Кір буличов — творець фантастичних світів



Сторінка11/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.32 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Цього разу урочистих проводів не було. Не той настрій і не той похід.

Було зовсім рано, дітлахи ще спали, біля воріт зібралися тільки старші і прибігла Фуміко, вона до останньої миті сподівалася, що її візьмуть. Вона підслухала, що Олег розмовлятиме з тими, хто врятує Казика, і хотіла почути, як це все відбуватиметься. Але звичайно, і мови не могло бути про те, щоб брати її в гори: вона слабенька, буде тягарем.

Зі своєї хижки поспішала Ліз. Вона несла торбинку. Ліз не проспала, але затрималася, шукаючи, що б таке смачненьке дати з собою Олежику. Вона була як мишка — завжди ховала смачні речі, але інколи забувала про них. А тепер перекопала все і знайшла солодкі корінці, грудку цукру, ще минулорічного, і жалюгідні рештки своєї зимової спроби спекти пиріг. Ліз хотіла загорнути все якомога гарніше, але поспішала і не виходило — пересипала все у звичайну торбинку, з якою ходять по гриби, і побігла до частоколу.

Олег взяв торбинку, і йому здалося, що всі сміються. Ліз стояла за два кроки від нього і дивилася так, ніби хотіла втягнути до себе в очі.

Мати посунулася, щоб встати між Олегом і Ліз, і почала поправляти йому комір куртки. Олег не впирався.

— Добре, — сказав Старий, — не марнуватимемо часу.

— Сьогодні всі на просапування підуть, — сказав Вайткус.

Голос його на секунду затремтів, і Олег здогадався, що Вайткусу

погано — всі йдуть, а його залишають з жінками і дітьми. Але у Вайткуса були слабкі легені і хворе серце. Йому не можна далеко ходити. І він дуже багато працював — на ньому був город і все господарство.

Заплакала Лінда. Вона не сказала жодного слова, але плакала. Ще недавно вона проводжала Томаса, і Томас не повернувся. А тепер вона з Сергіївим, і ось він також йде в гори.

Олег із Сергіївим поправили мішки і швидко пішли в напрямку гір. По землі стелився туман, трохи парило, день обіцяв бути теплим. Олег поспішав, він вгадував знаки їхньої минулорічної подорожі. Сергіїв у всьому слухався його — він вірив у пам’ять Олега. Вони майже не розмовляли, тільки по ділу.

Гриб-гігант був на колишньому місці, він навіть підріс за зиму. Вони не затримувалися біля нього — вже темніло і Олег хотів дійти до печери, а якщо вдасться, і далі. Кожного дня вони повинні проходити більше, ніж минулого року.

***

Вони хотіли почати переправу через широкий рукав ріки удосвіта, але поки укріплювали острівець, що розлізся за ніч, Мар’яна заснула. Вночі вона не виспалася, а тут пригрілася і заснула. Дік з Казиком не будили її, вони відійшли подалі берегом і чекали, коли вона прокинеться.



— Втомився? — запитав Дік.

Казик здивувався. Дік ніколи не питав про такі речі. Якщо чоловік втомився — це його особиста справа. Коли ти дуже втомився, Дік візьме у тебе мішок або здобич. Нічого не скаже, просто візьме. “Може, він теж втомився?” — подумав Казик, а вголос сказав:

— Нічого, небагато залишилося.

Дік ударив його по плечу долонею, не боляче, але відчутно. Казик думав: “Ось ми сидимо поруч з Діком, і він не знає, як я його люблю. Я його люблю більше за всіх, навіть більше за Мар’яну і тітку Луїзу, тому що я хочу бути таким, як він — сильним і мовчазним. Добре було би, якби ми з ним дружили і на Землі. Адже я швидко виросту і теж стану дорослим, а він ще довго буде молодим. Ми зможемо разом вирушати в далеку мандрівку”.

— А може, піднімемося на Еверест? — запитав Казик вголос.

— На біса тобі той Еверест? — сказав Дік, який зрозумів, що Казик знову думає про Землю.

— Ну, на полювання, — припустив Казик.

— На полювання там не можна, — сказав Дік. — Я запитував у Старого. На Землі не полюють. Не хочу я на Землю.

— І не хочеш подивитися?

— Подивитися можна, — сказав Дік. — Тільки залишатися там не хочу. Мені нудно. Там того не можна, цього не можна... Вони сидять у чистеньких хатках і бояться мікробів, я знаю.

— Якби вони боялися, — розважливо заперечив Казик, — ми би сюди не прилетіли.

— А ми тут до чого?

— А до того, що ми і є вони. Ми одне і те саме. Ми куди йдемо? До них. Тобто до себе. Я так розумію. Ми наче заблукали в лісі і тепер хочемо вийти. Вони сильні, гарні, як на фотографії.

— А ми для них брудні, — сказав Дік.

Казик не сперечався, тому що розумів, чому Дік так говорить. Це не зменшувало його любові до Діка: так розуміння слабкостей коханої людини навіть робить її ближчою. Дік боявся людей із Землі, бо заздрив їм.

— Ми там теж не будемо останніми, — сказав Казик.

— Де?

— На Землі. Там наші таланти знадобляться. Ми будемо слідопитами. На Дальньому космічному флоті.



— Візьмуть нас... вони з пелюшок вчаться, — викрив себе Дік.

— Хлопці, — покликала Мар’яна. — Ми чому не пливемо?

— Прокинулася? — Дік підвівся. — А ми вирішили трохи відпочити, бо важко буде пливти. Ти як, нога не болить?

— Краше, — збрехала Мар’яна.

— Пити хочеш?

— Дай.


Дік приніс їй води у шкаралупі. Він підтримав її голову, щоби зручніше було пити, потилиця Мар’яни була дуже гарячою. Дік хвилювався за Мар’яну — у них зовсім не було ліків. Дікові завжди подобалася Мар’яна, більше за всіх у селищі. Але він все розумів про Мар’яну та Олега і відчував у цьому несправедливість... Проте, не ображався. Вони так хочуть, нехай.

Вони зіпхнули у воду острівець і почали відштовхуватися жердинами від м’якого дна. Жердини грузли, і штовхати було важко, тому їх все більше відносило униз. Берег віддалявся, але той, інший берег, теж віддалявся, оскільки ріка ставала ширшою, готуючись влитися в озеро. Жердини вже не досягали дна, і Дік з Казиком почали гребти широким пружним листям, яке вранці знайшли на березі. Течія була сильна, і невідомо було, чи допомагає їм веслування. Здається, не допомагало.

Вони спітніли і втомилися. Мар’яна засмутилася, що не може їм допомогти. Одна із колод відв’язалася, і довелося згаяти багато часу, перш ніж зв’язали розірвану мотузку і причепили колоду на місце. За цей час їх віднесло ще нижче, праворуч було озеро — сіре і гладеньке, по ньому були розсіяні темними плямками острівці, що утворилися в дельті, за ними сіра імла, дальній берег ховався в тумані.

Їх пронесло над мілиною, але вони не встигли за неї зачепитися, оскільки Дік надто сильно натиснув на свою жердину, і вона обламалася, а Дік мало не впав у воду. До того ж острівець — основа плоту — весь якось розлізся, і тільки колоди утримували вкупі усю цю масу болота і коріння; за кораблем по ріці плив хвіст гілля і водоростей.

Береги різко розійшлися в різні боки, подув вітер — зовсім інший, аніж у лісі, свіжий, — їх хитнуло, і хід корабля сповільнився. Ріка була позаду.

— Що трапилося? — запитала Мар’яна.

— Нічого, — відповів Дік. — Пливемо.

— Так навіть краще, — сказав Казик. — Тут течія спокійніша. Вигребемо.

Але течія все-таки була, і їх тягнуло усе далі від берегів, поки вони не наскочили на мілину, яка попереду висовувалася з води пласким, мало не на рівні з водою, піщаним острівцем.

Якщо не дивитися на нікчемну смужку піску, яка відділяла їх від простору води, здавалося, що вони продовжують пливти озером. Гирло річки, яка винесла їх назовні, було таке широке, що низька порість по берегах річкових рукавів здавалася лише хутряною габою на сірій тканині. І була дуже далеко. А оскільки вони почали переправу пізно, у другій половині дня, то вже починало сутеніти. Вони розклали на острівці багаття, і підігріли води для Мар’яни. Дік і Казик напилися просто з озера, вони пили багато, навмисно багато, бо коли нап’єшся води, це допомагає від голоду. Щоправда, їм не допомогло.

Увечері Дік намагався ловити рибу — у нього ще залишалося кілька стріл. Але він ніколи раніше не стріляв у рибу з арбалета, тому ніяк не міг поцілити. А бластер він беріг — він не знав, скільки в ньому залишилося зарядів, і боявся, що скоро той перестане стріляти.

Ніч видалася тяжка. Піднявся вітер, і хвилі перекочувалися через острівець. Кораблик похитувався, і доводилося весь час підштовхувати його жердинами на мілину. А коли хвилі стали зовсім великі, Дік і Казик залізли в холодну воду і утримували так пліт. Мар’яна теж не спала.

Олег із Сергіївим йшли без нічого, йшли швидко і, головне, йшли інакше. Змінилося їхнє ставлення до дороги. Минулого року ця подорож була майже неможливою, вони на неї зважилися лише з відчаю. Смерть Томаса була єдиною платою за досягнення цієї неймовірної мети, і сам “Полюс” здавався таємничим, далеким спогадом, реальність якого була сумнівною.

Зараз вони йшли по важкій дорозі до певної мети з конкретними намірами. Головне — дійти якомога швидше і зв’язатися з експедицією.

Сергіїв буденно і спокійно визнавав у поході верховодство Олега, і оскільки старший намагався нічим не підкреслювати різницю у віці і досвіді, то Олег теж спокійно не визнавав цієї різниці. Це була подорож двох дорослих чоловіків.

Вони якраз проминули велетенський гриб і йшли поміж скель, коли Сергіїв запитав:

— Ти насправді кохаєш мою Мар’янку?

— Мені так здається, — відповів Олег. Він подумав, що більш категорична відповідь буде неприємна Сергіїву.

Сергіїв наче не помітив дипломатичності відповіді.

— Ніхто з нас не міг й подумати, що ми доживемо до весілля, до весілля наступного покоління.

— Про це ми з нею не говорили, — зніяковів Олег.

Він згадав про Ліз, і йому захотілося заховати цю думку якнайглибше, щоб Сергіїв її не побачив.

— Якщо все минеться, — сказав Сергіїв, — селище цього весілля не побачить. Селища не буде. Його зжере ліс.

Олег озирнувся. Йому здалося, що за ними йде слон. Уже почало сутеніти, і від снігових струменів світ був закований у сіру імлу. Сергіїв йшов спокійно. Він покладався на інтуїцію Олега.

— Мені його не шкода, — мовив Олег.

— А мені шкода, — відповів Сергіїв. — Це майже половина мого життя і більша частина життя свідомого.

— Ти хочеш додому?

— Не в цьому річ. Ми прожили довгі роки бідними і безсилими, людина із Землі, побачивши нас з тобою, вирішить, що бачить мавп. А я упевнений, що коли ми повернемося додому, то у спогадах залишаться перемоги і урочисті моменти, яких ти й не помітив.

— Я був маленький?

— Для тебе було природньо, що ми залишаємося людьми, що ти ходиш до школи і їси ложкою. А знаєш, яке свято було, коли я зробив першу ложку?

Олег різко смикнув Сергіїва за рукав, звалив з ніг, той тільки крякнув від болю.

Над головами промчала чорна зграя. “Як вершники апокаліпсиса”, — подумав Сергіїв, дивлячись на стрімкий і рівний рух чорних тіней.

— Що це було? — запитав він Олега.

— Не знаю, — відповів той. — Я їх якось бачив, давно вже, але не знаю, хто вони. Ти говорив про ложку?

— А ще було багато смішного, — сказав Сергіїв. — Ми часто сміялися. Раніше частіше, ніж тепер, — тепер ми втомилися.

Вони проминули печеру, де минулого разу Олег провів тривожну ніч. Можливо, варто було залишитися на ніч у печері — все ж прикриття, але ще не зовсім стемніло і невідомо було, яка погода чекає їх завтра. Впертість, з якою мокрий сніг застилав землю, насторожувала. Сергіїв не сперечався з Олегом, хоча втомився значно більше, ніж він. Уже через півгодини Олег пошкодував, що вони не зупинилися у печері. Пішов такий густий сніг, що Олег боявся заблукати. Вони поставили палатку, залізли в неї, обнялися. Вночі стало зовсім холодно. Сергіїв, поки не заснув, розповідав, що мати Мар’яни його не любила. І навіть хотіла піти від нього, але залишилася через Мар’янку. Це було дивно: як можна піти від людини в селищі?

Здійнявся вітер і кидав жменями сніг на маленьку палатку.

Вони піднялися, коли розвиднілося настільки, що можна було розгледіти землю під ногами. Вірніше, подерту ковдру мокрого снігу, крізь яку стирчало каміння і обрідні кущі.

Сніг притих, але вітер завивав так само сильно, як і раніше, він був мокрий і злий. Олег дивився, як скулюється під вітром Сергіїв, які в нього темні зашкарублі пальці, якими він різко прибирав з чола пасма довгого перістого волосся. У цю мить Олег зрозумів, що боїться. Боїться, бо у минулій мандрівці він не був відповідальним ні за кого. Дік краще полював і знаходив дорогу, Томас пам’ятав колишній шлях, Мар’яна вміла лікувати і розумілася на травах. Від Олега вимагалося одне — йти. А якщо вони тепер збилися з дороги? Якщо вони не знайдуть ущелину, в якій тече холодний потічок? Повертатися назад? Це найгірше, що може статися. Тільки не повертатися.

У тебе кипить, — сказав Сергіїв.

Олег висипав у банку жменю сухих грибів. Вони швидко набубнявіли і піднялися догори. Сергіїв і Олег по черзі, обпікаючись, витягали з банки слизькі м’які кульки, дмухали на них, потім жували. Олегу їсти не хотілося — це була необхідність, яку треба виконувати, інакше забракне сили. У селищі завжди не вистачало солі. Раніше її взагалі не було, а тепер Вайткус відшукав за болотом солонувате джерело, навколо якого можна було нашкребти солі. Щоправда, вона була швидше гірка, ніж солона, але Вайткус випарював її, хитромудро розділяючи на фракції. Гриби, які вони жували, були лише трошки підсолені, але недостатньо, щоби перебити смак, який давно стояв упоперек горла.

— Пішли? — запитав Сергіїв.

Олег і не помітив, як він піднявся і почав збирати палатку — полотнище з риб’ячої шкіри.

Олег перевірив арбалет. Тятива намокла, і її доводилося підтягувати.

Вони пішли далі, догори схилом. Олег не впізнавав цих місць

і, картаючи себе, подумав: безглуздям було не залишити знаків, адже вони двічі пройшли цим шляхом.

— Можливо, мій настрій, — сказав Сергіїв, коли вони пройшли близько кілометра, — викликаний ще й тим, що моя діяльність, моя цінність там, на Землі, тепер дорівнює нулю. Мені запропонують відпочивати.

— Чому? Ти ще не старий і сильний, — сказав Олег.

— Мені вже не вписатися у світ, який змінився, у якому я, у кращому випадку, стану екзотичним Робінзоном, що викликає співчуття. Доведеться писати спогади.

— Спогади? Про що?

— Про нас... Я пожартував. Я не буду писати спогади. Я бавитиму онуків. Вам з Мар’янкою також буде нелегко. Ти уявляєш, скільки всього знають ваші ровесники?

— Я буду вчитися.

— Звичайно. Тобі буде важко.

Сергіїв не розумів, що для Олега земні проблеми не підкріплювалися зоровими образами, попереднім досвідом — Земля залишалася досі краєм обітованим. Якщо треба вчитися — вивчимося. Це потім прийде розчарування.

Олега все більше хвилювала непізнаваність місць, якими вони йшли. Давно вже мав з’явитися потічок, ущелина, але скелі довкола були незнайомі, чужі.

Сергіїв відчув хвилювання Олега.

— Ми що, заблукали? — запитав він.

Усе інакше, ніж тоді, — пояснив Олег. — Це через сніг.

— Не бійся, — заспокоював Сергіїв. — Ми не можемо сильно збитися з дороги. Поки ми знаємо загальний напрямок руху, поки ми йдемо вгору, нічого страшного не станеться.

— Зачекай, — сказав Олег. Він почув дзюркотіння води.

Знову повалив лапатий сніг. Вони вийшли до потічка через кілька хвилин і далі пішли догори проти течії, хоча це було не дуже надійно. Минулого разу до потічка вони вийшли вже біля ущелини. А скільки тут може бути струмків?

Вони йшли до вечора майже не зупиняючись. Жодних пригод. Олег стріляв у зайця, але не влучив. Снігопад не припинявся. Він налипав до одягу, але не було холодно, тільки з кожним кроком ставало все важче й важче витягувати ноги зі снігу.

Коли стемніло, мандрівники зайшли в ущелину. Але це була зовсім інша ущелина. Швидше, широкий водорий. Там і залишилися ночувати. Вони розуміли, що збилися з дороги, але повертатися було пізно. Якщо там, нагорі, снігу не так багато, то залишається надія вийти до перевалу. Але говорити про це не хотілося. Олег розділив рештки грибів на три частини. Хмиз вони економили і, як тільки вода в банці загрілася, одразу ж погасили вогнище, а головешки склали у торбу.

Вони спали під скелею, вночі був мороз, і вітер скочувався водориєм, як потік весняної води.

***

Вранці Павлиш зібрався в гори.



Він покликав із собою Саллі, як і домовлялися, але Клавдія була проти, бо надійшов день профілактики і Саллі повинна була перевіряти апаратуру — це її обов’язок. Павлиш взявся умовляти Клавдію, що профілактику можна перенести на інший день, але вона була невмолима. Клавдія глибоко переконана в тому, що нею керує почуття обов’язку і тільки почуття обов'язку. І жодних інших почуттів вона не знає.

— Бог з вами, Клавдіє, — сказав Павлиш. — Якщо ви не хочете, щоби зі мною літала Саллі, летімо з нами.

Йому здалося, що Саллі, яка чула цю пропозицію, усміхнулася, але він не наважився подивитися у той бік.

— Ви збожеволіли! — сказала Клавдія і несподівано зашарілася. — Павлиш навіть не підозрював, що Клавдія уміє червоніти. — Ви думаєте, що саме я — головна ледарка на нашій станції?

— Я нічого поганого не мав на увазі, — сказав Павлиш. — Я тільки думав, що і вам рано чи пізно доведеться летіти в гори. Це ж ваша стихія.

— Моя стихія — уся планета, — сказала Клавдія. — Гори вже обстежили скаути. Система, яка знаходиться на північ від лісу, порівняно молода, без активного вивітрювання. Якщо там і є щось не банальне, то потрібно буде робити глибоку свердловину...

— Моя справа — запропонувати. Місце у всюдиході знайдеться.

Дякую за запрошення, але якось іншим разом...

Саллі загорнула Павлишу кілька бутербродів на дорогу і дала термос з кавою.

— Не турбуйся, — сказала вона, коли Клавдія пішла до себе в лабораторію. — Мені справді сьогодні треба працювати. Ми полетимо з тобою наступного разу.

— Не знаю, коли буде той наступний раз, — сказав Павлиш. — Завтра з’являться ще мільйони справ.

— Щось придумаємо. Сьогодні ти знайдеш якісь нові гарні місця. Добре?

Саллі піднялася навшпиньки і легенько поцілувала Павлиша у скроню. Вона була висока на зріст.

— Я знаю, що зроблю, — сказав Павлиш. — Я вже все придумав.

— Що?

— Я переселюся в лабораторію. Разом з тобою.



— Зі мною?

— Так. У нас буде свій будиночок, ми зможемо зачинити за собою двері. Чому ми мусимо ховатися з нашим почуттям і робити вигляд, що не подобаємося одне одному?

— Ти не вмієш обманювати.

— Тим паче. Клавдія все одно незадоволена.

— Звичайно. Це крах усталених норм. Вона чудово знає, звідки беруться діти, не вважай її синьою панчохою. Але в експедиції вона звикла, що на твоєму місці Срібляна Талева. Наші стосунки неправильні, несподівані, і вона ніяк не може до них пристосуватися, а нас завжди дратує те, до чого ми не можемо пристосуватися. Наприклад, нас дратує ця планета.

— Не треба філософствувати, — сказав Павлиш. — Поставимо її перед фактом.

— Нічого не вийде — лабораторія недостатньо стерилізована. Клавдія швидше умре, аніж дозволить комусь жити там.

Закінчити цю розмову вони не встигли, оскільки повернулася Клавдія. Вона принесла жовтий аркуш.

— На третій день, — сказала вона, — один із моїх скаутів зареєстрував металеву аномалію ось у цьому квадраті. До того ж, його повідомлення не чітке — я не змогла зрозуміти, що там за вихід. Якщо тобі байдуже, куди летіти, подивися у цій долині. Аномалія поверхнева, і це особливо дивує.

— Із задоволенням, — сказав Павлиш.

Павлиш зробив коло над станцією, погода була хороша, видно далеко. Затуманеною скелею піднімалися, зникаючи у хмарах, стовбури велетенських дерев. Озером бігли невеличкі хвилі. На Землі Павлиш давно би вийшов на озеро у гумовому човні і рибалив би чи купався собі на втіху. Втім, потрібно буде здійснити екскурсію по дну озера. Наступного тижня.

Потім Павлиш підняв всюдихід вище, прорізавши хмари.

З хмар вилетіла зграя птахів — таких Павлиш уже бачив, це були дивні істоти, напевно, плазуни, — потрібно упіймати один екземпляр для дослідів; вони влаштували у повітрі жорстокий поєдинок: спліталися у клубок, розліталися знову, кидалися одна на одну.

Вершини гір, ще далекі, прорізали хмару. Ближче — чорні, безсніжні; далі — укриті снігом, масивні, спокійні і знайомі — гори повсюди одинакові, на будь-якій планеті.

Всюдихід зупинився біля гір. Тепер можна було зрозуміти схему розташування гірської системи. Гори піднімалися виступами від долини, переходячи в перший, порівняно невисокий і плаский хребет. За ним тягнулися високогірні долини, на яких навіть зараз, улітку, не танув сніг. За долинами ланцюгом здіймалися гори набагато вищі, вже справжні гіганти — висотою більше п’яти кілометрів. Далі — Павлиш знав про це, але здалеку було важко побачити — розташувався візерунок вершин, найвищих на планеті, і найвища гора заввишки понад одинадцять кілометрів, яка ще отримає достатньо гарну і горду назву.

Туди Павлиш поки що не полетів.

Він опустив машину на пологому схилі другого хребта. Посидів трохи, не відкриваючи люка.

Було дуже тихо. І тиша ця була чистою і урочистою. Тиша, яку ніколи і ніхто ще не порушував звуком голосу.

Потім Павлиш вийшов на зв’язок і запитав, як справи на станції.

Клавдія відповіла, що все гаразд, і попросила не запізнюватися на обід.

Вона нагадала Павлишу, щоб він заглянув у долину, де скаут виявив аномалію.

— Обов’язково, — сказав Павлиш. — Тільки трохи пізніше.

Він відкрив люк і вийшов назовні. Вітру не було. Ноги відразу загрузли у снігу — майже по коліно, сніг був укритий блискучою твердою плівкою, за довгий день літнє сонце розтоплювало її. Але всередині сніг був сухий, розсипчастий і надто білий — Павлишу ще не доводилося бачити тут такого яскравого білого кольору.

Павлиш взяв жменю снігу і стиснув рукавицею. Сніг розсипався і пудрою посипався униз.

Потім Павлиш здійснив неймовірний злочин проти інструкцій, але як біолог він розумів, що йому тут нічого не загрожує. Він зняв шолом. Холодне повітря обпекло обличчя, на секунду Павлиш навіть затримав дихання, щоб не пустити в легені мороз. Коли він нарешті вдихнув, то всі його очікування збулися — це було кришталеве, первозданне, прекрасне повітря.

Тримаючи шолом у руці, Павлиш пішов, провалюючись по коліно в снігу. Він не поспішав. Був тільки один звук — звук хрусткого снігу. Тут, на висоті, від незвички збивалося дихання — а тільки чотири кілометри, не більше.

Білий птах пролетів удалині. Отже, і тут є якесь життя. А чому б йому не бути — повітря нормальне.

Замерзли вуха. Павлиш пошкодував, що не взяв теплої шапки — у нього була з собою стара в’язана шапка.

Павлиш одягнув шолом, увімкнув опалення.

Йому не хотілося йти звідси. Він стояв, повільно повертаючи голову, і розглядав почергово вершини, такі схожі і такі велично різні — це була особлива, урочиста і досконала архітектура, яка властива тільки великим горам. Яскраве біле сонце пливло над вершинами, а небо було значно темніше, ніж на Землі, і виднілися зорі.

Павлиш повернувся до всюдихода, підняв його знову і пройшов до дальнього великого хребта. Він летів уздовж гірського ланцюга, вдивлявся у деталі велетнів: у скельне урвище кілометрової висоти, у вузький гребінь, над яким навис сніговий карниз, у тріщину в льодовику, що зникає глибоко у безодні... Одні милуються вогнем, інші — морем. Павлиш над усе любив дивитися на гори.

Він відчув, що втомився і зголоднів. Він дістав бутерброди, випив кави, знову поговорив зі станцією і знову Клавдія нагадала йому заглянути в ту долину. Тому Павлиш перед поверненням взяв курс туди. У повітрі він спокійно попивав каву, виніжувався у спокійному стані людини, яка не обманулася у високих сподіваннях.

Всюдихід опустився на схилі долини, що нагадувала велетенський цирк.

— Ну, де тут у нас аномалія? — запитав вголос Павлиш і виглянув в ілюмінатор.

З того боку не було нічого — тільки білосніжний схил. Він подивився в інший бік, униз. Потім сказав:

— Так. Саме так.

Зі всіх неймовірних видовищ, які спостерігає людина на своєму віку, йому випало найнеймовірніше.

Внизу, в долині, на арені снігового цирку, маленький звідси, згори, лежав космічний корабель. У першу мить він видався Павлишу зовсім цілим, і він навіть подумав на мить, що це якась інша експедиція... Але потім зрозумів, що корабель загинув.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка