в той льох. Бо ж раніше в тім дворі не бувала ніколи, то й не знала й не відала, що то льох чарівний. Заглянула туди — двері ж розчинені були! — аж бачить в льоху все сяє, мов у палаці! А це там свічки горять, а блиск тих свічок діаманти різні та злото—срібло відбиває. Поглянула Явдоха — так звали тую жінку — на все це диво дивне, на всі ці скарби скарбенні та й думає як я візьму собі трохи, то пан не збідніє! Навіть не помітить, що я там щось узяла для себе та моєї дитини. Зняла хустку та повну хустку наклала того золота й діамантів, почала виносити, а воно ж важко. Однією рукою нести дитину, а другою — все оте злото! Подумала так хай дитинчатко моє тут посидить, а я винесу здобич надвір та й тут же повернуся… Лишила вона маля, хутко винесла скарби, поклала хустку з ними на землю та й назад, до льоху! А льоху — нема!.. Ось тут він щойно був, а зараз — порожнє місце! Почала кричати Явдоха нелюдським голосом, стала бога й людей молити «Заберіть ці скарби — оддайте мені дитину!» Зійшлися люди, дивляться якась божевільна кричить, якась причинна, — кажуть та ніякого тут льоху ж ніколи не було, то все ваші вигадки! А вона показує на хустку. Розв’язали — а там злото—срібло, діаманти—самоцвіти! «Ой, — кричить—побивається, — доню моя, навіщо ж я тебе за оце череп’я та залізяччя віддала?!»
А то ще оповідали про одну княгиню. Коли монголи насунули на Руську землю, то пішла вона у льох, що був під замком, і сховала там свою корону золоту… Довго билися воїни, але монголи здолали їх, узяли фортецю, зруйнували її, а всіх, хто там був, чи повбивали, чи в неволю забрали. Довго шукали вони княгиню, та так і не знайшли… Минуло відтоді двісті літ. І от надумали нащадки тих людей, які жили в цих місцях, знайти корону — золото ж! Почали ритися в руїнах, докопалися до підземного ходу, пішли тим ходом. Довго йшли — навпомацки, натикаючись на кістки та на заіржавілі кайдани. І раптом бачать попереду мов щось світиться. Підійшли ближче, бачать зала, а там усе сяє. І посеред зали стоїть з короною на голові княгиня красива—красива й велична. «Що вам, люди, треба?» — запитала вона. «Корону вашу шукаємо», — відповіли їй. «Бачите, що вона на мені? Не для вас вона, йдіть додому і скажіть, щоб більше ніхто не збирався шукати мою корону! Бо як хтось її візьме в свої руки, то настане кінець нашій землі». Ой, як кинулися ізвідти оті копачі! Вискочили з руїн і, перелякані, оповіли про бачене й чуте всім іншим людям…
Стало трохи прохолодно, аж моторошно… Страшно стало. І від того, що подумалося, і від того, що насправді його чекало…
Ні, треба думати про те, як вирватися з цієї живої могили!..
Андрій знову почав ходити біля стін і напружено думав над тим, як би все—таки вирватися.

А мати Андрієва — Мокрина Закривидорожиха — бігала від хати до хати, оповідаючи людям про біду, яка сталася з її сином. Люди слухали, а потім мовчки вставали з лав і казали


— Ану, ходімо до королівського стражника! Яке він мав право хороброго козака, що не раз порятував життя гетьманові Дорошенку, садовити до хурдиги!
І йшли від хати до хати канівські громадяни, озброєні хто рушницею, хто шаблею, хто косою чи вилами, а хто й просто кіллям, ішли і кликали визволити хороброго козака, тяжко пораненого в боях з бусурманами…

Андрій надимав, що у склепінні мусить бути така широка діра, через яку всі звуки переходять у сусідню камеру. Цю діру, закладену в кінці полакованими ялиновими дощечками (щоб не проходило повітря, а щоб проходив тільки звук), треба знайти. Якби тут світилося, то Андрій побачив би, де воно і що воно. Але було темно.


Ходячи по темниці, Закривидорога прислухався до своїх кроків. Вони то були тихші, то голосніші. Подумалося, що тихшими звуки можуть бути напроти отієї діри, що веде в сусідню кімнату… Ну, гаразд, віднайде він ту діру, — але як до неї доскочити? Була б тут якась драбина чи бодай кілька пнів, то, може, якось і доліз би. А як долізти, коли при тобі ані ніц немає?!
Він знову й знову ходив, дослухаючись до своїх кроків. Вибрав, нарешті, таке місце, де звук був найтих—ший. Зупинився. Підняв руки вгору, підстрибнув. Ні, нічого не виходить! До стелі він не дістане! Спробував стрибнути по—інакшому, щосили змахнувши руками і вже аж потім піднявши їх угору. Дістав! Дістав, але то було склепіння, вхопитися було ні за що.
Посидів на землі, подумав. Підлога була не кам’яна, а утоптана, земляна, як ото долівка в хаті його матері Мокрини. А що, коли взяти грудочку землі та кинути її вгору, в склепіння? Та, що вдариться об склепіння, повернеться назад, а та, що втрапить у діру, назад не повернеться!.. Ну, це за умови, що ця темниця побудована так, як і ота, що була неподалік від Іслам—Кермена… І все ж треба спробувати…
Голими пальцями навіть долівки не одколупаєш, — цю істину Андрій знав іще з дитинства. І справді, можна було пообривати нігті, намагаючись відділити шматочок долівки, — і найдосадніше, що все без пуття… Посидів, подумав… Сюди б щось залізне, а де ти його візьмеш? Шаблю відібрали («нема шаблі — то й прав нема!» — згадалася козацька приказка), пістоля — теж. І рушниці нема. Навіть кресало, іродові душі, витрясли!.. Х—ха! Але ж на ньому є ще чоботи! А на чоботях — підківки! Він ще позавчора підбивав на правій нозі підківку, бо щось вона була розгойдалася, трохи—трохи мов подзенькувала, коли йти по каменю. Підвівся, підійшов до стіни (відходив, міряючи кроки), ступнув чоботом — підошвою й закаблуком — по каменю. Ні, не дзвенить! Добре прибив підківку позавчора Андрій Закривидорога!..
Нічого, придумаємо щось іще!.. Він роззувся. Ну, ясно, й ложку дерев’яну забрали з—за халяви!.. І люльку—з–за пояса… Як тільки про це подумав, тут же страшенно захотілося курити отого чортового зілля, що по—козацькому зветься тютюном. Турки словом «тютюн» називають просто дим, навіть кізяковий, а козаки звуть цим турецьким словом оте зілля, що набивають у люльки й підпалюють… Немає ні тютюну, ні люльки. Нічого, як виберемося, то тоді вже викрешемо вогню та запалимо люльку, щоб не журилися за нами. А зараз спробуємо відірвати підківки!
Андрій притулив закаблук до закаблука, підківку до підківки, намагаючись, щоб одна з них підлізла під другу. Морочився досить довго, але таки впорався — підківка під підківку влізла. Тепер треба обережненько розхитувати їх, щоб цвяшки поволі вилазили, звільняючи стерті, а тому й гострі залізні пластинки, що формою нагадували місяць в останній чверті…
Нарешті, видобув він одну підківку. Почав длубатися в долівці нею. Хоч у темниці й пахло вологістю, а проте долівка була міцна, і глина (чи просто втоптана земля) була твердою. Все ж відколупав грудку, за нею — другу, третю. Підвівся, почав кидати невеликі грудочки вгору. Кинув, почув шерех угорі — грудка вдарилася об склепіння — і стукіт унизу — упала на долівку. Ступнув крок — і знову. Шерех, стукіт… Він робив крок за кроком вздовж стіни і перевіряв склепіння. Шерех, стукіт… Ще крок, ще кидок — шерех, стукіт…
Так він зробив повне коло по темниці, але отвору у склепінні не знайшов. Все було однаковим — шерех, стукіт, шерех, стукіт…
Тепер він вирішив пройти по діагоналі — від кутка до кутка. З кожним кроком треба було кидати вище. Тепер між шерехами і стукотами була пауза більша й більша. Ось дійшов до середини. Кинув грудочку. Шерех… Стукіт… Ще крок уперед. Знову кинув. Знову — шерех, знову — стукіт… На дванадцятому кроці почув шерех, але не почув стукоту… Не повірив самому собі — так усе було однаково, а тут!.. Кинув знову, прислухаючись. Шерех… Стукіт… І все ж треба перевірити ще раз… Кинув знову — не просто вгору, а вгору і вперед. Шерех… Стукоту поряд не почув, зате вгорі грудка мов покотилася… Але ж не може вона котитися по склепінню над головою, вона ж не муха й не павук!.. Не витримав, кинув у тому ж напрямку підківку. Вона кілька разів дзенькнула, але назад не впала…
Підстрибнув — і вхопився руками об виступ каменя. Не втримався, зірвався вниз…
Нічого, що зірвався! Головне — він, здається, знайшов оту дірку! Тепер треба якось у неї залізти…

Уже під ранок біля сотні озброєних канівців підступили до замку.


— Пане Сондецький, випустіть із темниці козака Закривидорогу! — гукали з натовпу.
Місяць сяяв над Дніпром, дослухався до криків людей, до погроз королівської стражі, яка прокинулася і тепер стояла біля мурів.
На крики вийшов сам королівський стражник Сондецький. Вуса — мов у кота, з очей — іскри, сам куций, але від того ще лютіший. Сондецький був невисокий на зріст, чорнявий, чуприну мав наїжачену, а очі — чорні, не просто чорні, а гостро чорні, і погляд тих очей був такий суворий і лютий, що коли дивився, то мовби татарською стрілою пронизував. Про нього казали, що він не так одважний, як затятий, — і вже коли йшлося на принцип, то готовий був би дати потнути себе на кавалки, аніж поступитися. А ще про нього казали, що був він вогнистої фантазії, — і оце зараз його було в такий брутальний спосіб відірвано від солодкого перебування в товаристві панни Зосі, доньки пана Мацея Стшелецького, міського писаря барського, який зі своїм приятелем, воєводою волинським паном Китайгродським, мандрував по цих краях!..
Пан Сондецький вигукнув люто й непримиренно
— То є ребелія, то є бунт! Я зараз накажу розігнати тоте бидло!
На щастя для пана Сондецького, натовп не почув його непримиренних слів — натовп шумів «Випустіть із темниці Закривидорогу!» А повторюватися пан Сондецький не наважився, бо роздивився, що ребеліянтів перед ним більше, ніж здавалося на початку, коли він із світлої кімнати вискочив на нічний двір. Тому він вигукнув на другий раз не так непримиренно й люто, як раніше, а м’якше
— Чого вам треба, люди? Чом не спите, коли всім спати треба?
— Випустіть Закривидорогу! — почулося кілька десятків голосів.
— Не всі одразу! Всі помовчте, а хай хтось один скаже!
З натовпу вийшла Мокрина Закривидорожиха — вдова—козачка й мати хороброго козака—реєстровця.
— Пане королівський стражнику! — сказала вона в тиші. — Мого сина Андрія незаконно забрали ваші люди й потягли до темниці! Звеліть випустити його й покарати тих, хто наказав вашим людям чинити сваволю!
Тиша… Місяць сяє серед високих, рясних зір… Сяйво землі відбивається в небі…
— То я наказав посадити до темниці Андрія Закривидорогу. Бо він закликав на раді в Переяславі до ребе—лії! Він закликав козаків відділитися від нашої великої держави, відділитися разом з Україною! Він закликав створити окрему Українську державу, то неможлива і злочинна річ! Та ще й республіку! Річ Посполиту українську! Ха—ха!
— Річ Посполита польська — то можливо, а українська — ні?!
— А українська — ні! — твердо відказав Сондецький.
— Якщо це так, — вигукнула Мокрина Закривидорожиха, — то ми самі звільнимо Андрія! Гей, товариство, хто за мною?
— Всі! — гримнуло хором.
І натовп пішов просто на пана Сондецького та його вояків.
І саме цієї миті вискочив у двір гість королівського стражника — воєвода волинський пан Ігнаци Китай—гродський. Побачивши натовп, що простував на Сондецького, пан Ігнаци закричав
— Стуйте, хлоповє!
Натовп зупинився лише на мить — аби роздивитися хто це там так пронизливо заверещав.
Пан Ігнаци чув, чого вимагав натовп, отож гукнув
— Я, пан Ігнаци Китайгродський, воєвода волинський, перебуваючи тут у гостях, виношу рішення випустити з темниці отого козака, про якого йдеться… Як його, пане Єжи?
— Андрій Закривидорога! — похмуро підказав пан Сондецький. — Але прошу мати на увазі то ребеліянт, він кличе до поруйнування нашої держави!
— Ха! Ха! Ха! — театрально засміявся пан Ігнаци Китайгродський. — Буцімто нашій державі такі страшні оті ребеліянти? Один ребеліянт, а ви вже бучу здіймаєте!.. Ха—ха—ха! Як колись лякали Річ Посполиту всілякі Кшиштофи Косинські чи Северини Наливайки, — а де вони ниньки?! Одпустіть того козака… — як там його? — та й на всі чотири сторони, нащо в таку ніч сквернити замок різним бидлом?!
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка