Жозе Сарамаґо Сліпота



Сторінка7/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15
Прибуття такої кількості сліпих мало принаймні одну перевагу. Але навіть дві, якщо добре подумати, причому перша була, так би мовити, психологічного порядку. Бо насправді існує велика різниця між тим станом, коли нам доводиться щомиті чекати, що ось-ось з'являться нові сусіди по палаті, й знати, що будівля нарешті заповнена, що відтепер можливо встановити із сусідьми тривалі стабільні взаємини, не уривані, як дотепер, послідовними появами нових людей, які примушували нас безперервно змінювати канали комунікацій. Друга перевага стосується суто практичного боку нашого існування, на яке вона впливає безпосередньо й істотно, бо примушує зовнішню владу, як цивільну, так і військову, зрозуміти, що одне діло постачати їжу для тридцятьох осіб, більш або менш терплячих, більш або менш налаштованих, з огляду на свою малу кількість, миритися з тимчасовими порушеннями в процесі постачання їжі, та інше діло взяти на себе несподівану й повну відповідальність за прогодування двохсот сорока людських створінь різного походження, різних здібностей, схильностей, різного гумору й темпераменту. Двісті сорок, врахуйте, це тільки ми так кажемо, бо принаймні двадцятеро сліпих не знайшли собі ліжок і сплять на підлозі. У всякому разі годі не визнати, що далеко не одне й те саме нагодувати тридцятеро осіб тією кількістю їжі, якої й для десятьох мало, і розподілити на двісті шістдесят людей їжу, призначену для двохсот сорока. Тут різниця буде майже непомітною. Прийняття на себе підвищеної відповідальності, а також — цю гіпотезу аж ніяк не слід відкидати — страх перед тим, що можуть спалахнути нові заворушення, вплинуло на зміну поведінки влади в тому, що тепер вона стала надсилати їжу вчасно й у достатній кількості. Само собою зрозуміло, що після бурхливих і прикрих подій, свідками яких нам довелося бути, навряд чи пощастить уникнути конфліктів, пов'язаних із розташуванням стількох сліпих, досить пригадати тих нещасних заражених, які зовсім недавно бачили, а тепер не бачать, розлучені подружжя й утрачених дітей, стогін збитих із ніг і потоптаних, причому не раз, а двічі або й тричі, тих, котрі шукають свої дорогі загублені речі й не знаходять їх, треба цілком утратити спроможність людського співчуття, щоб не помітити горе нещасного люду, так ніби й не було нічого. Але при всьому тому не можна заперечувати — повідомлення про те, що сніданок доставлено, стало для всіх цілющим бальзамом. І хоч не можна заперечувати, що необхідність забрати таку велику кількість їжі і розподілити її на стільки ротів, попри відсутність будь-якої організації, що зайнялася б цим, і будь-якого авторитетного керівника, спроможного запровадити належну дисципліну, сприяла виникненню нових непорозумінь, ми не зможемо не визнати, що середовище значно змінилося на краще, коли в усій старій божевільні стало чути лише двісті шістдесят ротів, які пережовували їжу. Хто після них прибиратиме — це запитання, яке поки що залишається без відповіді, лише в кінці вечора гучномовець знову стане повторювати правила доброї поведінки, яких повинні дотримуватися інтерновані задля добра всіх, ось тоді ми й побачимо, чи ці правила знайдуть якесь розуміння в тих, котрі щойно прибули. Добре вже те, що мешканці другої палати правого крила нарешті вирішили поховати своїх мерців, принаймні ми позбулися цього смороду, до смороду, який поширюють живі, теж огидного, звикнути трохи легше. Що ж до першої палати, то, можливо, тому, що вона населена найдавніше, а отже її мешканці краще пристосувалися до життя в умовах сліпоти, то через чверть години по тому, як її мешканці сьогодні поїли, там уже не було на підлозі жодного брудного папірця, жодної одноразової використаної тарілки або миски. Тут усе було зібране, менші речі поміщені в більші, брудніші позапихані в менш брудні, достоту так, як рекомендується правилами раціональної гігієни, що приділяє таку велику увагу максимально можливій ефективності при збиранні решток і покидьків, а також економії зусиль, необхідних для виконання цієї роботи. Ментальність, яка спричиняє соціальну поведінку такого зразка, не виникає сама по собі й не народжується спонтанно. У тому випадку, який ми розглядаємо, схоже, йдеться про вирішальний вплив та науку сліпої, яка лежить у глибині палати, тієї самої, що одружена з офтальмологом, адже це вона невтомно навчає нас, Якщо ми не спроможні повністю жити, як люди, то принаймні докладаймо всіх зусиль, щоб цілком не уподібнитися до тварин, вона стільки разів це повторювала, що решта палати перетворила її слова, у глибині своїй прості й елементарні, на максиму, на сентенцію, на доктрину, на правило життя. Мабуть, саме такий стан духу, сприятливий до розуміння потреб і обставин, сприяв, хай і в непрямий спосіб, тій доброзичливості, з якою тут зустріли старого з пов'язкою на оці, коли він з'явився у дверях і запитав, А для мене тут ліжка не знайдеться. Завдяки щасливій випадковості, що явно обіцяла добрі наслідки в майбутньому, ліжко для старого знайшлося, єдине ліжко, що невідомо як змогло пережити, так би мовити, нашестя, те саме ліжко, на якому був розташувався крадій автомобілів, що терпів лютий біль, і, можливо, саме аура цього болю відлякувала людей від його ліжка. Такими бувають розпорядження долі, яка накреслює свої химерні й таємничі арабески. І треба зазначити, що ця її постанова була далеко не першою, досить пригадати, що саме тут зібралися всі пацієнти, які не так давно зустрілися в консультації офтальмолога, коли там з'явився перший сліпий, що й тепер перебував тут, разом з усіма, котрі там були. Тихенько, як зазвичай, щоб не відкрити таємницю своєї присутності, дружина лікаря прошепотіла на вухо чоловікові, Мабуть, він також твій хворий, літній чоловік, лисий, із білим волоссям, із чорною пов'язкою на оці, пам'ятаю, ти про нього розповідав, Яке око затулене в нього чорною пов'язкою, Ліве, Схоже, це й справді він. Лікар пройшов у проході між ліжками і трохи піднявши голос, сказав, Я хочу доторкнутися до чоловіка, який щойно до нас прийшов, попросіть його вийти у прохід, і я піду йому назустріч. Вони зустрілися напівдорозі, пальці доторкнулися до пальців, як у двох мурашів, що впізнають один одного, ворушачи вусиками, у цьому випадку було не так, лікар попросив дозволу обмацати обличчя старого пальцями й дуже швидко натрапив на пов'язку, Немає сумніву, ви останній із моїх пацієнтів, що тут усі зібралися, той, хто прийшов до мене з чорною пов'язкою на оці, Що ви хочете цим сказати, хто ви, сеньйоре, запитав старий, Я ваш офтальмолог, згадайте, ми домовлялися про дату вашої операції з видалення катаракти, А як ви мене впізнали, Насамперед по голосу, голос — це зір того, хто не бачить очима, Атож, і я впізнав ваш голос, але тепер, сеньйоре лікарю, я вже не маю потреби, щоб ви оперували мене, Якщо знайдуться ліки від цієї хвороби, то ми обидва їх потребуємо, Пригадую, як ви мені, сеньйоре доктор, сказали, що після операції я не впізнаю світ, у якому жив, і тепер ми розуміємо, до якої міри ви мали рацію, Коли ви осліпли, Учора вночі, Й сьогодні вас уже доставили сюди, Там існує такий страх, що скоро почнуть уби-вати всіх, хто осліпне, Тут уже ліквідували десятьох, сказав чоловічий голос, Я на них натрапив, просто відповів старий із чорною пов'язкою на оці, Вони були з іншої палати, своїх ми поховали відразу, ска-зав той самий голос, ніби закінчуючи свою розповідь. Дівчина в чорних окулярах підійшла до них, Ви мене пам'ятаєте, я була в чорних окулярах, Я пам'ятаю вас дуже добре, попри свою катаракту я побачив, що ви дуже гарна. Дівчина усміхнулася, Дякую, сказала вона й повернулася на своє місце. Звідти вона сказала, Тут також перебуває той хлопчик, Хочу до мами, сказав голос хлопчика, ніби стомлений від тихого й марного плачу, А я осліп найперший, сказав перший сліпий, і перебуваю тут зі своєю дружиною, А я реєстраторка консультації, повідомила реєстраторка. Дружина лікаря промовила, Залишилося відрекомендуватися лише мені, й повідомила, хто вона така. Тоді старий, ніби бажаючи подякувати за приязний прийом, сказав, Я маю радіо, Радіо, вигукнула дівчина в чорних окулярах, заплескавши в долоні, музика, як чудово, Так, але це радіо дуже маленьке, на батарейках, а батарейки не живуть вічно, нагадав старий, Ви мені не кажіть, що нам доведеться перебувати тут вічно, сказав перший сліпий, Вічно, не думаю, бо вічно — це дуже багато часу, Нам треба послухати новини, зауважив лікар, І бодай трохи музики, наполягала дівчина в чорних окулярах, Не всім подобається однакова музика, але всі, безперечно, зацікавлені знати, що відбувається там, у зовнішньому світі, тож треба берегти батарейки, Я теж хочу послухати останні вісті, сказав старий із чорною пов'язкою. Він дістав невеличкий радіоприймач із внутрішньої кишені куртки й увімкнув його. Став шукати станції, але його рука, ще не дуже впевнена в собі, легко втрачала довжину хвилі, й спочатку в ефірі чулися лише шуми, що змінювали один одного, фрагменти музики й слів, нарешті його рука набула твердості, й музика стала впізнаванною, Нехай побуде трохи так, попросила дівчина в чорних окулярах, коли слова стали лунати виразно, Це не новини, сказала дружина лікаря, а потім запитала, ніби ця думка спала їй несподівано, Цікаво, котра зараз година, але вона вже знала, що ніхто не зможе їй відповісти. Стрілка синхронізації й далі ковзала по хвилях, добуваючи звуки з маленького ящичка, потім завмерла, то була пісня, звичайна собі пісня, без будь-якої значущості, але сліпі стали повільно підходити ближче, вони не штовхалися, здавалося, вони відчували перед собою чиюсь присутність і зупинялися перед нею, щоб послухати, з широко розплющеними очима, спрямованими на голос, який співав, деякі плакали, либонь, так, як уміють плакати лише сліпі, сльози котилися в них безупинно, наче витікали з джерела. Пісня закінчилася й диктор сказав, Увага, на третьому сигналі буде четверта година. Одна зі сліпих, сміючись, запитала, Четверта година дня чи четверта година ранку, і здавалося, що сміх причинив їй біль. Дружина лікаря непомітно перевела стрілки свого годинника й накрутила його, певно, була четверта година дня, хоч для годинника це однаково, стрілка біжить від першої до дванадцятої, а все інше — то людські вигадки. Що це був за звук, запитала дівчина в чорних окулярах, Це я, накрутила свого годинника, коли почула, як по радіо оголосили четверту годину, то був один із тих автоматичних рухів, які ми завжди робимо, не розгубилася дружина лікаря. Потім подумала, що не варто було так ризикувати, досить було поглянути на зап'ясток одного зі сліпих, які прибули сьогодні, у когось, безперечно, годинник ще був накручений. Мав на руці годинника й старий із чорною пов'язкою на оці, як вона помітила в цю хвилину, й години він показував правильно. Тоді лікар запитав, Розкажіть нам про ситуацію, що тепер панує за цими стінами. Старий із чорною пов'язкою на оці сказав, Гаразд, але спочатку я сяду, мені важко довго стояти на ногах. Посідавши по троє й по четверо на кожному ліжку, сліпі розташувалися найліпше, як могли, утворили компанію, замовкли, і старий із чорною пов'язкою на оці розповів їм усе, що знав про те, що бачив на власні очі, про те, що чув протягом тих небагатьох днів, які минули від початку епідемії й до того дня, коли він осліп. Протягом перших двадцяти чотирьох годин, сказав він, якщо правду казали чутки, які швидко поширилися, були сотні випадків, усі однакові, усі вони відбувалися в один і той самий спосіб, з неймовірною швидкістю, з незбагненною відсутністю будь-яких ушкоджень, осяйна біла пелена застеляла людині зір, жодних ознак болю до того, жодних ознак болю після того. На другий день було повідомлено про помітне скорочення захворювань, йшлося вже не про сотні, а про десятки нових випадків. І це спонукало уряд негайно заявити, що вжиті цілком розумні заходи скоро дозволять узяти ситуацію під контроль. Починаючи від цього пункту, за винятком кількох коментарів, які не можна пропустити, ми не станемо повторювати дослівно розповідь старого з чорною пов'язкою на оці, замінивши її організованим усним дискурсом, покликаним посилити її інформативну наповненість через застосування точного й адекватного слововживання. Саме це, тобто необхідність відмовитися від просторічних виразів, що їх застосовує оповідач, чия роль таким чином зводиться до розповіді про деякі додаткові подробиці, розповіді, безперечно, важливої, бо без неї ми просто не знали б, що робиться там, у зовнішньому світі, отже, повторюємо, розповідь про деякі додаткові подробиці тих надзвичайних подій, тих фактів, опис яких лише виграє від лексичної строгості, від точності застосовуваних термінів, є головним спонукальним мотивом для зміни стилю. Повертаючись до головної теми, зазначмо, що уряд після попереднього обговорення рішуче відмовився від гіпотези, що країна стала жертвою безпрецедентної, досі небаченої й нечуваної епідемії, спричиненої досі не ідентифікованим збудником, епідемії, яка розвивається з катастрофічною швидкістю за повної відсутності латентної фази або інкубаційного періоду. Навпаки, згідно з думкою передової наукової спільноти, опертою на потужну адміністративну підтримку, йдеться про випадковий і прикрий збіг у часі досі нез'ясованих факторів, але в їхній патогенній активності, як можна судити на підставі дослідження доступних нам даних, що вказують на наближення спаду, можна простежити, як особливо підкреслювалося в повідомленні уряду, очевидні ознаки послаблення. Один із телевізійних коментаторів вигадав дуже вдалу метафору, коли порівняв епідемію з неясними перспективами розвитку з випущеною вгору стрілою, яка, досягши своєї найвищої точки, зупиняється на якусь мить, мов підвішена, а тоді починає падати, описуючи неодмінну криву лінію падіння, і дай Боже, провадив коментатор, повертаючи нас цим зауваженням до буденних людських турбот і до власне епідемії, щоб земна гравітація зберігала своє прискорення, аж поки зникне страхітливий кошмар, який нас мучить, з півдесятка цих слів постійно з'являлися на сторінках засобів масової комунікації, які завжди закінчували сповненою глибокого співчуття врочистою обіцянкою, що нещасні сліпі незабаром зможуть повернути собі втрачений зір, а поки що обіцяли їм солідарність усього організованого суспільства, як від його офіційних представників, так і від простих громадян. У далекому минулому подібні міркування та метафори незламний оптимізм простого люду перетворював у такі, наприклад, висловлювання, Щастя без нещастя довго не триває, або якщо висловити це в літературній формі, Як ото не існує щастя, яке триває завжди, так і не існує нещастя, яке завжди триває, найвищі максими для того, хто мав час добре познайомитися з невдачами життя й витівками фортуни, і які, перенесені у світ сліпих, мають звучати так, Учора ми бачили, сьогодні не бачимо, завтра будемо бачити, з легкою запитальною інтонацією в кінці третьої частини цієї фрази, так ніби обачність в останню мить вирішила додати до оптимістичної кінцівки легку тінь сумніву. Та на превеликий жаль, незабаром стало очевидно, що й обіцянки уряду, й передбачення наукової громадськості були не більше як бульками на воді. Сліпота поширювалася й то не так, як морська хвиля, яка все затоплює на своєму шляху, а радше ніби тисяча дзюркотливих рівчачків, які помалу-потроху просочуються крізь землю, аж поки раптом вона вся опиниться під водою. Перед фактом суспільної розгубленості, вже готової, як то кажуть, закусити вудила, влада через повідомлення в пресі стала скликати всілякі медичні колоквіуми, в яких брали учать передусім офтальмологи та невропатологи; й хоч до скликання конгресу за фатальним браком часу не дійшло, проте не бракувало симпозіумів, конференцій, круглих столів, одні з яких були відкриті для широкої публіки, інші відбувалися за зачиненими дверима. Подвійний ефект від такої діяльності, спричинений по-перше, цілковитою відсутністю будьяких результатів від подібних дебатів і наукових дискусій і окремі випадки раптової сліпоти, що мали місце прямо посеред засідання, коли доповідач несподівано кричав, Я осліп, я осліп, спонукав майже всі газети, радіо й телебачення втратити цікавість до таких заходів, хіба що деякі засоби масової інформації, що цілком заслуговували на повагу, але живучи коштом сенсацій усілякого різновиду, чужого щастя й чужих нещасть, не хотіли пропустити жодного випадку, позначеного яскравою драматичністю, таких, наприклад, як той, коли несподівано осліп один професор з кафедри офтальмології. Переконавшись у тому, що моральний настрій суспільства погіршується з кожним днем, уряд уже вдруге за останні шість днів вирішив змінити свою стратегію. Спочатку можновладці вірили в можливість ізолювати лихо, позамикавши сліпих та заражених у закритих приміщеннях на кшталт божевільні, в якій ми з вами перебуваємо. Невпинне зростання кількості випадків сліпоти спонукало кількох впливових членів уряду, які боялися, щоб офіційна ініціатива не призвела до тяжких політичних наслідків, виступити з пропозицією, що треба доручити родинам охороняти вдома своїх сліпих, не дозволяючи їм виходити на вулицю, щоб не створювати перешкоди й так ускладненому вуличному рухові, а по-друге, щоб не ображати почуття громадян, які зберегли здатність бачити очима, що їх мали, і які, байдужі до всіляких заспокійливих запевнень, вірили в те, що біла хвороба передається через візуальний контакт, як, наприклад, навроки. І справді, важко було сподіватися на іншу реакцію від людини, що, заглиблена у свої думки, сумні, нейтральні або навіть веселі, якщо вони ще в неї залишилися, спокійно йде собі вулицею й раптом бачить, як на обличчі чоловіка, що йде йому назустріч, з'являються ознаки моторошного жаху, й він кричить не своїм голосом, Я осліп, я осліп. Жодні нерви цього не витримали б. А найгіршим було те, що родини, й передусім мало-численні, дуже швидко перетворювалися на родини, що складалися з одних сліпців, і наглядати за ними, охороняти їх та захищати могли б хіба що сусіди, наділені нормальним зором, і ставало очевидно, що сліпці, чиї родини складаються лише з батька, матері, сина або дочки, неспроможні доглядати самих себе й з ними відбувається те саме, що зі сліпцями, яких ми бачимо на відомій картині, що ходять разом, падають разом і помирають разом. Опинившись перед такою ситуацією, уряд не мав іншої ради, як негайно дати задній хід, тобто розширити критерії, які він установив для будівель, придатних для використання, внаслідок чого розпочалося негайне й імпровізоване пристосування покинутих фабрик, занедбаних храмів з утраченим культом, спортивних зал і порожніх складів, Уже протягом двох днів говорять про табори з наметів, поставлених у сільській місцевості, сказав старий із чорною пов'язкою на оці. На самому початку кілька доброчинних організацій ще посилали добровольців для догляду за сліпими, щоб вони стелили їм ліжка, чистили нужники, прали одяг, готували для них їжу, тобто забезпечували турботи, без яких життя невдовзі стає нестерпним навіть для тих, хто бачить. Ті бідолахи негайно сліпли, але принаймні історія збереже пам'ять про красу їхнього подвигу. Хтось із таких людей сюди приходив, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, Ні, відповіла дружина лікаря, ніхто сюди не приходив, А може, то були тільки чутки, А як справи в місті, як транспорт, запитав перший сліпий, згадавши про свій автомобіль і про водія таксі, який відвіз його до консультації і якого він своїми руками поклав у могилу, На транспорті панує хаос, відповів старий із чорною пов'язкою на оці, й перейшов до подробиць щодо вуличних аварій та нещасливих випадків. Коли вперше осліп водій автобуса, що мчав на повній швидкості по запрудженій транспортом дорозі, люди, попри чималу кількість мертвих і поранених у тій катастрофі, не приділили їй особливої уваги, й та ж таки причина, тобто сила звички, спонукала прес-секретаря фірми транспортних перевезень заявити, що аварія відбулася з вини водія, тобто її причиною став сумнозвісний людський фактор, поза всяким сумнівом трагічний, але, мовляв, передбачити його було так само важко, як передбачити смертельний інфаркт у людини, яка ніколи не скаржилася на серце. Наші службовці, пояснив прес-секретар, так само, як механіка та електричні системи автобусів, періодично відбувають сувору перевірку, що підтверджує через пряму взаємозалежність причини й наслідків надзвичайно низький відсоток аварійності, яким до сьогоднішнього дня наша компанія вигідно відрізнялася від усіх інших. Це докладне пояснення з'явилося на сторінках газет, але людям тепер доводилося багато про що думати, крім простої аварії з автобусом, кінець кінцем, її результати були б не кращими, якби в автобуса просто відмовили б гальма. Через два дні так і сталося, зірвані гальма стали причиною другої аварії, але так уже влаштований наш світ, у якому правда має не раз прикинутися брехнею, щоб нарешті заявити про себе, тому негайно поширилася чутка, що осліп водій автобуса. Було неможливо переконати публіку в тому, що сталося насправді, й результат негайно дав про себе знати, люди перестали їздити автобусами, вони казали, що перш ніж самі осліпнуть, вони не хочуть померти через те, що осліпне хтось інший. Третій нещасний випадок через ту саму причину стався з автобусом, у якому не було пасажирів, і дав привід для таких коментарів, промовлених із очевидною полегкістю, Як добре, що мене в тому автобусі не було. Ті, хто так говорив, не могли навіть собі уявити, наскільки вони мали рацію. Через одночасну сліпоту обох пілотів незабаром розбився й загорівся літак комерційної авіалінії, всі пасажири й команда загинули, в тому випадку вся механіка й електроніка перебували в бездоганному стані, як підтвердив аналіз чорного ящика, який єдиний вижив. Трагедію такого масштабу не можна було рівняти з вульгарною аварією автобуса, й у результаті померли останні ілюзії в усіх, хто їх ще мав, відтоді не стало чути, щоб загуркотів бодай якийсь двигун або закрутилося якесь колесо, велике, маленьке, швидке чи повільне. Ті люди, які раніше мали звичай нарікати на дедалі більші труднощі з транспортом, пішоходи, які не могли дійти, куди їм було треба, бо автомобілі, які стояли або рухалися, постійно перегороджували їм шлях, водії, яким доводилося до запаморочення шастати по навколишніх вулицях, щоб знайти місце, де можна було б притулити свою машину й нарешті, сяк-так примостивши її біля якогось хідника, перетворювалися на пішоходів і починали проклинати водіїв із тих самих причин, із яких недавно проклинали їх самих, усі б вони мали бути тепер задоволені, якби не одна обставина, а саме, позаяк тепер ніхто не наважувався бодай на хвилину сісти за кермо будь-якої машини й проїхати бодай два кроки, автомобілі, вантажівки, мотоцикли й навіть скромні велосипеди хаотично захаращували все місто, покинуті там, де страх переміг почуття власності, яскравим символом цього хаосу можна було вважати підйомний кран із наполовину піднятим угору автомобілем, який повис на своїй передній осі, бо, певно, водій крану осліп, не встигши його підняти. Але особливо катастрофічною була ситуація для сліпих, оскільки, як то кажуть, вони навіть не бачили, куди їм можна поставити ногу. Було боляче бачити, як вони наштовхуються на покинуті автомобілі, один за одним, обдираючи коліна, деякі з них падали й плакали, Невже ніхто мені не допоможе, але були також серед них люди брутальні від розпачу або від народження, які проклинали або відштовхували руку, що намагалася допомогти їм, Облиш мене, настане і твій час, і тоді співчутлива особа відчувала справжній страх, вона втікала і зникала в непроглядному білому тумані, несподівано розуміючи, на який ризик наразила вона себе своєю добрістю, і не раз було так, що вже через кілька метрів вона втрачала зір. Ось такі події відбуваються на волі, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, і я ще всього не знаю, говорю тільки про те, що бачив на власні очі, тут він урвав мову, зробив паузу й поправив себе, Тобто своїм власним оком, бо хоч я й маю ще одне, воно мені не служило, Я ніколи вас не запитував, чому ви не користувалися скляним оком замість носити чорну пов'язку, А нащо воно мені потрібне, те скляне око, скажіть мені, будь ласка, запитав старий із чорною пов'язкою, Такий існує звичай, скляне око вважають естетичнішим, а крім того воно набагато гігієнічніше, його можна вийняти, помити й знову поставити, як ото ставлять зубний протез, А скажіть-но мені, якби всі ті, хто сьогодні втратив зір, повиймали свої природні очі й повставляли собі скляні, це допомогло б їм бачити, Ні, звичайно, Позаяк ми всі тут сліпі, то навіщо нам естетика, а щодо гігієни, то ви скажіть мені, сеньйоре доктор, яка може бути гігієна тут, Мабуть, лише у світі сліпих речі стають такими, якими вони насправді є, сказав лікар, А люди, запитала дівчина в чорних окулярах, Люди також, хоч ніхто в цьому світі їх не бачить, Мені спала одна думка, сказав старий із чорною пов'язкою, зіграймо в одну гру, щоб згаяти час, Як можна грати в якусь гру, якщо ти не бачиш, у що граєш, запитала дружина першого сліпого, Насправді, це не гра, просто кожен нам розповість, що він побачив у ту мить, коли осліп, Це може бути незручним, нагадав хтось, Хто не хоче грати в цю гру, нехай не грає, вона добра тим, що не треба нічого вигадувати, Розповідайте перший, сказав лікар, Гаразд, сеньйоре, погодився старий із чорною пов'язкою на оці, я осліп тоді, коли дивився на своє сліпе око, Що ви хочете цим сказати, Усе дуже просто, я мав таке відчуття, ніби всередині порожньої орбіти виникло якесь запалення, і я скинув пов'язку, аби переконатися, що це так, і в ту ж таки хвилину осліп, Це схоже на притчу, промовив чийсь незнайомий голос, око, що відмовляється визнати свою відсутність, Щодо мене, сказав лікар, то я читав удома трактати з офтальмології, шукав причину того, що тепер відбувається, останнє, що я побачив, це свої руки на книжці, Мій останній образ був зовсім іншим, сказала дружина лікаря, внутрішня частина лікарняного фургона, коли я допомагала чоловікові туди увійти, Про свій випадок я вже розповідав сеньйорові доктору, сказав перший сліпий, я зупинився перед світлофором, світло було червоне, люди переходили через вулицю, ось тоді я й осліп, після чого той, хто тут недавно помер, відвіз мене додому, його обличчя я, звісно, не бачив, А я, сказала дружина першого сліпого, сиділа вдома, плакала і щойно піднесла до очей хусточку, як тут-таки й осліпла, А я, повідомила реєстраторка консультації, тільки-но увійшла в ліфт і простягла руку, щоб натиснути на кнопку, раптом утратила зір, уявіть собі мій жах і розгубленість, зачинена в ліфті, сама-одна, не знаю, підійматися мені чи опускатися, не можу знайти кнопку, яка відчиняє двері ліфта, Мій випадок, сказав продавець аптеки, був дуже простим, я почув, як розповідали про людей, що сліпнуть, і подумав, як би то воно було, якби осліп і я, заплющив очі, щоб пережити це відчуття, а коли їх розплющив, то був уже сліпий, Це схоже на іншу притчу, сказав незнайомий голос, якщо хочеш осліпнути, то осліпнеш. Запала мовчанка. Інші сліпі повернулися на свої ліжка, що було не простою роботою, бо хоч кожен і знав номер ліжка, на якому він лежить, але тільки рахуючи від одного з крайніх ліжок, від першого або від останнього, він міг бути певен, що прийшов, куди треба. Коли стихло їхнє монотонне, як молитва, мурмотіння, дівчина в чорних окулярах розповіла про те, що сталося з нею, Я була в номері одного готелю, на мені лежав чоловік, на цьому місці вона замовкла, їй було соромно сказати, що вона там робила, коли біла пелена затулила їй світ, але старий із чорною пов'язкою на оці запитав, І ти побачила все білим, Так, відповіла вона, Можливо, твоя сліпота відрізняється від нашої, сказав старий із чорною пов'язкою на оці. Залишилася тільки покоївка готелю, Я саме застеляла ліжко, одна особа там осліпла, підняла біле простирадло й розгорнула його перед своїм обличчям, узявши за два кінці, як годиться, і коли я розтягла його двома руками, то саме в цю мить і перестала бачити, пам'ятаю, як я все ж таки повільно згорнула простирадло, то було нижнє простирадло, додала вона, ніби це мало якесь особливе значення, Уже всі розповіли свою останню історію з того часу, в якому вони жили, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, Я розповім свою, якщо більш нікого немає, сказав незнайомий голос, Ну ж бо, розкажіть, Останнє, що я побачив, була картина, Картина, повторив старий із чорною пов'язкою на оці, і де ж це було, Я ходив до музею, й на тій картині було поле з воронами, кипарисами й сонцем, ніби стуленим зі шматочків інших сонць, Схоже, то була картина якогось голландця, Думаю, що так, але там був також собака, що провалився під землю, половину того бідолахи було вже не видно, Якщо там був пес, то картину, безперечно, намалював іспанець, до нього ніхто так не малював собак, після нього теж ніхто на це не наважувався, Мабуть, що так, і був там віз, навантажений сіном, запряжений кіньми, що перетинав річку, А хата ліворуч була, Так, Тоді це картина англійця, Можливо, але я не думаю, бо там була також жінка з дитиною на руках, Діти на руках у матері — такий сюжет ми найчастіше бачимо на картинах, Так, і я звернув на це увагу, Чого я не розумію, то як могли поміститися на одному полотні стільки різних картин і таких різних авторів, І там були чоловіки, які сиділи за столом і вечеряли, В історії мистецтва було стільки сніданків, обідів, вечерь, що лише за цією ознакою годі зрозуміти, хто там їв, Чоловіків там було тринадцятеро, А, тоді все ясно, розповідайте далі, Була там також гола жінка з русявим волоссям, в мушлі, що плавала в морі, огорнута оберемком квітів, Італієць, тут усе ясно, І була битва, Тут, як і у випадку трапези та матері з дитиною на руках, неможливо зрозуміти, хто її намалював, Мертві й поранені, Усе природно, рано чи пізно всі діти помирають і солдати теж, І переляканий кінь, з очима, що вискакують йому з орбіт, Більш або менш, Це властиво для коней, і які ще картини були на тому полотні, Я не знаю, бо осліп саме в ту мить, коли дивився на коня, Страх осліплює, сказала дівчина в чорних окулярах, Ви правильно сказали, ми вже були сліпі в ту мить, коли осліпли, страх нас осліпив, страх і далі утримуватиме нас сліпими, Хто це говорить, запитав лікар, Сліпий, відповів йому голос, тут немає більш нікого, крім сліпих. Тоді, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, Скільки треба сліпих, щоб утворити сліпоту. Ніхто йому нічого не відповів. Дівчина в чорних окулярах попросила його увімкнути радіо, можливо, передають новини. їх передали трохи згодом, а поки що вони послухали музику. У цю мить у дверях палати з'явилося кілька сліпих, і один із них сказав, як шкода, що я не взяв гітару. Новини були не вельми підбадьорливими, ходили чутки, ніби скоро буде утворено урядовий комітет національної єдності та порятунку.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка