Йоанна Яґелло шоколад із чилі



Сторінка1/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.5 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Annotation


Вам доводилося куштувати шоколад із чилі, де солодкий смак поєднується з гіркотою? Саме його нагадує життя 17-річної Лінки, яка щойно вступила до омріяного ліцею. Вона відшукала давно втрачену сестру й нарешті розібралася у своїх почуттях до Адріана. Здається, перед нею чудове майбутнє. Проте не все так рожево. На навчання Лінці доведеться заробляти, мама не в стані сплатити за дорогий приватний ліцей, стосунки із сестрою теж не завжди ідеальні. Крім того, коханий їде навчатися до Лондона, а це означає кількамісячну розлуку. Лінка живе в очікування Різдва, бо тоді Адріан має приїхати до Польщі. Проте на неї чекає неприємний сюрприз. Що ж, може, кохання не завжди мусить бути солодким, як молочний шоколад? Може, воно нагадує шоколад із чилі? Продовження історії Лінки із «Кави з кардамоном» Йоанна ЯґеллоПРОЛОГВЕРЕСЕНЬЖОВТЕНЬЛИСТОПАДГРУДЕНЬСІЧЕНЬЛЮТИЙБЕРЕЗЕНЬКВІТЕНЬТРАВЕНЬЧЕРВЕНЬЕПІЛОГ

Йоанна Яґелло
ШОКОЛАД ІЗ ЧИЛІ

А може, кохання не має нагадувати молочний шоколад. Може, воно схоже на шоколад із чилі.


Моїм донькам — Юльці й Басі

ПРОЛОГ


Уночі віяв вітер. Поскидав з дерев на сусідньому подвір’ї червоне й жовте листя, яке вкрило гойдалку барвистим килимом. Подзвонила у двері, але ніхто не відчиняв. Вирішила почекати в саду, хоча добре знала, де лежить ключ. Гойдалка була мокра. Відклеїла від неї мокрий листок і глянула крізь нього на світло. Сонце, щоправда, ледве пробивалося крізь хмари, але його було досить, щоб підсвітлені прожилки почали нагадувати то кровоносну систему, то розгалужені дороги, то цілий всесвіт. Розхитала гойдалку, може, це вгамує калатання серця й дозволить позмагатися з тим, що має статися, і на що вона тепер уже не мала жодного впливу. Заплющила очі, скоряючись ритмові. Угору, вниз, угору, вниз. Раптом на лице впала тінь, і вона мало не скрикнула від переляку, але це був він, його любе обличчя, яким він притулився м’яко до її щоки. І вже цей нечутний крик заглушив у зародку, цілуючи в самісінькі губи, беручи в обійми разом з мотуззям гойдалки й листям, яке вона й досі жмакала в долоні. Віддалася цьому поцілункові, це було таке відчуття, наче він цілував її всередині неї самої, ніби в животі здійнявся цілий рій джмелів, а їхні крильця тремтіли в чимраз палючішому сонці. Впала йому на плече, дозволяючи цілувати, гладити руки, ледь засмаглі й теплі. І враз відчула в поцілунку гіркоту. Там, де щойно бриніли солодко джмелі, стало темно й мокро. Виразно відчула, що гойдалка волога від дощу, а вона сама неначе скрижаніла всередині, немовби почала замерзати. Затремтіла. А тоді сказала йому. Звуки склалися в слова, які вона воліла ніколи не вимовити. Тепер він стояв за крок від неї, відхилився, наче сахаючись. А вона продовжувала ледь погойдуватися, хоча прагнула замерзнути, нехай би цей холод, що його відчувала всередині, перетворив її на крижину або камінь. Повільно розплющила очі. — Ти пробачиш мені? — запитала вона. Але він уже віддалявся, такий прямий, такий високий і чужий. До куртки причепився листок.

ВЕРЕСЕНЬ


Папка: Надіслані Від: adrian@priv.poczta.com До: linka@gmail.com
Халі, Як ти там? Мабуть, не можеш дочекатися першого дня в ліцеї? Щойно повернешся, неодмінно напиши мені, хто твій класний керівник і взагалі. Я трохи нервую, вже навіть починаю думати, що зі зміною школи то була невдала ідея. Я волів би бути там, з тобою. Але тітка все залагодила, і в цій ситуації моя відмова була б чорною невдячністю… Учора в мене були перші уроки малюнка і, якщо чесно, я в розпачі. Таке враження, що я не знаю азів, а може, тут навчають геть по-іншому. Хай там як, але мені здається, що я нічогісінько не знаю. Та можливо, буде легше, коли я почну розуміти викладача, бо він, на жаль, шотландець. Не те, щоб я був проти шотландців, але його акцент мене вбиває! Передавай усім вітання від мене й бережи себе! Цілую, А. * * *

Лінка розплющила очі. Її охопили недобрі передчуття. Протягом усіх канікул вона жодного разу не прокинулася раніше дев’ятої. Важко було сказати, котра година, бо вчора вона щільно закрила штори, щоб створити затишок, тож дівчина намацала мобілку на тумбочці поруч і глянула на екран. Шоста! Воно й не дивно, що вдома так тихо, навіть будильник ще не дзеленчав. Відслонила вікно й глянула на улюблений дах костьолу, що виблискував на сонці. Ще один спекотний день. Лінка увімкнула комп’ютер і переглянула пошту. Як і сподівалася, у скринці був лист від Адріана. Невідомо, чому, але виїхавши до Лондона, хлопець писав до неї пізно вночі, а вранці Лінка могла прочитати. Навіть, якщо вони сиділи в чаті, Адріан однаково писав щось потім на пошту. Протягом місяця практично щодня. Халі. Кумедно. Для подруг Халіна була Лінкою, проте Адріан відтоді, як вони були разом, постійно вигадував для неї різні імена, наче одного було замало. Лінчик, Малинка… «Ведмедика» вона категорично не сприйняла. А Халі? Дуже непогано. Шкода, що в неї це викликало асоціації з настільною грою, яку Каєві подарували на День захисту дітей. «Халі-Галі» була класна, навчала рахувати на бананах і полуничках, проте мала суттєвий недолік: до неї додавався дзвоник із жахливим звуком. Щойно на столі з’являлася потрібна кількість однакових фруктів, треба було чимшвидше натиснути на сріблястий дзвінок і забрати всі карти. Семирічний Кай рахував наразі не найкраще, зате дзвоника натискав миттєво. Різке «Дзень!» аж свердлило мозок. Щоразу після «Халі-Галі» в Лінки розколювалася голова. Добре принаймні, що Кай був соньком і ніколи не грав із самого ранку. На щастя, коли Лінка прокидалася, удома панувала тиша. А тиша — це прекрасно. Лінка встала й босоніж почалапала на кухню. Увімкнула чайник і відразу насипала до чашки розчинної кави. Докинула дрібку кардамону. Цього навчив її Адріан. Щоправда, він робив усе дуже ретельно, запарював каву в кавоварці із зернятами кардамону, додавав гарячого молока й меду. Та доведеться їй вдовольнитися тим, що є. Відчула, як її кольнув сум. Вони вже місяць, як не бачилися, востаннє зустрілися під час канікул, коли Адріан приїхав на її день народження. Лінка сподівалася, що може тепер він передумає, але йому було незручно відмовитися від поїздки до Лондона. Тітка влаштувала його до ліцею, записала на якісь круті уроки малювання, відступати було запізно. Вони втішали одне одного, що це лише на рік. Час мине швидко. Лінці навіть здавалося, що відстань якось їм допомагає. Навіть Каська нещодавно зауважила, що Лінка з Адріаном частіше спілкуються, ніж вона з Міхалом. Жалілася, що Міхал рідше знаходить для неї час. І все-таки попри постійні контакти, обмін мейлами й розмови на чаті Халіні чогось бракувало. Його посмішки, рук. Найдужче дівчина шкодувала, що тепер, коли вони могли цілий рік навчатися в одному ліцеї, Адріана тут немає. Відсьорбнула кави. Ранковий ритуал, який Лінка любила найдужче.  



Шкряб, шкряб, шкряб, — почулися звуки дряпання кігтями по теракотовій підлозі. — Певне, хочеш вийти, так, Фікусику? — почухала пса за вухом. — Гав-гав-гав, — із собачого горла вирвався нестримний гавкіт і якесь булькання. Пес, що вміє розмовляти. Колись Лінка подивилася на YouTube такий короткий фільм, у якому пес видавав звуки, що страшенно нагадували I love you. Спробувала навчити Фікуса, та нічого не вийшло. Гав-гав-гав, ото й тільки. — Дай мені одягнутися, Фікусику, я ж так не піду, — глянула на стареньку футболку й піжамні штани. Добре, що принаймні одяг на сьогодні собі приготувала заздалегідь, не доведеться, як щороку безтямно шукати те, що можна одягти в такий важливий день. Адже не підеш на початок навчального року в ліцеї в плісированій спідничці, яка пам’ятає ще початкову школу. Лінка росла тільки вгору, талія залишалася такою самою, але приміряючи спідницю, дівчина зрозуміла, що підводить не лише стиль. Спідниця перетворилася на справдешнє міні, за такий недоречний одяг вже першого дня можуть з ліцею витурити. Навіть із мистецького. Вибір припав на білу блузку й вузькі чорні брючки. Узагалі вона трохи хвилювалася через це все. По-перше, боялася, що там будуть діти із заможних родин, одягнені в «Лакосте» а не якісь там «Н&М». Щоправда, Адріан радив їй не перейматися, бо всупереч поширеній думці, у приватних школах ніхто не женеться за фірмовим одягом, бо нічого не мусить комусь доводити. Але Адріан хлопець, і на таке може й уваги не звертає. До того ж, він не знає її майбутнього класу. По-друге, частина учнів уже перезнайомилася в гімназії, яка була в тому ж будинку. Адріан попередив її, що в гімназії їм було так добре, що опісля багато хто вирішив залишитися. А гімназійні класи вже мали мистецький профіль, отож і не дивно, що потім діти не думали про звичайні ліцеї. Це означало, що Лінка найімовірніше виявиться «новенькою». Як до неї поставляться? По-третє… Так отож, третє було найгірше. Гроші. Точніше, їх відсутність. Вона ходила із псом довкола клумби, дивилася на перехожих і думала, як заробити половину грошей на оплату навчання. Їй треба роздобути лише половину, бо отримала відзнаку на фотоконкурсі. Мама заплатила чималий внесок і кошти за перший місяць, а тоді провела з донькою розмову, з якої Лінка зробила висновок: вона мусить негайно знайти роботу, і ці п’ятсот злотих на місяць десь заробити. Дівчина це розуміла: після сплати кредиту й комунальних платежів їм ледве вистачало на життя. Не було зайвих грошей на таку розкіш, як приватний ліцей. — Халінко! — почула вона голос сусіда, який був прикутий до інвалідного візка, і звик цілими днями роздивлятися людей з вікна. — До школи поспішаєш? Нині ж початок року! — Так, пане Міхале, — відповіла Лінка, — але мені аж на десяту. Прокинулася рано, а пес цим скористався! — Це вже який клас? — запитав сусіда. На підвіконні стояв його сніданок. Балакаючи з Лінкою, він вмочав сосиску в гірчицю й відкусював хліб. Дівчина подумала, що вікно для нього — мов цілий світ. Вона співчувала йому. Зрідка якась жінка із соціальної допомоги виходила з ним на прогулянку, ото й тільки. Близьких він не мав. Мало того, що ноги були хворі, то ще й руки якісь повикручувані, певне, не зміг би на візку навіть з дому виїхати. Добре принаймні, що хоч чаю собі зробить, сосиску зварить… — Перший. — Гімназія? — Ні! — Лінка засміялася. — Певне, що ні! Ліцей. — Ого! То ти вже нівроку панночка! Певне, до якогось гарного ліцею вступила, ну ж бо, похвалися! — До приватного, фотографічний клас. — Ого! То тепер і такі класи є? Але там же дорого, мабуть, вчитися, коли приватно? Ачей, мамі зарплатню підняли? Бо той твій тато з вами більше не живе, га? Чи, може, аліменти сплачує? Це вже було занадто. Попри симпатію й співчуття, щоразу від сусідської цікавості їй аж недобре робилося. Такий сусіда знає все про всіх і відразу свої висновки робить. Теж іще, Шерлок Холмс. На щастя, пес смикнув її в бік скверика, де зачув якийсь смаковитий запах, тож Лінка лише буркнула щось на прощання й помчала за Фікусом. Навіть, якщо вдалося втекти від пана Міхала, це не вирішувало її проблем, точніше, однієї. Вона мусила знайти роботу. Звичайно, не зараз. Треба розбудити маму, бо шоста година давно перетворилася на сьому, а нині початок навчального року не тільки в неї, а й у Кая! Її маленький братик іде до школи! Потягла пса в бік дому. — Гав-гав-гав, — розсердився Фікус.  

Мама вже метушилася між кухнею й ванною, поспіхом натягаючи на ноги колготки, виймала з холодильника молоко, із шафки — пластівці й підганяла синка, який лежав упоперек ліжка долілиць, поклавши подушку на голову. — Дай мені якусь туш! — гукнула вона доньці. — Ніяк не можу свою знайти! «І чого б я так виряджалася? — майнуло Лінці в голові. — Збирається пошукати собі нового чоловіка серед батьків першокласників? Хвилюється так, наче сама йде до школи». Причина старанних приготувань саме натиснула кнопку домофона. — А це хто? — запитала Лінка. — Адам, — мама помітно зашарілася. — Ми вирішили разом відвести Кая до школи, адже це перший день навчання. Ну, звісно. Пан Міхал знову матиме привід попліткувати. Адам, Лінчин тато й не-тато, як влучно зауважив сусіда, проте вже точно Тато Кая, такий собі Тато з великої букви, стояв у дверях і нервово покашлював. — Привіт! — привітався з Лінкою й цмокнув її в щоку. Лінку охопило дивне відчуття, наче звідкись приїхав якийсь далекий родич, а не той, із ким вона прожила майже десять років. Стояв на порозі, із ледь розкошланим волоссям, у криво застебнутій сорочці, не дуже виспаний, вродливий, як завжди. Без колишньої домашності. Чужий. — Привіт, — знизала вона плечима, бо що ще можна було сказати. Звичайно, Кай страждав, коли тато від них пішов, але ж малий бачився з ним у вихідні й серед тижня теж. А вона? Їй здавалося, що протягом усіх цих років вона була такою собі донькою і не-донькою. Додатком. Із яким Адам погоджувався, бо кохав її маму. Бо любив Кая. От і все. А якщо вже йдеться про це почуття відчуження, то Лінка, звісно, могла звинувачувати лише себе, бо ж сама до цього спричинилася. Якби не шукала, не доскіпувалася, то все б залишилося по-старому. Вони би продовжували ходити разом на сайгонки й грати в скребл. Іноді Лінка жалкувала, що так усе сталося, та лише іноді. І не дивувалася, що Адам виявився неспроможний сприйняти правду. Бо як зрозуміти, що найближча тобі людина протягом стількох років приховує від тебе існування ще однієї дитини? І що під впливом депресії, залишена без будь-якої допомоги, вона віддала доньку до дитячого будинку? Якщо хтось стільки років бреше, то все сказане ним за всі ці роки теж перетворюється на брехню. «Я й не дивуюся, — подумала Лінка. — Мабуть, на його місці я б учинила так само. Наприклад, якби виявилося, що Адріан щось від мене приховує. Але це неможливо, Адріан зовсім інший, не такий, як мама». Сама Лінка давно пробачила матері, але подружні стосунки — це геть інше. — Халінко… — Адам, здається, намагався щось сказати, а вона так задумалася, що на мить навіть забула, де взагалі перебуває. Глянула на нього запитально. Нарешті вітчим пробурмотів: — У тебе все гаразд? Оце-то так! Вона сподівалася почути щось щиріше. Хотіла, щоб він її кудись запросив. Так, як раніше, на морозиво. Разом із Каєм. Лінка б навіть погодилася піти в кіно на «Панду Кунг-фу». Їй бракувало Адама. Так, вона була велика, але страшенно за ним сумувала. Шкода, що тоді, під час канікул, у них із мамою нічого не вийшло. Їй здавалося, що вони готові помиритися, адже він приїхав до Лінки на день народження. Та потім виявилося, що Адамові просто потрібно було обговорити з мамою певні побутові питання. Про повернення додому навіть не йшлося. — Як твоя нова школа? Лінкою аж затрусило. Отже, це буде типова розмова про погоду. — Не знаю, я ж туди йду вперше, — буркнула дівчина у відповідь. — А що? — Ні, нічого, я думав… — Що ти думав? — у власному голосі Лінка вловила агресивні нотки, і це здивувало навіть її саму. — Халінко… — він знову спробував щось сказати, але завадив Кай, який у піжамці вибіг зі своєї кімнати й опинився в татових обіймах. Адамове обличчя проясніло, він усміхнувся, а Лінці стало сумно. Страшенно сумно.  

Лінка проминула торговий центр, задивляючись дорогою на вітрини. Уже з’явився одяг з осінньої колекції. «Бежевий — це стильно!» — прочитала вона напис, прикрашений червоним паперовим листочком. Подумала, що манекени наче стоять у холодильних вітринах, бо температура на вулиці була понад тридцять градусів, а вони з усмішкою демонстрували светри в стилі «еко» і пальтечка кольору верблюжої вовни. «Хто зараз купує осінній одяг?» — подумала Лінка, витираючи спітніле чоло. Біла блузка, на жаль, була з довгими рукавами, а в обтислих джинсах було неймовірно парко. Звертаючи на Хмельну, вона аж обливалася потом. Незважаючи на те, що була майже десята, Лінці здавалося, що ще дуже рано. Кав’ярні були порожні, а крамниці переважно зачинені. Вона любила Хмельну, хоча бувала тут нечасто. Тут тусувалися хіба що сноби. Лінка не дуже тямила, у чому тут справа. Усі ці новомодні прикиди, показушність, химерні зачіски… У неї Хмельна завжди асоціювалася з теплими булочками в маленькій пекареньці, кінотеатром «Атлантик» і віднедавна — морозивом від Грицана. Вона раділа, що ходитиме сюди щодня. Коли піднялася сходами (ліфт не працював) на останній поверх кам’яниці, де був її ліцей, подумала, що цей будинок того вартий. У порівнянні зі старою гімназією це означало геть іншу якість життя. «Цікаво, як виглядає Касьчин ліцей», — майнула думка. Каська потрапила до престижного ліцею в центрі, де, кажуть, усі зі шкури пнулися, щоби бути кращими. Цікаво, як її сестра дасть собі раду із цим. Знаючи Касьчину рішучість, Лінка не сумнівалася, що та чудово впорається. Штовхнула засклені двері й увійшла до холу, завішаного картинами й чорно-білими фотографіями, учнівськими роботами. Коридор був порожній, тільки біля зачиненого кіоску стояли дві жінки. — Перепрошую, а де урочиста лінійка? — Лінка проковтнула слину від хвилювання. — Усі в костелі, — відповіла вища, у кольорових смугастих колготках. Лінка не уявляла собі, щоб якась учителька в гімназії прийшла в таких на роботу. — У костелі? А я й не знала… — Це не обов’язково. — Але я думала, що лінійка о десятій. — Ні, на десяту до костьолу. А тут збираєтеся об одинадцятій тридцять. Адже ви отримали мейлом запрошення, — жінка із підозрою глянула на Лінку. — Я ж сама надсилала. Ти що, не отримала? — Не знаю… Мама отримала повідомлення. Сказала мені, що на десяту. — Бачиш, Ганко, — звернулася жінка до подруги, — оце і є те, що я називаю набутою неграмотністю. Отримали, прочитали, але ніхто однаково нічого не зрозумів. Не здивуюся, якщо зараз ще хтось прийде. Лінка вже хотіла було образитися, та цієї миті двері розчахнулися, і вбіг засапаний хлопчина. Невиразний блондин, в окулярах, на голову нижчий за Лінку і вдвічі ширший. «Цей уже точно далекий від моди вулиці Хмельної», — подумки захихотіла дівчина. У хлопця не лише були найтовстіші окуляри, які їй доводилося бачити, схоже, що він узагалі не переймався урочистістю і своїм іміджем. Вбраний був у звичайні джинси й китайську футболку. На ногах білі кросівки. — Перепрошую, а де лінійка першого класу ліцею? — пробубонів він зі швидкістю кулемета. Він виглядав так само спантеличеним, як і Лінка. Стояли одне навпроти одного, не знаючи, що сказати. — А ви першокласники, еге ж? — зглянулася інша жінка, вбрана в усе чорне. Обоє дружно кивнули. — Ну, то йдіть собі кудись на кока-колу чи що. Може, десь уже й відчинено.  

Вони проминули вулицю Новий Світ і увійшли до «Старбукса». Тут якраз відчинили. Лінка раділа, що взагалі захопила якісь гроші, інакше було б незручно, довелося б викручуватися, щось вигадувати. Хоча звісно, у її фінансовій ситуації викинути дванадцять злотих на каву-лате було справжнім ідіотизмом. Тим більше, що хлопець не здавався особливо симпатичним. Його звали Оскар. — У якій гімназії ти вчився? — запитала Лінка, бо розмова якось не клеїлася. — Це не у Варшаві, — відрубав той, помішуючи маленьке еспресо без молока. Лінка подумала, чому він купив таку каву: тому, що вона була найдешевша, чи може, справді полюбляв еспресо? — А де? — Це маленьке містечко, ти не знаєш. На морському узбережжі. — На морі? Клас! — захоплено сказала Лінка. — Як воно — жити біля моря? Мабуть, почуваєшся так, наче весь час канікули? — Ти що, жартуєш? Іноді я за весь рік жодного разу не був на пляжі. Авжеж, відразу видко, що це якесь чудило. — Від нашого будинку до моря кілометрів із десять. Пішки трохи задалеко, а не завжди була компанія. Ні, я пожартував, під час канікул ми зазвичай їздили на велосипедах покупатися, але розумієш, удома завжди є що робити. До гімназії мені теж доводилося далеко їздити. — Тоді як ти тут опинився? — Краще не питай. Уяви тільки, що не всім так гарно ведеться, як тобі. Нічого собі, гарно ведеться! Вона явно зачепила якесь вразливе місце, хоча зовсім цього не хотіла. А він теж не уявляв, хто перед ним. Лінка аж зуби зціпила від злості. — Ну добре, ні то й ні. Ти в художньому класі? Вона щиро сподівалася, що їй не доведеться щодня бачити його набурмосену мармизу. — Ні. У фотографічному. А ти? — На жаль, я теж. — Ну що ж, друзями явно не будемо, — лаконічно заявив Оскар, тоді допив свою каву й підвівся. — Побачимося невдовзі, — докинув уже від дверей. «Що я йому такого зробила? — здивувалася Лінка. — Гарненький початок, ще навіть урочистість не минула, а я вже встигла посваритися». Відчула, що от-от розплачеться, проте стрималася, допила солодкі залишки лате на дні паперового стаканчика, порозглядала різні сорти кави із Гватемали й Мозамбіку, а тоді вийшла на осяяний сонцем Новий Світ.  



«Мене ця дівуля дратує», — подумав Оскар, косуючи на Лінку. Ця спільна кава явно була помилкою. І цей її погляд, коли дивилася на нього. Мабуть, уявляє собі, що вона восьме диво світу. А він для неї лише товстун із провінції. Коли директорка закінчила промовляти, роззирнувся довкола. Цей клас протягом найближчих трьох років мав стати їхнім другим домом. Насправді він здавався невеликим, може, колись тут була якась комірчина. То он як насправді виглядають приватні навчальні заклади. Та чомусь його це не дивувало. Подумаєш! А ще кажуть, що учнів у приватних школах так мало, бо це дає змогу більше навчитися, хоча досить було глянути на цю крихітну кімнатку, аби збагнути, що це лише реклама. Більше учнів тут просто б не помістилося! Тринадцять осіб, із якими йому доведеться ділити чимало часу. Оскар зрозумів, що принаймні десяток із них перезнайомилися ще в гімназії. Це було видно, бо вони відразу посідали разом, хто із ким хотів. Хлопець пишався своєю спостережливістю. Відразу помітив лідера, високого засмаглого хлопця, якого всі називали Азором. Класні джинси, чорна футболка. Типовий мачо. Його прибічник, невисокий світловолосий хлопчина, який, звісно, сміявся з усіх Азорових жартів, Томек, сидів з ним за одною партою. Вони зайняли найкращі місця в класі. Крім них було ще двоє хлопців, які скидалися на інтелектуалів. Один прийшов з якоюсь товстелезною книжкою під пахвою, інший, наче берло, тримав скручений журнал «Політика». Бруно й Куба, як зрозумів Оскар, коли вчитель читав список. Решта — самі дівчата. Тут вирізнялася пухкенька блондинка з кучерявим волоссям. Зуза. Гарна. Навіть дуже гарна. Сиділа з кумедною руденькою Пеппі в червоних мартенсах. Звичайно, що за передостанньою партою, ближче до Азора. Перед ними — дві бунтівниці, одна із сережкою в носі й проколеним язиком. Ім’я Амелія їй аж ніяк не пасувало. Друга — типова аноректичка, яка весь час обгризала нігті або. накручувала на палець довге темне волосся. У цієї теж було нічогеньке ім’я — Евридика. Невже всі у Варшаві повинні мати якісь прикольні імена? А може, це синдром дітей із багатих родин? Ближче, попереду, сиділо двійко звичайних дівчат, Маня й Аня. І ще вони. Новачки. Крім нього й цієї жахливої Лінки, яка вочевидь гнула кирпу, була ще ефемерна білявка, Інес, ще одна жертва батьківської фантазії. Ці, звісно, сіли удвох за першою партою. А він — ну, що ж, залишився без пари. Не вперше й вочевидь не востаннє в житті. Класний керівник, якого звали Кшиштоф Вільк, був учителем польської мови й літератури. Молодий, із триденною щетиною на щоках. Ще один мачо. Дівчата буквально не зводили з нього очей. Безумовний вожак зграї, такий собі Азор, залишився б далеко позаду, якби між ними дійшло до суперництва. Вільк був не лише вродливим, але й на додачу харизматичним. Попросив, щоб до нього зверталися на ім’я. Ще одна відмінність між столицею й провінцією. — Я вас довше не затримуватиму, — сказав він. — Лише скажу кілька слів про газету. Звичайно, потрібно її робити чимшвидше. Я розумію, що колишня редколегія й далі цим зацікавлена? Оскар відчув, як йому закалатало серце. Журналістика. Те, що він любив найдужче. Він зорієнтувався, що Вільк керував редколегією гімназистів ще з минулого року. І мабуть, успішно. Старий склад з ентузіазмом відреагував, щойно вчитель згадав про газету. Звичайно, Оскар міг би їх багато чому навчити, але які шанси в нього виявити свій досвід? Невже «старий склад» щось йому довірить? Він щиро в цьому сумнівався.  

— Я думаю, у цього Оскара комплекси, ну, розумієш, бо він із маленького містечка, — сказала Каська, коли Лінка розповіла їй про пригоду в «Старбуксі». — Та ну, не вигадуй, які ще комплекси. Просто він собі щось придумав. Лінка з насолодою лизнула морозиво зі смаком «Айріш крім». Вони сиділи з Наталією й Каською і їли чи не найдорожче морозиво на світі. Кулька коштувала майже десять злотих, тому вони замовили по одній і тепер кайфували, переконані, що заслужили на таку розкіш. Лише Лінка знала, що вона точно не може собі цього дозволити. Але перейматися буде пізніше. Адже треба якось відзначити перший день у новій школі. — Ти ж сама казала, що він якось дивно виглядає і взагалі, — додала Наталія. — Та це неважливо. Вигляд у нього звичайний, я просто здивувалася, що першого дня він прийшов у білих кросівках. Проте не лише він. Більшість людей взагалі не переймалася святковим виглядом. — А як твій клас? — Не знаю, здається, нормальний. — А в мене самі мудрагелі, — зітхнула Каська. — Розумники з великої літери. Олімпіади, бозна-які досягнення. Маленькі генії, які потім, природно, перетворюються на великих геніїв. Хлопців лише шестеро, — додала вона наприкінці. На диво, з їхньої трійці саме Каська вступила до найпрестижнішого ліцею, набагато крутішого, ніж Наталія, хоча та в гімназії вчилася найкраще. — Цікаво, чому так мало? — Бо всі хлопці в фізико-математичному або в математичному. — Нічого собі, я й не знала, що такі класи є. — Не повіриш, усе це досить кумедно. У гуманітарному й моєму хіміко-біологічному є по кілька хлопців. Таких собі непомітних. Зате у фізматі найкращі, викапані Бреди Пітти. І їх багато, фіфті-фіфті з дівчатами. Та й дівчата там дуже нічогенькі. А математичний — то самі хлопці. І більшість виглядають, як такі собі дядечки. Окуляри, чорні портфелі, навіть черевця вже помітні! — Кася захихотіла. — А Міхал? — поцікавилася Лінка. — Ну, Міхал, звісно, у фізматі! — Звичайно! Дивись, щоб яка-небудь красуня не відхопила його тобі з-під самого носа. — От зі мною вчиться красуня, — утрутилася Наталія. — Уявіть собі: метр вісімдесят, біляве волосся до пояса, худенька, зате отакий бюст… — То в неї ліфчик спеціальний, пуш-ап, — Каська навіть не сумнівалася. — Не знаю, але враження справляє! Ну, або справляла би, якби не стрінги й типси. — А звідки знаєш, що це типси? — П’ять сантиметрів, вогненно-рожеві… — Вогненно-червоні, — виправила Лінка. — Ну, гаразд, кольору фуксії й на кожному блискітка. Зате в нас суперовий класний керівник. — Точно не такий крутий, як Леон, — впевнено сказала Лінка. — Не знаю, але він зовсім інший. Літній чоловік, такий хороший і взагалі. Дівчата почувалися ніяково, бо Наталія, схоже, не була задоволена своєю новою школою. Вона вибрала дуже посередній ліцей, а явно заслуговувала на щось краще. Випускний іспит склала не надто гарно, може, тому, що замість писати своє, намагалася допомагати Міхалові. Міхала не здобула, зате він вступив до кращого ліцею. Наталії дістався Марцін та ще усвідомлення того, що у своєму класі вона точно буде найкраща. — Наталіє, а ти не хотіла вступити до якогось приватного ліцею? Ти ж казала, що батьки тобі пропонували… — запитала Каська. — Та пропонували, але… Розумієш, я через власну дурість погано склала іспит, мені не хотілося, щоб батькам довелося за це платити… Ну, не знаю, може, не все буде так погано.  

Коли Лінка й Кася залишилися самі, бо Наталія пішла раніше на побачення з Марціном, запанувала дивна тиша. — Вона не знає, правда? — запитала Каська. — Ні. Бо Наталія справді досі цього не знала. Усе сталося так швидко, а потім почалися канікули. Вони зібралися на Лінчиному дні народження, але правду знали далеко не всі. Про те, що Каська й Лінка не лише подруги. А сестри. Точніше, напівсестри. «Невже в моєму житті все буде наполовину? — думала Лінка. — Усе моє життя неповне, усього по половині. У мене напівсестра й напівбрат. Напівродина, бо навіть напівбатько, тобто вітчим, зник із мого життя. Справжнього тата я не знала взагалі. А хлопця — теж половина, бо його тут немає». — Ти їй не скажеш? — Скажу… Це не так легко, розумієш? — Мені теж нелегко. — А як твої батьки? Чи вони дають із цим раду? — Ми про це взагалі не розмовляємо. Вони знають, що ми дружимо, але певне, сподіваються, що все минеться. Ну, розумієш, думають, що коли ми потрапили до різних ліцеїв, то перестанемо бачитися і все буде як раніше. — Не дивно, що вони так уважають. Це все через мене. Якби я не намагалася, як завжди, у все втручатися й лізти, нічого б не сталося. — Неправда, і ти дуже добре це знаєш. Лінка приклала палець до губів і нахилилася до Касі. — Цить. Не треба, щоб усі чули, про що ми тут говоримо. На щастя, найдорожче на світі кафе світило пусткою. Люди обирали щось із доступнішими цінами. Можна було піти до Грицана й купити три кульки морозива замість однієї… — Там ми не могли би спокійно погомоніти, — Каська наче прочитала її думки. — А я дуже хотіла з тобою поговорити. У спокійній обстановці. Але де? Ну, не в тебе ж удома. Лінка очікувально глянула на сестру. Каська втупилася в стіл, на якому танула краплинка морозива. Провела пальцем по світлій плямці й перетворила її на мальовничий закрутасик. — Я тут подумала… Я б хотіла його знайти. — Кого? — запитала Лінка, хоча й зрозуміла, що саме мала на увазі сестра. — Батька. Мого справжнього батька. Він навіть не підозрює про моє існування. Лінка раптом відчула, як усі емоції скупчилися десь унизу живота й вибухнули вулканом болю. Власне, вона не знала, чому так нервує, адже це не її батько, Каська має право його побачити. Чому її це так уразило? Подумала про матір. Так, авжеж, Каська знайшла справжню маму, але це нічого не змінило в її житті. Лінка не знала, чому мати навмисне уникає Касі, може, поступається, щоб не створювати проблем її названим батькам? А може, ця дитина, яку вона колись віддала до дитбудинку, просто їй чужа? Лінці було соромно за маму, за те, що вона не знає, як із цим усім упоратися. — Розумієш… Моя мама… Їй з усім цим дуже складно. — Мені теж нелегко. Знаєш, що я зустріла її якось на вулиці? Біля торгового центру. Ми майже наштовхнулися одна на одну. А вона вдала, наче мене не бачить. Я пішла в бік Ротонди, озирнулася, вона теж. І нічого, пішла собі далі. — Але чому? Адже влітку, у мене на дні народження ви розмовляли? — Так, авжеж. Але тоді все було таке свіже, розумієш, відчувалася якась ейфорія. Мені здається, ми обидві тоді поводилися, як навіжені… Так, Лінка добре пригадувала свій день народження. Тоді їй здавалося, що все так чудово складається, але причиною був Адріан. Вона розмовляла з Адріаном, весь час дивилася на Адріана, цілувалася з Адріаном і не дуже звертала увагу на те, що діялося довкола. Їй здавалося, що всі так само щасливі, як і вона, але це було не так. Майже відразу виявилося, що Адам, який від них пішов, не збирався повертатися, хоча Лінка й була впевнена, що він дивиться на її маму так, як зазвичай чоловіки дивляться на своїх коханих. Їй здавалося, що ця родина, яка скидалася на картинку з давно порозкиданих пазлів, усе-таки якось складеться. Що мама буде тепер щаслива, бо відшукала свою загублену дитину… Але все пішло не так, як хотілося. Просто чергове розчарування, яке поповнило список попередніх. «Вдала, наче мене не бачить…» — лунали у вухах Касині слова. — Тоді чому ти хочеш із ним зустрітися? З батьком тобто, — запитала Лінка. — Узагалі-то не знаю. Це може здаватися дивним, але я справді полюбила моїх батьків. Ще того дня, коли вони прийшли до дитячого будинку. Я вже думала, що цього ніколи не станеться, чесно. Морозивний малюночок висох, і Кася занурила палець у порожню вазочку. Набрала трішки розтопленої маси й заходилася малювати нові карлючки. — А потім, коли вони вже по мене приїхали, — замислено розповідала дівчина, — коли я зрозуміла, що все це відбувається насправді, я полюбила їх, як нікого в житті. Зрештою, вони мені справжні друзі. І прикро, що твоя мати так поводиться. — Вона по-іншому не може, — тихо мовила Лінка. — «Твоя мати…» Моя чи наша? — Я не роблю із цього трагедії, — сказала Каська. — У мене є батьки. — Тоді чому ти хочеш його знайти? — запитала Лінка. Після всіх попередніх подій, їй здавалося, що деякі справи краще не чіпати. Каська знизала плечима. Світлі морозивні малюнки вкривали всю поверхню столика. Дівчина витерла руки об джинси. — Гадки не маю. Мабуть, не варто цього робити, але мені цікаво. Хочеться його побачити, бодай здалеку. Допоможеш? Навіть, якщо Лінка цього й не хотіла, довелося погодитися. Адже вона була винна Касі. Тож квапливо кивнула головою. — Хочу тобі сказати ще одне, — Каська глянула сестрі просто в очі. Лінка перелякалася. І засоромилася. За маму, за себе, за весь світ, який до цього спричинився. — Пригадуєш, коли я прийшла до школи й була новенькою, з мене кепкували, ніхто навіть не розмовляв. Ти перша підійшла. Я думала, що всі знають, що я із сиротинцю, тому так і поводяться. — Ніхто не знав. — Так, я тепер розумію, що ні. Але тоді… Мені було так важко, здавалося, що все це тягнутиметься за мною весь час, розумієш? Що мене ніколи не приймуть. А ти підійшла, хоча навіть не припускала… — Ні. — Отож. Будь ласка, пообіцяй мені, що нас ніщо ніколи не розлучить. Може, у мене й не буде гарних стосунків із твоєю мамою… — Твоєю? — Твоєю, нашою, яка різниця. Може, я взагалі ніколи з нею не розмовлятиму, але хочу, щоб ми завжди були разом. Ну ж бо, перестань, чого ти? Лінка не могла стримати сліз. Вони капали на морозивні візерунки, до порожньої вазочки, на одяг. Каська нахилилася до сестри, перекинувши свою вазочку. — Востан-нє, — схлипнула Лінка, — востан-нє я так плакала, коли дивилася «Короля Лева». Мені було п’ять років. Каська міцно обійняла її. — І тобі не соромно, що молодша сестра повинна тебе втішати? Адже це ти мала б витирати мені шмарклі. — Знаєш, що? — Лінка висякалася в серветку з логотипом кафе. Після чого на них із підозрою дивилися вже не одна, а три офіціантки. — Ну? — Ушиваймося звідси, перш ніж нас виженуть, — але знову розридалася. Кася смикнула її за рукав. — Пробачте, будь ласка, — звернулася вона до офіціантки, — сестру хлопець покинув, і вона це страшенно переживає, бідолашка. Офіціантка співчутливо глянула на Лінку й зітхнула. — Ой, як мені це знайоме. Сама колись таке пережила. А тоді узяла два вафельні стаканчики й поклала до них ще по кульці морозива. — Зі смаком сирника, — пояснила. — Лікує зболілі душі. Коли мене покинув наречений, то тільки це морозиво й допомагало. Ну, з’їж і візьми себе в руки.  

«Візьми себе в руки. Відтепер це повинно стати моїм девізом, — подумала Лінка. — Адріан, щоправда, мене ще не покинув, хоч би Касьчині слова не справдилися». Хлопець наразі був, навіть якщо й наполовину. Та одного не було точно. Роботи. На жаль, кав’ярня в Скаришевському парку, де Лінка працювала в серпні, зачинилася. Доведеться пошукати чогось іншого, що вдасться поєднувати з навчанням. Лінка зробила собі каву й сіла по-турецьки на ліжку. Удома нікого не було, мама з Каєм досі не повернулися. Щоправда, у малого свято першого дзвінка вже, мабуть, закінчилося, але потім мама обіцяла забрати його до себе на роботу, а потому піти по крамницях, щоб купити все необхідне для школи. У Лінки був час про все це подумати. «Робота», написала вона й підкреслила тричі. Що може робити дівчина її віку? Адріан казав, що можна роздавати флаєри чи щось таке. «Флаєри», знову написала вона, а тоді почала малювати на аркушику. Завжди, коли вона над чимсь міркувала, з-під її пальців виникали дивні, похмурі обличчя жінок із довгими віями й темними колами під очима, а замість рук у них росли чорні тюльпани. Невдовзі слово «флаєри» оточувала плутанина постатей і рослин, на інші записи просто не залишилося місця. Лінка зітхнула й увімкнула комп’ютер. У пошуку вистукала: «тимчасова робота для підлітків». З’явилися тисячі сторінок, клікнула на першу-ліпшу. Це був популярний сервер оголошень. «Азіати й чорношкірі для реклами». Гм… «Для участі в популярній телепрограмі терміново потрібні особи із зухвалою зовнішністю». Або: «Кастинг до реклами стоматологічних продуктів. Потрібні користувачі зубних протезів!» Чудово, може, бабуся б таким і зацікавилася. Хоча ні, жодна з Лінчиних бабусь, ані краківська, ані варшавська, ані та, що жила в Сероцьку, хоча варшавська бабуся, може, і зацікавилася б участю в рекламі… Мала б нагоду без докорів сумління знову піти до перукарні або косметолога. Продовжила пошуки: «Скейтери й виконавці хіп-хопу для зйомок у серіалі»… Вмерти можна від сміху. І це називається робота для підлітків? Набрала в пошуку «флаєри». Це полегшило справу. З’явилося кілька оголошень, в одному навіть було зазначено: «Від шістнадцяти років». От і все. Треба лише подзвонити.  



— Ви знаєте, у чому полягає ця робота? — голос у слухавці лунав, наче старий грамофон. — Ну… я можу собі уявити. Стояти на вулиці й роздавати флаєри, так? — І це теж. Але крім того треба розкладати флаєри в поштові скриньки. У зазначеному районі. — Так… добре… — Лінка спітніла мов миша. — А можна запитати… — Вісім злотих за годину. — Ага, а по обіді можна? — Передбачуваний час роботи — п’ять годин на день. Принаймні тричі на тиждень. — Добре… То я ще подумаю й за хвильку передзвоню. Так… Скажімо, тричі на тиждень, по п’ять годин, по вісім злотих… Це сто двадцять на тиждень — майже п’ятсот на місяць! Може, це її врятує! Вирішила зателефонувати ще за кількома номерами й подивитися, як воно взагалі виглядає. В іншому місці їй запропонували п’ять злотих за годину. Або чотири гроші за флаєр. Навіть зі своїми слабенькими математичними здібностями Лінка швиденько полічила, що сорок злотих вона заробить, роздавши тисячу флаєрів, а щоб заробити на навчання, доведеться роздати п’ятнадцять тисяч. Уявила собі, як іде Новим Світом із величезною валізою, напханою папером, витягає з неї пачки, цілі стоси кольорових аркушиків, які впихає перехожим. Дівчинка із флаєрами… Зателефонувала за першим номером і домовилася на завтра. Лінка була така виснажена, наче годину грала в баскетбол, хоча ще не заробила жодного гроша. Вирішила лягти із книжкою, проте заспівала мобілка. Довелося притьма мчати до «Смика». Кай розпхинькався, що вони поїхали купувати шкільне причандалля без Лінки. Хлипав у слухавку. — Я без тебе не хочу! Хочу, щоб ти мені допомагала вибирати! Отак буває, коли молодший братик тебе занадто любить. Зітхнувши, Лінка встала з ліжка. Подумала, що може, вдасться вмовити маму купити щось і їй. Після цих пошуків роботи Лінці конче хотілося чимсь підняти собі настрій, крім того, у неї не було нічого до школи. Ну, майже нічого. Щоправда, вона мала чудовий фотоапарат! Зате жодного зошита. Щороку повторювалося те саме: купування шкільного приладдя мама вважала доньчиною примхою. От Кай — то інша справа, він лише першокласник, тож має право вибирати й перебирати. Добре, що принаймні йому це можна. Лінка досі пам’ятала свої перші шкільні покупки. Збудження, яке переживала, коли кошик наповнювався зошитами, фарбами, олівцями. А потім усе поскладали до блакитного ранця, на якому були зображені дві корови. Тепер жодна дитина не хотіла ранця з коровами. Маленькі дівчатка захоплено верещали, уздрівши химерних котів, позбавлених шиї, зате з бантиком, а хлопці аж підстрибували біля червоних блискучих рюкзачків, на яких мчали машинки. Не досить було самого малюнка, героя чи автомобільчика, скрізь пишалися написи: «Хелло, Кітті» або «Хот Вілз» чи «Пет Шоп». Якщо бодай трішечки подумати, усі ці колекції були дуже дивні. Чому, приміром, якась дівчинка саме пояснювала мамі, що хоче «Пет шоп», тобто «Зоомагазин», а показувала на якесь невеличке казна-що, яке здалеку скидалося на черепаху, зате коштувало — який жах! — аж 19.90? Чому вимагала пенал із «Хелло, Кітті», а не просто з Кітті? Лінка гарячково думала про все це, торуючи собі дорогу в натовпі. Раптом почула звуки, які могла видавати лише одна дитина на світі — її брат. — Цей або той! — кричав Казик, тримаючи в руках два здоровенні ранці. На одному вишкіряв зуби якийсь хлопець у зеленій футболці з намальованою десяткою. Здається, він приборкував потвор, що юрмилися довкола нього. Схоже, що все це малював якийсь початківець. «Каська намалювала би краще», — майнула Лінці думка. На іншому ранцеві з павутини виходила мумія з білими очницями, мабуть, вона втекла з місця злочину, бо вся була заюшена кров’ю. Двійко менших братів-мумій у чомусь, що нагадувало підштанки, видніло на бічних кишеньках. Герої з обох ранців мали й спільні риси: і Бен-10 і Людина-Павук простягали руки з розчепіреними пальцями, неначе кидаючи на учня або його батьків чари чи якесь прокляття. — Ну, не знаю… — мама дивилася на ранці й голосно зітхала. — Ти переконаний, Казику, що тобі подобаються саме ці? — Вони суперові, бомбезні! — Кай аж застрибав від нетерплячки. — Тільки не знаю, який з них вибрати, ну який же! О, Лінка! — малий нарешті помітив сестру. — Який з них кращий, бо не знаю? — Обидва гарні, але пообіцяй, що який би ми не вибрали, ти нізащо не залишатимеш його в моїй кімнаті. Бо я так не засну, — Лінка вдала, наче дуже перелякалася. Тоді підійшла й непомітно глянула на цінники. — Скажу тобі, що «Бен-10» кращий. Невправність художника напевно вплинула на ціну, різниця була невелика, але все-таки… — А що ви вже купили? — Нічого, — зітхнула мама. — Ми чекали на тебе. — Ага, то добре, — невпевнено відповіла Лінка. Мабуть, у крамниці зіпсувався кондиціонер. Дівчина відчула, як уздовж спини спливає струмочок поту.  

Вони насилу дійшли додому, стільки виявилося цих пакунків. Крім ранця — ще пенал, альбоми, олівці, кольоровий папір. І зошити для Лінки у твердих палітурках. Із собакою в окулярах, котом у капелюсі, з Мерилін Монро. Усе здавалося таким гарним, навіть ненадовго закортіло повчитися. Мама витягала покупки, нарікаючи, що викинула купу грошей. Як завжди на початку року. — Може, краще було поїхати до якогось супермаркету? — сказала Лінка. — Там усе дешевше. — Ти що, жартуєш? Ці здоровенні магазини мене просто пригнічують. Навіть «Смик» видається завеликим. Колись тут був невеличкий канцелярський магазинчик на Свентокшиській, але зачинився, мабуть, невигідно… — Можна було з’їздити до «Теско». Мама глянула на доньку так, наче та з Місяця впала. — А хіба ми коли-небудь їздили до «Теско»? — Та ні, — Лінка справді не пригадувала, щоб вони коли-небудь ходили до супермаркету. У них не було машини, навіть у Адама, тому харчі купували в продуктовому на першому поверсі їхнього будинку. — Якщо я вже мушу викласти гроші, то принаймні як цивілізована людина. Без отих натовпів, смердючих курей-гриль, черг до каси, — мама дедалі роз’юшувалася. — І всіх тих, хто шукає акцій і знижок. «Ну, гаразд, — подумала Лінка, — тоді чого нарікати на дорожнечу? Здається, ми бідні, проте не видко, аби мама намагалася на чомусь заощадити». Їхня фінансова ситуація ніколи не була доброю, але тепер лише погіршилася. Адам від них пішов, і вони з мамою домовилися, що відтепер весь кредит мама візьме на себе, а квартира належатиме їй. Начебто мама отримала підвищення на роботі, і зарплатня зросла, але Лінка, всупереч своїм кепським математичним здібностям, могла полічити настільки добре, що відразу збагнула: далі буде ще гірше. І не лише тому, що їй самій доведеться заробляти на своє навчання. Лінці стало цікаво, що скажуть їй завтра на цій роботі. Не могла дочекатися перших зароблених грошей.  



До офісу фірми, яка займалася розповсюдженням реклами, Лінка дісталася без проблем, на щастя, він містився в центрі. Її скерували до зали, де вже зібралося чимало людей. Було трохи дівчат, таких, як вона, трохи студентів, але її здивувало те, що більшість присутніх становили літні люди. «Мабуть, пенсіонери, яким бракує до першого», — подумала Лінка. Огрядна блондинка закликала до тиші. — Я розумію, що дехто тут не вперше і знає принцип роботи, — швидко заговорила вона, — але є багато новачків, тому поясню все спочатку. Щодня збираємося о п’ятнадцятій. Кожен з вас отримає свій район, зазначений на карті, і фірмову торбу із двома різновидами флаєрів. Менші вкидаємо до поштових скриньок. Зазначаємо на карті, які будинки опрацьовано, щоб потім не помилитися. Флаєр має опинитися в кожній скриньці, потрапити до кожного помешкання. Крім того, декілька флаєрів кладемо до еко-кошиків… — Куди? — запитав якийсь літній добродій, кахикнувши знервовано. — Екокошики — це такі кошики для реклами, зазвичай їх вішають біля поштових скриньок, але не в кожному будинку. Крім того, великі флаєри, власне, такі плакатики, треба приклеїти скотчем у будинку на дошці. Або в ліфті. У кожному районі на карті хрестиком зазначено місця, де флаєри треба роздавати. Зазвичай біля входу до метро або супермаркетів. — То ми всі флаєри повинні використати? — знову запитав літній чоловік. — Передусім треба опрацювати будинки, а решту флаєрів роздати. «Цікаво, як вони це перевірять, — майнула думка. — Адже решту флаєрів можна просто викинути». — У кожному районі є контролер, який перевірятиме вашу роботу, — відповіла блондинка на непоставлене питання. — Будинки контролюватимуть вибірково, а пункти роздачі… Ну, що ж, у нас є свої методи, — злостиво всміхнулася вона. — Не раджу займатися шахрайством, відразу вилетите. Ага, на кожен район передбачено п’ять годин. Звичайно, якщо впораєтеся раніше, нічого страшного. — Ага, раніше, якраз, — буркнув хлопець із дредами, який сидів біля Лінки. — Але якщо не встигаєте, жодної доплати, зрозуміло? Лінка насилу підняла свою торбу, напхану флаєрами. Невже це все треба нині роздати? — Завтра приходите по гроші перед новими зборами. О чотирнадцятій тридцять. Лінка раділа, бо її розклад був таким, що двічі на тиждень уроки закінчувалися досить рано, то вона встигала. Отож, вівторок і п’ятниця, плюс субота. Може, якось воно буде… Та коли глянула на карту, обличчя її враз витягнулося. Тархомин? Як туди взагалі доїхати? Хлопець із дредами помітив її розгубленість. — Я цей район знаю, теж якось там працював. Тобі треба пройти на Новий Світ і сісти на 503 автобус. Здається. Зупинка, на якій тобі виходити, позначена на карті. — Ти теж туди їдеш? — наважилася запитати Лінка. — Ні, сьогодні мені пощастило, я на вулиці Каспшака. Власне, я недалеко мешкаю, буде близько додому. Може, золотих гір тут і не обіцяють, зате я так вивчив Варшаву, що тепер, мабуть, міг би й таксистом працювати, — засміявся він. — Ну, біжу. Між іншим, п’ять годин — це зовсім небагато, не завжди встигаєш. Успіхів! — додав він. Лінка знайшла зупинку й навіть досить швидко зорієнтувалася, куди треба їхати. Невдовзі була на Тархомині, посеред багатоповерхівок. Вийшла й рушила Черемховою. Їй пощастило: з будинку саме виходило двійко дівчат, тож вона швиденько шаснула досередини. За мить блискучі флаєри з рекламою якогось вечірнього ліцею опинилися в довгастих щілинах поштових скриньок. Лінка лише тепер глянула, що вона, власне, роздає. Ліцей для дорослих? Вечірній? Вона не розуміла, про що йдеться. Їй здавалося, що до ліцею ходять її однолітки, а дорослі можуть учитися хіба у виші. Може, це для тих, які просиджують по кілька років у тому самому класі? Зрештою, вона погодилася б і на вечірній, бо ненавиділа рано вставати. От якби уроки починалися, скажімо, о п’ятій вечора, життя було би зовсім іншим! Наклеїла плакатик на дошці й вийшла з будинку. «І через віщо ото стільки галасу? — подумала вона. — Це ж зовсім не складно». Вона проминула дитячий майданчик, де о цій порі вирувало життя. У пісочниці народжувалися пісочні зірки й ведмедики, якийсь малюк почав щосили гамселити лопаткою по спині значно старшого від себе товариша. Його мати, зайнята розмовою з подружкою, добре бачила, що відбувається, але не квапилася втручатися, певне, сподівалася, що суперечка сама владнається. Нарешті знехотя підвелася, однією рукою витягла дитину з пісочниці, а другою відважила малому добрячого ляпанця по дупі. Хлопчик розплакався, а мати, зітхнувши, посадила його назад до пісочниці й повернулася на лавку, погрожуючи дитині здалеку пальцем. «Добре, що Кай уже не такий малий», — подумала Лінка. Вона теж колись ходила з ним на майданчик аж до Саського саду. Мабуть, у центрі майданчики були не надто потрібні, бо там небагато молоді й дітей. Наступний, зазначений на карті будинок, виявився зачиненим. Лінка натиснула першу-ліпшу кнопку домофона. — Алло? — озвався хтось грубим, непривітним голосом. — Ви можете мені відчинити? Я із флаєрами… Трубку поклали. І все. Лінка спробувала подзвонити до іншої квартири. Тут було ще гірше, бо перше ніж трубку кинули, дівчина встигла почути кілька «теплих» слів. Ну, Бог трійцю любить. Натиснула на сімку, може, пощастить? — Флаєри? Тільки смітите! Якщо ти зараз звідси не заберешся, то я вийду й покажу тобі! Що залишалося робити в такій ситуації? Лінка відчула, як на очі набігають сльози. Ні, так легко вона не здасться, мусить щось вигадати. Натиснула ще одну кнопку. — Пошта, — повагом сказала Лінка. І сталося диво, пролунав довгий сигнал і двері відчинилися. Дівчина зайшла досередини й сягнула по флаєри. Раптом на сходах почулися кроки й за мить у холі з’явився літній добродій у капцях. — Ага! То ти собі пригод шукаєш, га?! — гаркнув він у неї за спиною. — Спокою людям не даєте! По телевізору — реклама, серіалу не подивишся, перед новинами — реклама! Навіть у власному домі — реклама! Незважаючи на спеку, він був одягнений у сірий вовняний светр і смугасті штани, мабуть, піжамні. — Пробачте, це моя робота, — тихо промовила Лінка. — Робота, робота! Краще б ти за якусь порядну роботу взялася, а не смітила тут! Лінка позадкувала до виходу, а тоді криво всміхнулася й вийшла. Вона ще чула, як старий щось вигукував їй услід, але, на щастя, не розібрала слів. Було парко й незважаючи на те, що настала вже надвечірня пора, повітря було гаряче й липке. Лінка витерла спітніле чоло й глянула на годинника. Ну що ж, протягом майже години їй вдалося побувати лише у двох будинках, та ще й в останньому не почепила плакатика. Але туди вона точно не повернеться, нічого не вдієш. Дівчина рушила далі, занепокоєно зиркаючи на небо, де клубочилися чорні хмари. Із наступним будинком проблем не було, але далі все поточилося гірше. По-перше, пароль «пошта» перестав діяти. Лінка спробувала дістатися досередини, пояснюючи, що забула ключі, але якась пані запитала в неї, з якої вона квартири й Лінці аж заціпило. — Я вже знайшла ключі, дуже дякую, — пробурмотіла вона й роз’єдналася. Ніхто не попередив її, що розносячи флаєри, вона муситиме брехати й щось вигадувати, узагалі вся ця ситуація їй страшенно не подобалася… Вирішила почекати, доки з будинку хтось виходитиме чи навпаки, заходитиме. Це теж було не найкраще рішення, бо на неї якось дивно позирали. Разів зо два їй пощастило — двері просто виявилися незачиненими! Може, домофон поламався, чому мешканці точно не раділи, зате Лінка — навпаки! Дівчина помітила, що погляд на світ може змінюватися залежно від того, де ми перебуваємо й чим займаємося. Вона «опрацювала» хіба що половину зазначених будинків, а вже була майже сьома. Щиро кажучи, Лінка втомилася. Небо почорніло. В очікуванні, доки хтось вийде з наступного будинку на Черемховій, вона дивилася на хмару, що повисла просто в неї над головою. Довкола зробилося безлюдно, матері з дітьми швидко повтікали з майданчика. Перші краплини дощу, великі й важкі, упали на розпечений асфальт. Лінка сховалася під маленьким козирком і притиснула до живота сумку із флаєрами, намагаючись врятувати їх від води. Дощ падав косо. Це суперечило законам фізики, але було цілком реальним, як і те, що за хвилину і Лінка, і сумка геть змокли. Темне небо розчахнула блискавка. «Тепер треба полічити», — подумала дівчина. Не встигла вона порахувати навіть до трьох, як пролунав глухий гуркіт. Дуже близько. Лінка затремтіла… На ній була тільки тонка футболка й коротка джинсова спідничка. Дощ струменів їй по ногах, цівочки стікали між пальцями ніг і ремінцями босоніжок. Притислася до стіни. Під час спеки дощ, може, й був бажаним, але тепер, коли мокра тканина липнула до тіла, Лінка щосили прагнула, щоб знову з’явилося сонце. Гроза закінчилася так само швидко, як і почалася. Лінка заплющила очі і, стискаючи мокру сумку, підняла голову, дозволяючи сонячним променям пестити її ніс і щоки. Під заплющеними повіками пролітали крихітні золоті порошинки. Дівчина намагалася насолоджуватися миттю й не перейматися ані станом флаєрів у торбі, ані тим, що залишилося ще зробити. «Дзен, — подумала вона. — Це моє дзен». «Ніколи в житті, — думала Лінка, — я не промину того, хто роздає флаєри на вулиці». Віддавши останню рекламку вечірнього ліцею для дорослих, вона полегшено зітхнула й почала шукати зупинку. Сподівалася, що о цій порі щось таки ще ходитиме. «От чорт, — подумала, — мама, певне, хвилюється». Пошукала мобілку, щоб надіслати додому есемеску, але в рюкзаку телефону не виявилося. Лінка перелякано обнишпорила все, але марно. Вона мало не плакала. Або хтось украв, або сама загубила. Хай йому грець! Під’їхав автобус і Лінка сіла. Добре, що мала гроші на квиток. Глянула на годинника, була одинадцята. Отакої! Мама точно не на жарт розхвилювалася. Вийшла на Новому Світі й звернула на Свентокшиську. Вулиця була перекрита й розкопана, будували нову лінію метро. Цікаво, коли закінчать. Судячи з того, скільки тривало будівництво попередньої лінії, єдиної, яка досі існувала у Варшаві, це задоволення точно розтягнеться на найближчі кілька років. Зиркнула на годинника, майже пів на дванадцяту. Лінка тремтіла від страху й холоду. Безлюдною вулицею хіба що зрідка пересувалися якісь тіні. При світлі ліхтарів шматки тротуару та ями нагадували химерний місячний пейзаж. Вона не мала сили йти, ноги боліли від утоми, але Лінка прямувала вперед, як робот, наче заводна іграшка. Додому. Їй так хотілося опинитися в себе. Мама чекала. Здається, вона плакала, бо під очима темніли смуги від розмазаної туші. Побачивши доньку, мама вже відкрила було рота, щоб нагримати. Халіна зіщулилася, передчуваючи, що зараз станеться найгірше, доведеться вислухати цілу проповідь. Мусить це якось витримати, перечекати. Але вдома було тихо, мама лише дивилася на доньку, немовби вже не мала сили підвищити голос. — Пробач, — тихенько сказала Лінка. — Я була… на роботі. Роздавала флаєри. Хтось мені вкрав телефон. Глянула на маму, але та продовжувала стояти мов закам’яніла й дивилася на неї. Лінка спершу чхнула, а тоді розплакалася. Стояла у дверях, а сльози дзюрком текли по обличчю. — Будь ласка, не кричи. Це не моя провина. Будь ласка. — Я ж не кричу, — відповіла мама, а тоді підійшла й незграбно обняла доньку. — Ну, ну, гаразд, іди під душ. Я приготую тобі чаю, а ти мені все розкажеш. Лінка вийшла з ванної, загорнувшись у великий махровий рушник, і сіла на кухні. — Я вже хотіла телефонувати до поліції, — сказала мама, простягаючи їй чашку з гарячим чаєм. — Ти не відповідала на дзвінки, а я навіть не знала, до кого ще можу звернутися. Бо не знаю, з ким ти дружиш… І ти не казала мені, що знайшла роботу. — Я думала, що розповім тобі, коли повернуся. Не сподівалася, що це буде так довго. Усе пішло не так, як треба, — і вона знову чхнула. — А ти бодай щось заробила? — Побачимо завтра. Кай уже спить? — це було безглузде питання. Що малий ще міг робити опівночі? — Його немає. Сьогодні він в Адама. — Як це? — Ну… ми поділилися. Кай буде одного дня в мене, іншого в тата. Ми вирішили, що так для нього буде краще. Розумієш, щоб він нічого не втрачав. «Бла-бла-бла, — подумала Лінка. — Уже втратив». — Я знаю, — відповіла мама, побачивши її вираз обличчя, — ми теж не впевнені, що це гарна ідея. Але хочемо спробувати. У Швеції такий поділ вихованням дуже поширений і начебто, це добре для дітей. Лінка позіхнула й допила чай. — Іди спати, доню, завтра до школи. А як воно взагалі в цьому ліцеї? Бо я тебе навіть не запитала. Весь час ці справи, іноді геть не розумієш, що довкола тебе відбувається… — Гарно, — Лінка знову позіхнула. — Дуже гарно. Мабуть, я поставлю собі будильника на п’яту, бо мушу дещо повторити на завтра. — Ну, гаразд, добраніч, — сказала мама, ніби жалкуючи, що втратила співрозмовницю.  

Лінка прокинулася й відчула, що не має сили встати. «Якби ми мусили вранці вистрибувати з ліжка, то спали би в тостерах», — пригадала собі жартик із «Гарфілда». Лінці запаморочилася голова, дівчина відчула, що її морозить. Нічого собі. Із цими флаєрами повна лажа. Застудилася. Ще й мобілка… Якщо так виглядає заробляння грошей, то, мабуть, вона не для цього створена. Попленталася на кухню й глянула на годинника. Дев’ята. Чудово. Воно й не дивно, що будильник не продзвенів, бо він був у неї тільки в мобільнику. Удома було тихо, мати, певне, узагалі забула про Лінчине існування, і не розбудила її. Але ні. На столі лежала записка. «У тебе гаряче чоло, мабуть, ти застудилася, я тебе не будитиму. М.», — прочитала Лінка. І що тепер? До школи, мабуть, немає чого йти. Знайшла аспірин, зробила собі чаю з лимоном і повернулася до ліжка. Узяла лептоп і почала писати листа Адріанові. Мусила все йому розповісти. Ці письмові розмови виглядали дивно. Літери складалися в слова, а ті — у речення, проте що більше було тексту, то дужче Лінка відчувала, що цього замало. Неначе вона розмовляла з кимсь крізь шибку, не маючи певності, що цей хтось по той бік її розуміє. Надіслала мейла, але знала, що відповіді швидко не отримає. В Адріана теж було багато занять, не лише в школі, він ще й постійно їздив з тіткою на екскурсії по галереях, і ще ці курси живопису й рисунку. Лінка сумувала дедалі більше. Шморгнула носом або через нежить, або в передчутті плачу, який зароджувався десь углибині. Їй так хотілося почути його голос. Може, треба спілкуватися через Скайп? Треба собі заінсталювати цю програму. Із такими роздумами вона заснула з лептопом на колінах.  

Прокинулася саме тоді, коли треба було йти до агенції по гроші. Її раптом затрусило, невідомо, чи від холоду, чи від страху. Мабуть, хтось виявив, що вона не порозкладала флаєрів у всіх будинках. Якщо це все справді контролюють, їй капець.  

В агенції знову був натовп. Уже через день Лінка могла відрізнити новачків, які сиділи збуджені й зацікавлено роззиралися довкола, від досвідчених працівників, що позіхали, чекаючи, коли прийде менеджер. Дівчина помітила знайомого хлопця із дредами. Їхні погляди перетнулися. Юнак усміхнувся до неї, але помітивши светр і теплу хустку, запитально підняв брови. Лінка сіла біля нього. — Сьогодні працюєш на Північному полюсі? — пожартував він. — Та-а-ак, — відповіла, точніше, пропищала Лінка, бо її голос нагадував писк спійманої в пастку миші. — Ти захворіла, — він радше ствердив, ніж запитав. — Ніколи в житті, — що пролунало як «в шитті». — Але сьогодні я розноситиму мікроби. У себе вдома, — і закашлялася. — Я нині теж не працюватиму. Маю іншу халтурку. — Яку? — зацікавилася вона. — У друкарні. Досить важка робота, та при бажанні можна заробити трохи більше. Мені знайомий порадив, я ходжу туди кілька разів на місяць. Якщо хочеш, можу й тебе із собою взяти. Коли видужаєш. Даси номер телефону? — У мене немає. Мобільник учора вкрали. — Ого, щось ти невдало починаєш. — Та чого там, просто казково. Зараз мені заплатять, вистачить на аспірин і ще, може, на футляр до цього мобільника, якого в мене немає! — Лінка розреготалася. Але до зали саме увійшла керівничка, і всі замовкли.  



Лінка поверталася додому. У кишені в неї були дві купюри й трохи дрібняків. І ще клапоть газети із записаними телефоном та мейлом Лукаша. На щастя, ніхто не зауважив, що вона вчора «опрацювала» не всі будинки. Весь наступний тиждень Лінка хворіла. Іноді визирала у вікно й дивилася на людей у футболках, які смакували морозиво й обвіювалися газетами. Вересень цього року справді був пречудовий. Гроза, яка її тоді намочила, виявилася такою собі примхою погоди. Сонце світило у вікна із самого ранку, будило й не давало відпочити. Лінка нервувала, бо не ходила до ліцею. Не встигла там ні з ким познайомитися, подружитися. Навіть нічийого номера телефону не мала. Запам’ятала хіба що ім’я того хлопця, Оскара, із яким примудрилася майже відразу посваритися. У відчаї спробувала знайти його на Фейсбуці, але, мабуть, він не мав там профілю. А може, мав, але під якимсь псевдо. «Може, у тому селі, звідки він приїхав, узагалі не користуються Фейсбуком?» — майнула думка. Вона дуже хвилювалася, що через хворобу не відвідує уроків фотографії, боялася, що пізніше не дасть собі ради. Напевне їм задають домашні завдання, усі ходять і клацають фотки… Усі, крім неї. От халепа! Лінка подумала, що було би класно, якби її перевідала сестра, проте дівчата відмовилися від цієї ідеї. Кася не хотіла зустрітися з матір’ю, це було зрозуміло. Лінка весь час думала, що буде далі. Раніше вона сподівалася, що сестра приходитиме до них, стане частиною їхнього життя, але нічого такого не сталося. Невже те, що розповідала Каська, було правдою? Невже мати вдавала, наче її не помічає? «На жаль, коли хворієш, починаєш забагато мудрувати, бо в тебе з’являється на це час», — подумала дівчина, розмішуючи таблетку розчинного аспірину в склянці. Бо й самій Лінці в сестри було незатишно, і коли вона кілька разів заходила до Каськи наприкінці канікул, їй здавалося, що названі батьки дивляться на неї з осторогою. Іноді Лінка роздумувала, чи сестра не звинувачує її. Невже щось таке можна пробачити? Що вона сама відчувала б на її місці? Узагалі це ж не вона покинула Касю, а її мати, але це можна було сприймати так, що та вибрала одну доньку, зате позбулася іншої. Навіть, якщо Каська й не звинувачувала сестри, Лінка відчувала, як у ній зростає почуття провини. Крім того, ніхто не міг допомогти їй із цим усім розібратися. А мати — то щонайменше. Від застуди помочі не було й поготів, хіба що можна було вдавати, наче сльози в неї від нежитю. От тільки — звідки ці сльози? Від докорів сумління чи просто від самотності? «Цікаво, чи можна побороти застуду силою волі?» — подумала Лінка, сякаючись у носовичка. Нелікований нежить триває тиждень, а лікований — сім днів. Дівчина вже тиждень приймала ліки з нульовим ефектом «Сила волі — це єдиний мій порятунок», — вирішила вона, вкидаючи використаного паперового носовичка до торбинки біля ліжка. Тоді заштовхала її під стілець і вимкнула лампу, подумавши, що коли залишиться в ліжку ще хоч один день, то, мабуть, здуріє. Але вона не здуріла. Уранці вперше прокинулася із незакладеним носом. Потягнулася й відчула легкість, яка означала тільки одне: вона видужала. І можна йти до школи. Але що там на неї чекає? Вона досі не мала підручників, бо не знала, які саме треба купити. Не знала домашніх завдань. Якби Адріан був тут, він би точно допоміг, знайшов когось із її класу, попрохав уроки… Під час хвороби його відсутність була ще дошкульнішою. Звісно, хлопець писав до неї, проте вони поки що не користувалися Скайпом. Щиро кажучи, Лінка не дуже й хотіла, щоб він бачив її через камеру. Цього ще бракувало! Волосся брудне, ніс почервонів та ще й прищі якісь вилізли на додачу. Тож вона написала, що намагалася встановити Скайп, але в неї не вийшло. Лінка встала, замаскувала прищі коректором і помчала до ліцею. Треба налаштуватися на позитив, якось воно буде.  

Лінка пішки піднялася на п’ятий поверх, ліфт знову не діяв. У коридорі, який був переходом між двома частинами поверху, стояли великі червоні дивани, обтягнуті справжньою шкірою. Ото б такий удома… Їх буквально обліпили учні, які сиділи й на спинці, і на бильцях. Ті, кому місця забракло, стояли поряд. І всі жваво гомоніли. Лінка зрозуміла, що всі вони — її нові однокласники. Здається, усі були чимсь страшенно збуджені. Підійшла до них і дослухалася. — А мені здається, що він не прийде. У штани наробить від страху. — Ой, ой, небо на землю не впало. Прийде, не перебільшуй. — Після такого я б точно більше не з’являлася. — Ну, та він крутий чувак, важке дитинство, залізне ліжко, дерев’яні іграшки… — Припиніть! Дайте спокій! Лінка відчувала себе збитою з пантелику. — Агов, у чому справа? — запитала вона спершу тихо, а тоді голосніше додала: «Хто не прийде?» — А ти що, нічого не знаєш? З дуба впала, на фейсі тебе немає? — Є, а що? — буркнула вона. — То, може, тебе немає, принаймні в мене на фейсі тебе точно нема. Двійко дівчат захихотіло. — Я хворіла. Хтось нарешті скаже мені, що тут відбувається? — нетерпляче запитала вона. — Розкажемо їй? — Ну, добре, кажи, Азоре. Азор? Нічого собі. Лінка ледь помітно посміхнулася й глянула на смаглявого хлопця у футболці із кроликом, що вистрибував з капелюха. Дійсно, коли придивитися, хлопець трохи скидався на собаку. У нього були неприродно червоні губи, а говорячи, він висолоплював язика, наче вівчарка. — Ну, то справа виглядає так, — Азор аж підвівся від збудження. — Наш селюк-передовик учора вирішив показати нам усім, де раки зимують. Але занадто розперезався й ми трохи погиркалися. От. Лише тепер Лінка помітила синець на Азоровій вилиці. — Та він узагалі якийсь ненормальний, — заявила блондинка з гарним кучерявим волоссям. — Так йому врізав… — Не врізав, Зузу, а лише собі рученята натрудив дарма. — А в чому власне справа? — запитала Лінка. — У газетці, — пояснила невеличка руденька дівчинка з кісничками, як у Пеппі, зашнуровуючи червоного лакованого мартенса. — Окей, ну, є газетка, а цей відразу лізе не у свої справи, і заявляє, що буде головним редактором! — Азор не приховував обурення. — Азор цим займався минулого року, — знову втрутилася руденька. — Так отож, саме так, дякую, Марисю, то я йому й кажу по-людськи, щоб він так не поспішав, а він, що, мовляв, перший зголосився, і що в тому своєму селі був головним редактором районки. — Районка! Прикинь! — захихотіла Зуза. — Ми намагалися його переконати, щоб він сам зняв свою кандидатуру, вдавшись до аргументів, так би мовити… — …філософських, — підхопив невисокий блондин, — що районні новини цікавлять щонайбільше… — І що ця його районка нас не надто вражає… Ми добром старалися, щоб він не пхався в головні редактори… Ми ж йому дозволили писати, справді… — І не було б усього цього галасу, якби полоніст не сказав, що той, хто зголоситься першим, буде головредом. — Ну, справді, Вільк перегнув, він мав відразу сказати, що буде так, як минулого року. — А ми нашому редактору районки сказали, що Зузу насправді влада не цікавить, бо він до Зузки клинці підбивав, і що Азор буде головредом, а Зуза секретарем, бо так було й так має залишатися. — Та нічого він не підбивав! — почервоніла Зузанна. — Окей, окей. Він просто невдаха, не переймайся. Так чи сяк, але по-доброму він не розуміє, образився і сказав, що в такому разі він не хоче мати нічого спільного з нашим, як він висловився, таблоїдом на всі випадки життя. — Ну, тоді Азор розсердився, ти б теж розсердилася, правда? Бо ми хотіли, щоб він до газети писав, позаяк більшість воліє фоткати. То комусь же й писати треба. — Але він тоді заявив, що або буде головредом, або чхати на все хотів. — І тоді Азор йому сказав, що він як той кундель, що своїй сучці й кістки пошкодує. Ну, а той йому… — Та досить уже про ту сучку, — обурилася Зуза. — Та не ображайся, пробач, я просто так висловився метафорично, філософськи й узагалі. Без жодних натяків. От. Лінка була шокована. Що в цьому класі відбувалося? Вона ніяк не могла збагнути. А найгірше, що дівчина відчувала, що мусить зайняти якусь позицію, хоча це й було нелегко. Вона розуміла, що всі ці Азорові підлабузники тільки й чекають на її відповідь. Уже хотіла висловитися, але тут задзеленчав дзвоник. На щастя, ніхто не чекав на її реакцію, усі помчали до класу. Здається, це був урок фізики і якась контрольна. До якої Лінка, звичайно, не підготувалася.  

Фізик радше скидався на фізкультурника. Кремезний, мускулястий і голомозий. «Цей точно щодня ходить у тренажерний зал і напихається якимись білковими БАДами, — подумала Лінка. — Біцепси в нього, як у Кличка, жоден хлопець не пащекуватиме до такого». Підійшла до вчительського столу. — Перепрошую, — сказала вона, — я… хворіла. Мене не було. І я не готова до контрольної. Можна, я сьогодні не писатиму? Учитель підняв голову й пронизав Лінку крижаним поглядом. — Як звали кохану Володийовського? — запитав. — Що? Фізик повторив запитання, і Лінка затнулася. — Е-е-е… здається, Ганка… Учитель підвівся й сперся долонями на стіл. — Класика, дитино. Лише класика нас врятує, а ти не знаєш класики польської літератури. Тому мені дуже прикро, але контрольну ти нині писатимеш. Або пишеш, або я відразу ставлю одиницю, вибирай. — Е-е-е… перепрошую, але я… я думала, що в нас фізика… — Авжеж, фізика. Але я, як фізик, вірю в красу літератури. У часи фрактальної цивілізації, у світі, де ми постійно маємо справу з такими явищами, як кіт Шредінгера, лише культура може становити для нас розраду, стати прихистком! Це єдиний пізнаваний і безпечний світ. Запам’ятай це собі, дитино. То як, писатимеш контрошку? Лінка знизала плечима. — Спробую. «Однаково мені світить кіл, зате принаймні знатиму, що було на контрольній», — подумала Лінка.  

«Кепські справи», — думала вона. На великій перерві вибігла до крамнички по булочку та йогурт. У школі, щоправда, були обіди, на які мама давала їй гроші, але дуже дорогі, бо, на жаль, закінчилися державні дотації й про безкоштовні чи дешеві обіди в школах лишилося хіба що помріяти. А в її ліцеї й поготів. Проте Лінка прикинула, що коли вона обідатиме через день, то зможе заощадити на цьому майже сто злотих на місяць. Може, це було недобре, але йшлося про те, щоб виконати взяті на себе зобов’язання. Тобто заробити гроші на навчання, ну, а чого не заробить, те вона може й заощадити. «Кепські справи, — подумала вона знову, відкусуючи глевку булочку. — Усе дуже погано. У цьому класі якась паскудна обстановка, щось тут не так. Це як закалець на шкоринці, але його просто так не виколупаєш, не позбудешся».  

Увечері написала Адріанові. Намагалася йому розповісти, що відбувається в класі, хоча насправді вона не мала ані часу, ані бажання про це думати. Бажання — бо їй складно було зайняти якусь позицію. Певним чином Лінка почувалася відстороненою від їхніх ігор. А часу бракувало, бо знову мусила роздавати флаєри або шукати інший підробіток. Може, цього разу їй припаде інший район, або не дощитиме. «Не можна відразу здаватися», — повторювала собі. Із цією думкою наступного дня пішла до школи, постійно очікуючи одного — закінчення уроків. У вівторки занять було мало, але найкращий розклад припадав на середу й п’ятницю. Аж три уроки фотографії! Лінка дочекатися не могла. Адже заради цього вона вступила до цього ліцею! Через хворобу їй досі не вдавалося потрапити на ці заняття, і тепер її переповнювала цікавість. Розпитувала однокласників, усі казали, що уроки дуже класні. Вона візьме свій чудовий фотоапарат, різдвяний подарунок, якому так раділа і який так любила! Та перш ніж це станеться, вона мусить щось заробити. Отож, флаєри, домофони й ворожі будинки — усе спочатку! * * *



Адріан читав Лінчиного листа й думав, чому так важко бути разом на віддалі. Коли бачилися востаннє, Лінка здавалася йому такою близькою, вони розуміли одне одного без слів. Виявилося, що минули лише два місяці, і все якось охололо, вмерло… Він читав її мейла й узагалі не розумів, про що йдеться. Якийсь Оскар, якийсь конфлікт, а він від усього цього був таким далеким. Упіймав себе на думці, що мейли, а разом з ними й сама Лінка, почали видаватися йому якимись дитячими, вони немовби перебували у світі, який він залишив далеко позаду. А може, усю свою енергію він віддавав на те, щоб якось закріпитися в цьому новому для нього світі? Йому теж було нелегко. Він думав, що знає англійську, але в розмовах часто губився, у школі доводилося постійно напружуватися, із тіткою теж не почувався так вільно, як із батьками. Весь час треба було усміхатися, вдавати, що все чудово, повсякчас мусив висловлювати вдячність за те, що вона його сюди запросила. Адріанові знання з мистецтва теж здавалися недостатніми, він постійно чув якісь нові імена, треба було читати про речі, яких не міг збагнути. Сів за комп’ютер, щоб, як завжди, написати до Лінки. Проте дедалі частіше ловив себе на тому, що більше не може відверто говорити про свої проблеми. Часто писав мейли, яких потім не надсилав. Боявся зізнатися, що йому погано. Чому він не міг бути щирим? Чому постійно треба вдавати, наче в тебе все окей? Щоб дівчина не подумала, що він — нещасний лузер, невдаха, який там, за інших обставин, не дає собі ради? Листи, де він звірявся в тому, як почувається насправді, опинялися в папці «Робочі копії». А тоді писав інші, які можна було спокійно висилати.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка