IX. поява московії



Скачати 251.22 Kb.
Дата конвертації04.11.2016
Розмір251.22 Kb.

IX. ПОЯВА МОСКОВІЇ


Назва “Москва” за своїм походженням (етимологією) є назвою не слов’янською, а угро-фінською1. Мовознавець А. Преображенський висловив припущення, що це радше “ме­рянське слово, бо Владимирська, Ярославська і вся Мос­ковська губернії складали колись область Мері”2. Існують три чудськомовні версії тлумачення цієї назви. За однією з них, назва походить від мерянського моск ав – медведиця (моска – медвідь і ава – мати, жінка). За другою – із фінського mustaчорний, брудний і vaвода, тобто “брудна вода”. За третьою – моска – корова і ва – вода, тобто “коров’яча калюжа3. М. Фесмер твердить, що останнє тлума­чення набрало широкої популярності завдяки авторитетові В. Ключевського, який вважав його найбільш достовірним4. Відомі інакші етимологічні варіанти цієї назви. Наприклад, назва річки, яка дала ім’я Москві, перекладається з бурят-монгольської мови як “закручене русло”.

Від угро-фінської назви столиці Москва, що вперше як невелике село згадується лише в середині XII ст. (1147 р.), пішла назва всієї держави. “Як колись від Візантії майже вся Греція називалася Візантією, від Риму – вся Римська імперія – Римом, і навіть весь світ, так від Москви… всю велику Росію йменували Московією”1.

Поминаючи дещо надмірну пишноту порівняння, зазначи­мо, однак, що цитований автор правильно вказує на причини виникнення назви новопосталої держави. Стосовно ж населен­ня, “то з політичним об’єднанням його з Москвою, в ньому запанувало спеціальне ім’я москвичів, московських людей, московської держави (Московії)”2. Правитель цієї держави називає себе князем (згодом великим князем, а пізніше – царем) московським, а своїх підданих – московськими людь­ми. Так, наприклад, Василь Васильович у “посланії” до Константинопольського патріарха називає себе “великим князем московським”3. У грамоті Земського собору на вибір 1613 р. першого царя із роду Романових Михайла Федоровича читаємо: “И все православные крестьяне всего Московского государства от мала до велика и до сущих младенцев, яко едиными устами, вопіяху и вызываху глаголяще: что быти на Володимірском, и на Московском, и на Новгородском го­сударствах, и на царствах Казанском, и на Астраханском, и на Сибирском”4. Коли скинули з трону Василя Шуйського, то до претендента на трон духівництво поставило таку вимогу, щоби: “был из Московских родов, а Литовского и Немецкого Короля и Королевичев на Владимирское и на Московское Государство не избирать”5. Ця епоха (XV–XVIII ст.) в усіх російських історіях має назву “Московської”. “Словосполу­чення “Московське царство” міцно ввійшло у вжиток сучас­ників, а потім публіцистів і вчених пізнішого часу. Вислів “в епоху Московського царства” зустрічаємо нерідко у Леніна”1. Не вдаючись з цього питання у зайві деталі, відзначимо, що аж до 1721 р. назви “Москва”, “Московське государство”, а не “Русь” і “Россія”, були офіційними урядовими назвами держави.

Ось, наприклад, витяг із договору з Туреччиною, підписа­ного 3 липня 1700 р.: “А понеже государство московское самовластное и свободное государство есть, дача которая по се время погодно давана была крымским ханам и крымским татарам, или прошлая или ныне впредь да не будет должна от его священного царского величества московского даватись…”2. Далі в статті 12 цього договору вказується: “Московского на­рода мирянам и инокам иметь вольное употребление ходить во святой град Иерусалим…”3.

Наведемо ще уривок з першої московської газети “Ведо­мости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах”, де в першому номері за січень 1703 р. повідом­ляється: “Из Казани пишут. На реке Сожу нашли много нефти и медной руды, из той руды медь выплавили изрядну, отчего чают немалую быть прибыль Московскому государству”4.

Для всієї Європи, від Литовсько-Руської держави, Польщі аж до Англії, для країн Сходу, турків і арабів, існувала тільки одна офіційна назва: Московське князівство (царство), Мос­ковія або просто Москва. Цитована вже нами історична енци­клопедія змушена визнати: “Сусіди називали країну Моско­вією”1. Її жителів називали московитами, московитянами або москалями, і, як побачимо далі, ця назва – Московщина, Московія (з відповідно похідними термінами) – була єдино виправданою традиційною науковою назвою.

Тут треба згадати про пропагандивно галасливе святку­вання теперішньою Російською православною церквою 1000-ліття запровадження християнства на Русі в Москві, яка 988 р. навіть за назвою ще не існувала, що змусило українських цер­ковних ієрархів виступити із заявою, де, зокрема, говориться про вживання етноніма “Русь” у часи Московії.

“Московське князівство (пізніше імперія) виступає на аре­ну Східньої Європи щойно в XVI сторіччі. Ця молода держа­ва була знана як Московія, а її мешканці московіти-москалі, це дійсно предки сьогоднішньої Росії, й вони створили дійсну базу пізнішої російської держави. Расово з переважливими угро-фінським і зокрема монгольським кровозмішанням і впливом Москва розвинулась у могутній фактор і піднесла претензії на гегемонію у Східній Європі, виступивши як спад­коємець давньої Українсько-Київської держави.

Держава засвоїла собі у зміненій формі дотеперішню народню назву Українців: Русь, та не лише на підставі тої змі­ни назви, або радше грабунку, Москві вдалося історично обгрунтувати своє могутнє становище. Багато сприяла цьому ще розпропагована неіснуюча “близькість” всіх “русских”: Великорусів, Малорусів і Білорусів. У дійсності, однак, ідеть­ся тут про різні народи: український, білоруський і московсь­кий”2.

Наприкінці XV ст. після розгрому Тамерланом Золотої Орди на історичну арену виходить нове державне утворення – московське. Ці події російська історіографія подає в зумисне перекрученому вигляді. “Інколи езопівська мова стає настільки темною, що її справжні думки неможливо зрозумі­ти. Так, більшість консерваторів постійно писала про Кули­ковську битву (1380 р.), як про поворотний пункт російської історії. На Куликовому полі московський князь Дмитро Дон­ський розбив татарське військо; однак ті, хто вивчав російсь­ку історію, знають, що битва зовсім не була вирішальною. Татари повернулися, сплюндрували Москву й утримували руські князівства під своєю владою ще понад сто років”1. Після битви на Куликовому полі Москва через два роки була вщент розгромлена і спалена ординським ханом Тохтамишем. Роздувати міф про вирішальну Куликовську битву потрібно для того, щоб затьмарити значення іншої вирішальної битви з татарами, яка відбулася на 18 років раніше Куликовської, а саме битви під проводом литовського князя Ольгерда на Си­ніх Водах 1362 р., яка звільнила територію сучасної України від татар.

Майже трьохсотлітнє татарське “іго” наклало, очевидно, значний відбиток на новопосталу Московію. “І в очах росіян, і в очах татар цар Московський був законним спадкоємцем Золотої Орди, главою колишнього Північно-східного улусу, причому із розпадом імперії Чингісхана він один міг пре­тендувати і на його спадщину”2. Російський дослідник князь Трубєцкой категорично наголошує: “Московська держава ви­никла завдяки татарському ігу. Російський цар був спадко­ємцем монгольського хана. “Свержение татарского ига” зве­лося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей москов­ського царя складали представники татарської знаті. Російсь­ка державність… походила від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які закривають очі на цю обставину або намагаються применшити її значення”1.

Цікава з цього приводу думка пролетарського класика – самого Карла Маркса: “В кривавому болоті монгольського рабства доводиться шукати колиску Московії. А сучасна Ро­сія лише метаморфоза колишньої Московії”2.

В іншому місці К. Маркс писав: “Отже, Москва виросла і розвинулась в огидній і паскудній школі монгольського рабст­ва. Своєї могутності вона досягла тільки тому, що, будучи сама рабинею, стала віртуозом в мистецтві поневолення. Навіть після свого звільнення Москва продовжувала ще грати свою традиційну роль раба в якості пана. Лише Петро Великий зу­мів нарешті поєднати політичну спритність монгольського холопа з гордим стремлінням монгольського пана, якому Чин­гісхан в своїй останній волі заповів завоювання світу”3.

Думку К. Маркса частково підтверджують сучасні дослід­ники: “Московські князі першої половини XIV ст. родичалися з ханами і в повній згоді з ними піддавали спустошенню землі своїх суперників на Русі”4.

Подібно висловився модний нині російський історик Л. Гумільов: “Москва не продовжувала традиції Києва… за­мінивши її іншими нормами поведінки, запозиченими най­більше в монголів”1. Цікавою є точка зору Президента Рес­публіки Татарстан Мінтімера Шаймієва: “Завдяки Золотій Орді руські князівства, що займалися міжусобною бороть­бою, об’єдналися навколо Москви. Не будь хана з його жорс­ткими законами, системою комунікацій і поголовним обліком населення – не було б і Великої Росії… Імперії виникають і розпадаються. Така ж доля судилася Золотій Орді, на базі якої виникли Казанське, Астраханське, Сибірське, Кримське, Касимовське ханства і Московія, яка об’єднала навколо себе руські князівства”2.

Узагалі про роль монголо-татар у процесі утворення Московії серед російських істориків панують розбіжні оцінки. Частина з них (Болтін, Соловйов та ін.) не надає цій ролі великого значення. Інші (Ключевський, Платонов, Покровсь­кий і особливо т. зв. “євразійці”), навпаки, підкреслюють ви­рішальну роль монголо-татар у формуванні Московської держави. Карамзін вважав, що Москва піднеслася завдяки ханам. Костомаров посилення Москви пояснював татарською допомогою: запозиченням у них ідей самодержавства. Бестужев-Рюмін вважає, що спілкування московських князів з ханами виробило в них особливу спритність і такт. У всякому разі роль ця була доволі значною. “При сприянні ханів, тобто при оперті на їх силу і завдяки використанню для політичних цілей релігійної влади митрополита “всея Руси”, який мав свій “стіл” у Москві, утворилося сильне ядро із Московського князівства”3.

Великий князь московський (титул з 1462 р.) Іван Васи­льович, за намовою Папи Римського, який прагнув таким чином досягти поєднання церков, одружується з осиротілою племінницею останнього візантійського імператора емігрант­кою Софією Палеолог. На той час Візантійська держава під ударами турків припинила своє існування. “Ця царівна, відо­ма тоді у Європі своєю рідкісною повнотою, привезла у Москву дуже тонкий розум і здобула тут вельми поважне становище. Бояри XV ст. приписували їй всі неприємні їм нововведення, які з того часу появлялися при московському дворі”1.

Про видатну роль “Грекулі” Софії Палеолог у москов­ській історії загальновідомо: завдяки їй запрошені італійські майстри М. Руффо і П. Соларі, замість примітивних земляних валів, зводять з цегли кремлівські мури і вежі та Грановиту палату для прийомів. Тоді ж Арістотель Фіораванті споруд­жує Успенський собор, а Бон Фрязін – дзвінницю2. Завдяки Софії Палеолог візантійський двоголовий орел стає московсь­ким державним гербом, і саме під її впливом Іван III приймає титул великого князя “всея Русі” після смерті митрополита “Київського і всея Русі” Іони. “Поява візантійської царівни на російському престолі склала цілу епоху в історії Москви. З цією подією пов’язують багато фактів пізніших часів – і звільнення російської землі від татарського ярма, і терито­ріальний ріст держави Івана III, і внутрішню боротьбу полі­тичних сил, і, зрештою, художній прогрес Москви. Разом із Софією Палеолог прибули греки та італійці. Вони принесли з собою нові ідеї”3. Італійці (їх називали “фрязами”), звичні до блискучої архітектури своєї батьківщини, до пишноти папсь­кого Риму, взялися перебудовувати хаотичну збиранину вбо­гих осель, якою була досі резиденція московського князя. До речі, згодом, знову ж переважно італійські архітектори, побу­дували нову царську резиденцію в Петербурзі. Однак вплив греків з кортежу Софії Палеолог на долю Росії був значно глибшим, ніж італійців. Греки прищепили Москві історичну ненависть до Заходу, зокрема до Папи Римського і католиць­кої церкви, ненависть, яка живе в Росії і досі. За словами сучасного автора, “спроби нав’язати західноєвропейське розу­міння нового світового порядку не мають під собою будь-якого грунту, не відповідають релігійно-етичній системі цін­ностей російського народу”1. Саме тоді утвердилося москов­ське відгалуження візантійської цивілізації – протиставне і вороже західному світові. Тому до XVII ст. Московщина жила майже відокремлено від Європи, завівши деспотичний лад на зразок загиблої Візантії. Традиційна російська свідо­мість за своєю сутністю орієнтувалася на стійке несприйняття культури Заходу як чужої, ворожої і надзвичайно небезпечної, що йде від диявола. Такою вона залишилась досі.

“Здивована Європа, яка на початку царювання Івана III ледве підозрювала про існування Московії, затиснутої між Литвою і татарами, – була ошелешена раптовою появою величезної імперії на її східних кордонах”2. 1523 р. до пап­ського престолу прибув московський посол Герасімов. В ото­ченні Папи Климента VII перебував знаний лікар і письмен­ник Паоло Йовій. Зі слів московського посла, він написав книжку “Libellus de legatione Basilii magni Principis Moschoviae ad Clementeni VII...”, успіх якої був надзвичайний. Протягом XVI ст. вийшло понад двадцять її видань і багато перекладів. Ось так у Західній Європі відбулося географічне відкриття досі не знаної Московії1. Державний лад цієї новопосталої держави принципово відрізнявся від Київської держави. “Київська держава відзначалася наступною знаменною прик­метою: вона поєднувала переважно східню, греко-візантійсь­ку релігійну й культурну традицію з переважно західньою сус­пільною й політичною структурою. Багатозначний факт, що політичний візантизм залишився цілком чужий Київській Ру­сі. Візантійська теократія згодом прищепилася в Московсько­му царстві, в часи його піднесення, де вона сполучилася з державною організацією, сформованою на зразок орієнталь­ного деспотизму Золотої Орди. У домонгольській Русі, як на середньовічному Заході та на відміну від Візантії й Москви, державна й церковна влади були не злиті, а розділені, причо­му кожна з них була автономною у своїй власній сфері. Дер­жавність Києва носила на собі виразну печать духа свободи. На це склалися наступні чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя місь­ких громад; територіальна децентралізація на квазіфедера­тивний кшталт. І цей свободолюбивий, європейський по своїй суті, дух притаманний і українським державним організаціям пізніших епох”2. З 1458 р. Руська православна церква остаточ­но поділилася на дві митрополії: київську та московську. Київські митрополити титулуються як “митрополит Київсь­кий, Галицький і всієї Руси”. Глава новозаснованого Москов­ського патріархату, щоб не виглядати нижчим перед митро­политом Київським, теж починає вживати у своєму титулі формулу “всея Русі”.

У свою чергу, Іван III, щоб не виглядати нижче патріарха, починає титулувати себе “великим князем Московським і всея Русі”. Цей титул зберігся і в його наступників, але до назви країни він не був причетний. “Проте вони, – пише про на­ступників знаний дослідник історії російського права В. Сер­геєвич, – не обмежуються титулом “государя всея Русі”, а додають до нього старий титул “великого князя Володимир­ського, Московського, Новгородського і проч.”1. Це зрозумі­ло. Для московських митрополитів титул “всея Русі” зовсім не відповідав дійсності.

“Уперше “государем и самодержцем всея Руси” Іван III був названий в “Извещении о пасхалии” митрополита Зосими (1492 р.). А 1497 р. на великокнязівській печатці вперше з’яв­ляється двоголовий орел – візантійський і імперський дер­жавний герб”2.

У такому становищі перебували великі князі московські. “Вони нічим не володіли на Русі Придніпровській і аж ніяк не були князями всіх руських людей”3. Доречно буде тут відзна­чити, що ще 1246 р. титул “всія Русі” отримав разом із коро­лівською короною з рук легата Папи Римського Інокентія IV Данило Романович, який справді тоді панував над усією Рус­сю у стародавньому етнографічному розумінні цього терміна.

Саме на тому факті, що Іван III Васильович прийняв тодішній суто церковний титул “всея Русі”, який, повторює­мо, до сьогодні зберігається у вжитку в київській і московсь­кій православних церквах, побудовані всі спекуляції російсь­ких істориків про перейменування Залісся у Русь. Насправді ні держава Івана III, ні держава його наступників, аж до 1721 р., ніколи офіційно не іменувалася Руссю. Зрештою, якщо гово­рити точно, назва “Русь” як назва держави після загибелі Київської імперії ніколи ніде не поновлювалася, якщо не вра­ховувати строф царського гімну. 1833 р. Микола І розпоря­дився написати російський гімн. До того з 1816 р. в Росії офіційно використовувався англійський гімн. Новий гімн, де перша строфа “Боже, царя храни” є точним перекладом ан­глійського гімну, має такі слова:

Перводержавную Русь православную,
Боже, царя, царя храни!

З’явилася “Русь”, що виглядало зовсім архаїчно, і в тексті сталінського гімну: “Союзом незламним республіки вільні навік об’єднала Великая Русь”.

Старі князівські традиції збереглися тільки на землях Русі-України. У відновленій українській державі відновлено старо­руський геральдичний знак св. Володимира – тризуб. Синьо-жовті кольори так само свідчать про старі традиції князівсь­ких часів. Між іншим, для довідки, голландські національні барви: червоно-біло-синя – стали з часів Петра І російським державним прапором.

“Коли на престол вступив Іван III, Велике князівство Мос­ковське було порівняно невеликою державою. Її територія не перевищувала 430 тис. кв. км”1. Після загарбання просторих земель Великого Новгорода, які доходили аж до Білого моря та Уралу, територія Московії зросла до понад 2 млн. кв. км, тобто збільшилася відразу в шість разів! Це стратегічно зміц­нило Московську державу, розпалило її агресивні апетити до інших слов’янських земель. Якраз тоді, при Іванові III, поча­лося оформлення повного титулу князя “всія Русі”. “Титул “государь всея Руси” не можна було, – пише англійський історик, – обґрунтувати ні історією, ні політичною реаль­ністю. Він належить до тієї самої категорії, що й претензії англійських королів на Францію. В 1490-х роках, через два з половиною сторіччя по тому, як зникли всі сліди єдиної Київ­ської Русі, цей титул мав такий самий ступінь вірогідності, яким тішився б і король Франції, якби, воюючи з Німецькою імперією, проголосив себе “володарем усіх франків”. Під ту добу цей титул суперечив окремій ідентичності, якої набули “русини” Литви, відрізняючись від “росіян” Москви. І справ­ді, цей титул видався литовцям таким нереальним, що вони погодились його визнати як мізерну ціну за Іванову прихиль­ність. Тоді вони ні про що й не здогадувались, хоча відступи­ли ідеологічний наріжний камінь територіальних амбіцій, які росіяни потім утверджуватимуть півтисячоліття”1. Титул “всія Русі” став незабаром для правителів Московії підставою для виношування анексіоністських планів. Загарбницьку полі­тику середньовічної Московії у російській історіографії часто маскують поняттям “собирания русских земель”.

“У політичній історії Московської Русі назбиралася сила-силенна нічим не підтверджених “загальних місць”, фальши­вих знань і уявлень, навіть слідів прямих фальсифікацій, що здавна ввійшли в шкільні підручники і широко популяри­зуються в літературі та мистецтві”2. Серед них – міф про так зване “собирание русских земель”. Мовляв, Русь розсипалася і московські князі почали збирати її знов. “Але ми вже знаємо, що говорити про єдину “руську державу” в київську епоху можна лише через явне непорозуміння. Вислів “руська земля” знаний з літопису і з поетичних творів того часу: ним означу­вали київську область, поскільки Києву належала гегемонія у всій південній Русі. Із Новгорода або Владимира їздили “в Русь”, однак ні Новгород, ні Владимир Руссю не були. Розси­патися було нічому – отже, нічого було і “збирати”1.

Від свого виникнення і протягом сторіч Московія залиша­лася для своїх сусідів грізною агресивною силою, постійно на­ціленою на загарбання щораз нових і нових земель. “Москва була воєнною монархією”2. Корені агресивності тягнуться, – як відзначає відомий білоруський правозахисник Зенон Пазь­няк, – “ще із часів Золотої Орди і монгольського ярма, з ідеології та вчення цезаропапізму (підпорядкованість церков­ної влади державі), перейнятих у Візантії разом із східним християнством, котрі якнайкраще відповідали деспотичному способові мислення. Наприкінці XV ст. Росія перейняла не лише візантійські символи, а й основні принципи візантій­ської імперської політики (на відміну від римської її робили “чужими руками” – розколювали суспільства сусідів, нацько­вували одного сусіда на іншого). В історичному розвитку з’єднання цих принципів із жорстокістю монголо-ординських традицій дало жахливі результати: спричинені петровщина, аракчєєвщина, муравйовщина, сталінщина, ленінізм. Утво­рився особливий тип жорстокого імперського суспільства з необмеженою сервільною свідомістю, де особистість не захи­щена нічим, ні перед ким і ні перед чим. Особистість – ніщо перед державою. Приниження людської особистости стало способом самоутвердження у цій державі”3.

Розташоване на головному водному шляху “із варяг у греки”, торговельне місто Новгород одвічно підтримувало тіс­ні зв’язки з Києвом. Хто княжив у Києві, той володів Новго­родом. Із середини XII ст., після смерті Володимира Монома­ха, в період княжих міжусобиць, Новгород з прилягаючими землями (“пятинами”) відокремився у незалежну республіку – “Господин Великий Новгород”. Однак тісні зв’язки з Киє­вом не переривалися, можливо, тому, що “новгородці були південного походження”1. Російський етнограф Д. Зеленін, услід за видатним російським лінгвістом О. Шахматовим, вважав населення Новгорода приналежним до окремого, четвертого (попри росіян, українців, білорусів) слов’янського народу на Сході Європи. З етнографічної та з мовно-діалект­ної точки зору, на погляд цих авторитетних дослідників, “северорусский народ” був різко відмінний від народу Суз­дальщини2. Подальший розвиток “северорусского народа” трагічно обірвала брутальна агресія Москви. Загарбавши 1478 р. Новгородську республіку, Іван III обклав населення грабіжницькою контрибуцією, провів масові екзекуції і де­портував 72 тис. душ у Московію. Масові екзекуції та депор­тації, викликані антимосковськими настроями новгородців, відбувалися і пізніше. Жителі Новгорода ще довго проявля­ли свою відмінність від московців. “Коли вперше, – писав Костомаров, – я почув новгородський говір, я сприйняв мов­ника за малоросіянина, що наче силкується говорити по-вели­коросійському”3. За спостереженням Костомарова, населення Новгородщини навіть у XIX ст. вживало чимало слів, яких не знала російська мова, як, наприклад, “коваль”, “парубок”, “шукать”, “жона”, “дівиця”, “травиця”, “що” замість “что” і т. ін. Основним типом сільського поселення на Заліссі була “деревня”, а в Новгороді основний тип сільського поселення називався “селом”4.

Історія республік Великий Новгород і Псков, які стали об’єктом московської агресії, завершилася трагічно. Новго­родсько-псковська нація була Москвою ліквідована й асимі­льована дощенту1. К. Маркс, до речі, розглядав московське загарбання Новгорода як реакційний акт2. “Іван III не задо­вільнився зняттям дзвону і знищенням віча та звання посадни­ка – Іван знищив Новгород до кореня, переселив його жителів у різні краї, підпорядковані Московській державі та замінив первісне населення новим, чужим до місцевих спога­дів. Спустошення Новгородської землі здійснилося в надзви­чайній мірі та було значнішим, ніж звичайно припускають”3.

1570 р. за Івана Грозного було знову проведено масові екзекуції, великі конфіскації майна та депортації. Останній новгородський літописець описав ці московські звірства. По­даємо уривок: “И повелел государь приводити из Великого Новаграда владычных боляр, и иных многих служивых детей боярских, и гостей, и всяких градских и приказных людей, и изрядных и именитых торговых людей, и жен их и детей, пред себя. И повелел государь их пред собою горце и люте и без­человечне различными муками мучити, и по многих неиспо­ведимых горких различных муках повеле государь телеса их некоею составною мудростию огненною поджигати, иже име­нуется поджар; и своим государевым детем боярским повеле­вает государ тех мученых и поджареных людей за руки и за ноги и за главы онако вязати, различно, тонкими ужищи, и привязывати их повеле по человеку к санем, и повели их быс­тро за санми влещи на великий Волховский мост и метати с мосту в реку Волхов. А жены их и дети, мужеский пол и женский, повеле государь привозити их на великий Волхов­ский мост и возводити на высоту, иже ту устроено место, и вязаху за руци и за ноги онако назад, а младенцев к матерем своим вязаху, и с великия высоты повеле государь метати их в воду в реку Волхов. И иные в ту пору государевы люди, дети боярские и воинские люди, в малых судех ездаху по реке Волхову со оружием, с рогатыни и с копьи и с багры и с топо­ры: и которые люди, мужи и жены и всяк возраст, из глубины речной вверх на воду спловет, и они, прихватывая багры, тех людей копьи и рогатынями прободаху, и топоры секуще во глубину речную без милости сурово погружаху, предающе их лютой и горцей смерти”1.

Етнографи та діалектологи донині відрізняють жителів колишніх Новгородської, В’ятської, Вологодської та інших північних губерній від жителів Рязанської, Тамбовської, Туль­ської та інших центральних губерній Росії. Тобто досі існує різниця між нащадками новгородців та населенням колиш­ньої Московії. Костомаров уважав, що в новгородській землі “було своє наріччя, близьке південно-руському. Близькість ця дотепер ще вражаюча для уродженця південної Русі”2.

Як уже відзначалося, титул “Государя всея Руси” Іван III прийняв 1493 р. після завоювання Новгородської землі. З дав­нім населенням цієї землі пов’язані епічні пісні княжої доби, що їх в XIX ст. назвали “билини” (народна назва – “ста­рини”). Билини поділяються на цикли. Найзначнішим є герої­ко-патріотичні “богатирські”, київського циклу, образи й сю­жети яких пов’язані з Києвом, а також з Галицько-Волинсь­кою та Чернігівською землями. На думку українських дослід­ників, билини зникли з української народної пам’яті в XVII ст., коли нові бурхливі історичні події спричинилися до створення героїчного епосу козацьких дум. Відсутність билин в Україні дала привід для спекуляцій щодо причетності Москви до київської спадщини. “Стосовно фольклору, то ми відзначимо лише один чудовий яскравий факт: билини Київського циклу, де фігурують історичні київські князі серед степової природи українського півдня, були потім забуті на своїй батьківщині, але добре збереглися у братерського народу – великоруссів… Факт надзвичайно рідкісний в історії народів!”1.

Дослідження географічного розповсюдження билин пока­зало, що билини “зосереджені в основному на Європейській Півночі, в Архангельській та Олонецькій губерніях… Нічого подібного немає в інших губерніях Росії”2. А потрапили били­ни на Північ у зв’язку з новгородською колонізацією. “Усе це дозволяє припустити, що билини, які дійшли до нас, в мину­лому – це надбання виключно Новгородської землі, звідки пізніше розповсюдилися з колонізаційним потоком”3. На те­риторії Залісся, як встановили дослідники, в XIV–XV ст. і пізніше билини не побутували. Отже, билини збереглися тіль­ки серед залишків знищеного Москвою новгородського етно­су. “Великорусси” до них абсолютно не причетні.




Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. – М.: Госполитиздат, 1956. – Т. 1. – С. 294.

Преображенский А. Г. Этимологический словарь русского языка. – М., 1958. – С. 559.

3 Там же.

Фэсмер М. Этимологический словарь русского языка. – М., 1967. – Т. 2. – С. 660.

Снегирев И. М. Москва, подробное историческое и археологическое описание города. – М., 1873. – Т. 2. – С. 1.

Михальчук К. П. К ответу кн. Е. И. Трубецкого на анкету “Украин­ской Жизни” // Украинская Жизнь. – 1914. – № 11/12. – С. 29.

3 Русская историческая библиотека. – СПб., 1880. – Т. 6: Памятники древнерусского канонического права. Ч. 1. – С. 525.

Сергеевич В. Древности русского права. – СПб., 1909. – Т. 1. – С. 100.

Лакиер А. История титула Государей России // Журнал Министерства Народного Просвещения. – 1847. – Ноябрь. – С. 143.

Шмидт С. О. Становление российского самодержавства (Исследование социально-политической истории времен Ивана Грозного). – М.: Мысль, 1973. – С. 13.

Лебедев В. И. Реформы Петра I: Сб. док. – М.: АН СССР, 1937. – С. 246.

3 Там же. – С. 247.

4 Там же. – С. 331–332.

1 Советская историческая энциклопедия: В 17 т. – М.: Сов. энциклопе­дия, 1969. – Т. 12. – С. 333.

Мирослав Іван Кардинал Любачівський. Чи справді було хрищення Росії 988 року? – Рим; Мюнхен, 1986. – С. 15.

Лакер Уолтер. Черная сотня: Истоки русского фашизма. – Вашингтон, 1994. – С. 147.

Власов Ф. Вальденберг. История России. – Харбин, 1936. – С. 272.

Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания. – [Б. м.], 1927. – С. 49.

Marx K. Secret diplomatic history XVIII century. – London, 1878. – P. 77.

Цвибак М. М. Марксизм-ленинизм о возникновении восточноевропей­ских многонациональных государств // Проблемы истории докапиталисти­ческих обществ. – 1934. – № 1. – С. 69.

Новосельцев А. П. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточ­ной Европы и Кавказа в средние века // Вопросы истории. – 1989. – № 9. – С. 31.

Гумилев Л. Н. От Руси к России: Очерки этнической истории. – М.: Экопрос, 1992. – С. 296.

Шаймиев М. В истории народа – его настоящее и будущее! // Роди­на. – 1997. – № 3/4. – С. 6.

Выкадоров Ис. Ф. История казачества. – Прага, 1930. – Кн. 1. – С. 81.

Ключевский В. Курс русской истории. – М.: Соцэкгиз, 1937. – Ч. 2. – С. 127.

Хорошкевич А. Л. Русское государство в системе международных отно­шений. – М.: Наука, 1980. – С. 243–245.

Перлинг О. Россия и папский престол. – М.: Современные проблемы, 1912. – С. 30.

1 Концепция национальной безопасности России в 1995 году. – М.: Обозреватель, 1995. – С. 85.

2 Архив Маркса и Энгельса. – М., 1946. – Т. VIII – С. 159.

Brckner A. Geschichte Russlands bis zum Ende des 18. Jahrhunderts. – Gotha, 1896. – B. I. – S. 11–12.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. – К.: Основи, 1997. – Т. I. – С. 8.

Сергеевич В. Древности русского права. – СПб., 1909. – Т. 1. – С. 97.

Зимин А. А. Россия на рубеже XV–XVI столетий (Очерки социально-политической истории). – М., 1982. – С. 149.

Сергеевич В. Древности русского права. – СПб., 1909. – Т. I. – С. 97–98.

Зимин А. А. Россия на рубеже XV–XVI столетий (Очерки социально-политической истории). – М., 1982. – С. 30.

Дейвіс Норман. Європа: Історія. – К.: Основи, 2000. – С. 480.

Лурье Я. С. Две истории Руси XV века. Ранние и поздние, независимые и официальные летописи об образовании Московского государства. – СПб., 1994. – С. 8.

Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен. – М.: Издание Т ва “Мир”. – Т. 1. – С. 208–209.

Геллер М. Я. История Российской Империи: В 3 т. – М.: МИК, 1997. – Т. I. – С. 189.

Пазьняк З. Про російський імперіалізм і його небезпеку // Шлях пере­моги. – 1994. – Ч. 6.

Костомаров Н. И. Собрание сочинений. – СПб., 1903. – Кн. 1. – С. 203.

Зеленин  Д. К. Восточнославянская этнография. – М.: Наука, 1991. – С. 29.

Костомаров Н. И. Собрание сочинений. – СПб., 1903. – Кн. 1. – С. 207.

Зимин А. А. Россия на рубеже XV–XVI столетий (Очерки социально-политической истории). – М.: Мысль, 1982. – С. 31.

Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна. Наука і культура. – К., 1966. – Вип. 26/27. – С. 51.

Цвибак М. М. Марксизм-ленинизм о возникновении восточноевропей­ских многонациональных государств // Проблемы истории докапиталисти­ческих обществ. – 1934. – № 1. – С. 66.

Костомаров Н. И. Собрание сочинений. – СПб., 1903. – Кн. 1. – С. 209.

1 Новгородский погром 1570 года // Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен. – М.: Издание Т ва “Мир”. – Т. 2. Приложение. – С. 7–8.

Костомаров Н. И. Собрание сочинений. – СПб., 1903. – Кн. 1. – С. 202.

Зеленин Д. К. Об исторической общности культуры русского и украин­ского народов // Советская этнография. – 1940. – Вып. 3. – С. 32.

Дмитриева С. И. Географическое распространение русских былин // Советская этнография. – 1969. – № 4. – С. 31.

3 Там же. – С. 38.





База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка