Кір буличов — творець фантастичних світів



Сторінка9/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.32 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15

РОЗДІЛ П`ЯТИЙ
Селище зменшувалося на очах, будинки стали іграшковими, такі виліплював для малюків Вайткус. Він ще ліпив для них корів, кіз, собак і різних земних тварин.

Потім селище затягнуло туманом, і люди, що стояли на пагорбі, і коза, яка так і не зрозуміла, куди зникла її Мар’янка, і горбок кладовища — все це зникло. Внизу потягнувся ліс, однаковий і безконечний.

Повітряна куля летіла рівно, ніби хтось її тягнув на мотузці, але рух вгадувався тільки по тому, як пливли назад дерева. В кошику запала тиша і повітря було нерухоме.

Усі троє і раніше піднімалися на повітряній кулі і знали, як нею керувати, але це був перший справжній політ кулі — не піднімання до хмар, а мандрівка.

У кожній групі людей за домовленістю встановлюються розподіл праці і обов’язків. Ніхто не просив Казика ставати до пальника і визначати курс, це відбулося мимовільно. Літав Казик не більше за інших, та й був ще підлітком, маленьким хлопчиком навіть за тутешніми мірками. Але тут, в кошику кулі, з ним відбулися перетворення, схожі на ті, що бували, коли він потрапляв у ліс. Казик з істоти несміливої і мовчазної перетворився на впевнену у собі людину, наче все життя тільки те й робив, що літав на повітряних кулях. І впевненість його була настільки очевидною, що і Мар'яна, і Дік без заперечень віддали йому першість у керуванні кулею, до якої обидвоє ставилися насторожено.

Мар’яна до останньої можливості вдивлялася у мряку внизу, їй все здавалося, що вона бачить Олега, який так храбрувався в останні хвилини, приховуючи свій страх за Мар’яну і заздрість до тих, хто відлітає. Мар’яна не боялася за себе — ніколи було про це думати, та й даремні ці думки — боятися за себе. Вона хотіла зараз одного: якомога швидше злітати, байдуже навіть, знайти чи не знайти ту експедицію, у яку їй важко було повірити, як раніше і в існування корабля, поки вона не доторкнулася до нього. Але якщо корабель завжди існував в розмовах і пам’яті мешканців селища, то поява на планеті якоїсь наукової експедиції була з розряду снів. Це була якась несправжня експедиція, і її невміння відшукати селище і врятувати їх лише посилювало це відчуття. Тому Мар’яна боялася лише, як би їм не заблукати, не залетіти надто далеко, бо треба і повернутися до того дня, коли Олег піде в гори до “Полюса”, піти разом з ним.

Для Діка експедиція, на пошуки якої вони летіли, також не була реальністю. Вона ніяк не вписувалася у космогонію його світу. Правда, минулорічний похід до “Полюса” цю картину змінив, але не зруйнував — адже “Полюс” був мертвий, він був продовженням селища і одночасно його витоком. Дік не уявляв собі життя поза планетою, поза лісом. Його самолюбство вдовольнялося боротьбою з лісом і підкоренням лісу. Він ніколи не уявляв собі життя на якійсь іншій планеті, наприклад, на Землі, хоча б тому, що там інший ліс та інші тварини.

Лише Казик вже жив на Землі. Якщо мешканці селища знайомилися з повітряною кулею у міру того, як вона виникала і набирала форму, то Казик побачив її внутрішнім зором значно раніше за інших. Інтуїтивно Казик знав усе, що можна знати про повітряні кулі. Вже в перших польотах з Олегом він відчув характер кулі навіть краще за самого Олега, але нічого про це йому не сказав — Казик і сам не думав, що краще за Олега керує кулею. У перші хвилини, користуючись тим, що Мар’яна та Дік все ще подумки перебували на землі, Казик якнайкраще закріпив мішки з баластом та харчами таким чином, щоб досягти максимальної рівноваги, чи, як він сам собі пояснював, щоб кулі було зручніше їх везти. Він сприймав кулю як якусь живу істоту, якій буває важко, легко, весело і навіть незручно, і він допомагав кулі, щоб їй було приємніше.

Дік дивився вниз. Він намагався вгадати в лісі свої стежки і місця стоянок, але зверху ліс був зовсім іншим, наче Дік не обходив ці місця сотні разів. Раптом він упізнав галявину. На ній торік він убив великого ведмедя, і той залишив на його руці три паралельні шрами. Дік подивився на ці страшні відмітини, а коли знову поглянув униз, галявина вже зникла.

Вітер притих, Казик заметушився біля пальника, збільшуючи полум’я, бо відчув, що куля почала втрачати висоту. Землю поволі затягував туман.

— Нижче спускатися? — запитав Казик.

Це були перші слова, сказані з моменту відльоту, і тому вони видалися дуже голосними.

— Спускатися? — Дік не відразу збагнув, про що питав Казик. Адже політ ще не закінчений. — А ріка?

— Не видно, куди летимо, — пояснив Казик.

— Ми правильно летимо, — сказала Мар’яна. — Скоро перше болото.

Куля смикнулася і зависла — зверху зарядив дощ, і було чути, як краплі гучно стукотять по тонкій оболонці. Кошик захитався. Дік вчепився за його край, а Мар’яна присіла — їй здалося, що борт кошика дуже низький і її може викинути назовні.

— Я піду догори, — сказав Казик. — Ми будемо шукати вітер. Бо назад у селище повернемося.

— Не треба назад, — попросив Дік. — Вони сміятимуться.

Дік не терпів думки, що над ним можна сміятися.

Казик підтягнув на борт мішок з піском, розв’язав його і висипав частину піску вниз. Мішок він беріг, він ще згодиться.

Куля відразу піднялася догори — було видно, як зменшуються і тануть в тумані дерева.

— Правда, добре? Я висипав, і куля мене послухалася, — радісно сказав Казик, але ніхто не відповів.

Було страшно, оскільки куля була ненадійна і примхлива. І Діку, і Мар’яні стало зрозуміло, що вони — невільники кулі, нікчемні забавки її примхи. Захоче — віднесе в небо, захоче — кине на землю. Вони, на відміну від Казика, не відчували кулі і не керували нею.

Через кілька секунд куля зникла в хмарах, і стало ще неприємніше, бо за межами кошика висів непроникний туман, у якому щось причаїлося. Можливо, літаюча тварюка, може скеля, чи щось незрозуміле.

— А тепер зовсім нічого не втямлю, — зізнався вголос Казик. — Чи ми летимо догори, чи взагалі нікуди не летимо. Я не знаю.

— Давай піднімемося, — сказав Дік. — Піднімемося вгору, понад хмари, як з Олегом.

— Баласту небагато, — повідомив Казик, — він може знадобитися.

— Тоді зроби більше полум’я, — порадила Мар’яна.

— Олег казав не дуже надувати, — сказав Казик. — Якщо куля лусне — ми, як камінь гепнемося вниз.

Казик відчув свою владу над старшими, він зрозумів, що нічого не боїться, що йому приємно, аж до лоскоту в грудях, підніматися у хмарах, або нестися над землею, а їм страшно, незвично.

— Піднімайся, — наказав Дік, який вловив прихований бунт.

Казик звів вузькими плечима і збільшив полум’я у пальнику.

Стало холодніше, кошик був мокрий, великі краплі стікали по

оболонці кулі і зривалися з нижнього обода.

Казику хотілося виразити урочисте відчуття польоту, але виразити його можна було лише в пісні. І якби він був один, він обов’язково заспівав би і навіть заспівав би зі словами, які він умів складати у вірші. Але він соромився робити це при свідках. Не посмів і зараз. Він беззвучно наспівував, стиснувши губи.

Діка охопив відчай безсилля. Хмари ніколи не закінчаться. Вони загубилися. І не треба було взагалі цього починати. Пішли б вони пішки, якось би перебралися через ріку. Нічого особливого. А тепер ні річки, ні селища не буде...

І раптом стало світліше, куля ввійшла у проміжок між хмарами — над головами був ще шар і їх майже несло до чорної величезної хмари, яка стіною стояла попереду, ніби вичікувала кулю, щоби зжерти її. У хмарі спалахували блискавки, і вона здавалася живою і гарячою.

— Як гарно! — вигукнув Казик. — Як зараз струсоне!

— Вниз! — наказав Дік. — Давай вниз, не розумієш, чи що!

— Шкода. — Казик протягнув руку до пальника, щоби зменшити полум’я. — Я такого ще ніколи не бачив. Знизу це не так цікаво.

— Мені нецікаво, — сказала Мар’яна.

Куля чомусь не знижувалася, а продовжувала летіти назустріч грозовій хмарі, і гуркіт, що долинав з неї, був майже безперервний, наче хтось вів велетенською палицею по паркану.

Дік відштовхнув Казика і різким рухом загасив пальник.

— Це тобі не забавка! — сказав він.

Пориви зустрічного вітру били по кулі, вона металася між хмарами і ніяк не могла спуститися.

— Не можна зовсім гасити! — закричав Казик. — Ви дурні!

— Замовкни! — наказав Дік. — Набрид.

Грубістю він приховував свій страх, бо навіть перед собою не хотів визнати, що може боятися.

Куля раптом затрусилася. Вона потрапила у повітряний вихор і ковзнула донизу.

— Запалюй! — крикнув Казик. — Невже ти не розумієш, що куля зараз охолоне.

— Встигнемо, — відповів Дік. — Спочатку треба спуститися униз.

— Не можна так відразу. Де запальничка?

Запальничка була у Діка, і він не давав її Казику, тому що вірив, що куля в безпеці. Йому хотілося одного — скоріше відійти від грозової хмари.

— Ти подивися, вона зменшується! — Казик показав рукою нагору, але тільки його очі бачили, що куля втрачає об’єм і швидкість її зниження росте.

— Візьми. — Дік все-таки захвилювався від наполегливого тону Казика і простягнув хлопцю запальничку.

Запальничка бахкала, тріскала і ніяк не хотіла запалюватися.

Було мокро, неприємно, усі вже змокли. Трут у запальничці теж відсирів. Якби Казик знав, що Дік погасить полум’я, він би заздалегідь сховав запальничку і тримав її сухою.

Довкола знову були хмари, знову потемніло, і гуркотіння, що долинало з грозової хмари, трохи стихло, залишилося там, нагорі, майже над головами.

— Добре, що встигли, — сказав Дік, виправдовуючись.

Краєм ока він знову і знову дивився, як Казик клацає кресалом.

— Давай, я спробую, — сказав Дік і вихопив запальничку із напружених пальців Казика. Запальничка не слухалася і його. Казик стояв поруч і дивився на іскорки, що вилітали із кременя. Вони здавалися холодними і маленькими.

— Вона зменшується! — прошепотіла Мар’яна злякано. Вона дивилася нагору і помітила, що мотузки сітки, якими була охоплена куля, все глибше врізаються у її оболонку.

Дік взяв запальничку в долоні і спробував протерти гніт.

Тепер всі зрозуміли, що куля падає все швидше.

— Може, закрити отвір? — запитала Мар’яна, але сторопіла — вона зрозуміла, що отвір внизу кулі їм нічим затулити.

— А твоя, твоя запальничка! — раптом закричав Казик. — У тебе ж повинна бути!

— Звичайно, — відповіла Мар’яна, — як же я не згадала. У мене є.

— Давай!


— А де вона?

— В гаманці на шиї, — підказав Казик.

Мар’яна швидко розв’язала лікувальний мішечок, який висів у неї на грудях, і дістала звідти запальничку.

Казик вихопив її, і відштовхнувши Діка, почав висікати вогонь.

Але пальник не запалювався.

— Відкрути його! — закричав Казик Дікові. — Ти ж його закрутив!

Кошик знову хитнуло, Дік втратив рівновагу і заледве встиг

схопитися за борт кошика.

Казик сам, ледве не поламавши коліщатко, відкрутив пальник і з насолодою вдихнув огидний запах газу, що виходив з трубки.

Запальничка, на щастя, не погасла, і в кінці трубки запалав фіолетовий вогник. Казик одразу додав вогню, і полум’я на секунду зникло, потім загорілося яскраво і впевнено.

Казик зазирнув в отвір кулі — тепле повітря пішло туди, у напівтемряву.

В цей момент вони вивалися вниз із хмар.

— Ми все ще пацаємо, — сказала Мар’яна тихо.

Вітер був слабкий, але поривчастий, куля поштовхами рухалася донизу.

— Пізно, — сказав Дік. — Тепер тримайтеся!

Він заспокоївся. Ліс був йому знайомий, а повірити в силу удару об дерева, уявити те, чого ніколи не відчував, він не міг. Йому здавалося, що ліс прийме їх і не вб’є.

— Мішки! — закричала Мар’яна, перериваючи зачаровану паузу очікування.

Вона сама кинулася до мішка, який лежав біля її ніг, і насилу перекинула його через борт кошика, ледве не випавши разом з ним.

У цю мить куля саме досягла верхівок дерев — це був момент, коли можна було розгледіти кожен листок на деревах, і Казик, який згадав про баласт тільки після вигуку Мар’яни, дивився, ніби зачарований, на наближення землі. Він не боявся загинути, йому було жаль такої гарної кулі, яка мала ось-ось розірватися.

Верхівки дерев, такі близькі, раптом рвучко пішли вниз, і земля з неохотою відпустила кулю.

І в наступну мить всі ожили. Дік теж підхопив мішок. Третій мішок пхав Казик, але він не викинув його, як Мар’яна, а, отямившись, висипав пісок з мішка і був дуже задоволений тим, що подумав про це навіть у такий момент, і сказав:

— Мішки треба берегти.

Але його ніхто не чув. Мар’яна і Дік дивилися вниз, на верхівки дерев, що поволі зникали в тумані. Вони продовжували дивитися навіть тоді, коли Казик вже спокійно зайнявся справами. Адже нікому не було потрібно, щоб куля знову здійнялася до хмар, тим паче, що баласту більше не залишилося. Він підкрутив пальник і дивився, щоби куля більше не піднімалася. Це було важко зробити, оскільки вже вирувала гроза і вітер ніяк не міг заспокоїтися. Куля продовжувала баламкатися мильною бульбашкою між хмарами і лісом.

— Ну ось, — сказав Дік. — А ви боялися.

У кошику було незручно стояти. Через те, що він став легшим без баласту, і його кидало з боку на бік. Хмара виплюнула з себе короткий шквал, куля помчала, нахиливши кошик, наче хотіла викинути з нього людей, і вони притулилися до дна кошика, схопившись за мотузки і вичікуючи, поки шквал не припиниться і не рине, як знак закінчення безумств, сильний і рівний дощ.

— Не пощастило, — сказав Дік, піднімаючись з підлоги і поглядаючи донизу. — Тепер вже зовсім невідомо, куди нас занесло.

— Спочатку ми летіли правильно, — промовив Казик. — До того моменту, як піднялися нагору. Ми летіли правильно майже годину, а потім нас кидало хвилин десять.

У селищі не було годинника, але поняття години, хвилини і навіть секунди у людей залишилося. У Казика було добре відчуття часу, і йому вірили.

— Отже, ми там, де треба? — запитала Мар’яна.

Тільки не точно, — сказав Казик.

Вони змокли і замерзли. Навіть куртки і чоботи з риб’ячої шкіри не рятували. Але вони тільки зараз зрозуміли, як замерзли — досі вони думали, щоб не розбитися.

— Будемо дивитися униз, — сказала Мар’яна. — Ви мисливці.

— Ми повинні побачити ріку, — промовив Казик. — І болота перед нею.

— Якщо ми не перелетіли її, коли були нагорі, — докинув Дік.

— Ні, такої швидкості вітер не мав. До ріки п’ять днів шляху, якщо йти пішки.

Куля тепер пливла повільно.

— Дощ закінчиться, — сказав Казик, — і ми піднімемося нагору.

— Навіщо? — запитав Дік.

— Подивимося на сонце, — відповів Казик, — і дізнаємося про напрямок. Зараз тіней немає, нічого немає.

— Краще спуститися і пошукати на землі, — сказав Дік невпевнено.

Він розумів, що це не найкраще рішення, оскільки вони опиняться у незнайомому місці, а із землі знайти напрямок ще важче. Але підніматися нагору не хотілося.

— Ви голодні? — запитала Мар’яна.

— Ні, — відповів Казик.

Проте Мар’яна дістала з мішка сухарі, намастила їх грибним паштетом, і хлопці взялися хрускотіти, поглядаючи униз, сподіваючись побачити щось знайоме.

Одного разу Дікові здалося, що він упізнає пагорб у лісі, але Казик сказав, що той помилився. Час минав. Дощ все не вщухав, хоча грім вже долинав здалеку. Минуло ще години півтори. Мар’яна, аби зігрітися, присідала в кошику, поки не втомилася. Не зігрілася, а тільки захекалася. Дік всівся на дно кошика і взявся протирати арбалет. Казик грів руки біля вогню пальника, потім запропонував Мар’яні теж погрітися. Усі дуже втомилися від невідомості. Здавалося, що вони відлетіли так далеко від селища, що ніколи вже не повернуться назад.

Дощ припинився. Одразу стало тихіше, бо краплини перестали стукотіти по оболонці. Від теплої кулі піднімалася пара.

Казик довго дивився вперед і раптом вигукнув:

— Гляньте!

В ранніх сутінках попереду виднілася світла смуга.

Дік уважно подивився туди і сказав, що це, напевно, ріка.

— А може, закінчується ліс? — запитала Мар’яна.

Вона стояла з іншого боку кошика і також побачила світлу смугу на горизонті. Це було незрозуміло. Виходило, що вони бачать дві ріки.

Ще через півгодини повільного польоту вони переконалися, що попереду насправді ріка — з’явився й інший темний берег. Світла смуга праворуч була дуже широка і губилася за горизонтом, а ріка з нею з’єднувалася.

Дік сказав, що це інша, дуже велика ріка.

А Казик припустив:

— Добре, якби це було море.

— Море? — Мар’яна знала це слово, але не уявляла собі, що на цій планеті теж може бути море, і до того ж, так близько від селища.

— Або дуже велике озеро, — сказав Казик. — Але все-таки краще море. Тоді ми побудуємо корабель і вирушимо у плавання.

— Тільки б кулю не віднесло в це море, — додав Дік.

Він усе ще пильно вдивлявся уперед, намагаючись вгадати, чи це та ріка, яка їм була потрібна. Колись, здається, минулого року, він доходив до ріки, але не зміг із-за боліт, у яких кишіла різна гадина, вийти на берег. У нього закінчилася їжа, а полювання було невдале. Довелося повернутися. Він пам’ятав пагорби біля ріки, але тут таких пагорбів не було видно.

Вони вирішили піднятися вище, до хмар, шукаючи погожого вітру. Куля втомилася летіти і піднялася ліниво і неохоче.

Тут вітер був сильніший, але також дув не туди, куди хотілося. До того ж, знову пішов дощ.

Це всім обридло — лінива куля, холод, волога, і тим більше прикро, коли ти вже майже досяг мети, ще трохи — і перелетиш через ріку, а там вже можна приземлитися, переночувати і шукати людей.

Кілька великих птахів, які живуть високо в небі, і тому їх можна побачити тільки здалека, підлетіли до кулі з пронизливими криками і, лопочучи перетинчатими крилами, закружляли довкола. Вони були незадоволені, що хтось порушив кордони їхніх володінь.

Один з них навіть зумів вчепитися кігтями у мотузки і кілька разів ударив гострим дзьобом по оболонці.

— Ось цього я тобі не раджу робити, — сказав Дік, швидко піднімаючи арбалет.

Стріла простромила птахові груди і той повільно забрав кігті, відвалився від кулі і, пролетів зовсім поруч з кошиком, колами падаючи донизу. Дік навіть простягнув руку, сподіваючись схопити птаха. Мар’яна повисла на ньому, бо Дік міг випасти з кошика.

— Жаль, — сказав Дік. — У нього смачне м’ясо.

Він вистрелив в іншого птаха, але промахнувся.

Птахи ще деякий час переслідували кулю, але потім зникли у пелені дощу.

Ріку вже можна було роздивитися. Вона була широка, темно-сіра, під колір хмар, і текла прямо, майже не вигинаючись, не так як струмки, до яких вони звикли.

— Якщо не перелетимо, — сказав Дік, — то складно буде перебратися.

— Може, спустимося на ніч? — запитала Мар’яна. — А вранці почекаємо вітру і полетимо далі.

— Добре було би, — невпевнено відповів Казик. — І баласту ще наберемо. Тільки приземлятися ніде.

Він був правий: внизу не було ні галявини, ні великого відкритого місця, щоби посадити кулю.

Вони замовкли, наслухаючи тишу, що панувала над світом. Стукіт краплинок по кулі лише підкреслював цю тишу.

І раптом попереду виникла сіра стіна.

Мар’яна зойкнула, коли першою побачила, як величезна нерівна стіна піднімається перед кулею. Порив вітру підхопив кулю і поніс її швидше, ніби вона хотіла навмисне помститися людям за те, що вони змусили її так довго летіти.

— Казику! — закричала Мар’яна.

Казик також побачив стіну, що випливала з дощу.

Він на повну потужність відкрутив пальник і крикнув:

— Усе кидайте! Усе кидайте донизу!

Баласту вже майже не залишилося, тільки маленький мішечок. Дік пожбурив його за борт. Мар’яна підняла мішок з їжею, але завагалася.

— Швидше! — крикнув Казик, і Дік вихопив у Мар’яни мішок і кинув його донизу, потім він підхоплював з дна кошика різні речі, не думаючи, що це таке, і жбурляв за борт.

Куля, повагавшись декілька секунд, пішла нагору.

Здивовано завмерши, аеронавти дивилися, як сіра стіна відходить униз.

Це було дерево, немислимо гігантське дерево. Вони побачили, як від головного стовбура відходить гілка товщиною метрів двадцять і тягнеться майже горизонтально. Куля пролетіла поруч з гілкою, ледь не торкнувшись її. Вище гілки розходилися частіше, і тільки дивом куля не наштовхувалася на них.

Ніхто не знав, скільки хвилин продовжувався цей підйом, але раптом стало темно і стовбур зник з поля зору — куля увійшла в хмари.

Дерево було поруч, воно ще не закінчилося, воно тягнуло до кулі свої сірі лапи.

Порив вітру підхопив кулю і пожбурив її у бік дерева.

— Тримайтеся! — крикнув Дік, падаючи на дно кошика і тягнучи за собою Мар’яну. Казик упав зверху.

І вчасно.

Пролунав дуже сильний тріск, кошик кинуло вперед, потім він налетів на перешкоду, заметався, як пташеня у сітці, щось ухнуло з тріском над головами, куля зробила кілька судомних передсмертних рухів.

І настала тиша. Довкола була темрява.

Кошик нахилився, повільно розкачуючись.

Ось і все, — сказав Казик сумно. — Немає більше кулі.

— Головне, що ми живі, — заперечив Дік. — І не розбилися. Це головне.

***


Вони сиділи на дні кошика, намагаючись не розхитувати його, щоб не зірватися униз. Язики хмар повзли через кошик, часом приховуючи темну пляму отвору в кулі, часом розсіювалися, і тоді можна було зазирнути в загадкову глибину кулі. Але зрозуміти, що з нею сталося, ніяк не вдавалося. Світанок надходив настільки повільно, що здавалося, день не настане ніколи.

Клапті хмарин були світліші за повітря, але поступово повітря зрівнялося з ними за кольором, і усе стало однаково сіре.

Дрімота покинула аеронавтів, тягнуча дрімота, на межі сну, яка зв’язує язик і сковує органи, але не замінює сон, бо весь час відчуваєш, як холодно і безнадійно.

— Я ніколи не думав, що бувають такі дерева, — сказав Казик.

— Напевно, навіть на Землі таких немає, — припустила Мар’яна.

— На Землі дерева ще більші, — впевнено сказав Казик. — Наприклад, секвоя. Вона росте у Скелястих горах.

— Може, це не дерево, — сказав Дік. — Може, така скеля?

— З гілками? — запитала Мар’яна.

— Хіба розгледиш?

— Але ж ми висимо.

— Можливо, висимо на виступі? — сказав Дік. — Але якщо це дерево, то ще гірше.

Мар’яна обережно нишпорила, сподіваючись, що викинули не всю їжу, щось залишилося. Але кошик був зовсім порожній.

Даремно ми викинули паливо, — пошкодував Казик.

— Ми більше не полетимо, — впевнено сказав Дік. — Досить. Краще ходити пішки.

— Треба швидше спуститися донизу, — мовила Мар’яна. — І відшукати мішки. Бо хтось знайде їх раніше і все з’їсть.

— Ну, паливо навряд чи хтось з’їсть.

Дік підповз до краю кошика і почав вдивлятися в туман.

Мар’яна зойкнула. Вона випростала ногу, але нога так затерпла, що по всьому тілу голками пройшов біль. Дік здригнувся, кошик захитався.

— Я думаю, — сказав Дік, — що куля зачепилася за верхівку дерева і розірвалася. Якщо ми будемо розхитувати кошик, він може зовсім відірватися, а до землі ще далеко.

Вітерець погнав клапті хмар, і в проміжках між ними можна було розгледіти гілки дерева, сіру стіну. Верхівка кулі все ще ховалася в тумані.

— Треба вибиратися, — сказав Дік невпевнено.

Він витяг з сагайдака стрілу з важким наконечником і кинув донизу.

Було тихо. Казик рахував у думках. Він дорахував до двадцяти.

Нічого вони не почули.

— Може, на дерево впала, — сказав Казик. — Чи на мох. Я полізу.

— Куди? — запитала Мар’яна.

— По мотузках нагору. Чого чекати? А потім я вам крикну.

— Давай, — сказав Дік. — Ти найлегший.





Казик перевірив, чи надійно прикріплений ніж. Потім, тримаючись за канат, обережно виліз на край кошика.

— Зовсім не страшно, — повідомив він. — Нічого не видно, тому й не страшно.

Казик вхопився руками за канат і підтягнувся так, щоб обхопити його ще й ногами. Мар’яна і Дік завмерли з іншого боку кошика. Він розхитувався.

Казик сказав:

— Я вам буду все розповідати, щоб ви знали.

Хлопчик ліз швидко — він звик лазити по ліанах. Через півхвилини його вже не було видно, тільки кошик розхитувався у такт його рухам.

— Ну і як? — запитав Дік.

— Лізу, — відповів Казик. — Куля зовсім без повітря, висить, як ганчірка.

Через деякий час кошик перестав розхитуватися.

— Що? Доліз? — запитав Дік.

— Ні. Я відпочиваю,— відпочивав Казик. — Вже скоро доберуся.

“Чекати завжди найгірше, особливо, коли не знаєш, чим закінчиться таке чекання, — подумала Мар’яна. — Але чомусь ми завжди чекаємо. Навіть жити немає часу. Взагалі, усі чекають того часу, коли ми полетимо на Землю, а я чекаю, коли повернуся до Олега. Дік чекає, щоб якнайшвидше опинитися в лісі. Тепер ми чекаємо — обірветься куля, чи ні. Дуже нудно чекати, найнеприємніше заняття. Жити треба так, щоб зовсім не чекати...”

Кошик знову почав розхитуватися. Почувся тріск. Мар’яна зрозуміла, що це тріщить оболонка кулі. Кошик смикнувся і ривком опустився на півметра.

— Обережніше, — сказав Дік.

— Зараз, — відповів Казик. Голос його був глухий, наче його обгриз туман.

Кошик хитнувся сильніше.

— Вибрався! — повідомив Казик. — Ви не бійтеся. Куля добре зачепилася канатами. Тут міцна сучкувата гілляка, товста, як я. Так що не бійтеся. Вилізайте. Я вас чекаю.

— Ну, йди, — сказав Дік Мар’яні. Він міцно причепив до спини арбалет, щоби не заважав під час підйому. Він вірив Казику і більше не боявся, що куля обірветься. — Якщо втомишся, відпочинь. І вниз не дивися.

— Все одно нічого не видно, — сказала Мар’яна. — Не бійся за мене.

— Ти відпочивай, не поспішай, — повторив Дік. — Я б відразу поліз за тобою, але канат двох не витримає.

Мар’яна встала на край кошика, міцно тримаючись за канат. Канат був вологим і слизьким. Але страшно справді не було. Вона теж вміла лазити по деревах.

Через кілька хвилин вона вже стояла поруч з Казиком на широкій, завислій над землею дорозі — такою їй видалася гілка дерева. Куля зачепилася за гострі суки, які стирчали зі стовбура, заплуталася у гілках та листі, що нагадували ножі, подерлася, але канати трималися міцно.

***


Вже зовсім розвиднілося, і тепер, коли все найстрашніше закінчилося, усім дуже хотілося їсти. Але щоби поїсти, треба якомога швидше спуститися на землю і знайти мішок з харчами.

— Пішли, — скомандував Дік, беручи арбалет, щоби бути готовим до несподіванок. — Ти, Мар’янко, йди посередині.

— Ні, — сказав Казик.

— Що ще?


— Ти забув. Нам треба спускатися вниз.

— Ну і що?

— Я візьму мотузку.

Дік зупинився. Він зрозумів, що Казик правий.

Але відразу виникла проблема: як дістати мотузку. Вони намагалися потягнути за одну з мотузок, але всі мотузки були міцно переплетені і жодна не піддавалася. Витягнути наверх всю кулю також не виходило — кошик був надто важким, а ноги ковзали по округлій гілляці.

— Зачекайте, — сказав тоді Казик, і, перш ніж Дік встиг заперечити, він спустився вниз по мотузці, зник в тумані і повернувся хвилин через п’ять, захеканий, але задоволений. Він потягнув за канат, по якому спускався, і канат поволі поліз нагору.

Канат був міцний і довгий. Казик скрутив його в кільце і повісив через плече. Йому було важко, але він не показав цього.

За той час, поки Казик спускався, щоб відрізати канат від кошика, Дік пройшов уперед, до того місця, де величезна гілка зросталася з головним стовбуром дерева. Нічого небезпечного він не зустрів. Мар’яна також не гаяла часу, вона присіла навпочіпки і відрізала шматочок сучка. Це було дерево, справжнє дерево, з твердою товстою корою, слизькою і цупкою зверху, але трухляве всередині. Тому гілка й прогиналася під ногами.

Вони пішли до головного стовбура. Мар’яна подивилася, як Казик зігнувся під вагою канату, і розуміла, що він ніколи не погодиться їй уступити. Тому вона сказала:

— Казик, навіщо нести канат без користі? Я думаю, що краще зв’язатися цією мотузкою, і коли хтось випадково впаде, решта його втримають.

— Чудово! — зрадів Казик. — Як альпіністи під час сходження на Еверест.

Ні Дік, ні Мар’яна не пам’ятали, що таке Еверест, і не знали, чим займаються альпіністи, але не розпитували.

Вони зв’язалися канатом. Він був такий довгий, що не заважав йти.

Так вони дійшли до кінця сука, до того місця, де він з’єднувався з основним стовбуром. Тоді стало зрозуміло, що цей сук насправді є однією з велетенських ліан, з яких сплетене дерево. Тільки вона відхилилася майже під прямим кутом. Сук не вливався у стовбур, як у звичайного дерева, а продовжувався далі, всередину його, розсунувши сусідні ліани. Це було наче у дівочій косі, у якій одне пасмо вибивалося назовні. У тому місці над суком виникла щілина, що звужувалася догори, зникала в тумані, такий собі тунель, темний і похмурий, стіни якого поросли довгим мохом і лишайниками.

Вони зупинилися перед входом, і не знали, що їм робити далі: чи йти у темряву, чи пошукати інший шлях униз.

Мар’яна обережно помацала мох. Він був їй знайомий. Зелена маса здригалася від дотику і притискалася до кори. Такий лякливий мох, тільки трохи менший, часто зустрічався на деревах в глибині лісу, їсти його не можна, він гіркий. Але інколи в ньому живуть горішки — це щось на зразок хвороби моху, — міцні, хрусткі, майже без смаку. Їх їдять лише дітлахи, бо ситості від них мало. Але тепер би й горішки не завадили.

Поки Мар’яна безуспішно шукала в мохові горішки, Дік обережно, на довжину мотузки, увійшов всередину щілини. З кожним кроком гігантська ліана йшла під більшим нахилом, водоспадом скочувалися всередину стовбура. Дік підсковзнувся і упав на живіт, щоб не скотитися униз, у чорне провалля, і не потягнути за собою інших. Потім він виліз назад.

— Будемо зовні спускатися, — сказав Дік. — Нічого не знайшла?

— Ні, — відповіла Мар’яна.

Пити хочеться, — сказав Дік.

Вони розв’язали мотузку і обмотали її кінець до гілок, які наче кущі, вилізали біля самої основи сука. Казик, закріпивши другий кінець біля пояса, почав спускатися вниз по стовбуру, чіпляючись пальцями за нерівності кори і рослини, що гніздилися на корі.

Дік постійно був нашорошений. Він не сподівався на те, що гілки надійні, і весь час чекав ривка — якщо гілки обірвуться, йому доведеться взяти на себе вагу Казика. І він боявся цього, бо втриматися на слизькій і пологій поверхні сука нелегко.

А Казик спускався дуже повільно, він теж був обережний. Він поглядав донизу, намагаючись розгледіти в тумані якусь площадку чи інший сук. Щоб розважитися, він уявляв себе земним альпіністом.

Несподівано він побачив гостру сучкувату гілляку, яка стирчала зі стовбура трохи поодаль його шляху, і простягнув руку, щоб за неї схопитися. Але в той момент, коли він доторкнувся до гілляки, вона розділилася на два зазубрені ножі, і тільки блискавична реакція Казика врятувала його руку. Він встиг відсмикнути пальці, але ножі все ж різанули по них. Мотузка смикнулася. Дік підхопив її сильніше і крикнув зверху:

— Ти чого?

Казик відповів не відразу. Кров полилася з подушечки долоні, розрізаної ножами, які виявилися щелепами великої комахи — вона ховалася у норі, вирізаній в корі дерева, і чатувала на здобич, зробивши вигляд, що її жувальця — лише обламаний сучок.

Перев’язати руку було нічим. Казик крикнув нагору:

— Нічого, подряпався. Тут паршивець сидить, кусається.

— Обережніше, — відповів Дік. — Не сильно подряпався?

— Не сильно. Спускаюся далі.

Але, напевно, запах крові викликав у паршивця бажання поснідати, і він почав виповзати з нірки. Услід за щелепами, що нервово відкривалися і закривалися, неначе комаха націлювалася на здобич, з’явилося членисте тіло. Воно виповзало і виповзало з нори, і, здавалося, кінця йому не буде.

— Ого, — сказав Казик.

— Що? — запитав Дік.

— Довгий.

Казик, тримаючись здоровою рукою за канат, другою витягнув ніж, і коли паршивець — тепер вже схожий на головату змію з безліччю маленьких чіпких ніжок — підбіг до нього, Казик блискавичним рухом відрізав йому голову. Тіло змії продовжувало моторно, але безцільно бігати по стовбуру, а голова впала вниз, і в метрах трьох зі стовбура моментально висунулися інші гострі щипці, підхопили голову побратима і затягли всередину.

Руці було боляче, напевно від отрути.

Казик сказав:

— Тут обережно потрібно спускатися. Ці паршивці нір накопали і чекають.

— Може, підняти тебе? — запитав Дік.

— Ні, навпаки, — відповів Казик. — Я буду швидше спускатися і стовбур не чіпатиму. Там внизу щось є.

Не звертаючи уваги на біль, він взявся за мотузку обома руками і ковзнув униз.

Дашки нір, у яких мешкали паршивці, гучно відчинялися і звідти, наче їх хтось виштовхував, вистрибували ножі щелеп, тягнулися до Казика, але, на щастя, не встигали.

Зненацька біла вата хмар відійшла убік, і Казик побачив, що кінець мотузки лежить у воді. Йому навіть здалося, що дерево набагато нижче, ніж вони сподівалися, і через те він вже бачить землю. Але це було лише озерце, яке примостилося поміж двох ліан, що зрослися. Озерце було довгим і вузьким, навколо нього росли кущі і навіть дві невеличкі сосонки.

Казик почав спускатися ще швидше, але коли до поверхні води залишалося близько трьох метрів, він не витримав болю, і відпустив руки. Він плюхнувся в озеро, відразу занурившись з головою.

Казик вибрався з води, всівся на березі, зарослому травою, і відразу ж повернувся біль у руці. Але він не хотів розповідати про це Діку, і тому почав спокійно пояснювати, що знайшов озеро і що, коли Мар’яна і Дік будуть спускатися, краще не доторкатися до стовбура.

— Я їх випалю, — сказав Дік. — У мене бластер.

— Не потрібно, — заперечив Казик. — Бластер нам ще знадобиться, а цих паршивців тут багато. Крім того, вони не встигають уджиґнути, якщо швидко спускатися.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка