Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок



Сторінка4/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

ГАЛИНА СТЕПАНІВНА.
ДОРОГА ДОДОМУ


 

Столик Жениної мами стояв під стіною. В друкарському бюро — а воно займало чималу квадратну кімнату — стіни були оббиті повстю, а зверху обтягнуті ситцем. Це робилося для того, щоб хоч трохи приглушити звуки. Та все одно, коли вісім друкарок одночасно починали строчити на своїх «Оптимах», у кімнаті стояв нестерпний сухий тріск. Раз у раз відчинялися двері, в друкарське бюро вбігали задихані журналісти і з порога кидали: — Галю, мені терміново! Прошу! Галина Степанівна сиділа на терміновій роботі. А оскільки на радіо всі поспішали, всі запізнювались, бігли на запис, то у неї збиралося найбільше рукописів. Правда, ні для кого не було секретом, чому журналісти товпились до крайньої машинки: цю маленьку, худорляву жіночку просто любили на радіо. Любили за терпеливість, за працьовитість, за м’яку лагідну вдачу. В редакціях знали: Цибулько візьме найбрудніший рукопис (без бурчання, без нервувань) і передрукує на коли вам треба. Женя не раз дивувалася: мама могла розмовляти з ким-небудь, могла дивитись у вікно або сидіти, стомлено заплющивши очі, і в той же час швидко-швидко друкувати. Вона так добре знала клавіатуру, що працювала наосліп. Здавалося, мамині думки десь витають далеко, а пальці самі працюють, пересувають каретку, знаходять потрібну літеру й ніколи не зроблять пропуску, не виб’ють «чужого» знака. До того ж Галина Степанівна, що у свій час на «чотири» й на «п’ять» закінчила школу, мала непогані знання з мови, любила читати (і найбільше про війну, про дітей, про щось героїчне), тож вона не тільки сама друкувала грамотно, а частенько підправляла й журналістів, котрі від поспіху чи неуважності десь та допускали помилки. — Галочко, прошу, негайно зробіть! Горю! — вбігає засапаний репортер з «Останніх вістей» і кидає їй на стіл клапті паперу, покреслені, вздовж і впоперек густо розмальовані карлючками. Галина Степанівна нікому не може відмовити; часто друкує і в обідню перерву, часто залишається і після роботи. І прив’язує її до машинки ота симпатія, ота любов, з якою вимовляється на радіо її ім’я: Галочка. «Біжи до Галочки, вона швидко зробить». «Комп’ютер? Не знаю. Спитай у Галочки, вона скаже, як це писати». «Наша Галочка, у нашої Галочки…» Що треба людині, та ще жінці, в нагороду за її нелегкий щоденний труд! У Галини Степанівни терпне спина за машинкою, але вона знаходить сили підвести голову, злегка всміхнутися й кожному сказати: «Візьміть, будь ласка. Робота готова»… І тільки тоді, коли останньою в друкарському бюро підводиться з-за столу й іде покульгуючи до дверей, тільки тоді відчуває: стомилась. Тут же, перед дверима, поправляє зачіску, підводить помадою губи й виходить на вулицю. Трохи шумить у голові. Бо цілий день не відривалась від столика. Але інакше працювати Галина Степанівна не може — така в неї вдача. В цей вечірній час на Хрещатику двома потоками сунуть пішоходи; люди спішать з роботи, усі заклопотані й зосереджені. Човгають підошви, шелестять плащі-болоньї, гуде притишений говір. Вулиця заповнена машинами, де-не-де спалахують вогні в будинках. Галина Степанівна вливається в той потік, що пливе до площі Калініна. І яка б вона не була стомлена, не забуває повернути у підземний перехід, де завжди одні й ті ж тітки продають квіти. Вона забігає сюди й купує собі хоч маленький пучечок гвоздик чи нарцисів. А от зараз подивилася й вибрала п’ять свіжих розкішних хризантем. Задоволена покупкою, відійшла вбік і притулила до щік квіти. Білі вологі хризантеми, здалося їй, пахли гіркуватою осінньою свіжістю, пізнім холодком. Якби не така в’ялість, Галина Степанівна обов’язково всміхнулася б і сказала: «Які вони гарні! І пахнуть добре!» Але зараз не було сил радіти. На обличчі лежала печать втоми. Та Галина Степанівна була ще молода, вона пройшла півкварталу, кілька разів глибоко вдихнула (по-йогівськи, як радить Женя), і очі у неї ожили, повеселішали, а на щоках став поволі пробиватися інший колір — теплоти, здоров’я, жіночої привабливості. З пучком квітів подалась вона до тролейбусної зупинки. На площі Калініна, як завжди у цей час, народу товпилось багато, і нахабніші — особливо бородаті молодики, схожі на біблейних пророків, — лізли в тролейбуси, сопучи й розштовхуючи інших. Галина Степанівна терпеливо вистоювала в черзі: оці десять-п’ятнадцять хвилин, поки вона чекає «вісімнадцятку», ото фактично і все, що випадає їй побути ввечері на свіжому повітрі. Підкотив вісімнадцятий номер. Черга майже внесла щупленьку Галину Степанівну в тролейбус. Завжди побоюючись штовханини, вона проскочила в куток, на заднє сидіння. Людей набилося повно, але ще протискувались, висіли у дверях. Тролейбус рушив, пасажирів хитнуло назад, і якась мужикувата тітка сіла мало не на руки Галині Степанівні. «Та хай. Якось доїду», — подумала Цибулько, аби тільки не встрявати у суперечку. Вона зіщулилась, притулилась у кутку, стиснута з усіх боків. Її потроху заколисувало, ставало душно, в голові поплив теплий дрімотний туман. І думки її знову повернулися до роботи. Пальці бігали по клавішах, заїдала буква «С» («Проклятуща! Треба викликати майстра»), сюди й туди літала каретка, і стукотіло, стукотіло в скронях… Галина Степанівна стріпнула головою, щоб відігнати важку дрімоту. Силою примусила себе переключитися на інше. Ага, Женя. Вона, очевидно, вже повернулася з басейну. І хоча б після води наділа вовняну шапочку, а то форсить та ще, гляди, застудиться. І хтозна, чи дома чоловік, чи не потягло його сьогодні, неприкаяного, на «трибуну ООН» (вона тихенько чмихнула й затулилась букетом хризантем, згадавши, як той серед ночі ганяв чортів), чи нагодує він дочку? Одне слово, домашні клопоти заполонили її повністю. Вона думала про Женю, про те, що дівчина довго сидить над уроками, погано їсть і що взагалі останнім часом із нею щось дивне коїться. То собі якесь звірятко завела (мабуть, начиталася книг і фантазує: чортик!). То щодня тільки й носиться з Беном — розказує, як він схопив двійку, як одірвав ручку від класних дверей, як дражниться і на перерві підставляє їй ногу. Розказує гаряче, сердиться — але видно, що не байдужа до Бенових витівок. Може, з цього й починається дитяча дружба? Галина Степанівна згадала своє дитинство, усміхнулась: колись і в них так починалось! На шляху перестрічав її Василь Цибулько (а він був тоді Вася, замурзаний і відчайдушний) і обов’язково або курявою обсипе, або реп’яхів начепить. Хлоп’яче залицяння! …Шипіли пневматичні двері, вбираючи і випускаючи пасажирів, у тролейбусі ставало тісніше, якась дама нервово покрикувала: «Де білети! Передайте сюди білети!» Проте Галина Степанівна нічого навкруг не чула. Вона поринула у свої думки й спогади. Дивилася в одну точку й ніби когось переконувала: «Я на роботі й на роботі, а треба ближче до дочки. Росте, дорослішає, і якось тривожно стає — чи не прогавимо щось? Прибіжить із школи, і по очах її бачу — повно таємниць, повно життя й хвилювань. А як узнати, як допомогти, як захистити її серце?..» Галина Степанівна згадала Бена, його матір-красуню, що зараз гастролює десь у Канаді, вражено спитала себе: «Ну, як так можна? Народила й покинула хлопця на діда, хай росте, мов трава. А воно саме товчеться у дворі, чи довго йому до біди?» Тролейбус підкинуло на вибоїні, огрядна тітка повалилась на друкарку, вм’явши їй в лице хризантеми. «Ой, та ви б обережніше», — спробувала рукою відгородитись Галина Степанівна. «О, краля заморська! — завелась пасажирка. — Бачили таку, не дмухніть!» Цибулько не слухала, що там виголошує тітка: мало що наговорить людина згарячу! Одвернулась у куток, з жалем подивилась на квіти: пропали. Сплющені, немовби хтось наступив на них. Раптом, без всякого, здається, зв'язку, Галина Степанівна подумала: «Післязавтра неділя. Скажу дома, та й поїдемо у Пущу-Водицю. Гуртом, сім’єю. Зараз у лісі гарно. Золота осінь. Гриби. І Жені треба хоч трошки розвіятись, побути на повітрі. Та й поговорити нам з дочкою вже є про що»

СИНЬКО, СИН СВОГО ДІДА


 

Хтозна, чи справді Жені щось піймалося в підвалі, чи всю ту розмову з «хортиком» вона вигадала (а дівчата мастаки на вигадки: посадить перед собою надувного ведмедя і уявляє, що вона вчителька). Одне слово, як би там не було, а казка, таємниця надовго оповили Женине життя з цієї хвилини. У кімнаті було напівтемно. По-вечірньому глухо й напружено гула вулиця. Трасою пливли нібито не машини, а тільки червоні сигнальні вогні, і в Жениній кімнаті ковзали по стінах легкі червонясті відблиски. Дівчина підійшла до вікна й запнула штору. Їй здавалося, що хтось видряпається до другого поверху і підгледить, що в неї за химерний звірок. В кутку, за книжковою шафою, стояв у Жені нічничок. Вона ввімкнула його. М’який синюватий присмерк огорнув кімнату. Шафа, столик, тумбочка — всі предмети наче застигли, опустилися на морське дно, ховаючи під собою тіні рибок і крабів. У такому світлі, приглушеному, напівтаємничому, саме й розмовляти з химерними істотами. Женя підбила подушки, посадила чоловічка у своє ліжко (він справді скидався на карлика, що його колись подарував їй батько), обтулила його ковдрою й сказала: — А тепер давай по-серйозному: хто ти такий і звідки? Тільки не вигадуй. Я не маленька, вже в п’ятому класі, так що казочкам не повірю. Чоловічок зітхнув, сумно подивився на Женю і прошепелявив: — Анхіна… Нарив у хорлі… Прошу, ради бога, найти в підвалі пехеричок… чхай треба… зхвари… полоскати горло, бо вмхру. Він прохрипів це печально й звісив набік голову. Тут і без лікаря було ясно, що він таки хворий. Женя помацала груди, спинку, живіт — тіло у звірятка пашіло, шерсть злипалась від поту, а руки (чи лапки) кволо й безсило лежали на подушці. Женя стривожилась, обкутала його ще й кофтою. А мале знов заухкало, закашляло, тіло у нього затрусилося, на очах виступили сльози. Женя згадала про печерички, швидко схопилась: — Лежи. Накрийся. Я збігаю у підвал. Осінь. Шоста година вечора, а вже на вулиці сутінки, холодно, гави летять на ночівлю за місто. Кошлаті тривожні хмари у небі. Женя озирнулась — у дворі глухо, нікого нема; вона шмигнула вниз по сходах. І вдень і ввечері тут стояла однакова темрява, густа й непорушна. Але зараз було страшніше спускатися, може, тому, що позаду не світилася сонячна пляма на виході. Та все ж дівчинка полізла в тунель, кажучи собі: «Подумаєш, не боюсь, я вже ходила тут!» — але ноги чомусь ступали невпевнено, як ватяні… Грюк! — це ящики. Не лякайся! Просто зачепила ногою. Саме тут валяються залишки картоплі і яблук. Тхне сирістю, пліснявою, гниличками. Женя пошастала внизу і нашкребла зі стіни плісняви, грибків. (Згадала: a й справді, це ліки — пеніцилін же роблять із чого? Із грибків!) Вперше раділа вона, що батько чи мати раніше не повернулися з роботи. Вдягла фартух, для солідності пошкребла за вухом і заходилась порядкувати на кухні: закип’ятила воду, заварила чай із грибків, подумала і всипала туди ложку солі. Ще подумала і всипала ложку соди — мама так завжди робить коли треба полоскати горло. Правда, скільки й що саме кладе мати для полоскання — не знала, але маслом каші не зіпсуєш, це теж мамин рецепт! На вікні остудила чашку, попробувала чай на язик і скривилась: м-м-м! отрута! Гірке, солоне — аж у ніс шпигає. На колір густо-зелене, з чорнотою на дні. Може, долити меду? Влила туди й меду, але вже не рискнула ще раз куштувати. Як у ресторані, на блюдечці, з рушником через плече внесла чай у кімнату. Малий дрімав у подушках, звісивши голову, і хрипко, натужно дихав — з булькотінням, зі свистом у горлі. — Пий, — лагідно, як і треба звертатись до хворого, сказала Женя й подала йому чай на блюдечку. Він потягся до навару, заплющив очі, понюхав і стиха промурмотів: «мнру-у…» Видно, зілля йому сподобалось. Він кумедно, по-котячому захлептав із блюдечка. Пив швидко-швидко, тільки мелькав його довгий червоний язичок. Вилизав блюдечко, розморено заплющив очі й знову задрімав, схилившись на подушку. Дівчинка всміхнулася: «Чортик! Спить! Дрібненький кумедний чоловічок, не більший від кошеняти». — Видужуй, — сказала Женя, поправила подушку і тут спохватилась: ох, треба ж бігти в молочний магазин, бо скоро зачинять! Гроші, бідончик у руки — і наче вітром понесло її на вулицю. Повернулась із пляшкою кефіру, з бідончиком розливного молока, з пакетом масла. Поставила все в холодильник, а сама навшпиньках пішла у свою кімнату. Сутінки густішали. За вікном у високих коробках будинків на Полтавській спалахнули жовто-синьо-оранжеві вогні; вулиця гримкотіла. Через підлогу було чути, як на першому поверсі награє джазова музика (мабуть, пенсіонер Жупленко розпочав свою вечірню зарядку під магнітофон). У кімнаті снували сизі волокнисті пасма — то закрадалась темрява, укладаючись на ніч у кутках. Женя прислухалась: чоловічок тихо й спокійно похропував, вже не чмихав і не кашляв. «Невже грибки йому справді допомогли? Цікаво! Спить, наче скупаний». Але тільки Женя скрипнула стільцем, як чоловічок прокинувся, полупав гострими зеленкуватими очима і вже ясніше, з м’яким хрипінням пробурмотів: — Прорхвало. — Що прорвало? — Нарихв. Тепер лехше дихать. Женя здивувалася: таке маленьке, а говорить шепеляво, як старий дідок, у якого немає зубів. Очевидно, він шепелявить завжди, не тільки зараз, коли хворий. І знову подумала, звідки міг узятись оцей ліліпутик? Може, туристи завезли з Америки або з Бразілії? Але ж він говорить по-нашому… І Женя почала хитро випитувати: — Ти не боявсь у підвалі? Там стра-а-шно, темно. — Ні, — одказав чоловічок. — Я люблю, коли темно. Вночі веселіше. — А чого ти туди заліз? Внизу холодно. Бач — простудився. «Чхортик» зморщив гостру волохатеньку мордочку, видно, йому неприємно було згадувати, як і чого він захворів. — Не зараз. Колись розкажу. Добре? — Добре. А все ж: звідки ти втік? Із цирку? Чоловічок пирхнув собі в долоню й захихикав. Потім закряхтів, як дідок, поліз із-під ковдри до Жені, притулився, потерся, як це робить кожна тваринка, коли хоче, щоб її прилащили, погладили. Женя взяла його на руки. Він зручніше всівся, підібгав під себе ноги й відкашлявся. — Так що? Сказати, хто я такий? — І знов захихикав, лукаво потираючи долоньки. — Скажу, тільки не повіриш. — А може, й повірю. — Ну, тоді по секрету. Тільки дивись: нікому-нікому. Чуєш? — Нікому не скажу! Чесне піонерське! Він поманив пальцем, примружився, — мовляв, нагнись ближче, вухо підстав. І коли Женя пригнулася, таємничо прошепелявив: — Я хатній хортик. Чула? — Хто-хто? — Хатній хортик. О! — Та ну! — ляснула його Женя по зашийку. — Знайшов дурненьку. Чортів у нас нема, це й діти знають. То, може, колись давно-давно щось таке водилося — карлики, відьми, гноми. А тепер нема. — Воно-то так. Нема. Але чому б тобі не повірити, що й зараз є? Хіба я такий поганий? Ось попробуй, які в мене ріжки. Женя помацала у нього над вушками: диви, справді ріжки, заховані в кучериках. Тверді, темно-коричневі, як два жолудьки… «От бомба! Ніяк не розкусиш, що воно за птиця!» — А де ж ти народився? І коли? — Я ще маленький, — по-дитячому скривився «хортик». — Мені тільки два літа, одна зима і ще дві зими. — Ага… нічого не второпала. А чого в тебе голос, як у діда, і зуби чорненькі та ще й пощерблені? — Бо я народився від діда. — Від кого, від кого? — Від діда. Мого діда звали Синько, і мене звуть Синько. Е-е-е! — Він глянув на Женю, що скептично скривилася, й махнув лапкою. — Ви, люди, нічого не тямите. У нас може син народитися від баби або від дядька і бути схожим на них, як дві краплі води: і голосом, і очима, і бородою, і жубами. — От не брешкай! І який ти Синько, коли очі в тебе зелені-зелені, як сигналики в таксі, а сам ти… Женя покрутила Синька — оглянула його мордочку, спинку, хвостик. — А сам ти рудий, волохатий, ось тільки борідка зелена. І грибами від тебе пахне! А ще в тебе кирпа смішна. — І дівчинка пальцем придавила йому широкий приплюснутий ніс, що визирав із кущиків шерсті. — Не бхадуйся, — засопів Синько й одвернувся. — Ну, не сердься. Скажи, а де ж твій батько, де родичі? — Бхатько, — по-старечому закректав Синько. — Ти їй брите, а вона тобі стрижене. Від діда я народився, чхула! А в діда був прадід Зелена Борода, водяний чхорт. Золотий чоловік! — Голос у Синька потеплішав. — А який жартівник, щоб ти знала, який веселун, довіку такого не буде! Це ж він, коли дівчхата купалися у річці, лоскотав їм п’яти, а вони реготали. Хіба ти не чхула, як регочуть дівчата у воді? — Чула! На Десні. — Отож. Красивий був дід. Сам зелений, борода до колін, ще й на лікоть закручена; як пливе у воді — тягнеться бородисько, довгим віялом розвівається. Страшно любив над дачниками, над міськими рибалками потішатися. Тільки дачник закине вудочку, а дід мій пірне й записочку вішає: «Кльову нема. Обідня перерва». А то зв’яже в воді місіни (якщо на спінінг ловлять). І от дачник з одного берега тягне дачника, що на другому березі сидить. — Ну, і де твій дід? Малий замовк, хрипло відкашлявся й показав на горло: болить, важко йому говорити. Та, видно, був охочий до розмов, бо знов хоч і приглушено, а почав: — Кажу, нема діда. Помер. — А скільки ж йому років було? (Женя й забула, що розмовляє з чоловічком, який назвав себе чхортиком. Вона всадовила Синька на коліна, і їй здавалося, що говорить з лялькою або з отим Мотею, що завжди виглядає її під кочегаркою). — Скільки років? — перепитав Синько. — Дідок рано помер. Прожив триста два літа, дві зими і ще одну весну. А наш прадід, Чорно-Зелена Борода, той ходив ще з бурлаками на Азов і загинув ось недавно, в сорок третьому, коли бомба у воду впала… — Ох ти і брешкаєш! — Не віриш, піду від тебе, — ображено засопів Синько, заворушився, випростав ніжки, збираючись іти. — Ну, куди ти! Посидь. У тебе ж горло болить. Давай я тебе закутаю, ось так, а ти мені ще щось розкажеш. Добре? — Розкажу, — пробурмотів Синько і вже привітніше зиркнув на Женю; ще раз блиснув оченятами і лапкою обережно погладив її м’який коротенький чубчик. — А ти вмієш, — раптом спитала Женя, — ворушити вухами? Дивись! Як гуска, вона витягла тонку білу шию, напружилась і чудесно заворушила вухами, причому ворушились у неї не тільки вуха, а й брови, шкіра на скронях і навіть спортивний чубчик на самому тім’ї. Синько роззявив щербатого рота і не без заздрості подивився на Женин фокус, що був виконаний майстерно. — Ну й хо, подумаєш, — одвернув він свою кирпу й статечно покашляв. — А мій дядько умів куряву носом пускати, о! — Який дядько? — Мій двоюрідний! Синько роззявив щербатого рота, видно, збирався знов щось збрехати, але… Дзенькнув у коридорі дзвінок. Женя стрибнула швидше до столу, розклала зошити й книжки. (А Синько так спритно шмигнув із ліжка, що дівчина й не помітила, куди він щез). Оглянула Женя кімнату — все в порядку, й кинулась одчиняти двері. Та вже спізнилася. На кухню пройшов батько. Він промайнув коридором тихо, майже нечутно. Приніс із вулиці запах осіннього вечора, душок бензину і олійних фарб (фарбами пахла його скринька, де лежали малярські щітки). З нерозлучною скринькою в одній руці, з повною сіткою в другій, він став посеред кухні, м’яко й винувато усміхнувся до доньки. Женя підскочила, взяла важку сітку, цмокнула батька в щоку. Василь Кіндратович стомлено всміхнувся крізь скельця окулярів, скинув берет і передихнув: — Хух! Товкотнеча в тролейбусах, хай йому грець! А Женя крадькома милувалася батьком. Для неї він був схожий на вчителя або на вченого: в окулярах, тонке розумне обличчя, невеликі залисини і гарний світлий чуб, хвилястий, завжди акуратно причесаний. Та найголовніше — він був худий, сухорлявий, ніхто не давав йому тридцяти п’яти років, хіба що тридцять, та й годі; в неділю батько міг блукати у лісі цілий день і ніколи не казав, що стомився. — Ну, дочко, уроки поробила? — Ще трошки. Граматику. — Кінчай. І знаєш, що зробимо? Вечеряти наваримо — це раз. А друге — т-т-ак приберемо в кімнаті, що мама як гляне, — ахне й скаже: молодці! Тепер Женя зрозуміла, чому батько прийшов раніше: мабуть, відпросився з роботи, щоб загладити вчорашнє. «Ну й добре, — зраділа вона. — Все помиємо й приберемо, аби тільки не сердились». Їй самій хотілося допомогти батькові. І коли він, нарядившись у мамин фартух, замугикав «Червону руту», акомпануючи собі брязкотом ложок і тарілок у раковині, шумом води із крана, Женя хутенько побігла в кімнату, переписала вправу, підкреслила зменшувальні суфікси в прикметниках (-енький, — єнький), склала книги й зошити в портфель і знову прискочила на кухню. А батько господарював тут, як бог. Кип’ятив чай, мив посуд, чистив картоплю, тоненько (як тільки він умів) нарізав бурячки на салат. Аж упрів за роботою, по-маминому закасав рукава до ліктів, пара блискотіла на його окулярах, і він раз у раз витирав скельця в тонкій золотій оправі, бо був короткозорий і без окулярів погано бачив. — Давай мені посуд! — сказала Женя і, як матадор, війнула перед батьком краєм рушника; тарілки полетіли їй до рук, вона одним махом витирала їх і, насвистуючи, відправляла на середню полицю в шаховку. Їй завжди приємно було йти, говорити, стояти поруч із батьком, ось таким, як зараз, — м’яким, добрим, короткозорим, що з усіма вітався, чемно вклоняючись, і до всіх, навіть до дітей, звертався на ви. І для Жені було дивовижне, страшне й незрозуміле переродження батька, коли той приходив додому зовсім інший — збуджений, метушливий, починав сперечатися з людьми, розмахував руками, цитькав на матір, а наступного дня вибачався, говорив притишеним голосом і відводив очі вбік. А втім, дівчинці зараз весело з батьком. — Що в нас буде на вечерю? — питає Женя. — Суп! — каже батько. — Суп з пельменями. Годиться? — Смакота! — облизується Женя. — І лавровий листочок укинь, мама дуже любить. Оглянула кухню — тут, здається, прибрано. Хотіла йти в кімнату, але — така вже звичка у неї — поцікавилась: — А що новенького в тебе на роботі сьогодні? Батько, розчервонілий від пару, витер тісто з кінчика носа й сказав, що бригада його перейшла до історичного музею, будуть відновлювати фриз на торцевій стіні, там складна робота — тонке фігурне ліплення. От як поставлять риштування й закріплять його, пообіцяв батько, то він обов'язково візьме з собою й Женю на «верхотуру» покаже, який краєвид відкривається звідти — старий Подол, гора Щекавиця, давні ремісничі вулички, все наче з тих, княжих часів. — Ну, дивись, щоб показав же! — посварилася Женя пальцем. А тепер — аврал у кімнатах. Скрізь-скрізь повитирати й почистити до блиску. За шнур потягла пилосос із балкона. Він їхав на коліщатах, як ракета на військовому параді. Увага — пуск! Ввімкнула шнур у розетку. Пилосос загарчав, тільки не так, як завжди, а глухо, роздратовано, підскакуючи на одному місці. Женя здивовано закусила губу. «Ей! — сказала. — Не придурюйся!» І штовхнула його ногою. А пилосос завив із страшною натугою, наче от-от захлинеться. Потім зашипів і вистрелив клубком пилу. Клубок розгорнувся, встав, витрусив із себе густу хмару й чхнув. — Синько? Це ти! — Ап-чхи! — сказав Синько. Увесь він був сірий, аж волохатий від пилу, а круг очей і рота чорніли брудні кружала. — Ти чого туди заліз? — Спать, — сказав Синько. — А ти робиш бурю й куряву. — Чхи! — знов смаковито чхнув і засопів. — Ось ти спхатимеш, я тобі теж зроблю… соломою в носі… як твоєму батечку. Знатимеш! — Я ж не хотіла! — засміялась Женя. — Просто не знала, що чортенята сплять у пилососах. — Ну то я у підвал піду, — покряхтів Синько, як дід, і почухав собі за вухом. — Тхам не торохтять вночі і не ганяються: «Бхий, лови його!» — Він ловко перекривив голос хмільненького Цибулька. Потім махнув Жені ручкою й пошкутильгав на балкон — мабуть, щоб спуститися вниз по трубі, як це часом роблять хлопчаки у їхньому дворі.  

У Цибульків давно повечеряли, запили чаєм приготовлені батьком пельмені, подивилися останні вісті по телевізору і вклалися спати. Майже в усьому будинку на Стадіонній погасли вогні, тільки навпроти, у Кущолобів, світилося вікно на кухні. Там, як завжди, ніс вахту незмінний дід Андрон. Він скупав онука, постелив йому свіжу постіль і перед сном розповів історію про те, як він, Андрон Касянович, прикинувся білим генералом і як викрав із ставки Денікіна англійський танк «Річард III». Бен засинав під дідів шепіт, сповнений військової таємничості, і в сонній голові його плелося: «Дід викрав, і я викраду… йому можна, і мені можна». Андрон Касянович тихенько встав і пройшов у ванну, щоб випрати Бенове обмундирування. Він узявся за джинси, знаючи, що з них потече дьоготь. За звичкою облапав кишені перед тим, як замочити в мильній воді. Задня потайна кишеня видалась Андронові підозріло віддутою. Дід поліз туди й витяг дві пачки. Глянув — сигарети. «Мати-богородиця! — похолов Андрон. — Мій Бен курить! Що я скажу батькам!» Він потупцював до світла, щоб роздивитися, з чого починає біографію курця його коханий онук. (Андрон у свій час починав із сухого кізяка). Нап'яв окуляри, що теліпалися на шнурку, — і страх пронизав дідове тіло, як блискавка дупласте дерево. То були не прості, то були кубинські сигарети, привезені зятем із Гавани. Отже, Бен — непокаянна душа! — не тільки курив, а й крав дорогі сигарети, які подавали в їхньому домі тільки найкращим гостям! Приголомшений цим відкриттям, Андрон Касянович ухопився за джинси і почав їх нервово обмацувати — від рубця до рубця. З бокової кишеньки витяг зібганий папірець. І коли розгорнув його — потемніло в очах. Троячка! Ось де вона! А він, горопашний, перевернув усю хату, шукаючи, де та злополучна троячка, яку відклав із своєї пенсії на яблука й груші — для нього ж, для Бена! «Господи, що я скажу зятеві й дочці, що я скажу їм про онука! — з відчаєм подумав Андрон. — Хай двійки, хай триста сьоме суворе попередження в школі, але крадіжки!..» Дід сидів за столом на кухні, втупившись у чорне вікно. Перед ним була ніч, темрява, безвихідь, а на столі — поцуплені онуком речі, які холодно й жорстоко свідчили: «Біда! Треба щось робити, щось придумати… Це ж тільки початок, а далі само потягне-поведе, як з крутої гори…» Дід сидів приголомшений, нездатний нічого придумати. Одна, безсила й розпачлива, думка стукала в мозок: «І де ті батьки, по яких заграницях їх носить!» Цей крик душі, як тривожний сигнал SOS, він послав через атлантичні води, і раптом з-за океану випливло схоже на сонце обличчя красуні доньки, але воно відразу ж холодно нахмурилось. «А куди ж ви дивились? Як ви його виховували?» — почув Андрон з далекої заграниці безжальний доччин голос, і сльози самі, як смола по сосновій корі, покотилися по його сухих щоках. Дід, звичайно, того не знав, що Вадька Кадуха вимагає від Бена все більшої плати за генеральський чин. І погрожує, що розвалить армію, а про дрібні Бенові грішки й грішечки донесе кому слід. А грішки у Бена потроху збиралися. Вадька завів нове правило: тільки закінчувалась гра, він розганяв малишню і кликав у підвал найвірніших дружків — Бена та ще двох-трьох п’ятикласників. Зачинялися на засув, ставили свічку у глухому сарайчику, де хтось вибив двері, і починався таємний бенкет. За рахунок Бена, звичайно. «Генерал» приносив із дому бутерброди, консерви, цигарки, а то навіть якось витяг із серванта кілька мініатюрних сувенірних пляшечок із вином. Сідали кружка на цеглі і в тривожній тиші, в напівтемряві трапезували. Наче змовники або рицарі Круглого стола. Тут за питвом та їжею Вадька розповідав про Шурика, лук’янівського босячка, котрого ловить міліція. Тут розроблялися плани, як свиснути кочережку в сердитого кочегара Фурдила, як пролізти в трамвайне депо, де є гума для шайб. Під наставництвом Кадухи Бен зробив першу затяжку (і мало не зомлів від сигаретного диму), вперше скуштував смак вина із сувенірної пляшечки. Заклопотаний базаром і кухнею, дід Андрон не знав (та й не було коли йому дізнаватися), що в коханого онука починається друге, таємне життя
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка