Іваненко Оксана Тарасові шляхи передмова



Сторінка5/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
БІЛА НІЧ. ЗУСТРІЧ


Як добре, що в Петербурзі білі ночі! Хлопці, зморені денною працею, ще сплять. Зовсім тихо і на хазяйській половині. Тільки Тарас ніяк не може заснути в своєму кутку. У крихітне віконце на горище пробивається світло. Видно, як удень. Це петербурзька біла ніч. Тарас не може заснути. Та він і не хоче зараз спати. Голова його повна думок і мрій. Це його єдиний вільний час, він може думати про що хоче. Зараз так видно, він навіть може робити, що хоче! Тарас посміхається сам до себе, обережно, щоб нікого не розбуркати, встає, накидає на плечі халат, засовує в кишеню сірий рисувальний папір і олівці. Зупиняється на мить. «Одразу візьму цеберку і пензлі, щоб потім додому не заходити, а прямо на роботу», вирішує він і бере цеберку з-під охри, довгі малярські пензлі. Чоботи в руках, щоб бува не зарипіти коло хазяйських дверей, і чорним ходом спускається на вулицю. Вулиці залиті молочним світлом білої ночі. Тиша. Він іде рівними вулицями до Неви. Здіймається мереживо щогл над каламутною, як у всіх гаванях, водою; фрегати, торгові кораблі, широкі баржі стоять на рейді. Тхне смолою. Лунає гомін людських голосів, бо і вночі тут не припиняється праця. Саме вивантажують на берег величезні гранітні циліндри. Це привозять матеріал для Ісаакіївського собору, який будують на Сенатській площі. Тарас уже не раз з цікавістю ходив навколо величезного риштування, в яке ще одягнена будова, дивувався з велетенських мармурових брил, шо їх прикотили з Фінляндії, задивлявся на портики з гранітовими колонами з капітелями. Більше трьох тисяч робітників зайнято на будівництві собору, і цього літа будова росте особливо швидко. Тарас зупинився на мить коло гавані. Скільки людей, скільки невідомих шляхів пропливли, пройшли всі вони — і ті моряки, шо привезли ці надзвичайні прикраси, і ці обідрані вантажники, які на мускулястих руках виносять привезене з далеких країн. — З дороги! — штовхає хтось сердито в бік, і він замислений іде далі. Галас і гомін лишаються позаду, а з ним знову тиша чарівної білої ночі. Ось його улюблена набережна, де стоять ті будинки, на які він завжди дивиться з тугою і заздрістю. Університет... Академія наук... І шо найдужче полонить його неспокійну душу — Академія художеств. Він дивиться на сфінксів, які підводяться з води напроти і ніби охороняють завжди вхід до цього світлого храму. Але що це? Чи це почулося? З будинку Академії линуть голоси, співи... Може, йому здається? Що діється зараз там, уночі? Яке життя буяє в цьому недосяжному для нього храмі? Коли б не сонний воротар, він може б по-хлоп'ячому зліз на спину однієї з цих страшних кам'яних істот і зазирнув у вікно. Але, звичайно, він цього не зробить. - Швидше, швидше проходь, Тарасе, — каже юнак сам до себе, — це не про нас з тобою писано. І вже не зупиняючись, він іде далі. Напроти над Невою — Зимовий палац, де живе сам цар Микола І. З вікон його їдальні добре видно Петропавловську фортецю, де конають у ланцюгах борці за волю, на кронверку якої десять років тому повісили п'ятьох «святих безумців»—декабристів. Тепер уже Тарас знає це; про них тоді прочитав рядки Пушкіна один із студентів у Ширяєва. Так, і Пушкін Олександр Сергійович живе в Петербурзі... Тарас проходить мостом над Невою і простує до Літнього саду. Коли б він знав, що Пушкін Олександр Сергійович недавно навіть жив тут зовсім близько і що й він часто білими ночами в халаті і в пантофлях виходив у Літній сад і, сміючись, казав друзям: «Літній сад — мій город». Зараз нікогісінько тут нема. Сторож мирно хропе коло своєї будки. Всі статуї в тьмяному світлі білої ночі здаються зовсім іншими, ніж удень, не такими грубими. Тарас замріяно дивиться на чудову, величну і в той же час легку, немов мережану, чавунну огорожу саду, на маленький будиночок праворуч - найперший палац Петра Першого. Маленький золотий флюгер на даху будиночка стоїть нерухомо — вітру нема. Рідка для Петербурга спокійна година. Він пройшов садом, помилувався на високу мармурову вазу напроти Михайловського замку і повернувся в алею статуй. Яка тиша, який спокій зараз у цьому саду! Ніхто і ніщо не заважає, він зможе віддатися своїй улюбленій справі. Тарас виймає папір і починає перемальовувати. Але всі почуття, думки, мрії збуджені прогулянкою. Він не може зараз перевтілити їх, перелити у спокійні лінії. Ех! Якби можна було заспівати! Заспівати рідну пісню, яку співали сестри, мати, старий дід там, на далекій Україні. Йому дуже захотілося заспівати так, як колись співав він сам, блукаючи степами, ярами, над синім Дніпром. Цього, звичайно, не можна робити. Але в голові линуть ці пісні, з якимись новими, своїми словами, і замість того, щоб малювати, як збирався, на рисувальному папері він записує свої пісні. Перед очима вже не розкішні Растреллівські палаци, ажурні огорожі, владновелична Нева. Перед очима линуть широкі степи, зелені гаї і діброви, рідний Дніпро, то такий ласкавий, привітний у літні ясні дні, з тихими вербами, що схиляються над ним, то непокірний, ревучий і могутній. Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилі підійма... Як дивно, як несподівано прийшло натхнення! Та це ж вірші, такі вірші, які чув, які читав у книжках Жуковського, Пушкіна!.. Біжать рядки за рядками. Легко, без напруження, Тарас пише рідною своєю мовою, якою розмовляв на селі з батьком, братами, сестрами, якою розказував дід свої нескінченні оповідання, якою рідна ненька співала пісні над убогою колискою. Він перечитує, і самому дивно, що виходить так складно, так просто і гарно, і він усміхається щасливою, розгубленою посмішкою. Як же це добре, що в Петербурзі білі ночі! Тепер у Тараса почалося подвійне життя. Удень він працював, як завжди, з усією ширяєвською артіллю, але вночі, коли всі в домі засинали, нишком одягався і йшов на своє улюблене місце в Літньому саду і знову писав там свої вірші і перемальовував статуї античних богів. Так і зараз, зайшовши у мовчазний сад, прогулявшися мрійно алеєю вікових лип, він сів на перекинуту порожню цеберку з-під охри і почав малювати Сатурна, який у колі богинь пожирає свою власну дитину. Вже починало сходити сонце. Тарас заглибився в малювання і зовсім не помічав, що сьогодні він не один. Адже в таку ніч не йому одному не спалося. Молодий чоловік у короткому літньому пальті і круглій шляпі вже давно з цікавістю стежив за ним. Він нечутно підійшов до хлопця і поклав йому руку на плече. Найпершим рухом Тараса було схопити малюнок і швидко сунути за пазуху. - А що ти тут, парубче, робиш? — спитав молодий чоловік. - Я нічого не роблю, — відповів ніяково Тарас, не розуміючи, як поставитись до цього. — Я йду на роботу і по дорозі зайшов у сад.—Тарас підвів голову і побачив кругловиде, ще молоде обличчя, карі теплі лагідні очі і додав одверто: — Я малював. - Покажи, що ти малював! — попросив незнайомий. Тарас несміливо вийняв із-за пазухи папір. Незнайомий подивився на малюнок, потім з усмішкою глянув на Тараса. - Добре, дуже добре, — мовив він. — І часто ти сюди ходиш малювати? - Як близько до роботи, то часто, а як ні—так під неділю. - Ти вчишся малювати? - Еге, у покойового майстра Ширяєва. - А звідки ж ти сам будеш? - З Вільшаної... — мовив Тарас і усміхнувся. Мабуть, цей чоловік і не чув ніколи такої. Але чоловік раптом радісно обняв за плечі Тараса. -Так ти ж мій земляк! Я ж з тих країв! Тарас весь спалахнув від радості. - Правда? Ви правда звідти? - Ти обов'язково приходь до мене! — казав юнак. -У цю ж неділю приходь. Дай клаптик паперу, я запишу тобі свою адресу — спитаєш художника Івана Сошенка. - Художника Івана Сошенка,—як щаслива дитина, яка не може ще отямитися від втішної несподіванки, повторив Тарас.— Обов'язково прийду. Час було вже йти на роботу. Тарас схопив своє цебро й пензлі і так глянув на свого нового знайомого, такою щирою, незвичайною вдячністю сяяли розумні його сірі очі, що Сошенко відчув одразу якийсь зв'язок з цим обідраним малярським учнем, якусь відповідальність перед його щирим глибоким поглядом. З небувалим піднесенням, яке створюють лише справжні людські пориви душі і серця, йшов молодий художник додому. Займалася зоря. Прокидався Петербург. ЗМОВА ДРУЗІВ


Карл Павлович Брюллов, або «Карл Великий», як назвав славетного художника поет Василь Андрійович Жуковський, жив тепер на території своєї аmа mater — Академії художеств. І студенти і професори називали його приміщення з майстернею «портиком». Це і йому і їм подобалося. Це нагадувало Італію, Рим. Поряд з «портиком» був «звіринець»— майстерні барона Клодта, все життя закоханого в різних тварин, починаючи з коней і кінчаючи мавпами. Багато живої «натури» жило у нього постійно. «Портик» одразу зробився улюбленим місцем усієї молоді. Найбільше пощастило захопленому Аполлону Мокрицькому. Після того незабутнього свята білою ніччю в Академії він став учнем Брюллова — а це дуже багато значило. Крім натхненної, справжньої науки мистецтва, це ще значило велику дружбу між учителем і учнем, спільні інтереси, спільні, наповнені наполегливою працею дні, вечори і ночі в палких суперечках, розмовах, ліричних спогадах, інколи в шумних молодих розвагах. Щасливий, хто має це найбільше багатство — дружбу. А без дружби людина в житті, що жебрак. Про це й думав Іван Сошенко, прямуючи до свого друга Аполлона Мокрицького в «портик». «Йому пощастило, Аполлонові, — думав він, але без тіні заздрості, — тепер його шлях ясний на все життя. Правду кажучи, пощастило і тобі, Іване Максимовичу. Хоча й нелегко було тобі, синові бідного богуславського міщанина, складати копійку до копійки, щоб вибитися в люди, вирватися до Петербурга, потрапити до Академії, але чи можна це все порівняти з тими труднощами, які страшним муром стоять навколо Тараса!» Після тої несподіваної зустрічі в Літньому саду вони вже бачилися кілька разів. Сошенко згадав, як хотів Тарас, прийшовши уперше до нього в гості, поцілувати йому руку, як він сам висмикнув її і почервонів, і Тарас переляканий втік. Навіть йому, Сошенкові, не багатієві, не панові якомусь, важко було збагнути одразу, що всі свої двадцять три роки Тарас був у становищі раба, людини, на яку ніхто ніколи не зважав. Але у хлопця були такі жваві очі, такий допитливий розум, така цікавість до всього і безперечний талант до малювання. Це привертало до нього молодого художника, і він уже розповів про юнака своєму другові Аполлону. - Пана Брюллова нема дома, — солідно повідомив камердинер Брюллова, високий, огрядний Лукіян. - А Мокрицький тут? — спитав Сошенко. - Пан Мокрицький працюють у майстерні, — так само солідно відповів камердинер і запросив Сошенка до покоїв. Аполлон справді сидів за мольбертом у майстерні, старанно щось вимальовуючи. Вигляд у нього був досить сумний, щоб не сказати просто — кислий. - Привіт Аполлонові Бельведерському!—вітав його весело товариш. Це прізвисько якнайменше пасувало зараз до пониклої і розгубленої постаті товариша.— Що трапилося? - Ох, Іване, — розпачливо вимовив Аполлон, — яке це щастя бути з таким генієм, як наш Каролус Магнус, і як це іноді важко. Він бачить те, про що ми й не догадуємося, він вимагає так багато, що нам, звичайним людям, не під силу, і, безперечно, його дратує моя мазня. Він так і назвав мої етюди. Коли б ти чув, як він розпікав мене, як дорікав за лінощі, неуважність. Він казав, що коли я не попрацюю як слід, він викине мою мазню геть. І подивись - він зробив лише кілька ліній, і все ожило і заграло. І я справді бачу, що я осел, не добрав найголовнішого, — закінчив він сумно. - Ну, не журись! - заспокоїв його Сошенко. — Адже він не тільки розпікає тебе, ти ж сам казав, що коли йому що подобається, він не скупий на похвали. - О ні! — підхопив Мокрицький. — Взагалі кожне його зауваження для мене втіха. Ні, що це я розстогнався? Він - чудесна людина, розумна, як філософ, і мила, одверта, як дитина. Це справжній художник. - А де він зараз? - Карл Павлович поїхав, мабуть, до Кукольників. Він дуже здружився з поетом Нестором Кукольником і його братом, а там буває і Михайло Глінка. У них завжди збирається вся «братія», а може і у графа Вієльгорського, на Михайловській, а мене-от залишив тут і наказав вивчати анатомію на полотні. - Ми ще такі щасливі з тобою! - раптом гаряче заговорив Сошенко. — Я йшов до тебе і порівнював нашу долю я долею інших. Ми вчимося такому високому мистецтву, ми бачимо таких цікавих людей! Навіть коли й не вийде з нас великих художників, ми можемо заснувати школу, бути вчителями і десь там, у нас на Україні, в якійсь глухій провінції, нести людям те, що дали нам тут. Ми з тобою вільні, і все залежить від нас самих. А от пам'ятаєш, того разу я розповідав тобі про хлопця Тараса, теж нашого земляка. О, я певний, коли б йому добру школу, він обігнав би багатьох, а він, з вразливою душею художника, ходить з цеберкою охри, фарбує паркани та дахи і щасливий, коли хазяїн наказує зробити візерунки для плафонів та стін. - Я пам'ятаю. Я сам думав. Що можна зробити для нього? —загорівся Аполлон. Такі вже юнацькі щирі серця - вони запалюються швидко всім хорошим. — Знаєш що: треба піти до нашого Венеціанова. Старий — надзвичайна людина. Такої доброти, такого чулого серця слід пошукати. Ходімо до старого! У нього для кожного знайдеться порада. Я завжди з великою охотою ходжу до нього. У нього так затишно... - У нього такі милі дочки... — в тон йому додав Сошенко. - Ну, ти... — почервонів Аполлон, бо це було не безпідставно. Друзі швидко одяглися й пішли до художника Венеціанова. Олексій Гаврилович Венеціанов справді був людиною виключної доброти. Він ділився своїми знаннями, досвідом з кожним, хто тільки бажав. До нього завжди зверталися найбідніші учні, і він сам, зовсім не багатій, завжди допомагав чим міг, по-батьківськи тепло й доброзичливо. Часто і не чекаючи, що до нього звернуться, — він знав: на це не так легко наважитися бідній скромній людині, — він розпитував, розшукував учнів, які перебувають у злиднях, і інколи забирав їх просто до себе. У нього завжди в домі жило ше-стеро-семеро юнаків. Він був хорошим педагогом і мав навіть раніше свою художню школу в селі Софонкіно. Там деякий час учився і Аполлон Мокрицький. Перший з художників Олексій Гаврилович почав говорити про потребу національного живопису, нагадував про патріотичний обов'язок художників перед своєю батьківщиною. Він перший почав брати за тематику для своїх картин побутові сцени з селянського життя, портрети селян. «Акулька з дійницею», «Терешко з сокирою», «Баба з козубком грибів», «Захарка на жнивах» — от що побачили на його картинах. Яке це все було далеке від Діан, Венер, Аполлонів та інших античних сюжетів! Картини Венеціанова, прості й безпосередні, дихали поезією рідної природи, і, хоча ще було багато ідеалізованого, академічного в зображенні і селян, і їхнього побуту, це був великий крок вперед у розвитку російського реалістичного живопису. В затишному простому кабінеті Венеціанова радо вітали всіх, і не тільки товариші художники, а й молодь почували себе там, як у близьких, гостинних родичів. Сошенко окинув оком знайомий манекен у селянському російському вбранні, столик з пензлями, робоче, так би мовити, приладдя хазяїна, і сів з Аполлоном на канапу за круглим столиком. У сусідній кімнаті почулися дівочі голоси, швидкі кроки, тупіт. - Тільки умова, — попередив товариша більш статечний Сошенко. — Спочатку справа, поговоримо із старим, порадимося, а тоді вже будь ласка. - А що? Я нічого, — заперечив Мокрицький. — Ми не для того йшли. Невисокий, з поголеним сухорлявим обличчям старик у темнозеленому довгому сюртуці, з шовковою хусткою на шиї, вийшов до молодих людей. Це й був Венеціанов. - Ми до вас у важливій справі, — вирішив одразу ж повідомити Мокрицький, вітаючися, щоб і старик не запідозрив його в чомусь іншому. — Ми прийшли до вас порадитися. Але це все розпочав Іван Максимович, він вам і розкаже докладно. Молоді люди не помилилися. Венеціанов слухав Сошенка уважно, і в його добрих, по-старечому вже вицвілих очах було непідробне співчуття і сум. - Він кріпак? Що поробиш! — вимовив він. — Коли ми вже позбудемося цього жахливого лиха, що ганьбить усіх нас! Скільки талантів гине через цю кричущу несправедливість! Але все, що можна зробити, ми мусимо зробити. Ви кажете, у хлопця є здібності? - І немалі, — переконливо мовив Сошенко. — Я певен, що після підготовки його прийняли б до Академії. - Про це тепер не може бути й мови, — махнув безнадійно рукою Венеціанов. — Хіба ви не знаєте, що є вже давно постанова не приймати людей податкового стану, тобто кріпаків, в учні Академії? - Ми знаємо, але чому така сувора постанова? Адже немало славетних художників російських вийшли саме з кріпаків,— заперечив Мокрицький. - Згадайте архітектора Вороніхіна, який будував Казанський собор. - А Тропініна,— підхопив Сошенко, — хто з нас не захоплюється творами Тропініна! Його дуже любить наш Карл Павлович. Він подружився з ним у Москві. Тропінін написав портрет Карла Павловича на фоні Везувія. Та ви ж, напевне, самі добре знаєте Тропініна особисто. - Так, добре знаю, і коли б ви знали, що це за чудесна людина — м'яка, лагідна, незважаючи на всі прикрості, які послала їй доля. Уявіть собі: відомий художник, творами якого по праву пишається наше мистецтво, він був звільнений з кріпацького стану, коли йому вже минав п'ятий десяток років. Напевне ви знаєте історію з французьким гостем його пана Моркова? - Розкажіть, Олексію Гавриловичу, розкажіть, будь ласка, — в один голос попросили юнаки. Вони завжди любили слухати старика. Тропінін був уже прекрасним художником, але в той же час, перебуваючи кріпаком пана Моркова, він служив йому за лакея і під час обідів і сніданків стояв за його стільцем із серветкою в руках. - Яка ганьба!— прошепотів Мокрицький. - До пана Моркова приїхав якийсь француз. Пан, пишаючися своїм добробутом, своєю любов'ю до мистецтва та «культури», повів показати і свого власного художника, який саме закінчував сімейний портрет. Француз був просто в захваті від творів Тропініна, розсипався в похвалах, дякував за втіху... Тропінін, як завжди, скромний, помовчував собі, а пан бундючився і пишався ще дужче. Ну от. Залишили француза обідати. Разом з лакеями, в лакейському мундирі — встиг переодягтися, — заходить до їдальні і Тропінін. І уявіть собі пасаж! Експансивний француз схоплюється з місця, тисне руку «панові художнику» і садовить коло себе на вільний стілець. Де йому, французові, розібратися в наших страшних кріпацьких порядках! Пан мусив проковтнути це. Але все-таки після того звільнив Тропініна від обов'язків стояти з серветкою під час обіду. Терпляча людина Тропінін — він зносив усе, та все ж таки і пан його-був не з гірших панів. Під натиском усіх: Академії, «Товариства заохочення художників», він нарешті подарував йому «вольную». А от талановитий художник Мясникові «Санкт-Петербурзьке товариство заохочення художників» навіть запропонувало гроші за нього, а пан, відчувши, що той кріпак — справжній мигець, відмовився, і Мясников застрелився. А блискучий Поляков? Він мусив їздити на зап'ятках карети своєї пані тоді, як його картини висіли в багатьох вітальнях петербурзьких кращих домів. Спився бідолаха, пустився берега. І хто дорікне йому за не? - Але чому все-таки вийшла постанова не приймати кріпаків до Академії? Адже закінчивши Академію, одержавши золоту чи срібну медаль, вони ж могли не повертатися до свого пана? — спитав Сошенко. - У тому й справа, друзі мої, що пани доводили їх до останніх днів в Академії, інколи і до Італії посилали, а от перед самим закінченням забирали; і люди, вже інтелігентні, вкусивши, так би мовити, плодів вищої культури, з розвиненим смаком і тонкими потребами, поверталися в стан лакеїв, простих малярів, їх знову могли карати різками, з них знущалися, з ними поводилися «чого моя ліва нога хоче», і випадки самогубства все збільшувалися, а в актах писали: «покончил с собою от имеемой в нём задумчивости». От Академія і винесла цю сувору постанову. - Значить, справа з моїм протеже безнадійна?—спитав зажурено Сошенко. - Ніколи не слід втрачати надії, молодий мій друже,— сказав Венеціанов. — Не треба кидати юнака, треба підтримати, треба підучити, а тимчасом щось знайдемо. - І додав: - Таланти на дорозі не валяються, їх треба плекати, їм треба допомагати. - Що ж робити? Якби ви знали, як хочеться допомогти йому! — гаряче заговорив Мокрицький. - Іван просто в захопленні від нього. - Що він тепер робить, цей ваш талант? — спитав Венеціанов. - Зараз артіль Ширяєва оздоблює після ремонту Великий театр. Тарас у цій артілі чи не основна людина щодо роботи. Він робить малюнки для плафонів і різних прикрас. Він у них найкращий рисувальник, і хазяїн ним дорожить. - Ширяєв? Я знаю трохи про нього. Ділова, але крута людина. Знаєте що, друзі, ми все-таки почнемо наш наступ! Іван Максимович мусить познайомитися з хазяїном— Ширяєвим, схилити його поки що на деякі пільги щодо хлопця. Ну. хай відпускає по неділях, хай відпускає у вільні вечори на лекції, а ви познайомте його з вашим милим земляком, головою товариства заохочення художників — Григоровичем. Це хороша людина, він, може, дасть дозвіл відвідувати класи товариства, що в будинку Костюриної. Познайомте ще з одним вашим земляком — Євгеном Павловичем Гребінкою, учителем кадетського корпусу, літератором. Давайте хлопцеві книжки, поведіть на виставки, одним слопом, підтримайте. А там побачимо, що далі треба робити. Великого Карла зацікавимо. Згода? - Згода! Ще й яка згода! Яка ви чудова людина! - не могли втриматися молоді люди. - Тату! Мама просить тебе і гостей вечеряти, — пролунав тоненький голосок за дверима. - Ач кози! —засміявся старик. — Почули вже, що тут старики прийшли. Справді, ходімте і за чаєм ще обміркуємо нашу змову. ВОДА КАМІНЬ ТОЧИТЬ


Крізь стукіт і гуркіт молотків проривається якась чудесна мелодія, але раптом уривається, і скрипки починають знову і знову. Все очарування зникає. - Репетирують, — пояснює робітник, який узявся провести Сошенка. — І вони поспішають, і ми. Уже скоро відкриття театру, а ще багато роботи. Іван Максимович обережно пробирається по фойє крізь гори стружок, дощок, крізь риштовання, якими ще вимережані стіни, і потирає очі від вапняного пороху, що носиться в повітрі. Постаті малярів під круглою стелею зали здаються зовсім крихітними. «Важко тут буде розшукати Тараса», думає Сошенко. Він давно вже не бачив свого підопічного. Тарас повідомив, що тепер буде дуже зайнятий. Ширяєв узяв великий підряд на малярні та скляні роботи у Великому театрі, де щойно відбувся ремонт — переробили сцену, зробили арки, підняли стіни. На малярні і скляні роботи була оголошена «об'ява на торги». Ширяєв був у цій роботі дуже зацікавлений. Тарасові ніколи було й дихнути, так завалив його роботою хазяїн. Коли ж до дирекції театрів надійшли два проекти—академіка Медічі і живописця — майстра Ши-ряєва, прийняли проект Ширяєва. Тарасові навіть і на думку не спадало, яку роль відіграли його малюнки. Він був задоволений з того, що робота в нього цікавіша, ніж фарбування парканів, і він може хоч трохи виявити свою мистецьку вдачу. Зараз ще закінчували ліпні прикраси, розмальовування плафонів, арок, а репетиції вже йшли повним ходом. Театр мав відкритися цього року новою оперою ще мало відомого широким колам молодого композитора Михайла Глінки «Іван Сусанін». Сошенко побачив і самого композитора — невеличкого, з трохи одутлуватим блідим обличчям і чорним чубчиком над чолом. Він ставав навшпиньки, наче для того, щоб здаватися вищим, і щось доводив своїм співробітникам. «О, Жуковський Василь Андрійович і граф Вієльгорський тут», помітив Сошенко. Він їх уже бачив не раз в гостях у Карла Павловича і був з ними знайомий. Граф Михайло Вієльгорський, високий, рум'яний старик, з величною поставою і сивим хвилястим волоссям до плечей, був одним із найосвічєніших і найкультурніших людей в галузі мистецтва на той час. «Івана Сусаніна» для першої проби вже ставили в його квартирі на Михайловській площі. - Ви — мій Іван Хреститель, — усміхаючись розгубленою усмішкою, казав Глінка. Він дуже хвилювався, і йому здавалося, що все йде не так як слід: і тенор кращий захворів, і театр ще не готовий, а головне, невідомо, як прийме публіка, як прийме «двір», якому належить перше слово в усьому, навіть коли він не дуже і розбирається, цю першу російську оперу, з сюжетом, взятим з героїчних сторінок російської історії, з музикою, яку навівали рідні народні пісні. Вієльгорський угадував думки схвильованого автора. - Я радий, — мовив він,— бути Іваном Хрестителем не тільки тому, що це твоя опера, мого друга, а й тому, що нею ми мусимо довести, що може нарешті бути й наша російська національна музика, наша опера, а не лише наслідування французів та італійців. І ти не хвилюйся, все буде гаразд — репетиції йдуть прекрасно, декорації чудесні. Я радий, що приїхав і сам на власні очі в цьому переконався. Сошенко, проходячи мимо, скромно вклонився цій групі, і хоча Жуковський та Вієльгорський, пізнавши молодого художника, привітно трохи підняли круглі капелюхи, він, не зупиняючися, пішов далі. «Вони справжні люди мистецтва,— подумав Сошенко,— це їхнє життя. Як вони вболівають за цю нову оперу!» Він чув уже в «портику» розмову про те, скільки перепон треба було перемогти, щоб дістати згоду поставити її «на Великому театрі». Цар Микола І вважав себе знавцем усього і втручався всюди — в літературу, музику, живопис, архітектуру. Брюллов недавно розповідав, що цар, переглядаючи нові картини, надіслані до Ермітажу, сортував їх, незважаючи на досвідчених консультантів, а так, як йому бажалося, і часто італійці потрапляли до іспанців, а іспанці до французів. Цікаві польські картини так і не побачили світу в Петербурзі — після польського повстання цар ненавидів усе польське. Брюллова гнітила ця атмосфера, він весь час згадував Італію, де і дихав і працював вільно. «Коли їм важко, то що ж робити моєму Тарасові? Де ж це він і де його хазяїн?» На щастя, Сошенкові стрівся знайомий—механік сцени. Карташов. - Добрий день, — привітався до нього Сошенко, — чи не бачили ви випадково майстра Ширяєва? - Оце тільки його хлопець-рисувальник до мене забігав, — відповів Карташов. - Який хлопець? — зацікавився Сошенко. - Та у нього працює, Тарас Шевченко. Хороший хлоп'яга, талановитий, він усі малюнки Ширяєву робить, а цілісінький день на самому чорному хлібі. Я вже йому кухлик чаю іноді даю, а то охляне зовсім... - Талановитий, ви кажете? - Дуже. - Я ж задля нього й прийшов, — зрадів Сошенко,— я хочу поговорити про нього з Ширяєвим. - Поговоріть, тільки навряд чи вийде що. Поки театр не закінчать, йому й дихнути ніколи. - А все-таки я спробую. - Ну, що ж, щасти вам, я тільки радий за хлопця буду, він путящий. Ніхто з товаришів до того і підозри не мав, що лагідний, скромний, непомітний Іван Максимович Сошенко може виявити стільки наполегливості, упертості і навіть дипломатії. Побачивши суворе обличчя Ширяєва, яке ніяк не сприяло люб'язній розмові, Іван Сошенко раптом зробив найприємнішу усмішку. - Нарешті я вас бачу,— промовив він.— Я вже стільки начуваний про вас, а тепер я просто захоплений вашою живописною працею. Дозвольте познайомитися — художник Сошенко. Ширяєв скоса, з-під насуплених брів, поглянув на художника. Але чиє кам'яне серце не зворушать похвали і лестощі, і що можна було мати проти цього люб'язного молодого художника? На його прохання Ширяєв охоче повів показати вже розписані, золотом плафони. - Чудесно виконані малюнки! — вже цілком щиро хвалив Сошенко. Адже він знав, хто автор цих малюнків.— Я чув, у вас є прекрасний рисувальник. Ширяєв підозріло покосився на художника. - Непоганий, — промимрив він крізь зуби. - Та всіх їх треба в руках тримати. - Я б хотів, щоб ви дозволили йому інколи приходити до мене,— вів далі художник. - Він учень, кріпак, хай знає своє місце! — одрубав хазяїн. — Навіщо його балувати? - Але й вам, вашій артілі, було б корисніше, коли б він підучився, і я теж, може, став би вам у пригоді. Я з великою охотою зробив би ваш портрет і портрет вашої дружини. - Що ж, — тепліше вже промовив Ширяєв. - Коли є охота повозитися з цим хлопцем — повозіться. Тільки до кінця цього підряду і мови бути не може. - Ну, звичайно, звичайно! — задоволений хоча б частковою перемогою, закивав головою художник.— Я сам розумію, що тепер у вас роботи по горло. Але умова - після відкриття театру - я у вас в гостях. - Прошу ласкаво! - з кривою усмішкою мовив Ширяєв. йому і лестило знайомство ще з одним художником-«академістом» і не дуже подобалася його зацікавленість Тарасом. Оркестр закінчував репетирувати увертюру. Найкращі співачки — Степанова і Воробйова, виконавиці ролей Анто-ніди і Вані, — закутавши горло, стояли в кутку сцени, чекаючи своїх виходів. У другому кутку балетмейстер Тітюс, учень знаменитого Дідло, щось гаряче і сердито пояснював кордебалету — ученицям театральної школи, а в залі ще вели схвильовану розмову Глінка, Вієльгорський і Жуковський. «У кожного своє», подумав Сошенко і раптом побачив десь під стелею свого Тараса. Тарас під самісінькою банею вимальовував якийсь візерунок, увесь захопившися роботою і мугикаючи собі під ніс — цього, звичайно, не чув Сошенко — щось у такт тій музиці, яка линула знизу. - Нічого, вода камінь точить! — усміхнувся Сошенко. — А я не відступлюся. Треба його малюнки показати Великому Карлу і розповісти про нього Жуковському. Це твій обов'язок, Іване! — сказав він сам до себе, ніби підтримуючи себе в цьому рішенні. ДРУЗІ З ОЛІМПУ


- Браво! Браво! - Бравіссімо! Увесь театр збожеволів. Особливо молодь. Особливо верхні яруси і райок. Там уже публіка не стримувала себе так, як пишно вбрані пані і панянки, які сиділи в партері і ложах бельетажа. Від дії до дії це загальне захоплення новою оперою все підвищувалося. Останнім часом панувала мода на італійську музику. Петербург захворів на справжню італоманію. А тут зі сцени лунали рідні російські наспіви, полонило всіх чудесне контральто Воробйової, яка зворушливо виконувала партію сироти Вані. Всі актори — і солісти, і хористи — не тільки співали, а грали, як ніколи. У четвертому акті хористи так напали на Сусаніна-Петрова, що порвали на ньому сорочку. А остання дія - загальне торжество народу в Кремлі - вразила навіть найспокушеніших любителів музики. Це була не просто насолода. Вся музика будила найглибше і найцінніше в серці кожного - любов до батьківщини. У ложі, що її з великими труднощами зумів дістати в останні дні меткий на такі справи Аполлон Мокрицький, зібралися молоді художники із своїм улюбленим Карлом Великим на чолі. — Я ж казав, я ж казав, що треба обов'язково піти!— переможно казав Аполлон. — Ну, ви маєте рацію, Аполлоне Бельведерський,— засміявся Карл Павлович. — Я справді був переконаний, що Глінка здатний лише на романси, і я дуже радий за нього, за його успіх. Врешті я радий за всіх нас. Це справжня перша російська опера. Дурна пані Нессельродиха сказала, що це «la musique des cochers», — «кучерська музика», а подивіться, в якому захваті всі. - Гляньте, гляньте, Карле Павловичу, — мало не схопився з місця Аполлон, — он Пушкін! - Де він? От кого люблю і поважаю всім серцем! - А он в партері, в одинадцятому ряду, коло проходу, в кріслі! Бачите, як аплодує! Ні, сьогодні просто свято, і театр особливо нарядний, урочистий. Це добре, що відкрили театр після ремонту саме цією оперою. - Між іншим, Карле Павловичу,— вставив Сошенко,— хоча я в такому ж захопленні від цієї чудесної музики і всієї постави, як і всі, проте мені хочеться звернути увагу вашу на нові плафони. Майже всі малюнки зробив мій протеже Тарас під керівництвом архітектора театру Кавоса. Той самісінький Тарас, малюнки якого я вам показував. Обличчя Карла Павловича враз змінилося з безтурботно веселого на серйозне й уважне. - Я думав про нього весь час, — сказав він. — Його не можна кидати напризволяще. Це талант. Його малюнок «Едіп в Афінах», який ви приносили, мене просто здивував. Не часто трапляється, щоб молодий художник міг так зосередитися, бути таким простим і лаконічним у розв'язанні композиції, йому треба малювати й малювати. - Але я казав вам, Карле Павловичу, — відповів сумно Сошенко, — все розбивається перед жахливою дійсністю - він кріпак, хоча й з таким некріпацьким обличчям, як ви сказали, коли побачили його у мене. - Він повинен бути вільним! — спалахнув Карл Великий.— Я сам візьмуся за цю справу, говоритиму з його паном. Невже він не зрозуміє, що цей хлопець — талант, талант, яких мало. Ви, Сошенко, довідайтеся про його пана, а поки що і ви, і Мокрицький, і Петровський, і Михайлов - усі допомагайте цьому хлопцеві, учіть його. - Звичайно! Сошенко вже познайомив його з нами,— милуючися поривом любимого вчителя, радісно промовив Мокрицький. — Коли б ви знали, яка це цікава, щира натура! Брюллов усміхнувся, і Мокрицький зрозумів, що Брюллову досить було глянути на малюнки хлопця, щоб побачити далеко більше, ніж бачили всі вони. - Ви після театру додому, друзі? - спитав Карл Павлович. — Я їду вечеряти до Вієльгорського. Там я поговорю про вашого Тараса і з графом Михайлом і з Жуковським. *

У тісному чоловічому колі ближчі друзі святкували успіх Михайла Глінки. Карл Павлович вірно сказав у театрі: «Врешті я радий за всіх нас». Так сприйняли оперу всі ті, кому дорога була російська література, російська музика, все російське мистецтво. Усі раділи, сміялись, жартували. - Замість велерічивих промов, — оголосив один з приятелів Глінки Всеволожський, — ми виконаємо на честь нашого дорогого композитора канон. Музика Одоєвського, Вієльгорського і самого Глінки, а автори — кожен виконає написаний ним куплет. Прошу починати Василя Андрійовича Жуковського! Граф Вієльгорський відкинув назад свою поетичну шевелюру і сів за рояль. Жуковський вийшов на середину кімнати і, удаючи актора на концерті, проспівав: - Пой в восторге, русский хор, Вышла новая новинка. Веселися, Русь, наш Глинка Уж не Глинка, уж не Глинка, а фарфор! Він по-диригентськи махнув рукою, і всі чоловіки підхопили: «Уж не Глинка, уж не Глинка, а фарфор!» Жуковський поважно розкланявся. І поряд з ним встає поет Вяземський: — За прекрасную новинку Славить будет глас молвы Нашего Орфея — Глинку, От Неглинной, от Неглинной — до Невы! Жуковський показав рукою, щоб усі наповнили склянки вином, а тоді знову заспівав: - В честь толь славные новинки Грянь, труба и барабан. Выпьем за здоровье Глинки Мы глинтвейна, глинтвейна стакан! Усі високо підняли склянки з глінтвейном, а на середину вибіг Пушкін: — Слушая сию новинку, Зависть, злобой омрачась, Пусть скрежещет, но уж Глинку Затоптать, топтать, топтать не может в грязь! І він притопнув енергійно ногою, і всі підхопили з особливою насолодою: «Затоптать не может в грязь!» - Ні, ні, ні, таких не затопчеш! — весело сказав Брюллов. - Заздрість, злоба — усе безсильне перед справжнім мистецтвом, перед талантом. Вони ще і ще виконували цей жартівливий, але для кожного з них повний глибокого змісту «канон». Особливо меткі і гострі пушкінські рядки — і підіймали чари за рідне мистецтво, за дружбу. Нелегко було кожному з них творити за тих умов, але дружба зігрівала, допомагала зберегти віру. Брюллов згадав свою обіцянку, дану Сошенкові. Кожному таланту треба допомогти. Це було не лише його правилом, а всіх, хто зібрався тут. «Треба обов'язково порадитися з Жуковським і Вієльторським, — подумав Брюллов,— вирву хвилинку й поговорю з ними. Серед усіх нас — вони найпрактичніші в таких справах». *



— Який я щасливий, що сам Великий Карл зацікавився Тарасом, — казав Сошенко товаришеві. - Тепер, хоча ще й не бачу реальних шляхів, я далеко спокійніший за його долю. Але з того часу Сошенко відчув на собі ще більшу відповідальність. Малярський сезон закінчився, відкриття театру відбулося. Тарас був вільнішим. Сошенко скористався напівдозволом-напівзапрошенням Ширяєва і вже не раз і не два заходив до нього на Загородній проспект і забирав Тараса. Яке це було щастя! - Ходімо сьогодні в Ермітаж! — казав Сошенко. — Я покажу тобі Веласкеза. - Ходімо сьогодні до Академії, я покажу тобі «Останній день Помпеї». А якось він сказав: - Ходімо сьогодні до нашого Великого Карла, там і Аполлон буде, і ще товариші. - Хіба це можливо? Ні, я нізащо не піду,— навіть злякавшися чогось, ніяково мовив Тарас. - Ну, що ти! Він сам казав, щоб я привів тебе. Адже він хвалив твої малюнки. І ти не бійся його: нам, правда, всім попадає за нашу мазню, але він наш найкращий друг і товариш... Додому Тарас повертався, як п'яний. Це не сон. не казка, не мрія. Він справді був у кабінеті, оздобленому червоною матерією. Великий Карл по-домашньому, в червоному халаті, розмовляв, жартував із ним, дивився його малюнки, хвалив, робив зауваження. Увечері прийшов до Брюллова в гості поет Жуковський. Тарас хотів утекти, але його не пустили. Жуковський за руку, як з усіма, привітався з ним, а потім розглядав нову каотину Карла Павловича «Зняття з хреста», і його так зворушила Марія Магдаліна, що чутливий, м'якосердий поет заплакав. Сошенко і Мокрицький проводили Тараса додому. Тарас тримав у руках книги — античну історію Греції і Риму. Це радив читати Карл Павлович, і хлопці, звичайно, поспішили дістати для Тараса. А в кишеню його благенького пальта дбайливий Сошенко поклав дві свічки, щоб Тарас міг читати увечері і вночі на своєму горищі. - Де ти був? Де ти тиняєшся весь час? — різко спитав хазяїн. «На Олімпі. Я був на самому Олімпі, серед його богів», хотілося відповісти Тарасові. Хіба не богами з Олімпу були його нові знайомі? - Я був у Карла Павловича Брюллова. Він похвалив мій малюнок, — тремтячим від щастя голосом сказав Тарас. - У Брюллова? — вирячив очі хазяїн. -Ти забріхуєшся, хлопче. Що, йому більше діла нема, як з тобою возитися? Іди проспись... І коли вже кроки на сходах затихли, буркнув: - З глузду з'їхав... — і махнув рукою. А Тарас запалив свічку і, вмостившися на своєму сіннику, жадібно ковтав сторінку за сторінкою надзвичайні міфи; і коли вже засинав, плуталися в напівсні-напівсвідомості образи міфологічних богів і його нових друзів з Олімпу, і щаслива усмішка осяяла його лице. - А сьогодні я познайомлю тебе з твоїм земляком, — повідомив якось Сошенко. — Сьогодні субота. Ходімо на вечорниці. - Які вечорниці? Тут, у Петербурзі? - здивувався Тарас. - Ну, це я так жартома зву. Ходімо до Гребінки, Євгена Павловича. Це ж наш земляк, він і пише українською мовою, побалакаємо з ним. А то тут і рідну мову забудеш,— засміявся Сошенко. Ні, він, Тарас, не забував і тут української мови. З тої літньої білої ночі він не припиняв уже своїх спроб писати. Рідко тільки виривав він на це час. Яким рідним, давно забутим теплом і затишком повіяло на Тараса від простенької квартирки в приміщенні кадетського корпусу, де працював вихователем український байкар Євген Павлович Гребінка. Він мав досить значний успіх серед петербурзьких літераторів. Його друкували журнали, бо його повісті й оповідання любили читати. У Гребінки завжди залюбки збиралися. А ще до того у Гребінки була пристрасть — усіх пригощати, особливо в тих випадках, коли з Полтави від рідних прибували посилки. - Оце й є Тарас, про якого я вам казав, — представив Тараса Сошенко, і, глянувши на привітного хазяїна, почувши його полтавську м'яку вимову, Тарас мало не розплакався. Тут був і другий земляк, Григорович, і з ним одразу переговорив Сошенко про Тараса, як радив старий Венеціанов. За столом гостинний хазяїн все підкладав у тарілки і підливав у чарки. Після вечері він із скромною гордістю показав останню свою книжку — переклад пушкінської «Полтави». - Мені пропонують підготувати друге видання, — сказав він. — Може б ви, — звернувся він до Тараса,— спробували зробити ілюстрації до «Полтави»? — О, коли б тільки зумів! - А зараз почитайте, Євгене Павловичу, просимо! — попросили гості. - Як би я хотів побачити і самого Пушкіна! Адже він тут, у Петербурзі...— тихо вимовив Тарас. ВІН ПОБАЧИВ ПУШКІНА


Він побачив і самого Пушкіна. За кілька днів до цього Мокрицький з захопленням розповідав Тарасові: — Ох, який вчора був вечір у нашій майстерні. Ніколи в житті не забуду. Йому не терпілося швидше розповісти, а Тарасові, звичайно, не терпілося швидше почути. - Розкажіть! Аполлона не треба було просити двічі. - Вчора було стільки відвідувачів у нашій майстерні. - У вас завжди збирається багато людей... — мовив Тарас. - Але вчора, вчора з Жуковським приходив Олександр Сергійович Пушкін. - Пушкін? — недовірливо глянув Тарас. - І ви бачили самого Пушкіна? - Я його вже не вперше бачив, — з дитячою гордістю відповів Аполлон. — Я бачив його вже двічі у знайомих, і він удруге пізнав мене і потиснув навіть руку. Якби ти знав, що я відчував! Він сказав мені: «Тільки не одружуйтеся, а Італії вам не минути». А от учора, вчора цілий вечір вони були у нас... - Ну, розкажіть по порядку, — прохав Тарас. - Увечері по обіді Карл Павлович ліг спочивати, а я сів читати йому Вальтер Скотта. Він любить, коли йому читають уголос. Тарас з заздрістю подивився на Аполлона. Він сидить, як дома, у Карла Брюллова, читає йому... - І раптом заходить Лукіян,—продовжував Аполлон,— і каже, що приїхали Василь Андрійович Жуковський і Олександр Сергійович Пушкін. Я пішов у студію, щоб не заважати їм, але незабаром Карл Павлович покликав мене, щоб я приніс портфель з його малюнками. - І ви його побачили, — тремтячим голосом спитав Тарас,— зблизька? - Отак, як тебе, — радісно відповів Аполлон.—Який він! Якби ти знав, який він! Саме життя! І такий простий, веселий. Я щасливий, Тарасе. Це ж два генії — наш Карл Великий і Пушкін. Хіба дивно, що вони відразу зрозуміли один одного і здружилися? Я думаю, так тільки у геніїв і буває. Простим смертним ще треба приглядатися одному до одного, пуд солі, як то кажуть, з'їсти. А таланти з того починають, чим прості люди закінчують. З яким захопленням розглядав Олександр Сергійович малюнки нашого Каролуса! А як дійшов до малюнка «З'їзд на бал до австрійського посла в Смірні» — Карл Павлович нещодавно його закінчив,—як глянув Олександр Сергійович, як заллється сміхом, кричати, стрибати почав, ну, зовсім дитина! Та хіба можна дивитися без сміху на цей чарівний кумедний малюнок? Уяви собі — смірнський поліцмейстер, товстий, круглий, спить посеред вулиці на килимі і подушках. На цю кумедну постать не можна без сміху глянути. Пушкін не міг розстатися з цим малюнком, сміявся, аж сльози виступили. Хоче слово вимовити і не може: «Друже, милий,—каже нарешті Карлові Павловичу, — подаруй мені цей малюнок. Прошу тебе!» А малюнок цей уже належить графині Салтиковій, щоб її чорти побрали. «Не можу,— каже Карл Павлович, — слово честі, не можу». А Пушкін теж не може відірватися від малюнка. «Подаруй, каже, брате, я навколішки перед тобою стану». І справді навколішки став. Я думаю: «Невже Карл Павлович відмовить? Пушкін, Олександр Сергійович Пушкін навколішки стоїть». І я в думках Салтикову до всіх чортів посилаю. А Карл Павлович своє: «Не можу, брате, розумієш, віддав уже, треба слова додержувати. Я тобі інший зроблю, копію, і з тебе самого портрет напишу. От приїдеш після четверга — почнемо». - І він погодився приїхати? — перервав Тарас. — Він приїде позувати? - Приїде, обов'язково приїде! — відповів Аполлон. - Пообіцяв приїхати через три дні. Умовилися так. Знову побачу його і бачитиму його ще стільки разів! Ну, наш Карл Павлович зробить з нього такий портрет, якого ще ніхто не писав. Я певний, кращий буде і від Тропінінського портрета і Кипренського, хоч і ті хороші, але не той, не той Пушкін там! Наш Каролус кого любить, той у нього чудесно виходить! Усі кажуть — портретист він неперевершений! От тільки як міг він йому відмовити і не подарувати малюнка... - раптом зажурено похитав головою Аполлон. - Подумаєш, слово Салтиковій — то ж Пушкін! - Ну, то він же зробить копію! — заспокоююче нагадав Тарас. - А коли сам Брюллов зробить копію, це ж однаково, що оригінал. Він же не розсердився? Не образився Пушкін? - Ні, ні, він ходив по майстерні від картини до картини, і очі в нього так натхненно блищали. Отаким би його намалювати! І обидва — і він і Жуковський — на прощання обняли Карла Павловича і розцілували. У житті не забуду цього вечора! - Коли б мені хоч у щілинку його побачити, Пушкіна!— мрійно мовив Тарас. - Чому в щілинку? От він приїде на сеанс, а ти приходь до мене ніби з якоюсь справою і побачиш, — великодушно запропонував Аполлон. Вони ще довго ходили, «проводжали» один одного, не звертаючи уваги на гомін на вулицях, на площі перед Адміралтейством, де цього року особливо модним було катання з насипаних там гір. Пани катались на тройках, бідніші — просто на санках. - Ну, час по домівках, я вже змерз. Хоча в мене підкладка пальта і теплого кольору — червоного, але колір гріє мало! — засміявся Мокрицький. — А ти, мабуть, зовсім задубів? - Я звичний, — усміхнувся Тарас. Він ладний був ходити з новим товаришем до ранку. - Не забудь, позавтра я піду з тобою на лекцію з анатомії. Ти хочеш? - Ще б пак! Вони міцно потиснули руки один одному і нарешті розійшлися. Наступного вечора під враженням оповідання Мокрицького Тарас перечитував Пушкіна, читав «Полтаву» в перекладі Євгена Павловича Гребінки і пробував робити до неї малюнки. Він читав хвилюючу ліричну посвяту поеми і думав: «Кого ж любив він? Кому присвятив він ці рядки? Хоч би швидше Мокрицький повідомив, що Брюллов почав уже його портрет, і я б уже тоді як-небудь побачив його». А на третій вечір, як було умовлено, Тарас зайшов до Мокрицького, щоб разом іти на лекцію. Скільки ще треба було йому прочитати, послухати, побачити, як жадібно він тягнувся до знання! Мокрицького він зустрів у дверях його невеличкої кімнати, вже одягненого і ніби чимсь приголомшеного. - Ви вже вдягнені? Я спізнився? — перелякався Тарас. Мокрицький раптом махнув рукою, сів на стілець у передпокої і заплакав. - Що, що з вами? — рвонувся до нього Тарас. - Пушкіна... Пушкіна вбито на дуелі. Вони пішли вдвох. Не на лекцію, звичайно. Потік людей линув на Мойку, йшли пішки, їхали на візниках. - До Пушкіна, — просто казали люди, наймаючи санки. Мойка була переповнена народом. Натовп стояв на Пєвчеському мосту, натовп стояв перед будинком, де була остання квартира Пушкіна. З будинку входили і виходили люди. Звернув на себе увагу високий старик. Він вийшов, невтішно плачучи. - Вам Пушкін родич? — спитала його якась жінка в хустині. - Я росіянин, — відповів старик і заплакав ще дужче. Остання квартира Олександра Сергійовича Пушкіна була в будинку, що колись належав княгині Волконській - матері декабриста Сергія Волконського. Сюди, в цей будинок, коли Сергій Волконський сидів заарештованим у Петропавловській фортеці, приїздила його молода дружина Марія. Самовіддана російська жінка поїхала за чоловіком на каторгу, в Сибір. Тарас не знав — саме їй, своїй потаємній юнацькій любові, присвятив Пушкін свою «Полтаву». А тепер її друг дитинства, її палкий поет лежав тут мертвим... Тарас із Мокрицьким зайшли в парадний хід під брамою, піднялися широкими сходами нагору, в скромну, звичайну квартиру. Пушкін лежав на столі в чорному сюртуці, спокійний, поважний. Кучеряве русяве волосся і бакенбарди рамкою облямовували жовте лице. В головах його стояв Жуковський, і великі сльози котилися по його доброму обличчю. Кусаючи губи, стояв ліцейський товариш Пушкіна і секундант останньої фатальної дуелі — Данзас. - Ви тут, Костянтине Павловичу? — спитали його. - Ні, — відповів той з гіркою усмішкою, — я не тут, я на гауптвахті. Імператор дозволив лише поховати Олександра, і я мушу повернутися під арешт. Мокрицький побачив багато літераторів, художників, музикантів. Вони всі зібралися сюди, але й безліч чужого, нікому не знайомого народу приходило попрощатися з своїм найулюбленішим поетом. Тарас не міг піти зараз із цієї кімнати. Він став у куточку і дивився, дивився. І рядки, незабутні, безсмертні пушкінські рядки про вольність, про свободу вставали в його голові. Він хотів навіки запам'ятати це обличчя, яке довелося йому побачити лише мертвим. Він поглянув на Мокрицького, і вони зрозуміли один одного. Мокрицький вийняв з кишені аркуш паперу, поділив надвоє і дав половину Тарасові. Із свого куточка вони швидко почали змальовувати останній портрет. А двері не зачинялися. Нестримним потоком ішли люди — студентська молодь, літні, зовсім старі. Всі кланялися до землі, плакали і, виходячи, пошепки передавали один одному: - Що ж, «він» тепер радіє, що вбили. Пушкін йому впоперек горла стояв. - «Він» міг би його вберегти для Росії, та «він» сам штовхав його на смерть. Тарас ловив ці слова, прислухався до розмов. Він хотів зрозуміти і не міг, як же сталася ця страшна трагедія, як же це «він» — цар Микола — не вберіг сонце своєї землі. Коло нього зупинився зовсім молодий, чепурно вдягнений студент, і те ж саме питання було в його світлих очах. Тургенєв, ходімо,—почув Тарас, як, узявши студента за рукав, пошепки мовив інший: —Там, на вулиці, у людей вірші на смерть поета. Тарас із Мокрицьким вийшли теж. Уже було зовсім поночі, але народу не зменшувалося. Хлопці побачили — на поруччя мосту зліз якийсь студент, вийняв аркушик паперу і переривчастим голосом почав читати при світлі ліхтаря: - Погиб поэт! — невольник чести — Пал, оклеветанный молвой, С свинцом в груди и жаждой мести, Поникнув гордой головой!.. - Тихше, тихше. Жандарми! Студент вмить зник, але за хвилину його голос лунав з другого боку мосту: — Вы, жадною толпой стоящие у трона, Свободы, Гения и Славы палачи! Таитесь вы под сению закона, Пред вами суд и правда — все молчи!.. - Ходімо, ходімо швидше звідси! Тут добром не закінчиться,— тягнув Мокрицький за руку Тараса. - Ні, ні, почекайте, дивіться, він кинув цей папірець у натовп, а он у юрбі теж читають. - Хто написав ці вірші? — спитав поряд один офіцер іншого. - Кажуть, гусарський поручик, Мішель Лєрмонтов... — Ну, не минеться так, мабуть, і бабуся тут не допоможе. — Кажуть, коло нідерландського посольства, де Дантес живе, загін жандармів стоїть. Цар боїться, що Геккеренів рознесуть... - Їх він більше береже, ніж нашого Пушкіна. Мокрицький і Тарас насилу виринули з цього потоку. - Завтра підемо на похорон. - Звичайно, раніше тільки прийдемо. Але ти бачиш -скільки жандармів навколо! На похороні бути їм не довелося. Будинок ще заздалегідь оточили жандарми. Народ збирався до цієї церкви, де, як було повідомлено, відправлятимуть похорон поета. Але недарма весь час до Зимового палацу, як зведення з поля бою, неслися повідомлення, що робиться в місті, як хвилюється народ, які маси збираються коло дому і коло церкви. Цар Микола не на жарт боявся демонстрації. В останню хвилину він наказав нести труну в іншу церкву, на Конюшенній вулиці, і після останнього обряду: глухої ночі труну з тілом Пушкіна поставили на сани і помчали далеко-далеко, у Святогорський монастир. Труну проводжав жандарм, і лише одному з друзів Пушкіна — Олександрові Тургенєву — дозволили поїхати. Та ще старий дядька-камердинер Микита Козлов, який від самої колиски доглядав поета, об'їздив з ним усю Росію, бував і в молдавських степах, і в горах Криму та Кавказу, виряджав тепер свого Олександра Сергійовича у найдальшу путь, відкіля нікому ніколи не буває вже повороту. *

У Брюллова в майстерні сиділи смутні його друзі, сиділи учні - Мокрицький, Сошенко, в куточку, в затінку, примостився мовчазний Тарас. Він ще соромився бувати в такому товаристві, але цінив кожну хвилину, проведену з цими людьми. Сумні, зажурені були всі. Старші обмірковували видання повної збірки творів Пушкіна. Брюллов одразу накидав ескіз фронтиспісу: Пушкін стоїть на скелі Кавказу з лірою в руках. - Почитайте, Аполлоне, його поезії! — попрохав Карл Павлович. Він ліг на софу, підперши голову рукою, і все дивився й дивився в одну точку — на полум'я, що розгорялося в каміні. На каміні стояв позолочений бюст Пушкіна. - Прочитайте його «Молитву»! Скільки думки! Кожен рядок говорить так багато і розуму і почуттям! Мокрицький читав ще і ще, сцени з «Русалки», «Дон-Жуана». - А тепер це, — замовляв Карл Павлович і дивився, не відриваючись, на полум'я. — Давно, усталый раб, замыслил я побіг В обитель дальнюю трудов и чистих нег, — читав Мокрицький. - «Обитель дальнюю трудов и чистых нег»,— повторив Брюллов. — Ні! Я тут нічого не напишу. Я охолонув, я застиг у цьому кліматі. У нас все робиться по-чиновницькому. Пушкіну, Пушкіну, цар запропонував переробити «Бориса Годунова» на роман, на зразок романів Вальтера Скотта. НІ, я тут не виживу. А мені він запропонував намалювати взяття Казані — і як? Івана Грізного з дружиною в руській хаті на колінах перед образами, а у вікні — взяття Казані. Він скрізь накладає свою руку. Я мав сміливість заперечити. Хіба можна зайняти перший план картини холодними нерухомими постатями, а самий сюжет показати чортзна-де... Або намалювати для нього парад... Тисячу однакових чобіт... А синод шукає католицьку єресь у моїх сюжетах. Ні, я тут нічого не зроблю,—казав він у розпачі. — Пушкіна, Пушкіна убили! Він тут у мене був, сміявся за три дні до смерті. Чому я не дав йому цього проклятого малюнка? Як він хотів, щоб я змалював його дружину. «Намалюй мою Мадонну,— казав він мені. - Побачивши — навколішках сам проситимеш, вона красуня». Але я відмовився. Мені не подобалися її очі. Її змалював мій брат Олександр. - І через неї великий Пушкін загинув, — мовив Сошенко. Брюллов почув це і криво усміхнувся. - Ні, не через неї. Його ненавидів цар та його кляті жандарми. Пушкін не міг вільно дихати тут, — тихо-тихо, але з якоюсь силою прошепотів Тарас, зрозумівши цю гірку усмішку Брюллова. Ці слова почув лише Сошенко і з острахом глянув на Тараса.


1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка