Жозе Сарамаґо Сліпота



Сторінка12/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.38 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15
Вони вдяглися і взулися, тільки що не придумали, як їм помитися, але й так стали разюче відрізнятися від інших сліпців, насамперед кольорами одягу, які в них перебували у відносній гармонії один з одним, бо хоч вибір у них був і невеликий, адже вони потрапили до крамниці одягу, коли там уже майже все розмели, проте то велика перевага мати поруч із собою людину, яка вам може порадити, Одягни цю блузку, яка більше пасує до твоїх штанів, тканина у смужку не вельми пасує до тканини в горошок, подібні дрібниці, які байдужісінькі чоловікам, зовсім не байдужі для дівчини в чорних окулярах або дружини першого сліпого, їм не було байдуже, в які кольори та в які моделі вони вдягнулися, бо за допомогою уяви вони могли бачити, який вигляд мають. Коли стали вибирати взуття, то всі погодилися, що зручність має переваги перед красою, а тому були відкинуті човники й шпильки, замша й лак, бо в тому стані, в якому перебували вулиці міста, по них було найзручніше ходити в гумових чоботях, цілком непромокальних із халявами вище литки, їх легко взувати та роззувати, й немає кращого взуття, якщо ходити треба по багнюці. На жаль, не пощастило знайти чоботи подібної моделі для кожного, так, для зизоокого хлопчика не вдалося знайти щось подібне потрібного йому розміру, а в тих чоботях, які йому приміряли, його ноги тонули, тому довелося задовольнитися кросівками, що не мали певного спортивного призначення. Який збіг, сказала б його мати там, де вона тепер перебуває, якби хтось розповів їй про те, що сталося, це те саме взуття, яке вибрав би для себе мій син, якби він був зрячий. Старий із чорною пов'язкою на оці, якому хотілося вибрати для себе щось якнайбільше, розв'язав проблему, взувшись у баскетбольні кеди, призначені для гравців двохметрового зросту й відповідних пропорцій. Спершу, правда, він мав досить безглуздий вигляд, здавалося, що в нього на ногах величезні білі домашні капці, але це враження зникло вже через десять хвилин, коли його білі капці вкрилися багнюкою і змінили колір, і як то завжди буває в житті, всьому треба тільки дати час, який усе й поставить на свої місця. Дощ перестав, і не стало видно сліпих, які наставляли в небо роззявлені роти. Вони блукали навколо, не знаючи, чим їм зайнятися і куди приткнутися, їм байдужісінько, стояти чи ходити, у них немає іншої мети, крім добування харчів, музика для них закінчилася, ніколи ще у світі не панувала така тиша, кінотеатрами й театрами тепер користуються лише ті, хто залишився без помешкання і втратив будь-яку надію його знайти, найбільші театральні зали були вже використані для карантину, коли уряд або те, що на той час від нього залишалося, вірив у те, що білу хворобу можна зупинити інструментами й трюками, які не так давно застосовували проти жовтої пропасниці та інших заразних хвороб, але цим заходам настав кінець, і тут не знадобилася навіть пожежа. Що ж до музеїв, то болить душа і стискається серце, коли дивишся на всіх тих людей, я кажу людей, але маю на увазі всі ті картини й скульптури, перед якими не зупиняється жодна людина, щоб помилуватися ними. Чого чекають сліпі, які нині блукають по місту, ніхто не знає, можливо вони сподіваються, що нарешті винайдуть ліки проти їхньої хвороби, якщо вони досі в це вірять, але ця віра розвіялася, коли стало відомо, що хвороба не пощадила нікого, що не стало жодних очей, які могли б заглянути в лінзи мікроскопа, що спорожніли лабораторії, де бактеріям не залишилося іншого виходу, якщо вони хотіли вижити, як пожерти одні одних. Спочатку багато сліпих у супроводі родичів, які ще не втратили зору, зверталися до лікарень, але там їх зустрічали лише сліпі лікарі, які рахували сліпим пацієнтам пульс, прослуховували їх спереду та зі спини, то було все, що вони могли зробити, для цього вони ще мали слух. Потім, підштовхувані голодом, хворі, ті, які ще могли ходити, почали розбігатися з лікарень, виходили померти на вулиці, всіма покинуті й забуті, бо родини, якщо вони досі їх мали, не знали, куди вони поділися й де їх шукати, і щоб їх поховали, не досить було, щоб хтось спіткнувся об їхній труп або навіть відчув неприємний запах, труп могли закопати лише тоді, коли він загороджував якийсь прохід. Не дивно, що на вулицях з'явилося стільки собак, багато з них стали схожими на гієн, плями на їхніх шкурах нагадують плями на розкладених трупах, вони бігають вулицями, тягаючи частини людського тіла, переважно задні, й ніби бояться, що мерці, пожерті й не пожерті, оживуть, щоб помститися їм за ганьбу бути пожертими й неспроможними захищатися. Яким є світ, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, й дружина лікаря відповіла, Немає різниці між зовнішнім і внутрішнім, між тим, що тут, і тим, що там, між небагатьма й багатьма, між тим, як ми живемо, і тим, як будемо жити. А люди, якими вони здаються, запитала дівчина в чорних окулярах, Люди блукають, наче привиди, бути привидом, либонь, означає мати певність, що життя існує, бо його існування підтверджується чотирма чуттями, але не мати змоги бачити його, А автомобілів тут багато, запитав перший сліпий, який ніяк не міг забути, що його машину вкрали, Ціле кладовище. Ані лікар, ані дружина першого сліпого запитань не поставили, а навіщо їм їх ставити, якщо відповіді не відрізнятимуться від попередніх. Зизоокому хлопчикові досить того, що в нього на ногах кросівки, про які він мріяв усе життя, його навіть не засмучує той факт, що він неспроможний бачити їх. Мабуть, із цієї причини він не схожий на привида. І зовсім не заслуговує на те, щоб його називали гієною, слізний пес, який ходить за дружиною лікаря, адже його приваблює не запах мертвого тіла, а погляд живих і, безперечно, зрячих очей, який вряди-годи падає на нього. Дім дівчини в чорних окулярах розташований недалеко, але до людей, які голодували протягом тижня, лише тепер повертаються сили, тому вони йдуть дуже повільно, а відпочити вони можуть лише посідавши на землю, тож не було сенсу так морочити собі голови з вибором кольорів та моделей, якщо за такий короткий час вони перетворилися на брудні лахи. Вулиця, на якій живе дівчина в чорних окулярах, не лише коротка, а й дуже вузька, тому тут немає автомобілів, проїздити по ній було можна, але тільки в одному напрямку, тому місця для паркування там не було й паркуватися було заборонено. Тому, що людей там не видно, теж не варт дивуватися, на таких вулицях удень нерідко випадають хвилини, коли ніде не видно жодної живої душі, Який номер мав твій дім, запитала дружина лікаря, Сьомий, а живу я на другому поверсі, ліворуч. Одне з вікон було відчинене, в інший час то був би певний знак, що в домі хтось є, але тепер цей знак нічого не означав. Дружина лікаря сказала, Ми не підемо всі, підемо лише ми двоє, а ви чекайте внизу. Вона побачила, що двері на вулицю висаджено, замок видертий, смужка дерева майже на всю свою довжину відкололася від однієї зі стулок. Дружина лікаря не стала про це говорити. Вона пропустила дівчину вперед, адже та знала дорогу, і їй байдуже, що сходи занурені в темряву. Підіймаючись із нервовим поспіхом, дівчина в чорних окулярах двічі спіткнулася, але визнала за ліпше посміятися з себе, Ти собі уяви, адже це сходи, по яких я раніше могла спускатися й підійматися із заплющеними очима, готові фрази завжди такі, вони не роблять різниці між тисячами відтінків сенсу, ця, наприклад, не побачила ніякої відмінності між заплющеними очима й сліпотою. На майданчику другого поверху двері, які вони шукали, були замкнені. Дівчина в чорних окулярах повела по дверях долонею, поки не натрапила на кнопку дзвінка, Світла немає, нагадала їй дружина лікаря, й ці три слова, які лише повторили те, про що всі знали, пролунали для дівчини як передвістя поганої новини. Вона постукала у двері один раз, другий, третій, третій раз кулаком з усієї сили, покликала, Матусю, таточку, але ніхто не вийшов відчинити, ласкаві частки не змогли вплинути на реальність, ніхто не вийшов, щоб їй сказати, Моя люба доню, нарешті ти повернулася додому, ми вже думали, що більш ніколи тебе не побачимо, заходь, заходь, і ця сеньйора, твоя подруга, нехай заходить, нехай вона заходить також, у помешканні в нас трохи безлад, воно давно не ремонтувалося, двері залишилися зачиненими, Там нікого немає, сказала дівчина в чорних окулярах, і, прихилившись до дверей, гірко заплакала, притуливши голову до схрещених ліктів, так ніби всім своїм тілом розпачливо благала змилосердитися над нею, схоже, ми не досить обізнані з усіма складностями людського духу, й тому можемо здивуватися, що так любить своїх батьків, не можучи втриматися від гострих виявів свого болю, дівчина з такими легкими поглядами на життя, хоч зовсім недавно ми вже стверджували, що немає ніякого взаємозв'язку між першим і другим. Дружина лікаря хотіла б її втішити, але що вона могла їй сказати, адже вони вже знали, що люди тепер рідко надовго залишаються у своїх домівках, це, по суті стало неможливим, Запитаймо в сусідів, якщо знайдемо бодай одного, запропонувала вона, Атож, запитаймо, погодилася дівчина в чорних окулярах, але жодної надії не прозвучало в її голосі. Вони почали з того, що постукали в протилежні двері на цьому ж таки майданчику, але там також ніхто не відповів. На вищому поверсі обоє дверей були відчинені. Помешкання були пограбовані, шафи на одяг порожні, там, де зберігається їжа, не видно було навіть сліду від неї. Схоже, люди заходили сюди зовсім недавно, група блукальців, на яких тепер перетворилися майже всі, бо всі тепер швендяють із дому в дім, з однієї порожнечі в іншу. Вони опустилися на перший поверх, дружина лікаря постукала кісточками пальців у найближчі двері, запала очікувальна тиша, потім хрипкий голос із недовірою запитав, Хто там, і дівчина в чорних окулярах відповіла, Це я, ваша сусідка з другого поверху, я шукаю своїх батьків, може, ви знаєте, де вони є, що з ними сталося. У помешканні зачовгали кроки, двері відчинилися, і вийшла неймовірно худа бабуся, лише шкіра та кості, з довжелезним і заплутаним сивим волоссям. Неймовірно огидний нудотний сморід вилетів із помешкання й примусив відступити обох жінок. Бабуся витріщила очі, вони були в неї зовсім білі, Я нічого не знаю про твоїх батьків, по них приїхали наступного дня по тому, як забрали тебе, я тоді ще не втратила зір, Хтось іще в будинку живе, Вряди-годи я чую, як хтось підіймається сходами, але це люди чужі, що приходять сюди спати, на одну ніч, А де тепер мої батьки, Я тобі вже сказала, що нічого про них не знаю, А ваш чоловік, ваш син і ваша невістка, їх теж забрали, А чому не забрали вас, Бо я заховалася, Де, Уяви собі, у твоєму помешканні, А як ви змогли туди увійти, Чорним ходом, я піднялася туди по зовнішній пожежній драбині, розбила скло й відчинила двері ізсередини, ключ стримів у замку, А як же вам пощастило жити відтоді самій-одній у своєму домі, запитала дружина лікаря, Тут є хтось іще, стрепенулася від несподіванки бабуся, крутячи головою, Це моя подруга, вона з тієї групи, яка мене супроводжує, пояснила дівчина в чорних окулярах, І справа не тільки в тому, щоб жити самій-одній, як ви змогли добувати собі їжу протягом усього цього часу, продовжила свої розпитування дружина лікаря, Я не така дурна, якою здаюся, зуміла пристосуватися, Якщо не хочете розповісти, не розповідайте, я запитала лише з цікавості, А чого б і не розповісти, розповім, насамперед я обшукала всі приміщення в домі, зібрала всю їжу, що там залишилася, ту, яка почала псуватися, з'їла відразу, іншу приберегла, Ви ще маєте якісь рештки, запитала дівчина в чорних окулярах, Ні, та їжа вже закінчилася, відповіла стара з несподіваним спалахом недовіри в її білих очах, хоч це тільки словесна формула, яка вживається в подібних ситуаціях, не маючи строгого значення, бо очі, те, що ми називаємо очима, не мають ніякого виразу, незалежно від того, чи вони зрячі, чи сліпі, чи навіть видерті з очниць, вони завжди залишаються інертними, усю вагу красномовства й риторики беруть на себе повіки, вії і навіть брови, проте вся слава дістається очам, Тоді з чого ви живете тепер, запитала дружина лікаря, Смерть ходить вулицями, але на подвір'ях, біля будинків, життя ще не закінчилося, загадково відповіла стара, Що ви маєте на увазі, На подвір'ях є капуста, є кролі, є кури, є також квіти, але квіти не їдять, І як ви всім цим харчуєтесь, Коли як, іноді зрізаю кілька капустин, іноді, іноді ріжу кроля або курку, А як їх їсте — сирими, Спочатку я розпалювала вогнище, а потім призвичаїлася до сирого м'яса, а качани капусти солодкі, тож думаю дочка моєї матері не помре. Вона відступила на два кроки, майже стала невидима в темряві, яка панувала в домі, лише її білі очі блищали, і сказала звідти, Якщо хочеш зайти у своє помешкання, заходь, я тобі покажу, як туди увійти. Дівчина в чорних окулярах хотіла сказати, що ні, не треба, дякую, мені немає сенсу туди заходити, якщо моїх батьків там немає, але зненацька їй захотілося побачити своє помешкання, побачити своє помешкання, яка дурниця, адже я сліпа, але принаймні провести долонями по стінах, по покривалу ліжка, по подушці, на якій спочивала моя шалапутна голова, по меблях, можливо, на комоді досі стоїть ваза з квітами, про яку вона згадала, якщо стара не збила її на підлогу, розлючена тим, що нічого не знайшла тут поїсти. Вона сказала, Якщо дозволите, то я скористаюся з вашої пропозиції, це велика ласка з вашого боку, Прошу, заходь, але пам'ятай, що ніякої їжі ти там не знайдеш, а ту крихту, яку я маю, я бережу для себе, та вона тобі й не смакуватиме, до сирого м'яса треба звикнути, Не турбуйтеся, їжу ми маємо, Ну якщо ви справді маєте їжу, то у плату за мої послуги залиште трохи й мені, Ми вам залишимо, не турбуйтеся, сказала дружина лікаря. Вони вже пройшли коридор, і сморід став нестерпним. У кухні, тьмяно освітленій зовнішнім світлом дня, на підлозі валялася шкурка кроля, куряче пір'я, кістки, а на столі, у брудній та-рілці, вимазаній засохлою кров'ю, лежали шматки невпізнаванного м'яса, здавалося, пережовані вже кілька разів. А чим ви годуєте кролів і курей, запи-тала дружина лікаря, Капустою, травою, недоїдками, сказала стара, Недоїдками чого, А чого завгодно, м'яса також, Ви ж не станете розповідати нам, що кури та кролі їдять м'ясо, Кролі ще не їдять, але кури дзьобають його залюбки, тварини, вони, як люди, до всього звикають. Стара пересувалася впевнено, не спотикаючись і не наштовхуючись на речі, відсунула з дороги крісло, так ніби його бачила, потім показала на двері, що виходили на зовнішні пожежні сходи, Підіймайтеся цими сходами, сказала стара, але обережно, поручні там поржавіли й дуже розхитані, А як же двері, запитала дівчина в чорних окулярах, Двері відчинені, їх треба тільки штовхнути, а ключ ось він, у мене, Він мій, хотіла сказати дівчина, але в ту саму мить подумала, що цей ключ зовсім їй не потрібен, бо якщо батьки, або хтось із них, забрали ключі від парадного входу, то не стане ж вона просити цю стару щоразу, коли їй треба буде або увійти до свого помешкання або вийти з нього. Вона відчула, як серце їй стислося, чи тому, що вона збиралася увійти у свій дім, чи тому що знала, батьків вона там не знайде, чи ще чомусь. Кухня була чиста й прибрана, навіть пилюки на меблях накопичилося не так багато, ось вам ще одна з переваг дощової погоди, крім того, що дощ щедро поливає капусту й траву, і справді, садочок біля будинку, побачений згори, здався дружині лікаря сельвою в мініатюрі. Невже кролі й справді бігають там на волі, запитала вона себе, звичайно ж, ні, вони й далі живуть у крольчатниках, чекаючи, поки рука сліпої жінки простягне їм пучок капустяного листя, а потім схопить за вуха й витягне назовні, хоч як хвицай ногами, тоді як друга рука підготує удар наосліп, що зламає йому хребці під самим черепом. Пам'ять дівчини в чорних окулярах провела її по квартирі, як і стара з нижнього поверху, вона не наштовхувалася на меблі й не спотикалася, батьківське ліжко було незастелене, певно, їх забрали рано-вранці, вона сіла там і заплакала, дружина лікаря сіла поруч із нею й сказала, Не плач, а що вона ще могла сказати, який сенс могли мати сльози, якщо весь світ утратив сенс. У квартирі дівчини на комоді стояла скляна ваза з уже засохлими квітами, вода випарувалася, туди потяглися сліпі руки, пальці доторкнулися до мертвих пелюсток, яким слабким стає життя, якщо не підтримувати його. Дружина лікаря відчинила вікно й подивилася на вулицю, там вони всі сиділи на землі, терпляче чекаючи, лише слізний собака підняв голову, його тонкий слух повідомив його, що на нього хтось дивиться. Небо, знову покрите хмарами, почало темнішати, надходила ніч. Вона подумала, що сьогодні їм не треба шукати притулку для спання, вони заночують тут, Бабусі не дуже сподобається, якщо ми всі пройдемо через дім, промурмотіла вона. У цю мить дівчина в чорних окулярах доторкнулася до її плеча і сказала, Ключі стримлять у замковій шпарині, вони їх не забрали. Що ж, принаймні цю проблему, якщо йдеться про проблему, розв'язано, не треба буде випробовувати терпіння старої з нижнього поверху, Я спущуся й покличу їх, ніч скоро настане, як добре, що принаймні сьогодні ми зможемо поспати в помешканні, під дахом, сказала дружина лікаря, Ви ляжете на ліжку моїх батьків, сказала дівчина в чорних окулярах, Побачимо потім, Тут я розпоряджаюся, це мій дім, Ти маєш слушність, ми розташуємося, як ти хочеш, дружина лікаря обняла дівчину, а тоді спустилася, щоб покликати компанію. Йдучи сходами нагору, жваво розмовляючи, вряди-годи спотикаючись, хоч їм було ясно сказано, Кожен прогін тут має по десять сходинок, вони нагадували людей, які йдуть у гості. Слізний собака йшов за ними, так ніби ходив за ними протягом усього свого життя. Дівчина в чорних окулярах стояла на майданчику сходів і дивилася вниз. Так уже повелося, що хазяїн дому завжди виходить подивитися, хто до нього завітав, і якщо це друзі, то кинути їм слова привітання, а в цьому випадку непотрібні були й очі, щоб знати, хто наближається, Заходьте, заходьте, розташовуйтеся зручніше. Стара з першого поверху подивилася в замкову шпарину, подумала, що це одна з тих банд, які приходять ночувати, у цьому вона не дуже помилилася, й запитала, Хто там ще, й дівчина в чорних окулярах відповіла їй згори, Це мої друзі, стара дещо розгубилася, як то дівчина змогла вийти на майданчик сходів, відразу зрозуміла й розгнівалася на себе, чо

у вона відразу не здогадалася знайти й забрати ключі від вхідних дверей і вийшло так, ніби вона втратила право власності на дім, у якому вже кілька місяців була єдиною мешканкою. Вона не знайшла іншого способу вилити своє роздратування, як сказати, відчинивши двері, Ви обіцяли мені дати їжу, глядіть, не забудьте. А що ні дружина лікаря, ні дівчина в чорних окулярах, одна заклопотана тим, щоб провести тих, які підіймалися сходами, а друга, щоб прийняти їх, їй нічого не відповіли, то вона з люттю викрикнула, Ви мене чули, і зробила це вкрай невчасно, бо слізний собака, який у ту мить саме проходив повз неї, загавкав так гучно, що всі сходи задвигтіли від його гавкання, і це справило чудодійний ефект, стара зойкнула від переляку й зникла у своєму помешканні, миттю зачинивши за собою двері, Хто та відьма, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, ми так говоримо тоді, коли лінуємося подивитися на себе самих, пожив би він стільки, скільки пожила ця бабуся, тоді ми подивилися б на поки він зумів би зберегти свої цивілізовані манери. Їжу вони мали тільки ту, яку принесли в пластикових мішках, воду довелося витрачати надзвичайно ощадливо, буквально по краплині, з освітленням пощастило, у буфеті на кухні знайшлися дві свічки, які зберігалися там на випадок проблем з електроенергією, і дружина лікаря засвітила їх лише для власного задоволення, бо інші світла не потребували, вони вже бачили світло у власних головах, таке сильне, від якого осліпли. Більше нічого в них не було, але й з цим вони влаштували справжнє сімейне свято, з тих рідкісних, де все, що належить одному, належить усім. Перш ніж посідали за стіл, дівчина в чорних окулярах та дружина лікаря спустилися на нижній поверх, щоб виконати прохання, а якщо висловитися точніше, то задовольнити вимогу або заплатити натурою за дозвіл пройти крізь митницю, розташовану на першому поверсі. Стара зустріла їх бурчанням і наріканнями, клятий пес, від зубів якого вона ледве врятувалася, а то він би її зжер, Вам треба мати багато їжі, щоб прогодувати такого великого звіра, натякнула вона, ніби сподівалася цим докірливим зауваженням розбудити в двох жінок те, що ми називаємо докорами сумління, й вони скажуть одна одній, а й справді, хіба це по-людському дозволити, щоб нещасна бабуся померла з голоду, тим часом як брутальний звір жертиме від пуза. Проте дві жінки не піднялися знову нагору, щоб принести їй іще їжі, бо й так вони їй уже дали дуже щедру порцію, якщо ми візьмемо до уваги надзвичайно важкі обставини нинішнього життя, й цілком несподівано бабуся з нижнього поверху це зрозуміла, зрештою не така вже лиха, якою здавалася, вона пішла до свого помешкання й повернулася з ключем від чорного ходу, сказавши дівчині в чорних окулярах, Візьми, це твій ключ, а що їй цього здалося мало, то пробурмотіла, зачиняючи двері, Дуже дякую. Дві жінки піднялися назад, надзвичайно здивовані, що стара відьма спроможна на почуття вдячності, Вона жінка непогана, проте коли залишилася сама-одна, розум їй трохи скаламутився, промовила дівчина в чорних окулярах, схоже особливо не замислюючись про те, що каже. Дружина лікаря нічого їй не відповіла, вона вирішила перенести їхню розмову на пізніше, і коли всі інші вже полягали, й дехто заснув, а вони обидві сиділи на кухні, наче мати й дочка, які набираються сил, щоб завершити прибирання в домі, дружина лікаря запитала, І що ти збираєшся робити тепер, Нічого, залишуся тут і чекатиму, коли повернуться мої батьки, Сама-одна й сліпа, До сліпоти я вже звикла, А до самотності, Муситиму звикнути й до самотності, моя сусідка з нижнього поверху також живе сама-одна, Невже ти хочеш перетворитися на таку, як вона, й годуватися капустою та сирим м'ясом, поки вистачить, у цих багатоквартирних будинках, схоже, ніхто більше не живе, ви тут будете лише вдвох і зненавидите одна одну від страху, що їжа скоро закінчиться, кожен шматок, який дістанеться одній із вас, треба буде вихопити з рота другої, ти не бачила цієї нещасної жінки в її помешканні, ти лише чула запах, то я тобі скажу, що навіть у тій божевільні, де ми жили, не було так гидко, Раніше чи пізніше ми всі станемо такими, як вона, а потім усім настане кінець, життя більше не буде, Але поки що ми живемо, Послухай-но, ти знаєш набагато більше, ніж я, супроти тебе я невігласка, але я думаю, що ми вже мертві, ми сліпі тому, що ми мертві, або як хочеш, я скажу це по-іншому, ми мертві тому, що ми сліпі, це одне й те саме, Я ще спроможна бачити, На щастя для тебе, на щастя для твого чоловіка, для мене, для інших, але ти не знаєш, чи вдасться тобі зберегти зір, а якщо ти його втратиш, то станеш такою, як і всі, й усі ми закінчимо так само, як наша сусідка знизу, Сьогодні — це сьогодні, завтра буде завтра, я сьогодні несу на собі відповідальність, а не завтра, коли я можу осліпнути, Відповідальність за що, Відповідальність за те, що я зберегла зір, коли інші втратили його, Ти не можеш доглядати або годувати всіх сліпих на світі, Я мусила б, Але ти не можеш, Я допомагатиму тим, хто перебуває в зоні моєї досяжності, Я знаю, ти це робиш, бо якби не ти, я, певно, була б уже нежива, І тепер я не хочу, щоб ти померла, Я мушу тут залишитися, це мій обов'язок, тут мій дім, я хочу, щоб мої батьки знайшли мене, коли вони повернуться, Якщо вони повернуться, ти сама це сказала, треба буде ще з'ясувати, чи вони залишилися твоїми батьками, Я тебе не розумію, Ти сказала, що твоя сусідка знизу була непоганою людиною, Бідолашна, Бідолашні твої батьки, бідолашна ти, коли ви зустрінетеся, сліпі на очі й сліпі на почуття, бо ті почуття, якими ми жили і які нам допомагали бути такими, як ми були, були почуттями людей зрячих, у незрячих почуття будуть зовсім іншими, ми не знаємо, як саме вони зміняться і якими будуть, ти сказала, ми мертві тому, що сліпі, й ти мала рацію, Ти любиш свого чоловіка, Так, як саму себе, але якщо я осліпну, якщо після того, як осліпну, перестану бути тією людиною, якою я була, не знаю, чи зможу я тоді любити його і якою любов'ю, У нашому минулому житті також були сліпі, їх було порівняно мало, почуття, притаманні людям, були почуттями тих, хто бачить, тому сліпі жили почуттями чужими, не почуттями сліпих, якими вони були, а тепер нові почуття, що народжуються — це автентичні почуття сліпих, і ми ще перебуваємо на самому початку, ми досі живемо тими почуттями, які в нас були, але не треба мати очей, аби відчути, як змінюється наше життя, якби одного дня мені сказали, що я вб'ю людину, я глибоко образилася б, а проте я вбила її, А що ти хочеш тоді від мене, Ходімо зі мною, ходімо в наш дім, А як же інші, Те, що стосується тебе, стосується і їх, але тебе я люблю особливо, Чому, Я сама себе запитую, чому, можливо тому, що ти стала мені як сестра, а можливо тому, що мій чоловік ліг із тобою, Пробач, Це не злочин і пробачення не потребує, Ми смоктатимемо з тебе кров, житимемо як паразити, Паразитів не бракувало й тоді, коли ми жили, а щодо крові, то має ж вона бути для чогось потрібна, а не лише підтримувати тіло, в якому вона циркулює, а зараз ходімо спати, бо завтра для нас почнеться нове життя. Нове життя чи те саме. Зизоокий хлопчисько, коли прокинувся, захотів у нужник, його шлунок геть розладнався, певно, не вся їжа пішла йому на користь, але тут-таки з'ясував, що зайти туди неможливо, либонь, стара з нижнього поверху ходила в усі нужники багатоквартирного будинку й довела їх до такого стану, що користуватися ними стало неможливо, але досі про це ніхто не знав, бо завдяки унікальній випадковості нікому із сімох людей не захотілося вчора очистити шлунок, перед тим як вони полягали спати. Сьогодні ж у всіх з'явилося таке бажання, а найдужче в бідолашного хлопчиська, який більше не міг терпіти, бо хоч нам і не хочеться визнавати, проте ці брудні реальності життя не можна цілком пропустити в будь-якій розповіді, бо якщо живіт не турбує, то кожен має ідеї, кожен, наприклад, готовий дискутувати, чи існує пряма залежність між очима та почуттями, й чи почуття відповідальності природно виникає лише в тієї людини, яка має добрий зір, та коли в животі виникає гострий біль, коли тіло починає підпирати, й воно перестає нам коритися, ось тоді й стає видно, якими тваринами ми все-таки є, У садочок, вигукнула дружина лікаря, й вона мала слушність, бо якби не було так рано, то ми вже зустріли б там сусідку з нижнього поверху, й час уже забути про принизливу манеру називати її бабусею, вона вже була б там, навпочіпки й оточена курми, а хто запитав би, до чого там кури, то він вочевидь не знайомий із повадками цієї птиці. Ухопившись за живіт, із допомогою дружини лікаря, зизоокий хлопчик, долаючи біль і тривогу, спустився сходами, він і так, бідолашний, тримався довго, але на останніх сходинках сфінктер не витримав внутрішнього тиску, й наслідки ви можете собі уявити. Тим часом п'ятеро інших спустилися, як могли, по пожежній драбині — пожежа й справді гуготіла в їхніх животах — і якщо після їхнього життя в карантині вони ще зберегли крихту сором'язливості, то тут їй настав кінець. Розбігшись по садочку, стогнучи від перенапруги, страждаючи від решток непотрібного сорому, вони зробили те, що мали зробити, тут-таки була й дружина лікаря, але вона плакала, дивлячись на них, на свого власного чоловіка, на першого сліпого і його дружину, на дівчину в чорних окулярах, на старого з чорною пов'язкою на оці, на хлопчиська, вона бачила, як вони розкарячилися в траві, між голівками капусти, з курми за компанію, слізний собака теж товаришив їм тут. Вони підтерлися, як могли, мало й погано, жмутиками трави, уламками цегли й черепиці, усім, що трапилося їм під руку, але світ іще не бачив більш незручної заміни. Вони знову піднялися по пожежній драбині, цього разу сусідка з нижнього поверху не з'явилася, щоб запитати, хто вони такі, звідки прийшли, куди йдуть, вона ще спала після несподівано доброї вечері, й коли вони увійшли до помешкання, то спочатку не знали, про що говорити, потім дівчина в чорних окулярах сказала, що вони не можуть залишатися в такому стані, води, щоб помитися, і справді немає, дощ, на превеликий жаль, сьогодні не лив із неба потоками, як учора, а то б вони знову спустилися в садочок, але тепер голі й без усякого сорому, й підставили б голову та плечі під щедру воду з неба, відчули б, як вона збігає їм по спині, по грудях, по ногах, могли б набрати її в нарешті чисті долоні й погамувати жорстоку спрагу, свою чи когось іншого, а може навіть, доторкаючись губами до тіла, розбудили б у собі й іншу спрагу. Дівчину в чорних окулярах, як уже не раз зазначалося, якщо щось і приведе до згуби, то це надмір уяви, про що непогано їй було б пам'ятати в такій ситуації, як ця — трагічна, гротескна, розпачлива. Та попри все це їй не були чужі й деякі практичні почуття, що вона й довела, спочатку понишпоривши у власній спальні, а потім і в спальні своїх батьків, і видобувши звідти кілька рушників та простирадел, Підітремося поки що цим, сказала вона, і краще так, аніж ніяк, і немає сумніву, то була вдала думка, бо коли сіли снідати, то відчули себе зовсім іншими людьми. За столом дружина лікаря виклала свої думки, Настала та мить, коли ми повинні вирішити, що нам робити далі, я переконана, що всі люди осліпли, принаймні так поводяться всі ті, кого я досі бачила, немає води, немає електрики, припинилося постачання чим би то не було, навколо панує справжній хаос, Цікаво, а уряд існує, запитав перший сліпий, Не думаю, а якщо й існує, то це уряд сліпих, який хоче управляти сліпими, але навіть не намагається щось організувати, Тоді в нас немає майбутнього, сказав старий із чорною пов’язкою на оці, Не знаю, чи є в нас майбутнє, зараз набагато важливіше вирішити, як нам жити в цьому теперішньому, Без майбутнього теперішнє не має глузду, воно ніби й не існує, Може бути, що людство якось пристосується жити без очей, але тоді воно перестане бути людством, результат ми бачимо, хто з нас тепер є тією людиною, якою він був раніше, ось я, наприклад, убила людину, Ти вбила людину, налякано запитав перший сліпий, Так, я вбила того, хто був головним у другому крилі, я встромила йому ножиці в горлянку, Ти його вбила, щоб помститися за нас, помститися за жінок, ти справжня жінка, сказала дівчина в чорних окулярах, а справедлива помста — це річ людська, якби жертва не мала права вбити свого ката, правосуддя не існувало б, Не існувало б і людства, додала дружина першого сліпого, Повернімося до головного, сказала дружина лікаря, якщо ми й далі триматимемося разом, можливо, нам пощастить вижити, а якщо розділимося, то маса нас поглине й розтопче, Ти ж розповідала, що існують організовані групи сліпих, зауважив лікар, це означає, що люди винаходять нові способи жити, тож нас не обов'язково розтопчуть, як ти передбачаєш, Я не знаю, до якої міри вони справді організовані, бо я бачила тільки, що вони шукають їжу й місце де заночувати, ото й усе, Ми повертаємося до стану первісної орди, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, з тією тільки різницею, що нас не кілька тисяч чоловіків і жінок посеред неозорої й неторканої природи, а мільярди у спаскудженому та виснаженому світі, До того ж, у світі сліпому, докинула дружина лікаря, коли стане важко добувати воду та їжу, то найімовірніше, ці групи розпадуться, кожен почне думати, що самому-одному йому пощастить вижити краще, не треба буде ділитися з іншими, усе, що вдасться роздобути, належатиме йому й більше нікому, Кожна така група повинна мати керівника, когось такого, хто командує й організує, нагадав перший сліпий, Можливо, але в цьому випадку сліпими будуть і ті, хто керує, і ті, ким керують, Ти не сліпа, сказала дівчина в чорних окулярах, тому цілком природно, що ти маєш керувати й організовувати, Я не керую, намагаюся організувати те, що можу, я лише ті очі, яких у вас уже нема, Ти щось подібне до природного вождя, царя з очима у краю сліпих, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, Якщо так, то користуйтеся моїми очима, поки вони існуватимуть, тому я пропоную, щоб замість розійтися по своїх квартирах, я до себе, ти до себе, ми жили й трималися разом, Ми можемо залишитися тут, сказала дівчина в чорних окулярах, У нас більше місця, сказав перший сліпий, Якщо наше помешкання хтось уже не захопив, нагадала йому дружина, Коли туди прийдемо, то побачимо, якщо так, то повернемося сюди, або підемо до вас, або до тебе, додав він, звертаючись до старого з пов'язкою на оці, а той йому відповів, У мене власної домівки нема, я жив сам-один у найнятому помешканні, А родини в тебе нема, запитала дівчина в чорних окулярах, Нема нікого, Ані дружини, ані дітей, ані братів і сестер, Анікогісінько, Якщо мої батьки не повернуться, то я буду така сама самотня, як і ти, Я житиму з тобою, сказав зизоокий хлопчик, але не додав, Якщо моя мати не повернеться, він не поставив цієї умови, дивна поведінка, а може, не така й дивна, молоді люди легко звикають до чого завгодно, усе життя в них попереду, То що ви вирішили, запитала дружина лікаря, Я піду з вами, сказала дівчина в чорних окулярах, лише попрошу тебе, аби бодай один раз на тиждень ти приводила мене сюди, раптом мої батьки все ж таки повернуться, Залиш ключі сусідці з нижнього поверху, У мене й справді немає іншої ради, вона не може наробити тут більше шкоди, ніж уже наробила, Перепсує тут усе, Після того як я тут побувала, може, й не стане нічого псувати, Ми також підемо з вами, сказав перший сліпий, але нам хотілося б якомога скоріше побувати у власному домі, подивитися, що там сталося, Ми підемо туди, звичайно ж, Заходити до мене немає сенсу, я вже вам розповів, де я жив, Житимеш у нас, Гаразд, але з однією умовою, на перший погляд може здатися дивним, що людина ставить умови тому, хто робить їй ласку, проте старі люди часто бувають такими, чого вони не знаходять у часі, те добирають гординею, То яка ж твоя умова, запитав лікар, Коли я перетворюся для вас на непосильний тягар, то прошу, щоб ви мені це сказали, а якщо з дружби або співчуття ви вирішите змовчати, то сподіваюся, я збережу ще досить глузду в голові, аби зробити те, що я муситиму зробити, А що ти муситимеш зробити, запитала дівчина в чорних окулярах, Відійти, віддалитися, зникнути, як раніше робили слони, останнім часом вони нібито так уже не роблять, а колись жоден із них не хотів дожити до старості, Ти ж не слон, Але й не людина, в точному розумінні цього слова, А надто тоді, коли починаєш мислити, як дитина, відповіла дівчина в чорних окулярах, і розмова на цьому закінчилася. Пластикові мішки стали значно легшими, аніж тоді, коли дружина лікаря їх сюди принесла, та воно й не дивно, адже сусідка з першого поверху також до них приклалася, причому двічі, уперше вчора ввечері, й сьогодні, щоб піддобритися до бабусі, чий характер уже вам відомий, їй також залишили трохи їжі, коли передавали їй ключі, й попросили, щоб вона зберегла їх, доки з'являться їхні законні власники, та й слізний пес одержав свою пайку, бо тільки кам'яне серце могло б дивитися байдуже в ті благальні очі, а до речі, куди подівся собака, бо в домі його немає, у двері він не виходив, то ж він міг бути лише в садочку, дружина лікаря хотіла в цьому переконатися, і справді, він був там, пожираючи курку, його напад був таким блискавичним, що бідолашна птаха не встигла навіть подати сигнал тривоги, бо якби стара з першого поверху мала очі або порахувала своїх курей, то невідомо, яка лють її опанувала б і яка доля чекала б на ключі, що їх їй передали. Між усвідомленням того, що він скоїв злочин і що людська істота, яку він узявся охороняти, пішла геть, слізний пес вагався лише одну мить, після чого швиденько вирив у землі ямку, й перш ніж бабуся з першого поверху вийшла на майданчик пожежних сходів, щоб з'ясувати причину шуму, який проник у дім, він зарив у землю кістяк курки, приховавши свій злочин, а докори сумління відклавши на потім. Слізний пес помчав сходами вгору, зачепивши, мов подих вітру, спідницю старої, що навіть не помітила, яка небезпека їй загрожувала, й улігся поруч із дружиною лікаря, повідомивши про свій подвиг дзвінким гавкотом. Бабуся з першого поверху, почувши цей лютий гавкіт, стурбувалася, хоч ми й знаємо, що запізно, за безпеку своїх пернатих, і, задерши голову вгору, крикнула, Не відпускайте цього собаку, він подушить моїх курей, Не турбуйтеся, відповіла їй дружина лікаря, наш собака не голодний, і ми зараз звідси йдемо, Уже зараз, перепитала стара, і в її голосі прозвучало щось подібне до жалю, так ніби вона хотіла, щоб її зрозуміли зовсім по-іншому, наприклад, Ви залишаєте мене тут саму-одну, проте не сказала більше ні слова, і її, Вже зараз, не потребувало відповіді, люди черстві серцем також спроможні засмучуватися, й ця бабуся була така засмучена, що навіть не відчинила двері, щоб попрощатися з невдячними, яких вона впустила у свій дім. Вона чула, як вони спускаються сходами й розмовляють одне з одним, Обережно, не спіткнися, Поклади руку мені на плече, Тримайся за поручні, слова, які за подібних ситуацій промовляють завжди, а надто тепер, у світі сліпих, проте їй здалося дивним почути, як одна з жінок сказала, Тут стало так поночі, що я нічого не бачу, те що сліпота цієї жінки не була білою, вже дивувало, але чому для неї стало поночі й чому в темряві вона не могла нічого бачити, що могли означати ці її дивні слова. Стара спробувала замислитися над ними, але голова відмовилася їй служити, й тому вона сказала самій собі, Либонь, я щось недочула. Уже на вулиці дружина лікаря згадала те, що в неї вихопилося, їй треба приділяти більше уваги тому, що вона каже, вона могла рухатися, як зряча, Проте розмовляти я маю право лише, як сліпа, подумала вона. Коли вийшли на тротуар, вона поставила своїх друзів у два ряди по троє, у перший поставила чоловіка й дівчину в чорних окулярах, а посередині між ними зизоокого хлопчика, у другий — старого з чорною пов'язкою на оці й першого сліпого, кожного обабіч другої жінки. Вона хотіла, щоб усі були близько від неї, тому не стала шикувати їх у ненадійну вервечку, бо вервечка в будь-яку мить може порватися, для цього досить буде наштовхнутися на численніший або брутальніший гурт людей, це як на морі пароплав розтинає надвоє човна, що трапився йому назустріч, відомі наслідки таких інцидентів, катастрофа, розбите судно, потоплені люди, марні крики про допомогу, а пароплав уже пішов далеко вперед, люди на ньому навіть не помітили катастрофи, так може статися й тут, один сліпий там, інший там, затягнуті в безладні потоки інших сліпих, як хвилі на морі, що не зупиняються й не знають, куди вони котяться, а дружина лікаря не знатиме, за кого першого хапатися, за чоловіка чи, може, зизоокого хлопчика, але під загрозою втратити дівчину в чорних окулярах і старого з чорною пов'язкою на лобі, який може опинитися надто далеко від неї у своїй подорожі до кладовища слонів. Тому вона обв'язала всіх і себе саму мотузкою, яку сплела з подертого на смужки простирадла, коли інші спали, Не хапайтеся за мене, сказала вона, хапайтеся за мотузку й тримайтеся за неї з усієї сили, не відпускайте її, хоч би там що сталося. Не йдіть надто близько одне до одного, щоб не спотикатися, але не втрачайте контакту зі своїми сусідами, лише один із них міг не клопотати собі голову цими новими правилами тактики пересувння по вулиці, а саме зизоокий хлопчик, який ішов посередині, захищений з усіх боків. Ніхто з наших сліпих не поцікавився, як пересуваються та плавають у сліпому морі інші групи, чи там теж прив'язуються одне до одного, за подібної чи інших ситуацій, але відповідь на таке запитання, якщо воно виникне, здобути легко, досить тільки подивитися, якщо ти маєш таку можливість, на будь-яку з груп, крім тих, які з причин для них, певно, важливих, проте нам невідомих, об'єднуються тісніше, ніж усі інші, й ти побачиш, що протягом дня вони одних учасників втрачають, а інших набувають, бо постійно хтось відбивається від гурту і зникає в загальному натовпі, інший під дією земного тяжіння до нього притягується, іноді його приймають до товариства, іноді — ні, залежно від того, що він приносить із собою. Бабуся з першого поверху повільно відчинила вікно, вона не хоче, аби хтось довідався про її сентиментальну слабкість, проте з вулиці вже не долинає ніякого шуму, вони вже пішли, покинули це місце, де майже ніхто не буває, стара має бути задоволена, адже їй не треба буде ні з ким ділитися своїми курми та кролями, вона має радіти цьому, але чомусь не радіє, з її сліпих очей падають дві сльозинки, уперше вона запитала себе, чи є якийсь сенс жити далі. Відповіді вона не одержала, відповіді не завжди надходять тоді, коли вони потрібні, й часто буває так, що чекання відповіді і є єдиною можливою відповіддю. Та дорога, яку вони обрали, проходила за два квартали від будинку, в якому старий із чорною пов'язкою на оці наймав свою парубоцьку квартиру, але вони вирішили туди не заходити, їжі там не було, одягу він не потребував, книжки був неспроможний читати. Вулиці були заповнені сліпими, які йшли на пошуки чогось їстівного. Вони заходили до крамниць із порожніми руками, із порожніми руками здебільшого й виходили, після чого сперечалися між собою, чи варто й далі залишатися в цьому кварталі, чи ліпше піти на розвідку в інші частини міста, велика проблема полягає в тому, що так як стоять справи, а стоять вони вкрай кепсько — питної води немає, електрики немає, газовими балонами, в яких іще залишився газ, користуватися небезпечно, бо можна влаштувати пожежу в помешканні — готувати їжу неможливо, навіть якби ми знали, де шукати сіль, оцет, приправи, щоб приготувати страву, бодай віддалено схожу на ті, які ми їли раніше, та що там говорити про приправи, ми були б цілком задоволені просто зваривши овочі, якби вони в нас були, те саме можна сказати й про м'ясо, адже крім неодмінних кролів і курей, можна було б використати також собак і котів, якби вони дозволили себе зловити, та оскільки досвід — справжній учитель життя, навіть ці тварини, колись домашні, навчилися не довіряти ласкавим словам, тепер вони полюють зграями і зграями захищаються, щоб не бути впольованими, а що, завдяки Богові, вони не втратили зір, то вони значно ефективніше, аніж люди, вміють захищатися, а як треба, то й нападати. Усі ці обставини та міркування привели сліпих до висновку, що найкращою їжею для людей є консерви, й не лише тому, що в більшості випадків вони вже приготовлені, готові до споживання, а й тому, що їх легко переносити й легко ними користуватися. Звичайно, на всіх бляшанках, пляшках та на різних упаковках, де зберігається продукція, яка швидко псується, стоять дати, після яких її споживання не рекомендується, а іноді стає небезпечним, але народна мудрість не забарилася випустити в обіг безвідповідальне прислів'я, певною мірою симетричне іншому, яке перестали вживати і яке проголошувало, якщо очі не бачать, то серце не відчуває, тепер стали казати, якщо очі не бачать, то шлунок радіє, тому люди й почали їсти стільки гидоти. Йдучи на чолі своєї групи, дружина лікаря подумки стала підбивати баланс їжі, яка ще збереглася в пластикових мішках, вистачить ще на одну трапезу, якщо собаці не давати, але, схоже, він зуміє прогодуватися власними засобами, тими самими, які так йому допомогли схопити курку за шию й урвати їй і голос, і життя. У них удома, якщо пам'ять її не зраджує і якщо ніхто туди не проник, зберігається чималий запас консервів, якого надовго вистачило б для подружжя, але сім ротів прикінчать його дуже скоро, навіть якщо вдатися до суворої економії. Завтра їй доведеться знову навідатися на склад супермаркету, вона має вирішити чи йти їй самій, чи попросити чоловіка, щоб він її супроводжував, чоловіка або першого сліпого, який молодший і спритніший, тут їй доведеться обирати між можливістю принести більше їжі і швидкістю дій, яка, не забуваймо, може включати в себе необхідність утікати від переслідування. Багнюка на вулицях, схоже, збільшилася вдвічі від учорашнього дня, людські екскременти, перетворені вчорашньою зливою на кашу, і які тепер обліплюють чоботи тих чоловіків і жінок, які тут проходять, насичують атмосферу бридким смородом, схожим на густий туман, крізь який можна пробитися, лише доклавши чималих зусиль. На оточеному деревами майдані з пам'ятником у центрі зграя собак пожирала чоловіка. Певно, він помер зовсім недавно, його члени ще не задубіли, й собаки обгризали кістки, відриваючи від них зубами шматки м'яса. Крук стрибав навколо, чекаючи тієї миті, коли й він зможе поживитися тим падлом. Дружина лікаря відвела очі, але було пізно, блювотиння невтримно піднялося з її нутрощів, і вона виблювала двічі, тричі, почуваючи себе так, ніби її власне, ще живе тіло шматували інші собаки, її опанував такий розпач, що захотілося лягти й померти прямо тут. Чоловік запитав, Що з тобою, інші, з'єднані мотузкою, наблизилися, відчувши раптовий страх, Що сталося, Напевне з'їла щось протухле, А от у мене все гаразд, І в мене. їм пощастило, вони тільки відчувають збуджене гарчання собак, раптове й сердите каркання крука, у штовханині один із собак укусив його за крило, випадково, без злого наміру, і тоді дружина лікаря сказала, Пробачте мені, я не могла втриматися, тут неподалік собаки пожирають іншого собаку, Вони пожирають нашого собаку, запитав зизоокий хлопчик, Ні, наш собака, як ти його називаєш, живий, він туди наблизився, але не приєднався до них, Після тієї курки, яку він нещодавно з'їв він навряд чи голодний, сказав перший сліпий, Тобі вже краще, запитав лікар, Атож, ходімо звідси, А де тепер наш собака, запитав зизоокий хлопчик, Цей собака не наш, він тільки був пішов із нами, а тепер він, певно, залишиться тут, думаю, він бігав із ними раніше й тепер зустрів своїх друзів, Я хочу какати, Не тут, У мене дуже болить живіт, поскаржився малий. Він тут таки й випорожнився, як міг, дружина лікаря знову виблювала, хоч і з іншої причини. Вони перейшли через широкий майдан і коли опинилися в затінку дерев, дружина лікаря обернулася й подивилася назад. До гурту підбігли й інші собаки й. почали гризтися за те, що залишилося від трупа. Слізний собака наближався до них із низько опущеною мордою, так ніби йшов по сліду, просто за звичкою, бо тут йому було досить підняти очі, й він би побачив ту, кого розшукував. Пішли далі, й дім, у якому жив старий із чорною пов’язкою на оці, залишився позаду, тепер вони просувалися вперед по широкому проспекту з високими й розкішними будинками обабіч. Автомобілі тут стояли також розкішні, просторі й зручні, тому чимало сліпих прилаштувалися ночувати в них, і, судячи з вигляду, один величезний лімузин був навіть пристосований для постійного проживання, либонь, тому, що повертатися до автомобіля було легше, аніж до помешкання, його мешканці, певно, робили так, як сліпі в карантині, шукаючи свої ліжка, починали обмацувати й рахувати автомобілі від рогу вулиці, двадцять сьомий із правого боку, ось я й удома. У будинку, перед яким стоїть лімузин, розташований банк. У цьому автомобілі привезли президента адміністративної ради на пленарне тижневе засідання, перше після того як вибухнула епідемія білої хвороби, й після того вже не було часу, щоб поставити його в підземний гараж, де він чекав би кінця дебатів. Водій осліп у ту мить, коли президент уже заходив у будинок через парадні двері, крізь які він любив заходити, він скрикнув, це ми про водія, але він, це ми про президента, вже його не почув. Проте засідання не було таким пленарним, яким його оголосили, останніми днями кілька членів ради осліпли. Президент не з'явився, щоб відкрити сесію, робочий розпорядок якої передбачав дискусію про те, які ефективні та додаткові заходи треба буде застосувати, якщо осліпнуть усі члени адміністративної ради, й навіть не зміг увійти до зали, де мало відбутися засідання, бо коли він їхав у ліфті на п'ятнадцятий поверх, то між дев'ятим і десятим вимкнулася електрика, щоб уже ніколи не ввімкнутися. А що, як то кажуть, прийшла біда, прийде й лихо, то в ту саму мить осліпли електрики, які обслуговували внутрішню мережу енергії, а отже, стежили за роботою додаткового генератора, що був не автоматичний, стародавньої моделі й мав бути давно замінений, у результаті чого й сталося, як уже було зазначено, що ліфт за-стряг між дев'ятим і десятим поверхами. Президент побачив, як осліп ліфтер, який його супроводжував, сам він утратив зір через годину, а що електрика більше так і не ввімкнулася, й випадки сліпоти в банку того дня були численними, то, найімовірніше, ті двоє досі залишаються в ліфті, звичайно ж, мертві, замуровані в сталевій гробниці, а тому в цілковитій безпеці від собак, що люблять пожирати людські трупи. Оскільки свідків не було, а якби вони й були, то навряд чи хто покликав би їх у ці автомобілі, аби вони розповіли нам, що сталося, то хтось, імовірно, запитає, як ми довідалися, що події розвивалися саме так, а не інакше, й у відповідь ми скажемо, що всі розповіді нагадують розповідь про створення світу, адже ніхто не був при цьому присутній, а всі люди знають, що там відбувалося. Дружина лікаря запитала, А що сталося з банками, не можна сказати, щоб для неї це мало якусь вагу, хоч вона й зберігала свої заощадження в одному з банків, вона поставила своє запитання з простої цікавості, просто така думка промайнула їй у голові, більш нічого, вона навіть не сподівалася, що хтось відповість їй, приміром, так, Спочатку Бог створив небо й землю, земля була безформна й порожня, темрява висіла над безоднею, і Дух Божий літав над поверхнею вод, але замість того старий із чорною пов'язкою на оці сказав, поки вони йшли проспектом, з того, що я довідався тоді, коли моє око ще бачило, диявол на самому початку взяв владу у свої руки, люди зі страху, що вони осліпнуть і все втратять, побігли в банки, щоб забрати там свої гроші, вони вважали, що повинні подбати про своє майбутнє, і це зрозуміло, бо якщо хтось знає, що він не зможе більше працювати, то єдиний вихід — жити на ті заощадження, які йому пощастило відкласти в роки свого процвітання, поки вони не закінчаться, і якщо людина й справді протягом усього свого життя наскладала зернятко по зернятку трохи грошей про чорний день, то уявіть собі її настрій, коли з блискавичною швидкістю, протягом не більш як двадцяти чотирьох годин, зазнали краху кілька найголовніших банків, хоч держава відразу втрутилася й попросила своїх громадян заспокоїтися, мовляв, вона врочисто обіцяє взяти на себе всю відповідальність та обов'язки, що випливають із ситуації громадської катастрофи, яка виникла, проте ця обіцянка анітрохи не пом'якшила кризу, й не тільки тому, що все більше й більше людей утрачали зір, а й тому, що ті, хто ще зберіг спроможність бачити, думали тільки про те, як їм урятувати свої дорогоцінні гроші, тому було неминуче, що банки, незалежно від того луснули вони чи ні, зачинили свої двері й попросили допомоги в поліції, але це їм анітрохи не допомогло, бо в натовпі, який із криками юрмився перед банками, було також багато працівників поліції в цивільній формі, які вимагали повернути їм тяжко зароблені гроші, деякі з них, щоб здобути можливість брати участь у маніфестаціях, скільки їм заманеться, повідомили своє командування, що вони осліпли, тобто подали у відставку, а інші, які ще не зняли форму й перебували на службі, наставляли зброю на невдоволені маси, несподівано перестали бачити мушку, бо якщо вони мали гроші в банку, то втратили будь-яку надію їх одержати та ще й мусили вислуховувати звинувачення, ніби вони змовилися з владою, але найгірше настало потім, коли розлючені орди сліпих і не сліпих, але тих, що втратили всяку надію, почали штурмувати банки, і тут уже не йшлося про те, щоб мирно подати свій чек у віконечко й сказати службовцеві, Я хочу зняти гроші зі свого рахунку, а про те, щоб хапати все, що трапляло під руку, гроші, які зберігалися в шухлядах, у необачно відкритих сейфах, у торбинках із дрібними грішми, призначеними для того, щоб сплачувати решту, такими торбинками користувалися ще в давні часи діди найстаршого покоління, годі уявити собі все, що тоді творилося в розкішних резиденціях та в невеличких заміських і провінційних філіях, можна було бачити сцени, які вселяли жах, і не слід також забувати про банкомата, розбиті й витрушені до останньої банкноти, причому на моніторах деяких із них загадково з'явилися слова подяки за те, що ви обрали саме цей банк, машини, вони дурні, а, либонь, точніше буде сказати, що вони зрадили своїх власників, одне слово, банківська система розвалилася і зникла, наче картковий будиночок під подмухом вітру, й не тому, що володіння грішми перестало цікавити людей, доказом може служити той факт, що ті, хто їх має, не бажають розлучитися з ними, на їхню думку, не можна передбачити, що станеться завтра, такої думки, либонь, дотримуються також ті сліпі, які розташувалися в підвалах банків, де зберігаються сейфи, в чеканні чуда, яке допоможе їм відчинити важкі двері зі сталі й нікелю, які відокремлюють їх від багатства, й виходять звідти лише для того, щоб роздобути їжу та воду й задовольнити інші потреби тіла, а потім відразу повертаються на свій пост, вони опрацювали спеціальні паролі та сигнали пальцями, щоб ніхто чужий не зміг проникнути за їхні редути, звичайно ж, вони живуть у непроглядній темряві, але то дарма, бо ця сліпота тим і прикметна, що для неї все біле. Старий із чорною пов'язкою на оці розповідав про всі ці грандіозні події у сфері банків та фінансової системи, поки вони повільно йшли через місто з кількома зупинками, щоб зизоокий хлопчик міг угамувати бурю, яка клекотіла в його животі, й попри те, що його розповідь звучала вельми правдоподібно, не можна не запідозрити старого в певних перебільшеннях, бо як він міг, наприклад, знати про те, що діялося в підземеллях банків, якщо йому були не відомі ні паролі, ні сигнали пальцями. День уже хилився до вечора, коли вони дійшли до тієї вулиці, на якій жили лікар та його дружина. Вона нічим не відрізнялася від інших, повсюди лежали купи сміття та покидьків, вешталися банди сліпих, і вони побачили тут уперше, либонь, то була чиста випадковість, бо раніше вони їм не зустрічалися, двох величезних пацюків, до яких не наважувалися наблизитися коти, що тут блукали, бо ті звірі були розмірами майже такі, як вони, й, безперечно, набагато лютіші. Слізний собака подивився на тих і на тих із байдужістю істоти, яка живе в зовсім іншій емоційній сфері, так би ми сказали, якби він не був собакою, що ним усе ж таки залишається, а створінням, близьким до людини. Побачивши знайомі місця, дружина лікаря не висловилася з тим меланхолійним смутком, із яким у таких випадках висловлюються, тобто не сказала, Як біжить час, ще зовсім недавно ми жили тут, щасливі, але вона пережила глибоке розчарування, бо підсвідомо вірила, що знайде свою вулицю чистою, підметеною, прибраною, що її сусіди осліпли, але не втратили розуму, Яка ж я була дурна, сказала вона вголос, Що ти там побачила, що з тобою, запитав чоловік, Та нічого, фантазії, Як біжить час, цікаво, що ми побачимо у своєму помешканні, сказав він, Зачекай трохи, іти про все довідаєшся. Сил у них залишилося зовсім мало, тому вони підіймалися сходами дуже повільно, зупиняючись на кожному майданчику, Наша квартира на п'ятому поверсі, сказала дружина лікаря. Вони йшли, як могли, кожен сам по собі, слізний пес то біг за ними, то вибігав наперед, так ніби народився вівчаркою й не міг утратити жодної вівці. Деякі двері були відчинені, в помешканнях лунали голоси, нудотний сморід, як і повсюди, накочувався на них хвилями, двічі на порозі з'являлися сліпі й дивилися на них пустими очима, Хто там іде, запитували, дружина лікаря одного впізнала, а другий був не з цього будинку, Ми тут жили, обмежилася вона відповіддю. На обличчі сусіда промайнув вираз упізнавання, але він не запитав, Ви дружина сеньйора доктора, можливо, потім він пригадає краще і скаже, Повернулися ті, що жили на п'ятому поверсі. На останній приступці сходів, ще й не поставивши ногу на сходовий майданчик, дружина лікаря сказала, Двері зачинені. Вона побачила сліди від спроб висадити двері, але двері витримали. Лікар засунув руку у внутрішню кишеню куртки й дістав ключі. Він очікувально тримав їх у руці, поки дружина обережно підвела її до замкової шпарини.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка