Книга містить соціопсихологічний аналіз двох способів існування сучасної людини в межах принципів «володіння та буття»



Сторінка9/10
Дата конвертації06.05.2016
Розмір2.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Нова наука про людину



Аби створити нове суспільство, передусім треба усвідомити, що на цьому шляху можуть трапитися нездоланні труднощі. Вочевидь, саме усвідомлення цих труднощів було однією з головних причин, чому спроб змінити cycпільний лад було так мало. «Навіщо виборювати неможливе? — міркує багато людей. — Спробуємо поводитись так, ніби курс, який вказано на наших мапах і за яким ми рухаємося, приведе нас до безпеки і щастя». Дехто впадає у розпач, але приховує свою зневіру під маскою оптимізму, хоч як це не безглуздо. Але дехто ще не втратив надію; та, щоб наблизитися до мети, такі люди мають бути тверезими реалістами, які відмовились від усіх ілюзій і сповна усвідомили можливі труднощі. Саме тверезою свідомістю й відрізняються свідомі утопісти від мрійників. Згадаймо принаймні деякі з проблем, які можуть спіткати будівничих нового суспільства і мають бути ними розв'язані: — Визначитись, як проводити подальшу індустріалізацію, уникаючи тотальної централізації, щоб не деградувати до фашизму старого типу або, що ймовірніше, до осучасненого технократичного «фашизму з усміхненим обличчям». — Поєднати, з одного боку, всеохопне планування, а з другого — високий рівень децентралізації, відмовившись від «економіки вільного ринку», яка вже переважно перетворилась на фікцію. — Відмовитись від необмеженого зростання економіки на користь її вибіркового розвитку з метою відвернення економічної катастрофи. — Створити такі умови праці і психологічний настрій, за яких основною мотивацією було б не матеріальне збагачення, а моральне задоволення. — Забезпечити подальший розвиток науки і в той же час убезпечитись від можливого перетворення цього наукового прогресу на загрозу для існування людства через упровадження окремих розробок. — Створити такі умови, за яких люди відчували б щастя й радість, замість того щоб задовольняти потреби в насолодах. — Для задоволення основних потреб гарантувати індивідам повну безпеку та незалежність від бюрократичного апарату. — Надати можливість для індивідуальної ініціативи в щоденному житті, а не у сфері бізнесу (де, втім, вона навряд чи є нині). Усі перераховані проблеми видаються зараз абсолютно нездоланними, так само як нездоланними здавалися труднощі, що виникали у процесі розвитку техніки. Але розв'язання останніх виявилося цілком реальним, адже було створено нову науку, яка проголосила принцип спостереження і пізнання природи як умову панування над нею, про що йдеться, зокрема, в «Новому Органоні» Френсіса Бекона [9]. Ця нова наука XVII століття, яка досі вабить найблискучіші уми в індустріальних країнах, привела до втілення тих технічних утопій, про які мріяла людина. Але сьогодні, через майже три з половиною століття, ми потребуємо зовсім іншої, нової науки. Нам потрібна гуманістична наука про Людину як основа прикладної науки і прикладного мистецтва соціальної реконструкції. Реалізація технічних утопій, наприклад повітроплавання, відбулася завдяки новій науці про природу. Людська утопія месіанського часу — мрія про нове об'єднане людство, яке живе в братерстві й мирі, вільне від економічної детермінації, війн і класової боротьби, — може бути здійснена, якщо до реалізації людської утопії докладатиметься стільки ж енергії, інтелекту й ентузіазму, скільки до реалізації утопій технічних. Неможливо сконотруювати підводного човна за описами Жюля Берна; так само неможливо створити гуманістичне суспільство, читаючи книги пророків. Не можна бути певним, що природничі науки поступляться своїм панівним становищем перед новою наукою — наукою про людське суспільство. Якщо це станеться, ми збережемо шанс на виживання, але це залежатиме від того, скількох добре освічених, дисциплінованих, небайдужих чоловіків і жінок привабить нове завдання, з яким мусить упоратися людський розум, адже цього разу метою є панування не над природою, а над технікою та ірраціональними соціальними силами й інститутами, які загрожують існуванню не лише західного суспільства, а й усього людства. Я певен, що наше майбутнє залежить від того, чи зможуть найкращі уми людства, сповна усвідомивши наявну кризу, присвятити себе новій гуманістичній науці про людину. Без цих погоджених зусиль неможливо вирішити вказані проблеми і досягти тих цілей, про які йтиметься далі. У деяких проектах висувалися такі глобальні цілі, як «усуспільнення засобів виробництва», але на практиці вони виявилися стандартними соціалістичними (чи комуністичними) гаслами, що лише прикривали відсутність соціалізму. «Диктатура пролетаріату» чи «інтелектуальної еліти» — настільки ж розмиті й оманливі поняття, як «вільна ринкова економіка» чи «вільні народи». У ранніх соціалістів і комуністів, від Маркса до Леніна, жодних конкретних планів побудови соціалістичного чи комуністичного суспільства не було, і в цьому була вразливість соціалізму. Нові соціальні форми, які стануть основою буття, не виникнуть на порожньому місці, без численних попередніх проектів, моделей, без проведення досліджень та експериментів, які допоможуть подолати прірву між тим, що необхідно, і тим, що можливо. Врешті, це приведе до широкомасштабного довгострокового планування, а також до розробки короткотермінових планів початкових заходів. Усе залежатиме від волі та гуманістичного духу залучених осіб; крім того, якщо людина бачить перспективу і розуміє, що конкретно можна зробити, аби крок за кроком наблизитися до неї, вона починає відчувати не страх, а натхнення та ентузіазм. Якщо економічна і політична сфери життя мають бути підпорядковані завданню людського розвитку, то модель нового суспільства повинна будуватися відповідно до потреб невідчуженого та орієнтованого на буття індивіда. Це означає, що людські істоти позбудуться жахливої бідності, яка для переважної більшості наразі є головною проблемою, і не будуть присилувані індустріальним світом до того, аби перетворитися на Homo consumens, людину споживчу, внаслідок дії законів капіталістичного виробництва, що вимагають безперервного його зростання, а відповідно і зростання споживання. Аби люди стали вільними і покінчили з патологічним споживанням, за рахунок якого живиться промислове виробництво, слід радикально змінити економічну систему: покласти край нинішньому становищу, за якого існування здорової економіки можливе лише ціною нездоров'я людей. Наше завдання — створити здорову економіку для здорових людей. Першим вирішальним кроком у цьому напрямку повинна стати переорієнтація виробництва на «здорове споживання». Традиційна формула «виробництво заради споживання замість виробництва заради прибутку» недостатня, оскільки неясно, про яке саме споживання йдеться — здорове чи патологічне. Тут і виникає найважче практичне запитання: хто мусить визначати, які потреби є здоровими, а які — нездоровими? Принаймні цілком безперечно одне: в жодному випадку не можна примушувати громадян споживати те, що є найкращим з погляду держави, навіть якщо це справді найкраще. Якщо бюрократичний контроль буде силоміць стримувати споживання, то це лише посилить споживацький голод громадян. Здорове споживання може впроваджуватись тільки тоді, коли щораз більша кількість людей захоче змінити споживацькі звички і свій стиль життя. Це можливо лише за умови, що людям буде запропоновано інший тип споживання, привабливіший за той, до якого вони звикли. Звісно, це не може відбутися раптом чи бути впроваджено наказом; потрібен повільний освітній процес, і важливу роль тут має відіграти уряд. Встановлення норм здорового споживання замість споживання патологічного чи індиферентного має бути функцією держави. Гарним прикладом такої державної структури може бути Управління з контролю за якістю харчових продуктів і медикаментів у США (ФДА). На основі експертних висновків учених з різних галузей, а також за результатами тривалих експериментів це управління визначає, які продукти та лікарські препарати шкідливі для здоров'я. Цінність інших предметів споживання і послуг могла б визначати рада, до складу якої увійшли б психологи, антропологи, соціологи, філософи, теологи і представники різних соціальних груп та груп споживачів. Але висновок про те, що корисно, а що шкідливо для людей, вимагає значно глибшого дослідження, аніж вирішення питань, що є в компетенції Управління з контролю за якістю харчових продуктів і медикаментів. У рамках нової науки про Людину має бути проведено фундаментальні дослідження природи людських потреб, вивчення яких наразі ледь започатковано. Варто визначити, що є справді потребою нашого організму, а що — наслідком культурного розвитку; які потреби є виявом розвитку індивіда, а які є штучними, тобто нав'язаними виробництвом; які потреби «активізують» людину, а які роблять її пасивною; які потреби викликано патологічною, а які — здоровою психікою. На відміну від рішень, які приймає ФДА, рішення нової гуманістичної ради експертів не будуть втілюватися в життя силоміць, а правитимуть лише орієнтирами і пропонуватимуться громадянам для широкого обговорення. Уже зараз багато хто усвідомив важливість питання здорового і нездорового харчування; результати досліджень допоможуть суспільству глибше розібратися і з іншими здоровими чи патологічними потребами. Слід зазначити, що споживання породжує пасивність, що спрага швидкої зміни вражень і новизни, яку вдовольняє лише споживацтво, відбиває нашу внутрішню стурбованість, бажання втекти від самого себе; треба усвідомити, що гонитва за новими речами — це лиш засіб самозахисту, страх опинитися наодинці із самим собою або з іншою людиною. Уряд може значно полегшити процес освіти, якщо субсидуватиме виробництво бажаних товарів і послуг, доки воно не стане прибутковим. Ці дії уряду має супроводжувати широка просвітницька кампанія на користь здорового споживання. Цілком можливо, що погоджені дії, спрямовані на стимулювання здорових потребзмінять характер споживання. Якщо водночас відмовитися від застосовуваних у сучасній рекламі методів «промивання мозку», а це важлива умова, то цілком прогнозовано, що ці зусилля виявляться не менш ефективними, ніж індустріальна пропаганда. Програма вибіркового споживання (і виробництва) за принципом «що сприяє благополуччю?» наражається на стандартне заперечення: в умовах економіки вільного ринку споживачі отримують саме те, що вони хочуть, і відповідно у «вибірковому» виробництві нема необхідності. Цей аргумент ґрунтується на припущенні, ніби споживачі бажають того, що є для них добрим; а взагалі це абсолютно неправильно (у випадку наркотиків чи навіть цигарок ніхто й не намагався б скористатися таким аргументом). Це твердження жодним чином не враховує того важливого факту, що бажання споживачів формуються виробниками. Незважаючи на існування конкуренції між брендами, завданням будь-якої реклами є стимулювання жадоби споживання. Всі фірми через рекламу допомагають одна одній; у покупця ж лишається тільки сумнівний привілей вибору між кількома конкуруючими марками. Прихильники думки про всемогутність бажань споживачів часто наводять стандартний приклад: крах компанії «Edsel», яка належала Форду. Але крах цієї компанії не суперечить тому факту, що рекламна облога, яка посприяла цьому, була рекламою купівлі автомобілів; це приносило прибутки всім компаніям, за винятком невдахи «Edsel». Більше того, промисловість впливає на смаки населення також і тим, що не випускає товари, які були б кориснішими для споживача, але є менш прибутковими для їхніх виробників. Здорове споживання можливе лише за умови, якщо ми зможемо якнайрішучіше приборкати право акціонерів і менеджерів великих підприємств визначати характер своєї продукції виключно на підставі прибутковості та завдань розширення виробництва. У західних демократичних державах подібні перетворення можна було б здійснити законодавчим шляхом, без зміни конституції (у нас уже є багато законів, що обмежують права власності в інтересах суспільного блага). Справа не у володінні капіталом як таким, а в тім, щоб спрямовувати виробництво, користуючись владою. Коли рекламу буде позбавлено її гіпнотичної влади, нарешті споживач на свій смак почне визначати, що слід виготовляти. І тоді наявні підприємства будуть змушені перелаштовуватись таким чином, щоб задовольняти нові вимоги, а там, де це неможливо, уряду доведеться зробити належні капіталовкладення у виробництво нових затребуваних товарів і послуг. Усі ці перетворення можна здійснювати лише поступово, зі згоди більшості населення. Вони мають привести до нової форми економічної системи, що не подібна ні до сучасного західного капіталізму, ні до радянського централізованого державного капіталізму, ні до шведської бюрократичної системи спільного добробуту. Вочевидь, великі корпорації від самого початку спробують скористатися своєю величезною владою, щоб чинити опір таким змінам. Але нездоланне прагнення всіх громадян до здорового споживання зможе зламати опір корпорацій. Одним з ефективних способів демонстрації сили споживача може стати створення бойового руху, який буде використовувати як зброю загрозу «споживацького страйку». Припустімо, приміром, що 20% американців, які користуються автомобілями, вирішили більше не купувати їх, бо дійшли висновку, що порівняно із вправно організованим громадським транспортом особисте авто є економічно невигідним, екологічно небезпечним, а з психологічного боку його дія подібна до наркотику, який штучно створює відчуття влади, підсилює почуття заздрощів і сприяє втечі від самого себе. Тільки економіст у змозі був би визначити розмір економічних збитків автомобільної промисловості, і, звісно ж, нафтових компаній; якби такий страйк насправді відбувся, національна економіка, зосереджена навколо виробництва автомобілів, відчутно б постраждала. Звичайно, ніхто не зичить проблем американській економіці, але така загроза (наприклад, протягом одного місяця зупинка користування автомобілем) могла б дати споживачам потужний важіль для змін у всій системі виробництва. Страйки споживачів мають величезні переваги: поперше, їм не потрібне сприяння уряду; по-друге, з ними важко боротися (якщо, звичайно, уряд не вживе якихось спеціальних заходів, щоб змусити громадян купувати те, чого вони купувати не хочуть), і, по-третє, нема потреби чекати, доки 51% громадян схвалить прийняття урядом примусових заходів. Фактично для того, щоб здійснити зміни, двадцятивідсоткова меншість могла б виявитися досить-таки дієвою силою. Страйки споживачів могли б подолати політичні та партійні бар'єри, в них могли б бути задіяні як консерватори, так і ліберали, і «ліві» гуманісти, бо всі вони були б об'єднані одним бажанням — бажанням здорового й гуманного споживання. Першим кроком для припинення страйку стали б перемовини лідерів радикального гуманістичного руху споживачів та представників промисловості (можливо, за участі уряду) щодо нагальних змін. Тобто могли б бути застосовані ті ж методи, що й при переговорах про припинення робітничих страйків. Завдання полягає в тому, аби змусити споживача усвідомити: 1) його власний, бодай частково й не усвідомлений, протест проти споживацтва; 2) потенційну силу об'єднання гуманістично спрямованих споживачів. Такий рух споживачів був би свідченням справжньої демократії — адже в цьому випадку люди відверто висловлювалися б і намагалися активно впливати на хід соціального розвитку невідчуженим способом. Такий рух базувався б на особистому досвіді, а не на політичних лозунгах. Але навіть найефективніший рух споживачів не спрацює, якщо влада великих корпорацій лишиться настільки ж потужною, як і тепер. Якщо не буде послаблено тиск гігантських корпорацій на уряд (а цей тиск зростає щодень) і населення (через контроль на зразок «промивання мозку»), то навіть ті рештки демократії, які ще збереглися, приречені поступитися місцем технократичному фашизму, суспільству ситих, бездумних роботів, які тремтять від самого слова «комунізм». У Сполучених Штатах владу гігантських підприємств традиційно обмежено антитрастівськими законами. Впливова громадська думка могла б сприяти перетворенню цих надзвичайно могутніх корпорацій на дрібніші одиниці в дусі цих законів. Щоб створити суспільство, засноване на принципі буття, всі люди мають активно брати участь в економічному житті суспільства і бути свідомими громадянами. Тобто наше вивільнення від орієнтації на володіння можливе лише внаслідок повної реалізації індустріальної та політичної демократії співучасті. Цю вимогу поділяє більшість радикальних гуманістів. Індустріальна демократія означає: кожен член великої промислової чи будь-якої іншої організації відіграє активну роль у її житті; кожен отримує повну інформацію про роботу цієї організації та бере участь у прийнятті рішень на всіх рівнях, починаючи з робочого процесу самого індивіда та заходів з охорони здоров'я і техніки безпеки (це вже з успіхом апробовано на кількох підприємствах Швеції та США) і закінчуючи, по можливості, участю в прийнятті рішень на тому рівні, де формується генеральна політика підприємства. Важливо, аби свої інтереси представляли самі робітники, а не офіційні профспілкові діячі, які функціонують поза підприємствами. Також індустріальна демократія передбачає, що підприємство — це не лише технічний і економічний, а й соціальний інститут, в існуванні і діяльності якого бере участь, а отже, і зацікавлений кожний член колективу. Ці принципи спрацьовують і при впровадженні політичної демократії. Демократія здатна протистояти авторитарній загрозі лише в тому випадку, якщо це не «пасивна демократія спостерігачів», а активна «демократія учасників», за якої справи спільноти для окремих громадян будуть так само близькі й важливі, як їхні особисті справи, або, точніше, за якої благо спільноти стане особистою справою кожного громадянина. Беручи участь у громадському житті, люди виявляють, що їхнє життя стає цікавішим і більш стимулюючим. Справжню політичну демократію можна було б визначити як такий стан речей, за якого життя стає цікавішим. Така демократія співучасті, на відміну від «народної демократії» або «централізованої демократії», за своїм змістом є антибюрократичною і створює атмосферу, яка практично виключає появу демагогів. Безперечно, визначення методів демократії співучасті є справою набагато складнішою, ніж розробка демократичної конституції у XVIII столітті. Чимало компетентних спеціалістів мали б спрямувати титанічні зусилля на визначення нових принципів і методів побудови демократії співучасті. Як на одній з можливих пропозицій, спрямованих на досягнення цієї мети, я хотів би знову зупинитися на ідеї, яку я висував понад двадцять років тому в книзі «Здорове суспільство»: треба створити сотні тисяч груп (наприклад, по п'ятсот осіб у кожній, які безпосередньо контактують між собою), з тим щоб вони склали постійно діючі дорадчі органи, які були б уповноважені ухвалювати рішення з найважливіших питань економіки, зовнішньої політики, охорони здоров'я, освіти і способів досягнення добробуту. Ці групи мали б отримувати всю відповідну інформацію (її характер буде описано нижче), обговорювати її (без тиску зовні) і шляхом голосування ухвалювати рішення (за допомогою сучасної техніки результати голосування можна отримати протягом доби). Сукупність цих груп склала б так звану Нижню палату, рішення якої, поряд з рішеннями інших політичних органів, мали б значний вплив на законодавчу діяльність. Але виникає запитання: «Навіщо розробляти всі ці плани, якщо громадська думка може бути визначена і висловлена шляхом опитування, причому в максимально короткий термін?» Таке заперечення зачіпає один з найбільш проблематичних аспектів висловлення думки з того чи іншого приводу. Що таке «думка», на якій ґрунтуються всі опитування? Це погляди людини, сформовані за відсутності адекватної інформації, критичного мислення і дискусії. Більше того, беручи участь в опитуваннях громадської думки, люди наперед знають, що їхня «думка» не буде врахована і не спричинить жодного ефекту. Taxi думки є лише фіксацією усвідомлених на певний момент уявлень людей; але вони не сповіщають про приховані тенденції, які можуть призвести до зовсім протилежної думки за зміни обставин. Щось подібне відбувається і під час політичних виборів, коли виборці знають, що, проголосувавши за свого кандидата, вони більше не впливають на подальший хід подій. У певному сенсі таке голосування відбувається ще гіршим способом, ніж під час опитувань громадської думки, бо на виборах мислення людей притуплюється внаслідок дії технологій, що вводять виборців у майже гіпнотичний транс. Вибори стають дражливою «мильною оперою», де на карту поставлено надії і сподівання кандидатів, а не політичні проблеми. Виборці можуть навіть стати учасниками цих драматичних подій, віддаючи голоси за свого кандидата. Значна частина населення відмовляється брати участь у такому шоу, але більшість людей залучається до цих сучасних видовищ, які чимось нагадують змагання гладіаторів, лише на цій арені змагаються політики. Справжнє, щире переконання не може сформуватися за відсутності принаймні двох умов: адекватної інформації і впевненості, що твій погляд щось та важить. Спостерігач, який не має важелів впливу, висловлює під час опитування думку, в якій не відбиваються його переконання; це опитування більше скидається на гру, аналогічну тій, коли ми обираємо ту чи ту марку сигарет. Як наслідок, думки, що їх висловлюють люди під час опитувань і на виборах, становлять найнижчий, а не найвищий рівень суджень. На підтвердження наведемо два приклади найправильніших суджень, тобто людських рішень, які набагато перевершують рівень їхніх політичних рішень: 1) у сфері особистих справ (Джозеф Шумпетер [97] виразно показав це стосовно бізнесу); 2) вироки суду присяжних. Здебільшого присяжні — це звичайнісінькі громадяни, які мусять ухвалювати рішення подеколи в дуже складних і досить заплутаних випадках. Але вони отримують усю відповідну інформацію, мають змогу обговорити всі деталі і знають, що від їхнього вироку залежить життя і щастя підсудних. Як результат, у переважній більшості випадків рішення присяжних свідчать про їхню надзвичайну проникливість і об'єктивність. Навпаки, люди, погано інформовані, приспані і безсилі не в змозі висловити серйозних переконань. За відсутності інформації, обговорення і влади, здатної зробити рішення дієвими, демократично висловлена думка людей має значення не більше, ніж оплески на спортивних змаганнях. Активна участь у політичному житті потребує максимальної децентралізації, промисловості й політики. Іманентна логіка сучасного капіталізму спричинює, що підприємства і державний апарат дедалі більше зростають і зрештою перетворюються на гігантські конгломерати, централізовано керовані згори бюрократичною машиною. Одна з необхідних умов створення гуманістичного суспільства — припинення процесу централізації і початок масштабної децентралізації. На це є декілька причин. Якщо суспільство перетворюється на те, що Мамфорд [86] назвав «мегамашиною» (тобто якщо суспільство з усіма членами стає подібним до велетенської, централізовано керованої машини), то навряд чи вдасться уникнути фашизму, бо, по-перше, люди уподібняться до овець, втратять здатність критично мислити, стануть абсолютно безпорадними, пасивними і шукатимуть лідера, який «знав би, що їм слід робити», а також усе, чого вони не знають; і, по-друге, такою «мегамашиною», просто натискуючи відповідні кнопки, зможе управляти кожен, хто дістане до неї доступ. Мегамашина, як і будь-який автомобіль, може функціонувати сама; людина, яка перебуває за кермом, має лише тиснути на потрібні кнопки, правити кермом і гальмами та стежити за деякими іншими простими елементами; роботу коліс автомобіля чи будь-якого іншого механізму в мегамашині виконують численні рівні бюрократичного апарату. Якщо людина з посереднім інтелектом і такими ж здібностями опиниться біля керма влади, то й вона зможе керувати державою. Функції врятування мають бути відібрані у держав, які стали величезними конгломератами, і передані порівняно невеликим районам, де люди знають одне одного, отже, здатні активно брати участь в управлінні справами власної спільноти. При децентралізації індустрії слід надати більшої влади невеликим підрозділам всередині окремих підприємств, а гігантські корпорації слід роздрібнити на невеликі частини. Активна і відповідальна участь у справах суспільства потребує заміни бюрократичного способу управління на гуманістичний. Майже всі люди досі вважають, що будь-яке управління обов'язково є бюрократичним, тобто відчуженим. Майже всі вони не усвідомлюють, наскільки згубним є бюрократичний дух і наскільки глибоко ним просякнуті всі сфери життя, навіть якщо це не надто очевидно, наприклад у взаєминах лікаря і пацієнта, чоловіка і дружини. Бюрократичний метод вирізняється як такий, за якого: а) з людьми поводяться ніби з речами; б) про речі судять, виходячи з кількісних, а не якісних характеристик, бо це полегшує і здешевлює їхній облік і контроль. Ці методи спираються на статистику. В усіх рішеннях бюрократи керуються чітко усталеними правилами, що базуються на статистичних відомостях, і не беруть до уваги живих людей, з якими вони мають справу; вони ухвалюють рішення, що є оптимальними з боку статистичного, але є ризик, що спроба втиснути всіх у чітко визначену модель завдасть шкоди 5—10% громадян, яким ця модель не підходить. Бюрократи бояться особистої відповідальності і намагаються сховатися за своїми правилами; їхня безпека і самоповага базуються на вірності правилам, а не законам людського серця. Прикладом такого бюрократа був Ейхман. Сотні тисяч євреїв він послав на смерть не тому, що він їх ненавидів; він нікого не любив і нікого не ненавидів. Ейхман «виконував свій обов'язок»: він виконував його тоді, коли йому було доручено прискорити еміграцію євреїв з Німеччини; він виконував його і тоді, коли посилав євреїв на смерть. Виконувати усталені правила — ось що мало для нього першорядне значення; він відчував провину, якщо йому це не вдавалося. Сам Ейхман твердив (чим і збільшив свою вину), що за все життя почував себе винним лише двічі: коли прогуляв заняття в школі і коли порушив наказ перебувати у сховищі під час повітряного нальоту. Звичайно, це не виключає того, що й Ейхман, і багато інших «бюрократів» відчували садистське задоволення від влади над живими істотами. Але ці садистські нахили у бюрократів вторинні, а первинним у бюрократів є повага до правил і брак людяності. Я не хочу сказати, що всі бюрократи — ейхмани. Поперше, чимало людей, посідаючи бюрократичні посади, не є бюрократами за своєю вдачею. По-друге, в багатьох випадках бюрократизм не поглинає людини повністю і не вбиває в ній усе людське. Проте серед бюрократів чимало ейхманів, з тією лише різницею, що їм не доводиться знишувати тисячі людей. Однак, якщо бюрократ у лікарні відмовляється прийняти хворого у критичному стані, бо його мав направити до лікарні терапевт, — цей посадовець діє, немов Ейхман. Так само вчиняють подеколи і працівники соціальної сфери, які можуть приректи людину на голод, але не порушать певні правила свого бюрократичного кодексу. Таке бюрократичне ставлення до людини властиве, на жаль, не лише чиновникам, а й деяким лікарям, медсестрам, учителям, професорам, а також багатьом чоловікам стосовно їхніх дружин та батькам стосовно дітей. Тільки-но жива людина стає зведеною до номера у якомусь списку, справжні бюрократи можуть вчинити з нею якнайжорстокіше, і не тому, що жорстокість відповідає важливості їхніх дій, а тому, що вони не мають жодних людських почуттів щодо своїх підопічних. Не настільки огидні, як садисти, бюрократи навіть більш небезпечні, бо не почувають конфлікту між сумлінням та обов'язком: вони сумлінно виконують свої обов'язки; але для них не існує людини як об'єкта співчуття і милосердя. На старих підприємствах або у великих установах на зразок відділів соціального забезпечення, лікарень чи в'язниць досі ще можна зустріти старомодного, недружнього бюрократа. У таких установах навіть звичайний службовець має значну владу над бідняками й іншими беззахисними людьми. Бюрократів, що працюють у сучасному виробництві, не звинуватиш у непривітності; у них, здається, менше садистських нахилів, хоча вони й можуть отримувати певне задоволення від влади над людьми. Але тут знову виявляємо бюрократичну схильність до речей, у цьому випадку до системи: вони вірять у неї. Корпорація — це їхній дім, її правила священні, адже вони «раціональні». Але співіснувати із системою демократії співучасті не здатні жодні бюрократи — ні старого, ні нового ґатунку, оскільки бюрократичний дух несумісний з духом активної участі індивіда у громадському житті. Нова соціальна наука мусить розробити плани впровадження нових форм небюрократичного широкомасштабного управління на засадах відповідності (що співзвучно з відповідальністю) людям чи ситуаціям, а не правилам. Якщо розраховувати на здатність адміністратора до спонтанного реагування і не робити фетишу з економії, небюрократичне управління стане можливим. Для успішного створення суспільства, заснованого на принципах буття, звичайно, слід врахувати і багато інших чинників. Вносячи нижчеподані пропозиції, я зовсім не претендую на оригінальність; навпаки, мене надихає те, що більша частина цих пропозицій в тій чи тій формі вже була висловлена іншими авторами-гуманістами[29]. • Слід заборонити всі методи «промивання мізків», що використовуються у промисловій та політичній рекламі. Методи «промивання мізків» небезпечні не лише тому, що вони спонукають нас купувати речі, які нам зовсім не потрібні і навіть не бажані, а ще й тому, що вони змушують нас обирати тих політичних діячів, яких ми ніколи б не обрали, якби повністю контролювали себе. Та ми далеко не повністю контролюємо себе, оскільки пропаганда використовує методи гіпнотичного впливу на людей. І щоб боротися з цією дедалі зростаючою небезпекою, ми повинні заборонити застосування всіх форм гіпнотичного впливу як у сфері споживання, так і у сфері політики. Застосовувані в рекламі і політичній пропаганді гіпнотичні методи є серйозною загрозою психічному здоров'ю, особливо — ясному й критичному мисленню та емоційній незалежності. У мене нема жодного сумніву в тому, що ретельні дослідження покажуть: вживання наркотиків набагато менше шкодить здоров'ю, ніж різні способи «промивання мізків» — од підпорогових навіювань до таких напівгіпнотичних прийомів, як постійне повторювання або відвертання від раціонального мислення під дією закликів до сексуальної насолоди («Я Лінда, кохай мене!»). Бомбардування винятково сугестивними методами, яке реклама послідовно здійснює на комерційному телебаченні, одурманює глядача. Цей наступ на розум і відчуття реальності переслідує людину скрізь, ані на мить не полишаючи у спокої: під час багатогодинного сидіння біля телевізора, за кермом авто, в ході передвиборчої кампанії тощо. Специфічний ефект цих сугестивних методів полягає у створенні атмосфери напівсну, в якій людина водночас і вірить, і не вірить, і загалом втрачає відчуття реальності. Припинення отруєння населення засобами масового навіювання справить на споживачів майже такий вплив, як впливає на наркоманів утримання від вживання наркотиків. • Необхідно знищити прірву між багатими і бідними народами. Можна не сумніватися в тому, що наявність і подальше поглиблення цієї прірви призведе до катастрофи. Бідні країни вже перестали сприймати їхню економічну експлуатацію індустріальним світом як Божий дар. І хоча Радянський Союз експлуатує свої сателітні держави тим самим колоніальним способом, водночас він підтримує протест колоніальних народів і використовує його як політичну зброю проти Заходу. Підвищення цін на нафту було початком — і символом — спроби народів колоніальних країн покінчити з системою, яка змушує їх продавати сировину за низькими цінами, а промислові товари купувати за високими. Так само війна у В'єтнамі була символічним початком кінця політичного та військового панування Заходу над колоніальними народами. Що може статися, якщо не буде вжито рішучих заходів для знищення цієї прірви? Чи то якісь епідемії поширяться і проникнуть у суспільство білих, чи голод підштовхне населення бідних країн до такого відчаю, що вони, можливо, за допомогою деяких людей з індустріального світу, які їм співчувають, вдадуться до насильства і навіть застосування ядерної чи біологічної зброї, що викличе хаос у таборі білих. Цю катастрофу можна відвернути, якщо вдасться поставити під контроль голод, убозтво і хвороби, а для цього життєво необхідна допомога високорозвинених країн. При наданні такої допомоги багаті країни не повинні керуватися бажанням отримувати прибутки чи якісь політичні переваги; не слід також поширювати економічні і політичні принципи капіталізму на країни Азії й Африки. Безперечно, визначати найефективніші шляхи надання допомоги бідним країнам (зокрема, щодо термінів такої допомоги) мають спеціалісти в галузі економіки. Але виконати це завдання зможуть лише ті, кого можна назвати «справжніми спеціалістами», тобто особи, що мають не лише блискучий інтелект, а й чуйне людське серце, яке спонукає їх перейматися пошуками оптимального рішення. Аби зібрати цих спеціалістів, отримати від них рекомендації і додержуватися їх, необхідно, щоб помітно послабла орієнтація на володіння і виникло відчуття солідарності й турботи (а не жалощів). Справжня турбота передбачає, що вона поширюється не лише на наших сучасників, а й на наступні генерації. Справді, ніщо так не свідчить про наш егоїзм, як те, що ми й далі марнуємо природні ресурси, отруюємо Землю і готуємося до ядерної війни. Нас зовсім не хвилює той факт, що наші нащадки отримають від нас у спадок цю сплюндровану Землю. Чи відбудеться внутрішня трансформація? Цього ніхто не знає. Але слід усвідомлювати, що за негативної відповіді відвернути конфлікт між багатими й бідними країнами навряд чи вдасться. • Введення гарантованого річного доходу сприятиме викоріненню багатьох вад, властивих сучасному капіталістичному і соціалістичному суспільствам[30]. Зміст цієї ідеї полягає в тому, що всі люди, незалежно від того, працюють вони чи ні, отримають безумовне право на дах над головою та їжу. Вони мають отримувати не більше, ніж потрібно для підтримання життя, але й не менше того. Таке право здається зараз чимось новим, попри те, що досить стара норма, здавна проповідувана християнською церквою і втілювана у практиці багатьох «примітивних» племен, обстоює беззастережне право людей на життя, незалежно від того, чи виконують вони свій «обов'язок перед суспільством», чи ні. Це право ми гарантуємо домашнім тваринам, але не поширюємо його на наших ближніх. Такий закон неймовірно розширив би простір особистої свободи; жодну особу, яка економічно залежить від інших (батьків, господаря, чоловіка тощо), вже не можна було б змусити підкорятися під загрозою голоду; талановиті люди, які прагнуть спробувати інший спосіб життя, могли б здійснити свої мрії, якби погодилися піти на деякі жертви і тимчасово пожити у відносній бідності. Сучасні розвинені країни майже втілили в життя цей принцип, — але «майже» означає «не по-справжньому». Бюрократія все ще керує людьми, все ще контролює їх і принижує. Але при гарантованому доході сам факт, що будь-яка людина потребує скромного житла і мінімум їжі, не потребує «доказів». Тобто відпала б потреба у бюрократичному апараті, який керує програмою соціального забезпечення з властивими йому збитками та приниженням людської гідності. Гарантований щорічний дохід може забезпечити реальну свободу і незалежність. Тому він несумісний із будь-якою системою, заснованою на експлуатації і контролі, особливо з різними формами диктатури. Радянську систему характеризує те, що вона вперто відкидає такі пропозиції навіть у сфері елементарних послуг і товарів (наприклад, безкоштовний громадський транспорт чи молоко). Виняток — безплатне медичне обслуговування, хоча й це лише видимість, бо воно передбачає цілком певну умову: аби одержати його, треба бути хворим. Якщо порахувати вартість утримання величезного бюрократичного апарату, який опікується питаннями соціального забезпечення, вартість лікування хворих, особливо психосоматичними захворюваннями, вартість боротьби зі злочинністю й наркоманією (які нерідко є формами протесту проти насильства і нудьги), то цілком очевидно, що ціна утримання індивіда, який бажав би мати гарантований річний дохід, виявиться меншою за ціну нашої системи соціального забезпечення. Тим, хто переконаний, що «люди за природою ледачі», така ідея видається небезпечною і нездійсненною. Але це кліше насправді не має жодних підстав і править лише виправданням тому опору, з яким стикається пропозиція відмовитися від влади над безпорадними. • Треба вивільнити жінок від патріархального панування. Головним чинником гуманізації суспільства є вивільнення жінок від патріархального домінування. Це домінування розпочалося близько шести тисяч років тому в різних частинах світу, коли надлишок продуктів сільського господарства дозволив наймати й експлуатувати працівників, створювати армії і моїутні міста-держави[31]. Відтоді в більшості культур усього світу, а не лише Середнього Сходу і Свропи, гору взяли «асоційовані чоловіки», які підкорили собі жінок. Ця перемога чоловічої статі над жіночою базувалась на економічній владі чоловіків і створеній ними військовій машині. Війна між статями така ж стара, як і боротьба між класами, але має складніші форми, оскільки жінки потрібні чоловікам не лише як робоча сила, а і як матері, коханки, розрадниці. Війна між статями нерідко набуває форм відвертих і брутальних, та найчастіше це прихована війна. Жінки поступилися перед силою чоловіків, однак вони у відповідь завдають удару власною зброєю, серед якої на чільному місці є сміх. Підкорення однієї половини роду людського іншою завдало і все ще завдає нищівної шкоди обом статям: чоловік привласнює собі роль переможця, жінка — жертви. Це прокляття лежить і на чоловіках з їхнім відчуттям переваги, і на жінках з їхнім відчуттям неповноцінності, на всіх їхніх стосунках, і навіть на тих, хто свідомо виступає проти чоловічого панування. (Фрейд, беззастережно переконаний у чоловічій вищості, вважав, що в жінок почуття неповноцінності викликане удаваним жалем з приводу відсутності пеніса, а непевність чоловіків спричинена нібито загальним «страхом кастрації». Насправді ж ми спостерігаємо в цьому феномені війну між статями, а не біологічні чи анатомічні відмінності як такі.) Багато фактів свідчить, наскільки підлеглість жінок чоловікам подібна до підпорядкування однієї безправної групи населення іншій групі. Як приклад візьмемо становище негрів на півдні Америки сто років тому, яке нагадує становище жінок у цей же період, і навіть сьогодні. Негрів і жінок порівнювали з дітьми; їх вважали емоційними, наївними, позбавленими відчуття реальності і тому неспроможними до самостійних рішень; їх сприймали за безвідповідальних, хоч і чарівних істот (до цього списку Фрейд додав твердження про менший, ніж у чоловіків, розвиток свідомості («над-Я») жінок і нібито їхню нарцисичність). Сутність сучасного патріархату полягає в тому, що сильніші здійснюють свою владу над слабшими; в цьому ж є і сутність підкорення слаборозвинутих країн, дітей і підлітків. Зростаючий рух за вивільнення жінок набуває надзвичайно великої ваги, оскільки він створює загрозу самому принципу влади, який живить сучасні як капіталістичні, так і соціалістичні суспільства; звісно, якщо жінки розуміють вивільнення як відмову від участі у пануванні над іншими групами, зокрема над колоніальними народами. Якщо рух за вивільнення жінок визначить своє завдання і призначення як сили, що протистоїть владі, тобто «анти-влади», жінки матимуть вирішальний вплив у боротьбі за нове суспільство. На шляху до вивільнення вже зроблено важливі кроки. Можливо, майбутній історик напише, що найбільш революційною подією XX століття був початок вивільнення жінок і занепад панування чоловіків. Але в щойно розпочатій боротьбі за жіноче визволення не варто недооцінювати опір чоловіків. Їхнє ставлення до жінок (і в сексуальних взаєминах зокрема) ґрунтується на їхній показній вищості, і чоловіки вже починають почуватися вкрай ніяково й неспокійно з тими жінками, які відмовляються сприймати міф про цю вищість. Із рухом жінок за вивільнення тісно пов'язані й антиавторитарні виступи молоді. Пік цих виступів припадає на кінець 60-х років; сьогодні, зазнавши ряду змін, чимало колишніх бунтівників проти «істеблішменту» знову стали «слухняними». Однак колишнє поклоніння перед батьківським та іншими різновидами авторитетів минуло й, очевидно, стару шанобливість уже не повернути. Паралельно з визволенням від влади авторитетів відбувається й визволення від почуття провини, викликаного взаєминами статей: секс перестав бути забороненою темою, перестав бути гріхом. І хоча люди можуть бути різної думки щодо відносних переваг тих або тих сторін сексуальної революції, безперечно одне: секс більше не лякає людей, його вже не можна використовувати для того, щоб культивувати почуття провини і таким чином присилувати будь-кого до покірності. • Слід створити Верховну раду з питань культури, обов'язком якої буде консультувати уряд, політичних діячів і громадян країни з питань, що потребують спеціальних знань. До цієї ради мають увійти представники інтелектуальної та художньої еліти країни, чоловіки й жінки, непідкупність яких є поза сумнівом. Вони мали б визначати склад нового, розширеного Управління з контролю за якістю харчових продуктів і медикаментів та обирати осіб, відповідальних за поширення інформації. У питанні про те, хто є найвидатнішими представниками в різних галузях культури, існує принципова згода, і я вважаю реальним завдання знайти гідних членів такої ради. Звичайно, дуже важливо, щоб серед них були й ті, хто не поділяє загальноприйнятих поглядів, зокрема «радикали» і «ревізіоністи» в економіці, історії, соціології. І тут труднощі полягають не в тому, щоб знайти членів такої ради, а в тому, щоб обрати їх, оскільки вони не можуть бути обрані всенародним голосуванням, ані призначені урядом. Отже, слід знайти інші способи для їхнього відбору. Наприклад, можна почати з формування ядра ради у складі трьох-чотирьох осіб і поступово збільшувати їхню кількість, скажімо, до п'ятдесяти або до ста чоловік. Ця рада мусить щедро фінансуватися, з тим щоб мати можливість проводити спеціальні дослідження з різних проблем. • Слід створити ефективну систему поширення ефективної інформації. Інформація — вирішальний елемент у формуванні ефективної демократії. Мусять бути припинені приховування і фальсифікація інформації у так званих «інтересах національної безпеки». Та, навіть оминувши проблему такого незаконного приховування відомостей, ми постаємо перед ще більшою проблемою: обсяг реальної і необхідної інформації, яку надають пересічному громадянину, практично дорівнює нулю. Слід сказати, це стосується не лише пересічних громадян. Чимало прикладів свідчать про те, що більшість виборних представників, членів уряду, вищих військових чинів і верхівка ділових кіл кепсько поінформовані і нерідко дезінформовані брехливими відомостями, які поширюють різні державні агентства і за ними переспівують засоби масової інформації. На жаль, ці люди володіють переважно маніпулятивним інтелектом. Вони неспроможні осягнути сили, дія яких є прихованою, і тому не можуть виносити тверезих суджень про майбутній розвиток, тим більш що цьому на заваді стоять їхні егоїзм і непорядність, про що ми добре обізнані. Та навіть бути чесним і розумним бюрократом — цього не досить, щоб вирішувати світові проблеми нині, коли світ обернений обличчям до катастрофи. Надзвичайно обмежена навіть фактична інформація з політичних, економічних і соціальних питань. Усього кілька так званих «найзначніших» газет становлять виняток: вони справді краще інформують, але вони також краще й дезінформують: не всі новини в них є об'єктивними і безсторонніми; заголовки статей у цих матеріалах тенденційні і подеколи не відповідають їхньому змісту; редакційні статті часто заангажовані, написані у фальшиво добропорядному і моралізаторському стилі. Фактично газети, журнали, телебачення і радіо виробляють товар — новини, сировиною для яких правлять події. На новини є попит, і засоби масової інформації визначають, які події є новинами, а які — ні. Добре ще коли інформація подасться за відомим шаблоном, лиш поверхово відбиваючи сутність події і ледве даючи громадянам можливість проникнути вглиб і зрозуміти її приховані витоки. Доки продаж новин є бізнесом, навряд чи вдасться завадити газетам і журналам (більшою чи меншою мірою безпринципним) публікувати те, на що є попит і що не суперечить вимогам рекламодавців. Проблема поширення інформації вирішувалася б іншим способом, якби з'явилася можливість формувати погляди й ухвалювати рішення на основі поінформованості. Як приклад наведу такий спосіб: однією з найперших і найважливіших функцій Верховної ради з питань культури мають стати збір і поширення всієї інформації, яка служитиме потребам населення і підлягатиме обговоренню серед груп, у межах яких люди за умов демократії співучасті безпосередньо взаємодіятимуть одне з одним. Ця інформація має містити факти й альтернативи в різних галузях, щоб на їхній основі можна було ухвалювати політичні рішення. Дуже важливо, аби при зіткненні поглядів більшості і меншості публікувалися думки як тих, так і інших та щоб інформація стала доступна кожному громадянину, й передусім групам безпосередньої взаємодії. Відповідальність за керівництво роботою нового штату репортерів мала б узяти на себе Верховна рада з питань культури. Ясна річ, радіо і телебачення відігравали б важливу роль у поширенні такої інформації. • Наукові дослідження слід відокремити від їхнього практичного застосування у промисловості та обороні. Встановлення будь-яких обмежень прагненню до знань слід вважати гальмом для розвитку людства; однак практичне використання всіх без винятку результатів наукових досліджень є надзвичайно небезпечним. Чимало дослідників уже відзначали, що використання деяких відкриттів у генетиці, нейрохірургії, розробці психотропних препаратів і в інших галузях може завдати і вже завдає великої шкоди. Уникнути цього неможливо, доки, виходячи із власних інтересів, промисловість і збройні сили у змозі вільно користуватися теоретичними розробками, як вважають за потрібне. Прибутковість і військова доцільність не можуть бути критерієм доцільності впровадження результатів наукових досліджень. Потрібно створити контрольну раду, яка даватиме дозвіл або заборону на практичне застосування будь-яких нових теоретичних відкриттів. Безумовно, така контрольна рада має бути цілком незалежна від уряду, промисловості й військових, як з огляду правового, так і з огляду психологічного. Формувати склад контрольної ради і керувати її роботою має Верховна рада з питань культури. • Реалізація всіх пропозицій, викладених на попередніх сторінках, зрозуміло, буде досить складною справою; але труднощі стають майже нездоланними, якщо врахувати ще одну неодмінну умову створення нового суспільства — ядерне роззброєння. Одним із вразливих елементів нашої економіки є її потреба в потужній військовій індустрії. Навіть сьогодні найбагатша країна світу, Сполучені Штати, мусить скорочувати витрати на охорону здоров'я, освіту, соціальне забезпечення, щоб витримати тягар військово-орієнтованого бюджету. Вартість соціального експерименту є понад силу для держави, якщо та спустошує себе виробництвом озброєнь, які можна використати хіба як засіб самогубства. І більше того: дух індивідуалізму та активності гине в атмосфері, де військова бюрократія, влада якої міцнішає з кожним днем, насаджує страх і своє панування. Нове суспільство: чи є реальний шанс його створення?


Сила корпорацій, апатія і безпорадність значної маси населення, неадекватність політичних лідерів практично всіх країн, загроза ядерної війни, екологічна небезпека, не кажучи вже про таке явище, як зміна клімату, що само по собі може викликати голод у багатьох країнах — зважаючи на все це, чи можемо ми вважати реальними наші шанси на порятунок? З позиції бізнесу такого шансу просто нема; якщо ймовірність виграшу становить лише два відсотки, жодна твереза людина не буде ризикувати своїми статками і вкладати значний капітал у підприємство з настільки мізерною надією на успіх. Однак якщо йдеться про життя і смерть, «розумний шанс», навіть малий, треба розуміти як «реальну можливість». Життя — не азартна гра і не бізнес-підприємство, і тому ми повинні скрізь, де тільки можливо, маємо шукати бодай натяк на реальну можливість порятунку, наприклад у життєдайному мистецтві медицини. Якщо у хворого є хоча б незначний шанс на життя, жоден свідомий своєї відповідальності лікар не скаже: «Облишимо спроби» і не запропонує вдатися до паліативів — навпаки, буде зроблено все можливе, аби врятувати людське життя. Звісно, хворе суспільство може сподіватися на таке ставлення й до себе. Для духу сучасного ділового суспільства вельми характерним є те, що шанси людства на порятунок оцінюються з погляду бізнесу чи азартної гри, а не з погляду людського життя. Не вирізняється мудрістю модний нині технократичний підхід, згідно з яким нема нічого небезпечного в тому, що ми поглинуті роботою чи розвагами, позбавлені почуттів тощо, і навіть якщо це є технократичний фашизм, то, зрештою, він не такий уже й поганий. Проте ми видаємо бажане за дійсне. Технократичний фашизм неминуче призведе до катастрофи. Де гуманізована людина, з'їхавши з глузду, буде не в змозі підтримувати існування життєздатного суспільства у далекій перепективі, а у ближній — не зможе втриматися від застосування ядерної чи біологічної зброї. І все ж деякі наявні чинники обнадіюють. По-перше, щораз більше й більше людей усвідомлюють істину, сформульовану Месаровичем і Пестелем, Ерліхами та іншими спеціалістами, а саме: якщо Західний світ не хоче назавжди піти із життя, необхідно на суто економічній основі створити нову етику, нове ставлення до природи, наповнити новим змістом солідарність і співпрацю. Цей заклик до здорового глузду, навіть якщо відсторонитись від емоційних та етичних міркувань, здатен мобілізувати уми досить великої кількості людей. До нього не слід ставитися легковажно, навіть попри те, що в перебігу історичного розвитку відомо багато випадків, коли народи діяли всупереч своїм життєвим інтересам і навіть всупереч інстинкту самозбереження. Вони могли чинити так, бо їхні лідери переконували їх (а також самі себе) в тому, що вони не стоять перед вибором «бути чи не бути». Та якби вони дізналися правду, відбулася б нормальна нейрофізіологічна реакція: усвідомлення загрози життю викликало б відповідну захисну реакцію. Інший обнадійливий чинник — посилення невдоволеності сучасною соціальною системою. Зростає кількість людей, що страждає на «хворобу століття» (la malaise du siècle): вони відчувають депресію і усвідомлюють її, незважаючи на всі зусилля її приборкати. Люди відчувають себе нещасними через власну ізольованість, переживають порожнечу свого усамітнення, безсилість, марність свого життя. Багато хто усвідомлює це дуже виразно; хтось бачить це менш чітко, але цілком погоджується, якщо чує зі слів інших. Наразі у світовій історії лише нечисленній еліті було доступне життя, що складалося з порожніх розваг. Але ця еліта трималася здорового глузду, усвідомлюючи, що оскільки влада перебуває в її руках, то думати й діяти слід таким чином, щоб цю владу не втратити. Сьогодні нікчемний, споживацький спосіб життя веде весь середній клас, представники якого не володіють ні економічною, ні політичною владою і не несуть особистої відповідальності. Більша частина населення Західного світу скуштувала втіх споживацтва, та зростають лави тих, хто спробував цих благ, але не отримав задоволення. Люди приходять до розуміння, що володіння багатством не забезпечує щастя; традиційне етичне вчення пройшло через випробування — й дістало підтвердження на практиці. Стара ілюзія лишається привабливою тільки для тих людей, чиє життя не має буржуазних розкошів, — це дрібна буржуазія Заходу й більша частина населення «соціалістичних» країн. Справді, надія на «щастя через споживання» життєздатна переважно в тих країнах, які ще далекі від здійснення цієї буржуазної мрії. При ретельнішому дослідженні втрачає силу одне з найсерйозніших заперечень проти можливості подолання жадібності і заздрощів, згідно з яким вони є глибоко вкоріненими в людській природі. Ці вади живучі зовсім не тому, що вони вроджені, а тому, що людині важко проти стояти тиску з боку суспільства, важко не стати вовком серед вовків. Зміна соціального клімату, переорієнтація самої системи цінностей — як добрих, так і поганих — зробить перехід від егоїзму до альтруїзму не таким уже й складним. Отже, ми знову повертаємося до того, що орієнтація на буття — це велетенська потенційна сила людської природи. Лише меншість керується виключно принципом володіння, але й принципом буття послідовно керується небагато людей. Домінувати може кожна з цих тенденцій, а яка саме — залежить від соціальної структури. Якщо суспільство орієнтоване переважно на буття, відмирає тенденція до володіння, а тенденція до буття живиться. У суспільстві, орієнтованому переважно на володіння, такому, як наше, все відбувається якраз навпаки. І все ж, скільки б не пригнічувалася орієнтація на буття, завжди знайдеться хтось, хто її дотримується. Жоден Савл не стане Павлом, якщо до свого обернення він уже не був ним. Перехід від володіння до буття — це фактично питання про те, яка чаша терезів переважить, тоді як у зв'язку з наявними змінами заохочується все нове, а не старе. Крім того, справа не в тім, щоб майбутня людина різнилася від попередньої, як небо від землі, а в тім, щоб змінився напрямок її розвитку. За першим кроком у новому напрямку буде зроблено наступний, і якщо напрямок обрано правильно, ці кроки вирішують усе. Обнадіює також аспект, пов'язаний, хоч як це не парадоксально, з рівнем відчуження, притаманним більшості населення, в тому числі й керівництву. При попередньому обговоренні «ринкового характеру» уже зазначалося, що жадоба володіння і наживи зазнала певних змін через появу мотивації просто добре функціонувати, обмінювати самого себе як товар і водночас лишатися нічим. Відчужений ринковий характер здатен легше змінюватися, ніж характер нагромаджу вальний, який фанатично тримається за свою власність і особливо за своє «Я». Століття тому, коли більша частина населення складалася з «незалежних» громадян, страх позбутися своєї власності й економічної незалежності був найсерйознішою перешкодою на шляху до змін. Маркс жив у той час, коли робітничий клас був єдиним великим залежним класом і, на думку Маркса, найбільш відчуженим. Сьогодні переважна більшість населення є залежною; фактично всі, хто працює — наймані робітники (за даними перепису населення США 1970 року, лише 7,82% всього зайнятого населення країни, старшого за 16 років, працює не за наймом, тобто «незалежні»); принаймні у Сполучених Штатах саме «сині комірці» — робітники — все ще залишаються носіями традиційного нагромаджувального характеру, а отже, меншою мірою схильні до змін, ніж сучасний середній клас, відчужений більшою мірою. Усе це має надзвичайно важливі політичні наслідки: соціалізм, проголошуючи визволення всіх класів і прагнучи створити безкласове суспільство, безпосередньо звертався до «робітничого класу», тобто до людей, зайнятих фізичною працею; а сьогодні робітничий клас є менш численним (відносно), ніж століття тому. Щоб здобути владу, соціал-демократичні партії мають завоювати голоси багатьох представників середнього класу, і для досягнення цієї мети соціалістичним партіям довелося викинути зі своїх програм соціалістичні ідеї та додати пропозиції ліберальних реформ. Разом з тим, назвавши робітничий клас важелем гуманістичних перетворень, соціалізм викликав неминучу протидію з боку всіх інших класів суспільства, представники яких відчули, що робітники можуть позбавити їх власності та багатьох привілеїв. У наші дні заклик до створення нового суспільства сягає всіх, хто страждає від відчуження, хто працює за наймом і чиїй власності ніщо не загрожує. Інакше кажучи, він зачіпає інтереси не меншості населення, а більшості. Цей заклик не загрожує власності; щодо прибутків, то в новому суспільстві життєвий рівень бідних підвищиться. Висока заробітна плата керівних працівників не має знизитися, але, як можна припустити, за нової системи вони самі не захочуть бути символом минулих часів. Більше того, ідеали нового суспільства долають усі партійні бар'єри: моральні та релігійні ідоплп пг птрмти ли своєї цінності для багатьох коиоерішторіи (Кммлср іш зиває їх «консерваторами цінностей»), це ж стосується лібералів і «лівих». Кожна політична партія експлуатує виборців, переконуючи їх у тому, що саме вона представляє суто гуманістичні цінності. Насправді ж усі політичні партії утворюють два табори: байдужих і небайдужих. Якби всі, хто входить до другого табору, відмовилися від гасел своїх партій і усвідомили спільність мети, то ймовірність змін у суспільстві набагато б зросла, тим більше з огляду на те, що прихильність більшості громадян до партій і їхніх слоганів дедалі слабшає. Сьогодні людям дуже потрібні ті, хто мають мудрість, переконання і сміливість, щоб діяти відповідно до своїх переконань. Хоч як обнадіюють перераховані вище чинники, однак шанси цих вкрай потрібних суспільних перетворень лишаються незначними. Наша єдина надія полягає у привабливості нових ідей, що здатні надати сили й енергії людству. Нема сенсу пропонувати ту чи іншу реформу, якщо вона у підсумку не здатна змінити системи, якщо вона не має спонукальної сили потужної мотивації. «Утопічна» мета реалістичніша за «реалізм» нинішніх керівників. Нове суспільство і нова Людина можуть постати лише в тому випадку, якщо старі мотивації вилучення прибутку і завоювання влади буде замінено на нові: бути, віддавати, розуміти; якщо на зміну ринковому характеру прийде характер продуктивний і люблячий, а на зміну кібернетичній релігії — новий, радикально гуманістичний дух. Для тих, хто не є глибоко віруючим, справді вирішальний момент — це залучення до гуманістичної «релігійності» без релігії, без догм та інститутів церкви, шлях до якої торував рух нетеїстичної релігійності від Будди до Маркса. Ми не стоїмо перед вибором між егоїстичним матеріалізмом і прийняттям християнської концепції Бога. Соціальне життя в усіх проявах — у роботі, міжособистісних стосунках, дозвіллі — стане виявом «релігійного» духу, і людина не потребуватиме якоїсь окремої релігії. Ця вимога нової, нетеїстичної, неінституціональної «релігійності» жодною мірою не є наступом на існування релігії. Однак вона передбачає, що Римська католицька церква, і передусім її бюрократія, має повернутися до духу Свангелія. Що стосується «соціалістичних країн», нема потреби їх «десоціалізувати», але на зміну їхньому фальшивому соціалізму має прийти справді гуманістичний соціалізм. Образ Граду Божого надихав людей пізнього Середньовіччя, що й дало поштовх розквіту тогочасної культури. Розквіт сучасного суспільства пов'язаний із тим, що людей надихав образ Земного Граду Прогресу. Але в нашу добу цей образ перетворився на образ Вавилонської вежі, яка вже починає руйнуватися і під руїнами якої зрештою загине весь світ. Та якщо Град Божий і Град Земний — це теза й антитеза, то єдиною альтернативою хаосу є новий синтез: синтез духовних устремлінь пізнього Середньовіччя з досягненнями постренесансної раціональної думки і науки. Ім'я цього синтезу — Град Буття.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка