Книга І (квітень червень) It's a Barnum and Bailey world



Сторінка1/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.11 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Харукі МУРАКАМІ

1Q84

КНИГА І

(квітень — червень)
It's a Barnum and Bailey world

Just as phony as it can be,

But it wouldn't be make-believe

If you believed in me.

(«It's Only a Paper Moon», E. Y. Harburg amp; Harold Arien)[1]
Розділ 1

(про Аомаме)

Нехай видимість не введе в оману

Радіоприймач таксі на ультрависоких частотах передавав програму класичної музики — «Симфонієту» Яначека. Звичайно, не можна сказати, що така музика була ідеальною, щоб слухати її в автомобілі, який застряг у дорожньому заторі. Та водій, здається, до неї особливо й не прислухався. Він, чоловік середніх літ, тільки мовчки вдивлявся в неперервну вервечку автомобілів перед собою, наче досвідчений рибалка, що, стоячи на носі човна, вгадує, яку біду віщує вранішнє сонце. А от Аомаме, глибоко занурившись у заднє сидіння, злегка приплющивши очі, слухала музику.

Цікаво, скільки людей на світі, почувши початок «Симфонієти», могли б догадатися, що ця музика належить Яначеку? Мабуть, зовсім мало або майже ніхто. А от Аомаме могла.

Яначек написав цю невелику симфонію 1926 року. Її початкова тема, за його задумом, мала служити фанфарою на великих спортивних святах. Аомаме уявила собі Чехословаччину 1926 року. Скінчилася Перша світова війна, країна нарешті звільнилася від тривалого панування монархії Габсбургів, люди пили плзеньське пиво в пивничках, виробляли нові кулемети й насолоджувалися короткочасним миром, що прийшов у Центральну Європу. Два роки тому, натерпівшись життєвих злигоднів, помер Франц Кафка. А невдовзі хтозна-звідки мав з'явитися Гітлер і вмить проковтнути цю затишну прекрасну країну, однак ще ніхто не знав, що станеться таке жахіття. Можливо, найважливіше судження, яке історія відкриває людям, полягає в тому, що «тоді ніхто не знав, що буде в майбутньому». Слухаючи музику, Аомаме уявляла собі, як вільний вітер гуляє рівнинами Богемії, й роздумувала над перипетіями історії.

1926 року помер імператор Тайсьо, настала епоха Сьова. І на Японію от-от мали насунутися похмурі неприємні часи. Закінчувалося коротке інтермецо модернізму й демократії, набирав сили фашизм.

Крім спорту, Аомаме любила тільки історію. Читанням романів не дуже захоплювалася, могла читати хіба що книжки на історичну тему. В історії їй подобалося те, що всі історичні факти загалом прив'язувалися до певного часу й місця. Дати запам'ятовувала надзвичайно легко, без зубріння. Вони автоматично спливали в голові, якщо вона схоплювала зв'язок у часі між різними подіями. У звичайній середній школі та середній школі вищого ступеня на іспитах з історії вона завжди отримувала найвищу оцінку. Вона щоразу дивувалася людям, які не запам'ятовують історичних дат. Чого це вони, мовляв, не можуть зробити такої простої речі?

Аомаме — це її справжнє прізвище. Її дід з батькового боку родом з префектури Фукусіма. Казали, що в цьому гірському містечку чи селі залишилося декілька людей з таким прізвищем. Однак вона ще ні разу там не побувала. Ще до її народження батько розірвав стосунки з ріднею. Те ж саме зробила мати. А тому Аомаме ніколи не бачила своїх предків — діда й баби. Вона рідко подорожувала, та коли випадала така нагода, то мала звичку розгортати в готелі телефонний довідник і перевіряти, чи немає в ньому людей з прізвищем Аомаме. Але в жодному великому чи малому місті, куди потрапляла, досі не знайшла жодної такої особи. І тоді вона щоразу почувалася такою ж самотньою, як людина, викинута напризволяще в океан.

Називати своє прізвище їй завжди було важко. Щоразу, коли вона його вимовляла, співрозмовник поглядав на неї трохи здивованими або розгубленими очима. «Аомаме-сан?[2]» — «Так, Аомаме». Вона часто мала клопіт з прізвищем на роботі, бо доводилося подавати візитну картку. Тоді співрозмовник часто пильно придивлявся до неї — так, ніби йому раптом передали листа з повідомленням про нещастя. Коли Аомаме вимовляла своє прізвище у телефонну слухавку, то іноді на тому кінці телефонної лінії чула хихотіння. Коли у чекальні якоїсь державної чи громадської установи або лікарні її викликали за прізвищем, то присутні люди підводили голови й позирали в її бік — мовляв, цікаво, який вигляд має особа з прізвищем Аомаме.

Інколи її помилково називали Адамаме або Сорамаме.[3] А тому щоразу вона поправляла: «Ні, не Адамаме (Сорамаме), а Аомаме. Зрештою, воно схоже на моє справжнє прізвище». І тоді співрозмовник, вдавано посміхаючись, просив вибачити, але казав: «Утім, дивне прізвище, еге ж?» За тридцять років життя їй не один раз доводилося чути таку фразу. «Якби я не народилася з таким прізвищем, то моє життя, мабуть, відрізнялося б від теперішнього. Якби я мала таке звичайне прізвище, як Сато, Танака або Судзукі, то дивилася б на світ трохи поблажливішим поглядом. Можливо».

Аомаме, заплющивши очі, прислухалася до музики. В її голову проникали чарівні звуки, що лилися в унісон з духовими інструментами. Потім вона зненацька спіймала себе на думці, що як для радіоприймача в таксі якість звуку надто висока — хоча гучність невелика, проте звук глибокий і виразно чути обертони. Аомаме розплющила очі й, подавшись уперед, помітила в заглибині щитка управління автомобільний стереоприймач. Зовсім чорний, він яскраво й гордовито виблискував. Назву виробника вона не могла прочитати, але з його зовнішнього вигляду зрозуміла, що він першокласний. З багатьма ручками й кнопками, із зеленими цифрами на панелі. Можливо, останнє слово техніки. Безперечно, такою аудіоапаратурою звичайна юридична особа не забезпечувала свого таксі.

Аомаме ще раз оглянула салон. Сівши в таксі, вона довго про щось думала й не звернула уваги, що з будь-якого погляду його оздоблення — незвичайне, вищого ґатунку, сидіння надзвичайно зручне. Та найголовніше — всередині тиша. Звукоізоляція, напевно, така досконала, що жоден звук знадвору сюди майже не долинав. Виникало відчуття, наче перебуваєш у радіостудії, забезпеченій звукоізоляцією. Скоріше всього це індивідуальне таксі. Серед водіїв подібних таксі чимало таких, що не шкодують грошей на їхнє обладнання. Вона очима пошукала документ про реєстрацію таксі, але не знайшла. Щоправда, таксі не здавалося таким, що порушує закон і курсує без ліцензії. Належно встановлений таксометр справно відбивав плату за проїзд і вже показував цифру 2150 єн. Однак ніде не було видно документа з прізвищем водія.

— Гарна машина. Дуже в ній тихо, — озвалася до водія ззаду Аомаме. — Якої вона марки?

— «Crown-Royal Saloon» фірми «Тойота», — коротко відповів водій.

— Музику добре чути.

— У ній тихо. Через це я її й вибрав. Бо фірма «Тойота» посідає перше місце за технологією звукоізоляції автомобілів.

Аомаме кивнула й знову зручно вмостилася на сидінні. У відповідях таксиста щось її інтригувало. Він постійно наче недоговорював чогось важливого. Наприклад, казав, що стосовно звукоізоляції до машини фірми «Тойота» зауважень немає, але є проблема в іншому… Після такої розмови в повітрі повисла багатозначна мовчанка. У тісному просторі салону вона пливла немов мініатюрна уявна хмарка. А тому Аомаме чомусь занепокоїлася.

— У ній справді тихо, — ніби проганяючи цю хмарку, мовила Аомаме. — Та й стереопрогравач начебто високого класу.

— Довелось набратися відваги, щоб його купити, — відповів таксист тоном відставного штабіста, який розповідає про минулу воєнну операцію. — Я стільки часу проводжу в машині, що хочеться слухати якнайчистіший звук і, крім того…

Аомаме чекала продовження розповіді. Однак його не було. Вона знову замружила очі й слухала музику. Аомаме не знала, якою людиною був у житті Яначек. У всякому разі, він, напевне, не уявляв собі, що хтось, сидячи в затишному салоні автомобіля «Crown-Royal Saloon» фірми «Тойота», затиснутого в дорожньому заторі на столичній швидкісній автостраді, 1984 року слухатиме його музику.

«Чого це я відразу здогадалася, що це „Симфонієта“ Яначека? — дивувалася Аомаме. — Звідки я дізналася, що ця музика створена 1926 року?» Аомаме не була особливим шанувальником класичної музики. Про Яначека не мала власних спогадів. А проте щойно почула початок симфонії, як її голова автоматично наповнилася різноманітними відомостями — так, наче у відчинене вікно до кімнати влетіла зграйка птахів. І разом з тим ця музика викликала в ній дивне відчуття: ніби щось з усієї сили стискає і викручує її тіло. Однак болю та неприємності в ньому не було. Аомаме не розуміла, звідки воно взялося. Невже «Симфонієта» спричинила таке відчуття?

— Яначек… — мимохіть мовила вона. І відразу подумала, що не треба було цього казати.

— Що?


— Яначек. Людина, яка написала цю музику.

— А я не знав.

— Чеський композитор, — пояснила Аомаме.

— Ого! — захоплено відгукнувся таксист.

— Це індивідуальне таксі? — спитала вона, щоб змінити тему розмови.

— Так, — відповів він і зробив паузу. — Працюю індивідуально. Це вже друга машина.

— Сидіння в ній дуже зручне.

— Дякую. До речі, — і водій злегка повернув голову до Аомаме, — може, ви поспішаєте?

— Маю зустрітися на Сібуя[4] з однією людиною. А тому вирішила поїхати столичною автострадою.

— О котрій годині?

— О пів на п'яту, — відповіла Аомаме.

— Зараз третя сорок п'ять. На жаль, не встигнемо.

— Такий страшний затор?

— Напевне, спереду сталася велика аварія. Такий затор рідко буває. Бо вже довго не помітно руху вперед.

«Чого цей таксист не слухає по радіо про ситуацію на дорозі?» — дивувалася Аомаме. Рух на автостраді й справді намертво припинився. Зазвичай у такому випадку таксисти налаштовують радіоприймач на спеціальну хвилю в пошуках потрібної інформації про стан на дорозі.

— І без дорожньої інформації вам усе ясно? — спитала Аомаме.

— Така інформація не надійна, — глухо відповів таксист. — Вона наполовину брехлива. Дорожня корпорація надає нам тільки вигідні для неї відомості. Що зараз тут насправді відбувається, треба самому спостерігати власними очима й оцінювати власною головою.

— Так що? По-вашому, цей затор так легко не розсмокчеться?

— Поки що важко сказати, — спокійно киваючи головою, сказав водій. — Гарантій не можу дати. Коли таке заварюється, столична автострада перетворюється на пекло. Ваша зустріч дуже важлива?

Аомаме подумала.

— Та як вам сказати… Дуже. Бо маю зустрітися з клієнтом.

— От біда! Дуже шкода, але ми, здається, не встигнемо.

Сказавши це, водій злегка, кілька разів, покрутив головою, щоб розслабити затерплу шию. Зморшка на ній ззаду ворушилася немов допотопна тварина. Стежачи мимоволі за цим рухом, Аомаме раптом згадала про гостро наточений предмет, захований на дні її сумочки. На долонях у неї виступив піт.

— Ну, то що робити?

— Сам не знаю. Невідомо, як з цієї автостради добратися до наступної розв'язки. Не вийде так, як на звичайній дорозі, — зійти з машини й на найближчій станції сісти в міську електричку.

— А де наступна дорожня розв'язка?

— В Ікедзірі. Але туди ми дістанемося хіба що тільки до вечора.

«До вечора?» Аомаме уявила собі, як до самого вечора сидить, немов в'язень, у цьому таксі. Музика Яначека все ще лунала. Струнні інструменти, під сурдину, ніби притлумлюючи загальне збудження, вийшли на передній план. Недавнє відчуття, мовби її щосили душать і викручують, тепер уже трохи вляглося. Цікаво, що ж це таке було?

Підхопивши таксі десь поблизу Кінута, Аомаме доїхала до Йоґа, а звідти вибралася на столичну швидкісну автостраду номер 3. Спочатку потік автомашин посувався рівно, але вже перед Санґендзяя нараз почався затор, який невдовзі обернувся у майже повну зупинку. Від центру автомобілі рухалися безперешкодно, а от лінія, що вела до центру, як на біду, була геть-чисто запруджена, хоча зазвичай після третьої пополудні залишалася вільною. От чому Аомаме веліла таксистові рушити по ній.

— На швидкісній автостраді почасова плата не збільшується, — поглядаючи в дзеркальце перед собою, сказав водій. — Так що про плату можете не турбуватися. Скажіть, будь ласка, у вас будуть неприємності, якщо запізнитеся на зустріч?

— Звісно, будуть. Та невже не можна нічого придумати, як звідси вибратися?

Таксист зиркнув на обличчя Аомаме в дзеркальці. На ньому були сонцезахисні окуляри матового кольору, і через сонячні відблиски Аомаме не побачила виразу його обличчя.

— Та, знаєте, не скажу, що нема жодного способу, як звідси вибратися. Якщо відважитись і вдатися до екстрених засобів, то можна буде дістатися до Сібуї міською електричкою.

— Яких екстрених засобів?

— Таких, про які відкрито не можна говорити.

Аомаме мовчки, примруживши очі, чекала продовження.

— Он там попереду, здається, є площадка для зупинки автомобілів, — сказав таксист, показуючи рукою вперед. — Там, де стирчить великий рекламний щит фірми «Ессо».

Аомаме напружила зір і ліворуч від дворядної дороги побачила одну з площадок, призначених для аварійної зупинки автомобілів, оскільки на столичній швидкісній автостраді немає узбіччя. На таких площадках є жовті телефонні будки для екстреного зв'язку з адміністрацією дорожньої корпорації. Цього разу площадка була вільною. По той бік зустрічної половини автостради видно було великий щит, що рекламував нафтопродукти фірми «Ессо», — усміхнений тигр тримав у лапі наливний шланг.

— Річ у тому, що там є сходи для спуску на землю.[5] Ними можуть скористатися водії в разі пожежі або великого землетрусу. А звичайно вони служать тільки ремонтникам дороги. Якщо ними спуститися вниз, то поблизу буде станція електрички, що курсує на лінії Токюсен. Сядете в цю електричку й умить опинитеся в Сібуї.

— А я не знала, що на столичній швидкісній автостраді є аварійні сходи, — сказала Аомаме.

— Як правило, люди цього не знають.

— То скажіть, будь ласка, не буде ніякої проблеми, якщо скористатися ними в некритичній ситуації?

Таксист зробив коротку паузу.

— Та як вам сказати… Я не зовсім добре обізнаний з усіма подробицями правил, які дорожня корпорація встановила щодо цього. Та, гадаю, вона подивиться крізь пальці на ваш вчинок, якщо ви не завдасте нікому клопоту. Взагалі тут ніхто не стежить. Дорожня корпорація славиться тим, що в ній усюди багато працівників, але насправді мало хто з них працює як слід.

— А які вони, ті сходи?

— Ну, схожі на запасні сходи на випадок пожежі. Такі, що змонтовані з тилового боку старих будинків. Вони досить безпечні. Досягають висоти третього поверху в будинках. Завжди по них можна зійти на землю. Перед входом — невисокий парканчик. Як є бажання, через нього легко перебратися.

— А ви коли-небудь тими сходами користувалися?

Відповіді не було. Таксист у дзеркальці тільки злегка неоднозначно посміхнувся.

— Зрештою, самі вирішуйте, — сказав він, постукуючи пальцями по керму в такт музиці. — Я не маю нічого проти, навіть якщо ви посидите тут вільно, як удома, й послухаєте чудову музику. Хоч би як ми старалися, а вибратися звідси не зможемо, а тому немає ради — доведеться набратися терпіння. Та якщо у вас нагальна справа, то, звісно, можете скористатися таким екстреним засобом.

Аомаме злегка насупилася, зиркнула на годинник, а тоді, підвівши голову, подивилася на навколишні автомобілі. Праворуч побачила припорошений чорний «Pajero» фірми «Міцубісі». Юнак, що сидів поряд з водієм, відчинивши вікно, знуджено потягував сигарету. Був довговолосий, засмаглий, в яскраво-червоній куртці. У багажному відділенні лежало кілька старих дошок для серфінгу. Перед ним стояв сірий «Saab-900». За його щільно зачиненими тонованими вікнами знадвору не було видно, що за людина в ньому сидить. У корпусі автомобіля, старанно відполірованого, здавалось, могло відбитися людське обличчя, якщо до нього підійти. Перед таксі, у якому сиділа Аомаме, був червоний «Suzuki-Alto» з погнутим бампером і номером, який посвідчував, що його власник живе в районі Неріма. Молода мати сиділа за кермом, а мала дитина, знудившись, стояла й крутилася на всі боки. Втомлена мати не спускала очей з дороги. Порухи її губ крізь скло виказували: мовляв, і десять хвилин тому була така сама картина на дорозі, й автомобіль за цей час не просунувся навіть на десять метрів.

Аомаме трохи замислилася. Укладала в голові різні аргументи в пріоритетному порядку. Для остаточного висновку часу не вистачило. Музика Яначека, ніби у згоді з таким відчуттям, наближалася до кінця.

Аомаме добула із сумочки невеличкі сонцезахисні окуляри марки «Ray-Ban», а з гаманця — три купюри по тисячі єн й передала таксистові.

— Я тут зійду. Бо спізнюватись не годиться, — сказала вона.

Водій кивнув і взяв гроші.

— Квитанцію дати?

— Ні. Решта також не потрібна.

— Дякую, — сказав він. — Будьте обережні, бо вітер сильний. Не посковзніться.

— Буду, — відповіла Аомаме.

— І ще одне, — поглядаючи в дзеркальце, вів далі таксист, — будь ласка, запам'ятайте: видимість речей оманлива.

«Видимість речей оманлива», — подумки повторила Аомаме. І злегка насупилася.

— Як це треба розуміти?

Добираючи слова, таксист пояснив:

— Іншими словами, зараз ви, так би мовити, збираєтесь робити щось незвичайне. Серед білого дня звичайна людина, мабуть, не спускатиметься аварійними сходами столичної швидкісної автостради. Тим паче жінка. Правду я кажу?

— Можливо, — сказала Аомаме.

— І коли ви це зробите, то, можливо, буденний краєвид тоді здаватиметься вам іншим, ніж досі. Я також таке пережив. Та нехай видимість не введе вас в оману. Дійсність завжди одна й та сама.

Аомаме задумалася над словами водія. А поки думала, музика Яначека скінчилась, і відразу почулися оплески слухачів. Очевидно, йшла передача, записана десь на концерті. На тлі довгих палких оплесків іноді проривалися вигуки «браво!». Перед очима Аомаме спливла картина того, як диригент, усміхаючись, кілька разів уклоняється публіці, що вітає його стоячи, підводить голову й тисне руку концертмейстеру, обертається до оркестру, піднявши обидві руки, хвалить його учасників, а потім знову, повернувшись обличчям до залу, ще раз низько кланяється. Довго слухаючи оплески, Аомаме врешті-решт перестала їх чути. Їй здавалося, ніби вона слухає завивання нескінченної піщаної бурі на Марсі.

— Дійсність завжди буває одна й та сама, — неквапливо повторив таксист, немов підкреслюючи найголовніше твердження у книжці.

— Авжеж, — сказала Аомаме. Так, це правда. Фізичне тіло, як довів Ейнштейн, може перебувати лише в одному місці в певний час. Дійсність цілком незворушна й самотня.

— Звук був дуже приємний, — сказала Аомаме, показуючи на стереопрогравач.

Таксист кивнув.

— А як звати того композитора?

— Яначек.

— Яначек… — повторив він, ніби запам'ятовуючи важливий пароль. Потім, потягнувши ручку, відчинив автоматичні задні двері. — Будьте обережні! Бажаю вам устигнути на домовлену зустріч.

Схопивши в руки велику шкіряну сумку, Аомаме залишила таксі. Коли виходила, оплески все ще лунали. Вона рушила обережно вздовж краю автостради до площадки для термінової зупинки, що була спереду метрів на десять звідси. Щоразу, коли на зустрічній половині автостради проїжджали великогабаритні вантажівки, під її високими каблуками гойдалося дорожнє покриття. Навіть не просто гойдалося, а ніби котилося хвилею. Аомаме здавалося, немовби вона йде палубою авіаносця, що пливе в розбурханому морі.

Дівчинка в червоному «Suzuki-Alto», сидячи на передньому сидінні, поряд з мамою, висунула голову з вікна й, роззявивши рота, вирячилася на Аомаме. Потім, звертаючись до матері, спитала: «Мамо, що робить ота тьотя?» — й узялася настирливо вимагати: «Чуєш, мамо, і я хочу прогулятися надворі. Мамо, і я хочу прогулятися надворі». Мати лише мовчки хитнула головою. А тоді кинула на Аомаме осудливий погляд. Щоправда, це був єдиний почутий голос, єдина побачена реакція. Інші водії тільки курили сигарети, злегка насупивши брови, й супроводжували очима Аомаме, що сміливо простувала вздовж бокового парапету, як щось яскраве й дивовижне. Наразі вони утримувалися від будь-яких суджень. Адже не скажеш, що це звичайна подія, коли людина йде пішки столичною швидкісною автострадою навіть під час дорожнього затору. Щоб збагнути й сприйняти таку картину як щось реальне, потрібен певний час. Тим паче якщо автострадою проходить молода жінка в міні-спідничці та в туфлях на високих каблуках.

Аомаме прямувала впевненою ходою, випнувши вперед підборіддя, випроставши спину й відчуваючи на собі людські погляди. Сухо вистукували на дорозі каблуки туфель моделі Шарля Журдана, вітер гойдав поли плаща. Був уже початок квітня, але вітер усе ще залишався холодним і, здавалось, поривчастим. Поверх зеленого костюма з тонкої вовни моделі Дзюнко Сімади на ній був бежевий весняний плащ, на плечі висіла чорна шкіряна сумка. Акуратно обстрижене волосся, що сягало плечей, мало добре доглянутий вигляд. Жодних ювелірних прикрас. Заввишки метр шістдесят вісім сантиметрів, без надмірної ваги, з натренованими м'язами, яких під плащем ніхто не бачив.

При уважному спостереженні її обличчя анфас в очі, напевне, впадало б, що її вуха досить відрізняються між собою як формою, так і величиною. Ліве більше від правого і має спотворену форму. Однак цього, звісно, ніхто не помічав. Бо вуха завжди ховалися під волоссям. Міцно стулені губи явно свідчили, що їй важко сходитися з людьми. Тонкий носик, трохи випнуті вилиці, широкий лоб, прямі довгі брови також додавали свій голос на користь такої схильності. Однак загалом обличчя мало правильну овальну форму. Залежно від уподобання хтось міг би назвати її красунею. Занепокоєння викликала тільки крайня убогість виразу її обличчя. Міцно стулені губи ніколи без потреби не всміхалися. Її очі, як у досвідченого вартового на палубі, були незмінно холодними. Через це її обличчя не справляло на людей яскравого враження. Загалом людську увагу привертає до себе не застиглий, добрий чи злий, вираз обличчя, а природність та елегантність його зміни.

Здебільшого люди не могли збагнути до кінця її обличчя. Як тільки відверталися від неї, не вміли змалювати, яке воно. Хоча загалом воно мало б бути індивідуальним, та в їхній пам'яті чомусь не залишало якоїсь особливої подробиці. У цьому розумінні Аомаме скидалася на комаху, здатну до мімікрії. Змінити забарвлення і форму, злитися з довкіллям, стати якомога непомітнішою, не запам'ятатися — саме цього прагнула вона. Таким способом оберігала себе з дитинства.

Та коли щось ставалось і вона супилася, її спокійний вираз обличчя драматично перемінювався. Судома м'язів на перекошеному обличчі тільки підкреслювала неоднаковість його правої і лівої половин, на ньому з'являлися зморшки, очі швидко западали, ніс і рот спотворювалися, губи розтулялися, відкриваючи великі білі зуби. Немов зірвавши з себе прив'язану маску, вона за одну мить ставала іншою людиною. Очевидців така бурхлива зміна приголомшувала. Перед їхніми очима відбувався дивовижний стрибок із повної анонімності у прірву, що перехоплювала дух. Тому в присутності незнайомих людей вона намагалась не супитися. Вона до цього вдавалася лише тоді, коли залишалася на самоті або погрожувала неприємній людині.

Дійшовши до аварійної площадки, Аомаме зупинилась і, роззирнувшись, швидко побачила сходи. Як і казав таксист, перед сходами був невисокий, до пояса, залізний парканчик із замкненою на ключ хвірткою. Перелізти через нього в тісній міні-спідничці було непросто, але можливо, якщо тільки не зважати на людські погляди. Не вагаючись, Аомаме зняла туфлі й запхала їх у сумку. Якщо вона піде босоніж, то, напевне, порве панчохи. Та нічого страшного, вона купить таку річ де-небудь у крамниці.

Люди мовчки спостерігали, як вона роззулася, а потім зняла плащ. Неподалік зі спущеного вікна автомобіля «Toyota-Celica» долинав різкий голос Майкла Джексона, створюючи музичне тло для цієї сцени виконанням пісні «Billie Jean». «Таке враження, ніби виступаю в сеансі стриптизу, — подумала Аомаме. — Та байдуже! Якщо їм так хочеться, нехай дивляться. Бо, напевне, нудьгують, потрапивши в затор. Але годі, панове! Я далі не роздягатимусь. Сьогодні зніму тільки туфлі й плащ. Так що співчуваю вам, панове!»

Аомаме закріпила тасьмою на собі сумку. Позаду на автостраді виднів автомобіль новенький чорний «Crown-Royal Saloon» фірми «Тойота», на якому вона досі їхала. Його переднє скло яскраво, немов дзеркало, виблискувало під промінням пополудневого сонця. Таксиста вона не бачила. Та він, напевне, сюди дивився.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка