Жозе Сарамаґо Сліпота



Сторінка9/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.38 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15
Старий із чорною пов'язкою на оці зрозумів, що його портативний радіоприймач як через свою крихку конструкцію, так і внаслідок короткого часу свого корисного існування має бути викинутий зі списку цінностей, що їх треба було віддати як плату за їжу, взявши до уваги, що функціонування приладу насамперед залежало від того, має він чи не має батарейки всередині, й від того, протягом якого часу вони діятимуть. Проте хрипкий тон голосів, що долинали з ящичка, свідчив, що жити йому залишилося недовго. Тому старий із чорною пов'язкою на оці вирішив припинити загальні прослуховування, ще й тому, що сліпі з третьої палати лівого крила могли несподівано наскочити й висловити з цього приводу іншу думку, керуючись не матеріальною цінністю приладу, яка була близькою до нуля, як цінністю його негайного використання, що, безперечно, була дуже високою, не кажучи вже про те, що там, де був пістолет, із високою ймовірністю могли знайтися й батарейки. Тож старий із чорною пов'язкою на оці сказав, що слухатиме новини сам-один на ліжку, ховаючи голову під ковдрою, і якщо почує щось цікаве, то розповість усім. Дівчина в чорних окулярах попросила його, щоб він бодай іноді дозволяв їй слухати трохи музики, Лише для того, щоб зовсім її не забути, виправдовувалася дівчина, але старий був незламний, казав, що надто важливо знати про те, що відбувається зовні, а хто хоче слухати музику, нехай слухає її у своїй голові, на те нам і пам'ять, щоб зберегти спогади і про музику, і про все добре, що нам довелося пережити. Мав рацію старий із чорною пов'язкою на оці, музика з його радіоприймача вже дряпала слух так, як може дряпати душу гнітючий спогад, тому він стишував звук до мінімуму в чеканні, коли стануть передавати новини. Тоді він трохи підсилював звук і нашорошував вуха, щоб не втратити жодного слова. Потім своїми власними словами переказував інформацію найближчим сусідам. Так, від ліжка до ліжка, новини повільно поширювалися по всій палаті, спотворюючись щоразу, коли переходили від одного слухача до наступного, і важливість інформації зменшувалася або посилювалася залежно від персонального оптимізму або песимізму того, хто її переказував. Так тривало до тієї миті, коли слова замовкли й старий із чорною пов’язкою на оці більше не мав чого розповідати. І не тому, що в нього поламався радіоприймач чи розрядилися батарейки, а досвід його власного життя та й не тільки того життя, що належало тільки йому, з вичерпною очевидністю показав, що час нікому не підвладний, і хоч ця машинка могла ще бути справною, проте хтось міг замовкнути раніше від неї. Протягом того першого дня, прожитого під п'ятою сліпих бандитів, старий із чорною пов'язкою на оці слухав і передавав новини з власної ініціативи, спростовуючи фальшивий оптимізм влади, а тепер, коли вже настала ніч, заховавши голову під ковдру, слухав ті хрипи, на які слабке електроживлення перетворювало голос диктора, коли раптом почув, як той заволав, Я осліп, потім шум чогось важкого, що вдарилося об мікрофон, швидку послідовність якогось гамору, вигуків і зненацька мертву тишу. Єдина радіостанція, яку міг ловити тут усередині малий радіоприймач старого з чорною пов'язкою на оці, замовкла. Ще протягом тривалого часу старий притуляв вухо до тепер мовчазного ящичка, ніби сподівався, що голос у ньому знову зазвучить і почне передавати останні вісті. Проте він здогадувався, він знав, що цей голос уже не зазвучить ніколи. Біла хвороба вразила не тільки диктора. Наче по бікфордовому шнуру вона швидко й ефективно поширилася на всіх працівників тієї радіостанції. Тоді старий із чорною пов'язкою на оці пожбурив свого радіоприймача на підлогу. Сліпі бандити, якби прийшли сюди шукати приховані дорогоцінності, знайшли б підтвердження, якби про це подумали, що недарма вони не визнали за потрібне включити портативні радіоприймачі до списку цінних речей. Старий із чорною пов'язкою на оці, натягнув ковдру собі на голову, щоб досхочу поплакати. Поступово під слабким жовтим світлом брудних лампочок палата поринала в глибокий сон, можливо тому, що сьогодні її мешканцям пощастило поїсти тричі, а це раніше траплялося вельми рідко. Якщо все триватиме так і далі, то ми зможемо ще раз прийти до висновку, що навіть у найгіршому злі можна знайти частку добра, достатню для того, шоб терпляче переносити це зло, а в стосунку до нинішньої ситуації такий висновок означає, що всупереч першим тривожним передчуттям концентрація продовольства в одних руках із наступним його розподіленням знову ж таки з одного джерела має, зрештою, свої позитивні сторони, хоч би як нарікали на цю систему деякі ідеалісти, що воліють боротися за життя власними засобами, хоч унаслідок такої впертості їм і доведеться терпіти голод. Не думаючи про завтрашній день, забувши про те, що той, хто платить наперед, завжди обслуговується погано, більшість сліпих у всіх палатах спали без задніх ніг. Інші, які стомилися у своїх марних пошуках знайти почесний спосіб вийти з принизливого становища, в яке вони потрапили, також засинали один за одним і бачили уві сні надію на кращі дні, аніж сьогоднішній, коли вони почуватимуть себе вільними, хоч, може, й не такими ситими. У першій палаті правого крила не спала лише дружина лікаря. Лежачи на своєму ліжку, вона думала про те, що розповів її чоловік, коли на одну мить йому здалося, ніби між сліпими бандитами був один, який не втратив зір, один, якого вони могли використовувати як шпигуна. Дивно, що вони вже більше не повернулися до розмови на цю тему, так ніби лікареві навіть на думку не спало, що його власна дружина досі зберегла спроможність бачити. Вона подумала про це, але промовчала, не хотіла говорити очевидні слова, Те, що не зможе зробити він, зможу зробити я, Що саме, запитав би лікар, прикинувшись, ніби не зрозумів її. Тепер, дивлячись на ножиці, які висіли на стіні, дружина лікаря запитувала себе, Яка користь у тому, що я не втратила зір. Він послужив їй для того, щоб вона побачила жах, якого ніколи не змогла б собі уявити, послужив для того, що їй захотілося осліпнути, більше ні для чого. Вона обережно сіла на ліжку. Перед нею спали дівчина в чорних окулярах і зизоокий хлопчик. Вона побачила, що два ліжка стояли дуже близько одне до одного, дівчина пересунула своє, безперечно для того, щоб бути ближче до хлопчика, якщо його треба буде втішити, витерти йому сльози, адже матері поруч із ним не було. Чому ж я так не зробила, подумала вона, я ж також могла зсунути впритул наші ліжка, ми спали б тоді разом, і я постійно не боялася б, що вночі він упаде з ліжка. Вона подивилася на чоловіка, який спав важким сном людини, геть виснаженої. Вона не сказала йому, що зберегла ножиці, що одного з цих днів вона підстриже йому бороду, це робота, яку зможе виконати навіть сліпа жінка, якщо надто не наближатиме леза до шкіри. Вона знайшла собі переконливе виправдання, чому не розповіла йому про ножиці, Потім до мене зійшлися б усі чоловіки, і я нічого не робила б, лише підстригала їм бороди. Вона обернулася на ліжку, опустила ноги на підлогу й стала намацувати капці. Коли вже збиралася взути їх, передумала, пильно на них подивилася, мотнула головою і нечутно відставила їх під ліжко. Увійшла в прохід між ліжками й повільно рушила в напрямку дверей. її босі ноги відчували липучий бруд підлоги, але вона знала, що далі, в коридорах, буде набагато гірше. Вона дивилася то праворуч, то ліворуч, чи десь немає сліпого, який не спить, хоч не мало найменшого значення, якби один із них або навіть більше не спали, або навіть не спала вся палата, адже вона не створювала найменшого шуму, а якби навіть створювала, усім відомо, якими вимогливими бувають природні потреби тіла, вони не обирають години, але найбільше їй не хотілося, щоб чоловік прокинувся й устиг запитати, Куди ти йдеш, бо це, либонь, те запитання, яке чоловіки найчастіше ставлять своїм дружинам, другим таким запитанням є, Де ти була. Одна зі сліпих жінок сиділа на ліжку, спершись спиною на низьке узголів'я, втупивши невидющий погляд у протилежну стіну, й не відчула її близької присутності. Дружина лікаря на мить зупинилася, ніби їй раптом захотілося вхопитися за невидиму ниточку, яка висіла в повітрі і яку вона могла б назавжди обірвати, знищити. Сліпа підняла руку, певно, відчула легку вібрацію в атмосфері, потім байдуже дозволила їй упасти, з неї було досить того, що вона не могла заснути через хропіння сусідів. Дружина лікаря рушила далі, прискорюючи ходу, мірою того як наближалася до дверей. Перш ніж піти в напрямку вестибюля, вона подивилася в коридор, обабіч якого були інші палати, далі нужники й нарешті кухня та їдальня. Під стінами коридору лежали сліпі, ті, хто після свого прибуття не зміг здобути собі ліжко чи тому, що під час штурму затримався десь у задніх рядах, чи тому, що йому забракло сил, аби здобути його в боротьбі. Через десять метрів один сліпий лежав на сліпій, розсунувши їй ноги, вони робили те, що робили, без зайвого шуму, певно, обоє були людьми сором'язливими, але не треба було мати гострий слух, щоб зрозуміти, чим вони займаються, а тим більше, коли обоє вже були неспроможні стримувати крики та стогін, неартикульовані слова, які означають, що незабаром вони мають кінчати. Дружина лікаря зупинилася, щоб подивитися на них, і не тому, що їм заздрила, вона мала власного чоловіка й могла одержати від нього свою втіху, а тому, що її опанувало почуття зовсім іншої природи, яке вона не могла назвати, либонь, то було або почуття симпатії, так ніби вона хотіла сказати, Не звертайте на мене уваги, я теж знаю, що це таке, або співчуття, Навіть якби ця мить найвищої втіхи могла тривати протягом усього життя, ви залишилися б двома окремими людьми й ніколи не злилися б в одну істоту. Сліпий і сліпа тепер відпочивали, вже розділені, одне поруч другого, але досі трималися за руки, вони були молоді, можливо, закохані, мабуть, пішли разом у кіно й там осліпли, або чудесний випадок поєднав їх тут, і якщо це справді було так, то як вони впізнали одне одного, звичайно ж, по голосу, бо не лише голос крові не потребує очей, кохання, яке називають сліпим, також може сказати свої слова. Проте найімовірніше, їх схопили разом і в такому разі їхні руки з'єдналися не тепер, а були з'єднані від самого початку. Дружина лікаря зітхнула й підняла руки до очей, їй треба було це зробити, бо вона стала погано бачити, але вона не злякалася, вона знала, що це тільки сльози. Потім рушила далі. Дійшовши до вестибюля, підступила до дверей, які виходили на переднє подвір'я. Виглянула назовні. За брамою горіло світло, на ньому виділявся чорний силует солдата. На протилежному боці вулиці всі будинки стояли в темряві. Вона вийшла на майданчик сходів. Небезпеки не було. Навіть якби солдат помітив силует людини, він вистрелив би лише тоді, якби вона спустилася по сходах і стала наближатися, після усного застереження, до тієї невидимої лінії, яка для нього була кордоном його безпеки. Звикши до незмовкних шарудінь і неясних звуків палати, дружина лікаря була вражена тишею, яка заповнювала простір, мовби все людство зникло, залишивши тільки одну запалену лампочку та солдата, який охороняв те світло, її та решту чоловіків і жінок, які не могли бачити. Вона сіла на підлогу, спершись спиною на одвірок, у тій самій позі, в якій бачила сліпу жінку в палаті, й дивлячись перед собою, як і вона. Ніч була холодна, вітер свистів понад фасадом будівлі, й здавалося неможливим, що досі у світі існує вітер, що ніч була чорною, вона цього не сказала, але, звичайно ж, подумала про сліпих, для яких білий день існував завжди. У світлі з'явився ще один силует, певно, мала відбутися зміна варти. Без пригод, скаже солдат, який піде спати решту ночі до свого намету, вони не могли собі уявити, що відбувається за тією брамою, яку вони охороняють, певно, вони не почують пострілів, такий пістолет ляскає досить тихо. Удар ножицями буде ще тихшим, подумала дружина лікаря. Вона не запитала себе, звідки їй прийшла така думка, все одно вона про це не довідалася б, вона лише здивувалася, як повільно вона до неї приходила, як затрималося перше слово, перш ніж воно з'явилося, як неквапно тяглися слова наступні і як потім вона дійшла висновку, що ця думка вже їй знайома, вона вже десь зустрічалася з нею раніше, їй тоді лише бракувало слів, так ото тіло знаходить у ліжку заглибину, приготовану для нього простою думкою, що воно збирається лягти. Солдат підійшов до брами, й хоч він був проти світла, вона помітила, що він дивиться в її бік, певно, помітив нерухому постать, світла було недостатньо, аби роздивитися, що це лише жінка, яка сидить на підлозі, обхопивши руками ноги й поклавши підборіддя на коліна, й тоді солдат повернув у той бік промінь прожектора, й сумнівів у нього не залишилося, то й справді жінка, що підводиться так повільно, як раніше напливали на неї думки, але цього солдат не знає, він знає лише, що боїться тієї постаті, яка, здається, ніколи не закінчить підводитися, якусь мить солдат думає, чи не дати йому сигнал тривоги, потім вирішує, що не треба, зрештою, то лише жінка, й вона перебуває далеко, про всяк випадок він націлив на неї гвинтівку, але при цьому зачепив прожектор, і яскравий промінь потрапив йому у вічі, обпаливши сітчатку й засліпивши його. Коли зір у нього відновився, жінка вже зникла, й тепер цей вартовий не зможе сказати тому, хто прийде йому на зміну, Без пригод. А дружина лікаря вже перебуває в лівому крилі, в коридорі, який приведе її до третьої палати. Тут також є сліпі, що сплять на підлозі, і їх тут більше, аніж у правому крилі. Вона йде, не створюючи шуму, повільно, відчуває, як підлога прилипає до її босих ступнів. Вона зазирає до двох перших палат і бачить те, що й сподівалася там побачити, накриті ковдрами людські тіла, сліпого, який не хоче спати й говорить про це з розпачем у голосі під уривчасте хропіння майже всіх своїх сусідів. Ну а сморід, який тут усе огортає, то він її не дивує, іншого запаху немає в усій будівлі, так само пахне і її власне тіло й одяг, який вона носить. Завернувши за ріг, до тієї частини коридору, куди виходить третя палата, вона зупиняється. У дверях там стоїть чоловік, ще один вартовий. У руках він тримає кия, яким повільно вимахує з боку в бік, ніби хоче в такий спосіб не пропустити нікого, хто захотів би до нього наблизитися. Тут немає сліпих, які спали б на підлозі, коридор нічим не захаращений. Сліпий у дверях і далі розмірено вимахує києм, схоже, він не стомлюється, але це не так, через кілька хвилин він перекладає кия в другу руку й махає далі. Дружина лікаря просувається вперед, притискаючись до протилежної стіни, щоб її не зачепило києм. Дута, яку описує кий, не досягає навіть до середини широкого коридору, й жінці кортить сказати вартовому, що його зброя не заряджена. Дружина лікаря тепер стоїть перед сліпим із києм і може зазирнути в палату в нього за спиною. Ліжка зайняті там не всі. Скільки ж їх, подумала вона. Підступила трохи ближче, майже до самої межі досяжності кия, й там зупинилася, сліпий обернув голову вбік, туди, де вона стояла, так ніби помітив щось ненормальне, почув якесь зітхання, якесь шарудіння в повітрі. Це був високий чоловік із довгими руками. Спочатку він витяг руку з києм перед собою, кілька разів змахнув ним у порожнечі, ступив короткий крок уперед, і протягом якоїсь секунди дружина лікаря боялася, що він її бачить і лиш обирає зручне місце, з якого можна на неї напасти. Ці очі не сліпі, стривожено подумала вона. Звичайно ж, вони сліпі, так само сліпі, як і очі всіх, хто живе під цим дахом, між цими стінами, усі, всі, крім неї. Тихим голосом, майже пошепки вартовий запитав, Хто тут, він не викрикнув, як це роблять справжні вартові, Хто йде, і доброю відповіддю було б відповісти, Свої, й він би тоді сказав, Іди далі своєю дорогою, але тут усе відбувалося інакше, він тільки похитав головою, ніби відповідав сам собі, Що за дурниці, тут нікого не може бути, о цій годині всі сплять. Обмацуючи все навколо лівою рукою, він відступив до самих дверей і заспокоєний власними словами, опустив руки. Йому хотілося спати, він уже давно чекав, коли хтось із товаришів прийде йому на зміну, але для цього було треба, щоб того іншого розбудив внутрішній голос обов'язку, бо само собою зрозуміло, що тут не було ані будильників, ані тих, хто користувався б ними. Дуже обережно дружина лікаря наблизилася до протилежного одвірка й зазирнула всередину палати. Палата була не повна. Вона швидко порахувала її мешканців, і їй здалося, що їх там було чи то дев'ятнадцятеро, чи двадцятеро. У глибині вона побачила кілька ящиків із їжею, що стояли один на одному, інші лежали на незайнятих ліжках. Вони зберігають їжу, роздають не все, що отримують, подумала дружина лікаря. Сліпий, схоже, знову стривожився, але не зробив жодного руху, аби спробувати щось виявити. Минали хвилини. Почувся гучний кашель якогось курця, що долинув ізсередини. Сліпий нетерпляче обернувся, нарешті йому дадуть поспати. Проте ніхто не підвівся. Тоді сліпий повільно, наче боявся, що його зловлять на злочині, який полягає в порушенні всіх правил, що їм повинен підкорятися вартовий, сів на краєчок ліжка, яке стояло на вході до палати. Протягом кількох хвилин він ще намагався тримати голову прямо, але потім дозволив собі поринути в сон, і немає сумніву, що, засинаючи, він подумав, Це не має ваги, ніхто не бачить мене. Дружина лікаря знову стала рахувати тих, що спали всередині палати. З цим, що в дверях, їх двадцятеро, принаймні, вона одержала тут точну інформацію, її нічна вилазка не була марною. Але чи для цього я сюди прийшла, запитала вона саму себе, й не знайшла відповіді. Сліпий вартовий спав, прихиливши голову до одвірка, кий безшумно зісковзнув на підлогу, перед нею був неозброєний сліпий, що не володів силою Самсона й не збирався валити ніяких колон. Дружина лікаря примусила себе думати, що цей чоловік украв у них їжу, що він забрав те, що належало іншим по праву, що через нього залишаться голодними діти, але ці думки не вселили їй до нього ані ненависті, ані зневаги, навіть легкого роздратування, вона відчула лише дивний жаль до цього обм'яклого тіла з відхиленою назад головою на довгій шиї, покритій товстими венами. Уперше, відтоді як покинула палату, вона затремтіла від холоду й відчула, що плити підлоги наче кригою обморожують або обпікають їй ноги. Мені тільки й не вистачало, що підхопити лихоманку, подумала вона. Але ні, то була не лихоманка, а лише нескінченна втома, бажання згорнутися в калачик, звернути погляд усередину й дивитися глибше, глибше, глибше, аж поки вона зможе заглянути у свій мозок, туди де різниця між спроможністю бачити й спроможністю не бачити існує невидима для звичайного зору. Повільно, дедалі повільніше тягнучи своє тіло, вона повернулася назад, до того місця, яке їй належало, проминула кількох сліпців, які здавалися сомнамбулами, для них вона не мала прикидатися, що сліпа. Закохані сліпі вже не трималися за руки, вони спали, лежачи на боку, скулившись, щоб зберегти тепло, вона лежала в мушлі, яку утворювало його тіло, зрештою, придивившись пильніше, вона помітила, що вони таки тримаються за руки, своєю рукою він обхопив її тіло, переплівши пальці з її рукою. Коли увійшла до палати, то побачила, що сліпа жінка так і не змогла заснути, вона й далі сиділа на ліжку, чекаючи коли перевтомлене тіло здолає впертий опір розуму. Усі інші, здавалося, спали, деякі сховали голови під ковдрами, наче шукали темряву неможливої для них ночі. На тумбочці біля ліжка дівчини в чорних окулярах вона побачила пляшечку з очними краплями. Дівчина вже вилікувала собі очі, але не знала про це.
Якби сліпий, якому було доручено вести підрахунок незаконного здирства мешканців палати, де отаборилися сліпі бандюки, вирішив під впливом такого собі осяяння, що освітило б темряву його сумнівної душі, перейти в це крило зі своїми знадобами для письма, тобто голкою та грубим папером, то, безперечно, тепер би він був зайнятий створенням хроніки поганого харчування та інших страждань своїх нових пограбованих товаришів. Він почав би з розповіді про те, що там, звідки він прийшов, загарбники не лише повиганяли з палати чесних сліпих, щоб стати єдиними володарями всього того простору, яким вони тепер володіли, вони, крім того, заборонили мешканцям двох інших палат лівого крила користуватися відповідними місцями загального користування, як це іноді називають. Далі він би описав, що така нахабна сваволя мала своїм результатом той факт, що весь той скривджений люд мусив користуватися нужниками протилежного крила з наслідками, які неважко собі уявити тому, хто не забув, у якому стані перебували ці місця раніше. І додав би, що тепер неможливо стало вийти на заднє подвір'я, не наштовхуючись на сліпих, які бризкали своїми діареями або тужилися від зусиль, які обіцяли багато, а зрештою не давали нічого, й будучи схильним до спостережливості, не міг би не відзначити очевидну суперечність між малою кількістю з'їденого й великою кількістю вивергнутого із себе, продемонструвавши в такий спосіб, що знаменитому зв'язку між причиною й наслідком, про який стільки говориться, не можна цілком довіряти, принаймні у плані кількісному. Він також відзначив би, що тоді як у цей час палата озброєних бандитів завалена ящиками з харчами, тут нещасні голодні люди скоро будуть примушені збирати крихти із загидженої підлоги. Думаю, що також не забув би сліпий рахівник, перебуваючи водночас у ролі учасника та історика подій, відзначити злочинну поведінку сліпих бандитів, які воліють, щоб їжа псувалася, аніж дати її тим, хто гостро її потребує, бо ж відомо, що хоч деякі з харчів і можуть зберігатися протягом кількох тижнів, не втрачаючи своєї якості, інші, а надто приготовлені на кухні, якщо не будуть відразу з'їдені, через короткий час прокисають або покриваються пліснявою, і стають небезпечними для життя, якщо таке животіння ще можна назвати життям. І змінивши предмет, але не тему, наш хроніст із глибоким смутком розповів би, що тут процвітають хвороби не лише шлунково-кишечного тракту, які виникають або від недоїдання, або від поганої засвоюваності з'їденого, адже сюди привозили не лише осіб здорових, крім того, що сліпих, хоч серед них були й такі, які могли б продавати своє здоров'я, але навіть вони тепер перебувають у такому самому становищі, як і інші, прикуті до своїх убогих ліжок, хворі на лютий грип, невідомо ким занесений у ці стіни. Й у жодній із п'ятьох палат тепер не знайдеться жодної пігулки аспірину, яка могла б знизити температуру хворого й бодай трохи полегшити йому головний біль, і тепер марно було б шукати її навіть за підкладкою дамських сумочок, де раніше все ж таки знайшлося кілька штук. І либонь, лише з обережності наш хроніст відмовився б розповідати про безліч інших хвороб, від яких страждали багато з майже трьохсот осіб, поміщених у цей нелюдський карантин, але він не міг би обминути згадкою принаймні два випадки досить запущеного раку, на які влада не схотіла зважати, коли сліпих виловлювали, щоб доставити їх сюди, і власті навіть заявили, що закон один для всіх і демократія несумісна з наданням якихось переваг у лікуванні. Погана доля схотіла, щоб на всю цю кількість народу був лише один лікар, до того ж лікар-офтальмолог, у якому тут була найменша потреба. Дійшовши у своїй розповіді до цього місця, сліпий рахівник, стомлений описувати стільки страждань і болю, поклав би на стіл свою металеву голку й тремтячою рукою став би намацувати шматок черствого хліба, який відклав на тоді, коли завершить свій обов'язок історика часів кінця світу, але він не знайде його, бо інший сліпий, наділений гострим нюхом, який вельми пригодився йому в цій скруті, уже встиг поцупити і з'їсти той кусень. І тоді, вилаявши себе за спалах братерського співчуття, осудивши порив солідарності, який привів його в праве крило, сліпий рахівник вирішить, що ліпше буде, поки не пізно, повернутися в третю палату лівого крила, бо там, хоч би як кипів його дух праведним обуренням проти негідної поведінки сліпих пройдисвітів, він принаймні не голодуватиме. А щодо голоду, то він був цілком реальним. Щоразу, коли ті, кому доручалося принести їжу, поверталися до палат, то мізерна її кількість спричиняла бурхливі протести. Завжди знаходився хтось, хто пропонував організувати колективну акцію, таку собі масову маніфестацію, наводячи на підсилення своєї пропозиції аргумент кількості, стільки разів підтверджений і підсилений діалектичним твердженням, що волі, які поєднуються, спроможні за певних обставин побільшувати свою силу до нескінченності. Та незабаром обурення втихало, досить було комусь обачнішому оцінити переваги та ризики пропонованої акції, нагадати ентузіастам про смертельну небезпеку вогнепальної зброї, Ті, хто буде попереду, знають, на що вони себе наражають, а щодо тих, хто буде позаду, то ліпше навіть не уявляти собі, що відбудеться у вельми ймовірному випадку, якщо нас налякає вже перший постріл, і більшість тоді помре розчавленими, а не від куль. Як проміжний варіант в одній із палат вирішили й повідомили про свій намір іншим палатам, що пошлють по їжу не тих, кого зазвичай посилали по неї, а спеціальний підсилений загін із десятьох або дванадцятьох дужих чоловіків, і вони, мовляв, хором висловлять загальне невдоволення. Оголосили набір добровольців, але, мабуть, з огляду на відомі застереження людей обережних, у жодній з інших палат не знайшлися охочі взяти участь у подібній місії. Богу дякувати, це очевидне свідчення моральної слабкості не мало великого значення й навіть не примусило нікого відчути сором за своє боягузтво, бо підтвердженням необхідності поводитися обачно стало повідомлення по результат експедиції, яку організувала палата, де виникла ця ідея. Восьмеро сміливців, які взяли в ній участь, були побиті киями, і якщо в них і правда було випущено тільки одну кулю, то не можна не відзначити, що пролетіла вона вже не так високо, як перші, бо всі протестувальники потім присягалися, що вона просвистіла над самими їхніми головами. Чи в тому пострілі був намір когось убити, можливо, ми довідаємося пізніше, а поки що накриємо того, хто стріляв, тінню сприятливого сумніву, тобто припустимо, що той постріл був лише застереженням, хоч і значно серйознішим, проте ватаг сліпих пройдисвітів помилився щодо зросту протестувальників, або уявивши їх собі нижчими, ніж вони були, або, і таке припущення викликає тривогу, він припустив, що вони вищі, ніж були насправді, й у такому випадку ми ніяк не можемо виключити можливість убивчого наміру. Відсунувши вбік ці окремі сумніви та питання й перейшовши до тих, які стосуються широкого загалу і мають значення для всіх, ми не можемо не відзначити, що справжнім божим промислом була заява протестувальників про те, що вони представляють палату номер такий-то. Таким чином, лише та палата мусила терпіти покарання, голодуючи протягом трьох днів, і то було її щастя, бо постачання їжі могли урвати їм назавжди, й то було б справедливо, бо не можна кусати руку, яка тебе годує. Тож протягом тих трьох днів пожильці бунтівної палати не мали іншої ради, крім як ходити від дверей до дверей і канючити бодай шкуринку хліба, якщо можливо, то з чим-небудь зверху, з голоду, звичайно, вони не померли, але наслухалися достатньо, коли їм казали, з вашими претензіями недовго й ноги відкинути, Якби ми вас послухалися, то в кого б ви тепер просили милостиню, але було найгірше, коли їм казали, Потерпіть, потерпіть, немає слів, які так неприємно слухати, ліпше, коли тебе вилають та й годі. А коли три дні покарання скінчилися, і бідолахи повірили, що для них настало нове життя, стало очевидно, що покарання нещасливої палати, тієї, в якій мешкали всі сорок бунтівних сліпих, по суті триває, бо їжа, якої раніше вистачало не більш як на двадцять осіб, тепер так зменшилася у своїй кількості, що й десятеро не могли погамувати голод. Можна собі уявити, який там знявся крик, яке всіх опанувало обурення, а також, болить, кому має боліти, факти є фактами, уявіть собі страх, що опанував інші палати, які знедолені почали штурмувати палати, що розривалися між класичними обов'язками людської солідарності та дотриманням не менш класичного догмату, який проголошує, що справжнє милосердя починається із себе самого. Саме так стояли справи, коли надійшов наказ від сліпих бандитів, які вимагали, щоб їм принесли більше грошей та цінних речей, бо вони вважають, що доставлена ними їжа перевищила цінність початкової виплати, що її, як вони стверджували, вони, бандити, великодушно оцінили значно вище, ніж вона того варта. Приголомшені мешканці палат відповіли їм, що в них більше не залишилося жодного сентаво, що всі зібрані цінності були пунктуально їм віддані, і що, цей аргумент слід визнати досить ганебним, вони не схильні визнати справедливим рішення, яке умисне нехтує різницю між внесками різних палат, тобто, якщо викласти це простими словами, то не годиться, щоб праведник мусив платити за грішника, й не можна відмовляти в їжі тому, перед ким ти ще перебуваєш у боргу. Жодна з палат, звісно, не знала, скільки цінностей передали бандитам інші палати, але кожна вважала, що має причини їсти далі, навіть якщо в інших кредит уже й вичерпався. На щастя, цей конфлікт помер уже при своєму народженні, бо сліпі пройдисвіти повідомили, що наказ має бути виконаний усіма, бо якщо й була якась різниця у вартості їхніх внесків, то вона залишилася таємницею, схованою у відомостях сліпого рахівника. У палатах розгорілися суперечки, нерідко доходило навіть до застосування рук. Дехто підозрював, що деякі егоїсти лукаво приховали частину своїх цінностей і годувалися коштом тих, хто чесно віддав усі свої скарби на користь громади. Інші, привласнюючи для власного користування аргументи, які досі висувалися на користь колективу, стверджували, що віддані ними речі могли б прогодувати їх ще багато днів, а не утримувати скупіїв і паразитів. Загроза, яку лихі сліпі зробили на самому початку, провести обшук у палатах і покарати порушників договору, була здійснена в кожній палаті, щоб виявити там сліпців хороших і сліпців поганих. Ревізори не виявили великі багатства, хоч і знайшли кілька годинників та перснів, більшість із яких належали чоловікам, а не жінкам. Що ж до покарань внутрішнього правосуддя, то справа обмежилася кількома ляпасами, кількома тичками в зуби, які здебільшого не влучали, але переважно чулася лайка, прозвучали навіть кілька фраз зі стародавньої риторики, такі, наприклад, Та ти не завагався б пограбувати й рідну матір, можна не сумніватися, що для того, аби вчинити таку ганебну річ, та й інші, либонь, ще ганебніші, людям довелося б чекати, коли всі осліпнуть і разом зі світлом очей втратять і світло пристойності. Сліпі бандюки одержували плату, обіцяючи жорстокі репресії, які, на щастя, потім не виконали, либонь, через забудькуватість, хоч насправді в їхніх головах уже визріла нова ідея, про яку вони незабаром усіх повідомили. А якби вони виконали свої погрози, то нові несправедливості значно ускладнили б ситуацію, можливо, призвівши до драматичних наслідків, бо дві палати, щоб приховати злочинне приховування цінних речей, у якому вони були звинувачені, назвалися номерами інших палат, накинувши невинним палатам провини, які не були їхніми, одна з них була такою чесною, що все віддала уже в перший день. На щастя, щоб не завдавати собі зайвої мороки, сліпий рахівник записав на окремому аркуші ті нові розбіжності, які виникли у зв'язку з новими поборами, й це пішло на користь усім, як винним, так і невинним, бо якби він приєднав нові відомості до колишніх записів, то різниця між внесками, одержаними від різних палат, стрибнула б у його невидющі очі. Минув ще тиждень, і сліпі бандити оголосили, що вони хочуть жінок. Ось так просто, Приведіть нам жінок. Ця несподівана, хоч і не можна сказати, що цілком незвичайна вимога, спричинила вибух обурення, який легко собі уявити, ошелешені емісари, які принесли наказ, повернулися до сліпих бандитів і повідомили, що палати, три з правого крила й дві з лівого, зокрема й ті сліпі жінки та чоловіки, які спали на підлозі, одностайно вирішили не виконувати ганебну вимогу, заявивши, що не можуть настільки принизити свою людську гідність, у даному разі жіночу, і якщо в третій палаті лівого крила немає жінок, то при чому тут вони. Відповідь була короткою і сухою, Не пришлють нам жінок, їсти не дамо. Принижені емісари повернулися до своїх палат із наказом* Або вони підуть туди, або їсти нам не дадуть. Жінки самотні, які не мали партнера або не мали постійного, негайно запротестували, вони не збираються платити за їжу чоловіків, які належать іншим жінкам, тією частиною свого тіла, що в них між ногами, а одна з них навіть мала зухвалість сказати, забувши про ту повагу, з якою мусила б ставитися до своєї статі, Я піду туди, як захочу, але все, що я зароблю, я зароблятиму тільки для себе, і якщо мені сподобається, то залишуся жити з ними, тоді ліжко й стіл будуть мені гарантовані. Такими словами, щодо змісту яких помилитися було неможливо, вона це сказала, але не перейшла до наступних дій, бо вчасно подумала про те, як їй доведеться несолодко, якщо вона муситиме витримувати сама-одна статевий натиск двадцятьох чоловіків, які, схоже, ошаліли від хоті. Проте ці слова, так легковажно промовлені в другій палаті правого крила, впали не в порожнього кошика, бо один з емісарів, який володів особливим чуттям сприятливої нагоди, негайно запропонував, щоб на цю службу жінки зголошувалися добровільно, взявши до уваги, що те, що робиться з доброї волі, робити значно легше, аніж те, що робиться з примусу. Й лише в останню мить обачність перешкодила йому кинути цей заклик, процитувавши відоме прислів'я, Той, хто біжить для власного задоволення, не стомлюється. Та хоч він і вчасно прикусив язика, проте все одно у відповідь йому пролунав справжній вибух обурення, жінки, переповнені праведним гнівом, мовби фурії, налетіли на нього з усіх боків, а всіх чоловіків змішали з багнюкою, назвавши їх, залежно від рівня своєї культури, суспільного середовища та особистого стилю, кретинами, сутенерами, п'янчугами, кровопивцями, експлуататорами, звідниками. Деякі з них висловили жаль, що з чистої великодушності та співчуття поступилися сексуальним проханням своїх товаришів по нещастю, які тепер так погано віддячили їм, штовхаючи їх на відверту ганьбу. Чоловіки намагалися виправдатися, просили жінок, щоб ті не драматизували ситуацію, якого біса вони підняли крик, хіба не зрозуміло, що звичай вимагає шукати добровольців у важких і небезпечних ситуаціях, таких як та, що її вони нині переживають, Ми всі ризикуємо померти від голоду, й ви, і ми. Декотрі з жінок прислухалися до цього голосу розуму й притихли, але одна з них, переповнившись несподіваним натхненням, підкинула нові дрова у вогонь, коли іронічно запитала, А що ви робили б, якби вони, замість вимагати жінок, зажадали чоловіків, як би ви тоді повелися, ану розкажіть нам, а ми послухаємо. Жінки прийшли в захват, Розкажіть нам, розкажіть, закричали вони хором, задоволені, що загнали чоловіків у куток, що вони потрапили у власну ж логічну пастку, з якої тепер навряд чи зможуть вибратися, хотіли подивитися, куди приведе їх чоловіче вміння тверезо міркувати, яким вони так полюбляють вихвалятися, Тут педерастів немає, спробував запротестувати один чоловік, І повій немає, відрубала жінка, яка поставила провокаційне запитання, а навіть якби вони були, то навряд чи погодилися б робити своє ремесло вам на догоду. Чоловіки неспокійно щулилися, знаючи, що єдиною відповіддю, яка задовольнила б мстиву жіноту, була б така, Якби вони зажадали чоловіків, ми пішли б, але жоден із них не мав мужності промовити цю коротку, рішучу й недвозначну фразу, і вони були такі спантеличені, що жоден не спромігся пригадати: для них не було б великої небезпеки, якби вони її сказали, позаяк ті сучі сини з третьої палати лівого крила хотіли розважатися з жінками, а не з чоловіками. Атож, жоден із чоловіків про це не подумав, але, схоже, про це подумали жінки, бо як було інакше пояснити ту мовчанку, яка потроху заповнювала палату, що в ній відбувалася ця суперечка, як не те, що вони зрозуміли, для них перемога у словесній перепалці не відрізнялася від поразки, яка неминуче прийде потім, та й у сусідніх палатах суперечки мало чим відрізнялися від цієї, бо ж відомо, що людські міркування часто повторюються, як слушні, так і неслушні. У цій палаті дискусію завершила жінка віком років п'ятдесятьох, яка мала тут стару матір і не бачила іншого способу нагодувати її, Я піду, сказала вона, не знаючи, що її слова прозвучали відлунням тих, які промовила в першій палаті правого крила дружина лікаря, Я піду, в цій палаті протести не були ані такими численними, ані такими бурхливими, бо жінок тут мало, дівчина в чорних окулярах, дружина першого сліпого, реєстраторка консультації, покоївка готелю, жінка, про яку ніхто не знав, хто вона така, й жінка, яка не могла спати, але ця здавалася такою нещасною, такою жалюгідною, що жінки вирішили дати їй спокій, жіноча солідарність, як відомо, чоловікам не на користь. Перший сліпий почав був розмову про те, що його дружина не стане себе ганьбити, віддаючи своє тіло незнайомим чоловікам навзамін нехай там чого, бо вона цього не хоче та й він їй не дозволить, мовляв, гідність не продається, і якщо людина починає поступатися в дрібних речах, то закінчує тим, що втрачає весь сенс життя. Тоді лікар запитав у нього, який сенс життя він бачить у ситуації, що в ній усі вони опинилися, голодні, по вуха покриті брудом, завошивлені, погризені клопами й блохами, Мені також не хотілося б, щоб моя дружина пішла туди, але моє бажання нічого не варте, вона сказала, що налаштована йти, це її вибір, я знаю, моя чоловіча гордість, якщо після стількох принижень ми ще зберегли почуття, яке можна так назвати, знаю, вона страждатиме, вона вже страждає, я не можу цього уникнути, але ми не маємо іншого виходу, якщо хочемо жити, Кожен живе згідно з тією мораллю, яку він має, я думаю, і не маю наміру міняти свої погляди, агресивно відповів перший сліпий. І тоді дівчина в чорних окулярах сказала, Інші не знають, скільки в нас тут жінок, тому ви можете залишити свою для свого власного користування, а ми годуватимемо вас, і я хотіла б знати, як почуватиме себе її і ваша гідність, як смакуватиме вам хліб, який ми вам принесемо, Питання не в тому, почав відповідати перший сліпий, питання в тому, але його фраза зависла в повітрі, бо насправді він не знав, у чому полягає питання, те, що він сказав, було лише кількома окремими міркуваннями, не більше як міркуваннями, які належали до іншого світу, а не до цього, він мусив би хіба що підняти руки до неба й подякувати долі за те, що вона дає йому можливість залишити свою ганьбу, так би мовити, вдома замість терпіти сором, знаючи, що тебе утримують жінки інших чоловіків. Дружина лікаря, якщо бути точним, бо щодо інших, за винятком дівчини в чорних окулярах, вільної й неодруженої, про чиє легковажне життя ми вже знаємо більш ніж достатньо, то якщо вони й мають чоловіків, ті перебувають не тут. Мовчанка, яка запанувала після незакінченої фрази, начебто чекала, коли хтось остаточно прояснить ситуацію, тому минуло зовсім мало часу, й заговорила та, яка й мала заговорити, тобто дружина першого сліпого, й вона сказала голосом, що зовсім не тремтів, Я така, як і всі інші, й робитиму те, що робитимуть інші, Ти робитимеш те, що я тобі накажу, урвав її чоловік, Не говори таким владним тоном, тут він тобі не допоможе, ти так само сліпий, як і я, Це непристойно, У твоїй владі поводитися пристойно, з цієї хвилини відмовся від їжі, пролунала жорстока відповідь, несподівана в устах жінки, яка до сьогодні незмінно ставилася до чоловіка зі слухняною шанобливістю. І тут пролунав уривчастий сміх покоївки готелю, Він їстиме, їстиме, бідолашний, несподівано її сміх перейшов у плач, а слова пролунали інші, Що ж нам робити, це прозвучало як запитання, гірке запитання, на яке не існувало відповіді, крім похитування головою, що й зробила реєстраторка консультації, повторивши, Що ж нам робити. Дружина лікаря підняла погляд на ножиці, які висіли на стіні, вираз її очей був такий, ніби й вона хотіла поставити те саме запитання, хоч насправді то була відповідь на запитання ножиць, Що ти хочеш робити з нами. Проте кожна подія настає у свій час, й не доживе до ранку той, кому судилося померти вночі. Сліпі з третьої палати лівого крила люди організовані, й вони вирішили почати з тих, котрі перебували до них найближче, з жінок, що мешкали в палатах їхнього крила. Застосування ротаційного методу, слово, яке тут дуже доречне, надає великі переваги й не становить ніякої незручності, насамперед тому, що дає змогу визначити, коли що відбулося й коли має відбутися, це ніби те саме, що подивитися на годинник і сказати про минулий день, Я прожив від цієї хвилини до цієї, мені залишається прожити ще стільки, по-друге, коли вервечка палат буде пройдена, повернення до початку принесе незаперечне відчуття новизни, а надто для тих, у кого сенсорна пам'ять дуже коротка. Таким чином, жінки правого крила поки що перебували на волі, а горе сусідів, як відомо, терпіти значно легше, ніж своє власне, ніхто, звичайно, так не сказав, але всі подумали, правду кажучи, ще не народилося таке людське створіння, позбавлене тієї другої шкіри, яку ми називаємо егоїзмом, набагато твердішої, аніж інша, яка кровоточить від найменшого доторку. Тут ще треба відзначити, що жінки своєрідно готувалися до свого випробування, бо незглибимі таємниці людської душі, й тому загроза, близька й неминуча, якій вони муситимуть підкоритися, розбудила й загострила в кожній палаті прагнення до тілесної близькості, яке значно пригасло за часи карантину, так ніби чоловіки розпачливо хотіли поставити на жінках своє тавро, перш ніж їх від них заберуть, так ніби жінки хотіли заповнити свою пам'ять відчуттями, які вони переживуть добровільно, щоб їм потім легше було витерпіти брутальне насильство. І ми неминуче маємо запитати себе, взявши за приклад першу палату правого крила, як була розв'язана проблема різної кількості чоловіків і жінок, навіть якщо не брати до уваги неспроможних на чоловічий секс, які, безперечно, там існували, наприклад, старий із чорною пов'язкою на оці та інші, нікому не відомі, старі або малі, які з цієї причини не говорили або не робили нічого такого, що могло б зацікавити нашу розповідь. Ми вже знаємо, що жінок у цій палаті було лише семеро, разом зі сліпою, яка не могла спати, і жінкою, про яку ніхто нічого не знав, і що нормальних подруг там було лише двоє, що залишало поза грою велику кількість чоловіків, не згадуючи про зизоокого хлопчика. Можливо, в інших палатах було більше жінок, аніж чоловіків, але неписане правило, яке тут виникло в процесі спільного співжиття, й потім перетворилося на закон, диктувало, що всі питання мають розв'язуватися в межах тих палат, у яких вони виникли, як навчає нас антична мудрість, яку ми не стомлюємося хвалити, Пішов до сусідки, намучився там до крику, повернувся до жінки, спізнав радість велику. Отже, жінки в першій палаті щедро відповіли на потреби своїх чоловіків, за винятком дружини лікаря, бо ніхто не наважився звернутися до неї з проханням або з простягненою рукою. Дружина першого сліпого, після того виклику, який вона кинула своєму чоловікові, робила, хоч і обережно, те, що робили й інші, як вона пообіцяла на самому початку їхньої дискусії. Щоправда, деякі з жінок чинили опір, проти якого не діяла ані логіка, ані почуття, так було у випадку дівчини в чорних окулярах, на яку так і не вплинули ані аргументи, ані благання продавця аптеки, у такий спосіб вона сплатила йому борг за ту надто зухвалу репліку, яку він кинув на її адресу, коли продавав їй краплі від кон'юнктивіту. Ця ж таки дівчина, зрозумій їх жінок, яка є найгарнішою з усіх, що тут перебувають, яка має найліпше і найпривабливіше тіло, яку всі хотіли б мати, після того, як розійшлася чутка про її переваги, кінець кінцем, однієї ночі зі своєї власної волі лягла в ліжко старого з чорною пов'язкою на оці, що прийняв її, як земля приймає літній дощ, і виконав свій чоловічий обов'язок так добре, як тільки міг, аж надто добре як для свого віку, продемонструвавши ще один раз, що зовнішність обманює і що сила почуття визначається не вродою обличчя й не стрункою фігурою. Усе населення палати зрозуміло, що лише з чистої жалості дівчина в чорних окулярах запропонувала себе старому з чорною пов'язкою на оці, але були чоловіки, з натурами вразливими та мрійними, які раніше уже втішалися нею, котрі подумали, що немає ліпшого призу на цьому світі, як бути чоловіком, що лежить на своєму ліжку, сам-один, уявляючи собі неможливе, й раптом відчути, як жінка підіймає краєчок його ковдри, дуже повільно, й ковзає під неї, притуляючись усім тілом до його тіла, й потім завмирає нерухомо в мовчанці, чекаючи, коли гаряча кров заспокоїть тремтіння приголомшеної шкіри. І все це без жодної причини, тільки тому, що їй так захотілося. Отже, доля не завжди роздає свої дари навмання, отже, іноді добре бути старим і носити чорну пов'язку на оці, яка затуляє твою порожню очницю. Або ліпше залишити певні речі без пояснення, просто дивитися на те, що відбулося, не намагатися проникнути в інтимне життя людей, як сталося того разу, коли дружина лікаря підвелася зі свого ліжка, щоб накрити зизоокого хлопчика, який уві сні скинув із себе ковдру. Вона лягла не відразу. Прихилившись до стіни у глибині палати, у вузькому проході між двома рядами ліжок, вона в розпачі дивилася на двері в протилежному кінці палати, крізь які вони увійшли сюди в той день, який тепер здавався далеким, і які тепер для них не вели нікуди. Так вона стояла, коли побачила, як її чоловік підвівся й дивлячись перед собою нерухомим поглядом сліпих очей, наче сомнамбула, попрямував до ліжка дівчини в чорних окулярах. Вона не зробила жодної спроби його зупинити ані словом, ані рухом. Стоячи на ногах і не ворушачись, вона побачила, як він відгорнув ковдру й ліг поруч із нею, як дівчина прокинулася і прийняла його, не вчинивши опору, як уста обох стали шукати одні одних і злилися, й тоді те, що мало відбутися, відбулося, втіха одного, втіха іншої, втіха обох, приглушений шепіт, і вона сказала, О сеньйоре доктор, і ці слова могли б здатися безглуздими, але безглуздими вони не були, і він сказав, Пробачте, не знаю, що зі мною сталося, і справді, як можемо ми, котрі лише дивимося, знати те, чого й він не знає. Лежачи вдвох на вузькому ліжку, вони не могли собі уявити, що за ними спостерігають, але в лікаря раптом виникло таке відчуття, і він зненацька стривожився, А чи спить моя дружина, запитав він себе, мабуть, вона мандрує коридорами, як робить це щоночі, він зробив рух, щоб повернутися на своє ліжко, але голос дружини йому сказав, Не підводься, а її рука лягла йому на груди, легка, як пташка, що опустилася на гілку, він хотів заговорити, мабуть, сказати, що сам не знає, що з ним спричинилося, але голос дружини сказав, Якщо нічого не говоритимеш, я ліпше тебе зрозумію. Дівчина в чорних окулярах заплакала, Які ми нещасні, сказала вона, а потім, Я теж хотіла, я теж хотіла, сеньйор доктор не винний, Замовкни, лагідно сказала дружина лікаря, помовчимо всі, є випадки, коли слова нічого не змінюють, мені теж хочеться плакати, хочеться сказати все сльозами, мені не потрібні слова для того, аби ви мене зрозуміли. Вона сіла на краєчок ліжка, простягла руку над двома тілами, ніби хотіла взяти їх в одні обійми, й нахилившись до дівчини в чорних окулярах, прошепотіла їй на вухо, Я бачу. Дівчина лежала нерухома, спокійна, майже не здивована, бо для неї ці слова зовсім не були несподіванкою, вона почувала себе так, ніби знала про це вже з першого дня, хоч ніколи не говорила про це вголос, бо не можна розголошувати таємницю, яка належить не тобі. Вона трохи обернула голову й, у свою чергу, прошепотіла на вухо дружині лікаря, Я знала, можливо, не була цілком певна, але, думаю, я знала, Це таємниця, нікому не розповідай, Будьте спокійні, Я тобі довіряю, Ви можете довіряти мені, я радше помру, аніж не виправдаю вашу довіру, Називай мене на ти, Ні, не можу. Вони перешіптувалися на вухо, спочатку одна, потім друга, вони доторкалися губами до волосся, до мочки вуха, то була розмова неістотна, але глибока, якщо такі суперечності можуть співіснувати, змовницька розмова, що ніби не мала жодного стосунку до чоловіка, який лежав між ними двома, але яка огортала його логікою, що перебувала поза межами світу ідей та буденних реальностей. Потім дружина лікаря сказала чоловікові, Полеж тут іще трохи, якщо тобі хочеться, Ні, я хочу повернутися в наше ліжко, Тоді я допоможу тобі. Вона підвелася, щоб він міг рухатися вільно, якусь мить дивилася на два сліпі обличчя, що лежали поруч на брудній подушці, обличчя замазюкані, волосся сплутане, й лише очі блищали й блищали марно. Він повільно підвівся, шукаючи точку опори, і стояв біля ліжка, стояв нерішучий, так ніби раптом утратив відчуття місця, де був, тоді вона, як робила завжди, схопила його за лікоть, але тепер цей рух був наділений новим смислом, ніколи він не потребував так, як тепер, щоб його підтримували, бо не міг зрозуміти, куди йому йти, на відміну від двох жінок, які чудово знали, куди він піде, коли дружина лікаря доторкнулася другою рукою до обличчя дівчини, а дівчина імпульсивно схопила її, щоб піднести до губів. Лікареві здалося, ніби він чує плач, звук майже нечутний, як то буває, коли сльози течуть дуже повільно, досягають кутиків рота й там зникають, щоб розпочати одвічний цикл людського болю та людських радостей. Дівчина в чорних окулярах залишалася сама-одна, саме її треба було втішити, й тому дружина лікаря так затримала на ній свою руку. Наступного дня під час вечері, якщо кілька жалюгідних шматків черствого хліба та напівпротухлого м'яса заслуговують на таку назву, у дверях палати з'явилися троє сліпців із протилежного крила, Скількох жінок ви тут маєте, запитав один із них, Шестеро, відповіла дружина лікаря з добрим наміром залишити поза грою сліпу, яка не спить уночі, але погаслий голос поправив ЇЇ, Семеро. Сліпці зареготали. Оце чортівня, сказав один, тоді вам доведеться добре попрацювати в цю ніч, а інший додав, Можливо, ліпше буде взяти підкріплення із сусідньої палати, Не варто, відповів третій сліпий, який знав арифметику, практично буде по троє чоловіків на кожну жінку, вони витримають. Усі знову засміялися, і той, хто запитував, скільки тут жінок, оголосив наказ, Коли закінчите вечеряти, приходьте до нас і додав, Якщо хочете, щоб і завтра ви могли поїсти й дати цицьку своїм чоловікам. Вони повторювали цей жарт у кожній палаті, але щоразу реготали, як і тоді, коли його винайшли. Вони корчилися від реготу, тупотіли ногами, стукали своїми грубими киями по підлозі, один із них несподівано попередив, Але якщо в котроїсь тече кров між ногами, то нам це не до вподоби, нехай залишається до наступного разу, У жодної з нас кров не тече, спокійно відповіла дружина лікаря, Тоді готуйтеся й не затримуйтеся, ми вас чекаємо. Вони обернулися спинами до палати й пішли собі. У палаті запанувала мовчанка. Через хвилину дружина першого сліпого сказала, Мені більше нічого в горло не йде, вона тримала всю свою вечерю в руці і їсти справді більше не могла. Мені теж, промовила та, що не спала вночі, І мені, сказала та, про яку ніхто нічого не знав, Я вже закінчила, сказала покоївка готелю, І я, сказала реєстраторка консультації, Я виблюю в обличчя першому, хто доторкнеться до мене, сказала дівчина в чорних окулярах. Вони всі підвелися на ноги, тремтячі й сповнені рішучості. Тоді дружина лікаря сказала, Я піду першою. Перший сліпий накрив голову ковдрою, так ніби це йому щось давало, адже він і так нічого бачити не міг, лікар пригорнув дружину й, нічого не кажучи, поцілував її в щоку, а що він іще міг удіяти, хоч і був у зовсім іншому становищі, аніж ті чоловіки, що не мали ані подружніх прав, ані обов'язків стосовно жодної з жінок, які йшли, й тому ніхто не міг їм сказати, Ти рогач і подвійний рогач, тобто рогач, який погоджується бути рогачем. Дівчина в чорних окулярах рушила відразу за дружиною лікаря, за нею — покоївка готелю, далі реєстраторка консультації, дружина першого сліпого, та, про яку ніхто не знав, хто вона така, й нарешті сліпа, що не могла заснути вночі, гротескна низка жінок, які погано пахли, одягнених у брудне лахміття, невже й справді тваринна сила статевого потягу була такою могутньою, що навіть приглушувала нюх, найделікатніше з відчуттів, деякі теологи стверджують, хоч і висловлюються іншими словами, що найтяжче випробування, яке чекає на грішників у пеклі, це сморід, який там панує. Повільно, слідом за дружиною лікаря, й поклавши кожна руку на плече попередньої, жінки рушили вперед. Вони всі були босі, бо не хотіли загубити черевики посеред болю та знущань, які на них чекали. Коли увійшли до вестибюля, дружина лікаря підійшла до дверей, вона хотіла з'ясувати, чи досі існує світ. Відчувши на своєму обличчі свіже повітря, покоївка готелю зі страхом мовила, Ми не можемо вийти назовні, там солдати, а сліпа, яка не могла заснути вночі, сказала, Так би й ліпше було, смерть настала б уже через хвилину, й нам не довелося б помирати так довго, Нам, запитала реєстраторка консультації, Повільно помираємо не тільки ми, а й усі, хто тут перебуває, бо хіба це життя. Ця жінка ніколи не промовляла стільки слів, відтоді як сюди потрапила. Дружина лікаря сказала, Ходімо, помре лише той, кому судилося померти, смерть не повідомляє, кого вона обере. Вони пройшли у двері, які виходили в ліве крило й заглибилися в довгі коридори, жінки з двох перших палат могли б розповісти їм, що їх чекає, якби захотіли, але вони поскулювалися на своїх ліжках, наче побиті тварини, чоловіки з їхніх палат не наважувалися доторкнутися до них чи навіть підійти, бо вони відразу починали кричати. У глибині коридору дружина лікаря побачила сліпого, що стояв на варті, як і завжди. Він, певно, почув кроки, що наближалися, й попередив своїх, Прийшли. Усередині палати почулися крики, іржання, регіт. Четверо сліпих швидко відставили ліжко, яке загороджувало прохід у дверях. Швиденько, дівчата, заходьте швиденько, заходьте, заходьте всі, ми тут, як жеребці застояні, чекаємо на вас, сказав один із них. Сліпі оточили жінок, намагалися їх облапати, але відразу відступили, спотикаючись, коли ватаг, той, хто володів пістолетом, вигукнув, Я перший обираю, забули, так я нагадаю. Усі ці чоловіки шукали жінок невидющими очима, деякі простягували жадібні руки, і якщо доторкалися до якоїсь, то вже знали, куди дивитися. Жінки стояли між ліжками, як солдати на параді, що чекали, коли їм зроблять огляд. Ватаг сліпих бандитів із пістолетом у руці наблизився так спритно й швидко, ніби його очі бачили. Поклав свою вільну руку на сліпу, яка не могла заснути вночі, вона була крайньою, обмацав її спереду й ззаду, розім'яв груди, помацав між ногами. Сліпа стала кричати, й він її відштовхнув, Ти нічого не варта, хвойдо. Перейшов до наступної, до жінки, про яку ніхто не знав, хто вона така, тепер він облапував її двома руками, засунувши пістолет до
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка