Книга містить соціопсихологічний аналіз двох способів існування сучасної людини в межах принципів «володіння та буття»



Сторінка2/10
Дата конвертації06.05.2016
Розмір2.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ЧАСТИНА ПЕРША:УСВІДОМЛЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ВОЛОДІННЯМ ТА БУТТЯМ


І. ПЕРШИЙ ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ


ВАЖЛИВІСТЬ РОЗРІЗНЕННЯ ВОЛОДІННЯ ТА БУТТЯ

Альтернатива «мати» проти «бути» суперечить здоровому глузду. На перший погляд здається: щось мати — це нормальна функція нашого життя. Щоб жити, ми повинні мати речі. Окрім усього, ми мусимо мати речі, аби отримувати від них задоволення. У культурі, де найголовніша мета — мати, і мати все більше та більше, і в якій можуть говорити про когось, що «він вартує мільйони доларів», яка вже може бути альтернатива між «мати» й «бути»? Навпаки, схоже на те, що сама сутність «бути» означає «мати»; і коли хтось не має нічого, то він тоді і є ніхто. Але все ж великі Вчителі Життя зробили альтернативу між «мати» й «бути» центральною інтригою своїх філософських систем. Будда вчив: щоб прийти до найвищого рівня людського розвитку, ми не повинні бажати власності. Ісус повчав: «Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто заради мене згубить душу свою, той її збереже. Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але занапастить чи згубить себе?» (Євангеліє від Луки, IX, 24— 25). Мейстер Екхарт твердив, що не мати нічого й робити себе відкритим і «незаповненим», не даючи своєму «Я» ставати в себе на шляху, — це стан, потрібний для досягнення духовного багатства і сили. Маркс вчив, що розкіш — це така ж вада, як і бідність, і що наша мета — бути багато чим, а не володіти багато чим (я маю на увазі справжнього Маркса — радикального гуманіста, а не вульгарну підробку, створену радянським комунізмом). Багато років я, вражений цією відмінністю, розмірковував над нею, намагався шукати її емпіричне підтвердження, використовуючи психоаналіз при дослідженні конкретних індивідуумів і груп. Побачене привело мене до висновку, що відмінність між «мати» і «бути» — ключова проблема людського існування, так само як різниця між любов'ю до життя і любов'ю до смерті. Емпіричні антропологічні і психоаналітичні відомості свідчать про те, що володіння та буття є двома основними способами існування людини, і їхньою потужністю зумовлені відмінності в людських характерах та різні соціальні типи. РІЗНІ ПОЕТИЧНІ ПРИКЛАДИ


Як вступ до тлумачення різниці між способами існування «мати» й «бути» дозвольте мені використати уривки з двох віршів подібного змісту, до яких Д. Т. Судзукі звертався у своїх «Лекціях із дзен-буддизму» [106]. Один — хоку японського поета Басьо (1644—1694), другий — вірш англійського поета XIX століття Альфреда Теннісона. Кожен з них описує схожі переживання: реакція на квітку, побачену під час прогулянки. Ось рядки з Теннісона: Квітко в розламі стіни,


Я зірвав тебе тут —
Я тримаю тебе — з коренем, усю у своїй руці.
Маленька квітко,
якби я міг зрозуміти Тебе, твій корінь і все,
Тоді я б пізнав сутність Бога й людини.

Хоку поета Басьо звучить приблизно так: Коли я уважно дивлюсь,


Бачу, як першоцвіт розквітає
Під тином!

Різниця вражаюча. Теннісон реагує на квітку в агресивний спосіб: він хоче оволодіти нею, він зриває її з коренем і «всю». Поет глибокодумно розмірковує щодо призначення квітки як провідника у світ потаємних змістів природи та Бога — а в той самий час квітка гине. Це результат його зацікавлення нею. Теннісона, яким ми його бачимо в цьому вірші, можна порівняти із західним ученим, що розчленовує життя, аби пізнати істину. Реакція Басьо на квітку цілковито інакша. Він не хоче зривати її. Він навіть не торкається її. Усе, що він робить, — «уважно дивиться», щоб «побачити» її. Ось пояснення Судзукі: «Вочевидь, Басьо прогулювався, йдучи якимось шляхом, коли враз побачив щось непримітне під тином. Він наблизився, добре придивився і зрозумів, що це виткнулась польова квітка, — така непоказна, що на неї не звертають уваги. Цей факт наводиться у вірші без конкретно-поетичного відчуття, воно не висловлене ніде, хіба що крім останніх двох складів, які читаються по-японськи „кана“. Цю частку може бути приєднано до іменника, прикметника або прислівника, вона означає почуття захоплення, смутку, радості і часто перекладається іншою мовою знаком оклику. У зазначеному хоку цією часткою завершується строфа». Виявляється, Теннісону необхідно оволодіти квіткою, щоб зрозуміти людей і природу, і заради цього квітка гине. А Басьо хоче споглядати; не лише поглянути на квітку, а стати з нею єдиним цілим, — і дозволити їй жити далі. Різниця між позиціями Теннісона і Басьо сповна пояснюється ось цим віршем Гете: ЗНАЙШОВ

Ходив я лісом
На самоті,
Нічого шукати
Не мав на меті.

Побачив у затінку


Квітку маленьку,
Яскраву, мов зірка,
Мов очі чарівні.

Хотів я зірвати її,


Але почув тихе:
«Нащо ламати мене,
Я ж бо зів'яну...»

Я її витяг


З усім корінням,
Поніс у сад,
Біля гарного дому,

І знов посадив її


В тихому місці.
Тепер розрослася
Вона й квітне далі.

Гете прогулювався безцільно, коли побачив маленьку квітку. Він зізнається, що спершу мав те саме бажання, що й Теннісон: хотів зірвати її. Проте, на відміну від Теннісона, Гете усвідомлював, що це означатиме її загибель. Для Гете ця квітка є настільки живою істотою, що вона навіть говорить з ним, попереджає його. Тому він вирішує проблему інакше, ніж Теннісон чи Басьо. Він бере квітку «з усім її корінням» і знову висаджує, щоб її життя не було знищене. Для нього у вирішальний момент сила життя вища за силу простої інтелектуальної цікавості. Що й казати, в цьому красивому вірші Гете виразив зміст своєї філософської концепції у плані взаємин із природою. Ставлення Теннісона до квітки обумовлене принципом «мати», тобто володіння — хай це не матеріальне володіння, а володіння у вигляді знання. Ставлення Гете й Басьо до квітки описується принципом «бути». Кажучи «бути», я маю на увазі метод існування, коли людина не має нічого і не бажає щось там мати, але отримує насолоду в єднанні зі світом, продуктивно застосовуючи власні можливості. Гете, великий життєлюб, один з видатних борців проти однобічного і механічного підходу до людини, осмислив у багатьох віршах поняття «бути» як противагу поняттю «мати». Його «Фауст» є драматичною розповіддю про конфлікт між «бути» й «мати» (останнє уособлює Мефістофель). Навіть у цьому короткому вірші Гете з великою, геніальною простотою відтворює філософію буття. ВЛАСНІСТЬ

Я знаю: ніщо не належить мені,
Лиш думка, що безперешкодно
Струменить з моєї душі.
І кожна щаслива мить,
Що виринає з глибин прихильної долі,
Дає мені насолоду.

Відмінність між буттям і володінням не зводиться до різниці між Сходом і Заходом. Радше різниця є між суспільством, у центрі якого перебуває людина, та суспільством, об'єднувальним центром якого є речі. Орієнтація на те, щоб мати, властива західному індустріальному суспільству, де жадоба грошей, слави і влади підкорила собі життя. Менш розшаровані суспільства, такі як середньовічне, приміром, або індіанське плем'я зуні, чи африканські родові об'єднання, на яких не вплинули ідеї сучасного «прогресу», можливо, мають своїх Басьо. Можливо також, що після кількох поколінь індустріалізації японці вже матимуть своїх Теннісонів. Отже, причина не в тім, що, як вважав Юнг, західна людина не може повністю зрозуміти східні філософські системи, скажімо дзен-буддизм, а в тім, що сучасна людина не здатна осягнути дух суспільства, не організованого навколо власності й зажерливості. Насправді ж праці Мейстера Екхарта (так само складні для розуміння, як хоку Басьо чи притчі дзену) і Будди є лиш двома діалектами однієї мови. ІДІОМАТИЧНІ ЗМІНИ


Певна зміна значень понять володіння і буття, яка відбулась упродовж кількох минулих століть, виявилась у західних мовах як тенденція до поширення використання іменників і відповідно — зменшення використання дієслів. Іменник — це умовне позначення певного предмета. Я можу сказати, що мені належать певні речі. Наприклад, у мене є стіл, будинок, книга, авто. Позначенням якогось процесу, дії є дієслово. Наприклад, я існую, я люблю, я бажаю, я ненавиджу тощо. І от щораз частіше та або інша дія висловлюється за допомогою поняття володіння. Тобто замість дієслова використовується іменник. Це означає не що інше, як неправильне використання мови, тому що процеси діяльності не можуть бути об'єктами власності, ними не можна володіти, їх можна відчувати як досвід або здійснювати як дію. Давні спостереження: Дю Шаре і Маркс

Ще у XVIII столітті було помічено цей згубний мовний процес. Так, Дю Маре дав чітке окреслення проблеми в його посмертно (у 1769 р.) опублікованій праці «Справжні принципи граматики» [24]. Він пише: «У вислові „я маю годинник“, „у мене є годинник“ поняття „маю“ використано у правильному сенсі. Але ось у випадку „я маю ідею“ „я маю“ вжито в переносному значенні. Це неприродний вислів. „Я маю ідею“ означає „я думаю“, „я уявляю це собі таким чином“. „Я маю бажання“ означає „я бажаю“, „я маю намір“ означає „я наміряюсь“ тощо» (переклад мій. Я в боргу перед доктором Ноамом Хомським за те, що він відкрив мені Дю Маре. — Е. Ф.). Через століття по тому, як Дю Маре спостеріг цей феномен заміни дієслів на іменники, Маркс та Енгельс стикаються з тією ж проблемою, але заявляють про неї в різкішому тоні, у праці «Святе сімейство» [77]. Їхня критика «критичної критики» Едгара Бауера містить маленьке, але дуже важливе есе про любов, у якому наводиться таке твердження Бауера: «Любов — це жорстока богиня, яка, як і всі боги, прагне заволодіти людиною повністю і яка не задовольниться доти, доїш людина не принесе їй у жертву не тільки свою душу, а й фізичне V. Її культ — це страждання, і вершина цього культу — самопожертва, самогубство» (переклад мій. — Е. Ф.). У відповідь Маркс та Енгельс пишуть: «Бауер перетворює любов на богиню, і причому „жорстоку богиню“, й цим він трансформує люблячу людину в людину любові Він відділяє любов від людини як окреме існування і надає їй самостійного буття» (переклад мій. — Е. Ф.). Маркс і Енгельс вказують тут на важливу особливість — вживання іменника замість дієслова. Іменник «любов», який є лиш абстракцією для дієслова «любити», відокремлюється від людини. Любляча людина стає в такий спосіб людиною любові. Любов перетворюється на богиню, ідола, якому людина адресує свою любов; і в цьому процесі вона відчужується від почуття, перестає відчувати саму любов, натомість тішиться здатністю любити, підкорюючись богині на ім'я Любов. Любов підміняється поклонінням. Людина перетворюється на ідолопоклонника, перестає бути активною. Сучасне слововживання.

Протягом двохсот років від часів Дю Маре цей процес заміни дієслів на іменники набрав таких обертів, що той собі й уявити не міг. Ось типовий, можливо дещо перебільшений, приклад із сьогоднішньої мови. Уявіть, людина потребує допомоги психоаналітика і, прийшовши до нього, починає розмову так: «Лікарю, в мене проблеми. Я маю безсоння. І хоча я маю гарний будинок, хороших дітей і щасливий шлюб, я маю багато переживань». А кілька десятиліть тому пацієнт замість «я маю проблему» сказав би просто: «я стурбований», замість «я маю безсоння» — «я не можу заснути», замість «я маю щасливий шлюб» — «я щасливий у шлюбі». Сучасний розмовний стиль демонструє ще більший ступінь відчуженості. Кажучи «я маю проблему» замість «я занепокоєний», ми нехтуємо суб'єктивним досвідом. «Я», суб'єкт життєвого досвіду тут замінено на «воно» — тобто на об'єкт володіння. Отже, я трансформував свої відчуття в щось таке, чим я володію: у проблему. Але «проблема» — це абстрактне позначення для всіх видів труднощів. Я не можу мати проблему, тому що це не річ, якою можна володіти, однак вона може володіти мною. Коротше кажучи, я сам трансформував свої почуття у проблему, і тепер мій витвір володіє мною. Такий спосіб висловлення свідчить про приховане, підсвідоме відчуження. Звичайно, можна аргументувати, що безсоння — це фізичний симптом, так само як зубний або головний біль, і що однаково правильно говорити, що в тебе безсоння чи є біль у горлі. Але все ж тут є різниця: зубний або головний біль — це тілесне відчуття, яке може бути більш чи менш інтенсивним, але воно має незначний стосунок до процесів психіки. Хтось може мати болі в горлі через те, що має горло, або болі зубні, бо в нього є зуби. Безсоння ж, на відміну від наведених прикладів, це не тілесне відчуття, а психічний стан, за якого ти не можеш спати. Якщо я говорю «маю безсоння» замість сказати б «я не можу спати», то цим видаю моє бажання відкинути почуття тривоги, неспокою, напруженості, які не дають мені спати. Ми відсторонюємося від ментального феномену, наче це тілесний симптом. Ще один приклад: вираз «я маю велику любов до тебе» — це нісенітниця. Адже любов — не річ, якою хтось може володіти, це процес, внутрішня діяльність, суб'єктом якої є людина. Я можу любити, бути закоханим, але, люблячи, я не володію нічим. Справді ж, чим менше я маю, тим сильніше я можу любити. ПОХОДЖЕННЯ ТЕРМІНІВ




Простота слова «мати» оманлива. Кожна людина щось має: тіло[1], одяг, притулок, а якщо йдеться про сучасну людину, то в неї є авто, телевізор, пральна машина тощо. Без цього практично неможливо жити. Чому ж тоді «мати» виявляється проблемою? Тим часом історія цього слова показує, що воно справді містить проблему. Для тих, хто вірить, що мати — це найбільш природна умова людського існування, може стати повною несподіванкою факт, що в багатьох мовах взагалі відсутній термін на означення слова «мати». Приміром, у давньоєврейській мові «я маю» висловлюється непрямою формою jesh li («це є для мене»). У подібний спосіб поняття володіння виражене в більшості мов. Характерно, що у процесі розвитку мов конструкція «це є для мене» замінювалася словосполученням «я маю», однак зворотного процесу, як вказав Еміль Бенвеніст[2], не спостерігалося. Цей факт наводить на думку, що розвиток слова «мати» відбувався залежно від розвитку приватної власності, причому така залежність не спостерігається в суспільствах, де власністю володіють з метою її використання, тобто вона має вжиткове призначення. Подальші соціолінгвістичні дослідження покажуть, якою мірою ця гіпотеза переконлива. На відміну від поняття «володіти», яке здається доволі простим, поняття «бути» значно складніше і важче для того, аби його зрозуміти. Граматично дієслово «бути» може вживатися кількома різними способами: 1) як зв'язка, наприклад в англійській мові: «І am tall» («Я є високий»), «І am poor» («Я є бідний»), «І am white» («Я є білий»), тобто ця ׳*в'язка виконує роль граматичного вказівника тотожності (багато мов не мають слів для позначення «бути» в цьому сенсі; іспанська розрізняє між постійними якостями, що стосуються сутності предмета, (ser) та випадковими властивостями (estar), які суті предмета не виражають); 2) як допоміжне дієслово для утворення пасивної форми, зокрема в англійській у фразі «І am beaten» («Я побитий») «я» є об'єктом, а не суб'єктом дії (порівняймо з «І beat» — «я б'ю»); 3) у значенні «існувати» — і, як показано в Еміля Бенвеніста, у цьому випадку його слід відрізняти від дієслова «бути», вживаючи останнє як зв'язку для позначення тотожності: «Ці два слова співіснували і завжди можуть співіснувати, лишаючись цілком різними». Дослідження Бенвеніста по-новому висвітлює значення «бути» — як дієслова у власному семантичному значенні, а не як зв'язки. В індоєвропейських мовах «бути» виражається коренем «es», значення якого — «мати існування», «бути належним до реальності». «Існування» і «реальність» визначаються як те, що є справжнім, постійним, правдоподібним. (У санскриті sant — «наявний», «справжній», «добрий», «правильний», найвищий ступінь цього слова sattama — «найкращий».) Отже, «бути» в його етимологічному корені значить дещо більше, ніж просто тотожність між суб'єктом і атрибутом, більше, ніж описовий термін для якогось феномену. «Бути» означає реальність існування того, хто або що є, воно констатує його чи її достовірність і справжність. Твердження, що хтось або щось є, стосується сутності особи або предмета, а не його чи її видимості. З наведеного огляду значень слів «мати» й «бути» можна зробити такі висновки: 1. Під володінням та буттям я розумію не окремі якості суб'єкта, прикладом яких можуть бути твердження «у мене є автомобіль», «я білий» або «я щасливий», а два основних способи існування, два різних види самоорієнтації і орієнтації у світі, дві різні структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває і робить. 2. При існуванні за принципом володіння моє ставлення до світу втілюється у прагнення зробити його об'єктом володіння, в намагання перетворити все і всіх, зокрема і себе самого, у свою власність. 3. Щодо буття як способу існування, то слід розрізняти дві його форми. Одна з них є протилежністю володіння,, як це показано на прикладі Дю Маре, та означає життєлюбність і справжню причетність до світу. Інша форма буття — це протилежність видимості, вона відсилає до справжньої природи, істинної реальності особи чи речі, на відміну від оманливої видимості, як це показано на прикладі етимології слова «бути» (Бенвеніст). ФІЛОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ БУТТЯ

Аналіз поняття «буття» ускладнюється ще й тому, що ця проблема була предметом розгляду багатьох філософськнх праць і питання «Що таке буття?» стало одним із клюнових у західній філософії. Зазначу, що це питання розглядатиметься тут з антропологічної і психологічної точок зору, та все ж буде доречно обговорити його й у філософському ракурсі, оскільки його зв'язок з антропологічною проблематикою очевидний. Навіть короткий огляд уявлень про буття в історії філософії — від досократівської епохи до сучасності — виходить за рамки цієї роботи. Я згадаю лише один найважливіший пункт: щодо розуміння процесу, діяльності і руху як елементів, внутрішньо властивих буттю. Георг Зіммель [101] зауважив: ідея про те, що буття передбачає зміну, тобто буття є становленням, пов'язана з іменами двох найвизначніших і найбільш безкомпромісних філософів періодів зародження і розквіту західної філософії — Геракліта і Гегеля. Сформульоване Парменідом, Платоном і схоластами-«реалістами» положення про те, що буття — це постійна, вічна і незмінна субстанція, протилежна становленню, має сенс лише у випадку, якщо виходити з ідеалістичних уявлень, що думка (ідея) є вищою реальністю. Якщо ідея любові (у розумінні Платона) більш реальна, ніж переживання любові, то можна твердити, що любов як ідея — постійна й незмінна. Але якщо виходити з існування реальних людей, які живуть, люблять, ненавидять, страждають, то можна зробити висновок про те, що нема взагалі жодної істоти, яка б не перебувала у процесі становлення і зміни. Усе живе здатне існувати лише у процесі руху, лише змінюючись. Невід'ємні властивості життєвого процесу — зміна і розвиток. Радикальні концепції Геракліта і Гегеля, що описують життя не як субстанцію, а як процес, мають паралелі у східній філософії, зокрема в буддизмі. У філософії буддизму немає місця для сталої незмінної субстанції, чи то предметного світу, чи то внутрішнього світу особистості. Ніщо не є реальним, окрім процесів[3]. Сучасна наукова думка сприяла відродженню філософських уявлень про «мислення як процес», досліджуючи і застосовуючи їх у царині природничих наук. ВОЛОДІННЯ І СПОЖИВАННЯ




Перш ніж почати обговорення й унаочнення таких способів існування, як володіння й буття, варто згадати про окремий прояв володіння — інкорпорування. Це архаїчна форма оволодіння, прикладом якої може бути поїдання чогось або пиття, — ось що означає інкорпорування. Дитина на певному етапі свого розвитку намагається засунути до рота будь-який предмет, яким вона хоче оволодіти. Це суто дитяча форма володіння, властива вікові, коли дитя ще надто мале для того, аби здійснювати інші форми контролю над власністю. У багатьох різновидах канібалізму можна виявити точнісінько такий спосіб зв'язку між інкорпоруванням і володінням. З'їдаючи людину, канібал вважав, що він таким чином отримує її силу (тому канібалізм можна розглядати як своєрідний магічний еквівалент придбання рабів); людожер вірив, що, з'ївши серце сміливця, набуде його мужності й відваги, а з'ївши тотемну тварину, отримає божественну сутність, символом якої вона є. Ясна річ, більшість об'єктів неможливо інкорпорувати фізично (а ті, стосовно яких це можливо, у процесі засвоєння зникають). Проте є символічні і магічні форми інкорпорування. Якщо я вірю, що інкорпорував образ якогось божества, чи свого батька, чи певної тварини, то цей образ не може зникнути або бути відібраний у мене. Я ніби символічно поглинаю предмет і вірю, що він символічно наявний у мені. Таким чином Фрейд пояснював зміст поняття «над-Я» — як інтроековану суму батьківських заборон і покарань. Таким же чином можна інтроекувати владу, суспільство, ідею, образ: що б не сталося, я ними володію, вони ніби «в моєму нутрі» і назавжди захищені від будь-якого зовнішнього зазіхання. (Слова «інтроекція» та «ідентифікація» часто вживаються як синоніми, але не цілком ясно, чи справді вони відбивають один і той самий процес. Принаймні термін «ідентифікація» слід застосовувати обережно, бо в деяких випадках правильніше було б говорити про наслідування чи підлеглість.) Багато інших форм інкорпорування не пов'язані з фізіологічними потребами, а отже, не є обмеженими. Прагнення проковтнути весь світ є змістом настанов споживацтва. Споживач — це вічне немовля, яке плачем вимагає соски. Такі патологічні явища, як алкоголізм і наркоманія, з очевидністю підтверджують це. Окремо виділяти ці дві людські вади доводиться тому, що вони негативно впливають на виконання людиною її громадських обов'язків. Згубною звичкою є й куріння, однак затятий курець не підлягає аж надто суворому осуду, як алкоголік чи наркоман, бо куріння не заважає особі виконувати її соціальні функції, а «всього лиш» вкорочує віку. Про численні форми споживацтва, які повсякдень бачимо навколо, йдеться в наступних розділах книги. Маю лиш тут зауважити, що атрибути сучасного дозвілля, такі як авто, телевізор, подорожі і секс, є основними об'єктами споживання, і хоч прийнято вважати таке дозвілля активним, правильніше було б назвати його пасивним. Підсумовуючи викладене, споживання можна визначити як форму володіння, і притому чи не найважливішу на сьогодні у розвинених західних країнах. Споживанню властиві суперечливі риси: з одного боку, воно тамує відчуття неспокою, оскільки те, чим особа володіє, не може бути у неї відібране; але, з другого боку, людина змушена споживати все більше й більше, бо спожите з часом перестає приносити задоволення. Сучасні споживачі можуть визначати себе за такою формулою: я є те, чиж я володію і що я споживаю. II. ВОЛОДІННЯ ТА БУТТЯ В ПОВСЯКДЕННОМУ ДОСВІДІ

Оскільки суспільство, в якому ми живемо, присвятило себе набуттю власності й гонитві за прибутком, нам лише зрідка трапляються свідчення такого способу існування, як буття, і більшість людей вбачає у володінні найбільш природний спосіб існування, навіть єдино прийнятний спосіб життя. Тому людині особливо складно збагнути сутність «буттєвої» моделі існування чи бодай зрозуміти, що володіння — це всього лиш одна з можливих життєвих орієнтацій. І все ж коріння обох цих моделей — у життєвому досвіді людини. Обидві вони потребують не абстрактного розгляду; відбиваючись у конкретиці нашого щоденного життя, вони й розгляду вимагають конкретного. Наведені нижче прості приклади проявів принципів володіння й буття у повсякденному житті допоможуть читачам зрозуміти суть цих двох альтернативних способів існування. НАВЧАННЯ




Студенти, які живуть за принципом володіння, можуть слухати лекцію, сприймати слова, розуміти логіку побудови речень і їхній зміст, зрештою, законспектувати до нотатника кожне слово, сказане лектором, потім завчити занотований текст і таким чином скласти іспит. Зміст лекцій не стане частиною їхньої власної системи мислення, не розширить, не збагатить її. Такі студенти просто трансформують слова, почуті на лекції, в записи — в записи окремих думок чи теорій, які зберігатимуть. Студент і зміст лекції так і лишаються чужими один одному, хіба що студент стає власником колекції чиїхось висловлювань (щойно сформульованих або запозичених з інших джерел). Ті студенти, для котрих принцип володіння є домінуючим, мають на меті триматися того, що вони «вивчали», чи то твердо покладаючись на власну пам'ять, чи дбайливо зберігаючи свої записи. Вони не намагаються створювати чи вигадувати щось нове. Насправді ж свіжі думки або ідеї стосовно чого б то не було навіюють особам такого типу великий неспокій, бо все нове змушує їх сумніватися в тій фіксованій сумі знань, якою вони оволоділи. Справді, людину, для якої основний спосіб її стосунків зі світом — володіння, будь-які ідеї, зміст яких важко засвоїти і зафіксувати (в пам'яті або на папері), лякають, як і все, що розвивається і змінюється, тобто не піддається контролю. Зовсім інакшим способом відбувається засвоєння знань студентами, які обрали буття як основний спосіб стосунків зі світом. Почнемо хоча б із того, що вони ніколи не починають слухати курс лекцій, навіть першу з них, будучи tabula rasa. Вони вже розмірковували над проблемами, які становлять предмет лекції, в них відтак виникли власні питання. Вони засвоюють тему, і вона зацікавлює їх. Замість того щоб бути пасивними «приймачами» слів та ідей, вони слухають, вони чують, і, що найважливіше, вони отримують і відгукуються, причому активно і продуктивно. Почуте ними стимулює їх до власних роздумів. У них виникають питання, їм відкриваються нові ідеї і перспективи. Для таких студентів лекції — це живий процес. Усе, що говорить лектор, вони сприймають з цікавістю і вмить зіставляють із життям. Вони не просто знайомляться з новими знаннями, які їм слід взяти з собою додому й вивчити. На кожного з таких студентів лекція справляє певний вплив, якоюсь мірою змінює: після лекції він або вона уже чимось відрізняється від тієї людини, що була до лекції. Звісно, такий спосіб засвоєння знань може бути ефективним лише в тому разі, якщо лектор пропонує матеріал, що стимулює інтерес. Порожні балачки не цікавлять студентів з установкою на буття, і в таких випадках вони вважають за краще не слухати зовсім, а натомість концентруватися на власному інтелектуальному процесі. Тут не зайвим буде хоча б коротко звернути увагу на слово «інтерес», яке в наші дні стало таким безбарвним і зужитим. Основне значення цього слова лежить у його корені: латинське «inter-esse» означає «бути в чомусь або серед чогось». В англійській мові XII—XV століть живий, діяльний інтерес до чогось позначався словом «to list» (прикметник «listy», прислівник «listily». У сучасній англійській мові «to list» вживається тільки в просторовому значенні «а ship lists» (корабель нахилений), а первинний психологічний зміст зберегло лише негативне «listless» (млявий, байдужий, апатичний). Колись «to list» означало «активно прагнути чогось», «бути щиро зацікавленим». Корінь слова той самий, що й у «lust» (сильно, пристрасно бажати чогось), але «to list» означало не пасивну відданість, а вільний і активний інтерес. «То list» — одне з ключових слів книги невідомого автора середини XIV століття «Хмара незнання» [18]. Той факт, що це слово зберегло в мові лише негативне значення, свідчить про зміни в духовному житті суспільства за період із XIII по XX століття. ЗАПАМ'ЯТОВУВАННЯ


Згадка може з'являтися або за принципом володіння, або за принципом буття. Головне, чим різняться ці дві форми, — це тип встановлюваного зв'язку. При згадках за принципом володіння він може бути суто механічним, коли, наприклад, зв'язок між двома послідовними словами визначається частотою їхнього вживання в певному поєднанні. Зв'язок може бути й суто логічним, якщо він побудований на протилежності або подібності понять чи на часових, просторових, кольорових принципах; зв'язки також можуть бути встановлені в параметрах конкретної системи мислення. Згадка за принципом буття являє собою активне нідтворення слів, думок, зорових образів, картин, музики; інакше кажучи, конкретний факт, який треба згадати, поєднується з пов'язаними з ним багатьма іншими фактами. При цьому встановлюються живі зв'язки, а не механічні чи логічні. Поняття пов'язуються одне з одним завдяки продуктивному процесу мислення (або відчування), який активізується у пошуці потрібного слова. Ось простий приклад: якщо зі словом «аспірин» у свідомості зринає поняття «головний біль», то це, вочевидь, є логічна асоціація, більш-менш узвичаєна і загальноприйнята. Якщо ж слова «головний біль» у мене викликають такі асоціації, як «стрес» або «гнів», то причина в тому, що, розмірковуючи над цим станом самопочуття, я інтуїтивно осягнув його справжні причини. Такий тип згадки являє собою акт продуктивного мислення. Вражаючим прикладом цього типу живої згадки є метод вільних асоціацій, запропонований Фрейдом. Люди, які не надто схильні до збереження інформації, можуть пересвідчитися в тому, що пам'ять працюватиме набагато краще, якщо відчувати сильний і безпосередній інтерес. Наприклад, окремі особи згадували слова давно забутої ними іноземної мови, коли життєва необхідність того від них вимагала. Можу засвідчити, що я хоч не володію достатньо доброю пам'яттю, але здатен пригадати зміст сну свого пацієнта, який я аналізував два тижні тому чи навіть і п'ять років тому, якщо доводилося знову зустрітися з ним особисто і зосередитися на його особі. Дарма що за кілька хвилин перед тим я був геть неспроможний пригадати той сон — у цьому не було нагальної потреби. Згадування за принципом буття передбачає відтворення в пам'яті того, що людина колись бачила або чула. Ми самі можемо відчути таке продуктивне відновлення в пам'яті, якщо спробуємо уявити побачене десь обличчя або якийсь краєвид. Згадка не відновиться вмить, негайно; нам треба подумки відтворити цей предмет, нібито оживити його у свідомості. Таке відновлення в пам'яті не завжди дається легко; для повного й точного відтворення обличчя або краєвиду свого часу ми мусили б споглядати його досить пильно. Коли таке згадування відбувається, та людина, чиє лице ми згадуємо, постає перед нами настільки живою, а краєвид — настільки виразним, наче ця постать або цей пейзаж цієї миті фізично присутні перед нами. Прикладом того, як саме відбувається згадування обличчя чи пейзажу за принципом володіння, може стати манера багатьох людей розглядати світлини. Фотокартка править людям лиш допоміжним засобом для розпізнавайня особи чи місця, викликаючи зазвичай реакцію: «Так, це він» або «Так, мені тут доводилося бувати». Для більшості людей фотографія стає відчуженою пам'яттю. Згадування, доручене паперу, є іншою формою відчуженої пам'яті. Нотуючи те, що я бажаю запам'ятати, я набуваю впевненості, що володію інформацією, і тому не роблю спроб утримати її у власній голові. Я впевнений у своїй власності, але лише доти, доки не загублю нотатки, бо тоді я втрачаю і пам'ять про цю інформацію. Я втрачаю також здатність до стійкого запам'ятовування, бо мій банк пам'яті перетворився на екстерналізовану у вигляді нотаток частину мене самого. Враховуючи неймовірні обсяги інформації, які сучасна людина вимушена тримати в пам'яті, неминучим стає такий спосіб зберігання певної частини цього масиву, як записи, замітки, книги тощо. Але тенденція відмови від запам'ятовування шириться непропорційно. Спостерігаючи за собою, легко переконуємося в тому, що при веденні записів здатність до запам'ятовування знижується. Тут нам мають стати в пригоді кілька типових прикладів. Щодня в магазині ми можемо спостерігати, зокрема, такий. Щоб елементарно скласти дві чи три цифри, продавець застосовує калькулятор, замість того щоб порахувати про себе. Або звернімося до навчального процесу. Викладачам добре відомо, що студенти, які ретельно записують кожну фразу, навряд чи зрозуміють і запам'ятають лекцію краще, ніж ті, що покладаються на власні здібності і принаймні здатні затямити головне. Так і музиканти знають, як важко запам'ятати музичний текст без партитури тим, хто з легкістю читає ноти з аркуша[4]. (Тосканіні, обдарований феноменальною пам'яттю, є прикладом музиканта, орієнтованого на принцип буття.) І, зрештою, заключний приклад: у Мехіко я спостерігав неписьменних людей (а також тих, хто рідко вдається до записів), які мають набагато крашу пам'ять, ніж блискуче освічені жителі індустріально розвинутих країн. Цей факт, окрім усього іншого, наводить на думку, що грамотність не є самим лише благом, як її подають, а надто ж коли люди використовують її тільки для того, аби читати тексти, які збіднюють їхню уяву і здатність відчувати. РОЗМОВА

Відмінності між принципами володіння й буття можна відстежити на прикладі двох діалогів. Уявімо собі спочатку типову картину суперечки, що виникла під час бесіди двох осіб: одна з них, А, має думку X, інша, Б, має думку Y, і обидві ототожнюють себе зі своїми думками та захоплено відшукують вагоміші аргументи, аби відстояти особисту точку зору. Жоден з диспутантів не збирається її змінювати і не сподівається, що опонент змінить свою. Кожен остерігається змінювати власні погляди, перш за все тому, що вони є його володінням і відмовитися від них означає те саме, що відмовитися від власності, отже — збідніти. Дещо іншу картину бачимо у випадку, коли розмова не уподібнюється до суперечки. Кому не знайомі почуття, які виникають при зустрічі з особою видатною чи знаменитою, чеснотами якої ми вражені або просто зацікавлені щось отримати завдяки цьому контакту: гарну роботу, любов, захоплення? За подібних обставин більшість із нас відчувають принаймні легке хвилювання і нерідко «готують» себе до важливої зустрічі — обмірковують, що за тема могла б зацікавити співрозмовника, як почати розмову, а деякі навіть складають план тієї її частини, яка відводиться їм особисто. З другого боку, вони підбадьорюють себе, згадуючи свої надбання: минулі успіхи, особисту чарівливість (або — здатність викликати острах, якщо такий талант видається ціннішим), підносять подумки своє становище в суспільстві, зв'язки, зовнішність і вбрання. Інакше кажучи, вони зважують свої чесноти і досягнення та, відповідно оцінивши, в бесіді демонструють їхню вартість, наче це крам, викладений на продаж. Добре володіючи таким мистецтвом, людина насправді здатна справити враження на багатьох, хоча це враження лишень частково стане результатом вдалого виконання обраної ролі, а більшою мірою завдячить невмінню оточуючих розбиратися в людях. Якщо виконавець не виявить майстерності, його «виступ» видасться неоковирним, фальшивим і нудотним та не викличе зацікавленості. Принципову протилежність цьому типу людей являють собою ті, хто до будь-якої ситуації підходить без попередньої підготовки і не застосовує жодних засобів для підтримання впевненості в собі. Реакція таких є спонтанною й результативною; вони забувають про себе, про свої знання і становище в суспільстві. Їхнє «Я» не перешкоджає їм, і саме тому вони спроможні сприймати іншу людину та її думки всім своїм єством. У них народжуються нові ідеї, бо вони не тримаються за жодну і вміють віддавати. Люди, зорієнтовані на володіння, покладаються на те, що вони мають, тоді як орієнтовані на буття спираються на те, ким вони є: живими створіннями, які відважилися лишатися собою і реагувати безпосередньо, що є запорукою народження чогось нового у процесі розмови. Вони безоглядно поринають у розмову, бо не скуті тягарем власності і не клопочуться через те, що мають. Властива їм жвавість нерідко заразлива і допомагає співрозмовнику подолати власний егоцентризм. Отож-бо бесіда зі своєрідного товарообміну (за товар тут править інформація, знання або ж суспільне становище) перетворюється на діалог, в якому нема переможених. Суперники стають партнерами, які однаковою мірою отримують задоволення від спілкування і розходяться з радістю в душі, а не з тріумфом перемоги чи гіркотою поразки — з почуттями, однаково безплідними. (У психоаналізі саме така здатність лікаря підбадьорити пацієнта, пробудити в ньому інтерес до життя є надзвичайно важливим чинником терапії. Самі по собі психоаналітичні інтерпретації не спричинять ефекту, якщо лікування відбуватиметься в бездушній і похмурій атмосфері.) ЧИТАННЯ

Наведеці вище міркування про бесіду стосуються також і читання, яке являє собою (принаймні має являти) бесіду між автором і читачем. Ясна річ, у читанні (втім, як і в особистій розмові) великого значення набуває те, хто є автором (співрозмовником). Читати дешевий роман, який не вирізняється високим художнім рівнем, — те ж саме, що й марити. Таке читання не викрешує продуктивної реакції, текст просто поглинається, ніби якесь телевізійне шоу чи хрумка картопля, яку ми жуємо, споглядаючи його. Але роман, скажімо, Бальзака може надихнути на плідну внутрішню роботу, викликати щире співпереживання — адже таке читання відбувається за принципом буття. Між тим у наш час більшість людей читає за принципом володіння, просто споживаючи літературний продукт. Коли цікавість збуджена, читач прагне дізнатися фабулу роману, його сюжет, а також відповіді на конкретні питання: чи лишиться герой живим, чи загине, чи буде спокушена героїня, а чи ні. Роман відіграє роль своєрідного збудника для читача, кульмінація переживань якого припадає на щасливий або трагічний фінал. Дізнавшись, чим усе завершується, читач стає володарем історії, майже настільки ж реальної, начебто вона належить до його власних спогадів. Але обрії знання від того не розширились; дійові особи роману так і лишилися незрозумілими, і глибоке осягнення людського єства чи власної сутності т;ак і не відбулося. Аналогічним способом можна читати навіть книги з філософії або історії. Техніка їхнього читання формується (або, точніше, деформується) у процесі навчання. Мета звичайної школи — забезпечити кожного учня певним обсягом «культурної власності» і наприкінці навчання видати йому документ, який посвідчує принаймні мінімальні надбання. Студентів навчають прочитувати книгу таким чином, щоб вони могли відтворити основні думки автора. Платона, Арістотеля, Декарта, Спінозу, Лейбніца, Канта, Хайдеггера, Сартра студенти «знають» саме в такий спосіб. Відмінність між середньою школою та аспірантурою полягає головним чином в обсягах надбаної культурної власності, відповідних до обсягів власності матеріальної, що нею згодом володітиме випускник аспірантури. Так звані відмінники — це учні, здатні якнайточніше повторити думку кожного з авторитетних філософів; вони схожі на добре поінформованих гідів якогось музею. Те, що виходить за межі такого привласненого знання, на їхню думку, не варте вивчення. Вони не вчаться подумки спілкуватися з філософами, розпитувати їх; вони не вчаться помічати властиві тим чи тим авторам суперечності і розуміти, де автор свідомо чи несвідомо оминув спірні або проблемні питання; вони не вчаться розрізняти нові ідеї, генеровані самим філософом, і відбитки в його творах сучасного йому «здорового глузду», відповідного добі; вони не вчаться дослухатися до автора, щоб розпізнати, коли його слова йдуть лише від розуму, а коли — від розуму і серця; вони не вчаться розпізнавати щирість чи лукавство автора і ще багато чого іншого. Люди, які читають за принципом буття, часто змушені переоцінювати визнані всіма книги, не відчуваючи за ними ніякої цінності (або визнаючи її як вкрай обмежену). Або ж вони здатні глибоко зрозуміти зміст, іноді навіть глибше за самого автора, який, між іншим, вважає все написане ним надзвичайно важливим. ВЛАДАРЮВАННЯ


І ще один приклад добре ілюструє відмінність між принципами володіння й буття — це реалізація влади. Тут найсуттєвішим є розрізнення між такими поняттями, як «володіти владою» та «бути владою». Либонь, майже всі ми в певних ситуаціях мусимо застосовувати владу. Зокрема при вихованні дітей — з метою захистити своїх нащадків від небезпек і дати їм необхідні настанови щодо поведінки в різноманітних ситуаціях. Для більшості чоловіків патріархального суспільства жінка також є об'єктом влади. В бюрократичних, ієрархічно організованих суспільствах, на взірець нашого, владу здійснюють за допомогою більшості громадян, виняток становлять хіба що люди найнижчого соціального прошарку, які самі є об'єктами влади. Наше розуміння влади відповідає тому або тому способу існування, але воно залежить від усвідомлення того, що досить розлогий термін «влада» має два цілковито різних тлумачення: адже вона може бути або раціональною, або ірраціональною. Раціональна влада базується на компетентності і сприяє зростанню людини, яка її реалізує. Ірраціональна влада тримається на примусі і служить для експлуатації того, хто їй підлягає. Цю відмінність я розглянув у книзі «Втеча від свободи» [37]. У примітивних суспільствах мисливців і збирачів керування здійснює уповноважена особа, достатньо компетентна для того, аби, за загальним визнанням членів спільноти, нести цей тягар. За якою саме компетенцією визначаються претенденти, залежить від конкретних обставин; зазвичай цінними вважаються життєвий досвід, мудрість, великодушність, майстерність, презентабельність, відвага. Чимало племен не мають постійного керівництва, його призначають, коли виникає потреба. Або ж існують різновиди влади для окремих царин життя: ведення війн, здійснення релігійних обрядів, розв'язання суперечок. Послаблення або зникнення чеснот і потужностей, на яких тримається влада, веде до її занепаду. Таку форму керівництва можна спостерігати в суспільствах приматів, де компетентність часто визначається не фізичною силою, а такими рисами, як досвід і «мудрість». Завдяки дотепному експерименту з мавпами X. М. Р. Дельгадо [20] у 1967 р. продемонстрував, як домінантна тварина вмить позбавляється влади, якщо бодай на мить втратить властивості, що забезпечували її компетенцію. Влада за принципом буття спирається не лише на наявність у претендента необхідної компетентності щодо виконання певних соціальних функцій, а й на вимогу високого особистісного розвитку претендента. Такі люди випромінюють авторитетність і не потребують щоразу доводити свою силу наказами, погрозами і підкупами. Не слова і вчинки, а сам образ таких високорозвинених індивідуумів — промовисте свідчення того, якого рівня розвитку може досягти людина. Такими були великі Вчителі людства; подібні до них, хоч і не такі досконалі, особистості трапляються на всіх рівнях освіти, серед представників найрізноманітніших культур. (Усе це має прямий стосунок до проблеми виховання. Якби самі батьки були більш розвиненими і послідовними людьми, навряд чи авторитарний і демократичний підходи до виховання були б такі поляризовані. Потребуючи авторитету, який здійснював би свою владу методом буття, дитина реагує на нього з величезною готовністю; але ж вона постає проти тиску та зневажливого ставлення з боку людей, поведінка яких вказує на відсутність того виховання, яке вони намагаються нав'язати дитині.) В ієрархічно організованих суспільствах, значно більших і складніших, ніж племена мисливців та збирачів, базована на компетенції влада поступається місцем владі соціального статусу. Це не означає, що чинна влада безперечно некомпетентна; це лиш значить, що компетентність не є її невід'ємним елементом. У багатьох випадках ці дві категорії геть не пов'язані між собою: наприклад, якщо ми беремо до розгляду владу монарха, компетентність якого визначається властивостями, зумовленими лиш випадковим поєднанням генів; прибрати владу до рук здатен і аморальний злочинець за допомогою вбивств і зради; а в сучасних демократичних суспільствах в управління можуть потрапити люди, обрані завдяки чи то фотогенічній зовнішності, чи то сумі грошей, яку вони спроможні витратити на виборчу кампанію. Проте серйозні проблеми постають навіть тоді, коли влада заснована на компетентності: керівник може бути обізнаним у якійсь одній галузі і не тямити в іншій. Приміром, державний діяч має талант військового стратега, а в умовах миру проявляє повну безпорадність; чесний і мужній на початку кар'єри керівник із плином часу може втратити ці чесноти, не встоявши перед спокусами влади; старість або фізичні недуги також спроможні призвести до певних деформацій. Окрім того, слід взяти до уваги, що членам маленького племені значно легше оцінити поведінку наділеного владою одноплемінника, аніж мільйонам громадян нашої країни, які формують уявлення про свого кандидата за допомогою майстерної підробки, штучного образу, створеного зусиллями спеціалістів із реклами і пропаганди. Незалежно від причин втрати характеристик, що забезпечують компетентність, у найчисленніших та жорсткоієрархічних суспільствах відбувається процес відчуження влади. Спочатку реальна або уявна компетентність влади переноситься на уніформу або владний титул. Якщо можновладець вбраний у відповідний мундир або пишається відповідним титулом, зовнішні ознаки компетентності підміняють справжні владні характеристики. Король (скористаємося цим титулом як символом влади саме такого типу) може виявитися дурнем, обмеженою і злою людиною, тобто гранично некомпетентним для того, щоб владарювати, але в нього є влада. Допоки він володіє королівським титулом, вважається, що він має властивості, аби владарювати. Навіть якщо король голий, усі вірять, що на ньому розкішне вбрання. Люди сприймають мундири й титули за реальні ознаки компетентності, але це не відбувається просто так, само по собі. Володарі цих символічних ознак влади та їхні поплічники видобувають із цього вигоду, а тому мусять притамувати в підлеглих здатність реалістично і критично мислити, присилувати їх повірити у фікцію. Кожному, хто не полінується замислитися над цим, стають очевидними махінації пропагандистської машини, а також методи придушення критики; відомо, яким покірним і податливим робиться розум, приспаний зужитими слоганами, і якими безсловесними стають люди, втрачаючи незалежність, надію на справедливість і довіру до самих себе. Фікція, в яку вони повірили, затьмарила їм дійсність. ВОЛОДІТИ ЗНАННЯМ І ЗНАТИ


Принципи володіння та буття діють і у сфері знання, й відмінність між ними можна описати двома формулюваннями: «У мене є знання» та «Я знаю». Володіння знанням передбачає здобуття та збереження наявних знань (інформації); а от знання в сенсі буття — функціональне, це лише засіб, складова процесу продуктивного мислення. Пізнання за принципом буття має свої особливості, і зрозуміти їхню сутність нам допоможуть прозріння великих мислителів, серед яких — Будда, юдейські пророки, Ісус, Мейстер Екхарт, Зиґмунд Фрейд і Карл Маркс. На їхню думку, знання починається з усвідомлення оманливості нашого звичайного чуттєвого сприйняття, з усвідомлення невідповідності людських уявлень про фізичну реальність, власне, «істинній реальності» — переважно в тому сенсі, що більшість людей живе у напівсні, не здогадуючись, що значна частина того, що вони сприймають за істину або вважають очевидним, — усього лиш ілюзія, породжена сугестивним впливом їхнього соціального оточення. Таким чином, справжнє знання починається з руйнації ілюзій, з розчарування (ervt-tauschung). Знати — означає проникнути за внутрішню оболонку явища до самого його коріння, відповідно й до його причин; знати — це «бачити» дійсність такою, якою вона є. Знання як спосіб буття не передбачає володіння істиною, але воно передбачає занурення в глиб реальності, де, зберігаючи критичну позицію, можна було б підступити до істини якнайближче. Здатність творчо проникати в сутність явищ виражає давньоєврейське слово jadoa, що означає пізнати й любити, в сенсі чоловічої сексуальності. Будда, званий Просвітленим, закликає людей прокинутися і звільнитися від ілюзії, ніби жадоба матеріального може привести до щастя. Юдейські пророки також закликають людей пробудитися від сну й усвідомити, що ідоли, яким вони поклоняються, — це їхні власні створіння і вони примарні. Ісус проголошує: «Істина зробить вас вільними!» Мейстер Екхарт щораз повертається до теми пізнання, зокрема розмірковуючи про Бога: «Знання — це не якась певна думка; але воно радше прагне зірвати (всі покрови) і безкорисливо, у наготі своїй лине до Бога, аж поки не досягне і не осягне його» [14, с. 243]. («Нагота» і «нагий» — улюблені слова Мейстера Екхарта, так само, як і його сучасника, невідомого автора книги «Хмара незнання».) Згідно з Марксом, людина має позбавитися ілюзій і створити такі умови, за яких вони будуть непотрібними. Концепція самопізнання Фрейда також ґрунтується на ідеї руйнації ілюзій («раціоналізації») з метою збагнути неусвідомлену реальність. (Цього останнього з філософів-просвітників можна назвати революційним мислителем — у розумінні філософії Просвітництва XVIII, а не XX століття.) Усі згадані мислителі переймалися питанням порятунку людства; всі вони піддавали критиці загальноприйняті стереотипи мислення. Для них мета знання — не достовірність «абсолютної істини», з якою людина почувала б себе комфортно, а процес самоутвердження людського розуму. Для тих, хто знає, незнання рівнозначне знанню, оскільки і те, й інше є частиною процесу пізнання, щоправда, в цьому випадку незнання не тотожне бездумному неуцтву. Знати оптимально за принципом буття — це знати глибше, а за принципом володіння — мати більше знань. Сучасна система освіти переважно орієнтована на те, щоб навчити людей набувати знання ніби якесь майно, так чи інакше пропорційне тій власності і тому суспільному становищу, яке вони, швидше за все, посядуть у майбутньому. Отримуваний мінімум знань достатній для того, аби люди могли належним чином виконувати свої службові обов'язки. На додаток для плекання власної значущості кожен отримує в окремій упаковці «знання-люкс», причому розмір такого пакунка обумовлений кар'єрними перспективами цієї особи в майбутньому. Навчальні заклади — це фабрики, де виготовляються подібні пакунки зі «всебічними» знаннями, хоча самі школи зазвичай стверджують, що їхня мета — ознайомити учнів з видатними досягненнями людського розуму. Чимало коледжів проявляють особливу винахідливість у поширенні таких ілюзій. Від філософії й мистецтва Стародавньої Індії до екзистенціалізму і сюрреалізму — чого лише не пропонує цей «шведський стіл знань» покуштувати учням — кавалок того, кавалок цього, їх заохочують почувати себе вільно і невимушено, а тому не спонукають зосередитися на якійсь одній дисципліні і навіть не вимагають дочитувати книгу до кінця. (Радикальна критика Айвана Ілліча [65] виразно виявила безліч недоліків цієї системи навчання.) ВІРА

Залежно від того, за яким принципом — володіння чи буття — використовується поняття «віра», воно може мати два цілком відмінні значення — в релігійному, політичному чи особистому плані. У першому випадку віра — це володіння певною відповіддю, яка не потребує жодних раціональних доказів. Відповідь ця складається зі створених іншими людьми формулювань, які особа сприймає лише тому, що вона цим іншим, як правило бюрократії, підлягає. Це створює відчуття впевненості, засноване на реальній (або тільки уявній) силі бюрократії, і мовби забезпечує перепустку, що дозволяє долучитись до великої групи людей. Готова відповідь вивільняє людину від складного завдання самостійно мислити і приймати рішення: особа стає одним із щасливих володарів справжньої віри (beati possidentes). Віра за принципом володіння надає впевненості, вона претендує на утвердження абсолютного неспростовного знання, яке є правдоподібним, оскільки могутність його прибічників і захисників здається непохитною. Справді, хіба кожен не віддав би перевагу впевненості, якби натомість потрібно було лише відмовитися від своєї незалежності? Бог, що споконвічно уособлював найвищу цінність нашого внутрішнього досвіду, при орієнтації на володіння перетворюється на ідола. Як вважали пророки, ідол — це створена нами річ, на яку ми проектуємо свою силу, збіднюючи при цьому самих себе. Ми підкорюємося власному творінню, і через таке підкорення відбувається у відчуженій формі наше спілкування із самими собою. Оскільки ідол — це річ, я можу володіти ним, але водночас він володіє мною, тому що я корюся йому. Як тільки Бог перетворюється на ідола, властиві Богу риси стають такими ж чужими моєму особистому досвіду, як політичні доктрини. Цього ідола можна підносити як Милосердного Бога й одночасно вершити його іменем будь-які жорстокості; так само відчужена віра в людську солідарність відкидає всі вагання й сумніви, підштовхуючи людей до найбільш нелюдських вчинків. Хто бажає набути впевненості, хто хоче мати готові відповіді на всі життєві питання, не намагаючись шукати їх самотужки, той вірить за принципом володіння. Цілковито інше явище — віра за принципом буття. Чи можна жити без віри? Хіба не мусить немовля довіритися материнським грудям? Хіба всі ми не повинні вірити в інших, у тих, кого любимо, зрештою, в самих себе? Чи можемо ми жити без віри у справедливість норм нашого життя? Справді, без віри нас охоплюють безсилля, безвихідь, страх. Віра за принципом буття — це передусім не вірування в певні ідеї (хоча і це буває також), а внутрішня орієнтація, певна позиція людини. Правильніше було б говорити: людина у вірі, а не — у неї є віра. (Теологія розрізняє віру, яка є довірою (fides quae creditur), і віру як довіру (fides qua creditur), відбиваючи аналогічну відмінність між змістом віри й актом віри.) Можна вірити собі й іншим людям, релігійна людина може вірити в Бога. Бог Старого Заповіту — це насамперед заперечення ідолів, яких людина може мати. Припустімо, що поняття Бога формувалося за аналогією з якимось східним володарем, але воно від самого початку трансцендентне. Бог не мусить мати імені, не можна робити жодних зображень Бога. З розвитком юдаїзму і християнства на порядку денному постає повна деідолізація Бога, а точніше, ведеться боротьба з небезпекою перетворення його на ідола, задля чого постулюється неможливість будь-яких тверджень про якості Бога. У християнському містицизмі — від псевдо-Діонисія Ареопагіта до невідомого автора книги «Хмара невідання» і Мейстера Екхарта — це відбувається радикальніше; поняття Бога набуває рис концепції, в якій Бог фігурує як Сдине Божество (Ніщо), таким чином долучаючись до уявлень, відтворених у Ведах і неоплатонічній філософії. Подібна віра в Бога підтримується в людині властивим їй внутрішнім чуттям божественних якостей у самій собі; це безперервний процес активного породження самого себе, або, за Мейстером Екхартом, вічного народження Христа всередині нас. Моя віра в самого себе, в інших, у людство, зрештою, в нашу спроможність стати людьми в повному сенсі цього слова також передбачає впевненість, але ця впевненість базується на моєму власному досвіді, а не на підкоренні якомусь авторитету, який наказує, у що мені вірити. Це впевненість в істині, яка не може бути доведена за допомогою раціональних неспростовних фактів; а втім, у мене є власні суб'єктивні підстави бути в ній упевненим. (В івриті віра позначається словом emunah — «упевненість»; amen означає «воістину, безперечно».) Впевнений у порядності якоїсь людини, я все ж не можу довести, що вона збереже свою чесність у майбутньому; і якби вона лишилася чесною до самої смерті, то навіть це не могло б спростувати позитивістську впевненість у можливості морального падіння цієї людини, якби вона прожила довше. Моя впевненість вкорінена у глибокому знанні інших людей і власному досвіді любові та чесності. Таке знання можливе лишень настільки, наскільки я здатен абстрагуватися від власного «Я» і побачити іншу людину такою, якою вона є, розпізнати структуру її характеру, її індивідуальні риси і водночас загальнолюдську сутність. Так я дізнаюсь, на що здатна людина, на що — ні і чого вона ніколи не зробить. Я, звичайно, не беруся передбачити всю її поведінку в майбутньому, але основні лінії поведінки можна визначити наперед, адже вони вкорінені в таких рисах характеру, як чесність, почуття відповідальності тощо (див. розділ «Віра як риса характеру» у книзі «Людина як вона є» [40]). Така віра базована на фактах, отже, вона раціональна. Але ці факти неможливо довести методами традиційної позитивістської психології; лише я, жива людина, є інструментом, здатним їх «зареєструвати». ЛЮБОВ

Слово «любити» так само можна розуміти у двох різних значеннях, залежно від того, чи то йдеться про любов за принципом володіння, а чи за принципом буття. Чи можна мати любов? Якби можна було, любов скидалася б на річ або субстанцію, які можна перетворити на власність. Справді ж такої речі, як «любов», не існує. Це абстракція, можливо, це неземна істота або богиня — але нікому досі не пощастило побачити її на власні очі. В реальності існує тільки акт любові. Любити — це плідна активність у дії, і вона передбачає прояв інтересу й піклування, а також пізнання, душевний відгук, вияв почуттів, насолоду і може бути спрямована на людину, дерево, картину, ідею. Вона дарує наснагу і відчуття повноти життя. Це процес самооновлення й особистісного росту. Любов за принципом володіння передбачає позбавлення свободи й утримання під контролем того, хто є об'єктом такої «любові». Вона не дарує життя, а натомість душить, знесилює, убиває його. Коли люди розводяться про свою любов, вони зазвичай просто зловживають словом, аби приховати правду про те, що насправді вони любові не відчувають. Чи так уже й багато батьків люблять власних дітей? Питання лишається без відповіді. Ллойд де Моз [22] оприлюднив зафіксовані (протягом двох останніх тисячоліть у Західному світі) свідчення жахливих проявів жорстокості батьків стосовно рідних дітей, від фізичних знущань до наруги над психікою, від байдужості до відвертого привласнення і садизму, — ці кричущі факти наводять на думку, що люблячі батьки є радше винятком, ніж правилом. Те ж саме можна сказати і про шлюби. Чи побудовані вони на коханні, чи, згідно з традиціями минулого, на існуючих звичаях, чи то є шлюб за розрахунком, — справжня подружня любов є винятком. Розрахунок, звичай, спільні економічні інтереси, спільні діти, взаємозалежність чи взаємна ненависть і острах — усе це видається за «любов», аж поки хтось із партнерів чи обидва не зізнаються, що вони не люблять і ніколи не любили одне одного. Сьогодні можна помітити певний прогрес у цьому питанні; люди почали дивитися на життя більш реалістично і тверезо й визнають, що сексуальний потяг — ще не кохання, а теплі, хай навіть не надто близькі взаємини з друзями — теж прояв любові. Внаслідок появи нових поглядів люди стали відвертішими, а також почали частіше міняти партнерів. Це не свідчення того, що кохання виникає частіше; нові патнери можуть любити одне одного так само мало, як і колишні. Перехід від закоханості до ілюзії «володіння» любов'ю можна часто спостерігати з усіма конкретними подробицями на прикладі пар, які «впали у кохання». (У «Мистецтві любові» [44] я вказував на суперечливість терміна falling in love (впасти в любов). Оскільки любов є формою плідної активності, можна перебувати у стані любові чи подорожувати нею, але не «впадати» в неї, адже це передбачає пасивність.) Під час залицяння обоє ще не впевнені одне в одному, але кожне намагається підкорити іншого. Обоє сповнені життя, привабливі, цікаві, навіть прекрасні — повнота життя завжди надає обличчю чарівності. Обоє ще не заволоділи одне одним, отож енергія кожного з них спрямована на те, щоб бути, тобто віддавати іншому і стимулювати його. Одруження докорінно змінює ситуацію. Шлюбний контракт надає кожній із сторін виняткове право на володіння тілом, почуттями й увагою партнера. Вже зникла потреба когось завойовувати, бо любов перетворилась на щось, чим людина володіє, — на власність. Пара припиняє докладати зусиль до того, аби бути привабливими і викликати любов, тож, як результат, обоє починають набридати одне одному і їхня краса зникає. Вони розчаровані і стурбовані. Хіба ж вони вже не ті люди, якими були раніше? Чи не допустилися вони помилки? Кожен зазвичай відшукує причину змін у своєму партнері і почуває себе ошуканим. Жоден з них не бачить, що тепер вони вже не ті самі, якими були в період закоханості; хибне уявлення, за яким любов можна привласнити, призвело до того, що вони перестали любити. І замість того щоб любити, вони тепер разом вдовольняються почуттям власництва — мають дім, гроші, дітей, репутацію. Отже, в деяких випадках шлюб, збудований на любові, перетворюється на таке собі «спільне підприємство», в якому егоїзм одного сполучається з егоїзмом іншого й утворює якусь цілісність — «сім'ю». Якщо в парі не подолане прагнення відродити колишнє кохання, в одного з партнерів може виникнути ілюзія, нібито новий партнер (або партнери) зможе вдовольнити його жагу. Йому видається, ніби єдине, що йому потрібне, — це любов. Але для таких людей любов не є виявом буття; це богиня, якій вони хочуть підкорятися. Така любов неминуче зазнає поразки, адже «любов — дитя свободи» (стверджує старовинна французька пісня); прихильник богині кохання стає пасивним і байдужим, перетворюється на надокучливу істоту, яка втратила рештки своєї колишньої звабливості. Проте не можна не визнати, що для двох закоханих одне в одного людей шлюб може стати й найліпшим рішенням. Труднощі полягають не в одруженні, а у власницькій екзистенційній сутності обох партнерів і — доконечно — всього суспільства. Прихильники таких сучасних форм спільного життя, як груповий шлюб, зміна партнерів, груповий секс тощо, намагаються, на мій погляд, усього лиш ухилитися від складнощів любовних стосунків, лікуючи нудьгу за допомогою щораз нових стимулів та прагнучи володіти якомога більшою кількістю коханців, замість того щоб навчитися любити бодай одного. (Див. обговорення різниці між стимулами, які «підвищують активність» і, навпаки, «посилюють пасивність», у X розділі моєї книги «Анатомія людської деструктивності» [54].) III. ПРИНЦИПИ ВОЛОДІННЯ ТА БУТТЯ У СТАРОМУ І НОВОМУ ЗАПОВІТАХ ТА У ТВОРАХ МБЙСТБРА БКХАРТА

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка