Книга ЦК україни називається «Право власності та інші речові права»



Скачати 160.53 Kb.
Дата конвертації07.05.2016
Розмір160.53 Kb.

Володіння за новим Цивільним кодексом України

М.МЕЛЬНИК

помічнш-консультант народного депутата України, кандидат юридичних наук

С

лід передусім уточнити термінологію стосовно володіння. Третя книга ЦК України називається «Право власності та інші речові права». її найменування ви­дається не точним. У книзі інші речові пра­ва протиставляються праву власності. Але ж право власності також є речовим правом. І тому третю книгу варто було б назвати «Ре­чові права». Але остання стала офіційною і з цим слід рахуватися. Проте, незалежно від назви, вона становить комплекс інститутів, що створюють підгалузь цивільного права. Зазначена підгалузь складається з двох ос­новних інститутів: право власності та інші речові права. Отже, володіння є одним із субінститутів цивільно-правового інституту «речові права», який входить у підгалузь ци­вільного права «Права власності та інші ре­чові права». У спеціальній літературі володі­ння часто називають інститутом. Відповідно до структури нового Цивільного кодексу во­лодіння є субінститутом речових прав. У даній статті володіння відповідно до спеці­альної літератури з цієї теми буде інколи називатися інститутом, але слід мати на увазі, що за новим ЦК — це субінститут.

Володіння є чи не найдавнішим інститу­том цивілістики. Є, навіть, припущення, що воно хронологічно виникло раніше права власності. Останнє склалося і розвивалося на основі володіння. У давньому римському праві земельні ділянки надавалися лише у володіння. Сама земля перебувала у влас­ності общини. Право індивіда на державну власність обмежувалося простим володінням, проте лише на землю. Там, де є колективна власність, існує тільки приватне володін-ня[1]. Водночас володіння є найскладнішим інститутом римського приватного права. Цей феномен уже два з половиною тисячоліття (від прийняття Законів XII таблиць у 450 р. до н. є.) знаходиться у полі зору дослідників. Володіння було рецепійоване усіма наступ­ними правовими системами. Воно широко використовувалося у цивільному праві, при-

наймні, країн Європи і відоме правовим сис­темам світу.

Феноменальність даного інституту поля­гає у тому, що володінням визнавався факт, а не право, але цей факт захищався правом. Вказане й викликало жваву дискусію, яка не припинилася і до нині[2]. Вона зводиться до наступного. Якщо володіння лише факт, а не право, то чому цей факт захищається правом. Щодо наведеного склалися наукові школи, які очолювали відомі романісти Савіньї та Р.Ієринг[3]. При цьому захист володінню на­давався незалежно від того: має воно правову підставу (правовий титул) чи ні: законне воно чи незаконне. Наслідком зазначеної, мабуть, чи найтривалішої наукової дискусії стала численна література стосовно володін­ня. Спочатку володінням визнавалася лише фактична наявність речі у певної особи, яку остання вважає своєю, можливо, навіть не маючи на це права[1]. Відомий римський юрист писав: немає ніякого значення — є во­лодіння законним чи незаконним стосовно інших осіб, адже будь-який володілець в силу того, що він є володільцем, має більше ніж той, хто не володіє[2]. Пізніше володінням почали визнавати будь-яке панування над чужою річчю (майном) незалежно від його підстави.

Таким чином, сформувалося дві наукові теорії щодо поняття і змісту володіння. Представники однієї володінням вважали саме панування над чужою річчю без будь-якої правової підстави. З тих чи інших під­став особа має у своєму фактичному воло­дінні будь-яку чужу річ, але не має права на неї. За римським приватним правом це мог­ло статися, наприклад, коли покупець прид­бав певну річ у продавця, який не мав права на її продаж, оскільки не мав права влас­ності на неї. Римське приватне право знало принцип: ніхто не може передати іншому більше, ніж має сам (nemo adalterum plus jurist potest quam ipsehabet). В силу цього принципу продавець-невласник речі не міг передати покупцеві право власності на продану річ.

оскільки і сам не мав даного права. Феномен такого володіння полягав у тому, що воно за­хищалося правом. Представники другої теорії володінням вважали будь-яку наявність чужої речі (майна) у певної особи, у тому числі на підставі договору чи закону. Таке володіння завжди підлягало захисту, оскільки опирало­ся на правову основу (правовий титул). На думку представників наведеної теорії, захисту підлягає тільки титульне володіння, тобто таке, яке основане на праві. Безтитульне во­лодіння (без правової підстави) захищатися не повинно.

Зазначені теорії існують уже багато віків. Поки що ніякого компромісного рішення не прийнято. Зазначені наукові течії позначилися і на і-.учасному приватно­му праві. В одних країнах інструмент, який дається працівникові іля виконання ним робочих функцій, автомашина підприємця, якою керує найманий водій, визнаються во­лодінням. Безперечно, таке володіння підлягає захисту. В інших країнах володін­ням визнається лише фактична наявність речі у певної особи, яка вважає останню своєю, тобто вона належить їй на праві власності. Але насправді дана особа права власності чи будь-якого іншого права не має. Смисл розбіжностей цих теорій в су­часних умовах полягає у тому, що безти-тульному володінню надається правовий за­хист. Противники вказаної теорії дорікають їх прихильникам: ви захищаєте крадіїв. Між тим інколи виникає необхідність надати за­хист тому володільцеві, який не має право на нього. Одним словом, це — тривала і складна дискусія. Нас же цікавить володін­ня за чинним цивільним законодавством.

Цивільний кодекс УРСР такого інститу­ту не знав. Його позиція була не чітка. З од­ного боку, цей Кодекс володіння як такого не визнавав. З іншого — він не міг не раху­ватися з тим, що у реальному житті володін­ня таки було. Так, ст. 144 (вилучена) прого­лошувала: власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння (курсив — М.М.). Зазначену норму повто­рив Закон УРСР від 7 лютого 1991 р. «Про власність». Отже, цивільне законодавство України визнавало наявність незаконного володіння. Оскільки є незаконне володіння, то є й законне. Цивільний кодекс УРСР у ст. 145 і у ст. 148 передбачав: законне воло­діння може бути добросовісним і недобро­совісним, їх режим різний.

Стаття 387 нового Цивільного кодексу України ще чіткіше і конкретніше окреслила

цю норму: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Володіння як такого не було, але було законне і незаконне володіння. Незаконне, у свою чергу, поділялося на добросовісне і не­добросовісне. Новий ЦК також визнає на­явність добросовісного і недобросовісного володіння (ст. 388 і ст. 390). Більше того, ст. 387 ЦК підкреслює: незаконне володін­ня — це володіння без відповідної правової підстави, тобто те саме безтитульне володін­ня. Дану норму запам'ятаємо. Вона матиме значення для подальших міркувань.

Передусім слід з'ясувати, чи має сучасна реальність це саме безтитульне володіння, тобто володіння, яке не опирається на будь-яку правову основу. На дане запитання по­трібно відповісти ствердно. Таке володіння є і воно визнане ЦК. Так, ст. 344 «Набувальна давність» у ч. 1 проголошує: особа, яка доб­росовісно заволоділа чужим майном і продов­жує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти або рухомим май­ном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом (кур­сив — М.М.). Постає запитання: який пра­вовий режим цього майна до набуття права власності на нього. Ця ж стаття містить відповідь — володіння, набуте добросовіс­ним заволодінням. Останнє має місце тоді, коли той, хто володів, не знав і не міг зна­ти, що він заволодів чужим майном. ЦК не уточнює, яким чином сталося вказане заво-лодіння. Важливо, щоб було добросовісним. Отже, безтитульне володіння є.

Ще один приклад. Стаття 658 ЦК про­голошує: право продажу товару, крім ви­падків примусового продажу, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, то покупець набуває права власності лише у разі, якщо власник не має права вимагати його повернення. З'ясуємо, у яких випадках власник не може витребувати своє майно від володільця. Стаття 388 ЦК такими виз­нає: якщо майно набуте безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, влас­ник має право витребувати його від добро­совісного набувача в усіх випадках. Якщо ж майно добросовісним набувачем набуте за плату, то власник має право його витребува­ти лише у випадках, визначених ч. 1 ст. 388 ЦК. Це такі випадки: 1) майно загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) майно викрадене у

власника або у особи, котрій він передав це майно у володіння; 3) майно вибуло з воло­діння власника, якому він передав дане майно у володіння, не з їх волі іншим чи­ном.

У інших випадках власник не може вит­ребувати своє майно у володільця-власника. Постає питання: який же статус особи, котра з тих чи інших підстав заволоділа майном власника, але останній відповідно до закону не має право на його витребування. Стаття 658 ЦК проголошує: коли продавець товару не є його власником, покупець набуває пра­во власності, якщо власник цього майна не може його витребувати з чужого незаконного володіння відповідно до ст. 388 ЦК.

У ст. 658 ЦК йдеться тільки про продаж товару, продавець якого не є його власни­ком. Про будь-яке інше відчуження товару, відчужувачем котрого є не власник даного майна, зазначена стаття не згадує. З цього випливає, що правило ст. 658 ЦК на інші ви­падки відчуження товару не власником не поширюється. Який же правовий статус на­бувача майна, відчужувачем якого була осо­ба, котра не була його власником і права на відчуження не мала. Під дію ст. 388 вказані випадки не підпадають. Хто вони ці набу­вачі? Вони — володільці, добросовісні во­лодільці і потребують захисту свого володін­ня, яке не грунтується на правовому титулі.

Проте зазначена проблема полягає не тільки в цьому. За ст. 658 ЦК, як кажуть, не сходяться кінці з кінцями. Чому покупець майна, придбаного у продавця, який не був власником останнього і не мав права його продавати, відповідно до ст. 388 ЦК може стати власником цього майна. На якій під­ставі ЦК визнає такого покупця власником чужого майна. Новий ЦК відмовився від принципу стародавнього римського приват­ного права, за яким ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам. ЦК виз­нав право власності названого покупця з ні­чого. Правової підстави для такого визнан­ня немає. Вказаний покупець є лише воло­дільцем цього майна, але не власником (до­бросовісним володільцем, але володільцем без правової підстави, тобто безтитульним володільцем).

Отже, новий ЦК, ринкова реальність визнають наявність незаконного володіння. Незаконного — значить, безтитульного, тоб­то (ще раз наголошуємо) без правової підста­ви. Це володіння особи, котра володіє чужим майном незаконно, тобто без правової підстави, але добросовісно і яке призводить

до набуття права власності на нього (ст. 344 ЦК). Привертає увагу ст. 344 ЦК. Вона ве­лика за обсягом, але так і не назвала пев­ним терміном особу, добросовісне і безпе­рервне володіння якої призводить до набут­тя права власності. Але ж — це володіння і зазначеного ніхто не стане спростовувати.

Глава 29 ЦК «Захист права власності» визнає законне і незаконне володіння, яке поділяється на добросовісне і недобросовіс­не. За ст. 658 ЦК покупець товару, продав­цем якого не є його власник, у визначених законом випадках стає власником даного то­вару. Але ж це не право власності, а лише добросовісне володіння.

Яке володіння потребує захисту? Безпе­речно, незаконне володіння, тобто без право­вої підстави. Вище уже підкреслювалося, що це володіння потребує захисту, виходячи із суто людських інтересів. Проте Цивільний кодекс проголосив: захищатися має тільки володіння, яке опирається на право, тобто законне. У цьому питанні ЦК проявив не­послідовність і суперечливість. Стаття 387 передбачила наявність незаконного володін­ня, тобто без відповідної правової підстави. Статті 388 і 390 ЦК визнають за цими неза­конними володільцями певні права. А глава 31 «Право володіння чужим майном» надає захист тільки володінню, яке опирається на правову підставу.

Постає питання: чи потрібне володінню, яке грунтується на певному правовому ти­тулі, тобто законне, якийсь додатковий чи спеціальний захист. Адже володіння, яке тримається на правовому титулі, певній пра­вовій підставі, має захист саме тому, що у нього є остання. Жодного іншого захисту воно не потребує.

Частина 1 ст. 397 проголошує: володіль­цем чужого майна є особа, котра фактично тримає його у себе. Це не точне визначення володіння. За ним володільцями мають бути визнані всі ті особи, які на тій чи іншій пра­вовій основі володіють чужою річчю чи май­ном. Це — численна армія наймачів, орен­дарів, хранителів, сторожів, заставодержців, позичальників тощо. Зазначені особи володі­ють чужим майном на підставі відповідного договору.

Постає резонне запитання: чи потребу­ють названі особи якогось іншого додатково­го захисту, ніж той, який передбачений відповідним договором. Захист їх прав забез­печується у достатній мірі відповідним дого­вором. Потреби у додатковому захисті немає.

Стародавнє римське приватне право на­явність у тієї чи іншої особи чужого майна на договірній або іншій правовій основі во­лодінням не визнавало. Це було лише три­мання (detentio), що й захищалося відповід­ним договором чи тим правовим титулом, який був правовою підставою такого триман­ня. Римське приватне право володінням виз­навало фактичну наявність чужої речі (май­на) у певної особи, яка останнє вважала своїм[1]. Для визнання володіння вимагалося два елементи: наявність і воля вважати дане майно своїм. При цьому —вказане володіння незаконне, воно не має відповідної правової підстави (титулу). Законодавець у ст. 397 ЦК України другий елемент — волю володільця вилучив. А без нього володіння уже не є та­ким, воно лише тримання, тобто володіння від чужого імені. Той, хто тримач, не може вважати майно, яке знаходиться у нього на основі договору чи якоїсь іншої правової підстави, своїм. Характерною і необхідною ознакою володіння є воля особи вважати майно, що знаходиться у її господарстві, сво­їм. На якій підставі, на яких фактах грунту­ється воля даної особи вважати чужу річ (майно) своїм — інше питання. Це може бу­ти воля особи, котра придбала річ, що скла­лася на помилковій уяві про укладену угоду (наприклад, продавець не мав права продава­ти дану річ, а покупець про це не знав). Це може бути умисне присвоєння чужого майна. Для свого оточення володілець видає, що придбав дану річ на законних підставах.

Проте в обох випадках набувач-володі-лець ніби утаємничена особа. У першому разі фактичний володілець не знав про те, що він володіє чужим майном, у другому — знає, але приховує це від оточуючих. Але і у пер­шому, і у другому випадках є фактична на­явність майна володільця і воля володіти ним від свого імені. Отже, в обох випадках маємо фактичне володіння. У обох випадках володіння потребує захисту. Можуть бути й такі. Але серед володільців більшість, які ста­ли такими не порушуючи закон. їх і треба за­хистити. Саме з цією метою надається за­хист фактичному володільцю.

Новий ЦК пішов іншим шляхом. Він на­дав захист тільки законному володінню, яке вже мало захист. Підкреслювалося, що за­конне володіння не потребує додаткового за­хисту, яким є норми глави 31 ЦК. Водно­час новий ЦК категорично відмовив у за­хисті незаконного володіння, виявивши при цьому непослідовність. У одному разі він визнає за незаконним і недобросовісним во­лодільцем певні права (ч. З ст. 390). У іншо­му — відмовляє у наданні захисту незакон­ному, але добросовісному володільцю.

Виходячи з буквального тексту ст. 397, добросовісний володілець, яким є особа, кот­ра володіє чужим майном протягом тривало­го строку, що може призвести до визнання за нею права власності на це майно, захисту свого добросовісного володіння від порушень третіх осіб немає. Навряд чи можна визнати таку ситуацію надійним захистом прав та інтересів громадян.

Відповідно до ст. 398 ЦК володіння ви­никає на підставі договору з власником май­на або особою, якій останнє передано влас­ником майна, а також на інших підставах, встановлених законом. Зазначена стаття вик­ликає зауваження. Особа, якій власник пере­дав майно, також може передавати його у во­лодіння третій особі. По-перше, про яке пе­редавання йде мова: у найм, для збереження, в оренду, в тимчасове користування тощо: але без права передачі у володіння третім особам. По-друге, це може бути передача у власність, сервітут, емфітевзис, суперфікцій тощо. У вказаних випадках правовий статус володільця іншій. Очевидно, про це варто було б сказати чіткіше.

Проте основним недоліком цієї статті є те, що володіння виникає лише на до­говірній чи іншій правовій підставі. Якщо ж воно виникає на основі правового титулу, таке володіння не потребує якогось захисту. Воно захищається договором чи іншою пра­вовою підставою, з якої виникло.

На мою думку, концепція володіння, закладена новим Цивільним кодексом Украї­ни, не відповідає сучасним ринковим відно­синам.



Використана література:

  1. Римское частное право. — М., 1948. — С. 168.

  2. Погрібний С.О. Володіння у цивільному праві. — Одеса, 2002.

  3. Підопригора О.А. Римське приватне право. — К., 2001. — С 176—177.

  4. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право. — К., 2003. — С 302.

  5. Римское частное право. — С. 173.

  6. О р а г Є.М., Т и щ и к Б.Й. Основи римського приватного права. — К., 2000. —
    С. 121.


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка