Книга перша. Альпи



Сторінка1/27
Дата конвертації06.05.2016
Розмір4.47 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
Олесь Терентійович ГончарКнига перша. АльпиГлаваIГлава IIГлава ІІІГлава IVГлава VГлава VIГлава VIIГлава VIIIГлава IXГлава ХГлава XIГлава XIIГлава XIIIГлава XIVГлава XVГлава XVIГлава XVIIГлава XVIIIГлава XIXГлава XXГлава XXIГлава XXIIГлава XXIIIГлава XXIVГлава XXVГлава XXVIГлава XXVIIГлава XXVIIIГлава XXIXГлава XXXКнига друга. Голубий ДунайГлаваIГлава IIГлаваIIIГлава IVГлава VГлава VIГлава VIIГлава VIIIГлава IXГлава ХГлава XIГлава XIIГлава XIIIГлава XIVГлава XVГлава XVIГлава XVIIГлава XVIIIГлава XIXГлаваXXГлава XXIГлава XXIIГлава XXIIIГлава XXIVГлава XXVКнига третя. Злата ПрагаГлава ІГлава IIГлава IIIГлава IVГлава VГлава VIГлава VIIГлава VIIIГлава ІХГлава ХГлава XIГлава XIIГлава XIIIГлава XIVГлава XVГлава XVIГлава XVIIГлава XVIIIГлава XIXГлава XXГлава XXIГлава XXIIГлава XXIIIГлава XXIVГлава XXVГлава XXVIГлава XXVIIГлаваXXVIIIГлава XXIXГлава XXX

Олесь Терентійович Гончар

Прапороносці




Книга перша. Альпи


ГлаваI

О Русская земле! уже за шеломянемь еси! "Слово о полку Игореве".  



Одтоді, як передові частини перейшли кордон і зникли за горбатими висотами чужої землі, минуло вже кілька днів. На переправі стали прикордонники, перевіряючи документи бійців і окремих команд, що наздоганяли фронт. Мов із землі виріс новий прикордонний стовп і ряба, смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нічого, але багато чого навчились. Ми живі, змужнілі й досвідчені. А чи живий ти, ворожий авіаторе, з залізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого літака? Чи думав тоді ти, що все так обернеться, що бійці нового, народженого битвами, 2-го Українського фронту в своїх зелених безсмертних гімнастьорках знову з'являться на берегах цієї ріки і перепливуть її? Доля! - сказав би ти. Так! У справедливих армій доля завжди прекрасна. Коли Черниш підходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками. Голова його з золотаво-рудим, підстриженим під бокс волоссям раз у раз витягувалась вперед, а руки були зігнуті в ліктях так, наче він усе підкрадався, щоб зненацька накрити перепела, причаєного в траві. Наскільки міг Черниш зрозуміти, цей рудий сержант відбував службу в 1941 році саме тут, на кордоні. Тепер він гумористично розповідав, жестами й вигуками зображував, як їх бомбили вперше. Найсмішніше сержант показував на мигах самого себе, як він шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мілкою і він гриз землю зубами, а літак полював на нього, мов яструб на степову мишу. Сержант по-тигриному вигинав свою кряжисту широку спину, пригадуючи, видно, скільки мурашок бігало тоді по ній. Часи, часи!… Коли прикордонник, читаючи документи Черниша, перепитав найменування частини, сержант раптом урвав свою розповідь і, нашорошений, обернувся до Черниша: - Ви в Н-ську? - В Н-ську. - Буна дзіва! Моє вам… Ми супутники! По обличчю сержанта не можна було вгадати - жартує він чи говорить серйозно. Кістляве, міцне, з колючим сторожким поглядом з-під навислих брів, воно мало вираз тієї лукавої напускної блазнюватості, від якої можеш чекати всяких несподіванок. Бійці дивились на нього і заздалегідь посміхались. - Тільки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не закмітував. - Нічого дивного. Я… вперше. - А-а! - роззявив рота сержант, ніби дуже тим здивований. - Вперше! Тоді, будьте ласкаві, відступіться на п'ять кроків… - …Відступіться, я вам відкозиряю! Черниш спалахнув: - Товаришу сержант! (Сержант клацнув каблуками з підкресленою бравістю). Шо ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд? З-під пом'ятої, в брудних плямах гімнастьорки в сержанта виглядала охвістям спідня сорочка. Вона була досить-таки брудна, і це ніби трохи встидало сержанта. Одначе він не розгубився, не почервонів, та й взагалі важко було уявити, щоб він коли-небудь червонів. Обличчя його було землисто-сіре і зосталось таким навіть, після того, як він витер з нього пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'їлася йому в тіло. - Не гнівайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, - сказав сержант, заправляючись, і повіки в нього нервово засіпалися. - Бо не мама її прала, а дівчата з фронтових пралень, а їм уже руки милом геть пороз'їдало… Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в Дунаї тебе сполощу!… Ось на вас, бачу, - інша річ! Все новеньке та чистеньке… З голочки. Тил подбав! Дозвольте запитати, ви з-за Волги на Україну поїздом їхали? - То що?… Поїздом. - А я… на пузі повз, - сказав сержант майже пошепки і з такою щирою інтимністю, що Чернишеві стало раптом ніяково за свою гарячковість. - Так ви справді з Н-ської? - згодом спитав Черниш уже примирливіше. - Шельма буду! - То що ж… підемо разом? - В натурі. Ви та я - ось ми з вами уже й команда… А прізвище моє Козаков. Козирнувши прикордонникам, вони зійшли на переправу, полущену, вичовгану за кілька днів тисячами ніг. - Щасливо, товариші! - гукали прикордонники навздогін. - Пишіть!… - Ждіть телеграми з Берліна! - відповів без посмішки Козаков. Гули під ними соснові дошки переправи, сонце млявило, як перед дощем. Шуміла річка, вкрита білими сережками піни, руді хвилі арміями котилися десь із високих гір у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара; дорога за переправою підіймалася все вище, і було таке враження, що то не хмара перед ними, а також гора і до неї можна дійти. Козаков у своїх трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких він здавався трохи розкарякуватим, ішов, ступаючи на п'яти, подавшись усім корпусом вперед, і розповідав, що він тікає з госпіталю. Там, бачите, його лікували після контузії електричними лампами, щоб не сіпалися повіки і не дрижали руки, коли хвилюється. Однак, почувши, що його частина разом з арміями 2-го Українського вже перейшла кордон, він не стерпів далі «кантування» в тилу:, його смертельно «потягло» до братви. - Тягне, ой як тягне, товаришу, - говорив Козаков. - Мабуть, для гражданки я вже остаточно пропаща людина. Так уже, мабуть, і залишусь вічним солдатом. - Вічний солдат, - посміхнувся Черниш, відходячи серцем. - То колись тільки вічні студенти були… А, до речі, як ви про мене вгадали?… - Що свіженький, з училища? Ще б пак, не вгадати… У мене ж око розвідника! На самій горі, понад шляхом, маячив білий стовп. Піднявшись вище, вони побачили, що то не стовп, а високий кам яний хрест, побілений колись вапном і прикритий зверху дощаним козирком; козирок уже почорнів і пожолобився від часу. На хресті було прибите розп'яття. Воно також потемніло й потріскалось на сонці та вітрах. - Ось наше «Л», - жестом вказав Чернишеві Козаков на велику літеру, що її хтось розгонисте накреслив вуглиною під самим розп'яттям, поставивши стрілку на захід. - Значить, топаємо правильно. На захід, на захід! Ніби пройняті разом одною думкою, вони обернулись і глянули вниз, на переправу, на річку, що стала знову кордоном. За річкою у тремтливому мареві розстилався рідний край. Здавалось, якби не те тремтливе синювате марево, то всю країну їм було б видно звідси як на долоні: і широкі поля, перериті окопами, і спалені села, і чорні руїни міст, і грузькі нескінченні шляхи, захаращені кістяками обгорілих машин. Криваве перехрестя, трагічне поле битви, сплюндрований рідний край! Звідси ти ще рідніший синовньому серцю. Обличчя Козакова стало зосередженим, і з нього зникло легковажне лукавство. - Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тільки вступали на Україну… Весною це було, на світанку… В грязюці по пояс, голодні, виснажені. Подумати тільки: Україна… два роки не бачили її, два роки тільки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобі кінчається Курщина, і вже за радгоспом, знаємо, Україна. Не спали перед тим кілька ночей, їли самі буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетіли на крилах. «Оце, - гукає комсорг Ярославцев, глянувши на карту, - уже Україна!» Скільки було нас там, різні нації - і сибіряки, і таджики, і українці, і білоруси - всі, як один, впали навколішки,поцілували землю… І, повіриш, заплакали ми, як діти. Стоять серед неораного поля навколішках - бородаті, в шинелях, забрьохані, без шапок… Ех! Незчулись, як набігла тінь, скалкувата, крем'яниста земля потемніла під ними і, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помітили й відчули, що земля під ними чужа. Залопотів дощ, і між крем'яхами по червонястій пилюці заскакали димки, ніби від розривних куль. - Де твоя шинель, сержанте? - спитав Черниш, скидаючи свою. - Шинель знайду, - знехотя відповів Козаков. - А поки що можна перестояти під оцим грибком. - Сержант став під козирок, напнутий над розп'яттям. - Святий не прожене? - Це спаситель… Ховайсь під мою шинелю, сержанте. Вони накрились шинелею обидва. Дощ, пускаючись щодалі рясніше, лопотів об шинель, а там - далеко внизу, на рідній стороні, - ще світило сонце. Матово-біла дощова коса, повільно, мов грандіозна завіса, рухаючись над полями, ще не дійшла туди: зеленіючі лани востаннє посилали звідтіль свій сонячний усміх на цю чужу, непривітну гору з одиноким розп'яттям. І Черниш - ще зовсім юний, затягнутий новими ременями, і Козаков, який горбився біля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офіцера шинель, - обидва довго і пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, ніби хотіли ввібрати її в свої серця і понести далі з собою.

Глава II


- Ти звідки? - запитав Черниш Козакова. - З Донбасу. - Батько, мати пишуть? - Яз дитбудинку. Шахтарчук. - Сирота? - О! Який я сирота? Сироти - це діти. А мені вже… скільки ж це мені… З двадцятого… Да… З тисяча дев'ятсот двадцятого на світі цей потомок шахтарський. Дощ згасав так само швидко, як і пустився. Чим далі рідше ляскали останні краплини по розп яттю. Дощ змив з нього пилюку, і кров з пробитих цвяхами ніг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсім свіжа. Вийшли з-під накриття, і Козаков став крутити цигарку. - А боги в них такі, як і в нас, - зауважив він, спідлоба поглядаючи на білий хрест із розп яттям. - За що ж його розп'яли? - То ціла історія, - стримано сказав Черниш, одначе розповідати не став. - Отже… вперед на захід? - Марш! І вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, і стало важко йти. - Важка земля, - зауважив Козаков, хмурніючи. - Там було легше. Озирнулися ще раз. Очі Черниша засвітились і поглибшали. - Мати Вітчизно! - мимоволі вирвалось у нього по-юнацькому дзвінко й урочисто. І навіть для Козакова, який не терпів ніякої урочистої пишності, ці слова зараз прозвучали щиро й природно. - Жди нас, - сказав сержант. - Або повернемось з перемогою, або ж… не повернемось зовсім! Вони почали спускатися з кряжа, і рідна сторона швидко зникала за горбом. Обабіч шляху лежали незнайомі поля, перекраяні вузькими довгими нивками. - Аж дивно бачити такі клаптики, - сказав Козаков. - Невже і в нас колись було так? Черниш мовчки дивився на злиденні смужки, що сумно п'ялися по підгір'ю. - Все ж я не такою уявляв собі Європу, - признався Козаков. - Думав, що тут суцільні міста і села, де з людьми не розминешся, - так скрізь перенаселено. Все їм територій не вистачає… А в них, здається, села рідші, ніж у нас в Донбасі. Хліба, змиті дощем, яскраво зеленіли. Понад самим кюветом виструнчились гінкі стебла, однакові, незліченні, як солдати. Знову розгодинилось, показалося сонце. До самого села не трапилося жодної живої душі, тільки де-не-де кам'яні хрести біліли над шляхом і написані вугіллям дороговкази на них всі були звернені на захід. У селі хати, з повибиваними вікнами і дверима навстіж, наче ждали когось. Але ніхто не входив до них, тільки шмигали сюди й туди здичавілі без господарів коти. По центральній вулиці села численні написи, вкриваючи стіни згори й донизу, німо свідчили, що тут недавно пройшла велика життєрадісна армія. На стінах ще залишився її веселий відгомін: «Васька і Колька, доганяй!», «Балабуха з биком у Бухаресті!» (до Бухареста ще сотні кілометрів ворожої території), «Владимиров, жми!» і т. п. А над усім цим: Л-› Л -› - і велика стрілка на захід. Зненацька серед пустого села гучно вдарив бубон, зацигикала скрипка. Під облупленою нужденною хатою з'юрмилися бійці, теж із тих, що наздоганяли свої частини. На призьбі, затиснувши бородою скрипку, сидів старий циган, біля нього кучерявий лупатий юнак з бубном. Перед музиками відчайдушне танцювали двійко циганчат: хлопчик і дівчинка. Чубаті, закудлані, підібравши високо сорочечки з сирового полотна, вони виробляли такі вихиляси, що все подвір'я розлягалося дужим реготом. Старий підбадьорював своїх дітей енергійними вигуками. Загледівши на Чернишеві офіцерські погони, скрипаль догідливе схопився йому назустріч і, зігнувшись дугою, заграв «Катюшу». Чернишеві стало соромно за старого, за його улесливість і за жалюгідний танець дітей. Він узяв Козакова за лікоть: - Ходімо! - Та цікаво ж подивитись. - Не дуже веселе видовище… Ходімо. Вони знову вийшли на дорогу. Тепер за селом їм раз у раз траплялися назустріч румуни й бессарабці, що везли волами наших поранених. Воли, підбившись по кам'янистій дорозі, понуро шкутильгали а румуни в сіряках і високих чорних шапках брели з батіжками поруч возів, як чумаки. Деякі годували волів на ходу, з рук. Почорнілі від сонця, сухі й нужденні, з випуклими скорботними очима, румуни нагадували собою ті розп'яття па білих хрестах, що віками стоять понад шляхами їхньої країни. Іноді на возі з-під закривавленої шинелі важко підіймається солдатська стрижена голова: - Браток!… А браток!… Дай закурити. Козаков роздавав рештки свого тютюну. Черниш уперше пожалкував, що він не курить. - Далеко фронт? - допитувався Козаков. - Да-ле-ко… - Скільки кілометрів? - Вже… дві… доби. Не кілометрами, а часом, болем своїх розтривожених ран вимірювали ці люди відстань до фронту. Вози, проїжджаючи, глухо, тоскно скрипіли. Черниш дивився на поранених майже з побожною пошаною. Вони вже були там, де він ще не був, і, закривавлені, бліді, перебинтовані, стали для нього ніби якимись особливими людьми. Він соромився, що йде повз них рум'яний і здоровий. Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю. Уявлялось, як він уже сам лежить на возі, вкритий шинеллю, корчачись від болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскакує на камінь. На ночівлю зупинились у похмурого румуна, в хаті, повній дітей, курчат і бліх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стіл гарячий круг мамалиги і покраяла його ниткою. Господар у постолах і вузьких вовняних штанях мовчки сидів на ліжку з люлькою в зубах, хоча тютюну в ній і не було. З кутків на гостей дикувато світили очима чорні, замурзані діти. їх, видно, дуже дивувало, що ці незнайомі люди не почали ще різати всіх підряд, як про це говорилося навіть у букварі, а теж уміють сміятися, жартувати і їсти мамалигу. Жінка кинула й дітям круг мамалиги, і малеча опала її в кутку, мов горобці соняшник. Козаков довго дивився, як дітвора жадібно давиться гарячими глевтяками, і несподівано встав, зітхнувши. - Такі ж і в нас… Ми як ішли зимою по Україні, зайдемо, бувало, в село - завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться діти в теплому попелі, гріються. «Де батько?» - «Нема». - «Де мати?» - «Нема». Скинемо шинелі, складемо зброю і - за лопати. Викопаємо їм землянку, залишимо їжі та й знову… вперед на захід. - Після цієї війни, - сказав Черниш, - ні наші, ні їхні діти вже не кублитимуться на попелищах… ніхто не гнутиметься, як той сьогодні із скрипкою… Після цієї війни люди повинні стати нарешті… справжніми людьми. - Розумієш, кучерява, чого ми хочемо? - підійшов Козаков до худорлявенької насупленої дівчинки з хрестиком на грудях. - Ну шти… Він поклав їй на голову свою важку, зашкарублу руку. - Щоб ти не різала мамалиги ниткою, розумієш? - Ну шти… - Щоб щасливою росла… - Ну шти… Черниш, порипуючи новенькими чобітьми, замислений, пройшовся по хаті. - Наша війна не на рік і не на два, - говорив він ніби сам до себе. - Нам треба не тільки розгромити ворожі армії і зняти з Європи воєнне становище. Ні, не тільки це, не тільки… Ночувати господар пішов у кошару - він боявся, щоб у нього не забрали овець. Господиня постелила Чернишеві на ліжку, а Козакову на долівці, вважаючи його денщиком молодого офіцера, як це вона бачила в своїх військах, що стояли тут постоєм. Проте Черниш не захотів лягати на ліжку і теж почав вмощуватися долі на соломі. Господиня дала їм важкий, збитий з вовни ліжник, від якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не роздягнувся, тільки розстебнув комір гімнастьорки. - Це розкіш, - казав він, - в якій я собі ніколи не відмовляю. Навіть в окопі, коли не розстебнусь, то не засну як слід. Розстебнеш усього два гудзики, а наче весь роздягнувся і лежиш у куми на подушках. Пречудово! Козаков швидко дав хропака. Господиня, вклавши дітей, сіла над ними і куняла навсидьки цілу ніч, не гасячи світла. Прокинувшись уже геть за північ, Козаков побачив, що Черниш сидить біля нього у білій спідній сорочці, - роздягнений він був зовсім як хлопчак, - і занепокоєно оглядається на всі боки. - Що таке? - запитав Козаков, інстинктивно шукаючи зброї, хоча при ньому її не було. - Що трапилось? - Бло-хи, - простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспокоївся. - Чи чуєш… Європа, - промимрив він і, перевернувшись на другий бік, знову швидко-заснув.

Глава ІІІ


Наступного дня дороговказ вивів їх на центральний шлях. Тут було людно і шумно: безнастанно мчали машини з боєприпасами, гарматами, кухнями; брели, обливаючись потом, бійці й офіцери із скатками на плечах. Козаков повеселішав, немов наближався до рідного дому, і йшов, як по воді, високо підіймаючи ноги. Медалі з заяложеними колодками сліпуче сяяли йому на грудях, вбираючи сонце. А він розглядався безтурботно на всі боки, пив ясну воду з зелених криниць при дорозі, черпаючи її пригорщами, а потім весело вимахував пілоткою проїжджаючим дівчатам-пекарям. Чернишеві хотілося швидше побачити справжню війну, проте він досі ніде її не знаходив. Вона втікала, як міраж у пустелі, лишаючи за собою шляхи, заповнені людом. А народ плив і плив, сірий від кіптяви, зірваний з місця і, здавалося, цим людським потокам не кінчитись ніколи! Навкруги лунали регіт і жарти. Козаков, скрізь встигаючи, встрявав у розмови, у всьому він був компетентний, і, здавалося, всі тут були давно йому знайомі. Його бурхливий настрій поступово передавався і Чернишеві, який, зрештою, починав думати, що нема на світі ніякої війни, ніяких страхіть, а є лише якась велика оргія, божевільне світове гульбище, куди всі вони поспішають. - Люблю фронтовий край! - піднесено вигукнув Козаков. - Ти відчуваєш, що тут навіть повітря інше, ніж у тилу. Волею пахне. Ніякого тобі чорта! Чабани-румуни виходять на шлях канючити тютюн. Вони гнуться в три погибелі, скидають шапки і простягають висушені, засмаглі руки. - Чого ви гнетесь? - не міг байдуже дивитись на них Черниш. - Випрямтесь та ходімо з нами! А чабани думали, що руський офіцер глузує з їхньої убогості, і злякано задкували. Німці навчили їх: розмовляючи з військовими, триматися завжди на певній відстані. Наступного дня Черниш і Козаков уже підходили до села, в якому розташувався штаб полку. Польова доріжка стелилася між високими хлібами. Вона була добре накочена, хоч тепер на ній не було ніякого руху - ні підвід, ні машин. - Тут їздять тільки вночі, - зауважив Козаков, розглядаючи свіжі колії під ногами. За селом, що сховалось перед ними в буйній зелені, похмуро здіймалась, як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але висота мовчала. Навкруги - підступна тиша. Все ніби завмерло. Ніяких ознак життя. Луки, гори, пишні сади - все зелене й принишкле. Сонце нерухомо стоїть над цим зеленим морем. Гарячого білуватого світла ллється так багато, що ріже очі. Праворуч, за десятки чи, може, й сотні кілометрів, стоять мовчазно темно-сині Карпати в клубках срібних, сліпучо-білих хмар… Жодного пострілу не чути ніде. Це й була війна, яку Черниш уявляв собі в гуркоті й громі. Тепер вона зустріла його зненацька цією неприродною тишею, гарячою Дрімотою півдня, зловісним безлюддям степових доріг. У селі теж залягла тиша, подвір'я позаростали бур'янами, мешканців звідси було евакуйовано в тил. По садках де-не-де сновигали бійці, збираючи гіркі й дрібні черешні. Черешні тут росли високі й розкішні, як дуби, далеко вилискуючи на сонці чорними спілими ягодами. Ягід було рясно, вони просто облипали гілля. Біля штабу Козаков зустрів своїх розвідників. Серед інших бійців їх одразу можна було впізнати і по впевнено-розвалькуватій ході, і по мові, і по рухах, в яких було щось солдатсько-аристократичне, їх любив увесь полк, їх балував увесь полк, і це з часом давало себе знати в незалежній упевненості поведінки. Полк давно став для них рідним, і вони трималися в ньому невимушене, як у сім'ї. Вони навіть у свої рапорти й козиряння старшим уміли вкласти щось особливе, неофіційне, домашнє. За кілька хвилин розвідники, штовхаючись, сміючись і перебиваючи один одного, встигли розповісти Козакову, що вони зараз «кантуються», тобто б'ють байдики, бо тільки три дні тому на превелику силу дістали «язика» і «хазяїн» дав їм відпочинок на кілька день. Кінчилося тим, що, обнявшись, вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й Черниша, але він відмовився, бо хотів уже сьогодні бути на місці. Здавши документи в штаб, Черниш, перш ніж іти в батальйон, з'явився, за офіцерським звичаєм, відрекомендуватись командирові полку. Ад’ютант-таджик відповів, що «хазяїн» зараз у сусідньому бліндажі у майора Воронцова, і порадив зайти туди. У бліндажі гвардії майора Воронцова, заваленому газетами, картами, книжками, стояла приємна свіжа прохолода. Дерев'яну підлогу тут, видно, часто поливали холодною водою, щоб було не так жарко. З кутка в куток по бліндажу не ходив, а майже бігав «хазяїн» - гвардії підполковник Самієв. З розповідей Козакова Черниш уявляв його саме таким. Це був маленький, енергійний, на диво рухливий таджик. Він пильно, з голови до ніг; оглянув Черниша, який стояв біля порога виструнчившись, із своїм запиленим ранцем за плечима, і, очевидно, залишився вдоволений ідеальною курсантською виправкою молодого офіцера. - Черниш? - Самієв раптом стукнув себе по лобі коричневим пальцем. - Черниш… Ви звідки? Родом, родом? Черниш, ніяковіючи, відповів йому по-таджицькому. Самієв аж просяяв. - Ваш батько інженер-геолог? Всеволод Юрійович? - Так точно, Всеволод Юрійович. - Воронцов, чуєш, поглянь: перший земляк, який зустрічається мені на фронті! Такий збіг! Виявляється, що Самієв ще задовго до війни знав Чернишевого батька по спільній роботі в одній з експедицій на Памірі. Сам Євген Черниш, якого батько часто брав у свої експедиції по Середній Азії, ще змалку добре знав ті місця, про які тепер, хвилюючись, розпитував його Самієв. Підлеглі Самієва, ті, що бачили в ньому лише сувору, з норовом людину, здатну часто вибухати, наче порох, тепер не пізнали б свого командира. Він запросив Черииша сісти, і, коли той почав опинатися, сам посадовив його і, метаючись по бліндажу, гарячий, сухий, збуджений, поглядав на Черниша ласкаво, наче зустрів тут, у чужому краю, свою далеку молодість. - Я радий, радий, що ви попали саме в мій полк, - говорив підполковник скоромовкою. Черниш ледве встигав розбирати. - Воронцов! Уже в моїх друзів сини - офіцери! А ми все ще вважаємо себе юнаками! Гвардії майор Воронцов лежав у ліжку, вкритий кожухом і важкими яскравими килимами. Вже кілька днів його трясла малярія. В розмову він не встрявав, лише іноді мовчки кидав допитливий погляд на Черниша. В дорозі Казаков розповідав просто легенди про Героя Радянського Союзу майора Воронцова. Політкерівник роти під Сталінградом, герой Дніпра, він виріс за цей час до заступника командира полку по політчастині. Цей гвардійський стрілецький полк неможливо було уявити собі без Воронцова. Інші, коли хворіли, лягали в медсанбат. Воронцов мусив хворіти в полку, не припускаючи й думки, що можна робити якось інакше. Коли хворіли інші, до них не можна було заходити й турбувати, до Воронцова ж і до хворого заходили й розмовляли з ним, як із здоровим, бо це ж Воронцов! В інших могло бути щось не гаразд в особистому житті, і тоді вони мали право скаржитись, вимагати співчуття! допомоги. У Воронцова мусило бути завжди все гаразд, і було б дивно почути, що він на щось скаржиться: адже це Воронцов! Справді, Воронцов ніколи не скаржився, а йому скаржилися всі, і він сам це вважав цілком нормальним. Коли його посилали на навчання, він відмовився, і послали іншого. Брали на роботу в штаб фронту - відпросився, нікого цим особливо не здивувавши. Хіба могло бути інакше? Воронцов ніби становив найголовнішу, невід'ємну частину складного організму полку, він був у полку, наче мати в сім'ї. Природно, що мати мусить всіх утішати, вислуховувати, лікувати, карати й підбадьорювати, а сама ніколи не падати з ніг. Вона така звична й рідна, що її не завжди й помічаєш у родині, і лише тоді, коли її не стане, всі одразу зрозуміють, що вона для них означала. Не раз і не два Воронцов ішов у бойових порядках піхоти, коли було скрутно, а іноді - коли й не зовсім скрутно. За те його в дивізії штабісти вперто називали комісаром. І ось тепер Черниш побачив цю людину, яку ще раніше, після розповідей сержанта Козакова, взяв для себе взірцем. Правда, досі Черниш уявляв собі майора. Героя Радянського Союзу, не таким - вкритим кожухом і трофейними килимами, з жовтим, пом'ятим хворобою обличчям. Воронцов уявлявся йому не інакше, як у гордій войовничій позі поперед піхоти, з пістолетом в руці і газетами, що стирчать з кишені. Так змальовував майора Козаков. А тепер Черниш бачив стомлене обличчя, зовсім не войовниче, а якесь мирне, замислене. Воронцов лежав під натягнутим до самого підборіддя кожухом, пожовклий і зосереджений, висвічуючи широкою лисиною, оточеною рудими баранчиками рідкого волосся. Сірі, глибоко запалі очі майора раз у раз звертались на Черниша, уважно оглядаючи його чорний, з полиском, курсантський йоржик. Чернишеві хотілося почути від майора слово. Але Вбронцов мовчав, іноді беззвучно плямкаючи вкритими смагою губами, що пересихали й злипалися. Зате Самієв, потираючи маленькі, жваві брунатні руки, говорив невтомно. - Ви не ніяковійте, будьте задиракою, тримайтеся зухваліше, - повчав він Черниша, - а то вам будуть наступати на пальці. Безперечно, вам усе тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тільки рік, як випурхнув з академії. Так, я академік, будь ласка! Я певен, що вам сподобається наша сім'я. У нас ви скоро змужнієте, у нас люди швидше зростають, аніж в тилу, якщо, звичайно… Але ж, я гадаю, ви не з полохливих? - Бій покаже, товаришу гвардії підполковник! - відповів Черниш, заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом повернув голову і подивився на Черниша з-під своїх кошлатих, рудих, ніби вицвілих на сонці брів. - Комсомолець? - запитав Воронцов, хмурячись. - Так точно, комсомолець, товаришу гвардії майор! - схопився Черниш зі стільця. - Сядьте, - сказав Воронцов і одвернувся до стіни. - Бій, бій - це для нас найкращий атестат, - провадив далі Самієв. - Відвага, хоробрість - найвища якість в людині. Принаймні я вважаю справжніми людьми тільки хоробрих. Ви спортсмен? - Альпініст, товаришу гвардії підполковник. - Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться… в Альпах. Чернишеві радісно захопило дух: - А ми й там будемо? - Будемо! Будемо, гвардії молодший лейтенант («Гвардії!» -подумав Черниш), скрізь, скрізь! Наші крила тільки розгортаються! - А наступ скоро, товаришу гвардії підполковник? - не втримався Черниш, хоча розумів, що питати про це не зовсім тактовно. Самієв і Воронцов переглянулися і разом посміхнулись. Посмішка змінила обличчя Воронцова і наче всього опромінила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно, і відчув тепер себе з ним невимушене й вільно. - Який нетерплячий, га? - заговорив Самієв. - А ви готові? - Готовий,товаришу гвардії підполковник! - Добре. Не турбуйтесь: наш поїзд рушить точно за графіком. Хвилина в хвилину, саме тоді, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мінометну? Чудово! Брянський - ветеран полку, сталінградець-комуніст, культурний офіцер, в минулому студент, здається, з Вітебська… - З Мінська, - поправив Воронцов, повільно закриваючи очі втомленими повіками. - Так, так, точно - з Мінська! Золота голова! Коли кінчимо війну, я його обов'язково направлю в академію. Його місце - там. Ти як дивишся на це, майор? - Не поспішай, - відповів Воронцов з заплющеними очима. - Війна ж не сьогодні кінчається? - І після паузи сам собі відповів: - Ні. Прощаючись, Самієв на мить задумався і, ніби між іншим, запитав Черниша: - Нам, до речі, потрібен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я…дам запропонував? Черниш почервонів. Хоч йому і сподобалась пропозиція підполковника, але, дивлячись довірливо й щиро Самієву в вічі, він одповів: - Дуже дякую, товаришу гвардії підполковник, але краще я піду на взвод. Мені вже й так соромно, що я досі не брав безпосередньої участі… - Розумію, розумію, - перебив командир полку, беручи його за плече, немов Черниш саме своєю відмовою став йому дорожчий. - Бажаю успіху в наступних боях… Воронцов витяг з-під кожуха свою гарячу руку і подав її Чернишеві. Рукав спідньої сорочки закотився на руці аж по лікоть, і майор видався Чернишеві цивільним, як батько. - Ми ще зустрінемось, - сказав майор сухими губами. - Перед нами дорога… далека і… дуже відповідальна. Потім майже пошепки Воронцов додав: - Так ви готові? - До всього готовий. Черниш і справді почував у собі готовність, небезпеки його не лякали, дороги кликали, хоча ніхто не міг би сказати, чи далеко вони його поведуть, чи обірвуться десь тут, неподалік цього низького бліндажа, що загубився серед горбатих просторів зеленої Румунії. Вийшовши, Черниш якусь мить міркував, куди йому рушати. Ще в штабі йому розтлумачили, як знайти третій батальйон, і тепер він рушив у тому напрямку - попід занедбаним залізничним насипом. Проходячи повз штаб, що розмістився у бетонованому ві-адуці під залізницею, Черниш побачив запорошеного зв'язківця, який прив'язував до дерева гриватого білого коня. Напередодні Черниш зустрічав цього бійця в дивізії, щось питав тоді в нього, і тепер боєць козирнув йому, вже як давньому знайомому. Чернишеві стало приємно. З віадука вискочив заклопотаний начальник штабу з якимись паперами під пахвою й одразу ж задер голову, обстежуючи небо, чи немає там румунських «музикантів». Раптом погляд начальника зупинився на коневі, припнутому до дерева. Штабник вирячився на нього, як на щось жахливе, неймовірне, і, заїкаючись від хвилювання, накинувся на бійця: - Чо-чому кінь білий?! - Певно, він хотів сказати, чому білий кінь не замаскований. Боєць мовчав, весело кусаючи губу. - Я вас пи-та-ю, - тряс штабник папкою бійцеві перед носом, - чому кінь білий? Зв'язківець виструнчився і відповів з лукавою чіткістю: - Не знаю, товаришу гвардії майор, чому кінь білий! Може, з-під білого жеребця! Черниш засміявся і пішов, не чекаючи кінця розмови. Починалося нове життя з новими стосунками, з новими інтересами. Стежка звивалась у високій траві попід насипом. Тепле повітря навкруги було напоєне густими пахощами степових квітів. Дрімали пашні, мліючи в сонячній духмяності. Посеред хлібів біліла розвалена залізнична будка, навколо неї стирчали обчухрані снарядами стовбури дерев. З-за будки вдарило трупним смородом.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка