Кір буличов — творець фантастичних світів



Сторінка6/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Повітряна куля стала яблуком розбрату в селищі. Ідея здавалася химерною і нездійсненною. Вона вимагала, щоб всі мешканці селища жертвували своїм часом, необхідним для щоденних турбот, заради хлопчачої вигадки,

з якої нічого путнього не вийде. Але в Олега були союзники.

Першим став Сергіїв. Він не брав участі в суперечках, він погодився придумати і зробити пальник. На щастя, стеблини дерева каракатиці, якими опалювали будинки, складалися чи не наполовину з жирної смоли. Вони не дуже добре пахли, коли горіли яскравим фіолетовим полум’ям, згораючи майже повністю, та цього ніхто вже не помічав. Сергіїв зробив прес, щоб вичавити зі стеблин смолу — значна економія ваги. А Старий, хоча й з неохотою, віддав їм старий мікроскоп. У нього був новий, який Олег приніс з “Полюса”, але він зберігав і старий, без лінзи. Із мікроскопа вийшла трубка для пальника і клапан, щоб регулювати полум’я.

Другим союзником став Казик.

Повітряна куля для нього була великою пригодою. До того ж, земною. Адже тільки на Землі літають на повітряних кулях. Казик попросив, тихо і ввічливо, всіх дорослих по черзі, щоб вони розповіли йому зміст роману Жуля Верна “П’ять тижнів на повітряній кулі”. Казик розмірковував, що всі читали цей роман, але давно, в дитинстві, і забули багато деталей. Але коли поговорити з кожним зокрема, і кожен розповість сюжет роману, то вийде більш-менш повна картина. Він навіть зміг витягти з оповідачів імена героїв, а Старий намалював йому повітряну кулю. Старий часто малював своїм учням картинки із життя Землі. Перше покоління учнів — Дік, Ліз, Мар’яна і Олег — були змушені розглядати малюнки на землі чи вугіллям на корі.

В останній рік дітям пощастило — з’явився папір, і Старий, охоплений ейфорією бідняка, який розбагатів за одну ніч, витратив майже весь дорогоцінний запас на малюнки — недолугі, наївні, але найсправжнісінькі малюнки: Ейфелева вежа, Кремль в Москві, слон, місячне небо, перший паровоз, каравела Колумба. Таких картинок назбиралося з півсотні. Їх можна було розглядати після кожного уроку. Тут була і картинка, намальована на прохання Казика, навіть з його доповненнями. Він не вмів малювати, але про повітряну кулю знав більше від Старого. На цьому малюнку повітряна куля приземлялася в африканській савані, а за нею бігли слони та жирафи.

Цю картинку Казик і приніс Олегові, коли той вирішив робити повітряну кулю.

— На,— сказав він, дивлячись на Олега знизу вгору. — Тут все є.

Олег взяв картинку і довго розглядав її. Він зауважив, що з кошика звисає канат з якорем на кінці і вирішив, що обов’язково потрібно зробити такий якір.

Якби не Казик, доля кулі була б дуже сумнівною. Надходила весна, і мустанги, які й не підозрювали, як Олегові потрібні їхні міхурі, ще не отямилися від сплячки. Знайти їхні гніздовища було нелегко, і Казик з відданою Фуміко разів двадцять ходили до лісу, поки не відшукали, де зимують мустанги. Виявилося, що мустанги на зиму ховалися у великих норах в сосновому лісі. М’яке рухливе коріння прикривало їх від снігу та морозів.

Потім виникла проблема з сіткою, яка вмістила б повітряну кулю і тримала кошик. Водорості для неї збирали Мар’яна з рудою Рут. Їхні руки розпухли від холоду, і нарешті Лінда заборонила дочці лазити по болоті. Олегові довелося закинути всі справи і зайнятися збиранням водоростей. Щоправда, допомагали хлопчаки, близнюки, які жили у Старого, а також діти Вайткуса, але таке заняття їм швидко набридло, і вони розбіглися.

Щоранку на світанку Мар’яна з Олегом йшли за цвинтар до болота уторованою стежкою. З кожним днем доводилося залазити все далі, вони брели грузьким берегом, по коліно в крижаній воді, яка пропікала нестерпним холодом навіть через непромокальні штани з риб’ячої шкіри. Водорості сиділи міцно, їх доводилося зрізати. Вперте біляве водяне волосся виривалося з рук, а підрізати їх слід було під корінь, щоб волокна були якнайдовшими. Ноги ковзали; жадібні, але, на щастя, мляві ще, п’явки совалися, чіпляючись кігтиками до штанів; панічно кидалися вбік, якщо наступиш ненароком, вирячкуваті краби; підпливла цікава праска, і тоді доводилося відступати на берег й чекати, коли вона знову зникне у твані.

Олег намагався зробити більше, ніж Мар’яна, але все ж відставав від неї, і йому здавалося, що вони ніколи вже не назбирають достатньо водоростей для цієї клятої сітки. А їх ще потрібно було віднести в сарай, розкласти на підлозі, щоби висушилися. Сушилися вони погано, адже було ще холодно, а повітря вологе.

Найбільше противилася мати. Перспектива повітряної мандрівки Олега лякала її до смерті.

— Це самогубство, — повторювала вона Сергіїву. — І ви допускаєте це так байдуже. Якби це були ваші діти, ви б ніколи цього не дозволили.

Материні слова тільки дратували Олега.

— Мені скоро двадцять років, — відповідав він втомлено.

Він працював так тяжко, як ніколи раніше, бо Сергіїв не зменшив занять з електроніки, та й роботи в майстерні було достатньо.

А коли Олега почав відмовляти Вайткус, він раптом вибухнув:

— Я що, менше працюю? Я не будую млин? Не роблю борону? Я нікого не примушую. І якщо мені доведеться робити цю кулю самому, я все одно буду її робити. Напевно, братам Монголф’є також всі говорили, що вони дармують час. А не було б їх, не прилетіли б ми сюди на космічному кораблі. Все з чогось починається.

Вайткус засміявся. Сміх вигулькував звідкись з великої рудої бороди.

— Краще б не було братів Монголф’є, — сказав він нарешті. — І ми зараз мирно сиділи б на Землі.

— А я не жартую,— сказав Олег.

— Шкода. Треба вміти пожартувати над самим собою.

— Які вже тут жарти! Мати кричить. Луїза говорить, що не варта справа заходу. Старий торочить, що ризик надто великий. А іншим здається, ніби я граюся в якусь гру. Чому всі не розуміють?

— Взагалі, ти граєшся, — сказав Вайткус, — в хорошу гру, але дуже незвичну для нас, простих смертних.

— Але хіба ви не хочете полетіти звідси?

— Дуже хочемо. Ми, дорослі, навіть більше, аніж ти. Ми знаємо, що ми втратили, а ти тільки здогадуєшся. Але навіть в такому дивному соціумі, як наше селище, виробляються стереотипи у ставленні до нового. І вони майже не відрізняються від того, що відбувається у великому місті. Йти до корабля — це зрозуміло, всі так робили. Вбивати звіра — зрозуміло. Без цього не проживеш. Але летіти в гори на повітряній кулі — божевілля! Дитячий тип ризику. Це мрія Казика, а не справа людини, на яку селище покладається в іншому.

— Але пішки теж небезпечно.

— Пішки удесятеро більше шансів дійти. Дорога вже відома. Спорядження у вас краще, ніж минулого року. Досвіду у вас теж більше. Ні, я за традиційні шляхи, навіть коли традиціям усього рік. Надто багато поставлено на карту.

Заперечення не зупиняли Олега. Але за винятком Сергіїва, який в перші ж дні підрахував об’єм кулі та потужність пальника і прийшов до висновку, що куля зможе полетіти, решта мешканців селища сподівалися, навіть були впевнені, що нічого з цього не вийде.

Дік, як і раніше, не заздрив Олегові. Йому було достатньо власної вищості у тих життєвих ситуаціях, у яких він був переможцем. Він би й сам полетів на кулі, але не до корабля, а в інший бік, до таємничих лісів і рік, які ховалися за пагорбами. Там були його перемоги і випробування. Дік хотів побачити світ зверху, наче птахи. Але про це не вважав за потрібне говорити. Тому Олег здивувався, коли Дік також розшукав лежбище мустангів і приніс звідти цілий мішок міхурів.

Зовсім вже несподівано запротестувала проти польоту Ліз.

Олег уникав її, наскільки можна уникнути людину в маленькому селищі. І якщо Ліз приходила до них, він шукав привід піти в майстерню або перейти за перегородку до Старого, щоби там позайматися, не слухаючи жіночих теревенів. Його дивувала мама — з Ліз вона починала говорити, до того ж зі щирим захопленням, до того ж, про речі неважливі, дріб’язкові, які насправді не вартували того, щоби їх обговорювати. Та Бог із ними, поки вони обговорювали рецепти різних нехитрих страв, змагаючись у вмінні поєднувати солодкі бульби з кашею або сушеними горішками, це їхня справа, але вони взяли собі за звичай обговорювати інших людей. Не бажаючи слухати ці розмови, але не в змозі не слухати — голоси доносилися навіть через перегородку, — він дізнався, наприклад, що Лінда погано виховує руду Рут, оскільки більше думає про те, як запопасти Сергіїва. Велика Луїза не догодовує Казика, і він такий блідий, а Мар’янка все поганішає — якісь в неї негаразди з метаболізмом. Це були слова матері, Ліз їх не зрозуміла, але одразу згодилася. Якась недорозвинута дитина — вісімнадцять років, а більше схожа на хлопчака-підлітка. Олег навіть закашлявся, щоби вони зрозуміли, що він все чує, і через те Ліз засміялася високим голосом. І він одразу ж уявив собі Ліз, тільки не за голосом, хоча аж ніяк не хотів про неї думати. Ліз була найтовстішою з молодого покоління. Тобто, вона не була товстою, але в неї були товсті частини тіла. Іншого слова Олег підібрати не міг. Товсті груди і товсті стегна. Ліз часто сміялася, коли з нею розмовляли Олег чи Дік. Якось Олег перехопив погляд Діка, котрий дивився на Ліз, як на здобич на полюванні. Одного разу, коли Ліз пішла, а Олег, повернувшись від Старого, почав вмощуватися спати, мати запитала, чи не час йому подумати про сім’ю. Олег навіть не зрозумів, про що йдеться.

— Одружитися, — сказала мати.

Олег засміявся і запитав:

— Чи не з Ліз?

— Життя триває, — сказала мати. — Навіть у такій дикій ситуації. Дивися, втратиш дівчину. Піде вона до Діка.

— Вважай, йому пощастило, — відповів Олег.

— У тебе немає вибору.

— Я полечу на Землю і там вирішу всі свої проблеми.

— Дурень, — сказала мати спересердя. — Закінчиться тим, що закохаєшся у здихлю.

— Мар’яна хоча б не дурепа. — Олег відвернувся до стіни.

***


Весна прийшла рання і тепла. Сергіїв, який відповідав не тільки за календар, але й погоду, казав, що і літо, за його підрахунками, має бути теплим.

Спочатку дощі змили рештки снігу, тільки глибоко в лісі він ще тримався деякий час, потім дощі порідшали, і вдень повітря прогрівалося крізь хмари настільки, що дітлашня скинула хутряні сорочки і вибігала голими по пояс на вулицю. Сонце піднімалося вже так високо, що його можна було вирізнити непевною, але яскравою плямою, крізь одвічні хмари. Коза пережила черговий медовий місяць, і тепер заспокоїлася, паслася за частоколом і чекала приплоду.

З півдня повернулися шакали, які відкочували туди за звіриною. Перші птахи опустилися на загорожі, гучно б’ючи перетинчастими крилами. З’явився гнус, і коли дітлахи та жінки на чолі з Вайткусом працювали на городі, доводилося запалювати димні вогнища. Одного із близнюків Старого вкусила снігова блоха, і він прикусив собі до крові язик.

Літо ще тільки починалося, але Олег все більше відчував внутрішню тривогу, нетерплячку і навіть страх, що часу залишилося обмаль. Він нічого не встигне. Найголовніше, не встигне вивчити все, що потрібно, щоби прийти на корабель і відремонтувати зв’язок. Тепер його часто звільняли від спільних справ — він зовсім перестав ходити, на полювання і його не кликали працювати в поле. Навіть у майстерні Сергіїв наказував йому не плутатися під ногами. А вечорами суворо допитувався, що він вивчив, дізнався, зрозумів. До того ж Олег бачив і роздратування Сергіїва, спричинене тим, що сам Сергіїв далеко не все розумів.

А попри те куля, непомітно долаючи опозицію, перетворювалася в об’єктивну реальність. Коли минулися дощі, а Чистоплюй, якого Казик із Фуміко вдосталь годували хробаками, почав плюватися так злісно, що навколо його клітки утворилось скляне озеро, під навісом між майстернею і яблунями Олег з Мар’яною почали кроїти і клеїти з міхурів кулю. Спочатку вони з Сергіївим намалювали на землі викрійку кулі, схожу на квітку, з гострими пелюстками, і вона була настільки великою, що Фуміко заледве докидала камінець від краю до краю. Сто двадцять кроків. Потім Мар’яна з Олегом почали склеювати сегменти кулі — пелюстки. Міхурів, яких здавалося там багато, одразу ж не вистачило. Казику з Діком довелося знову полювати на мустангів.

Ставлення селища до кулі поступово змінилося — мабуть, звикли. Навіть мама перестала кричати. Ліз приходила кілька разів клеїти та вирізати міхурі. А потім разом з Христиною, яка раптом виявила талант до плетення сіток, вона крутила мотузки. Вайткуси робили кошик — його плели з тонких гілок.

Але все ж таки настільки серйозно, як Олег, до кулі ніхто не ставився. Навіть Мар’яна. Залишався, щоправда, Казик, але він був ще хлопчаком, диким дитям, який у глибині душі вірив, що на кулі вони врешті-решт прилетять в Індію. Не раз бувало, що коли у селищі всі ще спали і чорне холодне небо ледь починало сіріти, Олег вилазив тихенько на холод, гнаний наростаючим нетерпінням, і йшов до розкладених на землі блискучих пелюсток. Казик з’являвся поруч нечутною тінню, таким собі лісовим Мауглі. Він біг до клітки, щоб розбудити Чистоплюя, і мовчки допомагав Олегу.

Потім потрібно було склеювати пелюстки по краях, щоби вийшла куля, тобто груша, витягнута донизу. Як не старайся, клей потрапляв на руки, пальці скляніли і німіли. Вранці треба було остерігатися колючих кульок перекотиполя, які піднімалися в повітря і летіли на пошуки ведмедя, аби прорости у ньому новими паростками.

Нарешті, куля була склеєна.

Потім була готова сітка. І навіть канат з якорем, щоби чіплятися за землю. І пристрій для нагнітання гарячого повітря Сергіїв закінчив своєчасно, і палива заготовили цілий дерев’яний бак. І кошик був готовий, міцний надійний кошик. Можна було збирати кулю.

Старий вимагав, щоби спочатку кулю запустили без людини. Нехай повисить, якщо підніметься, і опуститься назад. Але Олег був проти, і його підтримав Сергіїв. Бо ж випробовувати потрібно було не тільки кулю, а й пальник, треба було перевірити, чи куля керована.

— Канат зробіть коротшим, — сказала мати.

Олег тільки посміхнувся. Канат плели Ліз з Христиною. Він також їм допомагав, хоча часу для цього зовсім не було. Олег розумів, що Ліз робить це виключно для нього. Він два рази вечорами приходив в хатину, де жили Ліз з Христиною, слухав Христину, яка завжди скаржилася і чекала смерті. І вони плели разом цей безкінечний канат. Олегу можна було і не приходити — який з нього плетун, — Ліз дивилася на нього, відволікалася і намагалася знайти причину, щоби торкнутися його рукою. Олег терпів, терпів, слухав пустопорожні слова, намагався думати про інше, а потім все ж не витримував і втікав в майстерню або до себе додому.

Олег знав, що першим на кулі підніметься він, і ніхто цьому не заперечував — куля була його дітищем, без його наполегливості нічого би не вийшло. Казик останніми днями мовчки ходив за Олегом і ніяк не міг примиритися з думкою, що його власна мандрівка відкладається. Він сподівався на диво, яке допоможе йому здійснити першу подорож. Олег був непохитний. Тут було вперте переконання, що кулю задумав і зробив, в першу чергу, саме він, Олег, хоча ніхто і не вірив, а тому перший політ належить тільки йому і більше нікому.

Напевно, хтось і здогадувався про думки Олега, але вголос не казав.

Тільки Старий сказав. Вранці, коли мала піднятися куля.

Відчуваєш себе Наполеоном? — запитав Старий.

— Чому? — здивувався Олег. — Ніколи не бачив Наполеона. Навіть на картинці. І не знаю, що він зробив.

— Знаєш, — заперечив Старий, милуючись Олегом.

Олег підріс за зиму, плечі стали ширшими, волосся потемніло, але зберегло легку пишність. Хотілося запустити п’ятірню і покуйовдити.

Обличчя змінилося, втратило хлопчачу лагідність. Це було розумне обличчя. Можливо, недостатньо сильне, але в округлому підборідді і гострих скронях була внутрішня сила та впертість. Приємне лице.

— Ну добре, знаю, — усміхнувся Олег. — Завоював пів-Європи.

Він одягнув чоботи і перевірив, чи надійно вони прилягають до

штанів. Вайткус казав, що там, нагорі, буде холодно. Як в горах.

— Хіба цього недостатньо? — запитав Старий.

Прибігли близнюки, вихованці Старого, істоти безтурботні, схильні до вибухів сміху і необдуманих бешкетів. Вони, як і все селище, відчували, що сьогодні особливий, урочистий день, справжнє свято. І Олег, звичайний собі Олег, який живе за стінкою і у якого зла мати, сьогодні полетить в небо.

— Все це надто просто, — сказав Олег. — Наче математична формула. Олександр Македонський завоював півсвіту. Наполеон завоював половину Європи. Гітлер намагався завоювати всю Європу. Юлій Цезар також завоював. Здається, Єгипет. Усіх цих людей немає. Для мене навіть понять за ними немає, змісту немає. Ви їх бачите інакше. Бачили їхні портрети, читали про них книги. Для вас вони унікальні особи, а як для мене — звичайні. Я навіть Європи не бачив.

— Ну, звичайними їх назвати не можна, — заперечив Старий. — Саме незвичність і притягує до них людську пам’ять. Добра чи зла, але незвичайність.

— Для вас — так. Ви за ними могли вимірювати свій рівень існування. Я так не можу. Коли мені було років дванадцять, мене раптом почала мучити ця проблема. Що таке “завоював”? І я спитав у школі: а чи був другий Наполеон, який завоював не пів-Європи, а четверту частину? І ти відповів мені, що різниця між завойовниками — тільки у тривалості їхніх успіхів. Не було жодного, який би досяг своєї кінцевої мети.

— Пам’ятаю, — сказав Старий. — І ще я сказав, що ті, хто зазнали поразки на початку свого шляху, нам невідомі, бо у кожній війні є той, хто програв. І кожного Наполеона чекає його Ватерлоо лише тоді, коли він не загине раніше. Я пам’ятаю.

— Ну ось, — підтвердив Олег, підстрибуючи на місці, щоб перевірити, чи добре на ньому сидить одяг. Потім він взяв флягу з солодкою водою і повісив через плече. — Я й кажу. Завойовування — звичайна справа загарбників. І всі вони однакові. Але це чуже і незрозуміле заняття. Як і торгівля. Для мене незвичайний той, хто робить щось вперше.

— Ти маєш рацію, — погодився Старий. — Та я назвав тебе Наполеоном не тому, що хотів порівняти тебе із завойовником. Аналогія була в іншому. Все селище повилазило на двір, бо ти сьогодні запускаєш свою кулю.

— Ну, не я один.

— Сьогодні усі ми виконуємо твою волю, ти розумієш це, чи ні? І я уявив собі таку картину... Я сам цього не бачив, але, на відміну від тебе, можу уявити... Ранок. Десь в Австрії або в Пруссії, на початку дев’ятнадцятого століття. Наполеон провів ніч в невеличкому, пропахлому ваніллю, чистенькому готелі. Він прокидаються від шуму за вікном і ще спросоння підходить до вікна і відчиняє його. Уся дорога і площа містечка заповнені візками, фургонами маркінтанток, гарматними запрягами. Йдуть люди, іржуть коні — стовпотворіння. І раптом Наполеон розуміє, що у цьому загальному русі є незвичність — він чимось спричинений, з чогось росте, набирає сили... І ці солдати чекають сніданку біля похідної кухні не тому, що люблять снідати саме таким способом, і ці гармати виїжджають на площу зовсім не тому, що гарматникам немає більше що робити, — весь цей рух, усе це збіговисько життів і доль відбувається за волею

його, Наполеона, у якого цілу ніч болів зуб і якому раптом хочеться закричати у відчинене вікно: “Швидше повертайтеся додому!”

— І він закричав? — запитав Олег.

— У тобі виробляється обов’язкова риса великої людини... — Старий був незадоволений. — Ти втрачаєш почуття гумору.

До хатки зазирнув Казик. Його тонка гнучка фігура була напружена. Він ніяк не міг змиритися з тим, що не полетить сьогодні на кулі. Але розумів, що найголовніше, аби куля полетіла — навіть без нього. Бо якщо вона полетить сьогодні, то Казика обов’язково візьмуть наступного разу.

— Я йду, — сказав Олег. Він був готовий.

Вони з Казиком вийшли з дому. За ними Старий. Він важко спирався на палицю. Палиця була нова, сумирна. Минулорічну палицю, гарну, сріблястого кольору, йому восени зрізав Дік на шиплячій галявині. Але коли прийшла весна, палиця одного чудового дня пустила гострі липкі паростки, і спробувала втекти з хатки, поки Старий проводив урок. За палицею ганявся весь клас, а коли упіймали, то відпустили на волю. Палиця долізла до частоколу. Там пустила коріння і перетворилася на розкішний кущ. Старий якось почув, як хлопчаки збиралися рибалити і домовлялися зустрітися біля “палиці”, та й здогадався, що вони мали на увазі.

Уже з галявини Олег озирнувся і подивився на Старого, котрий повільно шкутильгав до нього. Йому раптом стало його шкода. Старий вже скоро помре. Він став гірше ходити, часто хворіє, навіть у школі йому нелегко проводити уроки. Він усе забуває. Добре, що діти виросли і скоро вже полетять на Землю. Старий багато зробив. Якби не його школа, ніхто не зміг би навчити дітей всім наукам.

На полі, за сараями, потворним пагорбом лежала повітряна куля. Пальник шипів і наганяв гаряче повітря усередину кулі. Але працював він на чверть потужності. Сергіїв, який командував кулею, не хотів ризикувати.

Куля була схожа на великого гірського слона — безформне громаддя плоті, що ледве рухається уві сні. Ще на світанку куля була звичайним великим шматком ганчірки, окремо сіткою, окремо кошиком. Усе змінилося. Куля оживала.

Коза з козенятами сторожко завмерли віддалік.

Коли підійшов Олег, Сергіїв, що стояв біля кошика, запитав:

— Додамо полум’я?

Він звертався до Олега, як до рівні. Він теж визнавав, що куля — власність Олега, як дзеркальце — власність Мар’яни. Але це не означало, що дзеркальце не належить всім. Бо ж не могла Мар’яна відмовити, якщо знадобиться дзеркальце?

— Ми потім теж полетимо? — запитала руда Рут.

Усі обличчя здавалися дуже чіткими, наче Олег дивився на них через лупу. Ось біжить Мар’яна з банкою клею — вона помітила, що шов десь пропускає повітря.

Ось велика Луїза, огрядна, товста жінка з опухлим обличчям, поправляє гілку, що вилізла з кошика.

Куля здригнулася, наче зітхнула, і якось відразу стала округлішою.

Олег нагнувся, перевіряючи, чи надійно вона прикріплена до землі. До кілків, глибоко забитих у землю, були прив’язані мотузки. А поряд з кошиком у землю був закопаний покручений штир із залізного дерева — якір. Поруч канат, складений акуратними кільцями.

Куля ще раз зітхнула. Тепер вона була майже округлою і торкалася землі лише в одному місці.

— Я залізу в кошик? — запитав Олег у Сергіїва, і голос його несподівано зірвався.

Він злякався, що інші помітять його хвилювання і сміятимуться. Про себе він подумав: “Я не Наполеон. Я хочу незвичайних справ, а не завоювань. Я не хочу, щоби через мене люди їли на похідних кухнях і стріляли з гармат. Люди рухаються не тому, що я того хочу, але якщо їм буде краще від моїх вчинків, я радітиму”.

— Ще рано, не полетить, — сказав Сергіїв. Він не засміявся.

Несподівано куля припіднялася, відірвалася від землі, але відразу ж опустилася назад. Велика сітка врізалася в її тіло, і тонка оболонка міхурами вилазила в чарунки.

— Краще, якби матеріал був міцніший, — сказав Вайткус. — У майбутньому звернімося до досвіду дирижаблів.

— До якого досвіду? — Олег раптом зрозумів, що дирижабль для нього — пустопорожнє слово.

— Якщо покрити кулю тонким шаром клею, — пояснив Вайткус, погладжуючи бороду, — вона стане міцнішою.

— Чому ж ти раніше не сказав? — Олег збагнув усю красу цієї думки, і образився на Вайткуса, що той приховав від нього таку чудову думку.

— Я тільки зараз подумав, — зізнався Вайткус.

— Це збільшило би вагу, — заперечив Сергіїв.

Куля нарешті відірвалася від землі і криво, під кутом до кошика, піднялася вгору.

Олег не чекав. Він переліз через край кошика і встав у ньому, міцно тримаючись руками за борти.

Кошик був невеликий, півтора метри в діаметрі і висотою до пояса. Усередині вмістився ще й запас палива, і кілька мішків з піском — на кожній кулі обов’язково мусить бути баласт.

Куля поволі хиталася над головою, і до нижнього краю, де містився пальник, можна було дотягнутися рукою. Олег помацав канати, що кріпили кошик до ободу. Канати були міцні.

Кошик стояв на землі, можна було легенько перестрибнути через його край і встати на м’яку молоду траву, але Олег відчував якесь відчуження від усіх, хто стояли поруч, ніби вони були вже далеко внизу.

Кошик смикнувся, куля натягнула канати, намагаючись піднятися у повітря.

— Полетить, полетить, відв’язуйте! — закричала руда Рут.

— Мовчи, — обірвав її Сергіїв, — ще рано.

Олег, закинувши голову, дивився на кулю. Вона була така величезна, що затуляла півнеба. І була негарна — нерівно склеєна, пухирчаста, мотузки якось незручно і незграбно стягували її. Напівпрозора біляста оболонка відбивала траву і криві хатки селища. Та разом з тим у цьому безглуздому громадищі відчувалася дивна сила, яка була і в її повільних наполегливих спробах вирватися, відірватися від землі, і в тому, як натягувалися мотузки, що тримали кошик, і в тому, як надсадно гудів пальник і його гудіння збільшувалося та розчинялося у череві кулі.

Тепер куля була просто над головою, і канати були сильно натягнуті. Олег відволікся, дивлячись на кулю, і не відразу побачив, як за сигналом Сергіїва його помічники нахилилися над кілками, до яких були прив’язані мотузки.

— Готуйся, Олежику! — крикнув Сергіїв. — Зараз будемо відпускати. Тримайся міцніше. Може смикнути.

— Тримаюся, не хвилюйся! — вигукнув Олег, дивлячись, як Вайткус нахилився зовсім близько — можна рукою торкнутися до спини, — відв’язує вузол.

І в цю мить Олег ледве не випав з кошика.

Як не старався Сергіїв, щоб всі канати були відпущені одночасно, сили його помічників були далеко не однакові. Вайткус уже відв’язав канат і міцно тримав його. Дік встав, випрямився, посміхаючись, і усім своїм виглядом показував, що бере участь в несерйозній забаві. Свій канат він тримав не надто міцно, куля, хоча і дуже велика, здавалася йому не сильною. З іншого боку кошика Луїза та Еглі трохи забарилися, відв’язуючи вузли. Куля наче чекала цього. Дік легенько смикнув за мотузки і побачив, що з одного боку вони ще міцно тримаються за землю, а з іншого вже вільні, дочекався легкого подуву вітру, який прийшов йому на допомогу, і добряче смикнув.

Вайткус, відчувши ривок, повис усім тілом на мотузці, але друга мотузка різко рвонула вгору, роздерши долоні Діка, і куля вирвалася, відкинувши його на землю. Він одразу, як звір, перевернувся через голову, стрибнув і кинувся, щоб підхопити канат, але було вже пізно: кошик, рвонувшись в сторону, завалився на бік. Олег упав, вдарився головою до банки з паливом. На нього упали мішки з баластом. Кошик відкинув набік велику Луїзу і придавив Еглі. Куля знову хитнулася убік, відкинувши Вайткуса, вирвала із землі всі кілки і різко смикнулася в небо.

Кошик коливався під кулею, як невагомий жучок.

Усе це відбулося протягом кількох секунд, наповнених трісканням, криками, уханням повітря. І раптово запала тиша, коротка пауза тиші, в якій чувся лише тихий плач Фуміко: вона про всяк випадок почала плакати ще до цих подій, бо боялася за Олега.

Мовчали всі, навіть Еглі, якій подряпало кошиком руку, і Луїза, яка досі лежала на землі, і Сергіїв, і Вайткус, і навіть діти. Усі дивилися нагору, бо там, у кошику, був Олег.

Мати Олега, єдина зі всіх, заплющила очі, бо з убивчою ясністю уявила собі, як тіло її сина випадає з кошика і летить, розкинувши руки, до землі.

Для Олега все минуло дуже швидко: в одну мить він упав на дно кошика і на нього, як важкий звір, упав мішок з піском. І наступної миті він зрозумів, що летить, що нічого під ним немає, що земля десь далеко внизу, а кошик розхитується вільно і легко, а через щілини в гілках проникає світло.

Він дуже обережно, охоплений жахом висоти, піднявся навколішки, відчуваючи, що кошик розхитується все менше й менше, а куля нестримно тягне його вгору.

І поки Олег піднімався на ноги, до нього поверталося відчуття, наче органи почуттів по черзі вмикалися, повідомляючи йому, що відбувається довкола. Шипів пальник, наганяючи всередину кулі гаряче повітря, скрипіли мотузки, ялозили по оболонці, поскрипували гілки кошика, по яких він ступав. І знову лунав тонкий дитячий плач.

Нарешті Олег зміг піднятися. Він міцно взявся за край кошика і вже був готовий випрямитися, але, на щастя, не встиг, бо кошик різко смикнуло, так що Олег заледве не випав. І він не одразу здогадався, що закінчився канат, яким кошик був причеплений до якоря.

Рух кулі догори припинився, але вона продовжувала спроби вирватися з полону, кошик здригався і тремтів.

Знизу всім здавалося, що минуло дуже багато часу. Майже хвилину всі дивилися догори і мовчали. Куля піднялася угору метрів на сто — далі її не пускав канат — і почала поволі рухатися до лісу, наче намагалася перехитрити канат, який міцно тримав її.

Олега все ще не було видно.

Але, врешті-решт, він залишався у кошику.

Сергіїв, який перший опам’ятався, вже збирався крикнути Вайткусу і Діку, щоб вони допомогли тягнути кулю додолу, але відразу ж зрозумів, що спочатку потрібно закрутити пальник, бо підйомна сила кулі надто велика і її не побороти.

Раптом закричала Ірина:

— Синку! — гукала вона, порушуючи цим криком мовчазну урочистість польоту. — Синку, ти живий? Олежко!

Олег почув цей крик, і йому стало соромно, що мама кличе його, як маленького, але відразу ж промайнула думка, що і у Наполеона, напевно, була мама, і він, висунувшись з кошика і міцно чіпляючись за мотузки, крикнув униз:

— Усе гаразд!

Зовсім маленький темний силует Олега — голова і плечі — бачили всі на землі, і усі почали кричати, діти стрибали, а Ірина заридала на повний голос.

Куля поволі рухалася над головами — це був справжній повітряний корабель, який може полетіти в небо.

Старий допоміг Вайткусу, який так і просидів ту хвилину на землі, піднятися і сказав йому:

— А потім вони винайшли повітроплавання.

Вайткус усміхнувся.

— Зменши полум’я у пристрої пальника! — крикнув Сергіїв. — Зменши підйомну силу! Ти мене чуєш?

— Чудово чую! — відгукнувся Олег, і його голова зникла.

Олег повернувся до пальника, обережно зменшив полум’я. Але не надто. Тепер, коли все обійшлося, йому зовсім не хотілося спускатися.

Він ще раз подивився донизу і помахав рукою:

— Усе нормально!

І побачив селище зверху. Усе відразу. Вулицю — брудну річку, по якій тягнулися такі жалюгідні зверху хатки, криві дахи сараїв і майстерні, старий частокіл. Декілька мешканців, яких довелося вгадувати, бо вони стояли просто під кулею.

Хтось махав руками, діти стрибали, зображуючи дикий танок.

Олег побачив, що на порозі своєї хатки сидить Христина. Може, не захотіла прийти до кулі, або про неї всі забули у цій катавасії.

А ось там задерла зелену морду коза. Вона ще не бачила літаючих слонів.

Погляд Олега ковзнув далі, за частокіл, — неширока смуга лугу, далі починався ліс. Ніколи він не бачив його зверху. Сплетіння білястих голих гілок, де-не-де бурі і зелені плями лишайників і ліан, і це місиво тягнеться до болота. Зверху болото, таке велике, здається зовсім маленьким, а за ним кущі, потім знову ліс, без кінця і просвітку, який ховається у пелені туману.

Олег обережно відійшов на другий бік кошика. Тепер він бачив початок шляху, яким вони йшли до гір, до “Полюса”. Знову ліс, за ним пустка і червоні скелі, що здіймаються над лісом.

Ще два кроки праворуч. Знову ліс. Тільки він переривається — там клаптики степу, куди вони ходять полювати на оленів, і темна стіна великого дальнього лісу, куди рідко хто доходив. Там немає дичини, а у вологій напівтемряві чатують хижі квіти й ліани.

Подув вітер, намагаючись понести кулю. Кошик захитався.

Олег розумів, що йому потрібно ще зменшити вогник пальника. Люди внизу чекають, коли він спуститься. Але він не міг відірватися від простору, що відкривався під ним. Він перестав бути мурахою, що повзає поміж гіллям, він піднявся над землею, наче птах, і зовсім інші масштаби цього світу наповнили Олега вільним та хвилюючим відчуттям могутності і впевненості у собі й у тих маленьких істотах, що чекають його внизу. Це відчуття нагадувало той день, коли він уперше побачив за перевалом у гірській долині на снігу величезну тарілку космічного корабля. Але той корабель був лише пам’яткою про могутність людей. А сьогоднішній політ був створений ним самим. І Олег зрозумів, що понад усе він хоче обрізати цей канат і піднятися високо, до самих хмар, щоби побачити більше і полетіти над цими лісами, не ховаючись у них і не боячись нікого.

Олег подумав, що брати Монголф’є не змогли би зрівнятися з ним. Вони піднімалися над своїм рідним містом, де ніхто не міг їх вбити. їм потрібно було перемогти тільки повітря. Олег мусив перемогти всю цю планету, яка намагалася убити їх.

Висота була невеликою, напевно тут була така ж температура, як і на землі, але Олегові стало холодно. Напевно, перехвилювався. І коли він закручував пальник, його пальці тремтіли.

У кулі поступово зникали сили і бажання чкурнути до хмар.

Внизу Сергіїв і Дік тягнули за канат, щоб допомогти кулі плавно опуститися.

Світ довкола почав зменшуватися, горизонт наближався.

***


На початку літа підготовка до подорожі на корабель трішки затрималася. Два головні учасники цієї справи — Олег та Сергіїв — часто відволікались на інші справи. Олег продовжував займатися кулею. Щось вигадував там, щось змінював, майже щодня піднімався у повітря, майже завжди з кимось. У Сергіїва була інша турбота — Лінда Хінд все ж переїхала до нього. Ніякого весілля не було, і свята, взагалі, теж, якщо не враховувати, що дорослі зібралися у їхньому домі, посиділи, пом’янули Томаса і покійну дружину Сергіїва, випили чаю, побажали Лінді та Сергіїву вдало повернутися на Землю. І розійшлися.

Дорослих у селищі залишилося зовсім мало, і деякі з них були зовсім слабкі. Дуже подався Старий, ледве трималася тітка Луїза, а сліпа Христина сама про себе говорила, що вона довго не протягне. Матір Олега замучив радикуліт, і вона більшу частину дня лежала в ліжку. Тому в полі працювали, в основному, Вайткус з Ліндою і Еглі, а Сергіїв займався майстернею. І звичайно, все більше справ лягало на молодих. Полювання у ці дні повністю було на плечах Діка, який завжди брав з собою Казика, а інколи Пятраса Вайткуса. Їх вже важко було називати хлопчиками — це були підлітки, умілі, спритні та швидкі. До школи вони вже не ходили, бо Старий не міг їм чимось допомогти. Його минуле для них було майбутнім, причому, близьким і досяжним. Тепер усі вірили в кулю, і навіть перебільшували її можливості. Здавалося, що на кулі можна було літати до корабля, коли і як захочеш.

Олег краще за всіх розумів, що його дітище — корабель ненадійний. Він уже навчився відчувати кулю і знав, як вона під легким подувом вітру може летіти будь-куди.

У другий свій політ Олег взяв Казика. Це було справедливо. Казик добровільно займався усім, що було пов’язано з кулею. Він невтомно тягав дрова для кулі і витискав пресом масло для них. Він ходив полювати на мустангів, бо потрібно було лагодити кулю.

Олег помітив, щоправда, не одразу, як проявляється людський егоїзм стосовно кулі. Напевно, люди й не помічали власного егоїзму, тільки збоку ти бачиш чужі помилки. Ті, хто хотіли полетіти на кулі до Львова, чесно допомагали її запускати, тримали канати, ховали її під дах, коли політ закінчувався. Але після того, як вони піднялися у повітря, їхній інтерес до кулі зникав. Більшість з тих, хто літали з Олегом, політ розчарував. Був момент страху, коли куля піднімалася, потім виникав інтерес — побачити ліс і селище зверху. Ось і все. Так було з Ліндою і Ліз, яка тричі пропускала свою чергу, оскільки дуже боялася, але все ж залізла в корзину, а коли куля піднімалася, верещала від страху так, що діти, які дивилися знизу, ледь не вмирали зі сміху. Вайткус, піднявшись у повітря, уважно обдивився довкола, а потім сказав, що треба сходити до болота, бо побачив там у хащах яблуневі зарості. Старий мовчав, коли вони були нагорі. Хвилин двадцять мовчав, потім сказав: “Дякую, можна спускатися”. Еглі дивилася на селище, потім витерла очі, може, від вітру, може, щось в око потрапило. І сказала: “Здуріти можна, яка убогість!”

Мати летіти відмовилася, і це було добре. Але щоразу, коли Олег готувався до наступного польоту, юна виходила на майданчик і обов’язково перевіряла, чи добре тримає канат.

Казик з Фуміко канат продовжили, ще метрів на двадцять. Довше не вийшло. Він виявився таким важким, що тягнув кулю донизу, і хотів відірватися. Дік піднявся одним з останніх. Він декілька днів після польоту уникав Олега, бо вважав себе винним у можливій першій катастрофі кулі. Олег сам запитав його, чи хоче він полетіти, і Дік погодився.

Того дня накрапав дощик, і краплі зривалися з кулі, тому було погано видно. Олег відчував, що Дік трохи сторопів — він був у чужій обстановці і розгубився. Олег пам’ятав, яким був Дік на “Полюсі”. Він так і простояв увесь політ, тримаючись за канати зі свого боку кошика, не наважуючись і кроку ступити. Дік взяв з собою в політ арбалет, і навіть запхав за пояс бластер, все це було зайве, але Олег зробив вигляд, що не помітив.

Несподівано Дік сказав:

— Влітку треба буде дійти до великого степу. Я думаю, він починається ось там.

І він показав пальцем на південь, де ліс зливався з хмарами.

— Там має бути багато оленів, — сказав Дік.

І Олег зрозумів, що Дік ніяк не може покинути землю.

Але він помилявся. Дік почувався невпевнено у надто легкому, майже прозорому, плетеному кошику. Але основна проблема була в іншому: він уперше заздрив Олегові.

Поки Олег займався хоч і потрібними для селища, але не дуже потрібними з точки зору Діка справами, йому було байдуже. У нього був свій ліс і свої перемоги. І тільки тепер, дивлячись на ліс, де поміж гілок скрадаються шакали, як повзе стовбуром ногаста змія, як здуваються від весняних соків стовбури сріблястих сосонок, — бачачи те, чого не міг бачити не такий тренований зір Олега, Дік відчув додаткову силу і свободу, яку дає володіння кулею. У нього прокинулося гостре бажання летіти в повітрі до нових лісів, наздоганяти зграї звірів, опускатися на ніч біля таємничих річок...

Олег здивовано побачив, як Дік виймає бластер.

— Ти чого? — здивувався він.

— Тихо, — прошепотів Дік.

Зелений тонкий промінь простягнувся до дерев біля болота — німих і нерухомих. І відразу ж там, внизу і далеко, виник рух: великий звір зайшовся у конвульсіях у хащах і вивалився на галявину.

— Я такого ще не бачив, — сказав Дік, ховаючи бластер. — Давай спускатися. Хочу подивитися, кого я вбив.

З Мар’яною Олег піднімався у тиху й теплу погоду.

— Тут гарно, — сказала Мар’яна. — Не хочеться спускатися, правда?

Олег дивився на неї. Він був щедрим господарем, який показує гостям свої маєтності. А оскільки як він знав своє господарство і був впевнений у ньому, то компліменти сприймав як належне. Йому було приємно, що саме Мар’яна змогла оцінити красу польоту.

— І тихо, — додала Мар’яна.

— Дякую, — сказав Олег.

— Чому? — Мар’яна повернулася до нього і уважно подивилася, наче бачила його вперше. — Чому дякую?

Олег простягнув руку і торкнувся її пальців, які лежали на краю кошика. Кошик ледь хитнувся, але Мар’яна не злякалася.

— Ти сама все розумієш, — сказав Олег.

Мар’яна забрала руку від краю кошика і вклала пальці в руку Олега.

Це було так природньо, і його долоня вже чекала цього дотику. Кошик знову хитнувся, і Мар’яна зробила крок вперед, щоби не втратити рівновагу. Вони опинилися зовсім поруч, і Олег поцілував її в щічку. Він хотів поцілувати її в губи, але промахнувся і поцілував у щоку біля кутика губ. І Мар’яна притулилася до нього і завмерла, як звірятко. І вже не було нічого — ані неба, ані кулі — вони летіли там, де не було нікого, окрім них, там було так добре і зрозуміло.

— Гей! — закричав знизу Казик. — Ви куди зникли?

Мар’яна звела голову — вона була на голову нижча за Олега —

і посміхнулася.

— Що? — не зрозумів Олег.

— Давай підніматися сюди щодня, — сказала вона. І засміялася.

— Давай. — Олег теж засміявся. — Вранці підніматимемось, а ввечері спускатимемось.

— От тільки Казика шкода. Може, будемо брати його з собою?

— Ні, — сказав Олег тихо, і раптом злякався, що на землі їх почують. — Ми нікого не візьмемо з собою.

— Гей! — кричав Казик. — Спускайтесь! Гроза йде!

У Казика було дивне відчуття природи — як у звіра. Він ніколи не помилявся. І якщо він відчував, що наближається гроза, отже, треба ховатися.

Олег повільно прикрутив вогник пальника.

І поки куля охолоджувалася і опускалася вниз, він не відпускав руки Мар’яни.

Вони встигли опуститися в останню мить — сильний подув вітру смикав кулю так, що аж канат затріщав. Внизу, окрім Казика нікого не було: після третього польоту вирішили, що тягнути кулю за канат не потрібно — куди ж вона дінеться? Але цього разу затримка ледь не закінчилася бідою, бо куля під подувами вітру опустилася не на місце старту, а на всю довжину мотузки вбік, ледве не зачепивши крайній будиночок. І вже під дощем, борючись з бурею, вони стрибали по оболонці, щоб швидше вийшло повітря і можна було відіпхати кулю під навіс. На допомогу прибіг Дік, потім Сергіїв. Усі змокли, втомилися, сварили Олега, що забарився зі спуском.

— Я ж тобі кричав! — повторював Казик. — Ти що, оглух!

Олег мовчав. Йому хотілося — але хіба в цьому не зізнаєшся? — знову піднятися у повітря, високо, у грозу, щоби страшний вітер ніс його — і нічого страшного, а тільки весело.

Він упіймав погляд Мар’яни. Йому здалося дуже важливим, що вона на нього дивилася. Раз чи двічі йому вдалося упіймати її погляд. І тут його почали діймати сумніви: а раптом вона пожартувала? Раптом вона не відчуває те, що відчуває він? І тільки коли вони вже були в сараї і куля була надійно захована, Мар’яна поглянула на Діка і Сергіїва, які стояли біля відчинених дверей, перечікуючи зливу, і прошепотіла:

— Як добре, що ми з тобою літали, правда?

І в її запитанні теж була невпевненість, чи можна вірити у те, що відбулося. Ця невпевненість втішила Олега. Він сказав:

— Це чудово, що ми з тобою літали.

***


Того дня, коли вирішили вперше піднятися без каната, з Олегом полетів Сергіїв.

Вони спеціально чекали безвітряного дня.

Куля йшла впевнено. Олег уже звик до неї і знав її маленькі хитрощі. Коли куля піднялася до попередньої позначки, Олег перегнувся і помахав тим, хто зібралися внизу. Там знову було все селище, як і в день першого польоту. Олег знайшов очима Мар’яну. Він махав їй, але ніхто, окрім Мар’яни, про це не здогадувався.

Куля піднімалася ліниво, але наполегливо, все швидше, і Олег підсвідомо чекав, що зараз кошик смикнеться — канат зупинить підйом.

Але політ продовжувався, і горизонт повільно і непомітно розширювався — у тумані заховалися краї землі. Селище стало помешканням тлі, а ліс — безкраїм морем.

Раптом стало темніше. Язик хмари, що спустилася зверху, затулив горизонт. Підйом кулі сповільнився.

— Може, спустимося? — запитав Сергіїв.

— Ні, — відповів Олег.

Його здивувало запитання Сергіїва, адже вони мали намір пройти крізь хмари, і подивитися на чисте небо. Сергіїв мовчав.

Було дуже тихо. Просто неймовірно тихо. Олегу здалося, що він ніколи в житті не чув такої тиші.

Було незрозуміло, чи піднімається куля, але вона піднімалася, бо клапті густих хмар поволі опускалися перед очима.

Тут було холодніше, аніж на землі. Краї кошика стали мокрими.

— Здається, ми перестали підніматися, — сказав Сергіїв.

Олег підійшов до пальника і збільшив полум’я.

Стало ще темніше. І почав підступати страх. Олег дивився на Сергіїва і думав: “От щаслива людина, йому зовсім не страшно. А я не знаю, куди ми рухаємося і чи виберемося колись з цієї мокрої вати”. Він не знав, що Сергіїву страшніше, ніж йому, бо Сергіїв лише вдруге піднімався на повітряній кулі, але розумів, що достатньо випадкового вихору, аби їх кинуло вбік, і вдарило до землі чи віднесло до гір.

— Я скину баласт, можна? — запитав Олег.

Питання було риторичне. Командиром кулі був він, і Сергіїв визнавав його старшинство у повітрі. Додаткові мішки з баластом взяли саме з цією метою. Навіть попередили мешканців селиша, щоб вони відійшли якнайдалі від галявини, аби не потрапили під мішок з баластом.

Сергіїв допоміг Олегу скидати мішки донизу. Після кожного скинутого мішка кошик здригався, куля робила ривок догори, як втомлений плавець, який гребе до поверхні води, щоб ковтнути свіжого повітря.



І раптом посвітлішало. Світло було дивне, інше. І Олег збагнув, що скоро вони вийдуть з хмар. І вони вийшли з хмар. Довкола них ще була сіра вата, але над їхніми головами вже засяяли зорі. І Олег побачив, яким несподіваним було це видовище для Сергіїва, який вже багато років не бачив зірок.

Сергіїв завмер, дивлячись у небо. Куля округлилася, відбиваючи хмари, але між її боком і хмарами була глибока синява і мільярди зірок. І при цьому було світло, зовсім світло: праворуч яскравим розпеченим котлом світило сонце. Було одночасно і холодно, як у горах, — холодно свіжістю простору, — і гаряче від сонця.

А куля продовжувала непомітно підніматися, залишаючи внизу хмари, які видавалися м’якими, але цупкими настільки, що можна було переступити через край кошика, і йти по них, трохи провалюючись в їхній білий мох.

Сергіїв спам’ятався перший і сказав:

— Скрути пальник. Бо віднесе.

Олег послухався.

Вони мовчали і дивилися на небо, на хмари. Їм не хотілося опускатися донизу, хоч вони вже й замерзли.

І цієї миті Олег побачив дивну річ.

Небом швидко і наполегливо рухалася чорна крапка.

Вона з’явилася на периферії його зору, і Олег спочатку побачив не її, а розкішний хвіст, білий і прямий, який зникав аж за горизонтом, ніби з тонкої труби, розширюючись, виривався стовп пари.

— Сергіїв, — сказав Олег. — Подивися. Що за звір?

Сергіїв, який дивився в інший бік, озирнувся. Точка наближалася до кулі, що затуляла середину неба, і вже була готова зникнути.

Сергіїв сказав:

— Цього не може бути!

— Що? — Олег відчув неймовірне здивування в голосі Сергіїва.

— Це... це літак, чи ракета... чи... Але це зроблене людиною.

Чорна крапка зникла, і Сергіїв швидко перейшов на інший бік

кошика. Кошик нахилився.

Не відчуваючи холоду, вони дочекалися, поки чорна крапка не випливе з-за іншого боку кулі і піде далі, впевнено, прямо, залишаючи спочатку тонкий, а далі все ширший хвіст.

— Як людина? — запитав Олег майже ніяково. — Тут нікого немає. Може, це птах?

— Підрахуй швидкість, — відповів Сергіїв. — І висоту. Я думаю, що це проба.

— Що?

— Дослідницький атмосферний скаут. Він іде зі швидкістю біля двох тисяч кілометрів на годину, на висоті десять-п’ятнадцять кілометрів. Такі бувають в геологічних експедиціях.



— Отже, тут хтось є?

— Отже, тут хтось є, — підтвердив Сергіїв.

Він подивився на сонце, щоб визначити напрямок руху скаута.

Скаут почав опускатися. Їм було видно, як він знижується і скидає швидкість. Паровий хвіст зник недалеко від хмар.

І все. Тільки розмитий слід у синьому небі.

— Спускаємося, — сказав Сергіїв.

— Давай, — погодився Олег. — Я зараз помру від холоду.

Опустилися вони на болоті, а потім усім селищем до вечора

витягували звідти кулю. Усі забруднилися і змокли. Але це вже не мало значення.

На планеті були люди. Інші люди.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка