Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок



Сторінка2/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

ДЕНЬ ЗОЛОТОГО СВІТЛА


 

Уроки давно закінчились. В порожніх класах стояла незвична тиша. Женя тупотіла одна у величезному корпусі школи. Вона спускалася вниз по сходах і заклопотано думала: «От бомба! — це в неї було таке сварливе слово — «бомба». — Що ж мені робити? Сховатися? Залізти в підвал і просидіти там усю ніч, нехай мене шукають де хочуть? Чи, може, сісти в літак та й полетіти до бабусі в Маньківку?.. Ніколи ще такого не було — двійка з малювання (у щоденнику стоїть!), до директора викликали, так мало цього — ще й додому прийдуть!» Вкрай нещасна, вийшла Женя на ганок школи. Зітхнула, поставила ранець під ноги. Глянула вздовж вулиці — і аж стиха охнула. Ні, ви тільки подивіться: який сьогодні день, яка погода надворі! Вона журиться, сушить собі голову, а в місті он що робиться! Жовтень прийшов у Київ! Суха, янтарна пора падолисту! Ані найменшого вітру, ані подиху. Тихо. Лагідне сонце, і все навкруги — наче золоте: і повітря, і дерева, і дахи будинків, і тротуари. Все устелене каштановим і кленовим листям. Навпроти школи стояв маленький дерев’яний будиночок — весь дах його з горою був засипаний яскраво-жовтим листям. Повно листя лежало на балконі, на карнизах, на дерев'яних перилах. А ось! Круглі стовпи виглядали із-за паркана, і на кожному стовпі — золота пухнаста шапка! Так повторювалося щороку. Приходив у Київ жовтень — як свято, як осінній парад дерев. Каштани, берези, клени одяглись у найрозкішніше вбрання. І щедро кидали позолоту на брук і асфальт. Місто, як здавалося Жені, з головою тонуло в пожовклому листі. І стільки празникових клопотів з’являлось тоді у кожного! Двірники щоранку згрібали прив’яле, обтрушене листя у високі, ніби освітлені зсередини купи; машини вивозили осіннє добро за місто, але під вечір знову лежала на асфальті свіжа розкішна постіль. І в ній качались, кублились, товклися очамрілі від радості й свободи хлопчаки й дівчатка. У ці теплі воскові дні, пронизані сонцем, обличчя у киян світились лагідним сяйвом осені. У парках бродили зачаровані фотографи, на лавочках дрімали бабусі, а в небі снували павутину реактивні літаки. Жені захотілося кудись піти, аби подалі від дому, де її чекала не дуже приємна розмова. Вона подумала: «Куди б мені краще? Може, на Лук’янівський базар, до дядька Ореста, що продає насіння?» Базар тут близько, перейти трамвайну лінію, далі попід загорожею, через нижні ворота — і вже торгові ряди. Женя любила там бувати, особливо зараз, восени. Дерев’яні лави завалені яблуками, капустою, сушеними грибами, лісовими ягодами, а тут пахне кропом і гарбузовим насінням (це в дядька Ореста), а там вигукують: «Свіжий мед! Свіжий мед!.. Сметана!.. Яйця!..» Тільки походиш, понюхаєш — і несеш із собою пахощі осені. «На базар!» — сказала собі Женя й спустилася з ганку. За шкільними ворітьми починалась вузенька стара вулиця, де не ходили машини. Тут завжди було тихо, але зараз кричала й метушилася дітлашня. Учні молодших класів збивали каштани. Хтось один кидав палицю, а коли, торохкаючи, розсипалися по асфальту блискучі коричневі ядра, малеча гуртом налітала на них, напихала собі кишені й пазухи. Женя зупинилась. Палицю кидав старший хлопчак, бандиткуватий, вимащений в глину. Він збивав не тільки каштани, а й листя і молоде пагілля з дерева. — Ти що ж оце робиш? — строго, голосом своєї матері сказала Женя. — Не можеш потрусити? Кілька пар очей повернулося до Жені — ця висока нахмурена дівчинка в шароварах, з коротко підстриженим волоссям здалась їм хлопцем, та ще й сердитим. Поки одні насторожено дивились на Женю, палиця знов полетіла вгору, і всім на голови посипався град каштанів — вони падали в зелених кожушках, і ті колючі кожушки розліталися по тротуару, як малі їжаки, а з них вулущувалися такі свіжі, такі принадні каштани, що не можна було не зупинитися і не взяти хоча б одного. Женя вибрала собі найбільшого. Він був холодний, вкритий білим туманцем. Женя витерла його долонею і мимохіть замилувалася: «Диво! І як він вродився такий!» А каштан був справді красень: тугий, темно-коричневий, поверхня гладенька і на ній — візерунок, виписаний тонкими лініями. Наче виточили його з міцного заморського дерева. — Ей, гаврики! — гукнула Женя. — Давайте я вам натрушу! Тільки підсадіть. Хлопчаки підсадили її. Вона вчепилась за нижню гілку, а далі полізла сама — до золотого верхів’я, до сонця, де все горіло від листя, від гарячої жевріні. Ось уже видно третій поверх школи, видно вікна учительської (там нікого немає), а поруч… А поруч, за склом, сидів зігнувшись директор, покашлював і щось писав. Жені стало жаль цієї хворої людини — сам у школі, сіра нудьга в очах, а надворі така благодать… їй хотілося гукнути: «Петре Максимовичу, виходьте на вулицю!» Ні, вона б ніколи не насмілилась покликати його. — Давай! Трусни! — закричали знизу. — Сильніше! — Ловіть! — Женя вхопилась за гілку, затрусила її щосили, листя й каштани з шумом посипались униз. Вона вже й злізла додолу, взяла свій ранець, а хлопчаки штовхались, виловлювали з листя важкенькі плоди. Оце було видно, що в молодших класах змагання — хто більше назбирає каштанів. — Гуд бай! — сказала їм Женя й повернула… тільки не на базар, а до скверика. Бо де, як не в скверику, серед пожовклих кленів, по-справжньому господарює осінь! На перехресті Артема й Глибочиці їй довелося чекати, поки пройде суцільний потік машин. Тут стояв гуркіт і дим, під ногами двигтів асфальт, деренчали трамваї, свистів міліціонер, (то був сержант Рябошапка), затримуючи нетерплячих пішоходів. І Жені згадались батькові слова, який не любив міської штовханини. Він казав: «Місто — це товкучка, де люди наступають одне одному на ноги». Женя, як корінна киянка, не погоджувалась із батьком, але теж недолюблювала перехресть, запруджених машинами, недолюблювала стояти в диму і гуркоті. Глянула наліво-направо і спритно проскочила між машинами на той бік вулиці. А от і сквер. Це зовсім інший світ. Шум зостався збоку, не долітав сюди скрегіт гальм — над деревами стояла ясна сонячна тиша. На першій же алейці Женя зупинилась: ох ти ж мамочко! Листя — по самі коліна. І яке листя! Кленове! Чисте-чисте, світло-жовте, аж просвічується наскрізь. Женя підсмикнула ранець і пішла по алейці «паровозом», збиваючи ногами пухку шамкотливу перину. І враз вона зупинилася: писк, вигуки, сміх долітали з того кінця скверу. Гляньте — та це ж їхній клас грається! Женя впізнала дівчаток, серед них гонористу Віолу Зайченко, а далі, у жовтій куряві, побачила Бена: той гасав з хлопцями, високо підкидаючи ноги, і падав сторчма у кленові купи. Женя хотіла побігти до дівчат, але на мить зупинилася: що тут робиться?.. П’ятикласниці гралися осторонь. Раді, що вирвались на волю, вони пищали, качалися, набивали портфелі листям. «А ось подивіться який! А ось!» — показували одна одній найкращі, найяскравіші листочки. Так, це був час, коли у дівчат розпухають гербарії, а в хлопців по живому тріщать і рвуться штани — від баталій. От і зараз у парку владарював войовничий голос Бена: — П’ятий полк, уря-я! В атаку! Бен і його армія нагорнули з кленового листу цілі фортеці. Навпроти — такі ж могутні укріплення: з валами, траншеями, засідками. Там заліг противник, над стіною видно було тільки носи, розпашілі щоки та гарячі від захвату очі. — Огонь! — пролунало з обох боків, і десятки каштанів залопотіли по листю, по хлоп’ячих спинах, по головах. Хтось уже прикривався портфелем, як бойовим щитом, хтось вилазив із засідки, оточував Бена, і тоді Бен скомандував: — Сто перша ар-рмія! Груд-дю!.. Вперед! Він підвівся над валом у шахтарській касці, подарованій батьком, з кілограмом значків на грудях, і кинув своїх одчайдух у рукопаш. Противники зійшлися, змішались, зав'язалась запекла сутичка: хлопці збивали один одного з ніг, товкли чубами в листя, борюкалися. І важко було сказати, хто кого боре: з розтовченого листя виглядали то чиїсь п’яти, то голова, то чиїсь п’яти й голова разом. Женя вирішила пробігти алейкою, поки не закінчилась атака. Але Бен запримітив її. Він схопився, витрусив листя з патлатого чуба й крикнув, відсапуючись: — Сто перша, в укріплення! На горизонті — шпигун! Зашелестіли розгрібані купи, хлопці схопились на ноги й кинулись до своїх, зайняли бойові позиції. Знов над валами стирчали тільки носи та поблискували гарячі вояцькі очі. Женя опинилась між двома фортецями. — A-а, Цибулько! — Циба! — Цибуліно! — залунало з укриттів. — Бєгло! Шрапнеллю! Плі! — галаснув, не жаліючи горла, Бен. Знов, як біля школи, посипався на неї град каштанів, тільки Бенові орли жбурляли їх з усієї сили. «Бомба! — сказала собі Женя. — Я вам віддячу!» Вона пригнулась, затулила голову руками й побігла. — Давай, давай, Жабулько! — покрикували ззаду. Каштани гупотіли по спині, а з укриттів уже вискакували Бенові хлопці. І Жені, мабуть, добре перепало б, вона й так ойкнула, коли хтось луснув її поза вухом, але тут щось сталося — вогонь раптом припинився. Коли Женя відбігла трохи й оглянулась, вона побачила таку картину. Над обома фортецями висунулись нашорошені хлоп’ячі голови. Роти у вояків роззявлені від здивування. А між фортецями робилося щось неймовірне. Там лежав товстий шар листя, і зараз під тим листям щось бігало. І не бігало, а носилося, немов кульова блискавка, залишаючи за собою звихрений слід, — листя дибилось, шаруділо, випиналося бугром. — Кіт! Кіт! — закричали воїни. — Їжак! — Лисиця! Хлопці навперейми кинулись за тим клубком: «Ось! Ось воно! Ловіть! Каскою, каскою його!» Вони ганялись, падали, пірнали в купи, шастали руками там, де щось ворушилося, але щоразу хапали облизня! Оте, прудке й невидиме, заметляло ще швидше. Хлопцям і на думку на спадало, що то і не кіт, і не лисиця, а щось зовсім інше. Хіба кіт чи лисиця залізли б під товстий шар листя? Женя постояла, подивилась, як падають і гребуться у кучугурах Бенові орли, тихенько всміхнулась і промовила: «От дурні! Ніколи вони його не спіймають!» Хлопці зовсім забули про Женю, і дівчина спокійно пішла собі геть. Коли виходила із скверика, щось зашелестіло в кущах, а потім, як невидимка, пронеслось у повітрі і сіло їй на плече. «От молодець! — сказала Женя. — Ти врятував мене від дурнуватого Бена. Спасибі!». Вона цмокнула у теплу волохату лапку. Їй стало зовсім не страшно. Вона ж не сама, а вдвох — з волохатеньким другом. З ним можна помандрувати куди завгодно. Сіла в тролейбус, що їхав вісімнадцятим маршрутом, і подалась ще далі від дому. Зійшла біля обласної лікарні. І переконалася: ні, таки справді варто було сюди заглянути! Тут, понад Бабиним яром, росли могутні тополі, каштани, дуби — і ще більше, ніж на Лук’янівці, лежало всюди листя. За кожною «Волгой» чи «Победой», що пролітали вулицею, неслась ціла заметіль, і довго кружляло в повітрі золотисте розметане листя, чіпляючись потім на балконах, на електродротах. Женя пішла далі, до спуску. Ступала не поспішаючи, дивилася туди, де між провулком голубіло небо. І дивне відчуття охоплювало її: ніби от-от скінчиться земля, а далі буде тільки небо, і вона вийде прямо у голубий простір. Дівчина підходила до самого схилу, і це відчуття посилювалося, бо перед нею, за крайцем гори, не видно було ні лісочка, ні води, ні цятки землі, а тільки небо, і починалось воно просто у Жені під ногами. Здавалося, розбіжись, махни руками — і полетиш. Ступила ще крок — і аж дух перехопило. Яка широчінь! Внизу в’ється дорога, по ній, наче прив’язані до дротів, поволеньки сунуть такі маленькі на відстані жовтобокі тролейбуси. А ген у голубій димці розкидано квартали Подолу й Куренівки, а за ними — у синюватій ясній далині — видно плеса Дніпра, кручу і Вишгород на горі, греблю Київської ГЕС і навіть — у мареві — сріблясте коливання Київського моря. Жені здавалося, що вона бачить ще далі, бачить Полісся, озера, глухі соснові пущі, де бродять дикі кабани, лосі й олені, де починається царство чистої незайманої природи. І легкий світлий сум огорнув Женю — за подорожами, за тим широким світом, що відкривався згори, а їй треба йти додому і сідати за уроки, бо й так уже добру годину прогуляно.

ВІЗИТ ІЗОЛЬДИ МАРКІВНИ


 

Женина мати поралась на кухні. Вона раніше прийшла з роботи — а працювала Галина Степанівна друкаркою на республіканському радіо — й заходилася прати білизну. Розколотила мильний порошок, увімкнула пральну машину — і в цей час пролунав дзвінок. З мокрими розчервонілими руками Галина Степанівна й відчинила двері. У коридорчик зайшла молода, модно одягнена жіночка — в перламутрових чоботях, в яскраво-жовтій блузці, в червоній клейончатій спідниці, туго підперезаній широким лакованим поясом. І розфарбована вона була яскраво: волосся попелясто-сіре, з фіолетовим блиском, вії густо-сині, підкручені, а на губах — у тон чобіт — бліда перламутрова помада. Галина Степанівна трохи розгубилася: така перед нею красуня, а сама вона стоїть у фартусі, в простій домашній кофтині, з закачаними рукавами, руки в милі. — Добрий день, — сказала гостя й мило всміхнулася. — Будьмо знайомі: я Ізольда Марківна, вчителька вашої доньки. Галина Степанівна, котру і на роботі, і у дворі звали всі Галею чи Галочкою, може, за простоту, а може, тому, що була вона щупленька, немов школярка, так і відрекомендувалася: — Галина, — і ще більше почервоніла. Ізольда Марківна, як кольорист, одразу відзначила, що в матері і в Жені однакові очі — світло-коричневі, уважні. На сонці вони стають золотисті, дуже гарні. — Прошу, заходьте, — заметушилася мати, запрошуючи вчительку в кімнату. — Ні, ні, — притулила палець до перламутрових вуст Ізольда Марківна й таємниче кивнула Галині. — Дочка там, у кімнаті?.. Ходімо на кухню. Мені треба з вами трошки посекретничати. «Там такий розгардіяш», — хотіла було сказати Цибулько, але не встигла і заїкнутись, як Ізольда пройшла вже на кухню. Її анітрохи не збентежило, що тут усе розкидано. Вчителька прогребла собі місце біля столу, сіла, заклавши ногу на ногу. Жвавим поглядом обвела стіни й промовила: — А знаєте, що вам тут не вистачає? Радіоли. Або хоч приймача. Я, коли приходжу з роботи (а приходиш завжди знервована), вмикаю музику — щось легке, естрадне — і тоді мию, варю, прибираю. Під музику краще, — і вона знов мило всміхнулася. Женина мати стояла перед нею розгублена, з цікавістю й острахом дивилась на молоду й вродливу вчительку, милуючись її ніжним, свіжим кольором обличчя, її білими акуратними пальчиками. — Скажіть, щось, видно, Женя у школі накоїла? — обережно спитала Галина Степанівна. — Ні, ні, не хвилюйтеся! — змахнула синіми віями Ізольда Марківна. Вона зиркнула по столу, побачила печену картоплю і смачно прицмокнула. — О, печена! В кожушках. Давно я такої не пробувала. Дозвольте одну… — Ради бога! — зраділа мати. — Беріть! Ось хліб, а он діставайте сіль. Не дивлячись на свій розмальований (Бен казав: марсіанський) вигляд, Ізольда Марківна виявилася людиною напрочуд простою і балакучою. Швидко обчистила картоплю, не забруднивши червоних лакованих нігтів, посипала сіллю й надкусила. І тут же порадила Галині Степанівні не мучитись дома з білизною, а здавати в пральню. Це дешево, швидко, а головне — ніякої мороки; а у вивільнений час можна з чоловіком піти в кафе чи в кіно. — А у вас є чоловік? — мала необережність спитати Галина Степанівна. — О, ви не знаєте?! Та мій Геночка! Він недавно захистив кандидатську дисертацію! Словом, Галина Степанівна, сама того не відаючи, навела вчительку на улюблену тему: Ізольда Марківна була безмежно закохана у свого чоловіка, пишалася ним і кожному стрічному, хотів той слухати чи не хотів, розповідала про нього. Геннадій Книш, «мій Геночка», як любила повторювати Ізольда Марківна, працював науковим співробітником в Інституті фізкультури. Вивчав, які біохімічні процеси відбуваються в організмі спортсмена, коли той біжить на довгі дистанції. Як справжній науковець, Книш експериментував на собі: наче космонавт, обвішував себе датчиками, батарейками, мікроприладами і відправлявся у Пущу-Водицю. Там, на лоні природи, де ніхто не заважає, він бігав. Бігав, аж поки не трапилася з ним у лісі пригода, з одного боку, страшна, а з другого боку — щаслива. Щось у нього не клеїлось, не виходили останні розрахунки. З великої досади він забіг дуже далеко, в лісову глушину, і наскочив на дикого кабана. Вепр прокинувся осатанілий і побачив людину, вздовж і впоперек обліплену наклейками. А головне — та людина тікала. Книш не знав (та він і не побачив вепра), що звір має хижий інстинкт: раз ти тікаєш — обов’язково за тобою поженеться. Зайнятий експериментом, Книш раптом почув за спиною страшне рохкання. Оглянувся — гострі ікла настигали його. Геночка, казала Ізольда, помчав щодуху, вмент побивши всі світові рекорди. Але й вепр не відставав. Він летів, як розпечена комета. Порятунку не було — і Книш на страшній швидкості спрямував своє тіло на сосну. Його викинуло вгору, на самісіньке верхів’я, наче вибухом. Та не в цьому суть, сказала Ізольда. Уже там, на дереві, Гена глянув на прилади — а вони були аж гарячі — і крикнув на всю Пущу: «Ура! Є!» Словом, вийшли оті розрахунки, над якими Геннадій Книш марно бився майже півроку… — І як пройшов захист дисертації? — зацікавлено спитала Галина Степанівна. — Блискуче! В ресторані йому піднесли засмажене порося — в знак того, що дикий кабан допоміг зробити геніальні розрахунки. Жінки весело розсміялися і перейшли у розмові на «ти». (А в пральній машині, помічала господарка, холоне вода і спінене мило осідає на дно). Тим часом Ізольда Марківна почала дипломатично розпитувати, яка у Цибульків сім’я, як живеться дома Жені, чим вона зайнята у вільний час. — Ну, яка у нас сім’я? — перепитала мати. — Нас троє: Женя, чоловік і я. Чоловік зараз на роботі, він майстер на всі руки: і маляр, і художник, і реставратор. Непогано заробляє. Маємо дві кімнати: у першій ми з Васею, тобто з чоловіком, а в тій, тихішій, дочка. Там Женя спить, там робить уроки. Стараємося, щоб було тихо. Правда, — якось вибачливо додала Галина Степанівна, — я друкарка, часто беру додому рукописи і клацаю на машинці, але стараюсь більше на кухні, щоб не заважати.. — Ясно, ясно! — бадьоро перепинила вчителька і сказала, що вона, власне, так і думала: у них чудові домашні умови, дружна сім’я. (Тут Галина Степанівна спохмурніла, але одразу й зігнала тривожну тінь з-під очей). Що все добре — видно по дочці: Женя вчиться тільки на «пятірки». І не того прийшла Ізольда Марківна, зовсім з іншої причини. Бачите… Вчителька у двох словах розповіла, що трапилося на уроці: про той огірок з поросячим хвостом, про хрюкання й волохату ручку — Невже? — щиро здивувалася Галина Степанівна. — А я бачу: прийшла Женя якась винувата: мовчки поїла і бігом за уроки. Мати згадала також, що останнім часом дочка взагалі чомусь насторожена. Скрипнеш у її кімнату — схоплюється (і так нервово), наче їй треба щось приховати. Ізольда Марківна замислилась. Потім сказала поважно, тоном людини, що робить глибокодумні висновки: — Чудесно. Значить, вона і дома така ж потайна, як і в школі. А не можете сказати, з ким вона дружить, з ким ділиться секретами? Галина Степанівна зітхнула й рукою, на якій уже підсохло мило, поправила волосся. Видно, їй не хотілося говорити, але вона призналася: — Бачите, тут і ми винуваті. Є у дочки одна примха… ну, дитинність. Ще малою взяла собі в голову: хочу бути хлопцем. Скільки їй років тоді було? Три, може, три з половиною. Поїхали ми в Крим, в Алушту. Відпочивали там. Женя гралася на пляжі з якимось Стасиком. Весь час вони вдвох. І чим той хлопчик до смаку їй припав — хтозна. Приїхали додому, а вона в одну душу: я Стасик, давайте мені штани, давайте пілотку. Ми якось і пішли на повідку: Стасик — то й Стасик, хай собі грається. І нам цікаво. Коли, дивимось, а воно з балощів повертає на серйозне: треба вести її в садок — плаття нізащо не хоче. Реве: «Я Стасик! Штани мені! Бо у дворі сміятимуться!» І справді, думаю, будуть сміятися — всі вже звикли, що вона Стасик… Так, знаєте, до самої школи в штанцях, в хлоп’ячих сорочках і ходила. Гляну на дівчаток — з бантами, з кісками, гарненькі всі, як метелики. Аж гірко мені: чи не обікрали свою дитину? Кажу їй: давай, Женю, й тобі заплетемо косу. Де там! І не підступайся! Ремінь їй треба, пістолі, погони — все, як у шибеників. — Значить, вона більше з хлоп’ячою компанією водиться? — Отож і біда. Вийшло, що зараз нема у неї товаришів серед таких, як сама. Дівчаток Женя й досі обходить, бо вона хлопець, а хлопці, коли менші були, то приймали її, а тепер не приймають, бо таки дівчисько. Покрутиться сама у дворі та й горнеться або до дітлахів (є такий друг у неї Мотя), або до старших, до дорослих. Професорові Гай-Бичковському набридає… — Останнім часом, — вела своє Ізольда Марківна, — ви їй ніяких іграшок не купляли? Ну, таких, щоб пищали або хрюкали? — Та, господи, які іграшки! Нема їй тепер коли з цяцьками гратися. Ото уроки, басейн, вечорами книга або до професора збігає — і все… — Гм, дивно, — нахмурила тонкі шнурочки брів Ізольда Марківна. — Що ж то в неї було в класі? Хіба що якесь цуценя принесла з собою?.. Так ні ж, по-поросячому хрюкало… — А-а-а, ви знаєте, — аж розцвіла від здогадки Галина Степанівна, — може бути! Цуценя! Вона давно погрожувала: якщо не купимо цуценяти, сама заведе — спіймає або випросить у когось. Таку образу на нас затаїла — не питайте! Я розумію дітей, та ще цих міських. Ви подивіться влітку, на канікулах — вони сохнуть, нудяться без річки, трави, метеликів. Їм хочеться когось жаліти, годувати. На те вони й діти. Але що ми зробимо? Де, скажіть, і як нам держати того собаку? — Правильно! — підтримала Ізольда Марківна. — Я сама так думаю: заведи в квартирі собачник, не матимеш часу і в театр піти чи в кіно. Учителька знову замислилась, потім спитала: — А можна подивитися, що Женя зараз робить? — Чого ж, можна. Ходімте! — Ні, ні, Галочко, ви мене не так зрозуміли. Давайте обережно. Навшпиньках. Щоб не злякати її. — Ізольда Марківна звелась на пальчики й пройшлась, показуючи, як це треба зробити. Крадькома, пересміхаючись, вони подибали в кімнату. «Якось воно й недобре підглядати», — подумалось матері, але заперечувати вчительці вона не посміла. Вдвох підійшли до дверей. І як подруги на фотографії, притуливши одна до одної голови, примовкли. У Жениній кімнаті було тихо, наче там і живого духу нема. Сонно цокав будильник. І раптом почулася розмова — коротка й неголосна. Говорило двоє. Так, саме двоє. Один голос Женин, це без всякого сумніву. Вона щось спитала. Їй відповів хтось інший — тонким шепелявим голосом, з похрипуванням. Здавалося, говорив дідок або хтось простуджений. Мати зробила здивовану міну: хто б то міг бути? Адже до них ніхто не заходив. Цікаво! Вона легенько прочинила двері. Дві голови, її та Ізольдина, одночасно просунулись у кімнату. Очі нетерпеливо забігали по долівці, по стінах. Ага, ось Женя. Сидить на підлозі і будує з книжок високу споруду — хмарочос чи скоріше Пізанську башту. Башта трохи погойдується, хилиться на один бік, а Женя — вона зараз така зосереджена; не дихає, сидить прикусивши язика — хоче покласти зверху важкенький том словника. — Слухай, — звертається вона до когось. — Підіпри стіну. Ось тут, бо завалиться. Та швидше! І диво! Хтось інший, маленький, схожий на чоловічка (тільки, здається, з хвостом) визирнув із-за купи книг і простяг дві лапки, щоб підперти… — Ну! — не стрималась Ізольда Марківна, ошелешена тою чудасією. — Бачите, ручка! Волохата! Женя здригнулась, різко крутнула плечем, книги гупнули на підлогу, її помічник шаснув геть, наче його й близько не було. Якусь мить панувала тривожна мовчанка. Жінки стояли, до половини просунувшись у кімнату, і їм незручно було за підглядання (точніше, за те, що їх піймали на цьому). А Женя — вона як повернулась обличчям до дверей, та так і застигла, бліда й розгублена. Ізольда Марківна отямилась перша. Випросталась, тріпнула фіолетовою зачіскою і відчинила двері. Сказала, надаючи голосові фальшиво-бадьорого тону: — Ну, от, Женечко, я й завітала до вас. Ще раз — здрастуй! Чого ти зблідла? Мене злякалась? Чи не рада, що я прийшла в гості? Галина Степанівна не вміла так прикидатися, вона все ще стояла, немов приглушена, і їй двічі було незручно — і перед дочкою, і перед вчителькою. — Женю, з ким ти розмовляла? — як можна лагідніше спитала мати. — Як? Коли? — по голосу відчувалося, що Женя злякалась, але оволоділа собою, напружилась і готова до захисту. — Коли? — зробила вона невинну міну. — Тільки що. — Ні з ким я не розмовляла. — Женю, ми чули. На власні вуха. Ти чесна людина — скажи. Дівчина обвела поглядом підлогу, де валялися книги, і ніби здогадалася, про що мова. — A-а! Так то я сама з собою. У матері тінь попливла по обличчю. Сором! Неправду говорить дочка. Та ще й при вчительці. (А Женя казала правду. Тільки мати й вчителька забули в цю мить, що до таких людей, як Женя, часто приходять таємні друзі — із підвалу, горища, із старого покинутого будиночка за стадіоном; ці друзі приходять тоді, коли ви дома самі й вам хочеться з кимось порозмовляти). Словом, Галина Степанівна більше не стала розпитувати дочку, кивнула Ізольді Марківні: ходімте на кухню. Там вона вибачилась перед учителькою, сказала, що сама поговорить із дочкою — досі вона ніколи й нічого не приховувала від неї. «Розпитаю і прийду до школи», — пообіцяла мати. Жінки попрощалися, Ізольда Марківна на прощання мило всміхнулась і ще раз нагадала: — А радіолу купіть. І обов’язково поставте на кухні. …На вулиці стемніло. Спалахнули за вікнами ліхтарі, ще напруженіший став гул машин — відчувався кінець робочого дня. Галина Степанівна поспішала — мав прийти чоловік, а на плиті ціла виварка білизни. Вона прала, викручувала простирадла й наволочки, міркувала, що зготувати на вечерю, але всі думки й клопоти заступало одне: що сталося з Женею? Що в неї за таємниці? Чому вона криється і говорить неправду? Може, оце й наступає той складний, перехідний період життя, коли ламається не тільки голос, а й характер, звички і дитина стає дорослішою? Раніше дочка була як чисте скло — все у неї на виду, все ясне й відкрите. А тепер — якась упертість, мовчання, якісь секрети. Галина Степанівна сяк-так прибрала на кухні й зайшла до Жені. Та сиділа за столом, перед лампою, заглядала в розгорнутий підручник і щось писала. Худе смагляве обличчя було зосереджене, чубчик стирчав їжачком. А вуха — мабуть, від того, що дівчина заглядала в підручник, — злегка ворушилися. — Задачі робиш? — спитала мати. — Задачі. — Виходять? — Виходять. У Жені завжди виходило. І задачі, й англійська, й ботаніка. Вона ніколи не просила батьків, щоб їй допомагали. Мати постояла коло дверей, зітхнула й почала здалеку: — Женю… Чого ви все-таки балувалися в класі? Женя страдницьки глянула на матір, ну що, мовляв, від мене ви хочете? І як вам пояснити? — Знаєш, мамо, от коли вона прийде в клас, Ізольда Марківна, і просто розмовляє з нами на перерві, то така весела й хороша, і дівчата липнуть до неї — розпитують, роздивляються. А як почне урок пояснювати — ну, так нудно, так нецікаво. — Як це нудно? — Та просто. Аж спати хочеться… А от директор, у нього все навпаки: сам нудний, наче сердитий, а заговорить про Троянську війну — у класі тихо-тихо, навіть Бен мовчить, тільки сопе… Мати так і не втямила, чого зірвався урок малювання. Тоді спитала відвертіше: — Ну, а те звірятко, що в тебе було? Десь мабуть, на вулиці знайшла? — Мамо, — глянула Женя благально, — що ви всі до мене? На кухні в цей час щось зашипіло — видно, збігла молочна каша, і мати, охнувши, побігла туди, звільнивши Женину душу від настирливого розпитування. Проте сьогоднішній день не закінчився для дівчинки так благополучно.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка