Жінки І політика



Скачати 192.17 Kb.
Дата конвертації05.05.2016
Розмір192.17 Kb.
  1. ЖІНКИ І ПОЛІТИКА


Сучасне становище.

Формально жінки в Україні рівноправні. Але слабке місце їх сучасної рівноправності полягає в тому, що вона простя­га­єть­ся на багато сфер суспільної діяльності, але її горизонтальні обшири не забезпечують рівних можливостей підняття жінок по верти­каль­ній драбині суспільної ієрархії, не забезпечують їм рівного доступу до прийняття важливих суспільних рішень (як політичних так і економічних).

Якщо у складі першого новогочасного українського уряду — Центральної Ради — було 11 жінок, то тепер у складі українського уряду їх лише три — Віце-прем’єр Юлія Тимошенко, Міністр юстиції Сюзанна Станік та Міністр (Голова комітету) у справах сім’ї та молоді Валентина Довженко. Малий відсоток складають жінки серед депутатів Верховної Ради:— 4% у ВР попереднього скликання і приблизно 8% — зараз: 35 представниць від соціально-демографічної групи, що складає 52% населення країни — це надто мало!
Що таке фемі­нізм?

Фемінізм є не що інше як рух жінок за людські й громадянські права; діяль­ність, спрямована на роз­ши­­рення громадської (і громадянської) участі жінок, їх благодійницької та культурно-освітньої діяльності, на захист прав та інтересів жінок як окремої суспільної групи, що має специфічні інтереси. Його метою також є розширення їх участі у бізнесі і в політиці, сприяння їх входженню до владних струк­тур. У сучасному світі існує три основні течії феміністського руху: ліберальний фемінізм, марксистський (соціалістичний) і радикальний. Тільки останній пропонує створення окремої, самостверджуючої жіночої культури. Усі інші виступають за паритетні відносини між чоловіками та жінками, намагаються акцентувати загальносуспільні проблеми. Однак противники фемінізму, які є в кожній країні, схильні перебільшувати його крайнощі і видавати їх за сутність фемінізму як явища.

Особливістю феміністичного руху в Україні завжди було те, що жінки зверта­ли увагу не стільки на своє власне становище (хоч і воно відігравало певну роль у становленні руху), скільки на необхідність їхньої участі у розв’язанні складних за­га­льно-суспільних проблем. Як пише Марта-Богачевська-Хом’як, “організації жінок в Україні — це не організації котрі намагаються визволити жінок. Вони намагаються перебрати на себе частку загальногромадянської діяльності”.
Чи є у нас дискримінація жінки (тобто практика обмеження доступу жінок до певних сфер і видів діяльності)?

Статистика і життєвий досвід мені підказують, що така практика є, але вона обумовлена не стільки юридичними, скільки економічними та культурними чинниками.



  1. Цивілізація у нас, поза всяким сумнівом, чоловіча, і жінки на верхніх щаблях політики і бізнесу — не свої (винятки з усіх правил були й будуть).

  2. Спосіб формування і функціонування владних і бізнесових структур — “закритий”, кланово-клієнтельний і будь-які аутсайдери у цих сферах не вітаються. Якщо ж вони хочуть туди пробитися всупереч діючим неписаним нормам, то мусять затратити незрівнянно більші зусилля і володіти незрівнянно більшими перевагами (інтелектуальними, моральними, вольовими), ніж ті, яких вимагають від “своїх” — чоловіків.

  3. Чоловіки (у загальній масі) справді не хочуть допускати жінок до влади і бізнесу, але не тому, що вважають їх нижчими істотами (цей забобон залишився у 19 ст.), а тому, що бояться їхньої конкуренції і не хочуть займатися тими непристижними, невидими, другорядними (з погляду чоловічої цивілізації) видами діяльності, якими традиційно займалась жінка. Випередження жінкою мужчини у суспільній сфері розглядається як щось коли й не ганебне, то принаймні таке, що не робить мужчині честі (що є звичайним пережитком патріархальщини).

  4. Жінки не наполягають на своїх правах через чинники: а) економічні (заклопотаність проблемою виживання за умов, які створили чоловіки); б) культурно-психологічні (жінки більш чутливі до вимог суспільних норм і настанов, зважають на традицію, більш уступчиві тощо); б) організаційні (ще недостатньо є механізмів для спрямування ініціативи та енергії жінок у суспільне русло).



Оцінка ситуації масовою свідомістю.

У Львові та й загалом в Україні жінки-активістки та їх діяльність сприймаються супереч­ливо. Частина людей (як чоловіків, так і жінок) переконана, що українська жінка уже досягла рівноправ­ності і саме від цього страждає. Вони згодні визнати соціально-економічні проблеми, що постали перед жінками та їхніми родинами (а жінку традиційно трактують виключно як берегиню роду), але не розуміють психологічних проблем, а тим більше прагнення до участі в політиці.

Панує стереотип, нібито традиційним для України є розподіл праці на суспільну — чоловічу і домашню — жіночу та що його й надалі потрібно підтримувати. Тут сплутують звичаї патріархального суспільства з національною традицією, не беручи до уваги відмінність між повагою до жінки в межах традиційної (переважно селянської) національної культури та культури сучасної — урбанізованої і модернізованої. У першому випадку становище та суспільна роль жінки не були її власним вибором, а терпеливість і покірливість долі були невід’ємними рисами її поведінки (йшлося лише про різний ступінь прояву цих рис у різних культурах). Жінка могла займати шановане, але чітко відведене їй місце. Повага до неї не тільки не стверджувала рівність та рівновартість жінки й чоловіка, але й підкрес­лювала її специфічні функції у розподілі сімейних та суспільних обов’язків і царин діяльності.

Сучасна цивілізація ламає ці зразки стосунків та суспільних ролей чоловіка та жінки. Здобувши протягом ХІХ-ХХ ст. визнання своєї інтелектуальної рівноцінності, рівного права на освіту, працю, участь у політиці, жіночі рухи розвинених демократичних країн зараз прийшли до висновку, що недостатньо і неправильно прагнути досягнути рівності з чоловіками у світі, який “зшито” на чоловічий копил. Потрібно досягти змін у цьому світі, його гуманізації і перетворення таким чином, щоб у ньому було добре жити і чоловікам і жінкам, щоб чинник сили, пов’язаний з минулими патріархальними установками, відходив у минуле, а все більшого значення набирав чинник добровільної участі, індивідуального вибору та справжньої рівноправності, що визнавала б рівновартісність статей при їх відмінностях та особливостях.


Потреба кардинальних змін.

Незалежно від адекватності оцінки масовою свідомістю ситуації, існує об’єктивна потреба у ширшому залученні жінок до влади і політики. Вона обумовлена наступними чинниками:



  1. По-перше, багато проблем, що стосуються життя й суспільного статусу жінок неможливо розв’язати поза межами державної політики. Ці питання потребують постановки на порядок денний, розгляду в законодавчому органі, схвалення і впровадження в життя державно-правовим шляхом. А хто краще, ніж самі жінки зможуть їх відстояти і провести в життя?

  2. По-друге, жінки, внаслідок специфіки свого менталітету, уваж­ніше, з більшою щирістю і навіть самовідданістю ставлять­ся до проблем, від яких найбільше потерпає наше суспільство сьогодні, та через невирішеність яких йому може загрожувати ще більша деградація в майбутньому. Мається на увазі недостатня увага правлячої верхівки до соціо-культурних, освітніх, гумані­стичних проблем; кричу­ща соціальна несправедливість у сфері розподілу і цинічна байдужість багатіїв до зростаючої злиденності й жебрацтва, безпритульності й злочинності дітей та підлітків; дегуманізація і деморалізація суспільства загалом і правлячої верхівки, зокрема.

  3. Третьою причиною є те, що непредстав­леність жіноцтва у вищих сферах врядування попросту зменшує ту “лаву запасних”, про яку у нас так люблять говорити наші державні лідери. Потенціал національної еліти зменшується внаслідок цього рівно вдвічі. А це, за наявності такої проблеми як брак кваліфікованих кадрів, — неприпустима розкіш.

  4. І, нарешті, четверта причина. Сам спосіб прийняття рішень, характер поведінки суб’єктів при цьому може значно оздоровитись, якщо в цьому процесі будуть брати участь представники обох, поки що лише формально рівноправних статей.


Що робити?

Суспільство, що перебуває в такій глибокій кризі, у якій є нині Україна, не може не відчувати потреби у примноженні внеску жінок у вирішення загально­суспільних проблем. Воно просто виму­ше­не сприяти ширшій залученості жінок до всіх форм громадської та політичної актив­ності і задля цього має зробити наступне:



  • А. Домогтися полегшення побуту і покращення матеріального становища сімей (зменшення тягара побутової завантаженості обох статей, але в першу чергу жінки, бо вона сьогодні на своїх плечах несе основний тягар сімейних проблем). Сюди входить, окрім іншого, покращення охорони здоров’я, вдоско­на­лен­ня гро­мад­ських форм виховання і догляду дітей в дитячих садках, освітнього та виховного процесу в школах.

  • Б. Крок за кроком долати стереотипи патріархального суспільства щодо “нормального” розподілу сімейних та суспільних функцій, видів творчої та рутинної побутової роботи за статевою ознакою; сприяти утвердженню рівномірного розподілу сімейних обов’язків між подружжям як норми суспільного життя, розуміючи, що зміна культурних стереотипів є справою не одного десятиліття та що вона вимагає змін в усьому процесі соціалізації особи — починаючи від сім’ї і закінчуючи стосунками в професійному та громадському середовищі.

  • В. Усувати будь-які, як явні, так і приховані форми дискримінації жінок — на роботі, в ­ жи­т­ті і політиці; використовувати правові та організаційно-політичні заходи для забезпечення рів­ного доступу жінок до процесу прийняття рішень. Адже в консти­туціях усіх демокра­тич­них держав мовиться про створення рівних можливостей для самореалізації (в усіх сферах, у тому числі й у політиці) кожного індивіда, незалежно від віку, статі, етнічної, класової чи іншої групової приналежності.1

Ініціатива та основні зусилля мають виходити від самих громадян. Це стосується не лише жіно­чих, а й усіх громадських організацій, які, наштовхуючись на нерозуміння влади, мають не обурюватись, а боротись. Для цього у їх розпорядженні є такі канали впливу:

  • формування громад­ської думки через ЗМІ;

  • вплив на законодавчий процес через своїх представників у парламенті, через лобістські групи та через масові акції;

  • вплив н авладні структури в цілому (не зайвою, наприклад, є спроба мати своїх людей у виконавчих структурах та в органах місцевого само­вря­­дування).

  • Якщо говорити про перспективу, то можна назвати ще й третій напрямок дії — виховний та освітній. Маю на увазі формування іншого ставлення до суспільної ролі жінки у школі та в процесі домашнього виховання.


Подолання консерватизму у трактуванні проблеми.

Не варто сліпо копіювати західні зразки фемінізму та гендерної політики (адже у них інша культура — особливо в Америці — і інакші проблеми), але не можна й абсолютизувати свою специфіку, видаючи патріахальні установки традиційного суспільства за національну специфіку.

Жінки повинні розуміти, що у всіх без винятку країнах є консервативні люди, групи, партії, котрі переконані, що суспільство тільки виграє, якщо кожна стать виконуватиме природою, як вони вважають, їй визначену роль. Є вони й в Україні.

Дивним, однак, є те, що не консерватори, а, наприклад, Партія зелених України — політична сила, яка в розвинених демократіях займає місце лівіше центра — приділяючи увагу “жіночому питанню”, намагається його вирішити по-консервативному. У її програмі йдеться про прирівняння домашньої праці жінок по вихованню дітей до праці в суспільному секторі і про її оплату. Хоч спроба звільнити жінку від подвійного робочого дня — річ гуманна, але в даному випадку досягається вона шляхом , який тільки посилить патріархальні принципи розподілу праці на сімейну — жіночу та суспільну — чоловічу. Оскільки перша не може бути належним чином виміряна, нікому, окрім даної сім’ї, не приносить очевидного прибутку, а також за своєю природою є працею рутинною, то зрозуміло, що вона не може бути високооплачуваною і лише закріпить підлегле становище жінки в сім’ї. Та головна небезпека навіть не в цьому, а в тому, що у випадку прийняття подібного закону таємне стане явним: закон легалізує обмеження можливостей вибору жінкою тих видів діяльності, які є покликанням кожної окремої особи, а не цілої статі. Щоб закон був недискримінаційним, він мав би передбачати винагороду за домашню працю тому членові сім’ї, який її виконує за взаємною домовленістю — незалежно від статі.


Жіночі партії?

Зараз жінці набагато важче ніж чоловікові потрапити в політику. Щоб подолати цей диспа­ритет можливостей частина жінок пішла шляхом організації суто жіночих партій. Їх в Україні вже налічується чотири. Нижче подається їх коротка характеристика:



ПаЖУ: Створена у 1997 р. Партія “Жінки України” на чолі з Аліною Комаровою (директором НДІ “Про­бле­ми людини) намагалася самостійно, не вступаючи у блок з іншими політичними партіями, взяти участь у виборах-98. Серед громадських організацій її союзницями (згідно виборчого закону — неофіційними) мали бути Всеукраїнська асоціація жінок-підприємців та Всеукраїнська громадська організація “Жінки і діти України”. Партія проголосила себе центристською силою, що ставить такі програмні цілі як: побудова правової, демократич­ної, суверенної Української держави, створення громадянського суспільства, досянення консенсусу на основі соціального партнерства, і соціального захисту найбільш незахи­ще­них верств населення, підтримка сім’ї, материнства й дитинства, захист власного вироб­ни­ка тощо. Маємо тут повний набір популістських гасел, які підкреслюють, що партія неоригінальна як за назвою (порівн.: “Женщины России”), так і за програмою). Вони (ці гасла) нічого не говорять про справжнє обличчя партії або про необхідність її існування як окремої політич­ної сили. Цій партії, проте, не вдалося зареєструватися для участі у виборах (ЦВК не визнала дійсни­ми усі 200 000 підписів, які партія зібрала на свою підтримку). Список кандидатів з понад 150 осіб залишився незатребуваним. Зі Львова до його першої десятки увійшли тоді Галина Хомиця, Голова ЛОО партії, заступник начальника Львівського відділення Фонду держмайна та Любов Дубова, лікар-експерт обласної ВТЕК.

ВПЖІ: Всеукраїнська партія жіночих ініціатив також “народилася” в процесі передвиборних спо­дівань і політичних комбінацій 1997 р. у м. Харкові. ЇЇ голова — Валентина Даценко була заступ­ни­ком голови правління ВАТ “Харківнафтопродукт”. Як записано в Програмі партії, її метою є “вдо­ско­налення конституційної системи влади, ініціювання політичної активності всіх верств насе­лення, і в першу чергу, жінок”. У програмі вказується як на необхідність “постановки та вирішення соціальних проблем жінок”, і захисту їхніх загальногрома­дянських прав, так і на потребу в проведенні низки ор­га­нізаційних та виховних заходів “по підви­щенню політичної активності жінок, розширенню їх участі в законодавчих та виконавчих органах”. Як тимчасові і перехідні пропонуються квотування та інші заходи, зокрема — апробовані в країнах Ради Європи, які здатні гарантувати належне представництво жінок в органах влади. Задля усунення нерівних можливостей чоловіків і жінок у політичній сфері, партія передбачала розробку “комплекс­ної цільової програми підвищення представництва жінок органах влади” і планувала її здійснення у співпраці з іншими політичними силами, що поділяють дану мету. Партії вдалося зареєструватися для участі у виборах, проте вона спромоглася скласти вибор­чий список аж з 27 кандидатів, з яких ... складали жінки. Під час виборів партія зібрала 154 650 голо­сів — 0.58% від загального числа голосів, поданих за партійні списки по багатомандатному загально­на­ціональному округу. Зрозуміло, що з таким результатом, партія не отримала жодного мандата і є не представленою у Верховній Раді.

ЖНП(о): Після невдач у виборчій кампанії обидві партії вирішили об’єднатися. 22 серпня 1998 р. вони провели провели Установчий з’їзд спільно організованої Жіночої народної партії (об’єднаної) та зареєстрували її у Мін’юсті в кінці вересня. Проте, як видно з преси та іших ЗМІ, партії засновники — ПаЖУ та ВПЖІ не перестали існувати. Про них більше чути, аніж про ЖНП(о). Однією з причин такого стану могла бути аморфність та декларативність, а подекуди й безграмотність програмних вимог цієї партії. Проголосивши своєю метою “об’єднання зусиль усіх жіночих рухів України для участі у формуванні інститутів громадянського суспільства” (для цього, до речі, не потрібні державні важелі, а отже й партія з такою метою), та що “суспільне становище жінки має свідчити про рівень демократичності влади в державі”, програма партії далі фрагментарно, без будь-якої видимої логіки вихоплює деякі, актуальні для України напрямки державної політики (як то соціальний захист, приватизація землі тощо) і декларує свою прихильність до них. Курйозом можна вважати включення до партійної програми майже дослівно переписаних конституційних положень про розподіл гілок влади, про те, що джерелом влади в Україні є народ і т. д. Непослідовність у захисті інтересів жінок, відсутність реального уявлення про шляхи цього захисту проявилось також у тому, що на установчому з’їзді було сказано про пропрезидентську орієнтацію партії та її зобов’язаність підтримувати будь-кого, хто займатиме президентську посаду. “Президент — це батько, а кожна мати вчить своїх дітей поважати батька”, заявила Ніна Лаврентьєва, одна з ініціаторів об’єднання.

СЖУ: У 1999 р. народилася ще одна жіноча партія — “Солідарність жінок України” на чолі з народним депутатом Валентиною Гошовською. Виглядає на те, що ця партія також не має з чим іти в у велику політику, окрім проблеми об’єднання та деяких моралізаторських істин . “Але ж, — справедливо відзначє доктор біологічних наук Тетяна Палладіна, — роль жінок у парламенті не може зводитись до ушляхетнення поведінки дорослих чоловіків у сесійному залі!”.

Майже всі питання, що формулюються в програмах жіночих партій (до речі, дуже непослідовно й неперекон­ливо), набагато легше й ефективніше можуть вирішуватись на рівні громадської роботи. Представ­ники жіночих партій і жіноцтва мали б прислухатися до думки наших визначних громадських діячок, таких як Мілена Рудницька, та дослідниць жіночого руху, таких як Марта Богачевська-Хом’як (до них приєднуються й інші, але я говорю про найвизначніших), які в один голос стверджують: у жінок як окремої соціально-демографічної групи є спільні інтереси, але є й глибокі відмінності у політич­них орієнтаціях. Ця група є надто широкою і надто неоднорідною, щоб творити партію, яка завжди має бути групою однодумців щодо наряму державної політики та методів її здійснення. Отже, підстав для політичної солідарності у межах усього жіноцтва немає, як немає до­статньо переконливих аргументів, чому суспільство під час виборів має надавати перевагу партії, сформованій за озна­кою статі.

Хоч теоретично не можна заперечувати права жінок на утворення окремих політичних організацій, не кожну з таких оганізацій варто утворювати і реєструвати як партію. Адже партії від інших громадських і громадсько-політичних організацій відрізняються насамперед тим, що вони мають бути націлені на здобуття влади, готувати, на випадок приходу до влади, кадри і програми загальносуспільних перетворень (чи загальносуспільної регуляції). Якщо “партія” навіть не реєстру­ється для участі у виборах, або неспроможна провести свої кандидатів на виборах, то це значить, що як партія вона не існує.2

Послухаймо Мілену Рудницьку: “Правда, — каже вона, — жіноцтво має свої специфічні інтереси і тому гуртується в окремі жіночі організації. Одначе ці організації мають лише тоді ціль і рацію існування, коли є зорганізованим змаганням до розв’язки тих усіх теоретичних і суспільних проблем, які сумуємо під назвою жіночого питання. Всяка інша жіноча організація (або жіночий гурт при загальній установі) не має ніякого глузду, є зайва і анахронічна, а нераз просто шкідлива. Зайва тому, що не має ніякої провідної думки, яка оправдувала б її існування; анахронічна, бо анахронічним є відокремлюватися від мужчин в якій небудь громадській чи культурній роботі; шкідлива, бо поглиблює ще віками витворену пропасть між мужеською і жіночою психікою. Сказане торкається, — додає М. Рудницька, — також жіночих секцій при політичній партії. Ці секції не видержують критики з ніякого боку, вони є зовсім непотрібні з погляду як жіночих, так і партійних інтересів... В політичні партії жіноцтво повинно вступати не як якась жіноча каста, а лише на персональній основі, як звичайні члени, при тих самих правах і обов’язках, що й мужчини”.34

Готувати жінок до такої рівноправної та рівноцінної участі в політиці мають громадські організації. А висування кандидатур на виборах має відбуватися через уже існуючі партії, які не мають озна­че­ної прихильності лише до однієї статі. Бо, як правильно пише Е. Слободянюк, “конкуренція “жіночих за формою” партій проти “чоловічих за суттю” не має перспектив”.5 потенційні кандидати в депутати та майбутні політичні діячки, повинні пройти школу громадської та/або адміністративної роботи в низових структурах державного управління і громадського сектора і тільки після цього претендувати на участь у законотворенні чи інших видах державно-політичної діяльності.


1 В англомовних країнах є такий термін: affirmative action. Він означає позитивну стверджувальну дію (аж до надання переваг у доступі до тих чи інших суспільних благ) відносно тих суспільних груп, які раніше зазана­вали дискримінації і не змогли достатньою мірою розвинути свій потенціал. Це може торкатися расових та національних меншин, корінних мешканців новозаселених країн (індіанців). Тепер усе частіше цей термін застосовується і стосовно жінок. Позитивна дія щодо них може полягати в регламентації їх відсотка у виборних органах влади, встановлення партіями жіночої квоти у виборчих списках, цілеспрямованому розширенню набору жінок на до вузівські спеціальності, на яких традиційно перевага надавалася чоловікам тощо.

2 Звичайно ми не маємо в Україні ста політичних партій як факту політичного життя. Найбільше, що ми маємо — це список реєстрації партій (від часу здобуття незалежності й дотепер), у якому нараховується більше 100 позицій. Одні з цих утво­рень давно розпалися, інші стали недієздатними, ще інші — були мертвонародженими від початку. І нашим політичним аналітикам та коментаторам варто було б із цим розібратись і не вводити громадськість в оману. Однак, правдою є те, що процес суспільно-політичних розмежувань в Україні не тільки не змінився на зворотній процес консолідації, а набув (не без сприяння заінтересованих осіб та груп) характеру безглуздої не­скін­ченності. Найсумніше в цьому процесі те, що дискреди­тується сама ідея партії як інструмента здобуття влади і здійснення державної політики. Усе більше з’являється партій виключно задля того, щоб заробити гроші, а також партій-іграшок, створених для забави чи то для веселого скандалу. Одна з них, “партія шанувальників жінок” П. Зіброва компроментує дві суспільні ідеї одночасно: ідею партії як організації однодумців, які прагнуть змін у суспільному житті на основі певної ідеології, та ідею рівноправності жінки, яка “галантно заперечується”. Жінку у нас продовжують любити, шанувати; вона й далі у нас залишається “другом человєка”. І ніхто не запитає навіть, а чим вдрізняється така “партія”, скажімо, від клубу преферансистів чи від товариства любителів кішок.

До “екзотики партотвореня” я зараховую також регістрацію таких партій як: “Українська партія шануваль­ників пива”, “Українська партія нормалістів”, партія “За красивую Украину”. До Росії, щоправда не дотягуємо, бо там є навіть партія “За субтропическую Рос­сию”. Окрім цих паро­дійно-розважальних об’єднань, є ще так звані ситуативні партії (“створені нав­ко­ло певних, чисто ситуативних, тимчасових цілей” — Ю. Шведа), як наприк­лад: Партія реабіліто­ваних тяжко­хво­рих України, Українська партія справедливості (яка займається виключно проблемами афганців та чорнобиль­ців), новоство­рена Партія захисту прав споживачів. Завдання, які ставлять собі ці організації (якщо тільки не йдеться про елементарне бажання похизуватись), із значно більшим успіхом могли б реалізуватись через громад­ські організації і не є “партій­ними” за своєю суттю. Те саме можна сказати і про партію жінок, які, не маючи політичної пози­ції, хо­чуть підтримувати “будь-якого президента”. Для цього можна створити таке об’єднання як “група підтримки” певної особи чи навіть посади (хоч це вже щось нове в політичних рухах), але до чого тут політична партія?



За наших умов, на мій погляд, навіть про партію зелених можна твердити, що було б значно краще, якби вона залишалась рухом чи громадською організацією. Тоді перипетії політичної боротьби не поглинули б її слабких сил, їй не треба було б (заради фінансування цих перипетій) втягувати у свої ряди зовсім не-зелених представників бізнесових кіл, а її лідерові не довелося б сушити голову над проблемою, висуватися чи не висуватися кандидатом у президенти. Організація займалася б тим, для чого й була колись створена: відслідковувала б ситуацію з довкіллям, будила б громадську думку і здійснювала тиск на владні структури в інтересах покращення екологічної ситуації. Від перетворення громадських організацій у партії можливо виграють окремі особи, але аж ніяк не суспільна справа, за яку вони ніби-то борються.

3 Рудницька Мілена. Статті, листи, документи / Відпов. редактор М. Богачевська-Хом’як. — Львів, 1998. С. 118.

4 Слободянюк Еліна. Політика — не жіноча справа? // Нова політика.— 1998. — № 6. — С. 7.

5






База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка