Іздрик амтм



Сторінка1/7
Дата конвертації06.05.2016
Розмір2.02 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

Annotation


AM™ — книга, яка пасуватиме не лише шанувальникам високочолого письма, а й ентузіастам хитромудрих сюжетних колізій. Із запропонованих Автором текстових пазлів кожен Читач зможе укласти власну Історію. AM™ — традиційний роман в новелах, а водночас — літературний ребус, друкований кубик-рубик, словесна гра, інтелектуальний ендшпіль і просто доміно. _________ В авторській редакції _________ Дизайнер обкладинки Юрій Іздрик ІздрикРозділ перший. ПЕРСОНИ І ПЕРСОНАЖІҐвинтові сходиДимедролПриватний переслідувачАнатомія МарленАрктичні сниП'ятий поверхРозділ другий. АПАРАТИ І МЕХАНІЗМИШпиталь-transporterHigh technologyБоро плюсНадлишкові деталіПавільйонПартіяРозділ третій. РИТУАЛИ•АРХЕТИПИ•АРТЕФАКТИІнструкція поверненняПісочницяІдіотиРадіо ҐаґаПоїзд втікачівТретина вод, третина слів, третина кімнат

notes12345678910111213141516171819202122232425262728293031323334353637

Іздрик
АМ
ТМ




Як досягти безсмертя в домашніх умовах

 

 

Розділ перший. ПЕРСОНИ І ПЕРСОНАЖІ


Wir lassen nie vom Suchen ab, und doch, am Ende allen unseren Suchens, sind wir am Ausgangspunkt zuruk und werden diessen Ort zum ersten Mal erfassen. T.S. Eliot

Ґвинтові сходи

На прикордонній станції, де колія переходила у вузьку і поїзд стояв мало не дві години, змінюючи колеса, я вийшов, щоби купити в місті зубрівки і, може, з'їсти у в'єтнамців твердого рису з овочами. (Зміна коліс була, звичайно ж, компромісом. Адже звуження колії передбачало й загальне зменшення масштабу: компактність — одна із традиційних вартостей Старого Світу. Однак що можна було вдіяти з нашим Східним Експресом? Ото лишень хіба й поміняти колеса, всю решту розмірів пропускаючи контрабандно.) Місто виглядало дуже дивно, ніби після бомбардування. Властиво, то були самі руїни, але не звичайні, присипані попелом, уламками й воєнним сміттям руїни, а руїни плекані, доглянуті, свіжопомальовані в яскраві ярмаркові кольори. Кожен дріт арматури, що стирчав зі стіни, немов би виконував своє функціональне призначення, кожен фрагмент стіни ніс певне естетичне навантаження (ну бо не конструктивне ж!), кожна цеглина, здасться, мала своє чітко вирахуване місце. Може, це був задум крейзанутого архітектора, а може, сліди розрухи було вирішено в такий спосіб зберегти задля історичної пам'яті, скажімо. Вцілілі вітрини виблискували вимитим склом, а ті, з яких скло осипалося, були оздоблені білбордами, неоном і слугували входом до споживацьких оаз. Роздроблене скло так і лежало поруч, але кожен шматок був дбайливо відмитий і, повернений на властиве місце, коштовно іскрився на сонці. Словом, дивне то було місто.  



Я йшов незнайомими вулицями, намагаючись не надто віддалятися від вокзалу, теж, зрештою, вщент зруйнованого. Попри все, попри всі ці уламки й руїни загалом складалося враження доглянутості й ситості, притаманних справжнім європейським центрам. Йшла жвава торгівля, рясніло від реклам, і радісні мешканці дефілювали з виглядом якоїсь аж надмірної гідності. Я поміняв долари в обмінному пункті без даху й вікон, купив зубрівку в супермаркеті, від якого залишився один фундамент, і подався шукати в'єтнамців. Проходячи однією вулицею, помітив якесь пожвавлення. Підійшовши ближче, зрозумів, у чому справа. Там, на цілком збереженій бруківці лежали: здохлий щур; гігантський, просто-таки гігантський білий арктичний вовк, прохромлений відповідних розмірів дерев'яним мечем; опудало кабана. Найбільшу цікавість, зрозуміло, викликав вовк — коло нього зупинялися сім'ї з дітьми, спалахували лампи фотоапаратів і товклися продавці сувенірів. В'єтнамців і сліду не було. Тоді я подумав про Макдональд, бо грошей на дорожчу кнайпу навряд чи вистачило б. Але жовтого «М» ніде не було видно. Та й навряд чи пасував би цей логотип, наквецьканий захланними янкі без дотримання елементарної каліграфії, до випуцуваних, вицяцьканих, впорядкованих руїн, де на уламках цегли ще виднілося тавро «цісарсько-королівський». До того ж етика швидкого харчування вимагала б якогось модерного павільйону, а це було б уже зовсім недоречно серед цієї розкоші фрагментарності. На розі якогось майже не зруйнованого будинку зібрався гурт молоді. Можливо, це були байкери, бо я помітив новенький Harley Davidson, такий же неприродній тут, як і гіпотетичний Макдональд. Я відразу зрозумів, що це представники… ну… скажімо так… не вищих сил, ні… радше… реальної влади. Ясна річ, пройти повз них непоміченим мені не вдалося. Зав'язалася розмова. Всі мої скарби (нотатник, бритва, Загір) іще були при мені, тож я залишався таким же беззахисним і загроженим, як і в поїзді. Розмова точилася цілком дружелюбно, а дві дівчини тієї глянцевої вроди, яку тиражують ілюстровані журнали, навіть почали недвозначно загравати зі мною. Вони повели мене вгору сходами, які, починаючи з поверху десь так третього, пішли догори просто неба — стіни не збереглися. Дівчата хотіли показати мені вцілілу на одному з поверхів ванну. Ванна справді виявилася майже неушкодженою (хіба трохи облущилась емаль), чисто вимитою, крани системи Hansa, як і все в цьому місті, вилискували на сонці, водогін функціонував бездоганно. Дівчата запропонували мені скупатися втрьох і почали напускати воду. Одна з них вийняла з сумочки різнокольорові кульки пахучого екстракту для купелі, інша почала стягати через голову легку сукенку. Сміючись, вони поводилися звабливо, щоб не сказати розпусно. Пропозиція прийняти ванну втрьох видалася мені такою спокусливою, що я перелякався й кинувся навтіки. Збігши сходами, що знову увійшли у тінь забудови, я вискочив на вулицю й погнав у бік вокзалу. Згори котився заливистий дівочий сміх. Ззаду погрозливо загарчав Harley Davidson, але переслідування не настало.  

Я пробіг повз вовка, прохромленого мечем, повз супермаркет на фундаменті, повз обмінний пункт і вже потроху наближався до звалища, яке називалося вокзалом. Однак потрапив у плетиво якихось вуличок. Це явно був той привокзальний лабіринт, у яких зазвичай губляться лохи-приїжджі й де точиться нелегальна торгівля, відбуваються кишенькові крадіжки, а на особливо упердливих чекають гадалки, наперсточники й фіктивні таксисти. Ніхто на мене особливо не звертав уваги, але про те, щоб запитати дорогу, не могло бути й мови, тим більше що фенотипи перехожих ґвалтовно змінювалися в бік якоїсь перебільшеної потворності. Напочатку я думав, що це враження викликане манерою вдягатися — яскраве панківське лахміття, доповнене кольоровими фризурами, пірсінґом, татуюванням, — але згодом побачив, що тут переважають довгі носи, плескаті лоби, дебільні очі, слиняві роти — суцільна кунсткамера. Натомість будівлі були цілі, дарма що обшарпані — куди й поділися руїни. Ще одне свідчення того, що я заблукав, і то заблукав безповоротно. Найкраще було йти не зупиняючись, але в якомусь провулку я спіткнувся, і мене відразу оточили.  



Цікаво, що міг означати той арктичний вовк? У тому, що він справжній, не виникало жодних сумнівів. Як і в тому, що меч — бутафорський. Легенда про Нібелунгів? Ще надто східно. Та й що говорить та легенда? Друїди? Хто вони, оті друїди? Шлях аріїв? Тоді де заєць? Де заєць, враг його візьми? Я маю невротичну звичку час від часу перевіряти, чи не згубив, бува, найціннішого. Чи не вкрали мені. Мацаю у торбі чи в кишенях. За цим заняттям мене й застають, як правило, злодії.  

— Ого, ого, красівий какой, маладой, — тараторила одна із сіамських близнючок, хапаючи мене за руку, якою я саме намацував у торбі свої скарби. На голові у неї стирчали зелені клоччя. Її сестра, червона й гладко зачесана, висловлювалася стриманіше, з осудом: — Не «красівий-маладой», дурепо, а гарний та юний… — А ти мне, сука, не указ! — Указ чи не указ, а я таки старша. Товариство зареготало. Близнючки зрослися нижче пояса і мали на двох три ноги. Я здогадався, що це Полі-Ксена. Поки вони сварилися, до мене звернулася лиса почвара з накладним носом: — Похмелиш мене, солдатику? Я з готовністю витяг зубрівку. Пляшка пішла по колу. Якась дилда в шкіряній камізельці на голе тіло, зробивши затяжний ковток, виригнула: — Оце, дєвки, кавалєр, бєз лішніх слов, бєз уговоров! — А може, він ва всьом такий? — пропищала горбата карлиця й схопила мене за матню. — Пашла вон, шавка нємитая! — відшила її дилда. — В тваю ванючу щєль только карандаши піхать. Огрядне бабисько без видимих дефектів, але з бородою й бакенбардами вступилося: — Ну а ти чьо виступаєш, башня Пізанская? В тебя-то вся пачка войдьот, вмєстє с точілкой. — С мєханічєской! — заверещала радісно чи то Полі, чи то Ксена, видерши сестрі з голови зелене пасмо. — Ей, аставь глаток, — загуділа якась істота без ознак статі, зате в сарі й хромових чоботях. — Прісасалась, шо піявка. — І відібрала в носатої залишки зубрівки. А в тої ніс виявився справжнім. Цього не могло бути, таких носів не буває навіть у найгірших почвар, але шмарки, що збиралися на кінчику, свідчили про справжність інструменту. Та що там… все у цьому місті було справжнім! Полі з Ксеною, підтягуючи середню ногу руками, підтискали мене до стіни, а Пізанка, раптово здерши з себе камізельку, почала пхати мені в обличчя свої обвислі цицьки. Цицьки були обвислі настільки, що з ними можна було робити все що завгодно, принаймні задушити мене — легко. Але душити вона не хотіла. — Кавалєр, сматрі, кавалєр, ти када-нібуть відєл шото подобноє? — примовляла вона, ніби пропонувала здуті повітряні кульки. Десь унизу між нами крутилася карлиця, вочевидь знову добираючись до моєї матні, але грудні залози Пізанки заслоняли її цілком. Істота в сарі увімкнула магнітофон і почала репетувати, притопуючи чоботями по каналізаційному люку. — Come on, — збиваючись із ритму, скандувала вона, — come on… well… this is just a compilation of fixes fuck… ok ok ok ok ok! There're too many of you skin-lovers… А бородата бабега через голови подруг кричала мені: — А ти, маладой-красівий, знаєш, как називался конь Юлія Цезаря? А Дон-Кіхота? А сталіцу Нарвеґії знаєш? А знаєш, как развєдчікі приґают с поезда? Запомні, маладой: задом і назад. Задом і назад. І упасі тєбя бог каснутся рукамі землі — размажет в пізду! — А ви на неї скачіть, — втрутилася Ксена. — Там сала мішок, замортизує. — Малчі, трьохногая, — обурилася бородата. — Тєбє с трамвая сайті — трі раза абасцацца. Тут уже не витримала Полі: — Ти, Карла Марла, за всєх нє атвєчай, ти за себя атвєчай. У нас, может, нагі і трі, но сцит кажда атдєльна. — А я са всємі, я са всємі!!! — пищала десь з-під споду карлиця. Коротше кажучи, товариство робилося самодостатнім, і я боком-боком, стираючи зі стіни залишки графіті, почав вибиратися на волю. Це виявилося не таким уже й складним, і за хвилю я вже далі гнав уздовж вулиці. Вокзал був близько — про це свідчили гудки маневрових тепловозів. Але це вже була не та руїна, з якої я вийшов годину тому. За будинками виднівся купол із норвезьким, чи що, прапором — вочевидь, наш потяг перегнали до нових перонів. Почвари нагло кудись пропали. Зустрічні виглядали цілком нормально, якщо не враховувати уніформових шкірянок, коротких стрижок і безжальних поглядів. Зненацька довкола мене утворилася ціла юрба із цих молодиків — вони штовхалися, немов у годину пік, і я зрозумів, що зараз мене будуть грабувати. «Бритва, нотатник, Загір, бритва, нотатник, Загір», — повторював про себе, стискаючи торбу. І тут на перехресті я побачив батька. Він роззирався за мною і йшов поволі, трохи тягнучи праву ногу. Коло нього миттю закрутилася зграйка бандюганів. Мені здалося, зблиснуло лезо ножа. — Тату, стій! — зарепетував я. — Стій, не рухайся! Я вже йду!  

Можливо, важив не сам вовк, а поєднання вовка з кабаном і щуром. О напхані собачки, що для мене ви! Старша Едда? Та вже ж не Бгахаватгіта. І чого мене так висаджує на мітології? Ex, розівчився, розівчився я розпізнавати підказки. Головне, що «задом і назад», «задом і назад», а жетон кидати «правою, тільки правою». І не кинути замість нього Загір (мене так і не пограбували).  



Наступна зупинка з'явилася/виникла/настала ніби й закономірно, а все ж несподівано. Все вказувало на те, що це кінцевий пункт — галасливі пасажири висипали з вагонів із торбами, до того ж, судячи з ландшафту, наш експрес був тут не так східним, як північним. Вздовж і впоперек місто перетинали канали, а моря хоч і не було видно, та чисельна перевага чайок над голубами й воронами свідчила, що воно близько. Я й не здогадувався, скільки знайомих їхало разом зі мною. Сяк-так розділившись на групи, ми рушили до центру. Якісь екскурсоводи опікувалися нами, розповідаючи про арки та площі. До моєї групи пристала дівчина на ім'я Пéтра, скажімо. Мала помаранчевий туристичний наплечник і сандалі на босу ногу. Можливо, окуляри. Можливо, семітську зовнішність. Але я не відповідаю за надлишкові деталі. Цього разу місто було на позір звичайним. Якщо лише не брати до уваги, що більшість будівель були з жовтого пісковика й виглядали на щойно збудовані, хоча, без сумніву, архітектура була старовинною. Серед усього виділялася ратушна вежа, складена зі звичайних шлакоблоків. Але годинник угорі був з усіма необхідними прибамбасами, — кованими стрілками, курантами і навіть із хороводом фігур, серед яких виділялася якась «п'кна смртічка». Наближалося певне національне свято. Не все вдалося скінчити до ювілею, і багато будинків стояло в риштуванні. Ми зупинилися над одним із каналів, аби випити бодай кави. Пéтра організувала нам безліч пластикових стаканчиків, а термос із кавою був у неї в наплічнику. — By the way… — тільки й встигла сказати вона (і тут я зрозумів, що зовнішність у неї ніяка не семітська, радше циганська), як десь удалині бабахнуло, ніби феєрверки. Ми повернулися на звук і, ще дивуючись, що з феєрверками не зачекали до вечора, побачили замість снопу кольорових вогнів стовп диму й пилу за ратушним майданом. Наступний вибух прозвучав зовсім близько. Це злетів у повітря міст, над яким ми збиралися пити каву. Стаканчики полетіли на бруківку, а ми кинулися врізнобіч. Будинки вибухали акуратно по черзі (заміновано було, вочевидь, «квадратно-гніздовим» способом) і страшно картинно: жовтий пісковик таки був недавно тесаний, і стіни просто розліталися на окремі камені. Так само вибухнула й ратуша: не знаю, куди поділася «п'кна смртічка», але шлакоблоки полетіли «шо тваї кубікі», як сказала б одна з моїх нових знайомих. І тут уже не було чого розґаплюватися — тра' було тікати. Я встиг пірнути у якусь прибудову під риштуваннями, як по стінах загупало, а незасклені вікна навиліт прошивало уламками. Згори гегепнув, певно, цілий фрагмент стіни, бо стеля завалилася, і від неминучої смерті мене врятував лише мулярський поміст, що стояв усередині. Після чергового вибуху до мого сховку забіг хлопчина й, з розгону перекинувши поміст, забився у куток. — Гей! — покликав я його. Він так страшно налякався, ніби ззовні був не цей армагеддон, а якась пасторальна ідилія. — Ну ти даєш, — захекано пробурмотів він. — Так можна до смерті налякати. — До смерті й так недалеко, — відказав я. Тим більше, що ти завалив поміст, який лише й тримає стелю. Разом ми поставили конструкцію на місце, і хлопець подав мені руку: — Павел. — Вєжинов? — зіронізував я, але він не зрозумів гумору. Те, що діялося надворі, обходило мене все менше, бо виявилося, що, втікаючи, я таки згубив торбу (зісковзнула з плеча), а сам по собі, без нотатника й Загіра, я не являю жодної цінності. Та навіть бритви, — щоб зробити сеппуку, як кожен порядний чоловік, — вже не мав.  

І що мені тепер той вовк? Здохлятина, не більше.  

Тому перед ганебним (бо природним) сконом я вирішив іще натерти паркет у помешканні Наталки й Ростика. (Не буду переповідати, як добирався назад, на батьківщину: попутки, крадені мопеди, жодного Harley Davidson і нарешті трускавецька електричка, з якої мені таки довелося зіскочити «задом і назад»: подумки я поблагословив бородату провидицю.) Наталка зустріла мене без жодного докору, швидко згорнула килим і вручила пляшку рафінованої олії. Не зовсім певен того, що роблю, я вилив добру половину пляшки на підлогу. Дивно, мені здавалося, в цьому домі застосовують сучасніші засоби для паркету. Але слово ґаздині — закон, і в минуті олії вже було по кісточки. Я трохи переймався килимом, але до нього, згорненого в кутку, олія не доплила, зупинившись за півкроку. «У цьому, мабуть, перевага традиційних засобів», — подумалося. — Наталю, слухай, а далі що робити? — запитав я, підкочуючи штани. Моя кума критичним поглядом окинула залиту підлогу й відповіла: — Нічо', зараз повернеться Ростик, він скаже. Зненацька ми побачили, як зі щілин у паркеті лізе всіляка нечисть: здоровенні жуки, саламандри, сколопендри, хробаки. — Чорт, доведеться викликати санстанцію, — як завжди спокійно прорекла Наталка, й у двері задзвонили. Це був не Ростик і навіть не санітари, а ціле кодло наших друзів, останнім з яких виявився Павел. — О, знайомтеся! — вигукнув я. — 3 цим хлопцем ми запізналися на відпочинку.  

Друзі без особливого ентузіазму сприйняли новину, а Павел, як виявилося, привіз мені пакет від Петри. У ньому були всі мої загублені речі — і косметичка, і шкарпетки з майтками, і папка чиїхось віршів, і снодійне, і що найдивніше, — бритва, нотатник та Загір. Нотатник добряче обгорів, бритва трохи вищербилася, а Загір був цілісіньким. Я покрутив його в руках… Я покрутив його в руках… Я огледів його з усіх боків…. Я… Дивно, але він не справив на мене жодного враження. Монета як монета. Двадцять довбаних сентаво. Не знаю, чого мене так клинило на ньому раніше. — Жа', - сказав Ростик, заходячи до кімнати. — Коли ми вже викинемо кабана? Від нього вся ця нечисть у хаті. Мені привезли нове опудало — симпатичний пес, схожий на Гуру, тільки білий. Ростик ні слова не сказав про меч, з чого я зробив висновок, що чоловіча солідарність все ще важить у цьому світі. Димедрол




Ездра ніколи не снідав. Не бозна-яке збочення, правда? Зазвичай він випивав горнятко теплої води замість чаю, та й по всьому. Якщо нікуди не йшов, за деякий час випивав ще одне. Або навіть два. Горнятко теплої води. Раніше він суміщав його з ковтком горілки. Чи з двома ковтками, якщо бути відвертим. Якщо вже викладати все начистоту. Тепер — ні. Тепер лише вода. Ціле море води. Бо попереду ще душ, на зміну зимний та гарячий, і аж по тому — прибирання постелі. Змокрілі за ніч подушки (Ездра мав до диспозиції купу подушок — чотири, може, навіть п'ять, — але зовсім маленьких, однією з них, найбільшою, він накривав голову) — на батарею чи на балкон, в залежності від сезону. А далі — чисте божевілля: перебути день. День складається з безлічі рухів: рефлекторного дихання; рефлекторного ж кліпання повіками, коли зображення вимикається на мить, але тільки на мить, на жаль; нерефлекторних доторків до різноманітних предметів, тактильна пам'ять про які могла б замінити самі предмети; спритних ідентифікаційних забав зі звуками, що долинають знадвору, телефонної слухавки чи приймача; неодноразових проходжень повз дзеркало в коридорі (шлях до вбиральні), дзеркало, в котрому якийсь тип, схожий на переможця конкурсу двійників, слухняно висолоплює язика, і Ездра з безапеляційністю народного цілителя вкотре вже ставить вбивчий аналіз: хронічний холецистит. Перебути день відносно чесно не вдається майже ніколи. Доводиться хитрувати, але це хитрощі малої дитини, розкусити які не складає жодного труду. Що поробиш — такі вже правила гри, не нами вигадані. Та сьогодні Ездра забув про правила і про воду. Він прокинувся, коли кімнату вже виповнювало світло, прожовкле від запнутих звечора фіранок, і виявив, що лежить головою в інший, ніж звичайно, бік. Навряд чи можливо було перевернутися вночі, отож, мабуть, він ліг отак ще вчора. Це непокоїло і тішило водночас. Була якась несподівана приємність відчувати таку, чорт забирай, багатоваріантність власного життя. З нової позиції Ездра виразно побачив павутиння на стелі і зрозумів, що пульсації його дихання й тепла відіграють, напевно, неабияку роль у житті комах. Подумати тільки! Ездра почав згадувати сон, один з багатьох сьогоднішніх. Раніше він навряд чи взявся би за таку ризиковану справу, боячись ранкових компіляцій, викликаних не в останню чергу потоком сонячного світла, що йому потрібно цілих 8 хвилин, аби долетіти до Землі (а отже, ми ніколи не бачимо сонце таким, яким воно є у цю хвилину). Однак тепер вже Ездрі все було під силу. Власне кажучи, потрібний епізод теж починався з вікон. Вікна ці, металеві й звуконепроникні, мали б виходити на затоку, якби це не було очевидним топографічним нонсенсом. Принаймні Ездрі хотілося, щоб вони виходили на затоку, бо це налагоджувало б хоч якийсь зв'язок між ними і його, Ездриними, вікнами, крізь які він, озброївшись потужною цейсівською оптикою, міг би підглядати необхідні подробиці. Та подробиці снів непідвладні цейсівській оптиці. Її помешкання. Будинок, мабуть, дуже високий — справжній хмарочос. Вона готує собі каву. Ездра багато б віддав за те, аби бачити, у що вона вбрана. Але ні — не бачить. Не бачить він і чайника, в котрому закипає вода, і горнятка, куди вона засипає добру ложку дрібно змеленої кави, теж не бачить. Однак він знає, що вона навіть не прогріла його над парою, а це дратує. Ездра нервується і, може, тому дуже виразно, майже фізично уявляє молоко в тетрапаку, котре вона дістає з холодильника і, надрізавши картонний ріжок, доливає до кави, не чекаючи навіть поки та як слід запариться. Холодний білий струмінь викликає цілу бурю в горнятку — з дна піднімається фус, який вже так і не осядеться повністю, затримавшись на бульбашках піни. Ездра відчуває смак тієї кави, ледве теплої, майже не цукрованої, і його пересмикує від злості. Хмарочос, повторює він, fucking хмарочос. Вона ріже хліб для канапки. Хліб м'який і крихкий водночас. Він погано крається, шкірка до останнього впирається, прогинаючись під ножем, а потім нагло репає, і свіжоспечені хлібні тельбухи вивалюються просто на стіл. Ездра ніколи не купує такого хліба. Краще житній, чорний, хай навіть сируватий і глевкий, аби без цих гастрономічних штучок. Хліб — єдина опора традиційної біохімії, а біохімія, як любить повторювати Ездра — суть патріотизму. Ездра — патріот, без сумніву. А вона, напевно, ні. Вона смарує канапку. Має для цього якийсь хитрий сир шматочками, з якого стікає сироватка. Сир, мабуть, смачний, Ездра ніколи такого не бачив, але сироватка швидко просочує пухке зернисте тіло хліба і скрапує на підлогу. Вона облизує пальці, нахиляється над столом, зазирає канапці під спід, ловить краплі губами. Хмарочос, — знову пересмикує Ездру. Холодна кава і мокрі канапки — отак-то снідає жінка, котра насправді є тобою.  

Далі ти бачиш, як вона бере з таці помідор, пурпуровий, як сотня deep purple, підносить його над мушлею, обливає окропом, шпарячи собі пальці, а потім за допомогою складаного ножика з перламутровою ручкою починає оббирати зі шкірки. Шкірка знімається неохоче, певно вода була недостатньо гарячою, але вона старанно віддирає шматок за шматком, вона просто безжальна, ця жінка, котра насправді є тобою. Нарешті помідор втрачає пихатість і блиск, вона із співчуттям дивиться на його скривавлене беззахисне тіло, а потім викидає в смітник. Ездрі здається, що так продовжуватиметься без кінця — вона раз-по-раз братиме новий овоч і, почистивши, викидатиме в сміття, та раптово він усвідомлює, що зерно неспокою криється в іншому — не в смітті, не в канапках, не у вікнах, котрі нібито виходять на затоку — просто чийсь тихий голос промовляє, ніби у горах так само буває сніг. «У горах теж буває сніг», — шепоче ніжно ворог. На позір це звучить звичайно, тривіально навіть, але Ездра знає, що гасло це — не що інше, як нахабна дезінформація. Він зривається з місця, жбурляє ножа, недочищений помідор і вибігає в кімнату. Там, гарячково вигортаючи з шафи речі, починає збиратися. Він натягує одяг просто на нічну білизну, і це незвичне відчуття на тілі допомагає забути про нестерпність самої лише думки — вийти зранку надвір. Він натягує джинси, потім скидає їх, вбирає шкарпетки (одна з них чорна, інша — сіра і на розмір менша), заправляючи в них спіднє, хапає ще одні штани, просторіші, плутається в рурах грубого светра, влазить у плащ, недбало загортаючи всередину комір, і, защіпаючи на ходу черевики, випадає з помешкання. За порогом згадує, що не розсунув фіранок, але повернутися в цей момент означало б поразку, означало б знову нікуди не піти, не зробити нічого. Треба рушати зараз, поки в мозку ще пульсує ця невірогідна думка: «в горах так само буває сніг». Ездра замикає двері і йде. На сходи знову хтось насипав піску. Певно, діти. Кляті діти. Ездра ненавидить дітей. Як, зрештою, іще багато кого. Та сьогодні ненависть його якась млява, так — неприязнь радше.  



Надворі безкарно владарює сонце. Таке, яким воно було 8 хвилин тому. Ездра прямує вулицею, від незвички рухаючись трохи боком. Очі, звиклі до напівтемряви, майже сліпнуть, від кисню паморочиться в голові, пробирає піт. Мабуть, знову весна. Швидко. Ездра йде швидко. Він ніколи не біжить. Він добре плаває, може й танцювати кілька годин поспіль (sic!), але бігати — ну ето уж ізвінітє. Він просто йде якомога швидше, минаючи кіоск нон-стоп, колишній книжковий магазин, в котрому тепер гніздиться дешева забігайлівка, бочку з-під пива, що торгує молоком, забрьоханий базарчик, перехрестя, платну стоянку і безплатний пам'ятник Габермасу з букетом зів'ялих гвоздик на постаменті. Далі Ездра бачить предивну картину: посередині шосе якийсь дебелий бульдог в ошийнику та наморднику оволодів рудою безпритульною сукою. Він робить своє діло цілком незворушно, вона здивовано прислухається до несподіваного щастя, а довкола бігає зграйка миршавих кудлатих псів-недомірків, які жалібно скавулять, спостерігаючи за падінням своєї принцеси. Дорогу перегороджено, але авто слухняно гальмують, водії не сигналять роздратовано, як буває зазвичай, а цілком коректно об'їжджають це збіговисько, цю радість собачу, це свято життя, пся крев, і навіть переповнений автобус акуратно вирулює на зустрічну смугу, а крізь вікна видно заздрісні погляди пасажирів. Тільки Ездра не стишує крок. Він йде і йде. Він хоче вийти з міста ще до полудня, побачити гори і пересвідчитися, чи дійсно на них лежить сніг. Поступове перетворення міста в довколишній ландшафт зазвичай буває непомітним. Завжди залишається якийсь паркан, чи залізничний перехід, а чи іржава цистерна на узбіччі, котра ще нібито належить місту, а в той же час уже сама по собі. По праву руку Ездра бачить здиблений кам'янистий рельєф і білі пасма на вершині. Першої миті він навіть зупиняється від несподіванки, але потім згадує, що це фабричний кар'єр, а оте біле зверху — відклади калійної солі. Він рушає далі, перетинає галявину, рівчак, долає пагорб і заглиблюється в ліс. Так він, увійшовши в зону прозорого повітря, втрачає останню можливість розгледіти на горизонті засніжені вершини. Тепер він шукає воду. Шукає ріку. Шлях до ріки йому підказують повалені дерева і якась особлива зміна трав. Ездрі здається, ніби він знає, котрі з них поселяються близько води. І справді незабаром він опиняється над урвищем — внизу клекоче потік. Ездра знаходить крихітну стежку — не стежку навіть, а ледь помітні на стрімкому схилі уступи — на них ледве можна поставити ногу. Хапаючись за гілля, кущі та камені, Ездра спускається вниз. Ноги ковзають по мокрій глині, і кілька разів він мало не зривається з кручі. Врешті в якийсь момент зависає над прірвою на півдорозі й розуміє, що ні повернутися, ні рушити далі не зможе. Тримаючись за оголені корені дерева, він хоче визначити його назву. Мабуть, вільха. Втім, певності немає. Ботаніку погано в школі вчив, небога. Хоч трави і дерева багато чого могли б сказати про природу речей. Речей як таких. Та вже не нам, не нам. Від нічого робити Ездра роздивляється довкола і раптом внизу, коло самої води, на пласкому блискучому камені помічає якийсь предмет. Це може бути вибілена кістка, презерватив, сигаретна пачка абощо. Ездрі хотілося б знати, що саме, та це, здається, неможливо. Зрештою, думає він, так воно мабуть і краще. Не знати. Здогадуватися. Припускати. Давати шансу. Very well.  

Мушу додати, що Ездрі в тому завішенні було майже комфортно. Жодних голлівудських штучок: камінь з-під ноги не зривався, коріння не одривалося, й вологої руки згори ніхто не подавав.  



Я не подавав, якщо вже бути точним. Натомість став навколішки і заглядав на Ездру з цікавістю. — Земний свій шлях пройшов до середини, а далі ні туди, ані сюди, — зімпровізував я, і Ездра підняв голову. Мовчав. Тому я продовжив: — Причому «земний» в даному випадку дослівно. Краще навіть сказати «земляний». Кадастри там, геосинкліналі. І що пан на це? — Це ти, паскуднику, поганий віршомазе? — запитав Ездра. — Я, я, ковалику, а хто ж іще. — Слухай, раз уже ти тут, а зір у тебе гострий, тобі не видно, що там унизу? — Внизу ріка, шумить потік, піниться, і тіла жде, щоб знести в небуття. — Та ні, он там на камені біліє, чи то череп'я, чи кістки, — чомусь, коли ми розмовляли з Ездрою, то завше збивалися як не на п'ятистопний ямб, то на іншу версифікаційну бридню. Я мусів витягти свій цейсівський бінокль і роздивитися. — Ні, братику, ні те, ні інше. Як не дивно, це пачка з-під димедролу. Можливо, навіть не порожня. І на хріна ж ти за нею поліз, скажи на милість? Погано спиш? Тепер вже вічний сон тебе чекає. — Димедрол? — здивовано спитав Ездра. — Цікаво, звідки він тут узявся. — Звідки, звідки… Може, наріки якісь забули. Не всі ж такі, як ти — спиртним розширюють свідомість.  — Та нічого я вже не розширюю, — з жалем сказав Ездра. — Це все в минулому, скінчилися свята. — Бреши побільше, — відказав я. — Таж коневі зрозуміло: зірвався вранці з бодуна і на ізмєні в прірву поліз. Що, знову чулись голоси? — Ну, чулися, — присоромлено визнав Ездра. — Але не голоси, а один голос. — Яка різниця, брате? Що казав він? — Казав, немовби в горах сніг лежить. На хвилю я замовк. — Справді? — Брехать мені сьогодні не пристало. Так воно й було. Мовчанка тривала хвилин зо п'ять. Аби змінити тему, я запитав: — А що сьогодні снилося, мій принце? Чи знов сюжети виграшних книжок? — Що бачив я? Її! Така бліда, все помідори чистила зі шкірки… І викидала просто у смітник. Так сумно це було — які сюжети… А сум оцей — якби він міг озватись… до каменів, то й тих прибив би смутком… Свій погляд відверни, бо я зірвуся і не дістану клятий димедрол. — Дався тобі цей димедрол. О бідний Ездро, про безсмертну душу тобі подумать вже давно пора. Він раптом вибухнув злістю: — You think you can scare me you sick fuck?[1] — Ого, я бачу, мовою Вільяма усе вільніше володієш ти! Тричі згадати «you» в одній фразі не кожен може. — Прошу, досить! — Мене ти змусив глянути углиб… Душі моєї найбрудніші плями… не змити вже. Давай-но димедрол… Ездра відразу заспокоївся. — Охоче, брате, тільки як дістати? — Я виріжу тобі з вільхи гілляку із гаком на кінці, і ти дістанеш. З гіллякою я, звичайно, злукавив — у мене не було ножа. Тому я довго бродив по вільшанику, намагаючись виламати якого-небудь прута подовше. Дерево було сире, ламалося неохоче, а про «гак» не було чого й мріяти. Врешті я підібрав із землі якогось сухого патика й простягнув Ездрі. — Ти знаєш, Розенкранце, цю галузку я в зад тобі запхав би залюбки. — Добре-добре, свої еротичні фантазії залиш на потім. Працюй, соколику. Зроби хоч раз в житті потрібну справу. Однією рукою тримаючись за оголені корені, іншою Ездра взяв гілку і спробував дотягтися до пачки. Річ ясна, це не вдалося — бракувало ще доброго метра. Та навіть якби він дотягнувся, що можна було зробити? Хіба зіпхав би ту пачку в воду. — Агов, принце, у мене ідея, — сказав я. — Прив'яжімо до патика петлю, і ви спробуєте підчепити кляті пігулки. — О'к, О'к, в'яжи шнурка скоріше, та тільки в петлю зразу не полізь. Гуморист, блін. На ногах я мав сандалі, шнурівок не було, тому мені довелося відв'язати від бінокля ремінця і сплести сяку-таку петлю. Однак Ездра далі не діставав. Залишилося зовсім небагато, але… — Мій Розенкранце, знаєте прекрасно, що я руки нізащо б не подав вам, але тягар обставин екстремальних до компромісу змушує мене, — продекламував Ездра і зовсім не в розмір додав: — Засранцю. Засранець, тобто я, мусив знов уклякнути, спочатку забрати в Ездри гілляку, потім подати йому руку, потім у іншу руку гілляку віддати, і так разом ми спробували ще раз, але безрезультатно. — Ти краще ляж. — Як то «ляж»? Тут же брудно! — Агов, послухай, дурню дистрофічний, ми димедролу хочемо чи ні? Я змовчав. Іноді просто набридає відповідати на дурнуваті Ездрині запитання. Добре. Я ліг (земля була і мокра, і слизька), і ми повторили всю операцію ще раз. Усі наші маніпуляції супроводжувалися взаємними підбадьореннями типу «давай-давай», «та тягнися ж, їбі його мать!», «ще трошки, ще трошки», аж поки на якомусь найглибшому видиху я не сповз на край урвища по пояс, а позаяк учепитися мені було ні за що і земля, як уже говорилося, була мокра й слизька, то ми, усе ще сповнені виробничого ентузіазму і віри в успіх цілої справи, зірвалися й, не розриваючи рукостискання (передсмертне примирення), полетіли сторчголов донизу.  

Летілося не так уже й довго, але перед тим, як бебехнути головою об каміння, я встиг побачити, що предмет, за яким ми так безуспішно полювали, ніякий не димедрол, ніяка не пачка з пігулками, а шматок мапи, чи радше плану міста, причому, чим ближче ми підлітали, тим помітніше було, що це дуже детальний план, та навіть і не план, а справжнісінький макет, макет міста, міста над затокою, макет, виконаний із невірогідною прецизією, усе було, мов справжнє, — будинки, тротуари, світлофори; пролітаючи повз якийсь хмарочос, я навіть помітив у вікні жінку, що обирала з шкірки останній помідор, було надто мало часу, щоб розгледіти її обличчя, тим більше, що вона мешкала на п'ятому, здається, поверсі, й летіти залишалося яких пару секунд, але блиск ножа я ще встиг помітити, і запам'ятав табличку на будинку, тож можу правдиво свідчити, що камінь, по якому розпляцкалися мої мізки, цей камінь… цим каменем… цією бруківкою… була… вистелена… вулиця… святого… гм… Петра…  



От і вір після цього цейсівській оптиці.
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка