Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок



Сторінка10/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.12 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

ЯК ПРОРОСТАЄ ПРОЛІСОК


 

Сонце пригрівало ліниво, трохи прихмарювало, і все ж у лісі було добре. Стояв у повітрі якийсь особливо тонкий, невловимо-ніжний аромат весни: вчувалась терпка вологість кори, молодого соку дерев і першої зелені, вчувався запах сухого листя, гіркуватих бруньок, перемлілої землі, одне слово — свіжий дух весняного лісу, який оживав, сповнювався голосами птахів, заклопотаною метушнею комах. Женя раділа, що вона таки витягла батьків у Пущу; і хоч мати збиралася побілити стіни на кухні і в коридорчику, дівчина наполягла на своєму: в ліс, в ліс, в ліс! Нічого дома не трапиться, якщо ми на півдня покинемо свою коробку. Тепер вони йшли до так званої «Каланчі» — ярками, просіками, густими заростями ліщини й глоду, де зрідка траплялися плантації зеленого барвінку. Як завжди, попереду ступав Цибулько. Поважно, з виглядом мандрівного філософа він переставляв свою палицю і тонке, зблідле за зиму обличчя тримав гордо, замислено дивився туди, на верхів’я дерев, і неквапливо говорив до свого жіноцтва. Женя й Галина Степанівна, що йшли трохи осторонь, уважно слухали свого поводиря. — І от помітили дослідники, — просвіщав жінок Василь Кіндратович, — помітили одну цікаву деталь. Коли захворіє лось, чи олень, або навіть птах (ну буває ж таке, що й дятла підточить якась хвороба, і пір’я на ньому аж стовбурчиться від слабості), тоді звірі йдуть на ті місця, де росте конвалія. Лось, той просто пасеться і поміж трави вибирає саме ці квіти. А птахи спивають сік. Вчені й зацікавились: що вони шукають, звірі, у стеблі і в квітах конвалій? Яку поживу? Женя слухала батька, проте встигала і вискочити на пеньок, що десь траплявся по дорозі, і погнатися за чорним дроздом, що прошмигнув у кущі, і оглянутись навкруги, аби нічого не прогавити. А в лісі робилося зараз таке, що тільки встигай надивлятися: розпускали ніжне блідо-жовте листя берези, такі ж бліді й зовсім не колючі пучечки хвої викидали молоді ялини й сосни. А дуб стояв ще голий, і під ногами шелестіло старе, прибите до землі пожухле листя, де-не-де розворушене вітром. І коли між тим покровом Женя помічала білі дзвіночки конвалій, вона скрикувала: «Он! Під кущем!» — і бігла туди, й несла матері свіже стебельце простенької, але дуже гарної лісової квітки, а мати складала все це в один пучок, до тугих, ніби глянсованих листків барвінку, до блідо-рожевих суцвіть рясту. — Так от, — невдоволено блимнув Цибулько на жінок, що завозилися з своїм букетом. — Вчені зацікавились: чим же приманює конвалія до себе тварин? Що в ній за цілюща сила? І виявили: є в конвалії такі речовини, що лікують серцеві хвороби. Тепер з них готують настої — ну просто бальзам для сердечників, для таких, як я. Конвалій називається… Конвалій, — повторив Цибулько, взяв у матері з рук лісовий букет, встромив туди носа з окулярами й очі пустив під лоба від задоволення. — Ах, неповторно пахне! І сам відчуваю: оклигує, оживає моє серце після ангін. Красота! Женя з матір’ю переглянулись, підморгнули одна одній — бач, як розніжився в лісі наш оратор! І ніс припудрив собі пилком із рясту! Галина Степанівна посміхалась, а проте й сама вона посвіжішала на повітрі, і в неї ожили посмутнілі за час зимового грипу очі, налились теплом, жвавістю, а на щоках — від ходи й гарного настрою — засвітився під шкірою легенький рум’янець. Поміж берестками спустилися вони в балочку, засипану торішнім листям. По дну балки весняна вода промила рівчак а трохи далі, за корчами, нагорнула цілий острів чорного затужавілого мулу. Там, під листям і мулом, ще й досі лежав зледенілий сніг, він поволі розставав, стікаючи світлими струмочками. Біля крижаного пласта, облизаного сонцем, Галина Степанівна і зупинилась. — Дивно! — сказала вона й нагнулась, до чогось приглядаючись. — Пролісок! Так пізно виріс! Мабуть, лежав під снігом. Зірвала пролісок — а він був ще згорнутий у тугу зелену трубочку, з якої виглядала на світ нерозпукла квітка — й понесла свою знахідку, щоб показати Кіндратовичу. Перемовляючись, вони вдвох побрели на пагорб і там сіли на повалений стовбур, тісно притулившись одне до одного, і про щось, видно, захоплено між собою бесідували. А Женя зупинилася в лощині, де мати знайшла пролісок. І не рівчак, не мул, не промита тоненькими струмками крига стояли у неї перед очима, а зовсім інше. Хтось ніби торкнув її пальцями, і дівчина побачила перед собою таємничу холодно-зелену сутінь акваріума. «Вникніть, Євгенціє», — виголосив професор і жестом показав угору. Там, над акваріумом, двома рядочками ламп світились слова: Від землі твоя сила. Бери!
Стань ногою: чуєш, як з глибини проростає пролісок?

Так, це було тоді, коли професор говорив про Антея, про людей, що живуть на колесах і що одриваються від землі. Женя з хвилюванням згадала: Гай-Бичковський повів тоді її в коридор і як щось найсекретніше показав свої черевики: «Бачиш, геніальні дірки! Для контакту з землею…» Женя глянула на кригу, де мати зірвала пролісок, і ще більше захвилювалася. Вона подумала: люди кажуть — дивак наш професор. А він, мабуть, зовсім не дивак, ні! Він наймудріший за всіх у дворі. Десь, у якійсь таємній бібліотеці вичитав отой секрет «від землі твоя сила» і тепер качається у снігу, обливається холодною водою і бігає босий у лісі і на стадіоні — відчуває, як під ногами росте трава, як пробиваються з грунту живі паростки, і вливається йому із землі сила й бадьорість, бо професор завжди веселий, завжди усміхається до людей (ніс палає, як печена бараболя), і він усім говорить: «Рух, рух, товариші! Держіть контакт з живою землею!» «…Від землі твоя сила. Бери!» Там, у кімнаті професора, коли він засипав її мудрими промовами, Женя тільки зиркнула на лампочки, які світились і з яких складалися слова. А дома згадувала і повторювала ті слова. І чим більше повторювала, тим більше відкривала у них таємничості. «Стань. Чуєш, як з глибини проростає пролісок?» А як можна відчути проростання, поштовхи зеленої стрілки з-під листу? Ногою. Босою ногою. Саме босою, як це робить професор. Повна розбурханих думок, Женя оглянулась — батько й мати сиділи на колоді, видно було лише їхні спини. «Добре, вони заклопотані своїми розмовами!» Дівчина хутенько скинула гумовий чобіт і підняла босу ногу, як чапля. Ось тут, де розворушене листя, мабуть, ховається у землі ціла сімейка пролісків, тільки вони ще не проклюнулись, не вилізли. «Спробую!» — і Женя торкнулась голою п’яткою до шкарубкого листя й зморщила носа: лоскітно, незвично! Хтозна, як то хлопчаки у Маньківці з ранньої весни роззуті ганяють м’яча на толоці. А професор — по льоду бігає!.. Обережно розгребла листя й ступила на пухкий лісовий перегній: холодна-холодна насподі земля, мокра і шпарить у тіло. Ні, сказала Женя, терпи. Ставай по-справжньому, ось так, твердо. І сперлась на босу ногу, перегнулась, тримаючи у руці скинутий гумовий чобіт. Верхній перетлілий шар прогнувся під нею, набрався водою, весняною вогкістю, й потягло знизу такою стужею, таким зимовим холодом, що Женя прискалила око, немовби у неї закрутив зуб. Однак вона терпіла й прислухалася: чи не ворушиться гнойок, чи не пробивається крізь нього щось кволе, але вперте, живе? О! Наче горбиться, лоскоче щось, розсуває зотлілу хвою і листя… — Васю! Глянь, що вона робить! Боса стоїть! Це сказано було з таким здивуванням і осудом (і не сказано, а крикнуто, аж луна покотилася балкою!), ніби Женя принаймні стала на те місце, де земля мала зараз провалитись і навіки поглинути безрозсудне дівча — єдину втіху й надію Цибульків! — Женю, ти що? З дивана впала? — підхопився батько й сердито засовав окуляри на носі. А Женя від того крику пригнулася й одразу шурхнула ногою у чобіт. Вона й справді відчула, що зробила щось дурне, щось дитяче. Хіба знати, як проростає пролісок, означає лізти ногою в болото? Очевидно, в тім вислові (чуєш, як проростає пролісок?) приховано якийсь глибший, мудріший зміст, і треба до нього дотумкати своєю головою, а не голими п’ятами. — Чого ви! Я тільки перевзулась! — буркнула Женя й, одвертаючись, побрела убік, поза деревами, щоб до неї не чіплялися з розпитуванням і щоб їй не кривити душею, не викручуватись, бо це найгірше — мимрити якусь нісенітницю. …А пізно ввечері, вже дома, Женя відчула, що їй трохи пошкрябує в горлі. Вона б і не призналась про те (подумаєш — таке нещастя!), але мати з підозрою глянула на єдину втіху свою (а втіха одвертає носа), тоді мати взяла Женю за вухо, повернула до себе і стурбовано, як лікар-окуліст, зазирнула під вії. — Е-е, та в тебе очі почервоніли! Простудилась-таки! Галина Степанівна заметушилась і почала бурчати, що в Жені вічно якісь вихватки: надивиться на професора і давай собі то водою обливатися, то на голові стояти, а це вже боса на кригу полізла… Потім вона засперечалася з батьком, що дати хворій дитині: чи анальгіну, чи гарячого молока з содою? Чи, може, викликати лікаря? — Та я чаю хочу! — вже розізлилась Женя, бо охання й метушня батьків просто дратували її. — Що ви одразу в паніку! А ще кажете: от ми в дитинстві… Словом, зігріла мати чаю, напоїла дочку і, вклавши в постіль, пригрозила: не пущу завтра в басейн!.. Дівчина вкуталась з головою, зігрілась і незабаром відчула, що ніякого біса у неї нема — дихати їй легко й добре, у горлі не дряпає, от тільки злипається в роті від солодкого чаю, і вона б зараз з превеликим задоволенням попила простої води з крана. Тільки вона про це подумала, як у темряві, в притихлій квартирі, легенько рипнули двері, щось зашаруділо на підлозі. Женя повернулась, вистромила голову з теплого свого кубла: вікно зашторене, нічого не видно, кімната затоплена сонним нічним мовчанням. Безшумно, щоб не порушити тишу, вона просунула руку вниз, за край ліжка, І от — кінчики її пальців торкнулись до чогось холодного, до вушка… Що це? Чашка! Та ще й обхлюпана водою! — А-а! — зраділа Женя. — Баламут мій прийшов, Синько! От спасибі, що приніс води. Це з крана? — З крана. Женя взяла чашку. І хоч кажуть — до вуха не понесеш, але по темному вона таки поїхала кудись убік, хлюпнула на подушку, зате потім випила воду з радістю й прицмокнула. — Добра вода! І як ти вгадав, що мені саме такої хотілося? — Бо я телепат. — Хто, хто? — Телепат, — хихикнув Синько з темряви. — Або той, що вгадує чужі думки. Аж з того кінця землі можу вгадати. — Ай! — сказала Женя. — Ти як заведеш свої телепації, то я й до ранку не засну. Візьми чашку та йди. Пізно! Вона потрясла Синькові лапу, але той чогось не йшов, терся й важко кректав біля ліжка. Тоді Женя перегнулась І в потемках чмокнула його у теплу долоньку, що пахла грибною сушкою, а чортик, видно, тільки цього й ждав — весело тупнув копитцями і з дрібненьким перестуком задріботів до верей.

«ЧИ БОЇТЕСЬ ВИ ГРОМУ?»
ДВІ ВІДПОВІДІ НА ОДНУ АНКЕТУ


 

Відчинилися двері, і в клас просунувся величезний яскраво-коричневий портфель, в якому транспортують, можна подумати, бойові ракети. За портфелем з’явився молодий енергійний товариш з усмішкою на лиці. Він пройшовся перед учнями діловим поквапливим кроком, умостив свій дирижабль на кафедрі. Жвавим оком окинув клас і промовив: — Дорогі п’ятикласники, дозвольте відрекомендуватися! Учні не звикли до таких церемоній, вони безладно прогули, а Бен встав і козирнув, дозволяючи власникові портфеля назвати себе. — Старший науковий співробітник Інституту психології Олег Артурович Грицюта, — скромно, але з почуттям власної гідності оголосив той і легким поклоном голови в одну і в другу сторону віддав честь учням. Дівчатка зашарілися, приємно вражені й усмішкою, і галантністю представника науки. А хлопці зустріли бадьорого товариша з деякою настороженістю: що він притяг у портфелі? Часом не контрольну роботу — на закуску, під кінець навчального року? Проте Грицюта відразу ж розвіяв тривожні догадки. — Товариші! — поплескав у долоні, як це, роблять у дитсадку, вимагаючи повної тиші. — Зараз ми проведемо з вами знаєте що? Ми проведемо ан-ке-ту, — і підніс руку, коли заскрипіли парти й учні спантеличено заворушилися. — Не шуміть, не дивуйтеся, зараз я поясню, що це за звір і з чим його їдять. І Грицюта запевнив, що нічого страшного не станеться. Просто він роздасть бланки, де надруковані запитання, а учні — кожен на свій розсуд і лад — мають відповісти на запропоновану анкету. Учений психолог розстебнув свій дирижабль, витяг з його нутра пачку анкет. Пішов поміж рядами, роздаючи наліво й направо складені вдвоє аркуші. Дехто при цьому захвилювався, став простягати руки: «А мені, а мені!» Проте всім вистачило. Далі Грицюта зауважив, що це не контрольна робота, не диктант. Абсолютно ніяких оцінок — ні за зміст, ні за грамотність. Більше того: відповіді зберігатимуться у повній таємниці, можна навіть не вказувати своє прізвище. Так що повна воля: хто що хоче, те й відповідає. Єдине прохання — писати щиро, відверто, нічого не вигадувати і не приховувати. — Ясно? — спитав Грицюта. У класі прокотилося хвилею: — Ясно!.. Кахим! Не штовхайся! І от лягли чисті сторіночки анкет перед кожним п’ятикласником. Хвилина чи дві тиші, а потім веселе перешіптування, Віола сказала: «Тут без міліції не розбе решся», хтось уже зосереджено засопів і зашкріб авторучкою. Женя розгорнула анкету і зразу глянула на її кінець. «Ого! Аж сорок вісім запитань! Щоб серйозно відповідати, — у два дні не вкладешся». Взялась читати спочатку, і вже перші запитання здивували й збентежили її, бо перед очима замиготіло: Чи серйозна ви людина? Ваш настрій — веселий, похмурий, перемінний? Чи легко ви плачете? Чи швидко забуваєте образи? Запитання вихоплювались, як авто з-за повороту, і Женя спочатку розгубилася. Їй подумалось: це гірше ніж контрольна — граматику можна вивчити, правила підзубрити. А тут що не пункт — то несподіванка. І найгірше те, що в книжку не підглянеш, а самій якось не доводилось замислюватися над такими речами: чи серйозна вона людина, чи легко плаче і чи швидко забуває образи? Здається, найпростіше про сльози. Ще в дитинстві, назвавшись Стасиком, вона мовчки ковтала сльози, терпіла, не хникала навіть тоді, коли налітала орава і Женя простяглась на сходах чи на асфальті, роздираючи лікті й коліна. Був і гостріший момент: якась тітка в магазині причинила їй дверима пальці — одразу запікся кривавий синяк, мати кинулась до неї перелякана, а Женя стояла біла як стіна, сльози бриніли на очах, а проте вона не зарюмсала. Страшно боліло, та ще страшнішою була думка: хтось із хлопців, із дворових уїдливих шпінгалетів побачить, як вона розревлася. Від думки, що будуть сміятися, вона отямлювалась, сльози панічно ховались назад, і навіть біль затихав, стискуючись у маленький пекучий клубочок. Отже, з цим пунктом біль-менш гаразд. Але далі: чи серйозна ви людина? А що взагалі — бути серйозною? Скласти руки і сидіти на уроках з дерев’яною фізіономією? (Бо ти активістка!) Стояти збоку, коли весь клас з’їжджає на перилах і тобі кортить промчатися за всіма? Чи бути серйозним — це щось інше: не вискалювати зуби тоді, коли іншому боляче, як вискалюється Кадуха з хлопцями, коли хтось заюшиться кров’ю? А що відповісти на такі головоломки: Чи боїтесь ви грози, собак, темряви? Кинувши листа в поштову скриньку, не перевіряєте, чи опустився він? Чи можете ви різати птицю? Про поштову скриньку — це здорово! Женя пригадала: було і з нею таке! Давненько, правда, але було — кинула вона бабі Паші новорічне поздоровлення і не тільки постукала рукою по скриньці, а й приклала вухо, послухала, чи опустився конверт, і їй раптом здалося, що всередині щось шарудить, і вона тоді подумала: може, то перешіптуються листи, виказуючи один одному домашні секрети? Дівчина перебігла поглядом анкету; запитання траплялись дуже цікаві (скажімо: чи не тікали ви з дому?), і вона то усміхалася, то зосереджено м’яла собі вухо, згадуючи своє життя — школу, Маньківку, подорожі в Пущу, а весняне сонце підіймалося все вище, заглядаючи в клас, і від сонця, від тиші й млості дехто за партами сонно куняв, дехто з нудьгою позирав у вікно, і в очах снувався мрійливий туман: ех, оце б на вулицю, та надути м’яча, та з ходу — під перекладину! Словом, у дрімоті й зітханнях збігали хвилини, і молодий енергійний товариш з інституту змушений був ще раз поплескати в долоні: — Дорогі п'ятикласники! Не гайте, не гайте часу! Залишається двадцять хвилин. Женя змахнула долонею сонні мікроби, що витали перед очима, взяла авторучку і бігцем, густими дрібненькими буквами, аби тільки побільше вмістилося, зашкрябала в анкеті. Вона й не бачила, що через плече їй заглядає Бен. Він раз у раз просовував патлату голову й для сміху (бо за ним спостерігали дружки) висолоплював язика. Підглянувши, що там розписує Цибулько, він робив швидкі помітки у своїй анкеті. Женя відповідала — і Бен слідом за нею. Йому сподобалась ця гра: своїми відповідями перекривляти (а коли треба — й контратакувати) свого давнього таємного друга-суперника. Продзеленчав електродзвінок. Женя на півслові поставила крапку і віднесла недописані аркуші Олегові Артуровичу. За нею встав Бен, козирнув психологові й демонстративно поклав свою анкету поверх Цибульчиної. Так вони, анкети-суперники, і помандрували разом до Інституту психології. Там їх у пізню вечірню годину, коли найпродуктивніше працює наукова думка, розклав перед собою товариш Грицюта і з глибоким інтересом почав співставляти: 1. Чи серйозна ви людина? Бен: О' кей! Женя: І серйозна, і ні. Коли читаю книгу, пливу на змаганнях в басейні, ходжу з татом у лісі, то серйозна-серйозна, як борсук. А на уроках малювання хтось мені наче сірничиною крутить у носі: хочеться почмихати. 2. Ваш настрій — веселий, похмурий, перемінний? Бен: Бойовий! Женя: Перемінний. Сто разів на день весела і двісті разів похмура. 3. Чи легко ви плачете? Бен: Хай плачуть мої вороги! Женя: Коли вдарюсь, то плачуть усі мої кісточки, а я стою, аж темно в очах, і мовчу. (Примітка науковця. Слова Бена виписати до крилатих виразів). 4. Чи швидко ви забуваєте образи? Бен: Нікада і нікому! Женя: Нікому й ніколи! Даю здачі. 5. Чи боїтесь ви грози, собак, темряви? Бен: Замість відповіді малюнок чи то собаки, чи то кота, якого він тягне за хвоста. Женя: Темряви — ні, собак — трішки, грози (тобто директора) — більше. 6. Чи можете ви різати птицю? Бен: І бегемотів! Женя: Не пробувала. 7. Чи не боїтесь ви залишитися дома самі? Бен: Хай бояться мої вороги! Женя: Ні, не боюсь. А один, що називає себе генералом, тікав, як заєць, від свистка мого Зайчика. (Примітка науковця. Не по суті та й незрозуміло). 8. Чи хвилює вас вигляд крові? Бен: Малюнок пістолета, що стріляє в череп. Женя: По-моєму, дурне запитання. (Примітка науковця. Ця дівчина надто зарозуміла). 9. Чи дратує вас те, коли скатерка висить на столі трохи нерівно? Бен: Єрунда! Не в цьому красота жизні, як говорить мій друг. Женя: У нас такого не буває. Хіба раніше, коли худий наш Хтось ганявся за чортенятами. (Науковець:?!) 10. Чи важко вам тривалий час залишатися на одному місці? Бен: Повний вперед! Я не якась Жабуліна, щоб цілісінькі дні убивати над задачами. Женя: Не люблю дуже кручених, таких як Б-н, що не помічають інших. А ще більше не люблю сонних тетер. 11. Чи вірите ви в свої сили, в свої здібності? Бен: Здібності, як говорить мій друг, хорошо, але солідний папаша краще. Женя: Я вірю! Я вірю, що виліплю щось… не тільки виноградинку, а щось таке — велике, гарне, як птах… (Примітка науковця. Вельми туманно і неконкретно). 12. Яке горе чи нещастя перенесли ви у своєму житті? Бен: Один мій кращий друг (не буду називати його по паспорту) украв у мене семизарядний англійський пістолет. У мене від потрясіння аж вискочив прищ на губі. Женя: У нас дома траплялось нещастя (далі щось написано й закреслено, можна тільки прочитати слова: трибуна ООН… гості… на сходах…). 13. Чи буває, що ви говорите про речі, в яких гаразд не розбираєтесь? Бен: Нікада! Будь-яку річ я розберу по кісточках. Женя: Буває, що говорю. А хіба є люди, які цього не роблять? 14. Чи не тікали ви з дому? Чому? Бен: Три спроби невдалих. На четвертий раз втечу і навіки. Чому — військова таємниця. Женя: Так, хочеться втекти, а точніше — кудись податися. Таємно. І далеко-далеко. (Примітка науковця. Дивна одностайність!) 15. Чи любите ви тварин? Бен: Люблю їх, паразитів, а вони від мене драпають. Женя: Це мій секрет! (Примітка. Незрозуміло: що — секрет? Те, що вона любить, чи те, що не любить тварин?) 16. Коли на вас кричать, чи відповідаєте ви тим самим? Бен: Ха — ха! Женя: Насуплюсь і мовчу. 17. Чи заступаєтесь ви за учня, по відношенню до котрого хтось вчинив несправедливо? Бен: Клянусь — все, що я роблю по відношенню до інших, то справедливо! Женя: Якщо мене й луплять гаврики, то тільки тоді, коли я заступаюсь за інших. 18. Чи завжди ви берете квитки для проїзду в трамваях і тролейбусах? Бен: Хі-хі! Женя:…….. (Примітка науковця: Що означають ці крапочки?) 19. Кинувши листа в поштову скриньку, чи перевіряєте ви і т. д. Бен: Так! Було раз! Зірвав коло пошти ящика, приніс додому, хотів розламати й перевірити… Батько нам’яв вуха. Женя: Люблю послухати, як упаде на дно конверт, як просто щось зашарудить. 20. Що вам найчастіше сниться? Бен: Докторська ковбаса. І Фантомас, якому я одним ударом звертаю набік щелепи. Женя: Басейн або ставок і страшні щипавки, котрі чіпляються мені до ніг. 21. Чи пробували ви складити вірші? Бен: Тільки оці: «Коло города Пекіна ходять-бродять хунвейбіни…» (Примітка. Брехня! Привласнює собі вірші фольклорного походження!») Женя: Вночі мені сниться, що я говорю віршами — і так прикладно, як Лєрмонтов. А прокинусь — геть усе забуваю. 22. Часто ви мрієте? Про що? Бен: Про бойовий танк. Щоб мати персональну броньовану машину марки Т-34. (Далі щось написано й закреслено). Женя: У мене є мрія чи, може, сон… Щоб наш двір переселити в Маньківку або ні — щоб маньківську річку переселити у наш двір і щоб метелики (далі крапка, бо продзеленчав дзвінок). Науковий працівник Грицюта сколов ці дві анкети скріпкою і написав на них спільну резолюцію: «Вивчити. Особливо цікавий тип для дослідження Бен. Видно, натура неврівноважена, дерзаюча, але прикривається зовнішньою грубістю і хлоп’ячою розхристаністю. Перевірити свої враження».  

Поки психолог Грицюта переглядав анкети 5-А класу (а була вже пізня година — десь після одинадцятої вечора), на вулиці Стадіонній сталася одна пригода. Потім про неї тільки й говорили мамуні, ще з більшою ревністю пильнуючи своїх дітей у закритих колясках-кибитках. З вуст у вуста передавалося моторошне слово: крадуть… Отже, на вулиці було темно. Перед кочегаркою самотньо поблимувала тьмянувата електрична лампочка (пізніше міліція вияснила — на 30 ват), що погойдувалась на жердині. Кочегар Фурдило сидів у діжурці перед відчиненим вікном і, схилившись на розгорнуту газету, вдумливо похропував. Враз над його головою щось тріснуло, немовби розірвалась осколкова граната, й посипалось на асфальт бите скло. Фурдило відчув неясний струс повітря й здригнувся. Виглянув у вікно: лампочка, що поблимувала перед ним, зникла. Темрява огорнула двір. І, здається, прошмигнули під будинком дві згорблені тіні. Фурдило вставив у вухо слуховий апарат, а проте більше нічого не донеслось до нього, хіба що якийсь глухий віддалений тупіт, неначе підземний. — Уп’ять ці босяки! — пробурмотів Фурдило й витрусив за вікно осколки скла, що впали на газету. — Тільки повісиш лампочку, так і розіб’ють. Судить таких нада! Невдоволений, що його розбудили, Фурдило посопів, покліпав сонними очима, зручніше вмостився на лутці вікна й знову задрімав. А тим часом дві скрадливі тіні вскочили в підвал. — Світи! — сказав один задиханим голосом, і в тому голосі чулося таке нетерпіння й така поспішливість, ніби зараз мав хтось нагрянути і схопити обох за комір. Другий — недбало згорблений — тримався спокійніше. «Ша!» — сказав він презирливо й чвиркнув у темряву, послухав, чи нікого поблизу нема. У підвалі стояла затхла важкувата тиша з душком цвілі й гнилих решток картоплі; не шаруділи навіть миші, не озивалась вода у трубах. «Порядок!» — шепнув цей, сутулий, і ввімкнув ліхтар. Тугий пучок світла з китайського ліхтаря застрибав по дерев’яних дверцях сарайчиків. — Ось він, бронесклад! Професорський! Дєйствуй! Перший, круглощокий, з довгими патлами, що все підганяв — швидше, швидше! — задзеленькав ключами. У нього була ціла в’язка ключів, малих і більших, плоских і круглих, але руки трусилися, і він то не міг підібрати ключа, а то підібрав, та перекосив його у замку, шарпав і нервово сопів. — Злидень! — вилаяв його злостивий напарник і тузнув під ребра. — Дай я! Але двері відразу ж відчинилися (ніби самі!), а разом з тим почулося нагорі швидке цокання каблуків по асфальту. Дві тіні прилипли до стіни, прислухаючись: чи то хтось пізно повертається з роботи, чи комусь загорілося полізти в підвал (серед ночі!) по компот або варення? «Ні, не сюди!» — обмираючи від страху, прошепотів патлатий. Кинулись до сарайчика, заставленого ящиками, книгами, взуттям, рибальським начинням. — Не дрейф! — сказав худий і сутулий. — Хватай! Ось те, що треба! — і він потягнув із сарайчика важку, згорнуту в рулон парусину, а потім викинув рюкзак, якісь катушки й дерев’яні палиці. Згрібши манаття, двоє дружків забули навіть зачинити за собою двері сарайчика й, тикаючись наосліп у стіни, обдираючи лікті, бігом кинулися з підвалу; стали під вербою передихнути (плакуча верба їх закрила круглим шатром); а потім один за одним, короткими перебіжками, потягли на собі вантаж у темне підворіття сусіднього будинку. Наступного ранку Андрон, дід-денщик, як називав його Бен, мов неприкаяний блукав по двору, перестрівав то Женю, то Жупленка, то кочегара Фурдила і всіх перепитував: чи не бачили вони його онука? Дід питав про це з мертвим страхом у голосі, і видно було, що не сьогодні-завтра він звалиться з ніг: обличчя його посіріло й осунулось, очі глибоко позападали, а довге порохняве тіло, в якому — від переживання й безсонних ночей — не залишилось, здається, ні краплі живої крові, вже не хотіло волочитися по землі. — Ну де він пропав? Де воно ділося, окаянне дитя? — перепитував змучений дід і розказував, що хлопець не вечеряв, не ночував дома, не снідав — наче провалився крізь землю. Побідкавшись, дід ішов далі, до матерів з колясками, а ті гуртом обступили старого і налякали його ще більше: дзвоніть у міліцію, дзвоніть негайно, все може бути, хіба ви не чули, що в місті крадуть дітей? Дід не любив бабських пліток і брехень, дуже сумнівався, щоб хтось міг поквапитись на таке золото, як Бен, але слово «крадуть» було мовлене, і черв’як підозріння заточив йому серце. Украли — втопився — під трамвай — у лікарні… У дідовій голові і так було сухо від гарячих думок, а тепер заворушився жар, димом застелило очі, і ноги підгиналися від млості. Пересилюючи страх і слабість, побрів Андрон до сусідів Вадьки Кадухи. І там йому сказали: нема ні Бена, ні Вадьки. Вадька — той звечора був дома, а де ночував — хтозна, бо воно, бездоглядне, віється по всіх задвірках. Тоді Андрон, більше не в силах тягати ноги, подзвонив у міліцію. Так і заявив: пропав онук, прошу оголосити розшук. А Бен, коханий вражий онук, був у цей час далеко і від Стадіонної, і від міліції, і від дідових тривог.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка