Київський національний університет імені тараса шевченка інститут міжнародних відносин ржевська валентина Сергіївна



Скачати 385.01 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації06.05.2016
Розмір385.01 Kb.
  1   2   3
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна

УДК 341.312.5 : 341.232.1 : 341.322.6
ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ

В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ

МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ
Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

КИЇВ – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародного права

Інституту міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор

ДЕНИСОВ Володимир Наумович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри міжнародного права,

член-кореспондент Академії правових наук України.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

ВИСОЦЬКИЙ Олександр Федорович,

Інститут держави і права ім. В.М.Корецького

НАН України,

провідний науковий співробітник;

кандидат юридичних наук, доцент

МИКІЄВИЧ Михайло Миколайович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

заступник декана факультету міжнародних відносин.

Провідна установа: Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України (м. Харків).

Захист відбудеться 7 квітня 2003 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.26.001.10 по захисту дисертацій

на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

м. Київ, вул. Володимирська, 58, к.10.

Автореферат розісланий 5 березня 2003 року

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Бурлай Є.В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Незастосування сили або загрози силою визнане одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Наявність вузького кола підстав так званого законного застосування державами збройної сили, у визначених межах і під контролем світового співтовариства, підтверджує дію зазначеного принципу і є його складовою. Історія міжнародних відносин другої половини ХХ століття засвідчує, що найпоширенішим випадком застосування сили державами є реалізація ними права на самооборону, закріпленого в загальному міжнародному праві і підтвердженого Статуту ООН. Це робить право держав на самооборону одним з фундаментальних інститутів сучасного міжнародного права, передусім – права міжнародної безпеки. Вдосконалення міжнародно-правового регулювання самооборони держав є чинником, що сприятиме зміцненню всієї системи гарантій міжнародного миру та безпеки в усьому світі.

Проблема визначення правових засобів обмеження збройного насильства в міжнародних відносинах здавна привертала увагу багатьох представників науки міжнародного права – його розробкою займалися Г. Гроцій, Ш. Монтеск'є, Е. де Ваттель, а в ХХ ст. безпосередньо праву держав на самооборону присвятили свої дослідження А. Фердросс, Г. Кельзен, Л. Оппенгейм, Д. Боуетт, Я. Броунлі, О. Шахтер, М. Шоу, М. Райсман, Л. Хенкін, Б. Сімма, А. Кассезе, П. Маланчук і багато інших. У радянській доктрині міжнародного права пік досліджень права на самооборону припав на кінець 1960-х  - початок 1970-х рр. і був пов'язаний з ухваленням Генеральною Асамблеєю ООН "Визначення агресії" і розробкою Комісією міжнародного права ООН Проекту статей про відповідальність держав. У рамках галузі права міжнародної безпеки право держав на самооборону досліджував Е.І. Скакунов, а в зв'язку з відповідальністю та санкціями в міжнародному праві – В.А. Василенко; окремих питань самооборони торкалися також І.Н. Арцибасов, С.А. Єгоров, Г.В. Ігнатенко при досліджені міжнародно-правових аспектів збройних конфліктів і гарантій міжнародної безпеки. У світлі концепції визнання миру як вищої загальнолюдської цінності В.Н. Денисов розглянув ряд проблем самооборони, пов'язаних із роззброєнням у ракетно-ядерну еру. Постала велика і цікава наукова література, але і доктрина і практика міжнародного права засвідчують, що право на самооборону залишається одним з найскладніших і найсуперечливіших міжнародно-правових інститутів. Адже держави продовжують посилатися на це право в тому числі і для виправдання власної агресивної політики, наукові школи відрізняються у визначенні змісту норм міжнародного права, які обмежують здійснення права на самооборону. Під час "холодної війни" на дослідженнях міжнародно-правового інституту права на самооборону позначалася ідеологічна боротьба. З цієї причини одним із завдань сучасної науки міжнародного права стає знайдення такої юридичної концепції права на самооборону, яка лягла б в основу універсального розуміння призначення цього права в системі колективної безпеки за Статутом ООН. Окрім цього, потребують осмислення і правової оцінки події 1990-х років: активізація діяльності Ради Безпеки ООН, нова роль НАТО в системі європейської безпеки, поширення військових методів боротьби з міжнародним тероризмом і військової відплати за терористичні акти.

Для України важливість проведення нових наукових досліджень міжнародно-правового інституту права на самооборону обумовлена необхідністю забезпечення національної безпеки, а засоби досягнення цієї загальнонаціональної мети для незалежної України відрізняються від підходів, які розроблялися вітчизняною наукою за часів Радянського Союзу. Україна є активним учасником міжнародних відносин і виступає важливим фактором стабільності в Європі. Наша держава неодноразово висловлювала підтримку універсальній системі колективної безпеки, заснованій на принципах Статуту ООН, і водночас налагодила партнерські відносини з НАТО, а влітку 2002 р. висловила намір вступити до НАТО. Національно-правові документи, в яких визначено засоби зміцнення безпеки нашої держави, залишаються неадаптовані до нових загроз, які швидко ростуть у сучасному світі. Отже, політика нашої держави в сфері національної і міжнародної безпеки потребує серйозної розробки теоретичних підвалин на основі діючих міжнародно-правових зобов'язань, що включає необхідність визначити ставлення України до сучасної практики реалізації права на самооборону.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження виконане в рамках загальної теми "Інтеграція України у світовий та європейський правовий простір" (№ 01БФ048-01), яку розробляє кафедра міжнародного права Інституту міжнародних відносин і яка є частиною Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Розробка міжнародних, правових, політичних та економічних основ розбудови Української Держави" (№ 97128).

Мета дослідження полягає у висвітленні еволюційного розвитку інституту права держави на самооборону, визначенні сучасного змісту підстав та меж його здійснення, відповідно до Статуту ООН і звичаєвих норм міжнародного права на основі аналізу і узагальнення відповідної міжнародно-правової практики держав та головних органів ООН, особливо – після завершення "холодної війни". Досягнення поставленої мети обумовлене розв'язанням наступних завдань:

розкрити становлення інституту права держави на самооборону в міжнародному праві та визначити його місце в системі сучасного міжнародного правопорядку;

визначити структуру інституту права держав на самооборону та ті соціальні чинники, що впливали на її розвиток в другій половині ХХ ст.;

розкрити співвідношення договірних і звичаєвих норм міжнародного права в рамках інституту права на самооборону, узагальнити міжнародно-правову практику держав та відповідних міжнародних органів, міжнародних організацій, насамперед ООН, що вплинула на його розвиток;

показати взаємозв'язки та взаємовідношення між практикою здійснення права на самооборону в 1991-2001 рр. та розвитком універсальної системи колективної безпеки і міжнародно-правової позиції України в перше десятиліття незалежності;

розглянути роль права на самооборону для утворення та реформування міжнародних організацій, метою діяльності яких є зміцнення європейської безпеки;

прогнозувати вплив відносно нових загроз для міжнародної безпеки, передусім – терористичних актів, на розвиток інституту права на самооборону в міжнародному праві.

Об'єктом дослідження є система міжнародних правовідносин, що виникають в сфері дотримання миру і безпеки у взаємних відносинах держав. Предметом дослідження є становлення і розвиток міжнародно-правового інституту права держав на самооборону в рамках загального розвитку юридичних гарантій міжнародної безпеки, передусім – у зв'язку зі становленням і розвитком принципу незастосування сили або загрози силою як одного з основних принципів міжнародного права відповідно до Статуту ООН.

Методи дослідження. У роботі зроблено спробу проаналізувати інститут права держави на самооборону з позицій трьох основних підходів сучасної міжнародно-правової до визначення місця й функції цього інституту в системі сучасного міжнародного права (обставина, що виключає протиправність міжнародно-неправомірного діяння; вид санкцій в порядку самодопомоги; виняток з принципу незастосування сили або загрози силою) та поєднати здобутки природно-правового і позитивістського методів. Генезис інституту права держав на самооборону досліджений із застосуванням діалектичного закону єдності та боротьби протилежностей, що в рамках даної теми проявляється як взаємодія загального та окремого, спільного і особливого при визначенні міжнародно-правових засад законного застосування сили. Елементи природно-правового методу використовувалися при дослідженні поглядів науки міжнародного права на законність застосування сили наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.ст. (концепція основних прав держави у порівнянні з основними правами людини; порівняння війни і дуелі). Із застосуванням позитивістсько-правового, а також системного та аналітичного методів досліджувався зміст норм сучасного міжнародного права, які регулюють підстави та межі реалізації права на самооборону. При аналізі практики держав, діяльності Ради Ліги Націй, Ради Безпеки ООН та Міжнародного Суду ООН використовувалися формально-логічний та порівняльно-історичний методи.

Теоретичною основою дисертації стали наукові праці відомих вчених: Л.А. Алєксідзе, В.А. Василенка, В.Е. Грабаря, Г.М. Даниленка, Ю.А. Іванова, І.А. Ілліна, С.В. Ісаковича, Д.Н. Колесника, С.Б. Крилова, І.І. Лукашука, О.О. Мережка, Л.А. Моджорян, Р.А. Мюллерсона, В.А. Незабитовського, Е.І. Скакунова, С.В. Черніченка, М.Ю. Черкеса та інш., а також роботи західноєвропейських і американських науковців – Я. Броунлі, Д. Боуетта, Дж.Л. Брайєрлі, Ж. Басдевана, Н. Блоккера, Б. Грефрата, Р. Дженнінгса, Е. Жиро, А. Кассезе, Г. Кельзена, Л. Кондореллі, Б. Конфорті, М. Коскенніемі, М. Мак-Дугала, П. Маланчука, Ш.Л. Монтеск'є, Л. Оппенгейма, А. Пелле, У. Райсмана, Б. Сімми, Дж. Стоуна, Б. Фассбендера, Дж. Фаусетта, А. Фердросса, Г. Фройденшусса, Ч. Хайда, Л. Хенкіна, Р. Хіггінс та багатьох інших. У дисертації використані резолюції та звіти засідань Ради Безпеки ООН, документи Комісії міжнародного права ООН, рішення Міжнародного суду ООН, документи НАТО та інших міжнародних організацій, міжнародні конвенції, концепції національної безпеки, законодавчі акти та проекти законодавства України, Російської Федерації та США. Близько 14 % інформаційних джерел дисертації складають матеріали обговорення науковою громадськістю США та Європи наслідків трагічних подій 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку, Вашингтоні та Пенсільванії, одержані за допомогою можливостей Всесвітньої мережі Інтернет.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі розкрито зміст права держави на самооборону, виходячи з сучасного міжнародного права та практики його застосування, зокрема, показано значення цього інституту для розвитку комплексу юридичних гарантій міжнародного миру та безпеки.

Наступні положення виносяться на захист:

обгрунтований зв'язок інституту права держав на самооборону з такими основоположними міжнародно-правовими категоріями як державний суверенітет і колективна безпека;

досліджений як в історичному, так і в юридичному аспекті міжнародно-правовий досвід Ліги Націй щодо спорів про законність застосування сили в період між двома світовими війнами, та розглянуте значення цього досвіду для подальшого розвитку інституту права на самооборону і для становлення норми jus cogens незастосування сили або загрози силою;

дістало подальший розвиток визначення міжнародно-правових підстав самооборони, розкриття поняття "збройний напад", проаналізована дискусія щодо припустимості превентивної (запобіжної) самооборони, принципу пропорційності самооборони з урахуванням появи нових ризиків для міжнародної безпеки, нових видів озброєнь, особливо ядерної зброї, так званої "несмертельної" зброї та концепції інформаційних війн;

узагальнено практику Ради Безпеки ООН та Міжнародного Суду ООН щодо застосування норм міжнародного права, які регулюють здійснення державами права на індивідуальну або колективну самооборону, включаючи призначення Міжнародним Судом ООН тимчасових заходів захисту прав сторін у справах стосовно законності застосування сили;

проаналізовано міжнародно-правові підстави операції "Буря в пустелі" та розглянуто їх зв'язок зі становленням нових форм участі ООН у застосуванні примусу до порушників міжнародного миру;

проаналізовано роль НАТО у підтримці міжнародного миру та безпеки в Європі після завершення "холодної війни", реальну політику цієї організації співвіднесено з її компетенцією щодо застосування сили за її статутом;

узагальнено міжнародно-правові наслідки терористичних актів 11 вересня 2001 р. в США, зокрема для визначення меж та функціонального спрямування права держав на самооборону.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає в можливості застосування їх у вивченні процесу розвитку універсальної та регіональних систем колективної безпеки наприкінці ХХ ст., визначення засад взаємодії політики і права в сфері підтримки міжнародного миру й безпеки.

Практичне значення одержаних результатів полягає у виробленні рекомендацій щодо напрямків наступних досліджень в сфері права міжнародної безпеки, вдосконалення національно-правових актів України щодо безпеки і оборони, вироблення її міжнародно-правової позиції з таких питань як засоби боротьби з міжнародним тероризмом, реформа ООН і розвиток міжнародних судових установ.

Апробація та публікації результатів дисертаційного дослідження. Основні результати дисертаційного дослідження доповідалися на науково-теоретичних конференціях в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (засідання секції "Міжнародне право") у 1999, 2000 і 2001 роках, використовувалися при проведенні дисертантом семінарських занять з курсу "Право міжнародної безпеки" на відділенні міжнародного права цього Інституту та відображені у 7 публікаціях дисертанта. Праця дисертанта "Самооборона в сучасному міжнародному праві", яка є витягом з даного дисертаційного дослідження, удостоєна в 2000 році Грамоти Президії Національної академії наук України.

Структура і обсяг роботи. Робота складається зі вступу, основної частити, яка містить три розділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 211 сторінок, з яких 22 сторінки займає список посилань (260 назв).

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми дослідження, визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету і завдання дисертаційної роботи, окреслено об'єкт і предмет дослідження, охарактеризовано застосовані в роботі методи, розкриті наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про ступінь відображення результатів дисертації у наукових доповідях і публікаціях автора.

Перший розділ "Поняття права держави на самооборону: формування та сучасний стан" присвячений історії зародження, становлення та розвитку в міжнародному праві інституту права держави на самооборону, розгляду теоретичних підходів науки міжнародного права до визначення місця і функції досліджуваного інституту в системі сучасного (від 1945 р.) міжнародного права та окресленню кола джерел інституту.

Розгляд історичних форм правового обмеження збройного насильства в міжнародних відносинах, що їх намагалася запровадити юридична наука від стародавніх часів і до ХХ ст. вказує на взаємодію в цій сфері двох основних тенденцій. Найдавніша з них полягала у ставленні до правомірної війни як до наслідку правопорушення супротивника, засобу примусу до відповідальності; вона знайшла відображення в концепції справедливої війни "bellum justum", яку розробляли в своїх творах отці церкви, а пізніше – Ф. Вітторіа, Ф. Суарес, А. Джентілі, Г. Гроцій, І.А.Іллін, І.Мозер та ін.. Друга тенденція, яка остаточно оформилася в ХІХ ст., дивиться на застосування збройної сили як на одне з основних прав держави, прояв і підтвердження державного суверенітету. Ця остання тенденція покладена в основу міжнародно-правового інституту права самозбереження. В теорії розрізнення між інститутами справедливої війни і самозбереження може бути проведене на тій підставі, що справедлива війна має на меті підтримку правопорядку в цілому через відновлення якогось конкретного порушеного права, в той час як самозбереження опікується виключно захистом національної безпеки та міжнародної правосуб'єктності держави, в тому числі від ймовірної загрози посягання. Міжнародно-правове регулювання союзницьких зобов'язань чи надання військової допомоги іншим державам не пов'язувалося, як правило, з інститутами справедливої війни або права самозбереження. Незважаючи на те, що важливою рисою інституту права самозбереження, внаслідок його зв'язку з інститутом т. зв. основних прав держави, визнавалася неприпустимість будь-яких договірних обмежень реалізації суб'єктивного права на застосування збройної сили, в ХІХ ст. спори великих держав призвели до поступового вироблення звичаєвих правових принципів, покликаних встановити умови здійснення цього права. Найвідомішою з таких справ є американо-британський спір з приводу обставин та наслідків загибелі судна "Кароліна" (1837 р.) р.), від якого, згідно з офіційною зовнішньополітичною доктриною цих держав і поглядами багатьох науковців Західної Європи і США, бере початок інститут "самооборони за загальним міжнародним правом". Дисертант дійшов висновку, що міжнародно-правові інститути справедливої війни та права самозбереження держав можуть розглядатися як історичні попередники сучасного інституту права держав на самооборону, хоча слід визнати, що їх детальна розробка в юридичній науці справила мінімальний вплив на реальність міжнародних відносин. Ті норми і принципи, які мали б слугувати для обмеження свавільного застосування державами збройної сили на практиці використовувалися під час військових конфліктів для виправдання й обгрунтування державних інтересів супротивників.



Розвиток інституту права держави на самооборону в міжнародному праві ХХ століття відбувався в зв'язку зі становленням принципу незастосування сили або загрози силою як імперативної норми міжнародного права. Саме завдяки проголошенню і поступовому закріпленню цього принципу право держав на самооборону постає як самостійний інститут міжнародного права, відмінний від попередніх концепцій обмеження застосування військової сили. Тут слід наголосити, що утвердження принципу незастосування сили або загрози силою в звичаєвій формі розпочалося в період між І та ІІ світовими війнами, тому зростає наукова цікавість відповідної міжнародно-правової практики держав у 1920-ті - 1930-ті рр. У дисертації досліджені договірна практика за вказаний період (Женевський протокол 1924 р., Рейнський гарантійний пакт 1925 р., Паризький (Бріана-Келлога) пакт 1928 р., Конвенція про визначення агресії 1933 р., укладена за ініціативою СРСР та інш.) та рішення Ради Ліги Націй щодо законності застосування збройної сили сторонами військових конфліктів напередодні розв'язання ІІ світової війни (японо-китайського 1931 - 1933 рр., італо-ефіопського 1935 - 1936 рр., радянсько-фінського 1939 - 1940 рр.). Процес становлення в міжнародному праві заборони агресивної війни в зазначений період супроводжувався визнанням за державами права на самооборону як найважливішого випадку, коли застосування збройної сили допускається міжнародним правом. Природнім чином постало питання про обмеження юридичних підстав для самооборони: або шляхом укладання відповідної міжнародної конвенції (т. зв. доктрина "жорстких критеріїв"), або через рішення авторитетного міжнародного органу, який при виникненні спору на власний розсуд визначатиме, чи були дії держави правомірною самообороною, чи злочинною агресією (т. зв. доктрина "гнучких критеріїв"). У період між двома світовими війнами доктрина "жорстких критеріїв" виявилася малопопулярною – договори засвідчують прагнення більшості великих держав зберегти в новій системі гарантій міжнародного миру інститут основного права самозбереження, зручний для маніпулювання на власну користь. Промовистими в цьому плані є застереження, зроблені до пакту Бріана-Келлога його договірними сторонами: держави користувалися свободою визначення підстав для реалізації права на самооборону, залежно від сфери їх національних інтересів, окремо застерігаючи, що це право незалежне від будь-яких договірних обмежень. Щодо практики міжнародних органів, Рада Ліги Націй, розглядаючи спори, пов'язані з порушеннями миру, принагідно виявила тенденцію до звуження кола підстав реалізації права на самооборону. Принаймні Рада намагалася відмежувати його від явних зловживань і визнавала порушницями пакту Бріана-Келлога держави, які застосували зброю першими (Італія, СРСР). Однак ці рішення Ради Ліги Націй не можуть вважатися достатньо авторитетними, адже їх виконання не було забезпечене і вони відверто ігнорувалися всіма учасниками подій. Найбільш вагомий приклад застосування міжнародними органами норм інституту права держав на самооборону, визнаних державами до 1945 року, становлять рішення міжнародних трибуналів над військовими злочинцями Другої світової війни. Відтак, вироки Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів можуть бути використані для того, щоб оптимально визначити зміст звичаєвих норм міжнародно-правового інституту права держав на самооборону, які склалися до Другої світової війни, адже на момент ухвалення вироків саме ці норми вважалися чинними. Трибунали керувалися звичаєвими нормами, виробленими справою "Кароліни" – положенням про "негайну невідворотну необхідність" як про підставу для самооборони, але надали вузьке тлумачення цієї норми, зокрема визнали, що зосередження військ на державному кордоні само по собі не створює підстав для реалізації права на самооборону. На погляд дисертанта, найсуттєвішим зрушенням у розвитку інституту права на самооборону в період між двома світовими війнами слід вважати встановлення залежності між реалізацією державами цього права й ефективністю універсальної організації колективної безпеки. Відтоді інститут права на самооборону в міжнародному праві міцно пов'язаний з системою юридичних гарантій міжнародного миру і безпеки. Як першочергова мета самооборони став розглядатися примус до відповідальності за порушення державою своїх міжнародних зобов'язань щодо незастосування сили. Це має бути правовий примус, який здійснюється небагатьма членами світового співтовариства, але від імені та заради добробуту всіх.

У 1945 р. Статут ООН у договірній формі закріпив (ст. 2. п. 4) принцип незастосування сили або загрози силою. Стаття 51 Статуту з одного боку визнала за державами "невід'ємне право" на самооборону, а з іншого – закріпила умови реалізації цього права в рамках нової універсальної системи колективної безпеки: збройний напад як єдину підставу для самооборони, обов'язок невідкладно повідомляти про заходи, вчинені в порядку самооборони, Раді Безпеки ООН, узгодження права на самооборону з повноваженнями Ради Безпеки ООН щодо підтримки міжнародного миру й безпеки. Безпосередньою причиною появи в тексті Статуту ООН саме такої редакції ст. 51 була потреба визначити відносини між ООН та регіональними системами колективної безпеки, які утворилися напередодні ухвалення її Статуту. Внаслідок включення після 1945 р. в інститут права держави на самооборону також права на військову допомогу і позбавлення військових союзів держав наступальної мети виник новий інститут міжнародного права – право на "колективну оборону". У другій половині ХХ століття центральне місце в розвитку інституту права держави на самооборону займає розробка та ухвалення міжнародних документів, які уточнювали чи розкривали зміст його норм. Серед цих документів слід відзначити "Декларацію принципів міжнародного права" 1970 р. і "Визначення агресії" 1974 р., ухвалені Генеральною Асамблею ООН, а також Проект статей про відповідальність держав Комісії міжнародного права ООН, над яким вона працювала з 1956 по 2001 р. Рада Безпеки ООН, внаслідок застосування права вето США або СРСР, до 1990 року не приймала резолюцій, які могли б мати важливе значення для розвитку досліджуваного інституту, натомість Міжнародний Суд ООН застосовував у своїй практиці норми міжнародного права, які регулюють здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону, і надав їх тлумачення (справи "Протока Корфу" 1949 р. і особливо "Про військові та напіввійськові дії, вчинені на території Нікарагуа проти Нікарагуа" 1986 р.).

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка