Кір буличов — творець фантастичних світів



Сторінка10/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.32 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

***

Вода в озерці була темною, гнилуватою, у ній водилося безліч дрібних тваринок. Коли Мар’яна, спустившись, намазала маззю і перев’язала розпухлу руку Казика, вона дала своїм супутникам по таблетці з тих, що Олег приніс з корабля, оскільки від незнайомої поганої води можна захворіти на дизентерію чи навіть отруїтися.

Вони попили, але від цього голод став ще більшим.

Мар’яна поспішила до сосон. Вони були манюніми. Напевно, колись їхні спори занесло сюди вітром, і вони проросли у м'якій корі. Під соснами завжди трапляються гриби, проте Мар’яна не була впевнена, що гриби тут є, оскільки не було землі, щоби закопуватися. Проте їй поталанило — у порохняві під соснами вона упіймала кілька грибків, теж невеличких, але справжніх. Гриби були незнайомого кольору і могли виявитися отруйними, інколи отруйні гриби прикидаються справжніми. Вона надкусила один — він був справжнім, солодкуватим; звісно, їх краще було б відварити, бо потім щипатиме рот, але зараз не до багаття, такі всі були голодні. Мар’яна упіймала всі гриби, що росли там (їх виявилося два десятки), принесла хлопцям, їх розділили і з`їли.

А руку Казика рознесло так, що вона стала товстішою за ногу. І затерпла. Це було непогано, бо так вона менше боліла. І його не морозило, не нудило, і це було теж добре — отже, отрута у щелеп була слабка. Погано було, що рукою Казик не міг поворухнути і йому важко було спускатися по мотузці, але спускатися доведеться — до землі ще далеко.

Стало тепліше, тут була нижня смуга хмар, а хмари вдень піднімаються вище, тому, коли вони поїли, виявилося, що внизу розвиднілося і можна навіть розгледіти землю.

Земля була дуже далеко внизу. Наче з повітряної кулі. Побачити її було нелегко, тому що стовбур у багатьох місцях роздувався, коли ліани розходилися, утворюючи лабіринти тунелів. В одному місці, метрів сто нижче, утворювалася широка площадка, з ліском і залисинами болітця.

Мандрівники засмутилися.

— Краще б і не бачити, — сказала Мар’яна. — Коли не бачиш, здається, що залишилося небагато.

— Тепер наш мішок напевно хтось з’їсть, — мовив Казик. Він був страшенно голодний.

— Тут якась здобич буде, — намагався розрадити друзів Дік. Він тримався за стовбурець сосни, пружний і м’який, і дивився вниз, роздивляючись лісок на розтоку. — Тільки би туди вдалося спуститися.

— Шкода, що Олег не зробив парашут, — пожалкував Казик. — Я йому радив, що треба зробити парашут і стрибати з повітряної кулі, але він сказав, що зробить його потім.

— Олег би щось придумав, — сказала Мар’яна, і Дікові у цих словах вчувся докір.

— Йому добре думати там, у селищі, — відрізав він. — А тут треба діяти.

— Олег хотів полетіти з нами, — не погодилася Мар’яна. — Але його не пустили.

— Тоді і не треба шкодувати, — сказав Дік.

Насправді він не сердився на Олега. Це зараз не було важливо. Головне — спуститися на землю.

Казик пішов по суку далі, за озеро, щоби подивитися вдалину.

І, подивившись, не витримав і закричав:

— Швидше сюди! Ви тільки погляньте!

Всі підбігли до нього.

Казик відсунув величезний листок, більший за нього самого, що звисав зверху і в отворі побачив широку ріку, звідси зовсім близьку. Можна було навіть розгледіти, як по ній біжать брижі. Ріка ділилася на кілька рукавів і вливалася в озеро. Було зрозуміло, що це озеро, а не море, тому що за його велетенським дзеркалом була смуга блакитних пагорбів, облямованих темною каймою лісу. В дельті ріки, по піщаній косі, брело стадо мустангів. Щось налякало їх і вони, напнувши міхурі, поспішили до води.

За рікою ліс був інший, темніший на колір, синюватий; він піднімався на невисокі сопки і зникав у м’яких долинах, здавалося, що там застигло пологими хвилями блакитне море. І це зачаровувало.

Табір експедиції вони не помітили — до нього залишалося кілометрів із двадцять, і він ховався за хвилями сопок. Їм дуже хотілося його побачити, і вони оглядали ліс за річкою.

— Блищить! — закричав раптом Казик і показав туди, у ліс.

Над лісом піднялася блискуча кулька, як вогник на тлі сірих

хмар, і зникла.

Інші не побачили цього вогника, бо він зник у хмарах надто швидко. Але Казику повірили, оскільки дуже вже хотілося вірити. Місце, звідки злетіла кулька, було недалеко від берега озера, тому Дік сказав:

— Ми переберемося через ріку поближче до озера, там неширокі рукава, легше перепливти. І підемо до берега.

— Правильно, — погодився Казик. — Біля озера і ліс не такий густий.

Вони ще довго стояли і дивилися на те місце, сподіваючись щось побачити. Але того ранку Клавдія запустила тільки один гео-скаут. Вона хотіла запустити й другий, але потім вирішила, що їй вистачить роботи і без цього. У неї був поганий настрій, і вона не наважувалася признатися собі, що причиною було те, що вона побачила вчора в лабораторії. Вірніше, вона нічого не побачила, але відчула ніяковість Павлиша та Саллі. Та й стояли вони надто близько один від одного, і їх пов’язувала таємниця, якою вони не хотіли ділитися.

Павлиш про це не підозрював. Він задумав політ до гір. Йому набридло препарувати місцевих злобних тварюк і каталогізувати незліченні види бактерій. Йому хотілося опинитися там, де синє небо і чистий сніг, де ніщо не повзає, не підкрадається, не чатує, де не піднімається смердюча вологість від зрадницьких мочарів, де можна зняти шолом і пройтися, не думаючи про хвороби — там лише чистий сніг, мороз і синє небо.

У той момент, коли підлітки з великого дерева вдивлялися в ліс, що оточував станцію, Павлиш розмовляв з Саллі, яка взялася розконсервувати планетарний катер. Він сказав, що хотів би полетіти на цілий день у гори. І Саллі попросила, щоб він взяв її, оскільки її теж пригнічує вологий ліс, і вона дуже зраділа, що Павлиш відчуває те саме, що й вона.

Наступну ніч мандрівники провели у повітряному лісі на великому розтоку дерева. Це був справжній ліс, у якому росли не тільки сосни, але й хижі кущомети. Щоправда, коли ти їх помітив вчасно, вони не страшні. Кущомети відчувають тепло, і якщо до них наблизиться необережний звір, вони кидають у нього свої довгі гострі голки. Голки летять з такою силою, що можуть простромити козу чи ведмедя. Боротися з ними навчилися швидко. Потрібно було лише, не доходячи до куща кроків на десять, жбурнути в них чимось теплим. Можна було навіть зняти куртку і кинути, кущі відразу вистрілюють всі голки, а тоді вже можна сміливо підходити. Голки можна використати для стріл, а молоді пагони дуже смачні.

Побачивши кущі, Мар’яна зраділа. Вона наламала гілок, і вони їли їх цілу годину, поки не набридло. Від них у роті залишався приємний присмак. Голод не втамували, він тільки притих і дуже захотілося ще чогось більш ситнішого.

Дік пішов лісочком, щоб пошукати здобич, він був упевнений, що тут хтось гніздиться. Він бродив ліском цілу годину, але окрім неїстівної гадюки і птаха, який полетів, ледве він його помітив, нічого не знайшов.

Але вниз вони спускатися не захотіли. Погода знову зіпсувалася, і хоча було тепло, навіть тепліше, ніж звичайно, знизу піднявся туман. До того ж у Казика розболілася рука, і його навіть у ліс опускали, прив’язавши до мотузки.

***


У той самий вечір, поки не стемніло, Павлиш вирішив переїхати всюдиходом уздовж берега озера, туди, де ще не був.

Проїхавши кілометрів десять уздовж озера, він дістався до невеликої швидкої ріки, що впадала в нього. По ній він піднявся ще кілька кілометрів. Там він побачив дивну і чимось привабливу ліниву істоту розміром трохи більшу за собаку. Істота поросла довгими густими, аж до землі, водоростями. Вона брела серед низьких кущів, не звертаючи на всюдихід жодної уваги, інколи розгрібала землю довгими кігтями, вишукуючи їжу. А подальше трапилося настільки несподівано, що, лише повернувшись в лабораторію і прокрутивши плівки, Павлиш зрозумів, що цей зелений ведмідь підійшов до безневинних, здавалося би кущів, зарослих колючками, до тих самих, що плювалися голками у Павлиша. Кущ відразу ж кинув голками у ведмедя, і той, ставши схожим на дикобраза, упав як неживий.

Павлиш не розумів, навіщо кущеві така агресивність. Адже ведмідь йому нічим не загрожував. Тому він витягнув кілька колючок зі шкури ведмедя і в лабораторії розглянув їх під мікроскопом. І виявив цікаву річ, яка ще раз підтвердила невмолимий і вічний закон — у природі немає нічого безглуздого. Виявилося, що на кінцях голок знаходилися мікроскопічні спори. Спори, які, потрапляючи в кров, відразу проростали.

***


Вранці Казик прокинувся раніше за всіх. Пожував молоді пагони і тихенько, щоб не розбудити старших, пішов до свого спостережного пункту. Озеро ще вкривав туман, і тому протилежний берег ховався у білуватій безконечності. І легко було уявити, що це Тихий океан, а він — англійський капітан Дрейк, який за допомогою індіанця виліз на високе дерево, що росте на Панамському перешийку, і дивиться згори на простір океану, який має намір підкорити на своїй “Золотій лані”. Там, на просторах Тихого океану, його чекають атоли, на яких хитають пишними головами кокосові пальми, зустрічі з іспанським срібним галеоном, запах мускату на островах прянощів і загадкові береги Африки... Світ був світлий, романтичний і відкритий для нього — великого мандрівника.

З темно-зеленого листка, яким можна було покрити цілу хижку, низкою спускалися змійки — блискучі гребені, роздвоєні хвости, — поспішали на ранкове полювання. Сиві товсті попелиці, що обліпили листок, заворушилися, відчувши небезпеку; смугастий жук народився зі стеблини, на очах перетворився на летючу волосину і полетів у справах, за ним, лопочучи крилами, погналася біла птаха; рій мошкари вився над головою. Казик відчув, що зараз зі стовбура найближчої сосонки виповзе отруйна мамула. Тому він, лише скосивши око і не перериваючи потоку солодких мрій, метнув ніж у отвір в корі, що вже поволі відкривався, і загнав мамулу назад. Тепер до вечора не посміє висунути жала.

— Казику, де ти? — почув він голос Мар’яни.

— Тут.


— Рука болить?

— Вже краще.

Потягнуло димом. Це Мар’яна розпалила багаття, аби підсмажити пагони куща і гриби, що вилізли з моху за ніч.

Казик нарешті відірвався від споглядання “Тихого океану” і наказав “індіанцю”, який чекав його внизу, відвести його назад до “Золотої лані”. По відкосу, чіпляючись за тонкі ліани, він дістався до сірої стіни головного стовбура і переліз через місток із всохлого сука до наступної розсохи. Тут йому пощастило, вдалося вгледіти стару ліану, завтовшки з півметра, яка обвивала стовбур спіраллю, і по ній опустився метрів на тридцять нижче до входу в дупло, яке мало розміри майстерні Сергіїва. Казик витягнув ніж і обережно зайшов у чорну печеру. Постояв, поки очі звикли до темряви. Потім кинув уперед шишку. Та покотилася по підлозі дупла, пострибала, легко цокаючи, потім був сплеск. Отже, там вода. А якщо вода, то виходу немає — вода б його знайшла. Потім, наче у відповідь на сплеск, почулося ухання — напевно Казик розбудив мешканця цього дупла. Можна було почекати, доки мешканець вилізе назовні, але ще невідомо, чого чекати. Як людина лісу, Казик вирішив без потреби не ризикувати.

Казик повернувся до старших. Поївши, усі разом спустилися до дупла і, намагаючись не шуміти, щоб не розізлити невідомого мешканця, взялися уважно розглядати стовбур, сподіваючись все ще відшукати шлях донизу. Що ж їм, помирати на цьому дереві?

— У крайньому випадку, — сказав нарешті Дік, — будемо вирізати сходинки в корі. І по них спускатися.

— Це ж скільки сходинок потрібно вирізати? — йойкнула Мар’яна. — Це ж на цілий рік!

Спробуємо, — сказав Дік. — Коли вже нічого кращого немає.

***

Після обіду Павлиш сказав Клавдії, що полетить на пошуки і бере із собою Саллі, оскільки двигун всюдихода барахлить і він хоче, щоб Саллі подивилася на нього в роботі.



— Добре, — погодилася та. — Тільки далеко не відлітайте.

— Дякую, — сказала Саллі, коли вони піднялися у повітря. — Ти мені покажеш ті дерева?

— Звичайно, мені самому страшенно хочеться подивитися на них ще раз. Мені навіть не віриться, що вони існують.

Всюдихід перелетів через ріку, і коли Саллі побачила сплетені з велетенських канатів стовбури, що зникали у хмарах, вона не могла стримати вигуку захоплення.

— Такого не буває, — сказала вона. — Таке може тільки наснитися.

— Мені хочеться розігнати хмари, — мовив Павлиш. — Щоби відзняти їх у всій красі.

— Клавдію потрібно сюди привезти, — запропонувала Саллі. — Їй сподобається.

— Вона не вийде зі станції, — відповів Павлиш. — Дивна річ — вона ненавидить планету, яку вивчає. У цьому є щось недобре.

— А тобі, Славко, вона подобається?

— Очевидно, що не можна підходити до планети з такими мірками.

— Звичайно, не можна, навіть до живої істоти не можна підходити з такими мірками. Суб’єктивізм дослідника небезпечний... вибач, я заговорила словами Клавдії. Але головне не це, головне те, що ця планета усім нам не подобається. Взагалі, ми розбещені цивілізацією. Ми тягаємо за собою наш світ, включаючи соус з печериць, і дивимось на новий світ через надійні ілюмінатори всюдиходів. Вони для нас як окуляр мікроскопа.

— Отже, ти не погоджуєшся з Клавдією?

— До чого тут моя згода чи незгода? Клавдія така сама жертва цивілізації, як і я. До того ж, вона людина, у якої дуже сильно розвинуте почуття відповідальності. Вона перетворює у відповідальність і ті пункти інструкції, які придумали в чистих кабінетах Землі-14, правда, придумали розумні люди...

— Які свого часу пройшли не одну планету...

— І хочуть, щоби дослідження обходилися без випадкових жертв. Тим паче, що контакт з невідомим первісним світом більш небезпечний для цього світу, ніж для нас. Ми ж поки що живі-здорові. А кількох представників цього світу ми вже вбили.

— З переляку, — посміхнувся Павлиш.

— Взагалі, ми обоє чудово розуміємо, що люди, які пишуть інструкції, абсолютно праві. Спочатку потрібно вияснити, з ким ми маємо справу, а потім вже робити висновки. Адже ставка — не тільки ми, ставка — це й інші люди, які прийдуть після нас, і ті, з якими ми увійдемо в контакт, повернувшись додому. Я не маю ніякого бажання принести на Землю який-небудь дикий вірус.

— І нам допомагає те, що планета нам не подобається, — завершив Павлиш.

— Можливо, — погодилася Саллі. — Давай якось здійснимо сходження на це дерево, як на гори.

— Я про це другий день мрію, — сказав Павлиш.

Вони піднялися вище, метрів на двісті, до нижнього краю хмар. Там перепліталися гілки, у широкій розсосі помістилося озерце води і навіть і кілька невеличких дерев.

— Ідилічна місцина, місце для пікніка, — посміхнувся Павлиш.

— Не дражнися, — сказала Саллі, поклавши руку на лікоть Павлиша. — Ти чудово знаєш, що я мрію про пікнік. Тільки не тут. Тут є скорпіони.

— Ми у скафандрах.

— Що за пікнік у скафандрах?

Вони піднялися ще вище. З велетенського горизонтального сука, що простягався по нижньому краєві хмар, як віадук забутої цивілізації, звисала гігантська розірвана ганчірка, обмотана жилами, з тільцем, схожим на плетений кошик, достатньо великий, аби розмістити кількох людей. Павлиш сфотографував ганчірку і сказав:

— Уявляєш, тутешня природа додумалася до повітряної кулі.

— Зовсім не схоже, — не погодилася Саллі.

— А мені здається, що у живому вигляді ця істота була велетенським міхуром, наповненим повітрям. Я бачив тут схожих істот, тільки менших, вони в хвилини небезпеки роздувають міхур на спині — пам’ятаєш, я показував вам плівку? І ось вона літає десь у хмарах... А коли ми освоїмо цю планету, то молоді сміливці будуть кататися на них верхи.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Минув третій день, відколи відлетіла повітряна куля. Селище жило в нервовому очікуванні. Стояла тепла погода, як для кінця літа. Вони сиділи в майстерні Сергіїва — Олег, Старий і Сергіїв.

Було видно, як на городі порпаються Вайткус з дружиною, прополюють овочі; дітлахи носять хабузиння і складають його біля частоколу. Там чергує коза, яка привела сюди своїх дітей, і вони порпаються у високій купі хабузиння, вишукуючи смачні пагони.

— Погано, — сказав Сергіїв, який навіть схуд та змарнів за останні три дні. — За нормальних умов вони б долетіли туди за день-другий. І сьогодні ми могли б уже зустрічати гостей.

Олег мимоволі подивився у бік воріт. Він вже багато разів за останні два дні дивився у той бік, уявляючи, як з лісу вийде, ледь похитуючись, блискучий покатий експедиційний всюдихід, і як вони всі побіжать до нього, і як із машини вийдуть справжні астронавти і дивуватимуться: невже можна вижити на цій планеті? І навіть розвести город?

Але ліс був мовчазний, як і раніше.

— Не виключено, тобто навіть ймовірно, — сказав Старий, — що вони спустилися на кулі десь в лісі і не можуть знайти табору експедиції — в лісі це нелегко зробити.

— Я всі ці варіанти прорахував, — відповів Сергіїв.

У майстерню зазирнула товста Луїза, запитала, чи поладив Сергіїв лопату. Той віддав їй лопату. Олегові раптом стало неприємно, що тітка Луїза зараз може думати про лопату, коли невідомо, що сталося з Мар’яною.

Старий перехопив погляд Олега і несподівано сказав:

— Якось Лев Толстой, так, якщо не помиляюся, Лев Толстой, коли була епідемія холери, зайшов у хату, де тільки що помер чоловік, єдиний годувальник. А там сиділа дружина покійного і їла капусняк. І хтось з людей, які прийшли з Толстим, почали обурюватися — як можна в такий скорботний момент їсти капусняк? А стара відповіла: “Що ж, я маю вилити капусняк?” Можливо, я не точно переповів, але ти, Олег, не правий. Тітка Луїза хвилюється не менше за тебе. Тільки вона розуміє, що селищу треба жити, не можна опускати руки. У нас бували й важчі часи, і ми продовжували працювати — інакше б не вижили.

— Я нічого такого не думав, — буркнув Олег.

— Ну й добре, — сказав Сергіїв. — Що ж ми робитимемо?

— Напевно, треба йти до лісу, — сказав Старий. — Якщо вони спустилися — ми знаємо напрямок польоту. Ми їх знайдемо.

— Правильно, — погодився Олег, — я піду, можна?

— Безглуздо, — сказав Сергіїв. — Подумайте. Вітер міг змінитися, і куля могла полетіти будь-куди. Навіть дуже далеко.

— А раптом вони здійснили вимушену посадку?.. — Олегові важко було вимовити це, але він змусив себе сказати: — І постраждали, розбилися, і їм потрібна допомога.

— Де їм потрібна допомога? Покажи! — жорстко сказав Сергіїв.

Ми підійдемо до ріки, ми підемо тим шляхом, яким летіла куля. Це чотири-п’ять днів.

— І хто ж піде? — запитав Сергіїв.

Чомусь голос його був злий. І Олег не розумів, що ця злість походить від усвідомлення власної безпорадності. Всі думки і пропозиції Олега Сергіїв за останні дні зважив, прорахував і відкинув, хоча він також хотів піти зараз за аеронавтами і шукати їх в безмежному лісі. Тільки не сидіти і не чекати.

— Я піду, — сказав Олег. — 3 вами. І ще можна взяти Фуміко. Вона добре ходить в лісі.

— Це дуже далекий похід, — заперечив Сергіїв. — На стільки днів в незнайомий ліс не ходив навіть Дік. Запасів харчів зараз майже немає, все селище голодує.

Олег не любив початку літа, тому що воно завжди було голодним. Звірі в цей час ще не приходили, грибів було мало, зелень тільки починалася. Христина казала, що селище перейняло у християн давній звичай — великий піст. У давнину люди теж голодували перед початком літа, коли закінчувалися усі запаси, і релігія придумала, що цей голод — на догоду Богові — це називалося “піст” і тоді не можна було багато їсти.

— Отже, взяти з собою практично нічого. Що було, ми віддали на повітряну кулю. Так? — запитав Старий.

— Ми вполюємо що-небудь у лісі. Не пропадемо... Та не будемо про це зараз думати.

— Думати корисно завжди.

Олег подивився на Старого, чекаючи його підтримки. Але Старий мовчав.

— Але мова йде про наших... А раптом їм погано?

— Ми завжди живемо поруч зі смертю, — сказав Старий. — Відправити зараз тебе та інших в ліс без надії на успіх, оскільки ми хвилюємося за долю близьких, рівнозначно трагедії для селища. А селище — це в першу чергу не ми з Борисом, і навіть не ти, а ті дітлахи, які залежать від нас. Ну добре, ми пішли в ліс. А хто залишився у селищі?

— Багато людей, — сказав Олег. — І Старий, і Вайткус, і жінки, і Ліз. Багато.

— Вайткус хворий і слабкий. Старий теж. У селищі не залишиться ні жодного захисника, ти розумієш — жодного воїна!

— Ти не правий, — сказав Старий. — Якщо потрібно, ми ще згадаємо старовину!

— Якщо в лісі не впораються Дік з Казиком, — продовжував, ніби не чув його, Сергіїв, — тоді у нас з Олегом зовсім мало шансів їх розшукати. Зате дуже багато шансів, що ми ніколи не дістанемося до корабля. Про це ви забули?

— Корабель зачекає, — вперто продовжував Олег.

— Ти забув, чому ми не пустили тебе на повітряній кулі? Тому що ти мусиш дійти до корабля.

— А якщо я піду до корабля, хто охоронятиме селище? — Олег відшукав слабке місце в аргументах Сергіїва і вчепився в нього. — Хто? Ви ж самі казали! Тепер що, сидіти і чекати?

— Ми живемо в лещатах необхідності, — сказав Сергіїв. — Ми живемо між двох вогнів, між трьох, ми живемо посеред вогню. І залишаємось людьми, тому що ми завжди думаємо.

— І тепер ми не йдемо на допомогу Мар’яні!

— Та помовч ти! — раптом розсердився Старий. — Ти гадаєш, Сергіїву легко так міркувати? Ти вже дорослий, ти наш спадкоємець. Спадкоємець нашого маленького царства. Ми на тебе надіємося. А ти сперечаєшся з нами, як хлоп’я. Ти закоханий в Мар’яну...

— Що? — Олег щиро обурився. — Нічого такого немає.

— Це видно, — усміхнувся Старий, — тільки ти сам про це довго не здогадувався. А тепер, по-моєму, здогадався, тому й обурився.

— Добре, навіщо сперечатися, — сказав Сергіїв, піднімаючись. — Розкричалися на все селище.

Олег відвернувся від них. Закоханий чи не закоханий — погане слово, дурне — це їх не стосується. Він знав вже, що втече вночі з селища, втече і сам їх знайде. Нехай він йтиме п’ять днів, десять, нехай всі тварюки лісу постануть проти нього, але він знайде Мар’яну і Казика. Ну, й Діка теж. Тільки треба взяти себе в руки і не сперечатися. На кулі він полетіти не міг — не битися ж з ними. Але піти в ліс — цього йому ніхто не завадить.

— Я звертаюсь до твого розуму, якого у тебе, як виявилося, небагато, — казав Сергіїв. Олег не хотів його слухати, але не міг не слухати. — Шлях до корабля відомий, і відносно, я повторюю, відносно безпечний. І цей шлях — твій, Олеже. Це і є твоя доля і відображення долі селища. Навіть якщо й сталася трагедія з моєю донькою (“Він навмисне сказав — “з моєю донькою”, щоби я зрозумів”, — подумав Олег)... і якщо ніякої експедиції немає і ніхто нас не знайде — будемо готуватися до гіршого. У нас ще залишається “Полюс”. І залишаєшся ти. Зрозумів?

— Зрозумів, — тупо відповів Олег, як на уроці.

— До біса! Він нічого не зрозумів! — розлютився Старий. — Він не розуміє, що не належить собі. Що бувають моменти в житті, коли людина не має права належати тільки собі. Це буває тоді, коли від її вчинків залежить доля інших людей.

Увечері, коли посутеніло, а мати була у Лінди, вони з нею шили, Олег зібрав свій невеликий мішок. Він забрав з коробки на поличці все борошно і солодкі корінці — більше вдома нічого не залишилося, потім нагострив ніж. Звичайно, можна було взяти і арбалет, але ця зброя буде заважати — адже йому доведеться йти дуже швидко, а майже від кожного хижака в лісі можна втекти. Олег перебував у владі впертості. Він розумів, що не правий — праві старші, але у їхній правоті була холодна жорстокість, з якою Олег не міг змиритися. Адже він не відмовляється йти до корабля, він піде до нього пізніше, але зараз ті, що в лісі, потребують допомоги, а ми тут займаємося балачками. Він уявляв собі, як піде: по прямій, до болота, до ріки. Йому не було страшно, хоч якби йому сказали, аби він пішов до лісу вночі, невідомо куди, один, сказали б у звичайному житті, він би злякався. Але зараз найголовніше тільки одне: непомітно вийти з селища і зайти так далеко, щоб його не наздогнали і не повернули. Бо ж вони справді можуть наздогнати і повернути.

Вечір тягнувся дуже повільно. Олег запалив каганець, заправив його жиром, відкрив підручник — він його вже тричі прочитав, і Сергіїв ліпив йому з глини об’ємні моделі пульту, щоби легше уявити, але для Олега зараз важливіше було довести самому собі, що своєю втечею він не відмовляється від походу до корабля — просто відкладає його на потім.

***

— Ти не спиш? — запитала Ліз, зайшовши в хатинку.



Олег відірвався від книжки. Виявляється, непомітно для себе, він вчитався у текст, подумки був на кораблі, у відсіку зв’язку.

— Не сплю.

— Займаєшся? Я тобі заважаю?

— Ні, нічого. Матері немає. Вона у Лінди.

— А я до тебе прийшла.

— Навіщо? (Ліз йому ще бракувало!)

— Я таку травичку знайшла, — сказала Ліз. — Біля паркана росте. Вона чудово пахне. Я нею руки намастила. На, понюхай!

Яка дурна пропозиція — нюхати руки.

Але відповісти Олег нічого не встиг, оскільки Ліз поклала долоні йому на обличчя, ледь не задушила, хоча поклала дуже ніжно. Долоні приємно пахли, але нічого особливого — таку травичку Мар’яна часто зривала і сушила. З неї виходять хороші примочки, коли якесь запалення.

— Гарно, правда? Це я сама знайшла.

— У Мар’яни такої травички цілий мішок, — сказав Олег.

Ліз нічого не відповіла. Чи образилася, чи думала, що би ще сказати. Вона присіла поруч з Олегом на лавці так, що Олег відчував її тепло. Волосся Ліз розпустила і відкинула на плечі. Красиве волосся, такого в селищі ні в кого немає — золотисте, важке. Коли Ліз була маленька, Христина заплітала їй коси, і Олег смикав її за них, але це було давно, наче в іншому світі.

— Ти за них хвилюєшся? — запитала Ліз.

— А ти ні?

— Я також хвилююся. Мені завжди за всіх страшно, — щиро сказала Ліз. — Якщо хтось йде до лісу, я вже боюся. Мене ніколи в ліс не затягнеш, ніякими солодощами.

— Знаю, — сказав Олег.

— У тебе волосся відросло, можна заплітати. Хочеш, я тебе підстрижу?

— Не треба. Це робить матір.

— Я так хвилююся, — сказала Ліз.

— Чого?


— Не знаю.

— Тоді йди спати.

— Ще рано. Взагалі, мені нудно, так нудно, ти й не уявляєш. У тебе все-таки є справи, а я весь час маю сидіти з цією божевільною Христиною. Мені нудно, і я до тебе прийшла. А ще я хвилююся за Діка. І за Мар’яну з Казиком. Вони зараз у лісі, напевно. Чи може вони вже знайшли ту експедицію? Га?

— Якби знайшли, вже би прилетіли сюди.

— А я гадаю, що вони тільки сьогодні її знайшли. І вони там вечеряють. Як ти думаєш, вони привезли із Землі усілякі страви? Так? Яких ми ніколи не їли?

— Напевно. Не думаю, що вони ходять на полювання.

— А ти, коли на кораблі був, щось там їв?

— Ти хіба забула, ми привезли харчі?

— Ви принесли згущене молоко, а Лінда заховала, тільки дітям, коли захворіють, давала, а я майже не хворіла. Якщо покуштувала, то хіба одну ложечку.

— Ти нецікаво живеш, — сказав Олег. Він відгонив від себе спокусливу думку про те, що Мар’яна вже в безпеці, що вони просто не поспішають повертатися. Адже люди із Землі їх допитують, все хочуть знати.

— А що тут може бути цікавого? — здивувалася Ліз. — Адже ти знаєш, як мені нудно, а зовсім зі мною не займаєшся.

— Мені з тобою не дуже цікаво, — признався Олег.

— А з нею?

— А з нею цікаво.

— Ми якусь дитячу розмову маємо, — сказала Ліз.

Вона перейшла з лавки на ліжко, присіла.

— Тут м’якенько, — сказала вона.

— Чому дитячу?

— Ми повинні думати про майбутнє. А ти не вмієш. Напевно, через те, що я старша.

— Ти майже не старша.

— Ти не розумієш, Олеже, ти ще майже хлопчик. Бігаєш лісом, створюєш повітряні кульки. Ти вже виріс, а дозволяєш, аби до тебе зверталися, як до хлопчура.

— Ти щось знаєш?

— Я нічого не знаю, але все відчуваю.

— Це твої справи. — Олегові раптом стало ніяково, що вона говорить з ним про такі речі. — Мене це не стосується.

— Шкода, — сказала Ліз і замовкла.

Вони довго мовчали. Олег вдавав, що читає, але насправді, звичайно, не читав. Через те, що Ліз сиділа, підібравши під себе ноги на його ліжку, в кімнаті все змінилося і могло щось трапитися, хоча він розумів, що нічого не повинно статися.

— Іди сідай сюди, навіщо кричати через всю кімнату, — сказала Ліз.

— Я чую, — відповів Олег. — Кімната маленька. А як мати прийде?

— Ну то й що?

— Нічого, вона здивується.

— Вона вже може не дивуватися. Я би на її місці здивувалася, що ти досі немовлятко.

Вони знову замовкли. Олег сидів за столом. Йому хотілося, щоб Ліз швидше пішла.

Але Ліз не збиралася йти.

Нарешті Олег сказав:

— Тобі час спати.

— Знаю, — відповіла Ліз. — Ти хочеш, щоб я пішла. Чому? Ти боїшся мене?

— Я нікого не боюся.

— Тоді йди сюди, я замерзла. Мати твоя не прийде. Вони з Ліндою будуть сидіти до півночі — я заходила. Лінда плаче, а мати її втішає. Старий теж не прийде, вони з Вайткусом грають в шахи. Я все про всіх знаю.

— Мені треба йти.

— Тобі? Вночі?

Олег не відповів.

— А я знаю, — сказала Ліз. — Господи, чому ж я відразу не здогадалася! Наш відважний хлопчик утікає до лісу шукати своїх нещасних друзів, які п’ють чай і зовсім про нього забули. Я здогадалася?

— Помовчи.

— Чому я повинна мовчати? Я не хочу, щоб ти йшов до лісу. Ти там обов’язково загинеш, а мені без тебе буде погано. Чесне слово... — І раптом Ліз заплакала, тихо, але глибоко і печально. — Я нікому не потрібна, — повторювала вона пошепки. — І ти теж хочеш від мене піти...

Вона зіщулилася на ліжку, згорнувшись клубочком, і її плечі тремтіли.

Олегу стало її шкода. Він підійшов до ліжка, зупинився і погладив дівчину по плечу.

— Не треба, — сказав він. — Усі до тебе добре ставляться.

— Мені не треба всіх, — сказала Ліз, схлипуючи. — Мені потрібен тільки ти. Ти цього не розумієш. Ти не знаєш, що таке справжнє кохання, і ніколи не знав, що це значить, коли ти не потрібен.

Вона простягнула руку і легенько потягнула Олега до себе. Він підкорився — не вириватися ж.

Ліз була гаряча, наче її лихоманило і була висока температура. Вона відразу обняла Олега і почала гладити і притискати до себе, але не сильно, а дуже ніжно. Вона була такою беззахисною та ніжною, що Олегові було приємно гладити її по голові і по плечах, і він утішав її і говорив, що не треба засмучуватися, що все буде добре, і ми полетимо на Землю, ми обов’язково полетимо, і все буде добре. Ось тільки страшно, як там друзі, бо, якщо куля впала, то вони можуть загубитися у лісі.

А Ліз говорила, що вона все розуміє і розуміє, як Олег все відчуває, тому що він хоробрий, і дуже добрий, і турбується про інших. Вона говорила, що це дуже правильно — піти зараз в ліс, тільки вона його нізащо не відпустить одного, вона піде з ним разом, вона буде його захищати, адже, правда, в лісі краще удвох, вона раніше ніколи не ходила до лісу, тому що страшенно боялася, але з Олегом їй нічого не страшно, вона буде з ним завжди, як зараз, ось так, у його сильних обіймах. І вона якось непомітно влаштувалася в його обіймах, вписалася в його руки і притискалася усім тілом. Було майже зовсім темно — каганець освітлював тільки стіл, і не було видно мішка під столом, і не було видно обличчя Ліз, тільки ледь-ледь поблискували її очі й волосся...

— Йди до мене, — шепотіла гаряче Ліз, — йди до мене, мій любий, ми будемо з тобою разом, завжди разом, я з тобою піду, куди захочеш, чи до лісу, чи на край світу, ти мені, будь ласка, повір, тому що я тебе кохаю, ти поцілуй мене, ось так, ще, будь ласка, я прошу тебе, ні, не відвертайся, я також тебе поцілую...

І вже Олег не розумів, де він, тому що нічого не було, окрім гарячої Ліз — вона була зі всіх сторін, і це було так солодко й лоскотно...

Двері заскрипіли так, наче пилкою провели по вухах, — страшенно голосно. Кроки матері відразу пролунали поруч.

Олег вирвався з рук Ліз, а може, сам ледве відірвав від неї свої власні пальці і зірвався на ноги.

А Ліз сіла на ліжку і притисла руки до грудей. Олег не стільки побачив це у густій напівтемряві, скільки відчув. І побачив все це очима матері.

А мати від несподіванки злякалася.

— Ви що? — вигукнула вона. — Ви що тут робите? Олеже!

Їй здалося, що вона побачила Олега, потім вона зрозуміла, що це Ліз.

— Я нічого, — сказала Ліз, вона відразу стала дуже далекою. — Я прийшла, ми з Олегом сиділи, розмовляли, я піду, ви не бійтеся.

— Ось цього я не очікувала, — сказала мати так, ніби вона чекала чогось іншого, тільки ось ц-ь-о-г-о вона не чекала.

— А чого — цього? — Олег відразу став агресивний, бо йому було дуже соромно.

— Сам розумієш, — сказала мати. — І від тебе, Ліз, я не сподівалася.

— Вибачте, — сказала Ліз, — я так хвилювалася за Олежика, він збирався втекти до лісу, шукати Мар’янку з Діком, зовсім один, і я умовляла...

— Ліз, ти що?! — обурився Олег.

Це було підлою зрадою.

— Ти можеш сердитися на мене, скільки захочеш, — сказала Ліз, — але я піклуюся тільки про тебе, я знаю, що йти до лісу — це справжня смерть. Ви знаєте, я його так хотіла відволікти, я навіть сама запропонувала в ліс піти, чесне слово.

— Дивне відволікання, — сказала мати і відразу повернулася до Олега: — Ти насправді хотів втекти до лісу?

— Бреше вона, — сказав Олег тупо.

Він не вмів обманювати, але зараз не це було важливо, погано, що Ліз виявилася зрадницею. Вона злякалася матері і хотіла відволікти її.

— Ні, Олеже. — Ліз ніби вгадала думки Олега. — Ні, я не зрадниця, я тебе дуже кохаю, і я краще помру, аніж відпущу тебе до лісу.

Мати несподівано нагнулася. Вона знала Олега краще за всіх на світі. Вона витягнула з-під стола мішок.

— А це навіщо? — запитала вона.

Ліз досягла своєї мети. Про неї забули.

Вона піднялася, закутуючись у куртку, пошукала скинутий черевик.

— Що це? Ти хочеш мене вбити? Ти мене конче вирішив вбити! — Мати доводила себе, викликаючи гнів.

— Я пішла, — сказала Ліз. Але ніхто не звернув на неї уваги.

Бурхлива сцена ще не закінчилася, коли на шум заглянув Старий. Він дізнався, у чому справа, і сказав:

— Я підозрював, що ти придумаєш щось подібне. Тільки в тебе нічого не вийде, ми з Сергіївим домовилися чергувати сьогодні біля частоколу, а тебе від чергування звільнити. Так що ми б все одно помітили. Ет, дурість людська...

— Це не дурість.

— Це не дурість, це егоїзм, — сказала мати.

— А ти знаєш, Ірина права — це егоїзм.

— Я не для себе...

— Ти для себе! Ти для себе хочеш бути героєм, ти для себе хочеш принести на руках Мар’яну, чи приволокти на спині Діка.

— Ви нічого не розумієте!

Олег вибіг з хижки як був, ув одній сорочці. Було холодно, він сидів на колоді, йому не хотілося повертатися, і він усією шкірою відчував, як за ним слідкують — слідкують з хати. І Ліз, і мати, і Старий, і Сергіїв. І ніхто йому не вірить.

А там, в лісі, вони чекають на допомогу...

Було зимно, дуже хотілося закутатися і заховатися, але ж не йти додому. І зрадницька уява почала малювати картини того, як Мар’яна з Діком сидять в гостях у експедиції і сміються, і ласують різними стравами... Це була не його думка, її придумала Ліз, але думка виявилася дуже зручною, і було важко їй не піддатися.

— Олеже! — закричала мати з дверей хати. — Йди спати, застудишся!

Довелося йти, і так все селище слухає.

Олег не розмовляв з матір’ю, вона теж мовчала.

Він заліз у ліжко, і ліжко, як на гріх, все ще пахло Ліз. Її тілом і тією травою, якою вона намастила долоні.

Олег хотів думати про Мар’яну і, засинаючи, викликав з пам’яті її образ. Це було солодке відчуття, але коли він заснув, йому снилося, що він обнімається з Ліз, і він нічого не міг вдіяти з собою уві сні, хоча розумів, що це неправильно.

Наступного дня Казик почав вирубувати сходинки в корі дерева. Це була втомлива, марудна робота, до того ж Казик і Дік, що підміняв його, були голодні.

Казик за перший день вирізав сходинок на метрів двадцять униз, до відламку сука, що стирчав зі стовбура. Відламок був міцний. Казик обрізав жолобом довкола кору так, що можна було закріпити за відламок мотузку.

Наступний день пішов на те, щоби вирубати сходинки ще на тридцять метрів донизу. Дік міг би спуститися, як і Казик, сходинками, але Мар’яну потрібно було страхувати мотузкою, бо вона найслабша. Мар’яна просила, щоб вони залишили її на дереві і спускалися без неї, а вона дочекається, поки вони сходять за допомогою, але Дік відмовився це зробити. Він сказав, що може таке статися, що ніякої експедиції немає або вона вже відлетіла. Тоді доведеться повертатися додому — отже, Мар’яні доведеться жити одній на дереві, можливо, десять днів, можливо, два тижні. А за цей час, як сказав він, Мар’яна може перетворитися на скелетик. Він мав рацію, Мар’яна з ним більше не сперечалася. Коли вона вмовляла хлопців залишити її, вона боялася, що вони піддадуться на її палкі умовляння і залишать одну — а вона би померла від страху й самотності.

Казик відшукав невеличкий отвір у стовбурі, вигнав з нього отруйну змію. Вийшла ще одна станція — місце, де можна було закріпити мотузку. Не вистачало ще трьох, чотирьох таких станцій, аби спуститися на землю — вона була ще дуже далеко.

На четвертий день Дік піднявся до залишків кулі, у хмару, і приніс звідти ще одну мотузку. На щастя, йому вдалося вполювати деревинного зайця, і вони сяк-так поживно поїли, а оскільки намучилися від голоду, то проспали годин із десять. Минула вічність відтоді, як вони залишили селище, а мета їхньої подорожі була майже такою ж далекою, як і першого дня.

Коли вони прокинулися, погода була дуже хороша і було далеко видно. Казик, перш ніж спуститися донизу, до своєї роботи, нагострив ніж, який зменшився удвічі — так сточився. Потім Мар’яна намастила йому руки залишками мазі — пальці у Казика кровоточили і розпухли. Добре ще, що біль від укусу щелеп утамувався. Казик пішов на свій спостережний пункт дивитися у той бік, де повинен бути табір експедиції. Він сидів там півгодини, але його ніхто не підганяв, бо всі розуміли, що хлопчик працює більше за всіх. Він дивився, поки не побачив, як піднімається блискуча кулька — це Павлиш летів на всюдиході на той берег озера. Тепер вони не сумнівалися, що знають, куди йти.

З другою мотузкою справи у Казика пішли швидше. Того самого дня він зумів прокласти дорогу метрів на п’ятдесят. Роботи залишилося ще на два дні.

Ці два дні минули тоскно і нецікаво. Мар’яна часто ходила на пункт спостереження і чекала, коли щось підніметься над берегом озера. Вона бачила, як Павлиш із Клавдією полетіли на той берег озера — до золотої гори. Це була перша мандрівка Клавдії по планеті. Вона була напружена і оживилася тільки тоді, коли побачила золоті самородки, вимиті потічком біля гори, і товсті, ніби блискучі канати, золоті й кварцеві жили. Павлиш теж був вражений цим видовищем. Йому захотілося викувати для Саллі золотий браслет, тільки у нього не було інструментів. Коли вони повернулися, Клавдія змусила його двічі пройти дезинфекцію — Павлиш бурчав, його втішали тільки гіллясті самородки, які він розклав довкола і милувався ними. Політ у гори знову довелося відкласти, а можливо, Павлиш підсвідомо знаходив справи, щоби відкласти його. Політ в гори був святом, ялинкою, навколо якої можна потанцювати. Але після свята завжди настають сірі будні. До того ж, він ніяк не міг залишитися наодинці з Саллі. Клавдія не випускала їх з поля зору. Саллі до цієї ситуації ставилася з гумором, до того ж, вона любила Клавдію і не хотіла її засмучувати.

А тут ще надійшов день народження Павлиша. Клавдія з Саллі постаралися на славу, накрили такий чудовий святковий стіл з тортом і свічками, що Павлиш був розчулений.

***

А Казик через два дні, нарешті, дістався до того місця, де за п’ятдесят метрів від землі стовбури розходилися пірамідою, звідси вже можна було спуститися без мотузки.



Гукнувши нагору, щоб не хвилювалися, він сповз на землю. Це було щастя — йди, куди заманеться. Земля була м’яка, по ній можна було бігати, стрибати і нікуди не впадеш. Казик побіг довкола стовбура, щоби пошукати торбину з їжею, скинуту минулого тижня під час катастрофи кулі, але не знайшов — чи хтось її потягнув, чи вона загубилася у підліску. Казик так відвик жити в лісі, що мало не утрапив в кігті до шакала, ледве від нього втік. Тікати від шакалів Казик не любив, але що поробиш, коли від ножа залишився жалюгідний недогризок, таким навіть шкіру шакалові не пропореш. Казику вдалося назбирати грибів, і він приніс їх нагору, на розсоху.

Наступного ранку вони почали спускатися униз.

Дік прив’язав мотузку до стовбура дерева, а потім Мар’яна, тримаючись за неї і впираючись ногами в неглибокі сходинки, спустилася до відламка сука і там зупинилася. Казик був уже нижче, на наступній станції. Потім Дік відв’язав мотузку і спустився сходинками до Мар’яни. Відпочивши, вона почала спускатися нижче, до Казика. Спускання на землю було дуже повільне; Мар’яна втомлювалася, а відпочинок над прірвою допомагав мало. З кожним метром її руки слабнули і ноги все більше тремтіли, вона не зізнавалася у цьому, але хлопці все бачили.

А тут ще уперіщив дощ. Струмені дощу хляскали по руках і голові, силуючись змити людей-мурашок з велетенського стовбура, і нікуди було подітися. Мотузка відразу набухла, стала важкою, слизькою, ноги погано трималися на східцях.

Залишалися ще дві станції.

Дік зверху кричав, щоб Мар’яна зупинилася і не йшла донизу, але їй було несила стояти, розпластавшись під струменем, що хлюскав її, намагаючись змити, і вона продовжувала спуск. Дівчина проминула передостанню станцію, залишалося ще метрів тридцять-сорок, а там вже стовбур робився ширшим і спускатися стало спокійніше.

Казик, коли спускався на землю і знову піднімався, не встиг приготувати мотузку, і Мар’яна сповзала без неї, намацуючи ногами сходинки і притискаючись животом до слизької нерівної кори.

Казик намагався спускатися недалеко від Мар’яни, він боявся, що вона зірветься, хоча розумів, що в такому випадку йому дівчину не втримати. Але все одно тримався ближче і підказував їй, куди ставити ногу.

Дівчина дісталася до того місця, де стовбур почав розширюватися, і зрозуміла це, оскільки внизу була вже не прірва, а крутий схил. І Казик теж перевів дух: все закінчилося більш-менш вдало. Затуляючи очі від дощу долонею, він подивився нагору, як там спускається Дік.

І в цю мить він почув короткий, зовсім тихий крик — і мимо, зачіпаючи і заледве не потягнувши за собою, пролетіла Мар’яна. Вірніше, вона не пролетіла, а скотилася цим крутим схилом, який був усе ж крутим настільки, що втриматися на ньому було неможливо. Казик з жахом дивився, як її тіло летить донизу.

Він не пам’ятав, як опинився на землі — ніби навіть і не дивився на східці, а тримався, як жучок, за кору. Він підбіг до Мар’яни, яка лежала, розкинувши руки. Він кликав її, а вона мовчала. Він приклав вухо до її грудей і довго не міг почути биття серця.

Цієї миті до нього підбіг Дік. Він відштовхнув Казика і наказав йому тримати куртку над головою Мар’яни, щоби дощ не падав на обличчя. Казику було холодно, і дощ боляче хльоскав.

— Вона жива, — сказав Дік.

Він обмацував її руками, перевіряв, чи немає переломів. А коли доторкнувся до неприродно підігнутої ноги, Мар’яна, не розплющуючи очей, застогнала, і вони зрозуміли, що в неї зламана нога, а це дуже погано.

Дік пішов в ліс і зрізав тонкі палиці.

Мар’яна була у напівзабутті, очевидно, вона ще вдарилася і тому втратила свідомість, але коли Дік почав прилаштовувати палиці до ноги мотузкою, яку приніс з собою, вона закричала від болю, заплакала і отямилася. Дік не слухав її плачу, хоча Казик просив його зупинитися і не мучити Мар’яну. Та Дік все ж спочатку перев’язав ногу так, щоб вона була нерухомою.

Вони обережно віднесли Мар’яну до лісу, де під густим шатром листя злива не так лютувала. Вона вже зовсім опам’яталася, їй було боляче, але вона терпіла.

— Як безглуздо, — говорила Мар’яна, — як я вас підвела.

— Мовчи, — наказав Дік. Він намагався розпалити вогнище, а Казика відправив на пошуки великого порожнього горіха, щоби в ньому закип’ятити воду.

— Нічого, — казав він, — ми все ж спустилися.

Мар’яна так втомилася, що незважаючи на біль, увечері заснула. А Дік з Казиком ще довго сиділи біля вогнища і думали, що робити далі, оскільки все це було вкрай складно.

Можна було, звісно, відіслати Казика назад у селище. Але йти туди потрібно днів п’ять, якщо не більше, і йти важко: болота, густий ліс — погані місця. Та й залишатися Дікові з Мар’яною було небезпечно. Одна людина обов’язково мусить ходити на полювання, за хмизом, і тоді Мар’яна залишиться одна, беззахисна. А ліс не любить беззахисних. Якщо навіть залишити їй бластер, все одно може підкрастися якась гадина, її навіть не помітиш.

— Гаразд, — сказав нарешті Дік. — Ми зробимо санчата і потягнемо Мар’яну до ріки.

— Правильно, — відразу погодився Казик. — Головне — переправити її через ріку або хоча б одному з нас переправитися. Правда? Ми дійдемо до людей і покличемо їх.

— Так і зробимо, — сказав Дік. — До ріки ми її дотягнемо за півдня. Там би переправитися.

— Тільки б вони не полетіли, тільки б зачекали, — пристрасно сказав Казик, наче молився. — Вони не повинні полетіти. Вони повинні зрозуміти, що без їхньої допомоги нам тут кінець. Адже вони із Землі, вони сильні, вони все розуміють.

— Давай спати, — запропонував Дік, — спи, а я посиджу. Потім розбуджу тебе. Завтра дійдемо до ріки.

— Дійдемо, — сказав Казик.

— Нам вже небагато залишилося.

Дощ стукотів по листю, він затихав, а важкі краплі зривалися і падали на мох.

***

Того дня вони до ріки не дійшли, хоча вона зверху здавалася близькою. По дорозі до неї треба було перебиратися через болото, до того ж вони втратили багато часу, щоби змайструвати санчата для Мар’яни.



Дік зрізав жердини для санчат, але тонких ліан, щоби їх зв’язати, не виявилося.

Мар’яні стало гірше від болю, який її не відпускав, і від струсу мозку. Щоправда, вони не знали, що у Мар’яни струс мозку, але її нудило, боліла голова, і вона ледве упізнавала своїх товаришів. Синці на грудях, на щоці, на боці стали чорними.

Вночі знову здійнялася буря, щоправда, майже без дощу. Блискавки били по стовбуру дерева і скочувалися на землю вогненними зміями. Дік зрадів, що вони встигли злізти.

Поривом бурі зірвало з верхніх гілок рештки повітряної кулі — вони побачили її падіння і спочатку в темряві не зрозуміли, що це таке: блискавки освітлювали чорне блискуче покривало, яке повільно опускалося в ліс.

Вранці Казик обережно підкрався до невідомої істоти, яка лежала неподалік від них, і зрозумів, що це їхня стара куля. Вона тепер зовсім не була схожа на кулю, і навіть важко було уявити, що вона могла підніматися у повітря. Від оболонки залишилися тільки величезні розірвані шматки, а від кошика — жалюгідні уламки. Але були мотузки, була плівка міхурів. Отож Дік з Казиком зробили чудові санчата для Мар’яни і навіть зверху прилаштували щось на зразок запони, щоб у річці не мучила мошкара, яка висить там у повітрі чорними хмарами.

Увесь наступний день пішов на переправу через болото, в якому було тисячі гадин, і заночувати довелося на малесенькому острові, сплетеному з водоростей і очерету. Острівець притулився до берега річки.

Мар’яна марила, у неї була висока температура, і нікому їй було подати ліки, оскільки у ліках розумілася тільки вона сама.

Острівець ледь-ледь погойдувався — під ним текла ріка, якщо сильно наступити, то нога провалювалася. Вночі Казик убив велику змію, яка також хотіла перечекати ніч на острові. Казикові здавалося, що вони відлетіли з селища дуже давно — можливо, рік тому, і відтоді кудись йдуть, повзуть і видряпуються, і ніколи це не закінчиться. Щоб відволіктися, він уявляв собі солодкі картини зустрічі зі справжніми землянами, а потім став згадувати назви всіх гір на Землі висотою більше восьми кілометрів. Ці слова мало що означали для Казика — вони були заклинанням, ниточкою, яка зв’язувала його із Землею.

Вранці вони зварили і з`їли змію, а потім шукали придатні стовбури, щоби зробити пліт, і змучилися, пробираючись до болотистого берега піщаними косами і заростями кущів.

Мар’яну вони ні на секунду не залишали одну. Тим паче, що місця були незнайомі і небезпечні. Тут зустрічалися інші болотяні тварюки. У глибині болота, вище по ріці, куди вони не заходили, було якесь скупчення тварин — якщо видряпатись на дерево, можна побачити, як вирує вода, наче її мешканці живуть у постійній ворожнечі.

Лише надвечір Дік знайшов два повалені дерева, але вони лежали вкрай незручно, в болоті, і незрозуміло було, як їх витягнути і зв’язати. Казик зметикував, що коли обрізати коріння, що тримало їхній прибережний плавучий острівець, його можна підігнати до дерева. Так вони і зробили: притягнули дерева до острівця і вийшов корабель — сирий, ненадійний, майже некерований, але він плавав.

Під Мар’яну підклали багато сухої трави і гілок, застелили їх шматками міхурів із кулі — їй було сухо. Мар’яна терпіла, тільки інколи стогнала. Нога була червона, розпухла. Їй було важко задовольняти усі людські потреби. Вона соромилася, незважаючи на біль, і нічого не хотіла їсти. Казика вона менше встидалася, а Дік відходив убік. Казик доглядав за нею, як за великою Луїзою, коли вона хворіла, він усе вмів. А Дікові було страшно. Набагато страшніше, аніж у лісі.

Наступного дня Дік зробив довгі жердини, щоправда, вони були не дуже тверді і гнулися.

Казик назвав новий корабель — “Золота лань”. Вони з Діком сильно відштовхнулися жердинами, корабель-острівець неохоче відірвався від берега і поплив. Його зносило вниз, але ця протока, перша з трьох чи чотирьох, які треба було подолати, була тиха і мілковода. Вони діставали жердинами до дна навіть на середині.

Мандрівка виявилася легкою, і всі розвеселилися. Мар’яна припинялася на ліктях і дивилася, як вони пливуть.

Вони ще ніколи не плавали на великій воді, і це було дуже цікаво. Якщо дивитися униз, то крізь прозору воду було видно піщане дно, водорості, що тягнуться догори, і навіть інколи рибу. Над ними кружляли незнайомі птахи, маленькі і крикливі, інколи одна з них кидалася у воду і вихоплювала з неї рибину.

Проміжок між першою і другою протокою був неширокий і низький, це була вузька смуга гальки, обмитої водою. Їм легко вдалося перетягнути у другу протоку свій корабель. Щоправда, на це пішло години з три, і Казик з Діком дуже втомилися, та й острівець ледь тримався на воді. Зі смуги гальки вони побачили широке і швидке русло, а за ним — третє — ще ширше. Поміж другим і третім руслом був довгий пагорб, порослий травою, і як перетягнути через нього корабель, ніхто не знав. Тому вони вирішили, що дозволять воді нести корабель вниз, ближче до озера, туди, де протоки сходяться.

Заночувати довелося на протилежному березі протоки, біля самого озера — так далеко їх віднесло вниз. Але вони все ж переправилися.

Наступного дня вони мусили зробити найважче.

Казик спав, Мар’яна то засинала, то прокидалася, і Дік, щоби не будити Казика, сам кип’ятив воду в порожньому горісі над багаттям, щоби давати Мар’яні пити. Дік був впевнений в лікувальних властивостях гарячої води. Потім він, хоча й дуже хотів спати, лазив кущами, шукаючи інші стовбури чи великі суки, щоб укріпити острівець.

Вночі знову мжичив дощик, проте, не злий, а теплий. Дік накрив усіх плівкою. Мар’яна не спала. Нога боліла, і здавалося, що по ній б’ють молотком зі швидкістю ударів пульсу. Їй хотілося відірвати цю прокляту, тяжку, нерухому ногу. Крізь отвір у плівці вона дивилася в чорне небо. Було сиро і душно, поруч хрипів уві сні Дік, зривався, сварився з кимось Казик. Мар’яна намагалася думати про Олега, як він там — напевно, вже пішов до корабля, бо вирішив, що вона загинула. Він, напевно, дуже страждає. Вона раділа, що страждає він марно — вона жива і повернеться до нього. А потім раптом заплакала, тихо, щоб нікого не розбудити. Вона плакала, бо уявила собі, що їй відріжуть ногу, оскільки у неї гангрена, і Олег розлюбить її і покине. Тоді нехай він летить на Землю, а вона залишиться тут, у селищі. Селище буде зовсім порожнє, у ньому залишаться Мар’яна та сліпа Христина, і Мар’яна буде піклуватися про Христину і годуватиме козу...

***


Вони зібралися усі разом, тільки без дітлахів. З молодших прийшла лише Фуміко, сестричка Казика. Всі ці дні вона ні з ким не бавилася, але й не плакала — вони з Казиком ніколи не плакали. Вона ходила, як автомат — нічого не бачила, нічого не чула. Не було й Старого. Старий застудився і уже третій день не вставав.

У великій кімнаті Сергіїва було просторіше: троє відсутніх — багато для маленького селища. Відразу відчувалося, що їх немає, що поруч — порожні місця.

— Ми йдемо, — сказав Сергіїв. — Ми йдемо з Олегом, тому що чекати більше не можна.

— Ще рано, — не погодився Вайткус, — у мене ще нічого не достигло.

— Діти назбирали грибів, — сказав Сергіїв. — Цього року літо дуже тепле, але нема гарантії, що тепло протримається. Ти пам’ятаєш, як два роки тому літо почалося спекою, а потім відразу пішов сніг? Це може повторитися. А зараз вже більше тижня стоїть тепло, і сніг біля перевалу повинен підтанути.

— Ми підемо удвох, — сказав Олег. — Нам багато їжі не потрібно.

— Олег правий, — підтримав Сергіїв.

— А що це змінить? — раптом втрутилася мати.

Олег розумів, що вона зараз почне шукати аргументи проти цього походу. Він чекав, що зараз вона скаже про це — розумно і впевнено, і всі її зрозуміють, послухаються. І Олег залишиться з нею.

— Нема ніякої гарантії, що ви зможете налагодити зв’язок.

— Мамо, я вже давно це чув, — сказав Олег. Решта мовчали, оскільки розуміли, що саме він мусить відповісти матері. — Двадцять років тому не було часу. Корабель був мертвий, холодний, обидва зв’язківці загинули, ти сам знаєш, і капітан загинув — усі, хто був на пульті керування, загинули. Тоді потрібно було вижити, усі думали, як піти, ніхто не планував залишитися і замерзнути на кораблі, правда?

— Правда, — погодився Вайткус.

— Якщо наші заблукали, потрапили на острів, не можуть повернутися, то наша надія — корабель.

— Не мели дурниць, — не вгавала мати. — Корабель в горах.

— Мамо, — сказав Олег. — Ми довго все обмірковували. Якщо ми відремонтуємо зв’язок, наш сигнал перехоплять. Розумієш? Поки ця експедиція тут, є шанс, що наш сигнал почують.

— Такого шансу немає, — вперто сказала мати. — Сигнал справжнього космічного зв’язку — гравіграмма. А в них тут планетарний зв’язок. Радіосигнали. Нащо плекати нездійсненні надії?

Очі в Ірини були вологими, вона ледь втримувалася, щоби не заплакати, і від цього її обличчя було злим і напруженим.

У цьому й справа, — сказав Сергіїв, — що ми спробуємо налагодити не космічний зв’язок, а планетарний.

— Вам його не відремонтувати.

— Його налагодити простіше. Тому ми й ідемо, мамо, саме зараз, — сказав Олег. — Коли ми додумалися до цього, я ледь не застрибав від радощів.

— І мовчали? — запитала Ірина.

— Вайткус знає, — сказав Сергіїв. — І Старий також. Але ми не хотіли говорити про це раніше.

— Дурні таємниці, — буркнула Лінда. — Нікому не потрібні таємниці.

Вона теж не хотіла, щоб Сергіїв пішов.

Олег дивився на старших. Усе було вирішено. Тепер доля селища в його руках. І в руках Сергіїва. І треба встигнути.

У цей момент двері хижки різко відчинилися, мало не розірвавши мотузки, які тримали їх.

Громіздкий силует Старого виник на порозі.

Він не увійшов в будинок. Він обвів повільним поглядом усіх, хто сидів за столом.

— Борисе, цього ще бракувало! — Прихід Старого дав Ірині можливість зірвати на ньому злість, навіть ненависть до людей, які загрожують життю Олежика. — Ти ж хворий! Ти збожеволів! Іди, геть іди!

Старий засміявся. І це було дуже дивно. Час був не для сміху.

— Ідіоти, — сказав він весело. — І я головний ідіот!

— Сідай! — наказала Лінда і піднялася, щоб допомогти Старому. Напевно, вона подумала, що Старий марить.

— Тепер послухайте мене, — сказав Старий. Він підійшов до столу, сперся на нього своєю єдиною рукою, і світло каганця від билося в його очах. — Ми говорили, як би відремонтувати планетарний зв’язок на “Полюсі”. Говорили?

— Звичайно, — погодився Сергіїв.

— Тільки останні ідіоти могли витрачати на це час, — мовив Старий урочисто. — Тому що планетарний зв’язок не потрібно ремонтувати.

— Чому? — запитав Вайткус.

— А тому, що його потрібно просто увімкнути!

— Що ти маєш на увазі? — запитав Сергіїв, який вже зрозумів, що Старий не марить. Старий щось придумав.

— Хто мені скаже, де ще, окрім відсіку зв’язку, на кораблі є передавач?

— Ти правий, — майже відразу відповів Сергіїв. — Ми повні ідіоти.

— Де? — запитав Олег. — Що він має на увазі?

— Простіше не буває, — вигукнув Сергіїв. — Передавач є на катері. На рятувальному катері, який залишився на “Полюсі”.

— І наскільки мені відомо, — сказав Старий, — передавач катера абсолютно справний. А ми й не думали про нього тільки тому, що були впевнені — нас тут ніхто не почує.

Стало зовсім тихо, ніби Старий сказав ці слова незрозумілою мовою. І кожен сам для себе перекладав їх.

— Ага, — пробасила в тиші Луїза. — Це інша річ!

Це, справді, інша річ, подумав про себе Олег. Це інша річ. За хвилину до слів Старого похід до корабля був жертвою, підкоренням перед холодною розумною Необхідністю. Кожен крок до корабля віддаляв Мар’яну і забирав у друзів шанс на порятунок. Хвили ну тому, вже підкорившись ненависній Необхідності, Олег проклинав похід і тих, хто змушував його йти до “Полюса”, усі були ворогами, оскільки готові були змиритися із загибеллю Мар’яни... Ідея Сергіїва, хоч і давала якусь тінь надії, та не обіцяла надії негайної... Яке добре, гарне обличчя у Старого. Який він розумний і мудрий. А чому не я? І відразу ж виникло, як удар, як сором, усвідомлення, що про передавач на планетарному катері мав би згадати він, Олег. І не треба було ніякого польоту на повітряній кулі до річки. Вже давно, десять днів тому, два тижні тому потрібно було летіти на “Полюс” і викликати земну експедицію...

— Я мав подумати про це раніше, — сказав Сергіїв. Він був похмурий, ніби слова Старого його не втішили. І Олег зрозумів чому: він був батьком Мар’яни і думав зараз так само, як і Олег.

І був злий на себе так само, як Олег. І тоді Олег вперше відчув родинні почуття до Сергіїва — вони обидвоє люблять Мар’яну.

— Чого ж ми стоїмо?! — Олег спочатку почув цей крик, а вже потім зрозумів, що це кричить він сам. — Треба негайно йти!!!

— Спочатку зберемо усе по засіках, — сказав Вайткус, — щоб ви не померли від голоду.

— Ти йдеш вранці? — запитала Ліз, коли всі розходилися.

У ці дні вона до Олега не підходила, мовчала, тільки дивилася на нього здалека пильно і жалісливо. І мати з Олегом теж не говорила про той вечір. Олег наче й розумів, що сам винен — не треба було жаліти Ліз і тоді б він не став брехуном, адже навіть важко уявити собі негідника, який цілується з дівчиною, коли інша, яку він кохає, гине в дикому лісі. І тому він просто намагався про це не думати, а думав про Мар’яну і про похід на корабель. І це у нього, варто сказати, чудово виходило. Так наче Ліз взагалі не було в селищі. І тому, коли вона підійшла, Олег відразу згадав і відчув свою провину, і у ньому виникла злість на Ліз. Він ненавидів навіть запах духмяної трави, який йшов від неї. І напевно він сказав би щось несправедливе і образливе, але в цей момент він був уже у горах, на “Полюсі” і вмикав рацію...

— Йду, — відповів Олег. — І не треба мене жаліти. У мене все в нормі.

— Так, звичайно, я дуже радію. Але мені за тебе страшно. Адже мені від тебе нічого не потрібно, розумієш, тільки б ти на мене не сердився і пам'ятав мене.

— Добре, — відповів Олег, озираючись довкола, чи хто не чує їхньої розмови. — Я пам’ятатиму. Ти не хвилюйся.

— Підемо ввечері погуляємо? — запитала Ліз тихо, одними губами.

— Погуляємо?

— За частокіл, недалеко.

— Ти що? — щиро здивувався Олег. — Я всю ніч збиратимуся, ми удосвіта виходимо.

— Ми недовго, — просила Ліз. — І ти повернешся.

— Подивимося, — сказав Олег.

Йому знову було шкода цієї дівчини, і в його руках і губах жив соромітницький, але незабутній спогад про її шкіру і вуста, і він розумів, що не можна з нею нікуди йти, і не хочеться, адже й справді не хочеться...

І він втік у майстерню, щоб допомогти Сергіїву зробити кішки — залізні кігті, з якими легше і безпечніше переходити льодяні скелі. А потім він забув про Ліз.

А вона довго стояла біля частоколу, подалі від воріт, у тіні, чекала, хоча й сама не вірила, що він прийде. Потім замерзла і попленталася спати, а Олег повернувся додому ще пізніше, коли Сергіїв вигнав його, щоб виспався перед походом.

І тільки коли лягав, Олег згадав про Ліз і подумав з полегкістю — “Ну й добре, що я забув”.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка