Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок



Сторінка3/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

ВАСИЛЬ КІНДРАТОВИЧ НА ТРИБУНІ ООН


 

Київ затих. Була друга година ночі. Мати й Женя вже спали, коли на сходах почулися важкі повільні кроки — здавалося, хтось там шкребе мітлою. То повертався додому тридцятип’ятирічний прем’єр сім’ї — Василь Кіндратович Цибулько. Худий і насуплений, з перекошеними окулярами на носі, він ішов, добре заточуючись, однією рукою хапався за перила, а другою притискав до грудей сундучок з малярськими щітками. На першому марші Цибулько зупинився, передихнув і сказав: «Леді й джентльмени! Вони затопили двадцять шість контейнерів на дні Атлантичного океану! — Він ткнув пальцем у стіну. — Ви знаєте, що це означає? Це загроза світовому океану!» Цибулько похитався, строго подивився на котячу фізіономію, видряпану кимсь на рудій стіні. Посварився на кота й почовгав далі, на другий поверх, до своєї квартири. Довго встромляв ключ у замок і ніяк не міг попасти. Тоді виголосив знову: «Джентльмени, ви знаєте, що в тих контейнерах? Страшна отрута? Так, страшна отрута. Це вам кажу я, Василь Кіндратович!.. Схаменіться!..» Щоб зрозуміти, до кого адресує свою промову Цибулько, треба повернутися трохи назад. Василь Кіндратович різко спускався на землю. Цілими днями лазив на риштуваннях, десь під куполами собору, на дахах, на баштах, словом, там, де стружуть холодні вітри і де хмари товчуться над головою. В небі, на верхотурі, він був перший маляр у Києві. Так в усякому разі казав сам про себе: «В цьому ділі я перший — пошукайте ще такого!» Він дуже пишався тим, що фарбував стіни університету, білив і підсинював дзвіниці Софійського собору, прикрашав фасад піонерського Палацу. Він був не тільки маляр, а й ліпник, художник, реставратор. Словом, там, на риштуваннях, Цибулько мав золоті руки. А коли спускався на землю, то ті руки інколи тяглися… до чарочки. Треба сказати відверто: Василь Кіндратович пив рідко. Якщо й пив, то принципово — тільки тоді, коли знаходив у газетах якесь страшне повідомлення: про атомні вибухи, отруєння води чи атмосфери або щось подібне, йдучи додому з роботи і серцем відчуваючи тривогу, Цибулько заглядав до газетних вітрин, і якщо знаходив там тривожні вісті, бив себе картузом по коліну й казав: «Я так і знав! Я їх попереджав!» Обурений до краю, рішучою ходою прямував у винний погрібок, щоб там, за столиком, знайти собі співрозмовника (друга чи суперника) і довести йому: треба пристукнути імперіалістів, і негайно, бо вони доведуть нашу землю до повної катастрофи. Так було й цього разу. На першій сторінці «Известий» він прочитав повідомлення — «Смертоносний вантаж», де говорилося, що Вашінгтон затопив у водах Атлантики 3000 тонн отруйного газу. Це настільки його потрясло, що він замовив собі потрійну порцію вина, мало не побив дідка-компаньйона, який заявив, що газ — то мильні бульбашки, рознесе його океанська вода й сліду не залишиться. Розбушованого Цибулька ледве втихомирили й спровадили за двері погрібка. До глибокої ночі ходив після того маляр Цибулько площами й бульварами Києва, закликаючи громадян до пильності. Вилазив на тумби, на лавки, на гранітні парапети й виголошував: — Громадяни, люди й товариші! Океанська хвиля несе страхітливу отруту! Вона наближається! Береги Європи вже чорні!.. Він підносив себе все вище й вище — на обласні, на союзні трибуни. А скоро виступав у Ленінграді, в Парижі, на європейських конгресах. Голос його міцнів, набирав ораторської сили й розкотистості. І ось, зіп’явшись аж на трибуну ООН, він прихилитався до свого будинку на Стадіонній вулиці, намацав двері квартири й неслухняними руками відімкнув замок. Пропхавшись у коридорчик, сказав: — Океан отруєно, тисячі китів викинулись на пісок Флоріди. Проте, по запаху свіжої білизни, якось одразу відчув, що він уже дома. І блискавично переродився: умовк, наче аж протверезів, став навшпиньки. І, як балерина, нечутно прослизнув у кімнату. З відчуттям, що завтра йому перепаде, він і заснув. Снились йому вибухи, землетруси, гірські обвали. Океанські хвилі підкидали Цибулька вгору й сторчма опускали вниз, у грудях не вистачало повітря, і хтось настирливо лоскотав йому в носі. Цибулько чхнув і прокинувся. І ніби почув із темряви шепелявий голос. Той голос проказав: «Хо він хропе на всю хату!.. Поверхнись мені й цить!» Чиїсь волохатенькі пальці знову налапали його носа і почали обережно просовувати в ніздрю сірника чи паличку. «Ап-чхи! — злякано пирхнув Цибулько. — Який це біс тут лазить?» А в темряві на його грудях щось пововтузилось і знову прошепелявило: «Хропе!.. Тхи в мене зараз похропес!..» І провело під носом волосинками, аж затхнуло грибками, пліснявою — явно не людським, а звіриним духом. Цибулько похолов: диви, що за очмана?! Хотів поворушити рукою — не ворушиться, отерпла рука, стала як мерзла рибина. І пальці злиплись, наче у мертвого. Тільки чуб стовбурчився, наче трава у мурашнику. Він лежав заклякло, не дихав; потім розвів-таки пальці, тихенько просунув їх у темряву і смикнув за шнур. Спалахнув торшер. І ось! Прямо у нього на грудях! Перед самим носом! Сиділо якесь бісеня. Примружившись, затулялось од світла долоньками. Було воно руде, маленьке, з волохатими ручками. Розуміючи, що він добре хильнув, що все це могло йому приверзтися, Цибулько все-таки дригнув коліном і закричав: — Геть! Іди звідси! Киш, очмана! Напружився, ліктями й колінами підкинув простирадло, рвонув його з себе. Звірятко гупнуло на підлогу, перекинулось, але відразу ж схопилося і зацокотіло копитцями по паркету. За ним волочився цупкий, довгий, з китичкою на кінці хвіст. — Галю, чорти! Чорти в хаті! — несамовито заторсав жінку Цибулько. Крик у квартирі розбудив Женю. Стривожена, вона прокинулась, закліпала віями, зганяючи сонну сліпоту. Кругом було темно й сіро, тільки за вікном, у провулку, горіла електрична лампочка, немовби Обгорнута жовтим пухом. Тиша надворі, ніч, пізня година. А десь поруч, за стіною — якийсь шум, гвалт і батьків голос: — Стій! Лови, лови його! Щось брязнуло (ніби чашка) і з дзенькотом розсипалось на друзки. Женя нарешті второпала, що цей гамір не в сусідів, не в Жупленка, де завжди сваряться, а саме в них, у першій кімнаті. Чути було, як бігав там батько, за кимось ганявся і вигукував: — Ага! Ось я тобі зараз! Стій, ти куди! Дівчина скинула ковдру й посунулась униз, ногами відразу піймала свої розтоптані капці. Стала, боязко озирнулась: іти їй туди чи ні? І що там робиться? А в першій кімнаті було ввімкнуто світло, внизу під дверима ясніла вузенька біляста смужка. І здригалась підлога, тупіт, ляскання, шарудіння — наче в класі, коли грають вони гуртом у квача. Ось гуркнули стільці, батько закричав: — Стоп! Ні з місця! Зараз накрию! І, мабуть, стрибнув з канапи, послизнувся на паркеті, бо застогнав і сердито вилаявся. О! Прокинулась мати. Сонним роздратованим голосом затягла: — Господи! Що ти робиш, Василю? Що ти затіяв серед ночі? Людей побудиш! — Галю! — важко сопів батько. — Галю, чорти в хаті! Диви — оно під стіною стрибає! — Набрався! Я так і знала! Вже чорти в очах тобі скачуть. Казала, до чого доведе тебе чарка! — Та ні, подивись, Галю! Під тумбу заліз, під телевізор. Прищулився. А очі!.. Зелені баньки, аж страшно! Цибулько то хихотів, то злякано відскакував, і голос був у нього хрипкий і писклявий від збудження. — Васю! — не на жарт стурбувалася мати. — У тебе часом не біла гарячка? Ляж засни, заспокойся… А батько розпачливо: — Та встань, прошу! Встань, Галочко! Он він сидить у кутку. Подивись! Ну, прошу тебе! Зарипіла канапа. Видно, мати підвелася з постелі. Женя стояла за дверима у нічній сорочці, і під ребрами їй закололо — чи від холоду, чи від нервового дрожу. Легенько, одним пальчиком вона потягла на себе двері і, коли смужка світла навкіс перерізала стелю, заглянула одним оком у щілину. Батько й мати стоять на колінах і, наче б’ють поклони, — зазирають під тумбу. — Ти диви! — завмерла в низькому поклоні мати. — Вже й мені ввижається! Справді, ніби щось сидить! Може, пацюк? Васю, подай совок, я попробую вигребти. І раптом сонне, засліплене світлом дівча стало перед батьками у білій нічній сорочці, з припухлими очима, з м’якими й круглими вушками, рожевими від тепла. Сонний, довірливий метелик. — Ма… Не треба совком. Там нічого нема. Я розкажу…

БЕН. 101-ША АРМІЯ ЮНИХ ШИБЕНИКІВ

 

А все почалося з Бена. Коли Женя виходила на балкон, їй видно було весь двір. Перед їхніми вікнами стояла кочегарка — незграбна цегляна споруда з високою трубою, чорною від диму. За кочегаркою стримів баштовий кран, а рядом поволі підіймалися стіни дев’ятиповерхового будинку, позираючи на сонце порожніми вікнами. Тут валялися купи цегли, глини, піску. На цьому майданчику, оточеному кочегаркою, купами цегли, а далі загорожею, і розкинувся їхній двір. У дворі зберігалися сліди колишніх стареньких особнячків — залишки дикого винограду, квітників, кілька фруктових дерев, струхлявілі парканчики, вже де-не-де повалені, з діромахами вибитих дощок, крізь які зручно було пробиратися у сусідні двори, а то й на заводський стадіон. У дальньому кутку, закриваючи двір од північних вітрів, стояв новий семиповерховий будинок, облицьований білою плиткою. В тому будинку, теж на другому поверсі, проживав Андрій Кущолоб, тобто Бен. Жені видно було його балкон, над яким погойдувалась імпортна, японська циновка з імператорським знаком — яскраво-червоним сонцем, що в сліпучому промінні виходило з моря. На тлі того сонця і з’являвся на очі публіки генерал 101-ї армії Бен — Кущолоб. Воїнство вітало появу Бена дружнім вереском, а коли Бен лев’ячими стрибками спускався вниз, від тупоту десятків ніг гоготіли підвали й під'їзди, вигуки «ура!» і «щоб ви показились, окаянні!» прокочувалися двором. Одне слово, починалися баталії, про які ми розкажемо дещо згодом. З Беном Женя познайомилась давно, чи не з дитячих колясок. А вдома у нього побувала пізніше, коли вони разом ходили до школи. Вже не пригадує, по що її послала мати до Кущолобів. Здається, позичити ключа, щоб закривати консервні банки. Не без деякого страху вона відправилась у сусідній будинок. Уже парадні двері свідчили, що тут проживає войовник-мілітарист: скло вибите, фанера порізана, стіни повидряпувані до рудої цегли. Скрізь грізні написи: «Хальт!» «Шкира, начувайся!», «Прівєт вам, трупи!» Женя, тоді ще мала й простодушна, злякалася цих написів. А попереду було страшніше. Бенові двері — наче вхід у печеру розбійників. Чорний дерматин хтось порубав, здавалося, шаблею чи прострочив з кулемета — із дірочок і проріх вилазила біла скловата. Вгорі намальовано череп з кістками й написано: F a n t о m a s,



а нижче пістолет, що стріляє вам у вічі, і гостинне запрошення: Wellkommen! — Ласкаво просимо!

Женя оглянула двері, тоді наважилась подзвонити. Але дзвінка не було, теліпався на провідку тільки потрощений ковпачок. Дівчина обережно смикнула за провід і ойкнула: ударив струм! Так і шпигнуло їй в руку! От бомба! Як же до них зайти? А за дверима — тупіт, гвалт, вигуки. «Мабуть, дивляться телевізор», — майнула у неї думка. Легенько постукала у двері — ніхто не відповів. Штовхнула ногою — двері відчинилися. Ніяких замків, як переконалася Женя, у Кущолобів не існувало. Вона зайшла у прихожу і побачила незрозумілу, приголомшливу картину: Бен сидів на спині у діда, пришпорював його п’ятами й вигукував: «Так, так. Брикайся, брикайся, діду! А тепер скидай!» Виявляється, Бен відпрацьовував сцену приручення мустангів. Перед тим у «Клубі кіноподорожей» показували свято ковбоїв у Канаді. Бенові запали в душу кадри про бій биків (і як сміливці ховалися од розлючених турів у бочці, про змагання на фаетонах, про приручення диких коней. Найефектніші сцени зараз повторювались у хатніх умовах. Тільки дід-мустанг став по-справжньому брикатися, як скрипнули двері й до кімнати зайшла Цибулько. Домашнє кіно урвалося. Бен скочив на ноги, в джинсах, весь у нашивках ткнув Жені в груди автоматом і гукнув: — Замри! Ти на кордоні! Витрушуй свій контрабандистський товар! А дід, постогнуючи, вставав з підлоги й витирав із лисини рясний піт. Про Бена Женина мама казала: «Не дивую йому. Воно росте неприкаяне». Справді, Бен виростав майже без батьків. Його мати, струнка синьоока красуня з розпущеною косою, схожа на кінорусалку, працювала костюмером у театрі й хтозна-чому, може, для вивчення нових моделей, а може, просто із пристрасті до далеких мандрів, більше перебувала за кордоном, ніж дома. Чоловік її, інженер-конструктор із великого заводу, не хотів відставати від жінки, теж надовго виїжджав то в Польщу, то в Бельгію, то в Італію. Дома батьки зустрічалися рідко, на великі свята, цілували й пестили сина, а потім знов розліталися на Схід і Захід, залишаючи Бенові тільки прощальні поцілунки та купу всякої всячини: наймодніші джинси з ярликами-тиграми, пістолі й автомати, що працювали на батарейках, розкішні ковбойські пояси, справжні біноклі й гумову жвачку. Тим самим вони ще більше розпалювали бойовий, войовничий дух Бена, який вдень і вночі наступав, стріляв, брав у полон. До войовничого виховання Бена доклав руку і дід Андрон. Це був сухий, високий чоловік з мучнисто-білим лицем, наче припудрений. Незважаючи на похилі роки й хвороби, він працював дома, мов каторжний. Якось непомітно він став для Бена і нянькою, і куховаркою, і вихователем. Дід варив обіди, ходив на базар і в магазини, прибирав у кімнатах, прав, купав Бена, готував з ним уроки і втовкмачував науку в непокірливу Бенову голову. Але в цього старого засмиканого чоловіка була одна слабість — спогади. Дід Андрон пройшов три війни, мав чотири поранення, одну контузію і медаль «За врятування на водах». Цілком зрозуміло, що його спогади рясніли бойовими епізодами, сценами битв, сутичок, втеч, переслідувань. Виняньчуючи Бена з пелюшок, він не співав йому колискових, не повідував про лисичку-сестричку й котамурчика, а нанизував сцену за сценою, одну страшнішу іншої, з багатої своєї біографії: як його привалило в окопі разом з австрійцем і як вони все ж билися під землею; як шрапнеллю обрізало йому всі гудзики на гімнастерці й галіфе, а він залишився живий і цілий; як хотіли його споїти бандити, а він їх перепив, пов’язав, поскладав на фургон і так далі. Якщо дід Андрон зрідка і вдавався до казок, то переробляв їх на свій, героїчно-шпигунський лад. У його вустах казка про Івасика-Телесика звучала приблизно так: — І от випливає Івасик-Телесик на човні, щоб, значить, рибки половити, да-а-а… А діло було на Сеймі, якраз на границі, в тридцять дев’ятому году. Тільки закинув вудку, коли чує: плюх-плюх, плюх-плюх… Хтось по воді чалапає. Придивляється: і-і-х, мати-богородиця, шпійони! диверсанти! з того боку сунуть! Видно тільки голови по течії! А далі про те, як Івасик-Телесик не здрейфив, веслом їх по черепку, та на капроновий шнур, та на заставу… Шпигунські книги, фільми про Чінганчгука й Фантомаса довершили справу. В дев’ять років Бен присвоїв собі звання генерала й організував у дворі армію, якій дав військовий номер 101-ї бронедесантної. На той час Бен вигнався дідові по груди. Це був патлатий довготелесий хлопчисько з пухким обличчям, з рум’янцем на всю щоку. А очі! Синьо-голубі, безжурно-веселі, як у матері! Добре вгодований дідом, він ріс наче з води, через тиждень вилазив із одежі — рукава сорочок ставали йому по лікті, а нові джинси підскакували до самих литок. У куцій одежі Бен і ганяв по двору як підстрелений. Дід Андрон любив свого онука, нишком плакав од нього і в душі називав його тираном і мучителем. Бо дійшло вже до того, що Бен примушував діда підходити до себе строго по команді, козиряти й доповідати про чергування на кухні й про виконання його, Бенових, домашніх завдань. Тепер настав час познайомити вас із 101-ю армією. Відкалатав останній дзвоник у школі, і хлопці із Стадіонної вулиці прожогом мчать додому, піддаючи один одному духу портфелями. З вереском і сміхом влітають вони в парадні, стрибають через дві-три сходинки, кидають портфелі коло порога, ковтають непережовані котлети і, захекані, розпашілі, вибігають у двір. Тут, біля дитячої пісочниці, збирається воїнство. Кожен із своєю зброєю: виблискують дерев’яні, залізні, пластмасові шаблі й автомати; у декого саморобні томагавки й мачете, дехто обвішався наганами й гранатами, дехто вже нетерпляче поклацує курком гвинтівки. Форма у всіх майже однакова: вичовгані й протерті до дірок джинси й техаси, сорочки з погонами, поприкручуваними дротом, солдатські пояси, на грудях — гвардійські значки й медалі, які вдалося поцупити з дому. А ще картузи й пілотки, шоломи, міліцейскі кашкети, одне слово, вигляд грізної армії. Попереду, трохи згорбившись, у знаменитій воротарській стойці застиг Вадька Кадуха — права рука Бена, недбало закинувши брудний червоний шарф за спину і нап’явши на самі очі іржаву німецьку каску. Армія готова, вона хвилюється, з нетерпінням позирає на балкон, де погойдується яскраво-жовта японська циновка із гарячим сонцем. І ось у променях того сонця з’являється рум’яна круглощока фізіономія Бена, який ще пережовує кашу (а дід дріботить за ним із склянкою компоту). Бен із кашею в роті вигукує: — Салуто камандо тореро! Ара-ра! — і трясе генеральською рукою. Армія підносить шаблі, пістолі, автомати, захоплено стрибає і кричить у відповідь: — Бен! Бен! Ара-ра, Бен! Привітання вождеві, полководцеві котиться двором, бряжчать шибки у вікнах, ворони з карканням злітають з дерев, а завбачливі мами відкочують дитячі коляски подалі — кудись за будинок або на вулицю. Нетерпіння наростає, і от з парадного як вихор вилітає Бен. На ньому чорний пілотський шолом, якісь позолочені (начебто маршальські) погони, пояс із срібними заклепками, наймодерніші джинси на застібках-блискавках, а в руках — автомат, що сяє чорним пластиком. Як вождь папуасів, Бен з диким гогоканням робить тигрячі стрибки в повітрі, падає на одне коліно і дає оглушливу чергу по своїй таки ж армії (очевидно, для того, щоб потрясти, приголомшити, дати їм відчути свою силу й владу). Випустивши чергу, він знов підскакує і з реготом падає у пісочницю, конвульсивно дригає ногами, а вражена армія побожно тупотить круг нього. Потім Бен схоплюється, втуплює свої відчайдушні синьо-голубі очі у Вадьку Кадуху й питає: — Джо, все готове? — Так, сер, — козиряє той і по-гангстерськи спльовує жвачку. Худий, нервово-мстивий Кадуха, сирота із сусіднього двору, поправляє на ногах воротарські щитки і не спускає в лиця презирливої гримаси. Тим самим він говорить: «Що ти виламуєшся, Бен? Ти пігмей. Пост командуючого я продав тобі времено за цигарки й дрібну монету, а коли хочеш, зроблю тобі аперкот — і пост назад заберу. Розкусив?» Але зараз, задобрений жвачкою і болгарським мундштуком, Кадуха не розпалює внутрішніх чвар, готовий підкоритися, тільки презирливо чвиркає крізь зуби. Хоч Кадуха й сказав, що все готове, однак починається штовханина й гризня, коли армію ділять на «наших» і «не наших». Цілком зрозуміло, всі хочуть до наших, але Бен відбирає свою групу найвірніших підлабузників, а решту — нелюбимчиків — штовхає кулаками в груди, відправляючи до «не наших». Вадька презирливо стежить з-під каски, яку шпану підсовують у його загін. «Нічо! — написано на його зморщеному, давно не вмиваному писку. — Ми й з дрібнотою вам всиплемо. Ша!» Нарешті армію поділено. У кожній ворогуючій групі є танкісти, диверсанти, лазутчики, санітари. Армія рветься в бій! І тоді Бен дає з свого автомата, що працює на батарейках, довгу чергу палахкучого вогню, робить стрибок і рявкає тигрячим голосом. Це означає, що битва почалась. «Наші» з ревом і тупотом несуться в підвал будинку, а «не наші» — з Вадькою на чолі — біжать у кінець двору і там залягають під парканом, у смітнику та кущах. Тиша перед атакою. Раптом підводиться Вадька Кадуха, закладає в рота два чорні пальці й свистить: — Пластуни! Пузом к зємлє!.. Вперед! В атаку! і перший робить ривок, стрибає через кущі, каска аж деренчить у нього на голові. «Не наші» перебіжками атакують підвал, падають і повзуть по-пластунському, в декого зсовуються штани й губляться сандалі, а з підвалу, з усіх щілин і отворів строчать Бенові герої, і це відчайдушне, нелюдське татахкання струшує будинок від першого до п’ятого поверху, вривається в сусідні двори, на стадіон, на Лук’янівський ринок. — Іроди! Щоб ви показилися! Щоб вас трясця взяла! — чується з одного вікна, а з кочегарки вибігає сухий, як жердина, дзеркально-лисий кочегар Фурдило, він глухий, мов пень, але теж почув цю несамовиту стрілянину і тепер біжить із кочережкою до пісочниці. Побачивши засапаного діда, «не наші» зриваються на ноги, і вже хтозна, чи вони атакують, чи просто тікають від діда у підвал. Попереду скаче Вадька Кадуха, в нього хижий безстрашний вираз обличчя, він кидається врукопаш, прямо на голови Беновим хлопцям. Бен зі своїми орлами тікає в темні й глухі катакомби, в підземелля, в страшні закапелки, куди бояться залазити навіть коти. Величезний підвал (з погрібками й сарайчиками) тягнеться під усім будинком: вузькими темними галереями можна пройти аж на другий кінець кварталу, якщо не зіб'єшся і не заблудишся у бокових завулках і переходах. Тупіт, крики, стрілянина тепер лунають і під будинком; глухо гоготить підвал, чути, як лопотять підошви по цементній підлозі, як хтось нажахано лящить, застуканий, з темряви. Там наосліп, навпомацки б’ються, вмирають, переслідують ворога воїни 101-ї. Декому може здатися, що в цій війні панує хаос, що важко зрозуміти, хто тут наступає, хто обороняється, хто живий, хто геройськи поліг. Так воно часто й буває: тільки що вбитий раптом воскресає, люто й несподівано стрибає на плечі вбивці й валить того на землю. Буває й так: тільки що переможена армія швидко отямлюється і тріумфуюче кричить: «Ура! Наша, наша взяла!» Одне слово, часто спалахують конфлікти й гострі суперечки: хто здався в полон, хто знищений, хто переміг. Та Бен не був би Беном, щоб у заплутані питання війни і миру не вніс повної ясності. Він і його стратеги розробили правила, за якими точно визначалося, кого вважати вбитим, контуженим або легко пораненим. Тут усе залежить від вашої спритності й сили вашого голосу: якщо ви першими гаркнули «тра-та-та!» і крикнули так, щоб глушити противника: «Ага! падай! ти вбитий!», тоді ніяких дискусій не могло бути: ворог ваш брязкав на землю як підкошений. Якщо смертоносна черга пролунала одночасно, ви падали вдвох. А ще мало значення, хто кого перший збив із ніг, ударив шаблею, затулив рота тощо. Найголовніше питання, «наші» чи «не наші» перемогли, вирішувалося загальним всеармійським ревом: чия сторона перекричить іншу, та й салютує на честь перемоги. Нарешті, щоб уникнути зайвого кровопролиття, за древньою благородною традицією на прю виходило двоє — вожді ворогуючих племен. Починався так званий кінний бій. Кадуха садив собі на плечі одного із чіпких карапузів, що вміє люто дряпатись; Бен садив такого ж, тільки легшого. І от з вершниками на плечах вони вступали в поєдинок: на одній нозі стрибали назустріч і, стукнувшись для проби, намагалися збити суперника плечем, корпусом, а то й лобами вершників. Карапузи у свою чергу з писком і вереском чубились: спритними ривками й захватами стягували один одного додолу. Під свист, стук, захоплене шморгання й атукання бій тривав, доки Бен чи Кадуха не збивав свого ворога з ніг. І коли переможений падав у траву, розквасивши собі й вершникові носа, зривався такий тріумфуючий крик, що глухий Фурдило знову вибігав із кочегарки. Ось уже винесли з підвалу перших поранених. Їх тягли за руки й ноги і, розгойдавши, кидали у пісок на дитячому майданчику. Ті, затискуючи пальцями рани, стогнали, качалися, корчились від болю, і так натурально, що якесь дівчисько, мало не плачучи, побігло додому й винесло чашку води, але один із мучеників раптом хвицьнув ногою і вибив чашку в пісок. Виводили і полонених. Їх ставили лицем до стіни, штовхали під боки й прокрикували: «Так! Стояти! Руки не опускать!» З підвалу виходили Бен і Вадька Кадуха. Вони прямували до хлопців твердим рішучим кроком тріумфаторів. Зупинялися метрів за десять од жертв, холодно прицілювались і, гаркнувши у два горла, строчили по стіні, а приречені, обнявшись, падали на землю і завмирали у театральних позах. — Щоб ви показилися! Чорти, артисти, треба ж так грати! — з оторопілим здивуванням казали матері, що погойдували дітей у колясках і спостерігали за цією невщухаючою битвою.

ХОРТИК З АНХІНОЮ


 

Женя Цибулько рідко коли виглядала на вулицю. Якось їй не випадало гуляти: то уроки, то пора бігти в басейн, то треба сходити в магазин по молоко. Ввечері мати сама виштовхувала її з кімнати, говорячи: «Що ти за книгами та за книгами! Вже й так зелена, нічого не їси, а очі смутні й невеселі — куди це годиться! Іди та побігай з дітьми». Женя, може, й побігла б у двір, але ж до кого? Інколи вона чула, як під вікнами грають дівчата у класи або скакалки. Проте йти до дівчат їй не личило — всі знають, що вона Стасик, що в неї одні іграшки шаблі й пістолети, є навіть синя солдатська сорочка зі справжніми льотчицькими погонами. (Мовиться про давні, жовтенятські часи, коли Женя чіпляла на себе різні дрібнички, — все те минулося хтозна-коли, ще з третього класу). Отож якщо й виходила Женя на вулицю, то з деяким ваганням прямувала до хлоп’ячого гурту. — А-а-а, Цибулька! Жабулька! Слабулька! — зустрічала її Бенова армія. — Гоу хоум! Носом назад! Женя ставала віддалік, внутрішньо напружувалась і говорила собі: «Я їх не боюсь! Я їх не боюсь! Я їм покажу!» Насупившись, вона прямувала-таки до озброєного гурту, ніби й не помічала хлоп’ячих кривлянь. В її насторожених очах горіло: «Тільки зачепіть — я дам!» А сила у неї була, про це не один лобуряка знав. Вони зустрічалися поглядами: Женя уперто, погрозливо дивилась на хлопців, а ті — глузливо й неприязно — на неї, на зухвале дівчисько. Здавалося, компанія от-от налетить на Женю, закидає її грудками, але тут робилося з Беном щось зовсім незрозуміле: він червонів, м’явся, неспокійно кліпав очима, а потім, як тільки Женя підходила до гурту, зривався на ноги й гукав: — За мною! І відводив свою гвардію на дальні позиції, аби тільки не встрявати в бійку. Найближчі соратники не розуміли Бена: що з ним таке? Не раз — це бачили всі — він без страху сідлав товстомордого Шурика, отамана з сусіднього двору, і під рев та свист хлопчаків товк його носом у землю. А от перед Цибулькою… наче пасує. І червоніє до вух. Сказати правду, Бен і сам не знав, що спиняє його перед цим дівчиськом. Про людське око він дражнився, глузував, відштовхував Женю, але в глибині душі думав: «Ну, молоток! Не боїться! Не відступає!» І крадькома, з незбагненним хвилюванням слідкував, як бігає по двору це уперте вухате дівча, і її упертість, її прив’язаність до хлоп’ячого гурту найбільше йому подобались. — Команда, за мною! — вигукував Бен і грізно проносився мимо Цибульки (не забувши при цьому ніби ненароком зачепити її ліктем). Хлопці лопотіли за «генералом», а Женя, після напруження, давала собі передихнути й казала: вони здались. Якщо й не прийняли її по-людському, то в усякому разі і не посміли прогнати. А далі починалася гра, і само собою виходило, що Женя санітарка, що вона теж наступає, атакує, кричить з усіма, товче суперника в спину. Правда, вона бігала за хлопцями, але все якось збоку, на самому краєчку гри, ніяк не зливаючись з гуртом. Ця відстороненість мучила Женю, вона не раз думала: «Ну, чому я не хлопець? Чому? Їм усе можна — лазити по деревах, стріляти, боротися, носити погони. А я?..» Женя тоді ще не знала, що через рік-два вона сміятиметься над своїми дитячими жалями й печалями і пишатиметься тим, що народилася дівчинкою. Бо це красиво — бути жінкою. Як її мама. Скільки в неї доброти! Коли мама вдягне своє улюблене кремове плаття, білі туфлі на високих каблуках, трохи підведе губи і вийде на вулицю, — яка вона тоді гарна! І як приємно Жені чути, коли їй кажуть у дворі: ти щаслива, у тебе така привітна й добра мати. Звичайно, до таких відкриттів Женя прийшла трохи пізніше, а поки що вона із шаблею в руках носилася за очманілим воїнством, а під кочегаркою стояв її Мотя, отой худенький, із перев’язаними вушками хлопчик, і сиротливо дивився, як гасає Бенова армія і як найкраща і найсерйозніша у світі людина Женя Цибулько, що вгощає його вафлями й дарує скельця, теж змалилась, по-хлоп’ячилась, бігає за всіма і геть не помічає Моті. Мотя печально кривився й казав собі, що коли вона, Женя Цибулько, зараз не підбіжить до нього, не привітається, то він, Мотя, хочеш не хочеш, а заплаче. І Мотя, мабуть, заплакав би, але сталося щось несподіване: Бен плигонув через кущ, збив із ніг Женю. Вона простяглась на асфальті, з роздертого коліна потекла кров. Женя зморщилась від болю, зціпила зуби, присьорбуючи повітря. А Бен, весь у захваті гри, стояв над нею, злякано посміхаючись, і кліпав розгублено-веселими очима. Видно було, що він і хотів подати руку, чимось допомогти їй, але не наважується, соромиться хлопців. Стояв із застиглою посмішкою і дивився на кров. Тоді й підбіг до Бена Мотя, маленький, весь наїжачений, як горобеня. Він затрусив губами і проказав: — Ти! Ти! Бен! У тебе… апендицит в голові, о! — Ша! — цитькнув Бен і відштовхнув малого, проте руку Жені подав, допоміг встати. — Я не хо… не хотів, — буркнув грубувато. — Пробач. Те «пробач» видавив насилу, проказав тихо, щоб ніхто не чув, і густо почервонів, але добре, що мав довгі патли — згріб їх п’ятірнею і нагорнув собі на очі. — Нічого! — встала Женя й поморщилась. Витерла кров, спробувала пройтись. — Вже не болить. Заживе! І бігом пошкутильгала за Беном, анітрохи на нього не сердита, навпаки — наче аж задоволена, що він не обминув її, а штовхнув, як штовхають у «бою» своїх дружків. З кущів свиснув Вадька Кадуха — і Бенова армія кинулась урозтіч. Одні сипонули у під’їзди і загупотіли, мов коні, на верхні поверхи, інші — через дірки в парканах — у сусідні двори, а Женя з групою десантників чкурнула у найкращу схованку — в ті ж таки підвали. Вже за першим поворотом, де починалися ряди однакових дверцят (а сарайчики мала кожна сім’я в будинку), було страшно темно й вогко. Колись тут висіли електричні лампочки, але Бен з Кадухою їх порозбивали, пам’ятаючи, що «коли війна в Криму», то все має бути в диму. Підвал перетворився на підземні склепи й тунелі, де панувала темрява, тхнуло пліснявою, а в трубах, що обплітали стіни, по-вовчому шипіла й погиркувала вода. Здавалось, у цих вузьких переходах можна легко розбити лоба, але Женя з десантниками швидко бігли вперед, хтозна-як орієнтуючись у цілковитому мороці. Хлопці штовхалися, вищали від страху й збудження, їх підхльостував розбійницький свист Вадьки Кадухи, який насідав ззаду. Скоро десантники розсипались, розповзлися по щілинах і тунелях, і Женя навіть не отямилась, як відбилась від гурту. Од Вадьчиного свисту вона тікала все далі й далі, в глухі закапелки, де ставало ще темніше й задушливіше. Потім стишила кроки, почала обмацувати стіни. В підвалі вона облазила всі кутки й закапелки, але тут, здається, ще ніколи не бувала. Зупинилась, щоб угамувати серце. Руки в неї тремтіли. Невже злякалась? Чи уявила собі щось страшне? А тут не важко було уявити, що ти в підземному царстві, в катакомбах (у таких, як в Одесі) або в кам'яних тунелях, де живуть троглодити й печерні леви. Страшно і водночас цікавість охоплює тебе: а що там — трохи далі, в темній глибині? Принишкла, притулилась до стіни. Послухала: де Кадуха? Швидке, ніби кулеметне, торохкання донеслося збоку. Мабуть, Кадуха біг і палицею торохтів по дверцях сарайчиків. Потім прогупотіло десь угорі, над головою, а далі — вже за будинком. Очевидно, Бенова армія втекла з підвалу й зараз билась на вулиці. Женя й собі намірилась іти, коли це раптом (і зовсім близько) щось зашкреблося. «Миша!» — подумала Женя й здригнулась. Прислухалася, уловлюючи найслабші звуки. Ну от! Знов! Глухо запирхало, по-старечому відкашлюючись: у! ух! ухи!.. Женя зірвалася бігти. І вона припустила б чимдуж, але той голос… він був такий слабий і кволий, що боятися, а тим більше тікати… Словом, вона зупинилась, ще раз нашорошила вуха: може, їй причулося? Ні! Ось тут, поруч, у самій стіні щось таки ворушилося. І стогнало. Мурашки легенько поповзли у Жені по спині, однак вона сказала собі: «Не бійся!» — і підвела погляд угору. У стіні, в чорній заглибині, світились два вогники. То були чиїсь очі, великі, зеленкуваті. А хто б міг жити в підвалі, в глухому сарайчику? Ну, ясно — якесь незвичайне створіння, що потім, крадькома від дорослих, буде приходити до вас у гості і стане вам Таємничим другом. Але Женя одразу про це не здогадалася, вона подумала: «Може, кіт захворів?» — К-с-с-с, — покликала напівголосно. — Кицюню, йди сюди. Очі у малого звузились, погасли. Потім із заглибини почулося: ух! ухи! кхи! Мале ніби скаржилося чи просило погладити. Женя ступила ближче. Дивно: світились не тільки очі, а й уся заглибина. Стінки її були залиті морським прозоро-зеленкуватим світлом. І в тій печерці сиділо… якесь звірятко. Сиділо скулившись і трусилося від холоду чи від простуди. «Морська свинка! — прошепотіла Женя. — їй-право!» Таких вона бачила на Куренівці, на пташиному базарі. Точно! Невеличка, а шерсть цупка, дротяниста, схожа на добре підсохлі водорості. Пересилюючи страх, Женя просунула руку і обережно потягла малого з печерки. Воно скоцюрбилось, заухкало. Видно, було нездорове. Гублячись у здогадах, Женя поспішила до виходу. Вибралась на широку пряму галерею, куди вже проникало сіре розсіяне світло. «Хто ж ти такий?» — мовила вона, вище підняла свого бранця — і остовпіла. Закліпала очима, не вірячи сама собі. Чи не спить вона? Перед нею справжній гномик. Ось руки, ось пальці, вкриті щетинками, ось долоні — сухі й зморщені, як у маленького дідка. Викапаний чоловічок! Волохатенький, не більший за людську долоню. А це що? Хвіст! Довгий, цупкий, з китичкою на кінці. — Ха! — зраділа Женя. — Так це ж мавпочка! Мавпеня! Видно, втекло з зоопарку! Тільки гномик почув оті слова «мавпочка, мавпеня», як раптом зашарпався, зашкрібся. Його гостра симпатична мордочка гірко скривилася, він заухкав, закрутив головою, тикаючи собі пальцем у ріденьку борідку. Хіба могла думати Женя, що це створіння уміє говорити, але зараз у нього біда — заклало горло. — Ні, таки справді мавпочка, — задумливо повторила Женя. — Ав! — крутнувся чоловічок і ляснув долонею Женю по губах. — Хама ти авпа! — Що?! — аж поперхнулася Женя. Її не так здивувала людська мова звіряти, — бо в казках, у мультфільмах, скажімо, всі звірі говорять. Її здивувало те, що це створіння зненацька ляснуло її по губах. — Хама ти авпа! — ще раз смикнувся чоловічок. — Хіба ти не хачиш, я хортик, і хо… хорло. — Який хортик? Яке хорло? — Хорло болить. Анхіна, — зашепелявив чоловічок. Потім поухкав, покашляв і насилу вимовив: — Бач, прохтудився хеть. Хортик я. Хого ти вихтріщила хочі? А було чого витріщатися! Мале волохате звіря, яке Женя знайшла у підвалі, раптом заговорило, каже, що воно хортик та ще й лається. — А нумо гайда на світло, — рішуче мовила Женя. — Там роздивимося, що ти за хортик. Вона повернула до виходу, аж тут загупотіло згори, прошелестіло на сходах і разом із вітром влетів у підвал Вадька Кадуха. Присів, по-воротарському розставив руки (а на обличчі тигрячий вираз) і вереснув: — Га-а-а, от вона де! Цибулька! В’яжіть її! З криком вбігла ватага, Женю схопили й поцупили, як мурашки стеблину, а вона заборсалась, сердито замолотила ногами: — Пустіть! Пустіть, кажу! Я більше не граюся. Чуєте! Хлопці знали, що Цибулько дивачка, що вона стає «ненормальна», коли їхня команда «розстрілює» котів або клишоногу Джульку. Тоді вона пищить, затуляється руками, лізе під дула і репетує на весь двір: «Не тре! Не смійте! Оддайте сюди!» І зараз вона злісно пручалась, і молотила ногами пошарпане воїнство. — Та ну її! — крикнув своїм Кадуха. — Пустіть її, компанєро! Сказано — баба!
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка