Іваненко Оксана Тарасові шляхи передмова



Сторінка7/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
*

- А ви знаєте, чорти б його взяли,— вилаявся Брюллов,— адже імператриця дала лише 400 карбованців, мені сказав її секретар. І виграла! І тепер має такий портрет за безцінь. - Вам шкода? — засміявся Вієльгорський. - Що поробиш! — махнув рукою Брюллов. — Я не за неї дбав. Тільки нехай не записує цих грошей до своїх християнських вчинків. А кінець кінцем важливо, що гроші зібрані і нарешті ми визволимо Шевченка. - Оце головне, — підтвердив Жуковський, — а на те й лотерея, аукціон. Кому як пощастить. - Усе в нашому житті, як лотерея, — промовив Брюллов, — та ще й аукціон. Але я радий, радий за нашого Тараса! *



Цей великий день був 22 квітня 1838 року. Напередодні Сошенко одержав від Жуковського записку: «Зайдіть завтра об одинадцятій годині до Карла Павловича й дожидайте мене там обов'язково, хоч як би пізно я не прийшов. В. Жуковський. Р. S. Приведіть і його з собою». Худого, зблідлого після тяжкої хвороби Тараса Сошенко і Мокрицький привели до Брюллова. Схвильований, незвичайний був сьогодні Великий Карл. - Почекаємо Жуковського, обідатимемо у мене! — мовив він. Незабаром прийшли Вієльгорський, Григорович, Венеціанов і Жуковський. Урочистий, незвичайний, як і його супутники, Жуковський привітався з усіма, вийняв із кишені папір, складений учетверо, і подав Тарасові. Тремтячими руками розгорнув Тарас папір. На великому аркуші з печаткою - двоголовим орлом - збоку, рівним гарним канцелярським байдужим почерком було написано: «Тысяча восемьсот тридцать восьмого года Апреля двадцать второго дня, я, нижеподписавшийся, уволенный от служби гвардии полковник Павел Васильевич сын Энгель-гардт, отпустил вечно на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству после покойного родителя моего Действительного Тайного советника Василия Васильевича Энгельгардта, записанного по ревизии Киевской губернии, Звенигородского уезда, в селе Кирилловке, до которого человека мне, Энгельгардту, и наследникам моим впредь дела нет и ни во что не вступаться, а волен он, Шевченко, избрать себе род жизни, какой пожелает». Після підпису Енгельгардта йшли засвідчення і підписи свідків. «Свидетельствую подпись руки и отпускную, данную полковником Энгельгардтом его крепостному человеку Тарасу Григорьеву сыну Шевченке действительный статский советник и кавалер Василий Андреев сьш Жуковский». «В том же свидетельствую и подписываюсь профессор восьмого класса К. Брюллов». «В том же свидетельствую и подписнваюсь гофмейстер тайный советник Михаил Виельгорский», Так, це була «Відпускна на волю»... «воля», підписана такими дорогими свідками. - Воля! Воля!.. — ледве вимовив Тарас, побожно поцілував папір і заплакав. І хто з присутніх міг зараз стримати сльози? АКАДЕМІЯ!


Перед ним розкрилися двері його омріяної жаданої Академії художеств. З почуттям невимовного щастя зайшов він уперше як учень Академії до круглого вестибюлю. Як до раю вели вгору широкі сходи праворуч і ліворуч, прикрашені статуями античних богів. Він зупинився на мить, йому не вірилося. «Це ж я, Тарас, — думав юнак і ніяк не міг збагнути, — колишній замазура з брудного горища ніби на крилах перелетів у чарівні блакитні зали Академії». З усією енергією і молодим запалом взявся Тарас до роботи. Він почував стільки сили в собі, стільки бажання вчитися, наздоганяти пропущене в панських передпокоях, на Ширяєвському горищі, на всіх поплутаних шляхах свого важкого життя. А від кожного погляду, від кожної похвали любимого вчителя ці сили і бажання подвоювалися, потроювалися. Тарас учився не тільки в своїй Академії. У вільні години він ходив на різні лекції до Військово-медичної академії, університету, вивчав з товаришем французьку мову, захоплювався театром, а найбільшою наукою були книги і дружба з Карлом Брюлловим. Чим тільки не цікавився їхній маестро! В його бібліотеці на столі лежало багато книжок, що вказували на найрізноманітніші інтереси хазяїна бібліотеки. Тут були історія стародавніх і новітніх часів, і мандрівки, і романи, і книги з природознавства, і книги про новітні відкриття фізики. А в майстерні навіть стояла електрична машина! Часто під час перепочинку Карл Павлович примушував хлопців крутити її, щоб з індуктора сипались іскри. - А погляньте, панове, тепер на речі — які бліки! Коли я їх наношу світлою фарбою на малюнки, мені здається, що вони тріщать і блищать. А без них — яке зів'яле неживе місце! Він інколи, як студент, сидів і слухав лекцію в Університеті. Захоплювався астрономією і радів, як дитина, коли в обсерваторії в Академії наук в трубу побачив Сатурна з його кільцем. Жадобою пізнання він запалював і своїх учнів. Незабутні роки Академії, роки навчання, роки щирої молодої дружби! Тарас любив товариство, любив своїх друзів, і друзі любили його. У цьому охайно вдягненому, веселому, життєрадісному хлопцеві важко було пізнати бідака Тараса. Скромний, спокійний Сошенко навіть дивувався такій різкій зміні і інколи докірливо дивився на Тараса, коли той у новому плащі на дрожках їхав із Мокрицьким до театру, хвилювався, щоб дістати квитки на італійську чарівницю - царицю балету Тальйоні або вирушав із своїм маестро «на біржу» — так звали вечори у братів Кукольників, де збиралися літератори, художники, де до ранку слухали чудесну музику Михайла Глінки. Але не тільки «богемне» життя вабило його. Як він цінив спокійні, затишні вечори в «сімейних» домах! Він міг годинами сидіти із старенькою матір'ю свого товариша по Академії — Петровського, слухати її нехитрі оповідання, розважати її своїми. Сошенко не розумів: адже Тарас був позбавлений всього цього все своє життя, і він радів, як дитина, і своїм новим знайомим, і своєму одягу, і тому, що в театрі він може сидіти в партері, а не десь у райку на контрамарку, сунуту Карташовим. Але ж він і наполегливо працював. У малюванні не тільки Брюллов, а й інші професори Академії вже відзначили його, незважаючи на великий вплив романтичної школи Брюллова. Палко закоханий у Карла Великого, в свої малюнки, він вносив І щось своє, своєрідне, властиве лише йому, риси реалізму, життєвої правди. Він починав уже критичніше ставитися до поглядів старших друзів. От наприклад, Василь Андрійович Жуковський привіз із Німеччини великий портфель естампів Корнеліуса, Генріха Геса, інших живописців мюнхенської школи. Жуковський почав захоплюватися творами цієї школи і навіть сказав: - У тебе, Карле Павловичу, надто все земне, надто матеріальне, а тут, погляньте, скільки божественного, ідеального. - Василю Андрійовичу! - не стримавшись, вигукнув Тарас.—Та це ж вони наче охлялі — і мадонни і херувіми, а довгі які, а неживі. Карл Павлович задоволено підморгнув учням, йому подобалось, що Тарас сміливо критикує закордонних майстрів. Та це ж просто колекція ідеальної потворності, -продовжував підбадьорений Тарас. — Ви пробачте, Василю Андрійовичу, хіба ж можна тепер, у наш час, так малювати, якісь мученики і мучениці! Це ж крок назад до середньовічного Гольбейна, Дюрера! А погляньте сюди, — він показав рукою на полотна і етюди Брюллова. — Оце мистецтво, що живе і всміхається до всього живого! Лагідний Жуковський не чекав такого нападу. - О, ви всі просто зіпсовані учні Карла Павловича,— замахав він руками. - Які, сподіваюсь, перевершать свого вчителя, — засміявся Карл Павлович. — На Тараса я покладаю великі надії, у ньому є щось своє. От у мене в молодшому класі починає вчитися один хлопець, Федотов,— теж цікавий! Ні, Василю Андрійовичу, хай вони будуть ближче до життя, до земного. Так, Тарас був ближче до життя, ніж його вчителі. Дивлячись на Тарасову картину «Хлопчик, що ділиться милостинею з собакою», глядачі говорили: «Звідки в цьому молодому художнику стільки мудрості, стільки глибокого розуміння життя?» Адже не всі знали, який важкий шлях пройшов цей хлопець з сірими живими, жадібними до знання очима. Недарма Брюллов виділив його з усіх своїх учнів, і тепер уже чи не більше за Аполлона Мокрицького Тарас був своєю людиною в «портику» Великого Карла. Які чудові вечори проводили вони там! - Ну-с, молоді люди, — звертався до них Карл Павлович. — Звольте доповідати, як провели сьогодні день? - Надзвичайно, відповідав захоплений Мокрицький.— Удвох з Тарасом ми ходили сьогодні до Ермітажу. Я ніколи не мав такого задоволення, як сьогодні. - Оце добре, — похвалив маестро. — Художникам слід ходити до Ермітажу частіше, ніж на пошту. Треба вдивлятися, треба звикати до речей першокласних майстрів. Молоді люди, підштовхнувши один одного, сідали задоволено на краєчок червоної канапи, де лягав у своїй любимій позі маестро. Вони знали, що зараз почнеться найцікавіша своєрідна лекція. - Я найвище ставлю Веласкеза, Корреджіо, Рубенса, Ван-Дейка. Чи звернули ви у Веласкеза увагу на надзвичайну ліпку, правду колориту, м'якість тіла і характер виразу? Його майстерність володіти пензлем незрівнянна. У нього свіжість і соковитість живопису, яка обов'язково зникає при повільній, несміливій, копіткій роботі. Люблю я Веласкеза. А Корреджіо? Він почував божественну гармонію в колориті і таку грацію рухів і експресію, таку тонкість ліній малюнка, що, здається, його твори писані рукою янгола... Як любили хлопці ці несподівані характеристики! Карл Павлович захоплювався і говорив далі: - Рубенс молодець, він не прагне подобатися і не намагається обманути глядача правдоподібністю, а просто пишається від того, що багатий, прибирається пишно і красиво, бо це йому до лиця; багатий, розкішний і люб'язний, а це не всім щастить. Не завжди він строгий до істини, від того, Що вигадливий та примхливий, від того, що багатий, а багатство і мудрість, як відомо, рідко поєднуються. Чи не правда, в його картинах розкішний бенкет для очей! Та у багатія на бенкетах їж-пий, тільки розуму не пропий! Співай, танцюй, гуляй, а додому прийшовши, бенкетів не починай, а то і розум проп'єш або з торбою по світу підеш - і буде бенкет твій схожий на поминки, де звичайно шлунок усміхається, а уста плачуть. Дивіться, у Рубенса бенкетуйте, та з ним не тягайтеся і його не наслідуйте... От Ван-Дейк - побенкетував у Рубенса — і досить. Обмежив свої витрати, жив розумно, чесно, для втіхи і користі інших. Таке життя і вам, товариші, раджу брати за зразок. Молодець! Спасибі йому, добрій людині! Тарасові найбільше до душі був Рембрандт. І про нього говорив немало Брюллов. Вже заходила ніч, а молоді люди ніяк не могли покинути свого маестро, який був хаме у настрої. - Ви не повірите, - ділився він своїми найглибшими думками, — як важко створити справжню, хорошу річ. Важко кораблю боротися з хвилями у відкритому морі, зате йому ввірені сотні життів людей. А після щасливого плавання зустрінуть його пострілами гармат, радісними вигуками і урочисто введуть у порт, де він спочиватиме до нового плавання. Так і художник із новою картиною. Але коли маестро вже зібрався лягати спати, він не відпустив хлопців. Ще Тарас мусив почитати вголос переклад нового французького романа Гюго — «Собор Паризької богоматері», ще Карл Павлович розповідав про свої подорожі по Італії, по Греції і, розвеселившися спогадами, почав перед Аполлоном і Тарасом показувати не лише людей, а навіть тварин. З надзвичайною жвавістю схоплювався він з канапи, скручувався на килимі на підлозі і удавав цуценя, яке спить на соломі. Хлопці сміялися так голосно, що камердинер Лукіян вбіг до кімнати — що трапилося? От через цю жвавість, безпосередність і був усім милий їхній маестро, а Тарасові особливо через свою незалежність і волелюбність. Тарас знав, шо імператор Микола давно хоче мати свій портрет пензля Брюллова. Брюллов довго зволкав цю справу. Нарешті призначив сеанс, почекав кілька хвилин і поїхав з дому, наказавши своїм домашнім: - Якщо приїде цар, передайте йому, що я чекав його, а знаючи його акуратність, певен був, що він не приїде. Цар приїхав через двадцять хвилин. Йому точно передали, як наказав Брюллов. - Який нетерплячий чоловік! — процідив цар незадоволено крізь зуби і більше не приїздив і не згадував про портрет. Але навіть Тарас і Мокрицький, звичні до витівок свого маестро, були приголомшені, коли до Академії приїхав цесаревич і зайшов до «портика». Брюллов навіть не вийшов, а послав до нього своїх учнів — Тараса Шевченка і Мокрицького. Молоді художники водили цесаревича по майстерні, показуючи картини, трохи хвилювалися, що Брюллов може буде чимсь незадоволений, але все вийшло для них гаразд. Брюллов був радий, що хлопці виконали все за нього, а вони душилися від сміху, згадуючи цей пишний візит. Тараса захоплювала така волелюбна незалежність його Великого Карла. Брюллов демонстративно не носив жалувані йому нагороди, він не захотів очолити офіційний, керований Миколою І напрямок у мистецтві. Це місце посів художник Бруні. - Як він змінився, — казав Карл Павлович, — адже він був колись передовим художником, здавалося — він ламатиме академічні традиції, а тепер він дуже далекий від життя, від натури. Він хоче підтримати своїми картинами самодержавство і церкву. Ви вже бачили «Мідного змія»? - Аякже! - відгукнувся Тарас. — Це просто натовп грубо підмальованих акторів та акторок. Хоч картина й колосальна, та враження ніякого. - Суха, холодна картина,—підтвердив і Мокрицький.— У ній відчувається якась сліпа віра в страшну божественну силу, без краплини людського розуму. Містика і більше нічого! - Хіба можна її порівняти з «Останнім днем»!.. —сказав Тарас уже наодинці товаришам. — А ще хотів нашого Карла затьмарити! - Цареві-то він, правда, більше догодив! — зауважив Сошенко. - Але не нам! Не нам!—засміявся Тарас, обіймаючи товаришів. - От ще приїде мій друг Вася Штернберг, — казав Мокрицький Тарасові, — тоді зовсім нам з тобою буде добре. - Коли б швидше приїхав Вася Штернберг, — заклопотано казав Сошенко. — Я тоді спокійно їхав би вже з Петербурга. Він збирався повернутись на Україну, бути вчителем малювання. Та йому хотілося до від'їзду влаштувати, щоб Тарас жив з його другом Васею Штернбергом. Про Штернберга Тарас чув від Брюллова і від інших художників. Він знав, що Штернберг поїхав на Україну писати етюди, і чекав його з нетерпінням. Сошенко писав і Штернбергові про Тараса. Несподівано вночі хтось постукав і зайшов у кімнату. Він ще не встиг себе назвати, як Тарас спитав: - Штернберг? Вася Штернберг? - Він самий! — засміявся хлопець з кругловидим по-дитячому привітним обличчям. І Тарас кинувся йому на шию. - Ви ж з України! Друже мій! Ну, кажіть, де ви там бували, що привезли з собою? Я ж не був там багато-багато років... Він допоміг юнакові скинути важку теплу шубу, розмотати шарф. - Я закоханий в Україну! — казав Вася Штернберг. - Я не міг одірватися від її м'яких, ніжних краєвидів. Тарас одразу хотів напоїти приїжджого чаєм, і поглянути малюнки, і вислухати все про далеку Україну, і, як це буває в час зустрічі друзів, вони відразу почали розмовляти і забули про чай, про вечерю. Дружба, взаємна любов і довір'я народилися з першої ж хвилини. - Ви не уявляєте, яка в мене була чудесна подорож,— розповідав Вася Штернберг. — Майже ціле літо я провів з Михайлом Івановичем Глінкою в Качанівці, у пана Тарновського. Ви ж знаєте Михайла Івановича? - Так, я бачив його вже кілька разів у Карла Павловича, у Кукольників. Карл Павлович його дуже любить і поважає. - Його не можна не любити! А його музика! Адже він геніальний! Це ж перший російський композитор, який створив таку величну річ. - Я дуже люблю і цю оперу і всі його музичні речі. Ми з Карлом Павловичем багато разів слухали оперу на театрі. - А зараз він творить не менш прекрасну і визначну— «Руслана і Людмилу» Пушкіна. Він говорив, що це була ще мрія Олександра Сергійовича зробити лібретто для опери Глінки. Яка шкода, що він сам не встиг! У Качанівці Миколі Маркевичу доводилося дописувати слова лібретто. Скільки прекрасних арій, хорів народилося там на моїх очах. Це було божественно! - А як опинився на Україні Глінка? - Він поїхав набирати співаків для придворної капели. О, який там співучий народ! Солов'ї! А скільки справжніх солов'їв я слухав весною в прекрасному качанівському парку. - І раптом Вася зніяковів і замовк. Якась тінь набігла на його ясне обличчя, ніби з качанівськими весняними солов'ями було зв'язане ще щось — і смутне і прекрасне. Тарас, чуйний і делікатний, помітив це, але Вася струснув волоссям, наче відігнав від себе спомини. - Михайло Іванович вивіз звідти напрочуд голосистих хлопчаків. Він їх звав «малютками» і возився з ними надзвичайно. Він завжди готовий був розцілувати такого «малютку», коли той виводив «ля» або навіть «сі». Інколи він сідав за рояль і награвав різну нісенітницю, а хлопчаки враз повторювали це своїми чистими дискантами та альтами. Але от з ким ви. повинні обов'язково познайомитися - з Семеном Гулаком-Артемовським! Ну і бас, я вам скажу, ну і голосина! Якої краси! Я переконаний, що весь Санкт-Петербург буде переможений ним. А що за людина! Весела, добродушна, товариська. Він не хотів їхати до Петербурга. Каже: «Я там занудьгую, звик я до привілля!» Товариші з Київського хору, де він співав, усі плакали, як малі діти, коли він із Глінкою від'їздив. Обов'язково, обов'язково підемо послухаємо його. Він уже тут, у Петербурзі. Як він співає народні українські пісні! Вся природа України встає перед тобою, запорозькі козаки оживають. Глінка спеціально для нього написав кілька речей. Між іншим, поклав на музику вірші поета Віктора Забіли «Не щебечи, соловейко», «Гуде вітер вельми в полі» та інші. От ще веселий чоловік цей Віктор Забіла. У нього талант перевтілення. Дивишся на нього, і раптом перед тобою якась скнара-старуха, а за мить -козак напідпитку, а ще за мить — сліпий лірник... Але я вам хотів розповісти про «Руслана і Людмилу». Ми часто за північ засиджувалися в оранжереї, де жив Михайло Іванович. А моя резиденція був «ліхтарик» - от погляньте на малюнок, — Вася дістав з чемодана портфель і швидко знайшов потрібний картон. — Це етюд, а картину я подарував Михайлові Івановичу. Оце я сиджу за мольбертом, оце Михайло Іванович, а оце Маркевич пише слова до лібретто. Він історик України, Маркевич, етнограф, разом з Глінкою закінчив пансіон. І з ним я вас обов'язково познайомлю. - Ви там дуже добре провели час, у цій Качанівці, як я бачу, і дуже плідно. Он скільки зробили! — зауважив Тарас. - О, так! Глінка казав, що він ніде ще не працював з такою охотою, як на Україні. Він прислухався до пісень дівчат, старих лірників. У пана Тарновського непоганий свій оркестр, і там виконували все, що Глінка вже написав для «Руслана і Людмили». А знаєте, замість дзвіночків, його помічник Палагін бринів кришталевими чарочками — і виходило чудово! - А хто цей пан Тарновський? - Як вам сказати? Дуже багатий дідич — 9000 кріпаків, величезний маєток, палац. Я б не сказав, що сам розуміється в мистецтві, але любить «покровительствовать». Йому було приємно, що Глінка гостює у нього, що придворна капела співатиме спочатку в його церкві, в його залі. Та він буває сам часто в Петербурзі, і я вас введу в його дім. Він любить мистецтво. - Він старий? - Не дуже, років під п'ятдесят. — Є діти? - Ні, нема, але у нього живуть його племінниці... дівчата... — Вася знову раптово засмутився й замовк. - І племінниці теж бувають у Петербурзі?—наче нічого не помітивши, спитав Тарас. - Не знаю, чи приїде цієї зими, — сказав Вася. — Він так і сказав «приїде» а «не приїдуть», бо перед очима була лише одна з племінниць... Вони говорили, говорили без кінця, нарешті на півслові голова Штернберга схилилася на подушку Тарасового ліжка, де він сидів, і юнак заснув міцним сном, з усмішкою на устах. «Є на світі такі щасливі люди, — думав Тарас, дивлячись на одверте, щире Васине обличчя. - Їм не потрібна ніяка рекомендація. Не встигнеш і отямитись, а стаєш уже з ним рідним, без найменшого зусилля з твого боку. А є й такі найнещасніші люди, з якими з семи пічок хліба з'їси, а все-таки не дізнаєшся, що воно таке — людина чи амфібія? Подалі від таких!» Він одразу відчув, що Вася Штернберг саме належить до першої категорії. Тарас раптом усміхнувся, схопив олівець і накидав портрет несподіваного друга. Вони стали жити вкупі. Саме з Штернбергом потоваришував Тарас найдужче може й тому, що зустрівся з ним уже вільним і почував себе з ним рівним. - А як закінчимо Академію, — захоплено казав Тарас,— поїдемо на Україну. - А за кордон? — питав Штернберг. - Ой, за кордон треба, і яка охота! Але спочатку на Україну. Змалюємо все її життя, наші річки, гаї, наших людей, картини з історії. І знаєш, треба поширювати гравюри, тоді ж усі люди, в кожній хаті, зможуть знайомитися з високим мистецтвом живопису. А поки що вчилися, бігали на лекції, інколи підробляли, малюючи портрети, ілюстрації до журналів, інколи сиділи без грошей, інколи справляли свята з будь-якого випадку, наприклад, купівлі... лампи! Веселе було свято на честь лампи. Про цю дешеву, звичайнісіньку лампу довго мріяли і Тарас і Штернберг. Нарешті, одержавши гроші за роботу, купили-таки лампу, урочисто принесли додому, і так кортіло їм спробувати її, що запалили її серед білого дня. Сіли поважно і серйозно один проти одного (лампа на столі посередині) і вдавали, що без цього світла читати не можна. - Чи ви здуріли, хлопці? — засміявся їхній товариш по Академії, Петровський, зайшовши до кімнати. - Бачиш, лампу купили! — сказав з дитячою погордою Штернберг. - Ну, то треба покропити, якщо таке свято! — загомонів Петровський.—Хлопці, не відкручуйтеся. - Воно й правда, треба! —згодився Тарас. - А гроші ще лишилися?—спитав хазяйновито Штернберг. І гроші і харчі в них були по-студентському спільні. Тарас вивернув кишені. - Чорт ма! — зітхнув він. — На самий чай та сухарі вистачить. - Ну, прощаю на сей раз — питимемо чай з сухарями та з твоїми, Тарасе, піснями. Усі знали, що Тарас любить музику, співи. Так весело відсвяткували придбання лампи. На жарт, на різні витівки хлопці були мастаками. Петровський, який жив у дворі Академії, саме працював над картиною «Агар в пустині». Він умовив позувати йому тихеньку скромну дівчинку — дочку сторожа, але потрібні були крила, крила для янгола, який з'являється до Агар. - Треба купити гусака, — вирішив він. — Гусяче крило буде за модель. Тому що грошей не було, Петровський одяг шинель і поплентався в другий кінець міста до матері по карбованець. Але ж друзі — в тому числі Тарас — вирішили, що це буде несправедливо: купувати гусака, коли всі сидять без копійки. Карбованець був негайно конфіскований, і на столі з'явилася вечеря. - Розбійники! - патетично підіймав угору руки Петровський. — Де я тепер візьму янгольські крила? Я своєчасно не здам програму. - Почекай, — раптом збагнув Тарас. — Зараз будуть тобі янгольські крила. За кілька хвилин він з'явився, ховаючи під полою плаща здоровенного гусака. Гусак бився величезними крилами і витягав шию. Та шию бідолашному негайно скрутили і білі крила відрізали. - Чим тобі не янгол! — сміявся Тарас, начепивши собі крила на плечі. - Та де ти його взяв? — допитувалися хлопці. - А там, за садком Академії, пасуться багато. - Та то ж комендантові! - Ну, бог з ним, поквитаємося. Другого дня, одержавши гроші в журналі за ілюстрації, Тарас урочисто поніс карбованця за гусака комендантові і віддав з таким чемним поклоном, що той не встиг і розсердитися. Та й чого було сердитися, коли карбованець — цілком добра ціна — був у нього в руці. Академія, лекції, робота, товариські вечірки, зустрічі з старшими друзями - Брюлловим, Жуковським, Вієльгорським, Григоровичем, Гребінкою, нові знайомі — це були щасливі, світлі роки життя Тараса. Тепер він сам був на Олімпі, поряд з ними, своїми друзями. Та ні! Для нього це не був Олімп. На цю гору він піднявся з самого низу, шлях був важкий, невторований, і зійшовши на гору, він не забув його. Навпаки, з гори він побачив далеко більше, ніж усі його друзі, його вчителі, бо крім того чистого знання науки, мистецтва, літератури, що мали вони і передавали йому,— озброєний цим, він ще дужче зрозумів, ще яскравіше бачив страшні контрасти життя і не міг байдуже ставитися до цього, йому мало було відтворювати це в лініях і фарбах. Його енергія, сила протесту жадала іншого виходу. І не в живопису, а в творчому слові він відчув найбільшу свою міць. КОБЗАР


Десь там на Україні його рідні брати й сестри... Як давно він їх не бачив!.. «Микито, рідний брате!» пише ввечері, залишившись на самоті, Тарас листа в далеку Кирилівку. Як живуть вони -питає, просить писати. «... А тепер про себе скажу от що: слава богу милосердному, живий, здоровий, учуся малювати. Коли трапиться — заробляю гроші. Оце на тім тижні заробив трохи, то й тобі посилаю 25 карбованців. А коли буде більше, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учуся, нікому не кланяюся... Велике щастя бути вільним чоловіком. Робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить. Поклонись усім родичам від мене, а надто дідові, коли ще живий, здоровий. Скажи, нехай не вмирає, швидко побачимося. Поцілуй брата Йосипа, як би я його поцілував, і сестер Катерину, Ярину і Марусю, та скажи, будь ласка, як і де вона живе, чи одягнена, чи обута. Купи їй що-небудь к святкам з оцих грошей, що я тобі посилаю — поки що, а то я буду присилати їй окремо, коли трапляться у мене гроші». ... Маленьке сліпе дівча—сестричка Марійка, наче простягає до нього замурзані худенькі рученята. Він завжди жалів її, коли щастило заробити якогось п'ятака, купував цукерку чи бубличка... Метка Яринка, вірний друг дитинства, кучерява, ясна, наче сонечко, Оксаночка. Які вони зараз? Що з ними?.. Що може бути з ними, кріпацькими дівчатами? Хіба змінилося що в Кирилівці?.. Бур'яни, як хащі, коло першої його школи... Скільки разів ховався він там від п'яного дяка. Останнім часом щоночі бачить їх уві сні — братів, сестер, рідну Кирилівку. Тарас тяжко зітхає. «... Та, будь ласка, пиши мені по-нашому... Та нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами...» ...Ні, ні на одну хвилинку не забуває він, уже вільний, що вони ще нещасні кріпаки. Ні на одну хвилинку не забуває він далеку Україну. Безмежні широкі степи. Прекрасна Україна в усій своїй задумливій красі. Білі хатки понад ставами, понад річками. Але скільки горя, скільки сліз у цих хатах! Красуні-дівчата розцвітають, як польові квіти, а що чекає їх, крім недолі, наруги, безпросвітної праці, приниження. Так було з матір'ю, з милою сестрою Катрусею, її подругами. Перед очима високі могили, свідки далекої старовини, повстань гайдамаків, селян за волю. Тільки сліпі кобзарі співають про них засмученим знедоленим людям. Тараса охоплює якесь невідоме хвилювання. Замислений, відчужений від усього, сидить він у своїй кімнаті «під небесами» з напівкруглим вікном, з мольбертом і стареньким стільцем-калікою. На столі розкиданий його інструмент художника — пензлі, фарби, ескізи, етюди і багато паперу, списаного дрібним, нерозбірливим почерком. Він знає, що треба малювати, треба наполегливо працювати над новою академічною програмою, але він не може стримати себе, він кидає початий малюнок і схоплює шматок паперу, а коли нема під рукою чистого, він пише на клаптичках, де трапиться, навіть на шпалерах, те, що вилилося несподівано в його голові. Високії ті могили Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять. Йому хочеться написати про все, що він згадує, про що думає, переживає: За цим ділом застає його знову Сошенко. - От послухай, Соха, — захоплено зустрічає його Тарас, — от послухай, що я написав: Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі, Нащо літа молодії Веселі, дівочі? - Та одчепись ти з своїми нікчемними віршами, — зневажливо каже Сошенко. — Чом ти справжнього діла не робиш? Як у тебе програма посувається? Тарас чухає ніяково потилицю. - Соха, я задумав написати велику поему — про дівчину, яку обдурив москаль-панич, як її з дому вигнали, як вона з дитиною поневірялася... - А хто малюватиме за тебе? — перебиває його Сошенко.— Кинь, Тарасе, ці дурниці! Тарас мовчав. Ні, він не міг кинути. Все частіше й частіше брався він за перо. Це було його найсильніше покликання, дужче над усе. Воля, яку він нарешті мав, дарувала йому і велике натхнення і силу слова. Те, що лише прокидалося в ньому, коли він у Літньому саду, білими петербурзькими ночами пробував писати свої перші вірші, тепер прорвалося, як весняний стрімкий потік. Він ними, своїми рядками, виклик кидав. Затоплю недолю Дрібними сльозами, Затопчу неволю Босими ногами! Тоді я веселий, Тоді я багатий, Як буде серденько Поволі гуляти! Він таки написав задуману поему. Звичайна історія, така, які часто траплялися у нього на очах, виросла в глибоку трагедію дівчини з народу, трагедію матері, трагедію дитини, покинутої батьком. Він усім серцем ставав на її захист, протестував проти брехливої моралі та кріпосницьких звичаїв. Він обурювався з недостойної поведінки людей. Кого бог кара на світі, То й вони карають... Люди гнуться, як ті лози, Куди вітер віє. Сиротині сонце світить, (Світить, та не гріє), - Люди б сонце заступили, Якби мали силу, Щоб сироті не світило, Сльози не сушило. Він писав і не знав, що тисячі жінок поливатимуть сльозами його щирі, його гнівні рядки, його «Катерину». Це був один із перших його великих творів — поем. «Я присвячу свою «Катерину» Жуковському, — подумав Тарас, — на пам'ять про незабутній день мого визволення, в подяку за його участь та співчуття». Чому саме Жуковському цей, а не інший твір присвятив Тарас? Штернберг якось розповів про дитинство Жуковського, і саме йому захотілося присвятити цю поему про знедолену жінку, про матір і дитину... Він писав ще й ще, наче він тільки вчора приїхав з України і не розлучався ніколи з її знедоленим людом, жив його болем і його сподіваннями. І до них, темних, забитих закріпачених бідняків, звертав він свої слова. До рідної України писав він: Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас Де ж мені вас діти?.. В Україну ідіть, діти! В нашу Україну, Попідтинню сиротами, А я — тут загину. . . . . . . . . Привітай же, моя ненько! Моя Україно! Моїх діток нерозумних, Як свою дитину. Тарас завжди цікавився історичним минулим України. В друкованих джерелах про це було мало, і не завжди вони вірно освітлювали події та аналізували їх. Та багато чув Тарас у дитинстві від старого діда Івана, чув співи — думи сліпих кобзарів, і в уяві його малювалися романтично забарвлені картини героїчного минулого, боротьби українського народу за волю. Так народилися у нього невеличкі поеми «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Але він не тільки милувався минулим, не тільки старе його захоплювало; в кожному творі він болів і страждав за те, що робиться сьогодні — це відрізняло його твори від спокійних споглядальних віршів інших поетів. Останнім часом Тарас часто бував у Євгена Павловича Гребінки, брав у нього українські книжки Котляревського, Квітки-Основ'яненка, але сам довго не признавався йому, що він пише. Якось повернувся від Гребінки схвильований, радісний. - Що з тобою? — спитав його Вася Штернберг, милий друг-товариш. Недарма їх з Тарасом студенти Академії прозвали «Кастор і Полукс». Вони і жили разом. — Портрета хтось знову замовив? - Ні,—червоніючи відповів Тарас.— Умовляє Гребінка книжку видати. Ті вірші, що от я писав. Читав, хвалив Гребінка. Це він сказав надто скромно про себе. Він сам ще не розумів, що сталося. Мало сказати «хвалив». Гребінка і його знайомі трохи не плакали, читаючи палкі, щирі рядки. Вони не умовляли, як Сошенко, «не забувати малювання», для них ясно було, що Тарас насамперед — поет, поет, якого ще не було на Україні. Євген Павлович радів. - Давайте усе, усе, що ви написали. Я допоможу одібрати, привести до ладу, — казав він. Гостинний і привітний Євген Павлович до всіх ставився доброзичливо, а до Тараса, як до свого земляка, особливо. А тепер він відчував, що Тарас—поет, який обжене їх усіх у літературі. Майже всі свої твори Тарас присвятив своїм друзям. Так, «Перебендю» — про народного співця-кобзаря — Євгену Павловичу. «Івана Підкову» — любимому Васі Штернбергу, «Тополю» — старенькій матері свого товариша, художника Петровського, яка приголубила Тараса, такого чулого на ласку. Він одібрав для збірки елегію «На вічну пам'ять Котляревському», який нещодавно помер, і послання «До Основ'яненка». Прочитавши їх, Гребінка зрозумів, як глибоко і вимогливо ставиться молодий Тарас до української літератури, до українських письменників. Для Тараса література була не розвага, не насолода, він вимагав від неї щирої правди для народу. Але всієї сили і значення Тарасових поезій не міг ще збагнути й Гребінка. - Як ти назвеш книжку? — спитав Штернберг. Тарас замислився. Перед очима постала картина... Цвинтар, могилки. На могилці старий сліпий кобзар співає пісні, а люди слухають уважно і, затамувавши подих, слухає мале білоголове хлоп'я. Кобзар... Хай буде «Кобзар». Так, друже? А ти намалюєш його. Штернберг любив Україну, відчував, як справжній художник, її природу. Він міг намалювати одне дерево похиле, один млин старий або пару волів круторогих, але так намалювати, щоб відчувалися за цим безбережні степи і вся поезія рідної країни. Недарма, оглядаючи ескізи, які він з України привіз, Великий Карл розцілував його і сам мріяв поїхати на Україну, пожити десь на березі Дніпра. І Штернберг намалював для першої книжки свого друга Тараса малюнок. Сидить старий сліпий кобзар на призьбі, кобза коло нього, дивиться уважними очима мале хлоп'я в брилі. - Дякую тобі, друже, — мовив Тарас і міцно обняв приятеля. Довго мовчки дивився на малюнок. Нагадував він йому його дитинство і столітнього діда Івана, і його самого, жвавого, цікавого до всього, хлопця.
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка