Іван Єфремов Зоряні кораблі



Сторінка1/3
Дата конвертації11.05.2016
Розмір0.78 Mb.
  1   2   3

Annotation


У професора Шатрова був талановитий учень Віктор. Під час Великої Вітчизняної війни юнак загинув. Але зошит, у якому він розробляв оригінальну теорію руху Сонячної системи в просторі, лишився. Математичні розрахунки молодого вченого свідчили про те, що в далекий крейдяний період мезозойської ери відбулося зближення нашої планетної системи з іншою системою, населеною розумними істотами. Виникла думка, нібито в цей час нашу планету відвідали космічні гості. Багато зусиль доклали Шатров та його друг професор Давидов, аби виявити незаперечні сліди міжзоряних мандрівників. Про те, як вони здійснили свій подвиг, і розповідає ця захоплююча книжка. Іван ЄфремовРозділ першийРозділ другийРозділ третій

notes1234567891011121314151617181920

Іван Єфремов

Зоряні кораблі


 

 



 

 



 

 



 

 



З російської переклала К. Гловацька Малюнки Є. Спицевича Перекладено за виданням: И. Ефремов. На краю Ойкумены. Звездные корабли. Детгиз, Москва, 1959 г.  

 

 



 

Розділ перший
НА ПОРОЗІ ВІДКРИТТЯ

 



 

 

— Коли ви приїхали, Олексо Петровичу? Тут багато людей про вас питало. — Сьогодні. Але для всіх мене ще немає. І зачиніть, будь ласка, вікно в першій кімнаті. Той, що увійшов, скинув старий військовий плащ, витер хустинкою обличчя, пригладив своє легке світле волосся, дуже поріділе на тім’ї, сів у крісло, закурив, знову підвівся і почав ходити по кімнаті, захаращеній шафами й столами. — Невже можливо? — подумав він уголос. Підійшов до однієї шафи, з силою розчинив високі дубові дверцята. Білі перекладини лотків визирнули з темної глибини шафи. На одному лотку стояла жовта кубічна коробка з блискучого, твердого, наче кістка, картону. Поперек грані куба, повернутої до дверцят, виднілася смужка сірого паперу з чорними китайськими ієрогліфами. Тут і там на поверхні коробки були розкидані кружальця поштових штемпелів. Довгі бліді пальці людини торкнулися картону. — Тао Лі, невідомий друже! Настав час діяти. Тихо причинивши дверцята шафи, професор Шатров узяв потертий портфель і витягнув із нього попсований вогкістю зошит у сірій гранітолевій палітурці. Обережно рознімаючи злиплі аркуші, професор роздивлявся крізь збільшувальне скло ряди цифр і час від часу щось обчислював у великому блокноті. Купа недокурків і горілих сірників росла в попільничці; повітря в кабінеті аж посиніло від тютюнового диму. Надзвичайно ясні очі Шатрова виблискували під густими бровами. Високе чоло мислителя, квадратові щелепи і гостро окреслені ніздрі посилювали загальне відчуття його неабиякої розумової сили і надавали професорові рис фанатика. Нарешті вчений відсунув зошита. — Так, сімдесят мільйонів літ! Сімдесят мільйонів! Ок! — Шатров зробив рукою різкий рух, ніби простромлював щось перед собою, озирнувся, хитро примружився і знову голосно сказав: — Сімдесят мільйонів!.. Тільки не лякатися! Не кваплячись, методично професор прибрав свій письмовий стіл, одягнувся й пішов додому.  



Шатров окинув поглядом розставлені по кутках кімнати «бронзятка», — так він називав колекцію художньої бронзи, — сів до критого чорним дерматином столу, на якому застиг бронзовий краб із величезною чорнильницею на спині, і розгорнув альбом. — Утомився я, певно… І старію… Голова сивіє, лисіє і… дуріє, — пробубонів Шатров. Він уже давно відчував млявість. Павутиння одноманітних щоденних занять, снова-не роками, чіпко обплутувало мозок. Думка вже не злітала, далеко простерши свої могутні крила. Наче кінь під великим вантажем, вона простувала впевнено, повільно і понуро. Шатров розумів, що його стан викликаний великою перевтомою. Друзі й колеги давно вже радили йому розважитись. Та професор не вмів ні відпочивати, ні цікавитися чимось стороннім. «Облиште! У театрі не був двадцять років, на дачі зроду не жив», — похмуро відказував він своїм друзям. І водночас учений розумів, що розплачується за тривале самообмеження, за навмисне звуження кола інтересів, розплачується втратою сили й сміливості думки. Самообмеження, даючи можливість більшій концентрації думки, водночас ніби щільно замикало його в темну кімнату, ізолюючи від розмаїтого широкого світу. Чудовий художник-самоук, він завжди заспокоювався, коли малював. Але тепер навіть мудро задумана композиція не допомогла йому подолати нервове збудження. Шатров рвучко згорнув альбом, вийшов з-за столу і дістав купку пошарпаних нот. Незабаром старенька фісгармонія сповнила кімнату співучими звуками брамсівського інтермеццо. Грав Шатров погано і зрідка, та завжди сміливо брався за важкі речі, бо грав тільки тоді, коли залишався на самоті. Короткозоро мружачись на нотні рядки, професор пригадав усі подробиці своєї недавньої подорожі, такої незвичайної для нього, кабінетного схимника. Колишній учень Шатрова, що перейшов на астрономічне відділення, розробив оригінальну теорію руху Сонячної системи у просторі. Між професором і Віктором (так звали того учня) встановилися міцні дружні стосунки. На самому початку війни Віктор пішов добровольцем на фронт. Спершу він попав до танкового училища, де йому довелося тривалий час навчатися. Тоді ж він працював і над своєю теорією. На початку 1943 року Шатров одержав од Віктора листа. Учень писав, що йому вдалося закінчити свою роботу. Зошит з детальним викладом теорії Віктор обіцяв надіслати Шатрову негайно, тільки-но перепише все начисто. Це був останній лист, що його отримав Шатров. Незабаром його учень загинув у грандіозній танковій битві. Шатров так і не одержав обіцяного зошита. Він узявся енергійно розшукувати його, — це не дало жодних результатів, — і нарешті вирішив: танкову частину Віктора кинули в бій так навально, що Віктор просто не встиг надіслати йому своїх розрахунків. Уже після війни Шатрову пощастило зустрітися з майором, начальником покійного Віктора. Майор брав участь у тому самому бою, в якому загинув Віктор. Тепер він лікувався в Ленінграді, де саме працював Шатров. Новий знайомий запевнив професора, що Вікторів танк хоч і був сильно розбитий прямим влучанням, але не горів, і тому є надія розшукати папери небіжчика, якщо тільки вони були в танкові. На думку майора, танк мав і досі стояти на місці бою, тому що воно було дуже заміноване. Професор і майор їздили разом до місця Вікторової загибелі. І тепер перед Шатровим із-за рядків пошарпаних нот поставали картини щойно пережитого.  

— Стійте, професоре! Ані кроку далі! — закричав майор, що трохи відстав. Шатров слухняно зупинився. Попереду, на заллятому сонцем полі, нерухомо стояла висока соковита трава. Краплини роси яскріли на листі, на пухнастих капелюшках білих квітів, що солодко пахтіли, на конічному ліловому суцвітті зніту. Комахи, зігріті вранішнім сонцем, заклопотано дзижчали над високою травою. А далі ліс, посічений снарядами три роки тому, розкидав свою тінисту зелень, часто-густо прорвану нерівними прогалинами, що нагадували про те, як повільно загоюються рани війни. Поле буяло рослинним життям. Але там, у гущавині нескошеної трави, крилася смерть, ще не знищена, не переможена часом і природою. Трава, швидко зростаючи, сховала поранену землю, зриту снарядами, мінами й бомбами, зорану гусеницями танків, усіяну осколками й политу кров’ю…  



 

Шатров побачив розбиті танки. Напівсховані в бур’янах, вони похмуро горбились серед розквітлого поля, із патьоками червоної іржі на понівеченій броні, з піднятими чи схиленими гарматами. Праворуч, у маленькій западинці, чорніли три машини, обгорілі й нерухомі. Німецькі гармати дивилися просто на Шатрова, неначе мертва лють ще й тепер примушувала їх нестямно пориватися до білих і свіжих берізок узлісся.  



Далі, на невеликому пагорбі, якийсь танк наповз на перекинуту на бік машину і здибився. За знітовими заростями було видно лише частину башти з брудно-білим хрестом. Ліворуч широка плямиста сіро-руда маса «фердінанда» схиляла долу довге жерло гармати, кінець якого втопав у густій траві. Квітучого поля не перетинала жодна стежка; жодного сліду людини чи тварини не виднілося в буйних заростях бур’яну, жодного звуку не долинало звідти. Тільки сполохана сойка пронизливо тріскотіла десь угорі та здаля чувся гуркіт трактора. Майор вибрався на повалений стовбур дерева й довго стояв нерухомо. Мовчав і майорів шофер. Шатрову мимохіть пригадався сповнений урочистого суму латинський вислів, що його в давнину звичайно писали над входом до анатомічного театру: «Hic locus est, ubi mors gaudet securrere vitam», що в перекладі означало: «Це місце, де тріумфує смерть, допомагаючи життю». До майора підійшов невисокий на зріст сержант, начальник саперної групи. Його веселий настрій здався Шатрову недоречним. — Можна починати, товаришу гвардії майор? — дзвінко спитав сержант. — Звідки поведемо? — Звідси. — Майор тицьнув кийком у куш глоду. — Напрямок — на оту берізку… Сержант і четверо бійців, що прибули з ним, почали шукати міни. — Де ж той танк… Вікторів? — тихо спитав Шатров. — Я бачу тільки німецькі. — Гляньте сюди, — майор показав ліворуч, — уздовж отієї групи осик. Бачите — он маленька берізка на пагорбі? А праворуч од неї — танк. Шатров пильно придивився. Берізка, що чудом уціліла на полі бою, ледь тріпотіла своїм свіжим ніжним листям. А в бур’яні, за два метри від неї, звелася купа покрученого металу, яка здалеку видавалась червоною плямою з чорними провалинами. — Бачите? — спитав майор і на ствердний професорів рух додав: — А ще лівіше, туди, вперед, — там мій танк. Он той, обгорілий. Того дня я… До них підійшов сержант, що вже кінчив роботу: ‘ — Готово! Стежку проклали. Професор і майор попрямували до танка. Той видався Шатрову схожим на велетенський скалічений череп, у якому зяяли чорні дірки чималих проломів. Броня, погнута, покручена й пообтоплювана, багряніла кривавими плямами іржі. З допомогою свого шофера майор вибрався на розбиту машину, засунув голову у відчинений люк і довго розглядав щось усередині. Шатров видряпався слідом за ним і став на розколотій лобовій броні навпроти майора. Той підвів голову, примружився від світла і похмуро сказав: — Вам я б не радив туди лізти. Зачекайте, ми із сержантом усе оглянемо. Якщо ж не знайдемо, тоді, щоб переконатися, будь ласка. Спритний сержант швиденько гулькнув у машину і допоміг улізти майорові. Шатров заклопотано схилився над люком. Всередині танка повітря було задушливе, тхнуло прілим і ледь вчувався запах мастила. Для певності майор засвітив ліхтарика, хоча крізь пробоїни в машину проходило світло. Він стояв зігнувшись і намагався в хаосі покрученого металу визначити, що було знищене вщент. Майор спробував поставити себе на місце командира танка, змушеного сховати в ньому цінну річ, і заходився послідовно оглядати всі кишені, гнізда й закутки. Сержант пробрався в моторне відділення, довго вовтузився і кректав там. Раптом майор помітив на уцілілому сидінні планшетку, встромлену за подушку, біля перекладини спинки. Він хутко витяг її. Шкіра побіліла й здулася, але була непошкоджена; крізь каламутну целулоїдну сітку видно було карту, зіпсовану цвіллю. Майор насупився, передчуваючи розчарування, насилу відстебнув поржавілі кнопки. Шатров нетерпляче тупцювався нагорі. Під картою, згорненою кілька разів, був сірий зошит у твердій гранітолевій палітурці. — Знайшов! — І майор подав у люк планшетку. Шатров похапцем витягнув зошита, обе режно розгорнув злиплі аркуші, побачив ряди цифр, написані Вікторовою рукою, і радісно скрикнув. Майор виліз із машини. Легкий вітерець приніс медові пахощі квітів. Тонка береза шелестіла й схилялася над танком, наче невтішно сумувала. Вгорі повільно плинули густі білі хмари, і здаля раз у раз лунав сонний зойк зозулі…  

…Шатров не помітив, як тихо прочинилися двері й увійшла дружина. Вона стурбовано глянула добрими голубими очима на чоловіка, що в задумі застиг над клавішами. — Будемо обідати, Альошо? Шатров закрив фісгармонію. — Ти знову щось надумав, правда ж? — тихо спитала жінка, виймаючи тарілки з буфета. — Я їду післязавтра в обсерваторію, до Бєльського, на два-три дні. — Не впізнаю тебе, Альошо. Ти такий домосід, день при дні я бачу тільки твою спину, схилену над столом, і раптом… Що з тобою сталося? Я в цьому бачу вплив… — Звісно, Давидова? — засміявся Шатров. — Та ні ж бо, Оленько, він нічого не знає. Адже ми з ним не бачилися з сорок першого року. — Але ж листувалися щотижня! — Перебільшуєш, Оленько. Давидов тепер в Америці, на конгресі геологів… О, до речі нагадала — він цими днями повертається. Сьогодні ж напишу йому.  

 

 

 



 

Обсерваторію, куди приїхав Шатров, варварськи зруйновану німцями, було тільки-но відбудовано. Шатрова прийняли щиро й люб’язно. Притулок професорові дав сам директор, академік Бєльський, в одній кімнаті свого невеличкого будинку. Два дні Шатров придивлявся до обсерваторії, знайомився з приладами, зоряними каталогами й картами. На третю добу один з найпотужніших телескопів звільнився, до того ж і ніч видалася погожою для спостереження. Бєльський взявся бути провідником Шатрова по тих частинах неба, про які згадувалось у Вік-торовому рукописі. Приміщення великого телескопа швидше нагадувало цех чималого заводу, ніж наукову лабораторію. Байдужий до техніки Шатров не розумівся на складних металевих конструкціях, і йому спало на думку, що його друг, професор Давидов, який кохався в машинах, куди краще оцінив би все бачене. У цій круглій башті було кілька пультів з електричними приладами. Помічник Бєльського впевнено і спритно орудував різними рубильниками та кнопками. Глухо заревли великі електродвигуни, башта повернулася, масивний телескоп, схожий на гармату з ажурними стінками, нахилився нижче до обрію. Далі двигуни вже не ревли, а тоненько вили. Рух телескопа став майже непомітний. Бєльський запросив Шатрова піднятися легенькою дюралевою драбиною нагору. На площадці стояло зручне крісло, пригвинчене до помосту і таке широке, що в ньому могли вміститися обоє вчених. Поруч — столик з якимись приладами. Бєльський висунув назад, до себе, металеву штангу з двома бінокулярами на кінцях, схожими на ті, що ними завжди користувався у 1 своїй лабораторії Шатров. — Прилад для одночасного подвійного спостереження, — пояснив Бєльський. — Ми обидва дивитимемось на одне й те саме зображення в телескопі. — Я знаю. Такі прилади застосовують і в нас, біологів, — відповів Шатров. — Ми тепер рідко вдаємося до візуального спостереження, — вів далі Бєльський, — око швидко стомлюється і не утримує того, що побачило. Вся сучасна астрономічна робота провадиться на фотознімках, а надто зоряна астрономія, якою ви цікавитесь… Ну, ви хотіли подивитися для початку на яку-небудь зірку. Ось вам гарна подвійна зірка — голуба й жовта — в сузір’ї Лебедя. Регулюйте для своїх очей так, як звичайно… А втім, стривайте. Я краще зовсім вимкну світло — нехай ваші очі звикнуть… Шатров припав до об’єктивів бінокуляра, вміло й швидко відрегулював їх. У центрі чорного кола яскраво сяяли дві зірки, дуже близькі одна до одної. Шатров одразу зрозумів, що телескоп неспроможний збільшити зірки, як збільшував планети чи Місяць, — надто великі відстані пролягли од них до Землі. У телескопі зірки стають яскравішими, виразнішими, бо він збирає й концентрує їхні промені. Тому в телескоп видно мільйони слабких зірок, цілком неприступних неозброєному окові. Перед Шатровим, у глибокій чорній пітьмі, горіли два маленьких яскравих вогники гарного жовтого й голубого кольору, незрівнянно яскравіші за найкоштовніше каміння. Ці крихітні світні цятки створювали зовсім своєрідне відчуття найчистішого світла й водночас безмежної віддаленості; вони сяяли з глибоченної безодні пітьми, пронизаної їхніми променями. Шатров довго не міг одвести очей від тих вогників далеких світів, та Бєльський, який ліниво розсівся в кріслі, заквапив його: — Продовжимо наш огляд. Не скоро ще випаде така чудова ніч, та й телескоп не буде вільний. Ви хотіли подивитися центр нашої Галактики,[1]ту «вісь», навколо якої обертається її «зоряне колесо»?  

 

Знову завили мотори. Шатров відчув, як рухається площадка. У бінокулярі затанцював рій тьмяних вогників. Бєльський уповільнив рух телескопа. Величезна машина рухалася непомітно й беззвучно, а перед очима Шатрова повільно пропливали ділянки Чумацького Шляху в зоні сузір’їв Стрільця та Змієносця.  



Короткі пояснення Бєльського допомагали Шатрову швидко орієнтуватись і розуміти те, що бачив. Зоряний туман Чумацького Шляху, що тьмяно світився в телескопі, розсипався незліченним роєм вогників. Цей рій згущався у велику хмару, видовжену й перетяту двома темними смугами. Де-не-де яскраво горіли, наче випинаючись із глибин світового простору, окремі зірки, ближчі до Землі. Бєльський зупинив телескоп і підвищив збільшення окуляра. Тепер у полі зору була майже вся зоряна хмара — щільна світна маса, в якій не можна було виявити окремих зірок. Навколо неї то густіше, то рідше юрмилися мільйони зірок. Побачивши цю безліч світів, що не поступалися розмірами та яскравістю нашому Сонцеві, Шатров відчув якесь невиразне пригнічення.  

 

— У цьому напрямку центр Галактики, — пояснив Бєльський, — на відстані тридцяти тисяч світлових років.[2]Саме центра ми не бачимо. Тільки нещодавно в інфрачервоних променях пощастило сфотографувати розпливчастий, невиразний контур цього ядра. Ось тут, праворуч, — чорна пляма страхітливих розмірів: ця маса темної матерії затуляє центр Галактики. Та навколо неї обертаються всі її зірки, навколо неї мчить і Сонце із швидкістю двохсот п’ятдесяти кілометрів на секунду. Коли б не було темної завіси, Чумацький Шлях був би тут незрівнянно яскравіший, і наше нічне небо здавалося б не чорним, а попелястим… Поїхали далі…  



У телескопі в зоряних роях виникли чорні галявини, що простягались на мільйони кілометрів. — Це хмари темного пилу й уламкової матерії, — пояснив Бєльський. — Окремі зірки просвічують крізь них своїм інфрачервоним промінням, як це виявили, сфотографувавши на спеціальні пластинки… А є ще безліч зірок, що зовсім не світяться. Ми дізнаємося про існування лише найближчих таких зірок завдяки радіохвилям, що вони випромінюють, — тож і звемо їх «радіозірками»… Шатрова вразила одна велика туманність. Схожа на пасмо яскравого світного диму, посічена глибочезними чорними безоднями, вона висла в просторі, наче розкуйовджена вихором хмара. Вгорі та праворуч од неї про-стяглись тьмяні сірі клапті, що зникали там, у бездонних міжзоряних проваллях. Моторошно було уявити величезні розміри цієї хмари пилової матерії, яка відбивала світло далеких зірок. У будь-якій чорній її безодні безслідно потонула б уся наша Сонячна система. — Зазирнімо тепер за межі нашої Галактики, — сказав Бєльський. У полі зору перед Шатровим постала глибока пітьма. Тільки зрідка виникали в незмірній глибині ледве помітні світні цятки, такі тьмяні, що їхнє світло одразу вмирало в очах, майже не викликаючи зорового відчуття. — Це те, що відділяє нашу Галактику від інших зоряних островів. А тепер ви бачите подібні до нашої Галактики зоряні світи, надзвичайно віддалені від нас. Тут, у напрямку до сузір’я Пегаса, відкриваються перед нами найглибші з відомих ділянок простору. Зараз ми оглянемо найближчу до нас галактику, схожу і розмірами й формою на нашу велетенську зоряну систему. її складають міріади окремих зірок різної величини та яскравості, вона має такі ж хмари темної матерії, таку ж смугу цієї матерії, що стелеться в екваторіальній площині, і так само оточена кулястими зоряними скупченнями. Це так звана туманність М-31 у сузір’ї Андромеди. Вона навскіс нахилена до нас, тож ми бачимо її почасти з ребра, почасти з площини… Шатров побачив видовжену овальну хмару, що ледь світилася. Коли він придивився, то почав розпізнавати світні спіральні смуги, поділені чорними проміжками.  

 

У центрі туманності видно було найщільнішу світну масу зірок, що злилися в одне ціле на колосальній відстані. Од неї відходили ледве помітні спіральні вирости. Навколо цієї щільної маси, відокремлені темними кільцями, йшли смуги більш розріджені і тьмяні, а з самого краю, надто біля нижньої межі поля зору, кільцеві смуги розривалися на кілька закруглених плямок.  



— Дивіться! Дивіться! Вам, як палеонтологові, це має бути особливо цікаво. Адже світло, що саме зараз попадає нам в очі, покинуло свою галактику півтора мільйона років тому. Ще й людини на Землі не було! — І це найближча до нас галактика? — здивувався Шатров. — А звісно! Ми знаємо вже галактики, розташовані на відстані сотень мільярдів світлових років. Мільярди років мчить світло із швидкістю десять трильйонів кілометрів на рік. Ви бачили такі галактики в сузір’ї Пегаса… — Неймовірно! І не кажіть — все одно не можна уявити собі такі відстані. Безконечні, незмірні глибини… Бєльський ще довго показував Шатрову нічні світила. Нарешті Шатров щиро подякував своєму зоряному Вергілієві,[3]повернувся до себе і ліг спати, однак довго не міг заснути. Перед заплющеними очима роїлися тисячі світил, пливли, незбагненних розмірів зоряні хмари, чорні завіси холодної матерії, велетенські віхті світного газу. І все це простяглося на більйони й трильйони кілометрів, розсіялось у страхітливій, холодній порожнечі, а між окремими світами пролягли неймовірні простори, що в їх безпросвітному мороці мчать лише струмені потужних випромінювань. Зірки — це величезні скупчення матерії, яку здавлює сила тяжіння і яка під дією надмірного тиску набуває високої температури. Висока температура збуджує атомні реакції, що посилюють виділення енергії. Щоб зірки могли існувати, не вибухали, утримувалися в рівновазі, величезна кількість енергії повинна вилучатися в простір у вигляді тепла, світла, космічного проміння.[4]І навколо цих зірок, наче навколо силових станцій, що працюють на ядерній енергії, обертаються зігріті ними планети. У бездонних глибинах простору мчать ці планетні системи; вкупі з міріадами поодиноких зірок і темною застиглою матерією вони складають величезну, схожу на колесо систему — галактику. Іноді зірки наближаються одна до одної і знову розходяться на мільярди років, наче кораблі однієї галактики. А в незрівнянно більшому просторі самі галактики теж схожі на ще більші кораблі, що світять один одному своїми вогнями в незмірному океані пітьми й холоду. Невідоме досі відчуття охопило Шатрова, коли він яскраво уявив Всесвіт з його жахливим холодом порожнечі, з розсіяними в ній масами матерії, розжареної до неймовірних температур; уявив собі непереборні ніякими силами відстані, незбагненну тривалість процесів, що відбуваються там, і те мізерне місце, яке посідають у них порошинки, подібні до нашої Землі. І водночас горде захоплення життям і.його вищим досягненням-людським розумом— проганяло страшний образ зоряного Всесвіту. Життя, швидкоплинне, таке тендітне, що може існувати тільки на планетах, подібних до Землі, горить крихітними вогниками десь у чорних і мертвих глибинах простору. Уся стійкість і сила життя — в його надзвичайно складній організації, яку ми ледве почали розуміти, організації, створеної мільйонами років історичного розвитку, боротьби внутрішніх протиріч, нескінченної зміни застарілих форм новими, досконалішими. В цьому сила життя, його перевага над неживою матерією. Грізна ворожість космічних сил не може перешкодити життю, яке, в свою чергу, народжує думку, що аналізує закони природи і з їхньою ж допомогою перемагає її сили. У нас на Землі і там, у глибинах простору, квітує життя — могутнє джерело думки й волі, яке згодом перетвориться на потік, що широко розіллється у Всесвіті. Потік, котрий з’єднає окремі струмочки в могутній океан думки. І Шатров зрозумів, що пережите ним уночі знову збудило заснулу силу його творчого мислення. Цьому запорукою відкриття, сховане в коробці Тао Лі… Він діятиме далі, не боячись нового, хоч би яке неймовірне воно було.  

Старший помічник капітана пароплава «Вітім» недбало сперся на поруччя, що виблискувало на сонці. Великий корабель наче заснув на зеленій воді, яка розмірено коливалася, поцяткована мерехтливими відблисками світла. Поруч густо димів довгий, з високим носом англійський пароплав, ліниво похитуючи двома білими хрестами масивних щогл. Південний край бухти, майже прямий і чорний від глибокої тіні, зводився стіною червоно-фіолетових гір, посмугованих ліловими тінями. Офіцер почув унизу важкі кроки і побачив на трапі містка масивну голову та широкі плечі професора Давидова. — Чого так рано, Ілле Андрійовичу? — привітав він ученого. Давидов примружився, мовчки оглянув сонячну далину, а потім подивився на усміхненого старшого помічника: — Хочу попрощатися з Гаваями. Гарне місце, приємне місце… Чи скоро рушаємо? — Хазяїна немає — оформляє справи на березі. А так усе готове. Повернеться капітан — одразу ж рушимо. Просто додому! Професор кивнув і дістав із кишені цигарки. Він утішався відпочинком, днями вимушеного неробства, які рідко бувають у житті справжнього вченого. Давидов повертався із Сан-Франціско, куди їздив як делегат на з’їзд геологів і палеонтологів — дослідників минулого Землі. Ученому хотілось вертатися додому на своєму, радянському пароплаві, і «Вітім» трапився дуже вчасно. Ще приємніші були відвідини Гаванських островів. Під час зупинки Давидову пощастило познайомитися з природою цієї країни, оточеної неосяжними водними просторами Тихого океану. І тепер, оглядаючись довкола, він відчув ще більше задоволення з того, що незабаром повернеться на батьківщину. Багато цікавих думок набралося за дні неквапного, спокійного роздуму. Нові міркування юрмилися в голові вченого, владно вимагаючи виходу — перевірки, зіставлень, дальшого розвитку. Та цього не зробиш тут, у каюті пароплава: немає напохваті потрібних нотаток, книжок, колекцій… Давидов погладив пальцями скроню, що означало в професора скруту або досаду… Трохи праворуч од рогу бетонного пірса якось несподівано починалася широка пальмова алея; густі перисті крони дерев вилискували світлою бронзою, прикриваючи гарні білі будинки із барвистими квітниками. Далі, на береговому виступі, просто до води підступали невеличкі зелені дерева. Там ледве похитувався блакитний із чорними смугами човен. Кілька юнаків і дівчат у човні, голосно сміючись, підставляли вранішньому сонцю свої засмаглі стрункі тіла перед купанням. У прозорому повітрі далекозорі професорові очі розрізняли всі деталі близького берега. Давидов звернув увагу на круглу клумбу, в центрі якої височіла дивна рослина: внизу густою щіткою стирчало схоже на ножі срібне листя; над листям зводилось майже на людський зріст червоне суцвіття, схоже на веретено. — Чи не знаєте ви, що то за рослина? — спитав зацікавлений професор у старшого помічника. — Не знаю, — байдуже відповів молодий моряк. — Бачив її, чув, що це якась дивина в них… А скажіть, Ілле Андрійовичу, чи правда, що ви морякували замолоду? Невдоволений тим, що тема розмови змінилася, професор насупився.  

 

— Морякував. Та що з того? — буркнув він. — Ви краще…  



Десь за будівлями ліворуч завив гудок і лунко розкотився по тихій воді. Старший помічник одразу насторожився. Давидов здивовано озирнувся. Той же спокій тихого ранку маяв над маленьким містом і бухтою, широко розкритою у блакитну далечінь океану. Професор зупинив свій погляд на човні з купальниками. Смуглява дівчина, певно гаваянка, виструнчилася на кормі, привітно помахала російським морякам високо піднятою рукою і стрибнула. Червоні квіти її купального костюма розбили смарагдову склисту воду і зникли. Легка моторка швидко промчала в гавань. За хвилину на пристань виїхав автомобіль, з нього вистрибнув капітан «Вітіма» і бігцем подався до свого корабля. Низка прапорів злинула вгору і затріпотіла на сигнальній щоглі. Захеканий капітан збіг на місток, стираючи просто рукавом білосніжного кітеля піт, що заливав йому обличчя. — Що сталося? — почав був старший помічник. — Я не розберу цього сиг… — Аврал! — гаркнув капітан. — Аврал! — і схопився за ручку машинного телеграфу. — Машина готова? Капітан схилився до перемовної труби і після короткої розмови з механіком віддав кілька уривчастих наказів: — Всі нагору! Задраїти люки! Звільнити палубу! Віддати швартові! — Russians, what shall you do?[5]— раптом стурбовано проревів рупор із сусіднього корабля. — Go ahead![6]— негайно відповів капітан «Вітіма». — Well! At full speed,[7]— впевненіше відгукнувся англієць. Глухо задзюркотіла вода під кормою, корпус «Вітіма» здригнувся, пристань повільно попливла праворуч. Тривожна біганина на палубі бентежила Давидова. Він кілька разів запитливо позирав на капітана, але той, зайнятий маневруванням корабля, здавалося, не помічав нічого довкола. А море плюскотіло так само спокійно й розмірено, і жодної хмари не було на пекучому й чистому небі. «Вітім» розвернувся і, набираючи ходу, рушив назустріч океанському просторові. Капітан перевів дух, вийняв із кишені хусточку. Окинувши пильним оком палубу, він зрозумів, що всі стривожено чекають його пояснень. — Іде велетенська припливна хвиля з норд-осту. Я вважаю, єдиний порятунок для судна — зустріти її в морі, на повному ходу машин… Щонайдалі від берега! Наче вимірюючи відстань, він повернувся в бік пристані, яка поволі віддалялась. Давидов глянув уперед і побачив кілька рядів великих хвиль, що шалено мчали до берега. А за ними, як головні сили за передовими загонами, стираючи блакитне сяйво далекого моря, важко мчав плаский сірий горб велетенського валу. — Команді спуститись униз! — наказав капітан, різко смикнувши телеграфну ручку. Передні хвилі, наближаючись до землі, росли і загострювалися. «Вітіма» раптом смикнуло, він злетів догори і пірнув просто під гребінь другої хвилі. М’який важкий сплеск віддався в поруччі, за яке міцно тримався Давидов. Палуба сховалася під воду, хмара іскристих водяних бризок туманом знялася перед містком. За секунду «Вітім» виринув, ніс його знову злетів угору. Потужні машини двигтіли глибоко внизу і відчайдушно чинили опір силі хвиль, що затримували корабель, гнали його до берега, намагаючись розбити «Вітім» об тверді груди землі. Жодної пінявої плями не біліло на схилі велетенського валу, що зводився із лиховісним хрипом і ставав дедалі стрімкіший. Тьмяний блиск водяної стіни, що навально наближалася, масивної й непроникної, нагадав Давидову урвища базальтових скель у горах Примор’я. Важка, наче лава, хвиля здіймалася щораз вище, заступаючи небо й сонце; її загострена верхівка спливла над передньою щоглою «Вітіма». Зловісний присмерк густішав біля підніжжя водяної гори, в чорній глибокій ямі, куди сповзало судно, ніби покірно згиналося під смертельний удар. Люди на містку мимохіть схилили голови перед лицем стихії, що от-от кинеться на них. Корабель гарячково смикнувся, раптово затриманий у своєму прагненні вперед, до океану. Шість тисяч кінських сил, що обертали гвинти під кормою, були переможені незмірно більшою потужністю. Перший поштовх притиснув людей до поруччя, й одразу вода з ревінням кинулась на місток звідкись згори, оглушуючи й засліплюючи людей. Чіпляючись за поруччя, мало не задихнувшись, професор відчув усім тілом, як заскреготів корпус корабля, як «Вітім» нахилився на лівий борт, вирівнявся, перевалився на правий і знову почав вирівнюватися, водночас піднімаючись із безодні, що поглинала його. Поволі-поволі піднімався корабель угору і раптом швидко злетів із сірого збуреного хаосу до яскравого, спокійного неба. Оглушливе ревіння обірвалося з приголомшливою раптовістю. З гребеня велетенської хвилі широко розкинулося море, і корабель плавно полинув носом униз по спині валу, що котився до берега. Нові пасма хвиль ішли назустріч з моря, але проти переможеного чудовиська вони вже не здавалися страшними. Капітан гучно відпирхався і задоволено чхнув. Мокрий до рубця Давидов протер очі і побачив праворуч англійський пароплав, що швидко пірнав у хвилях. Наче щось пригадавши, професор подався на кінець містка. Звідти добре було видно пристань і місто, які вони щойно залишили. Із жахом дивився вчений, як велетенський вал іще більше виріс біля самого берега, як рухома водяна стіна заступила від моря і зелень садів, і білі будиночки міста, і прямі, чіткі лінії пристаней… — Друга! Друга! — закричав старший помічник просто над вухом Давидова. Справді, другий велетенський вал мчав на судно. Його досі ніхто не помітив, здавалося, що величезна хвиля нагло спучилася з дна океану й потай підкралася до них. З ревінням піднімався цей закруглений угорі водяний хребет, ніби ричав з люті, що закипала в ньому. І знову зупинене судно почало гарячково борсатися під вагою страхітливої хвилі, відчайдушно борючись за своє існування. Вал зник за кормою, та перед «Вітімом» посталох пасмо його менших супутників. Дві-три хвилини відпочинку — і третя велетенська хвиля здибилася над морем. Цього разу машини, скоряючись телеграфові в капітановій руці, своєчасно спрацювали назад, поштовх був м’якший, і корабель легше знявся на гребінь хвилі. Ця боротьба з таємничими хвилями в такий напрочуд безвітряний і яскравий сонячний день тривала кілька хвилин. «Вітім», чисто вимитий, з незначними пошкодженнями, ще довго похитувався на спокійних хвилях, аж поки капітан впевнився, що небезпека минула, і повернув корабель назад, до порту. Лише годину тому Давидов милувався з «Вітіма» гарним містечком. Тепер берег важко було пізнати. Зникли барвисті квітники, рівні алеї. Замість них купи повалених сволоків, шматки понівечених дахів і уламки впереміж із корячкуватим безлистим суччям позначали місце, де були прибережні будинки. Густий гайок скраю бухти, там, де купалась весела молодь, перетворився на болото, з якого де-не-де визирали розщеплені корчі. Кілька великих кам’яних будинків, що стояли вздовж пристані, похмуро дивилися чорними провалинами вікон. А довкола них купами руїн зводилися потрощені дерев’яні будиночки й крамнички. Великий моторний катер, що його викинуло на берег, вінчав усе це звалисько брухту, наче пам’ятник на честь перемоги грізного моря. Скрізь у товщах щойно нанесеного піску, звиваючись і виблискуючи на сонці, текли ручаї солоної води. Жалюгідні постаті людей копирсалися серед руїн, шукаючи загиблих або рятуючи рештки свого майна. Приголомшені радянські моряки мовчки з’юрмилися на палубі й понуро дивилися на берег, неспроможні радіти з власного порятунку. Тільки-но «Вітім» знову пришвартувався до бетонної пристані, що все ж таки уціліла, капітан звернувся до команди із закликом допомогти тубільцям. На кораблі, крім вахти, не лишилося жодної людини. Давидов повернувся на корабель разом з командою тільки вночі, похмуро вмився, перев’язав поранену руку й довго ходив на палубі, пихкаючи цигаркою. Ще не встиг знівечений страшними хвилями острів сховатися за обрій, як до Давидова підійшов другий механік, голова судкому, й упрохав його «розповісти хлопцям, що воно сталося». Бесіду вирішили провести просто на палубі. Ніколи ще професор не виступав за таких своєрідних обставин. Слухачі зібралися біля першого трапу — одні стояли, інші сиділи чи лежали, а Давидов спирався на зачохлену лебідку, що стала йому за кафедру. Напрочуд спокійний океан не гальмував ходу корабля, який мчав до батьківщини. Професор розповів морякам про Тихий океан — величезну заглибину на поверхні Землі, заповнену найбільшою водною масою планети. Навколо цієї заглибини, недалеко від материків, кільцем проходять пасма велетенських складок земної кори, що поволі здіймаються з дна найглибших западин. Усі низки островів — Алеутських, Японських, Зондських — саме і являють собою складки, що утворюються за нашого часу. Складки спучуються безнастанно. Кожна складка, верхівкою якої саме і є той чи інший згадуваний острів, піднімається дедалі вище, іноді із швидкістю до двох метрів на рік, і водночас дедалі більше нахиляється до океану. — Уявіть собі, — вів далі професор, — що води океану на мить відринули кудись… Тоді ви побачите на місці островів пасма високих гір, нахилених до центра океану і грізно навислих над западинами, наче застиглі хвилі. Протилежний, звернений до материка схил не такий стрімкий, однак теж утворює досить глибоку западину, заповнену морем. Таке, наприклад, Японське море. Уздовж звернених до материка схилів тягнеться низка вулканів. Тиск усередині складок такий великий, що розтоплює породи їхнього внутрішнього ядра, які й прориваються крізь тріщини розтопленою лавою. З океанського боку западини дедалі глибшають під тиском підніжжя складок, і вздовж них розташовуються центри великих землетрусів. Через один такий землетрус і сталося вчорашнє лихо. Десь на півночі, мабуть, в Алеутській безодні, біля підніжжя алеутських складок, під їхнім тиском осіла якась ділянка океанського дна, і це спричинилося до сильного землетрусу під водою. Поштовх, один або кілька, утворив велетенську хвилю, що покотилася океаном на південь за тисячі миль од місця, де вона виникла, і за кілька годин досягла Гавайських островів. У відкритому океані цю хвилю наш «Вітім» проминув би непомітно — її поперечник такий великий (близько ста п’ятдесяти кілометрів), що судно піднялося б на всю її висоту і цього б ніхто навіть не відчув. Інша річ — біля суходолу. Коли така хвиля, що мчить океаном, натрапляє на якусь перепону, вона підіймається, росте й падає на берег із неймовірною силою. Та що казати — всі ви бачили. Вигляд і характер хвилі визначаються підводною обмілиною берега. Ці хвилі не так-то й рідко виникають на Тихому океані, бо тут відбуваються процеси формування теперішніх складок у земній корі… За останні сто двадцять років Гавайські острови зазнали нападу хвиль двадцять шість разів. Хвилі йшли з різних боків — і від Алеутських островів, як наша, і від Японських, і від Камчатки, від Філіппін, від Соломонових, від Південної Америки і один раз навіть з боку Мексіки. Остання за часом хвиля була в листопаді 1938 року. Середня швидкість хвиль становить приблизно від трьохсот до п’ятисот вузлів. Зацікавлені моряки закидали Давидова запитаннями, і бесіда затяглася б на кілька годин, та зміна вахт припинила збори. Професор іще довго походжав під напнутим тентом, супився й кривив губи, напружено про щось думаючи. Раптове зруйнування чудового острова залишило глибокий слід у душі вченого. І майже всі запитання, що ставили йому моряки, якось відпрвідали напрямкові його власних думок. Треба знати не тільки, як утворюються складки в Тихому океані, але й чому саме розвивається цей процес. Які причини там, у глибині Землі, породжують ці повільні могутні рухи, що стискають грубезні товщі порід у складки і випинають їх щораз вище на поверхню Землі? Як неймовірно мало знаємо ми про глибини нашої планети, про стан речовини там, про фізичні чи хімічні процеси, що відбуваються під тиском у мільйони атмосфер, під тисячокілометровими товщами невідомого складу! Досить незначних молекулярних перегрупувань, мізерного збільшення об’єму цих незмірних мас, щоб на тонкій плівці відомої нам земної кори відбулися величезні зсуви, щоб кору, розламану на шматки, підняло на десятки кілометрів угору. Проте ми знаємо, що таких великих зсувів і струсів не буває, отже, речовина всередині планети перебуває в спокійному, врівноваженому стані. Тільки час від часу, з проміжками в мільйони років, якимись смугами, поясами гірські породи розм’якають, зминаються у складки, частково розтоплюються й виливаються у вулканічних виверженнях. І згодом усе це, зім’яте й розчавлене, випирає на поверхню величезним валом. Дія води й атмосфери розчленовує вал на системи річкових долин і гірських хребтів, утворюючи те, що ми звемо гірськими країнами. Найдивовижніше, що вулканічні осередки і ці зони сплющення порід залягають порівняно неглибоко — на кілька десятків кілометрів од земної поверхні, тоді як центральні частини планети сховані під шаром речовини в три тисячі кілометрів завтовшки, яка перебуває, певно, у стані тривалого спокою… Давидов підійшов до борту, ніби намагаючись у думці пронизати товщу води океану та його дно, аби розгадати те, що відбувається на глибині шістдесяти кілометрів… Тверда, застигла речовина нашої планети втілена в форму стійких хімічних елементів— тих дев’яноста двох цеглинок, з яких складається Всесвіт. Ці елементи тут, на Землі, майже всі стійкі й незмінні, за винятком небагатьох радіоактивних елементів, що самі розкладаються; до них належить широко відомий уран, а також торій, радій, полоній. До них, певно, слід віднести 43-й, 61-й, 85-й та 87-й елементи менделєєвської таблиці, які вже цілком розклалися (технецій, прометій, астатин та францій). Інша річ у зірках, де під дією величезних тисків і температур відбуваються реакції переходу одного елемента в інший: водню, літію, берилію в гелій або вуглецю в кисень і знов у вуглець, — реакції з виділенням колосальних кількостей енергії: тепла, світла та інших не менш потужних випромінювань. Та хоч би яку гіпотезу про утворення нашої планети ми прийняли, зрозуміло, що була епоха, коли речовина Землі перебувала в дуже нагрітому стані, була згустком розжареної матерії, схожої на зоряну. А що, коли в масі застиглої речовини планети залишилися ще невідомі мам нестійкі елементи, рештки атомних процесів тієї епохи, подібні до штучно виготовлених у наших лабораторіях заура-нових елементів нептунієвої групи? Очевидно, що ті елементи, як і уран, розсіяні в порівняно поверхневих шарах Землі і тому не діють доти, поки в безконечних переміщеннях і перегрупуваннях речовини утворяться досить значні їхні скупчення дуже великої атомної ваги, як уран або торій. Тоді можуть, як ми знаємо тепер, розвиватися потужні ланцюгові реакції розпаду, що виділяють силу-силенну енергії. Отже, невідомі нам сили рухів земної кори є відгомоном надзвичайно давно згаслих атомних перетворень елементів групи нептунію. Але якщо це так, якщо гороутворення на Землі є наслідок глибинних атомних реакцій, то в нас є надія в майбутньому оволодіти їхніми осередками. Шукати їх слід поблизу складчастих гір, що поступово піднімаються, та вулканічних місцевостей, ось як тут, на Тихому океані… Можливо, що під час найбільшого розвитку глибинних ланцюгових реакцій на поверхню прориваються дужі випромінювання, за якими можна відшукати зону атомного розпаду. Але ж, у такому випадку, в минулі геологічні епохи ці випромінювання могли надзвичайно впливати на живе населення планет у місцях, де відбувалось утворення складок і гір… Давидов згадав про велетенське кладовисько кісток вимерлих ящерів, яке він досліджував у Середній Азії, марно намагаючись якось пояснити нагромадження решток мільйонів ящерів у одних і тих самих місцях. Інстинктом вченого він відчував важливість своїх здогадів. Поринувши в думки, він не помітив плину часу і, тільки випадково глянувши на годинника, зрозумів, що проґавив обід, і вилаявся.  

 

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка