Іваненко Оксана Тарасові шляхи передмова



Сторінка3/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

У ВІЛЬНО, ГОРОДІ ПРЕСЛАВНІМ...


Раптом це місто, стародавня столиця Литви—Вільно, стало дуже дорогим і любим серцю Тараса. Він і раніше бачив, як мальовничо тече мати литовських рік — Вілія, бачив чудові старовинні костьоли Станіслава, Іоанна Хрестителя, Петра і Павла, збудовані ще в чотирнадцятому сторіччі, Любський замок над Віліею. Та раптом після одної вечірньої відправи у невеличкому, але напрочуд гарному костьолі святої Анни, куди він зайшов по дорозі від навчителя-маляра помилуватися на вітражі та зображення Мадонни, йому здалося все зовсім іншим на світі. Він дивився на тонке, осяйне лице святої діви та якось ненароком глянув убік і вже не міг більше спокійно дивитися на небесну діву. Тут, на землі, майже поряд з ним, стояла тоненька невисока дівчина, склавши по-католицькому для молитви обидві долоні. Одразу впали в очі гарні, як змальовані по шнурочку, брови на тонкому мінливому личку. От воно, спокійне, підвелося трохи вгору, ніби сама Мадонна зійшла й стала серед людей, а за мить—темні очі з-під довгих, стрільчастих вій уже зиркнули навколо, личко ожило ледь стриманою усмішкою, брови трохи підвелися— і все засяяло навколо, не від святих свічок, а від цієї земної теплої усмішки. Зненацька темні променисті очі зустрілись із здивованим, захопленим поглядом сірих великих очей якогось хлопця, що стояв у куточку, мнучи в руках старий капелюх. І одежина на ньому була стара... Але стільки щирого захоплення було в цих сірих очах, в усьому обличчі, що дівчина глянула ще і ще. Ні, вона напевне не була з пишних панянок. Це було видно з її простенького платтячка, з легкої дешевої хустинки, що так скромно обгортала її милу голівку,—одяг звичайної віденської міщаночки. Та ні дівчина, ні хлопець не звернули ніякісінької уваги на одяг. Тарас бачив лише брови, очі, усмішку, — і раптом сам усміхнувся, щиро й радісно, і, злякавшися такого нахабного вчинку, швидко вибіг із костьолу. Отоді місто й стало зовсім іншим, і ріка, і вулиці, і пагорки навколо міста, і старовинні каплички, і церкви, і замки. За кілька днів, у суботу, він не витримав і знову зайшов до костьолу святої Анни, Чорнобрива дівчина стояла на тому ж місці. Він недовго чекав, поки вона обернулася і пізнала, пізнала його! Це він побачив по куточках рожевих уст, що затремтіли, силкуючись не підвестися вгору — не посміхнутися. Він спалахнув, але не втік, як уперше, а достояв до кінця. Добре, що була субота, пан поїхав кудись розважатися, і Тарас був увесь вечір вільний. Він дочекався, поки всі люди, які молилися, підійшли до розп'яття, щоб покропити собі чоло святою водою. Він бачив, як і дівчина опустила тоненькі пальчики молитовне й зосереджено, та тільки повернулася від розп'яття, враз зиркнула з-під хустини в той куток, де стояв Тарас. І зовсім випадково, в цьому був переконаний Тарас, вони вийшли разом з церкви. Дівчина заговорила з ним — Тарас ніколи не насмілився б заговорити першим. Її звали Дзюнею, Дзюнею Гусиковською. Вона була швачкою, і була трохи старшою віком за Тараса. Про все це вона швидко розказала по-польськи, бо була полькою, і дуже сміялася, як Тарас перекручує польські слова—хоча, живучи вже два роки у Вільно, їздячи з паном у інші польські міста, він уже розумів досить добре польську мову. Але називав він її не Дзюнею, а Дунею. Про що вони говорили? Хіба можна про це розповісти? Власне, ні про що. Взагалі говорила Дзюня, а Тарас слухав її милий голосок, немов якусь небесну музику. Про це знайомство він не розказував, звичайно, нікому, але вони бачилися кілька разів. Правда, не часто і ненадовго, і це були Великодні свята для Тараса. Тарас відчув—там, за стінами панського будинку, за стінами його кріпацької неволі, вирує життя вільне, привабливе. Наче подих весняного вітру, його донесла раптом молоденька весела чорнобривка Дуня, простенька швачка з передмістя. Вона була письменною, читала книжки, вона бувала серед молоді ремісничих цехів; до неї, такої гарненької, залицялися студенти, і, не знаючи, що це і відкіля йде, Дуня й собі наспівувала, сидячи з Тарасом на березі Вілії: - До гурту, лави молодих... (3 оди Адама Міцкєвича) Вона ж бо дихала тим повітрям, яким дихала молодь Польщі, серед якої вже лунали запальні слова поезії Адама Міцкєвича. Це ж у Вільно, кілька років тому, Міцкєвич учився в університеті, там був заснований таємний гурток революційної молоді «Філарети». Молодь мріяла про відродження Польщі, про визволення її з-під гніту самодержавного російського імператора. Якось увечері Тарас чекав на Дуню в темному куточку площі коло капели Остробрамської богоматері. «А може, вона не прийде? — майнула думка, і тоскно і страшно зробилось на серці.—Вона вільна весела дівчина, а я—безправний, обідраний кріпак. Що може бути спільного-між нами? Чому я кріпак? Хто зробив так, що стільки людей перед панами гнуть шиї, обливаючись кривавим потом?». Що перед ним попереду? Він мріє малювати. Ну, що ж, буде панським художником, в панській владі буде весь його хист і талант—і він ніколи не зможе вільно, не потай, як тепер, іти поряд з Дунею. Його кріпацька неволя—непереможний мур між ними. Ні, вона не прийде більше до нього. Вона так, пожартувала трохи, та й годі. Все нижче опускалася його голова, і він у розпачі кусав губи. Як йому хотілося її побачити! Адже з тих часів, як відірвали його від рідних місць, від сестер—ні від кого ніколи ні ласкавого слова, ні привіту. «Як перекотиполе,—подумав Тарас,— жене вітер». Але раптом на плечі відчув легкий приторк маленької руки. - До гурту, лави молодих!—почув він веселий шепіт. Вона прийшла, прийшла. Це її любима пісня. - Дочекався? Не сердишся? А у мене які подарунки для тебе, яке цікаве! Ні, до церкви я зараз не піду, ходім, ходім, прошу, подалі, отим завулочком, до Вілії, на наше місце, я щось покажу тобі. Вона завжди говорила швидко-швидко, і для Тараса було насолодою слухати її голосок. «Чого вона така ласкава до мене?—не раз думав Тарас,—коло неї ж вільні учені хлопці—а я що?» «Чому я така ласкава до нього?» інколи думала і Дзюня. Ах, їй було байдуже, що він кріпак, що він обідраний, що він нічого не має, крім своїх сірих очей, які дивляться на неї, як люди дивляться в костьолі на Мадонну. Оце її, мабуть, і полонило—його очі, його сумні пісні, вся його душа, повна безмежної любові до неї. Він ладен стати навколішки і молитися на неї, а хіба ж так ставляться до неї всі знайомі, веселі й жартівливі хлопці? - Прошу, Тарасе, сядьмо тут, я щось маю подарувати—закрий очі! Тарас слухняно з блаженним виглядом закрив очі і раптом відчув у руках якусь матерію. — Це я тобі сорочку пошила. Еге ж, щоб на свята надів. Ну, що ж, тепер одкрий очі. Тепер, навпаки, широко одкрий очі. Я покажу тобі щось цікаве. Тільки присягнися, що нікому не скажеш. Тарас широко одкрив очі, ніжно притуляючи до грудей дешеву полотняну сорочку. - Не мни! — хазяйновито мовила Дзюня.— Я її добре випрасувала, а тобі ж ніде буде її прасувати. Тарас, як щось дорогоцінне, поклав подарунок за пазуху, не знаходячи й слів, але Дзюні слова про це були зовсім не потрібні, вона сама чи не більше за нього була щиро щаслива з свого подарунка. - А тепер дивись і читай,—вона вийняла з кишеньки зім'ятий клаптик паперу, дрібно списаний. — Це мені один студент дав прочитати,—зашепотіла вона,—і я так захотіла тобі показати. Отакі папірці зараз розкидають, щоб люди читали, але їх треба потайки читати, бо за них у в'язницю можуть посадити. — І вона почала читати польською мовою: — «Ви, що страждаєте в залізних кайданах самодержавства, зігнуті під тяжким і ганебним ярмом рабства, повстаньте з нами, росіяни». - Що це таке?—схопив Тарас Дзюню за руку. - Це повстанці до росіян звертаються, так мені той студент сказав!—пояснила вона впевнено.—Це проти царя Миколи вашого. Ураз майнули в голові Тараса оповідання старого діда Івана про гайдамацькі повстання за волю. — Читай, читай далі! І Дзюня прочитала натхненно, як присягу, листівку від першого слова до останнього. - Як добре!—мрійно сказала вона.—Певне є на світі такі сміливці, що не бояться ні жандармів, ні в'язниць. Я спитаю у того студента, який дав мені цей папірець, де ж вони є, ці повстанці. Вона говорила просто й спокійно, не розуміючи всієї важливості цієї справи, а у Тараса все загорілося всередині. - Спитай його, Дунечко, про все спитай і ще принеси почитати. - Ну, звичайно, а зараз мені час бігти, мені ще треба сукню одній панночці дошивати. Я аж у неділю буду в костьолі, бо зараз дуже ніколи. Тарас схвильований повертався додому. Він не знав, що тепер, перед 1830 роком, не тільки в старовинному місті преславному Вільно в гуртках молоді почувалося наближення бурі, а і в усій Польщі. Почував його і пан Тараса, лейб-гвардії полковник Павло Васильович Енгельгардт. Він сидів насупившися в кабінеті і наказав нікому не заходити. Щойно він повернувся від губернатора. Повстання неминуче, і треба негайно вирішити, що робити: чи лишитися тут і ризикувати бути вбитим повстанцями, а коли й урятуватися, то викликати до себе підозру імператора, чи вже заздалегідь тікати до Петербурга. Пан Енгельгардт вирішив зробити друге і не зволікав з від'їздом. Поїхав порожнем, без майна, без челяді. Тарас тільки зрадів, що пан не взяв його. Він ходив, як п'яний, зачарований своєю несподіваною першою любов'ю. Протягом цілого тижня він міркував лише, як вирватися в неділю до костьолу і побачити Дуню, яка розповість йому новини і свого власного немудрованого життя і всього свого передмістя і, може, знову принесе йому на клаптику паперу ці надзвичайні заклики, які перевертають усю душу. Але в неділю був даний наказ усій челяді не відлучатися нікуди з дому. - Чому?—спитав Тарас у свого земляка Івана Нечипоренка. Іван меланхолійно почухав потилицю. - А хто його зна! Не нашого розуму справа розбиратися. Бояться, щоб з ляхами не знюхалися, та я не знаю, і ти, хлопче, не совай краще носа, щоб на стайні не опинитися. А Тарасові саме кортіло «сунути носа» - довідатися, що ж робиться там, на вулиці, на вільному повітрі. Брама в панському маєтку була щільно зачинена. Нікого з челяді нікуди не випускали. І потім, як пережити ще такий довгий, нудний тиждень без Дуні, без приторку її маленької, але такої енергійної, працьовитої ручки, без її усмішки, без рухливих тонких брівок. Він, цей тиждень, тягся, як рік: ще середа, четвер, п'ятниця... І раптом одержали з Петербурга наказ від пана. Всій челяді, і Тарасові в тому числі, вирушити до Петербурга. Наче серце розкололося надвоє. Побачити, швидше побачити Дуню, хоч слово від неї почути, попросити написати коли. Для чого? Безнадійно опустив голову Тарас. Він таки вислизнув, побіг до Остробрамської богоматері і в інші церкви, і православні, і католицькі, де бачився з Дунею. її ніде не було. Де вона жила, він не знав, і йому вже було однаково, чи побачив, чи ні. Для чого? До старого майстра, учителя живопису, вибратися не міг. Вже починалася зима. Шлях був неблизький, нелегкий... Ударили морози. Рушила повільно валка з панським добром. Зігнувшись, потираючи руки, інколи підстрибуючи, щоб зігрітися, сунули за возами кріпаки. У Тараса відвалилася підошва з старого шкарбана-чобота, і щоб не відморозити ногу, він перевзував нашвидку чобіт з лівої ноги на праву, з правої на ліву. Йшов замерзлий, голодний, насупивши брови. Повзла похмура валка, і йому здавалося, так життя його повзе, його молодість, злиденна, знедолена, всіма принижена. І здавалося йому, то приснився химерний сон -чорнобрива тоненька дівчина в костьолі святої Анни... І зникла вона, як сон, щоб уже ніколи не з'являтися на його важкому шляху. У ЦЕХОВОГО МАЙСТРА ЖИВОПИСНИХ ТА МАЛЯРНИХ СПРАВ


У вільний час хлопці були в себе на горищі. Та їм було цілком байдуже, чи це горище, чи яке інше приміщення. Аби десь простягтися і швидше заснути. Оце ж бо був їхній єдиний вільний час. Часто вони так заморювались, що, й не скинувши заяложені у фарбу халати й чоботи, валилися на благенькі сінники, які лежали просто на підлозі. Ніч минала, як хвилина. Власне, ніч ще не минала. Було ще зовсім темно, і довго ще було темно після того, як хазяїн присилав їх будити. Як пізно розвиднювалося тут, у Петербурзі, як рано сутеніло, яким коротким-коротким був блідий, безсонячний день! Вікна багатоповерхових будинків і вдень червоніли незвичайним блиском — так, ніби завжди це місто було в сутінках, у туманах. Замість сонця—оце червонувате світло у вікнах, а сонця самого і не знайти в сірому захмареному небі. Вставати дуже не хотілося, але вставали одразу, і хлопці зразу ж бралися до роботи — терти фарбу. Вже так велося споконвіку. Перші роки навчання у хазяїна вони були фарботерами та ще вдень виконували різні доручення не лише хазяїна, а й хазяйки. На кожного з цих фарботерів був укладений з хазяїном контракт. Був він укладений і на того сіроокого з допитливим поглядом хлопця, якого прислав недавно до майстра пан Енгельгардт, і в тому контракті записано було: «Віддається Тарас Григор'єв Шевченків з наказу пана свого Енгельгардта Павла Васильова до Санкт-Петербурзького малярного і живописного цеху майстра Ширяєва Василя Григор'єва для навчання малярній і живописній майстерності строком наперед на чотири роки, з тим, щоб йому, Ширяєву, навчати Шевченка Тараса означеній майстерності як слід. Шевченкові ж Тарасові жити у майстра в повній слухняності і покорі, ні в чому не ослухатися і до майстерства бути старанному, на всьому його, Ширяєва, харчах, лазні, пранні, а також взутті...» Контракт був довгий — і скільки хазяїн одержує від пана Енгельгардта, і скільки платить потім за Тараса, коли вивчить його на підмайстра, і все це було підписано старшиною цеху та майстрами-свідками і за певним номером внесено до книги малярських справ у Санкт-Петербурзькій Російській ремісничій управі. Але Тарас відчував на собі повсякденно і повсякчасно лише один пункт із того контракту: «жити у майстра в повній слухняності і покорі, ні в чому не ослухатися і до майстерства бути старанному». Останнє можна було б і не записувати. Чи міг він бути не старанним до майстерства, коли з самого дитинства, зносячи знущання і злидні, блукав манівцями від дяка до дяка, коли сам, прибувши до Санкт-Петербурга, благав пана віддати в науку до Ширяєва? Перші роки, по приїзді з Вільно, Тарас жив то у Петербурзі з своїм паном, то у його тещі, поблизу Луги, то працював у брата свого пана — Василя Васильовича. Про Ширяєва Тарас довідався випадково. Він возив скло з скляного заводу Василя Васильовича Енгельгардта для артілі Ширяєва, який тоді взяв підряд на малярні, живописні та скляні роботи в будинку Сенату. Повертаючись додому, Тарас із захопленням розповідав своєму землякові, спокійно-меланхолійному Іванові Нечипоренку, про все, що бачив по дорозі, розповідав про чудесне, незрівнянне ні з яким іншим місто. Було воно все порізане каналами, з набережними, одягненими в граніт, з легкими мостами над тими каналами і над широкою, владно-спокійною величною Невою. Хоч і не схожа вона була на рідний, свавільний буйний Дніпро, та не менш прекрасна, з усіма своїми кораблями, щоглами, яликами, баржами, з різномовним гомоном у порту, який приймав найрізноманітніший крам для вибагливої столиці і де ставали на рейді кораблі у далеких земель. Виконуючи доручення своїх панів, Тарасові доводилося бувати в різних кінцях Петербурга. На багато верст тяглися петербурзькі трущоби, халупи, де жили, ні, існували, постійно борючись із злиднями, тисячі простого знедоленого люду — робітників, дрібних службовців, ремісників. Може вони й не були такими кріпаками, як Тарас, та в чому була їхня воля? Тяглися квартали нудних величезних казармених будинків. І раптом виростали розкішні палаци роботи славетного зодчого Растреллі, і, здавалося, Тарас опинявся зовсім в іншому царстві, і мимоволі його захоплювала краса величних будов, пам'ятників, колон. Як перед дивом, зупинявся Тарас коло фальконетового пам'ятника цареві Петру І — Мідного вершника. Як людина могла відтворити цей нестримний біг, цю владність, цю пристрасть? Отакий він був насправді, творець цього надзвичайного міста, і що йому було до окремих людей, коли він у поривному русі підніс так високо всю країну? Багато думок хвилювало юного Тараса. Скільки людей кістьми полягло, висушуючи ці болота, скільки намордувалося на цих казкових спорудах, що зводилися во славу всевладного імператора, во славу його вельмож. Пам'ятник стояв коло будинку Сенату, та роздивлятися довго не вдалося. Треба було зносити скло. Але й у самому приміщенні багато що цікавило Тараса. Хотілося дивитися на живописні роботи. Правда, зовнішній вигляд самого майстра Ширяєва не дуже привертав до себе. Високий, худорлявий, з рідкою рудуватою бородою, він дивився на своїх підмайстрів та хлопчиків-учнів суворо, з-під насуплених брів, умить помічав усі огріхи та помилки в роботі. Вся його артіль тремтіла перед ним. Проте зауваження майстра були хоча й суворі, але влучні. Архітектори й художники розмовляли з ним із повагою, як з рівним. Приїхавши із склом двічі чи тричі, Тарас бачив, як на очах змінюється будинок, ніби оживають холодні стіни після приторку суворого чародія. У Тараса просто пальці свербіли, коли він бачив, як розмальовують плафони, як оздоблюють стіни. Управитель помітив, як палають у хлопця очі, коли він дивиться на живописні роботи, і він замовив слово перед паном Тараса. Пан Енгельгардт, зваживши всі вигоди від цього - адже давно вже він подумував про «власного художника»,— віддав Тараса в науку до Ширяєва. - Мене по голівці не гладили, і я не погладжу, — мовив скупий на слова цеховий майстер Ширяєв. — Ніяких пустощів у себе не допускаю. Віддали в науку — учись. Де ж ви, мрії про живописні роботи? Тарас із товаришами тре фарбу, носить цеберки з охрою та крейдою, довгі малярські пензлі. На нього покрикує хазяйка — Катерина Іванівна, дружина Ширяєва, набагато молодша за чоловіка, але цілком під пару йому, з характером жінка, скнариста. Лайливим, завжди гребливим голосом, коли розмовляє з хлопцями-учнями, посилає його то на базар, то в крамничку, то доручає йому різні хатні чорні роботи, до яких Тарас ще змалку, з часів козачкування у пана, відчуває огиду. Лише в найкращих випадках, інколи, доручають йому пофарбувати якісь прості паркани та дахи. І знову, як колись, каже сам собі Тарас: «Терпи, козаче, отаманом будеш». Іноді до болю хочеться з кимось поговорити, відвести душу. Навіть коли вряди-годи бачиться з Іваном, і то мало не кидається йому на шию. З ним в артілі ще троє хлопців, молодших за нього. Серед них і земляк один — Хтодот Ткаченко — худенький, блідий, хворий, затурканий хлопчина. Він мовчазний, неговіркий. У Тараса таке враження, що, напрацювавшися, він уже не має сили розмовляти. Розмальовуючи паркани та дахи або розтираючи фарби, мугикає собі під ніс Тарас старі рідні пісні. Якось все-таки обізвався Хтодот: - У нас не так співають. Не ті слова. Ти щось вигадуєш, Тарасе... Не ті слова... Дома, звичайно, не до співів, аби лягти та виспатися. Хазяїн жив на Загородньому проспекті в досить хорошому будинку, та хлопці на чисту половину майже не заходили, їхнім приміщенням була мансарда — низенька кімнатка на горищі, під самісіньким дахом, навіть з окремим чорним ходом. Якось хазяїн і хазяйка пішли до церкви. Тарас завернув у хазяйську кімнату-вітальню. Ні меблі, що стояли чинно в чохлах, ні порядок та чистота не привернули уваги Тараса. Його вразили цікаві гравюри на стінах. Це тобі не лубочні малюночки. Багато з цих гравюр були схожі на образи, але висіли не в кутку з образами, а вздовж стін, і якісь не такі святі були на вигляд. - Ні, не образи, — вирішив Тарас і ще зробив невеликий крок уперед. У шафі лежали книжки. - Мандри А-на-хар-сіса, — лише встиг прочитати Тарас, як за дверима на ґанку почулися кроки й розмова. Хлопець швиденько вислизнув з хазяйської половини і дременув до себе нагору. А ще в суботу до хазяйки прийшли гості - свояки, брати хазяйчині з товаришами. Один з братів, чув уже Тарас, вчився в Академії на художника. Цього разу Тарас просто-таки залюбки побіг до трактиру по дешеве вино-хазяїн не любив дуже витрачатися на гостей. Хлопець швидко з'явився з пляшкою в руках, але Катерина Іванівна, хазяйка, замахала на нього руками, щоб не шумів. У кімнаті було тихо. Один з молодих людей, тоненький, кучерявий, рухливий, читав вірші: - Буря мглою небо кроет, - Вихри снежные крутя. То, как зверь, она завоет, То заплачет, как дитя... Спочатку, навіть не розбираючи слів, Тарас відчув лише музику їх. Він зупинився з широко розкритими очима, боячись пропустити хоч одне слово. Потім він одразу побачив; усе перед собою: і бурю-завірюху, і самітну хатину, і стару-стару бабусю з кужільцем у руках. У хазяйки очі зробилися незвично лагідними, і навіть у суворого хазяїна розійшлися завжди насуплені брови і зморшки на чолі. - Оце Пушкін! Оце так! —закричав по закінченні хазяйчин брат. — Оце так-так! — мовив і хазяїн. - Друже! Прочитай ще! — загомоніла молодь. - Що ти ще захопив з собою? - У мене є ще «Ундіна» Жуковського, «Руслан і Людмила» Олександра Сергійовича Пушкіна. «Руслан і Людмила»— перша російська справжня поема, — сказав задоволено читець. Він зараз ніби сам поділяв лаври успіху з автором. - Чого ти там стоїш? — помітила хазяйка Тараса. - Давай сюди, що приніс, і йди собі. Вона забрала вино й понесла до кімнати. «Отак я й послухав! — подумав Тарас. — Дурних мало — були, та повиздихали». Він прожогом кинувся на горище. - Хлопці, там у хазяйки гості, студенти, вірші читають. Гайда, послухаємо. У коридорі все чути. На його подив, найгарячіше відгукнувся мовчазний бліденький Хтодот. Він мовчки скинув чоботи, щоб не рипіли, і спустився за Тарасом. Можливо, хазяїн і хазяйка бачили витріщені цікаві очі хлопців, що визирали з коридора, але вони самі були захоплені і розчулені читанням. Та, власне, хлопці й не заважали ніяк. Як би там не було, їх не прогнали з коридора. Ще довго в хазяйській вітальні читали, співали, розмовляли. Розійшлися пізно. Дивно було слухати, як говорили гості про Пушкіна, про Жуковського, що живуть вони тут, у Петербурзі. «Хіба це можливо? — не розумів Тарас. — Вони ж вірші, книги пишуть. Хіба вони звичайні люди, щоб жита в звичайних будинках, ходити по вулицях, стріватися з людьми. Дивно це все!» Тарас довго не міг заснути. Дістати б книжки, почитати! Ех, що за життя безталанне! Та з того часу вже ніколи не пропускав таких вечірок Тарас і особливо весь напружувався, коли читали Пушкіна. Так він прослухав чарівні своєю простотою «Повісті Бєлкіна», поеми, казки. А якось студенти прийшли раніш звичайного. Ні хазяїна, ні хазяйки не було. Один із студентів почав читати, і Тарас почув слова: ...Свобода Вас примет радостно у входа, И братья меч вам отдадут. - Це декабристам присвятив Пушкін, - мовив пошепки юнак. Яким декабристам? Про них ще не знав Тарас. У кого йому було розпитатися? Хлопця зупинили одразу: - Тихше! Цього не треба! Але юнак, змахнувши кучерями, задерикувато поглянув і ще прочитав-таки: - Товарищ, верь: взойдет она, Звезда пленительного счастья, Россия вспрянет ото сна, И на обломках самовластья Напишут наши имена! Тарас враз згадав пісні Міцкєвича і запальні слова на клаптику паперу, які читала мила Дзюня. Так он який Пушкін, Олександр Сергійович! Потім на деякий час суботні вечірки припинилися. Хазяїн мовчав, закусивши рудий вус, люто дивився на всіх, ніби всі були його ворогами. Брати хазяйчині ніяково поглядали на нього. Виявилося - він разом з двома товаришами подавав свої роботи і «прошеніє» до Академії на звання вільного художника. Тим дали, а йому — ні. Був він майстром кваліфікованим, але лише майстром, освіти і живописного таланту невистачало. - Без мене однаково пани художники та архітектори не обійдуться,— кинув він похмуро Катерині Іванівні.— Що, я дарма стільки років працюю? Як який будинок оздоблювати — Ширяєва кличуть. Дуже несвоєчасно підступив до нього на той час Тарас: - Дайте щось перемалювати. У вас є малюночки різні. - Що? - гримнув хазяїн. — Я для твоїх брудних лапищ їх збирав, чи що? Знай своє місце і не пнися у калачний ряд. З болем відійшов Тарас. А ще книжки читає, з художниками водиться, а сам — як пес на сіні. Все-таки на клаптиках паперу завжди в короткі вкрадені хвилинки щось малював Тарас - вигадував нові візерунки для стін, плафонів, доповнював, змінював те, що бачив. Товариші-хлопці з захопленням дивилися: - Так і хазяїн не вигадає! їй же богу! Йому завжди візерунки інші художники вигадують. Глянувши на малюнок, який Тарас не встиг заховати за пазуху, і хазяїн переконався в цьому. «Рисувальником буде, - подумав він. Примружив презирливо очі. — Ну, почекайте тепер, хто перестрибне артіль майстра Ширяєва!» Наказав Тарасові зробити візерунок для плафона квартири, яку почав оздоблювати, скупими точними словами пояснивши, що потрібно. - З отого, лобатого, діло буде! — сказав підмайстрам. Але становище Тараса не покращало. Те ж горище, благенький сінничок, бурда на обід з шматком чорного хліба, малярський халат, що не прався роками. Тільки роботи додалося. Майстер живописних та малярних справ Ширяєв умів узяти все, що тільки було можливо, із своїх підлеглих. І як його боялися всі підлеглі, як його боявся Тарас! Йому здавалося, все найгірше, найбрутальніше, найсуворіше, що було в усіх його попередніх учителів, об'єдналося в цьому хазяїнові. День за днем, рік за роком минає четвертий рік відтоді, як він працює у Ширяєва. Минає двадцять два роки його власного життя. Ні свята, ні радості. А сірі допитливі очі все з такою ж цікавістю дивляться на світ, а непокірний русявий чуб, що падає на круте широке чоло, додає ще більше впертості круглому, трохи кирпатому обличчю. - Хлопці, а ви знаєте, що завтра свято в Петергофі? — питає він увечері хлопців.— Щороку 1 липня свято, а ми ні разу й не були. Кажуть, у Петергофі фонтани, палаци, ілюмінація буде. Завтра ж неділя... - Не мели, Тарасе, — зупиняють його товариші.- Так тебе хазяїн і відпустить! І чого тільки тобі в голову не приходить?! Справді, чого тільки не приходить у голову Тараса? Він уже п'ятий рік у Петербурзі і ні разу не був у Петергофі. Хлопець мовчки лягає, але вирішує спробувати щастя. Завтра ж неділя. Він скаже хазяїнові, що ходив на панський двір до управителя пана Енгельгардта. Він скаже... Та вже як-небудь викрутиться. Він лягає з твердим наміром встати, поки ще не розвидниться, і вирушити подивитися Петергоф. У кишені є полтина — гірко зароблена, давно захована. У петербурзькій щоденній газеті «Северная пчела», в розділі «Внутренние известия», кілька днів згодом такими пишними словами описували це надзвичайне свято: «1 липня жителі Санкт-Петербурга і численні гості з інших міст і навіть з чужих земель святкували день народження імператриці всеросійської в чарівному, єдиному, незрівнянному Петергофі, який носить на собі, як і всі витвори Петра Великого, печать величі, оригінальності і незвичайності. Тисячі екіпажів вирушили з застави, дев'ять пароплавів безперервно ходили туди й сюди за пасажирами. Сотні тисяч народу, задоволені, веселі, захоплені радісним днем, коливалися по алеях Петергофського саду. Торжеству неба відповідало торжество на землі. Ми часто бачили свято петергофське, та ніколи воно не здавалося нам таким блискучим, таким велетенським, розкішним і вдалим, як нині. Жодна лампа не зрадила свого обов'язку; філігранні грати розливали чарівне світло в зелені, через яку проглядало блакитне небо. Величезна зірка з вензелем імператриці сяяла над каналом, в тихій величі, без жодної невдачі». Здавалося, всі жителі Петербурга вирішили побувати на святі в Петергофі. Вони наводнили всі вулиці і провулочки маленького міста, і по ньому важко було пробратися. Навіть навколо Петергофа вся місцевість була вкрита різноманітними екіпажами, бричками, каретами, палатками. А про самий парк і казати нічого, стільки там було народу! Але розважався кожен по-своєму. У широких алеях гуляла розкішно вбрана «чиста публіка». Які пишні туалети дам! Які модні сюртуки, галстуки, жилети, розшиті золотом, у чоловіків! Наче пави і павичі, виступали вони повільно, поважно. Здавалося, вони боялися виявити справжню веселу цікавість до свята, а більше намагалися себе показати. Хоча важко було стримати своє захоплення перед грою знаменитих петергофських фонтанів, які каскадами падали з терас, утворювали надзвичайної краси алею від палацу до моря. Прогулявшись статечно по алеях, сідали відпочити на веранді «Мон плезіру». Куди веселіше було коло палаток з претенціозними назвами «Париж», «Лондон», «Ліссабон». Там юрбилися простіші люди. Регіт лунав біля різних мудрованих грибків, альтанок. Недосвідчені дівчата та хлопці з простолюддя сідали під ними на лавочки, і раптом їх обливав дощ. Лунали вигуки продавців різних ласощів, що з лотками на шиї ходили між натовпом. Але то там, то тут з'являлися в юрбі блакитні мундири, і коло них одразу німів сміх і гомін. Тарас, звичайно, не приїхав екіпажем, не приплив пароплавом. Він одшмагав пішака весь шлях від Петербурга до Петергофа і, зморений, захеканий, розчервонілий, зайшов до парку. Він тільки окинув оком верхній сад з широким басейном, звідки підводився бог морів Нептун із своїми підвладними, і поспішив униз, за палац, де, як казали, можна було побачити неймовірні дива. Бризки фонтанів, шо переливалися на сонці всіма кольорами райдуги, засліпили враз очі. Палац, статуї, фонтани, пишний натовп... Від утоми, від цього каскаду вражень у Тараса на мить запаморочилося в голові, і він заплющив очі, а коли розкрив, прямо на нього йшов поважно, повільно, в новому довгому темному сюртуці, наглухо застебнутому, сам хазяїн Ширяєв і вів під руку свою дружину Катерину Іванівну, в такому пишному платті в оборочках і мереживі, що зайняла вона півалеї. Тарас знітився. Він опустив голову і сховався за якихось молодиків. Уже не існували для нього ні ці палаци, ні тераси, ні могутній Самсон, ні фонтани. Тут був хазяїн, майстер Ширяєв, у повній владі якого був Тарас. Він тихо вийшов із парку і побіг назад. Стільки народу гуляло й веселилося і вночі милувалося мудрованою ілюмінацією! Хіба могло бути свято для нього? Він дістався свого горища і, простягшися на сіннику, заснув важким сном.

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка