Камінна душа



Сторінка1/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.44 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21
Бібліотека шкільної класики

КАМІННА ДУША

Для старшого шкільного віку

Київ

ББК 84.4УКР6 Х85

Серія «Бібліотека шкільної класики» заснована 2005 року

Передмова та навчально-методичні матеріали Людмили Слободянюк

Обкладинка Наталії Задорожної

Хоткевич, Гнат.

Камінна душа : Для ст. шк. віку / Гнат Хоткевич; передм. та навч.-метод. матеріали JI. Слободянюк. — К.: Школа, 2009. — 288 с. — (Бібліотека шкільної класики).

ISBN 978-966-339-858-7

Гнат Хоткевич (1877—1938) — самобутня творча постать: письменник, критик, літературознавець, мистецтвознавець, театральний і музичний діяч, історик і етнограф, автор багатьох новел, оповідань, повістей, романів. До книжки увійшла його повість «Камінна душа» (1911), яка і сьогодні приваблює стильовою, мистецькою самобутністю.

Розрахована на школярів, вчителів, студентів-філологів, усіх, хто цікавиться творчістю Г. Хоткевича.

ББК 84.4УКР6

ISBN 978-966-339-858-7 (НКП) © Видавництво «Школа», 2009

ПИСЬМЕННИК З БАНДУРОЮ

Навряд чи є в українській культурі особа, яка проявила б себе так багатогранно, як Гнат Хоткевич, який творив у різних областях мистецтва, літератури, техніки. Він — прозаїк, драматург, перекладач, редактор, композитор, професіонал-бандурист, театральний режисер, музикознавець, фольклорист, етнограф, педагог, громадський діяч, художник, а за фахом — інженер-технолог. Залишив після себе велику творчу спадщину, яка, безперечно, належить до духовних скарбів України.

Гнат Хоткевич належав до стародавнього роду, з якого вийшло чимало славних особистостей, у тому числі гетьман — польський воєвода XVII століття. З дитинства юнак захоплювався народною творчістю. Під упливом козацьких дум і пісень у проникливому виконанні сліпого бандуриста дядька Павла навчився кобзарській майстерності, тягнувся до сцени, шукав самовираження в художньому слові (творив під псевдонімом Гнат Галайда). У 18 років заснував у селі Дергачі на Харківщині драмгурток із селян, з якими ставив п’єси І. Карпенка-Карого та 1. Нечуя-Левиць-кого. Пізніше в Харкові створив перший в Україні робітничий театр.

Вищу інженерну освіту Хоткевич отримав у Харківському технологічному інституті. Незважаючи на безперечні здібності до наук, у 1899 році його вигнали — за «політику». Неблагонадійного студента звинуватили в допомозі організаторам збройного повстання і крадіжці кулеметів.

Навчання Гнат поновив у вересні 1900-го будучи членом Харківського комітету Революційної української партії (РУП) — першої політичної організації наддніпрянських українців. Її засновник адвокат Микола Міх-новський виступив з програмною промовою, основні положення якої пізніше були видрукувані у Львові брошурою «Самостійна Україна». Не дивно, що охранка вважала Хоткевича «мазепинцем» — за ним ретельно спостерігали «голубі мундири» із губернського жандармського управління.

Після розколу радикальної РУП у 1902 році Гнат приєднався до українських есерів (з 1907 р. — Українська партія соціалістів-революціо-нерів), активно працював у підпільних гуртках. 12 листопада 1903 р. йому довелося пережити обшук, проте арешту вдалося уникнути.

Революційна робота не знищила інтересу до сцени, музики, літератури. Гнат Мартинович підтримував дружні відносини з багатьма відомим діячами національно-культурного ренесансу — Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою.

У революційному 1905 р. Хоткевич організував страйки робітників у Люботині, Полтаві, Кременчузі, Миколаєві. Брав участь у московському з’їзді представників залізничної спілки, яка затвердила програму всеросійського політичного страйку. Не випадково в циркулярі департамента поліції МВС від 28 січня 1906 року інженер Хоткевич згадувався як особа, запланована до арешту. Залишався єдиний вихід — еміграція. Залишивши Російську імперію, він до 1912 р. мешкав на Галичині, яка в той час знаходилася під владою Австро-Угорщини.

«Український П’ємонт» звів письменника з керівником Наукового товариства ім. Т. Шевченка професором М. Грушевським, відомими ученими С. Рудницьким, О. Маковеєм. У селі Красноїлове на Станіславщи-ні Гнат Хоткевич сформував етнографічний «Гуцульский театр», який проіснував до 1914 р. Трупа успішно гастролювала по Буковині и Галичині, виступала в Кракові, Харкові, Одесі, Москві. Центральне місце в

З

репертуарі театра відводилося творам його керівника: п’єсам «Довбуш» (1909), «Гуцульский рік» (1910) та ін. У цей період з-під пера Хоткевича вийшли повісті «Камінна душа» (1911), «Довбуш» (надрукована лише в 1965 р.), збірки нарисів та новел «Гірські акварелі», «Гуцульські образки».



У січні 1909 р. на слід «малоросійського сепаратиста» напала агентура Варшавської охранки. У Львові Хоткевича тримали «під ковпаком» негласного нагляду. А 3 квітня 1912 р. його як члена УПСР заарештувало Київське охоронне відділення. Проте ні київським, ні харківським слідчим «навісити» на письменника політичний злочин не вдалося. Він залишився на свободі.

У Харкові Хоткевич створив буковинську майстерню, вступив у Товариство ім. Г. Квітки-Основ’яненка, очолив його науково-літературне відділення. Читав лекції про культуру і побут Галичини, співробітничав

з україномовною газетою «Слово», яку після виходу другого номера в жовтні 1915 р. закрили за антиурядову пропаганду. В грудні збирав підписи під зверненням у Держдуму з вимогою свободи слова, друку,, викладання української мови. Закінчилося все тим, що 11 березня 1916 р. міністр внутрішніх справ наказав вислати Хоткевича з України і три роки тримати під наглядом поліції.

Протягом 17 років (1921-1938) життя Гната Хоткевича, за словами його дружини Платоніди, «проходило за письмовим столом». Одним із найяскравіших творів того періода стала тетралогія «Богдан Хмельницький» (1929). Останнє десятиліття свого життя присвятив дослідженню творчості Тараса Шевченка.

В кооперативному видавництві «Рух» вийшло 8-томне зібрання творів Хоткевича (1928-1931). Отримавши гонорар, Гнат Мартинович купив дім у селі Високому під Харковом. А скоро в домі не стало чим палити — письменника і його сім'ю як «нетрудовий елемент» позбавили не лише пенсії, але й продовольчих карток. В Україні почалася боротьба з націоналістичними проявами в культурі.

Обструкція, гоніння, напівголодне існування змусили Хоткевича написати 9 листопада 1937 р. листа Сталіну, оскільки звернення до харківських властей та Академії наук ніякого результату не дали. Секретаріат ЦК ВКП(б) 25 січня 1938 р. направив письменнику відповідь, мовляв, ДЛЯ творчості Йому будуть створені «необхідні умови». Як ВИЯВИЛОСЯ ї— тюремні. 23 лютого був виданий ордер на арешт письменника.

У його кримінальній справі, сфабрикованій органами НКВС, підшиті лише два протокола — допиту і очної ставки. Цих паперів з абсурдними звинуваченнями вистачило для найсуворішого вироку.

У травні 1938 року 60-річного Хоткевича змусили «зізнатися» в шпіонажі на користь Німеччини. Зв’язок із закордонною розвідкою він нібито підтримував через німецьке консульство у Харкові. З 1923 до 1934 року «ла-зутчик-бандурист», за твердженням репресивних органів, передавав за кордон інформацію про економічну ситуацію в індустріальних регіонах СРСР, інформував про настрої населення і навіть видав таку «стратегічну інформацію», як... застосування в сільському господарстві нових молотилок.

29 вересня 1938 року особлива трійка УНКВС Харківської області винесла вирок представнику «гнилої інтелігенції»: найвища міра покарання — розстріл. Роковий день настав 8 жовтня.

Ой Марусе, камінная душе!

Не слухати ж було шептання моєго, Не лишати ж було попонька своєго.

Отже, сьогодні новий ксьондз служив по раз перший службу у церкві. Гуцули прислухалися, придивлялись і остаточно винесли не зле вражіння. Особливо подобалася проповідь. Не змістом, бо змісту мало хто вкємував, а тим, що було її сказано голосно і виразно.

— Говорит — єк відпечєтує! — говорили один до одного пошептом.

Взагалі вся служба пройшла дуже добре. Дяк, бажаючи показатися, вигалайкував на дух кінський, закручував, заплутував мелодію до того, що сам ставав як дурний у тім усім, і під кінець служби захрип, сарака, так, що доброго ока го-рівки треба було відтак, аби голос вернувся.

Та й ксьондз, нема що казати, голосники мав добрі, гуцу-лія теж гула з охотою, хоч і невлад, а багачі кидали до скар-бонки цілими левами.

А поки тяглася служба і дим кадильний, змішавшися з різними іншими гуцульськими пахощами, возносився до престолу, баби по черзі бігали поздоровляти молоду попадю. Властиво, секретно кажучи, гадка тут була інша: баби хотіли переконатися, чи попадя молода, чи файна, отже, чи є надія, що піп буде триматися жінки. Бо попередник сього ксьондза великий був преподобник по бабській часті і добре дався гуцулкам узнаки.

І тут вражіння було добре: попадя виглядала, як квіточка.

— А йке-с молоденьке, бог би тє вкрив! — весело казали баби і гурмою лізли цілувати у руку.

А їмость червонілася, як яблучко, і не знала, чи їй тримати руку, чи сховати за спину, чи обтирати за кожним разом. Все то було для неї нове: і шлюб, і місце, і люди, і сама вона здавалася собі не такою, як була.

Утішені баби голосно прирікали, що хто дає на нове господарство, і на цей раз дари їх були щедрі і давалися з охотою. А тим часом закінчилася служба і ксьондз ішов царин-кою, оточений гуцулами; ґазди топталися один одному по ногах, аби йти ближче до нового попа та хоч краєм вуха чути, що там він таке говорить.

Ксьондз вичисляв браки, які побачив у церкві: того немає, того немає, а те хоч і є, але в такім виді, що краще би його й зовсім не було.

— Презбитерія... Та хіба ж це презбитерія? Це, вибачайте, хлів свинячий, а не презбитерія! Презбитерія — це найголовніше місце в церкві.

— Ає! Ає! — підтакувала гуцулія.

— То, прошу їгомостя, то та’ єк би сказати — усу путерю тото місце на собі держит, — говорив старший брат, бажаючи за всяку ціну сказати й своє гідне слово.

— Яку путерію, що за путерію? Я ваших слів не розумію, але презбитерія мусить бути упорядкована. Треба наймити маляра, аби вималював порядно. Отже, прошу позволеня мені тим зайнятися: я знайду маляра, зговорюся...

— Ає, ає! Стокмити го порєнно, аби не вшахрував.

— А що, ґазди, думкуєте? Таже воно все може бути, — ксьондз вичисляв далі.

— Воздухи — як шмати. Сорочка на престолі — мов у смолі купана. Ризи — сором убрати на себе. Чи вже ви, люди, такі бідні, що у вас храм святий у такім порядку?

Гуцули не признавалися до вини і все валили на попереднього попа.

— Прошу, їгомостику любенький, ми у тім ані синеза ні-хтем не винні. Єк піп за церкву не дбає — хто ме дбати? Ци я, ци сусіда?

— Ає, то таки так. Тот піп бирше за молодиці дбав, їк за церкву.

Ксьондз старався повернути бесіду на інше поле, бо йому неприємно було чути нарікання на члена корпорації, але гуцули попали на своє болюче місце, як муха на садно, і не легко їх було звідти збити.

— Він замість «Господи помилой» співав: «А хто любить гриби-гриби, а я й печериці, а хто любить дівки-дівки, а я й молодиці».

— Він і файнішої ше вмів.

І тут же одвертими формами оповідали досить нескромні деталі приватного життя свого духовного наставника, як рівно й деталі події, що привела до зміни старого попа на нового.

Речі стояли дуже просто. Один газда, переконавшися, що таки дійсно піп ходить до його жінки, ужив звичайного сред-ства прозріваючих рогоносців — сказав, що йде до Жєбйого за орудов, а сам заховався в смеріччє так, що міг бачити одразу і плебанію, і Черемош, і свою хату.

Чекав недовго, бо піп, задравши одіяніє, уже перебрідав Черемош, а перебрівши, не пішов ніде, лиш просто до тої хати. Ґазда облазчиком-облазчиком прийшов верх своєї хати, зайшов у тіль, двома колами добре припер двері, а сам, взявши третій, уліз у хату вікном.

І що там уже була за бесіда, не знати, а лиш єгомость, прийшовши додому, впав на ліжко та так уже й не вставав, аж доки не прийшло єпіскопське розпорядження про перенесення до другої парафії, а нім1 така знайдеться — з чеканням при консисторії.

Таким чином очистилося місце в Криворівні для молодого о. Василія. Він лише-лише вискочив з семінарії — як тут дають самостійну парохію. Оженися — і самі печені гриби до рота полізуть.

Властиво о. Василій давно вже намітив собі жінку. Правда, була бідна, як миша, виховалася в кляшторі2 на кинений кревними гріш, але зате була гарненька і як на смак ново-укінченого семінариста, то навіть дуже гарненька, отже, цілком на добре зачіпала естетичні струни душі о. Василія.

Очевидно, опікуни на освідчення о. Василія відповіли цілковитою згодою. Боліли, правда, душею, нарікаючи на померлих родичів Марусі, котрі буцімто не лишили бідній сироті нічого; від себе подарували дві перини і ще надзвичайної роботи хрест у флящині, але о. Василь якось не дуже піклувався про віно: перспектива одразу, впрост зі шкільної лави сісти на багату гірську парохію, де за похорон дають вола, а за шлюб і пару — ця перспектива вносила деякі компенсації в питання о гріш.

Ну, і от привіз на парохію молоду жінку, почалося нове життя.

Для Марусі мусило би бути таки геть цілком нове в усіх значіннях. З дитини-підлітка вона нараз стала женщиною, хоч це якось... мало відбилося на ній, не зробивши жадних надзвичайних змін: мабуть, занадто ще була дитиною і по-дити-нячому пережила чи, скорше сказати, перебула цей факт.

Нова обстанова домашня також не зробила на Марусю надзвичайного вражіння. Мати чоловіка, стара господиня, що з’їла зуби на веденню домашнім, любовно, але рішучо відсунула молоду невістку від усякого господарювання й життєвих дрібниць.

— Воно ще молоде. Нехай побавиться, аби не нарікала потім, що запрягли її до роботи, — говорила «бабця», як уже зарані величали усі стару їмость, і дійсно зуміла цілковито ухоронити Марусю від усяких буденних турбот. Навіть каву приносила до ліжка пестійці, і Маруся, ніжачися та щулячися, як кітка3, випивала запашний трунок і знов шурхала під ковдру.

Та вже єгомость якось запротестував:

— Де то видано, де то чувано? Замість того щоб самій раненько устати та старій женщині подати до ліжка каву, вона — дивіться, люди добрі! — сама вилежується, аж поки їй принесуть.

Говорив він це не злобно, а от просто так собі, для порядку: просто це порушувало якусь там гармонію його понять про обов’язки жінки.

Маруся кривилася потім два дні на чоловіка, але каву з того часу варила вже сама. Єгомость підкпивав4 собі:

— Що то, мамо, нині кава так ніби... чи то недоварена, чи то переварена?

Бабця посміхалася, говорячи:

— Ну, ну... Буде вже тобі.

— Та ні, таки справді щось кава мені не смакує. Чи то, може, не ви самі варили?

— Прошу не пити, коли не подобається! — з обуренням виривалася Маруся, схоплюючися. На початках вона брала ще то все за чисту монету.

О. Василь робив великі очі.

— А-а-а!.. Так то, може, ви варили?

— Я! Але вже по раз останній.

— Ну, то так би ви й казали. Я би тоді почав хвалити, — і пив далі, наче розсмаковуючи. — Гм... Воно й справді кава нічого собі. Гм... Але ж таки й зовсім добра кава. Гм... Я би навіть сказав, що зроду не пив такої доброї кави.

Маруся розцвітала.

— Направду?

— А бігме направду. Так що навіть прошу позволеня поцілувати ручку.

Згодом, коли така кумедія повторялася регулярно за кожним питтям кави, Маруся призвичаїлася і вже не звертала уваги на слова мужа, а свій обов’язок варення кави повнила вже без сердечної тривоги: вставала заспана, з позіханнями мішала, колотила там щось, чаклуючи над сметанкою. 1 все те під безперестанний шепіт бабці:

— Але йди... Йди, я сама... Та він не дізнається... Йди-бо...

Маруся ще смачніше позіхала і півсвідомо бовтала ложечкою.

Решта господарства цілком оминула плечі Марусі — бабця сама несла весь тягар на собі, не допускаючи Марусю навіть до дрібниць.

Взагалі родинне життя надзвичайно якось скоро увійшло в свою колію. О. Василь мав щось із флегматика в собі: все, чого лиш він діткнув рукою, набиралося якоїсь сірості, як в дощову годину. Впору з’їсти, впору лягти спати, з нудотою відробити свій обов’язок, положене число разів на тиждень приголубити жінку — в тім замикалося все. І не дивно, що завдяки такому регулямінові5 якось занадто вже скоро осів о. Василь: в швидкім темпі почало відростати йому черево, звисало молоде воло, рухи ставали лінивими і число їх все зменшалося.

І в усім тім новім життю, в усій тій розміреній пристосованості, і в сонній любові мужа, і в ніжних піклуваннях свекрухи — в усім тім Маруся відчула би, певне, дуже скоро величезну нуду, якби... якби не було... гір.

Гори!..


Спочатку не зробили вони на неї вражіння. Навпаки: перші дні, як лиш молоді сюди приїхали, Маруся відчула, що гори давлять її.

— Але бійтеся бога, отче! Де це ви мене завезли? Та тут страшно жити!

О. Василь лиш блимав очима. Він був з Поділля, і йому самому якось було... «омкно» серед тих мовчазливих велетів. І лиш стара їмость, уроджена в горах, одразу почула себе на місці і дихала, як риба в воді.

— Нічого, дітоньки, нічого! Буде все добре. Я виросла і весь вік свій прожила на долах, але люблю гори понад усе.

І справді: вона відразу вжилася в гірську атмосферу і ввела в неї дітей. Та й о. Василь скоро пристосувався: потребував лиш вигідного хліва, а де він, цей хлів, буде стояти, у горах чи на долах, — це йому було цілковито однаково.

Але зате Маруся згодом відчула гори цілою душею і полюбила їх.

— Чекай, чекай, доню, — часто говорила стара їмость у відповідь на захоплення Марусі. — Це ж іще зима. А от як прийде весна, як укриються верхи зеленню новою, позацвітають трави, як вилізуть гуцули зі своїх кожухів та розсиплються маком червоним по узгір’ях — от коли наші гори красні! Узимі якось... тісно в горах: усе пов’язане, поплутане стежечками, від стежки ані руш. А вліті — куди оком глянути, туди й ногою ступити. Пташечкою будеш літати кичерами, коли...

— Коли що, бабцю?

Бабця усміхалася.

— Але, бабцю,— коли що, ну?

— Коли... коли я... не буду бабцею. А як буду або сподіватимуся — о, тоді обережненько будеш ходити, на паличку опиратися, а я тобі буду смачні страви варити, і тоді вже кава йтиме до ліжка, хоч би там що. А відтак... відтак винесемо його сюди, на ґанок, і буде на него сонечко світити, буде його вітрець полонинський обвівати. 1 буде рости він здоровий, красний та розумний.

— Хто се, бабцю?

— Він, мій унук. Отже, бігай, ходи, щебечи, набирайся сил та здоровля, щоб легко, господь дав, пішло, щоб було покорму багато, щоб свобідно перетерпіла.

— «Аби-с легко зносила та й мирно злегала...»

— Дивись! А ти звідки знаєш гуцульські приговірки?

— Таже я завше між гуцулками, бабцю!

Справді, Маруся одразу стала загальною улюбленицею. Гуцулки її пестили, як малу дитину, і, здавалося, не мали жадної пошани для такої високої гідності, як їмость. Навіть називали просто «Муха», бо чули, що іноді ксьондз так її називав.

— Ей ти, Мухо! А йди суда! — кликали, мовби яку сусідку, але по суті речі любили свою їмостечку, як лялечку, і зробили би для неї все.

Марусі, наприклад, дуже подобалася «уберя» гуцульська, і якось в неділю вона, для жарту, перебралася по-гуцульськи: від одної баби взяла запаску, від другої постоли, від третьої фустку, сорочку свою побігла принесла. Молодиці убирали свою їмостечку, як вильце, зі сміхом та жартами.

— На всі гори молодичка!

— Ає! Нема ноші понад гуцульську! Красит, панит, кольору додає.

А третя вже підспівує:

Ци то, люде, чучурина,

Ци то горошина?

А ци то ми, добрі ґазди,

Файна йка дівчина?

— Та ци ти, Мухо, дівка, ци таки молодица? Бо шош не виглєдаш ми на молодицу.

— Ає! То би ті в уплітках було файно та в згарді.

— Ей де! — сміялася Маруся. — У вас молодиці краще ходять, як дівчата.

— Бо то так і треба. Дівка шо? В дівці смаку нема, — і баби реготали.

Тим часом скінчилася служба в церкві. О. Василь, оточений, як завше, гуцулами, ішов до хати, наскоро полагоджу-ючи всі справи і щохвилини повторяючи:

— Люди добрі! На бога, дайте мені чистий спокій. Бо ви сте харчували, як зіходили до церкви, а у мене ще й горобець у роті не наслідив.

Але гуцули не звертали уваги на ці моління. Раз на тиждень, а то й на два доводилося зіходити з верхів, і неділя була єдиним днем, коли можна було полагодити всі справи: і що дотикалися душі, і що зв’язані були з потребами тіла. Купувалася сіль, олій, усєчина; упорядковувалися відносини з властями — словом, очищався й запоряжався гуцул на багато будучих днів наперед.

Найбільше допікали о. Василеві баби. З ними він ніколи не міг дійти ладу, а надто на перших початках, коли майже нічогісінько не розумів, що вони говорять. Гуцули-мужчини, як-не-як, а сходили з верхів частіше, бували й на долах, ходили різними царами, а баба що? Сидить собі на своїй «тє-чірі» і говорить так, як на цій «тєчірі» говорили дід її, й прадід, і всі попередні покоління на тисячу літ назад. А що на другій «тєчірі» говорили «май інакше», то о. Василь часто попадав впрост в розпуку.

— Він корнєє, корнєє, а ми не гонні. От ік би змора посіла. Та витак1 си провергли-а ту ті мрєч в очєх, а дух єк не зіпре у хавках.

11

І півгодини часом б’ється о. Василь, поки зрозуміє, що «загоріло дівчинишє, бо каглу завчєсу заткали».



— Коли ж то було?

— А сночі, їгомостику, сночі.

— Що це значить «сночі»?

— Та... ніби сночі, сночі, ади... Саме у завлєги...

І тому тепер, забачивши, що молодиці купою стали йому на дорозі й чекають, о. Василь хитрим способом хотів обминути ґаздинь, але вони посунули за ним. Тоді він узявся їх переконувати, що для цілого всесвіту буде ліпше, коли вони цю справу відложать на слідуючу неділю.

— Та ми нічо не маємо до рахунку, прошу їгомостя. Лиш тут онна молодичка... аби-сте були ласкаві приймити та й зговорити шос.

— Я не маю часу, я не маю часу. Бійтеся бога, люди добрі! Ви вже харчували, а у мене ще й дрібки у роті не було.

— Та вже, їгомостику любенький та годний, вислухайте цесу молодицу. З далеких верхів тіцький світ ішла.

— Що ж там у неї пильне таке?

— Нехай сама вповіст, — і випихали Марусю наперед.

Зашарена, усміхнена, стояла вона напереді, перебираючи

запаску пальцями, і дійсно, було на що залюбуватися.

О. Василь протирав очі зі здивовання.

— Ти?.. Що?.. Що то має значити? Що то за маскарада така? Звідки? Хто тебе вбрав? Геть мені скидай! Цю ж хвилю!

Але тут уже всі гуцулки зачинали говорити разом, вступалися навіть ґазди.

— А не майте серця на тото, їгомостику.

Таку жінку бог вам дав, шо маєте дєкувати опередь престолу.

Але о. Василь удавав дуже розсердженого. Пощо — і сам не знав. І потім, за обідом уже, їсть-їсть та й згадає.

— Я що? Я лиш о тім, що ти, певно, вже білих звірів маєш повно. Бо то ж треба знати — з кого брати, а з кого й ні.

А на другу неділю гуцулки, змовившися, принесли своїй їмості в дарунок геть цілий убір гуцульський. Одна дала уну-чі, друга постоли, файно поморщені та пофарбовані, треті зложилися на киптарик із сернини: давно вже киптарик цей лежить готовий у кушніра, та все не було покупця. Бо одно, що дорогий, а друге — що таки ні до чого: ніжне таке, дощу си боїт. А от їмості — саме таке.

І запаску, золотом перетикану, і фустку шовкову, а пацьорків то нанесли тілько, що «корову би стало прикрасити».

Маруся аж не могла рішитися, чи приймити їй то все, чи ні.

— Любі мої... дорогі мої... Та за віщо ж то? Та чим же я відвдячитися годна?

— Бери, бери, Мухо, — то з доброго серця.

І молодиці пригадували, як Маруся власними руками нашила й нагаптувала багато всяких і воздухів, і сорочок на жер-твеники, та на престоли, та на налої; не переставала й тепер постачати всього того, хоч наглої потреби вже в тім і не було.

— Се на будуче, — говорила, приносячи якесь нове покривальне. А тепер сиділа над якимось гаптованням до ан-тимінса й плащаниці.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка