Іван Багряний огненне коло



Сторінка7/8
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

XVII

 

Вони закурили, вишкрябавши з кишень всі рештки тютюну, не тютюну, а потерті разом з сміттям.



Швидко сутеніло. В міру того, як спадала темрява, почали проступати все дужче сполохи заграв у всіх кінцях. Замерехтіли разки трасуючих куль, то там, то там. Запалахкотіли освітлювальні ракети на півдні й на заході. Забили вогненні водограї управо — десь, мабуть, над Бузьком і вліво над Золочівом. Заморгали мовчазні блискавиці від далеких розривів бомб і гарматнів у ріжних кінцях. І так само, як спалахи вогню, почав з темряви проступати, наростати людський притишений гомін і тупіт ніг, то пустилися бігти людські товпища з усіх сторін, повихоплювавшись зі своїх денних сховищ. Вони бігли більше навпростець, без доріг і стежок, по витолочених житах і пшеницях, попід гайками й перелісками, ярками й переярками... Як дикі істоти. Піди налови з них боєву групу!

З мови безпомилково можна було зробити висновок, що то псе рештки їхньої дивізії. Лише зрідка чулася німецька мова з імли.

Ні, видно, не судилося Петрові й Романові зорганізувати відділ і вирватися з цієї пастки. У можливість вирватися ноодинці вони не вірили. І через те вони не квапилися. Якщо судилося вмирати, то для них велике питання, де краще їсти тую землю, тут чи трохи далі. Яка ж ріжпиця, якщо вмирати.

Одначе вони встали й теж пішли. Але пішли не на південь, і не на захід, а так, навскоси, пішли помалу, все надіючись надибати якусь організовану групу. А вже як зневіра остаточно опанувала їх, вони несподівано знайшли те, чого шукали. В темряві почувся гомін і сміх — бадьорий, веселий, безтурботний сміх. Хлопці нашорошились і взяли автомати на поготівлю. Постояли, дослухаючись... Над шляхом сиділа група людей, вони курили й про щось гомоніли. З мови видавалося, що то ніби свої, а в той же час ніби й не свої, забагато російських словечок, вроді «да», «канєшно», «дайош». Петро й Роман помалу посувалися вперед. Аж поки не підійшли щільно до тих, що гомоніли, а підійшовши, сіли з ними поруч на канаві і аж самі здивувалися, що на них ніхто не звернув уваги. Якийсь хлопчина поволі розтягуючи слова з насолодою, як фаховий, закоханий у свій власний голос оповідач, розповідав про Броди, де він «собственною персоною» був. Розповідав доброю ядерною українською мовою, лише іноді ввертав іронічно поковеркані російські або німецькі словечка, як-от «шпрехав» «тріпкав», «гози», з чого наші хлопці зробили вже твердий висновок, що це свої, дивізійники, і відідхнули відпружено. А оповідач розгортав картину нічного бою в Бродах. Він говорив про жаскі речі спокійно-спокійно, ніби про оранку на зяб, але саме тому його оповідання й було цікавим, епічним... їх туди було кинуто на допомогу, їхню кулеметну сотню, і от вони були в тім бою, і він теж. І видерся. І от тепер оповідає... Він подавав репортаж, як сторонній безсторонній звітодавець, що все спокійно і старанно зафіксував у своїй пам'яті. Як ішли до бою «ті» — гвинтовочки й фінки на мотузочках, в кишенях сухий горох і варена пшениця (харчі!) всуміш з патронами, ганчіряні шапочки-вошоловки набакир,— ідуть, жують пшеничку й смалять з «фінок» у кожен стовп, в кожен ріг, у білий світ, в ніч. Печуть світляними кулями в небо... І кричать, кричать, самі себе підбадьорюють, ніби гучки на полюванні, на мисливській облаві... І падають, падають, як зрізане колосся...

Як боронилися «ці», цебто вони, «то єсть ми». Паніка. Ярмис. Пальба. Пальба не в людей, а в їхній крик, бо людей тяжко було дочекатися, щоб угледіти як слід,— головне, за страхом нічого не видно, жижки не витримують. Командири розбіглися раніше, з самого початку, найперші; спершу розбіглися командири німці, потім наші, лишилася сама «махорка», «то єсть наш брат»,— кожен став сам собі генерал.

Почувши про «махорку», хлопці захвилювалися, затурбувалися. «Хто це?!» З дивізійників ніхто так не міг говорити, такого епітету вживати! А оповідач вів далі про бідолашну «махорку»...

Лишилася «махорка»!

Але та «махорка» все-таки добре воювала: відступали по згарищу, по черепках, по попелу... А тут як налетіла авіація!..

Далі йшов опис того, як налетіла авіація. Хоч всі тих палетів бачили самі немало, але так ніби оце вперше чули. Оповідач намалював картину нічного бомбардування Бродів. Спершу «він», «Іван», «наш» навішав паникадил у небі й зробив видно, як удень.

А тоді як налетіло їх сила-силенна тих чортових Іванів, може, з сотню або й дві, та як почали «давати прикурити»! Так били, що аж «паникадила в небі носило сюди та туди». Земля хиталася...

Після загального опису оповідач спиняється на одній деталі, яка йому найбільше запала в око, «навіки стоятиме у душі кілком», така страшна. В самий розпал бомбардування з пекла, в яке обернулися Броди, раптом вискочила легкова машина, німецька, з якимсь начальником, з генералом, «може, й з нашим». Вискочила та й мчить шляхом, це вже на околиці. Машина відкрита і видно, як той начальник у ній поклони б'є й дивиться на паникадило... Аж тут як не «рипне» якась півтонова просто попереду. Тую машину вхопило і понесло геть у небо, та й кинуло геть метрів за сорок. А генерал з неї вилетів та й ще полетів метрів з двадцять, та й упав перед нами посеред шляху. О!

Мовчанка. Тиша. Всі вражені малюнком. У тій тиші хтось плямкає губами, прикурюючи цигарку, та крізь плямкання, спокійним-спокійним голосом:

— Ну, й що ж він розказував?

Регіт.


Петро з Романом теж засміялись. «Е,— подумав Петро,— з цими хлопцями й умирати весело!» Засміявшись, Петро промовив, ніби сам до себе, але голосно:

— Земляк...

— Напевно, земляк,— відповів оповідач.— А ти хто й звідки підійшов такий тихенький і непомітний? Думаєш, я не бачив? Ану, давай сюди!

Петро встав і підійшов до того, що був у Бродах «собственною персоною». Підійшов і Роман. В цей час хтось ніби ненароком, прикурюючи, засвітив запальничку.

— Погаси,— сказав Петро,— а то, щоб не було і з нами, як з тим генералом.

Сміх. Запальничку було погашено, але тієї коротенької хвилини, коли вона блимала, досить було, щоб обидві сторони роздивилися на взаємну втіху.

Група веселих шибайголов побачила перед собою здоровенного вояка з забинтованою головою, з автоматом на шиї і гранатами біля пояса — вояка української дивізії. І другого меншого за його спиною, теж при зброї й в сталевому шоломі.

Хлопці ж побачили перед собою зразу відзнаку «УВВ» на ремені оповідача («А-а! Он воно що!»), що звівся їм назустріч, а разом з тим побачили і всю компанію, що розташувалася на канаві — це була група стрільців тяжко озброєних, «до зубів», з наплечниками, в шоломах; були там дивізійники з «левиками» і були хлопці з «УВВ». Зібралися, бач! Це не був так собі уламок розбитої частини, не здеморалізована купка утікачів, а боєва одиниця. Безперечно! Здисциплінована, сильна духом, ціла тілом... Од Петра й Романа, мабуть, теж було не кепське враження.

— Гм,— підсумував оповідач свої спостереження з добрим гумором,— Нічого. Трохи тільки потовкло тебе, браток, ніби й ти літав, як той генерал. Куди йдете?

— На прорив.

— О! А ми шукаємо компанії! Так нам по дорозі ж! Здорово!

— Здорово... — повторив і Петро радісно й обернувся до Романа.— От, бач, а ти казав... От і знайшли!

Роман засміявся задоволений. Бо було чого. Вони знайшли те. що шукали.

Швидко договорились. Петра хлопці одностайно обрали на командира, сподобався він їм, та й насправді він командир, єдиний серед них. Ухвалили йти на південь, на прорив. А перед тим пабрати побільше таких, як і самі, охочих іти разом. Деяких назбирати, а деяких і наловити та й утовкмачити їм у голови, що це єдиний шлях до порятунку.

Так договорившись, вони розставилися на бічних дорогах, зайняли шлях, що вів до Бугу, до переправи...

До світанку у них була група чоловік із сотню. Досить ручної автоматичної зброї та гранат, кілька панцерфавстів, кілька кулеметів... Головне ж — у них був добрий настрій, рішучий, бойовий. До них приєдналася ще група німецьких солдат, 8 чоловік при трьох конях, запряжених у два вози. Ця група німецьких солдат посувалася на захід, очевидно, з наміром прослизнути десь непомітно, у якусь щілину, так, як і ті хлопці, що говорили про свою хитру мишачу тактику. Ну, а якби не вдалося, то вони знову-таки приготовані й на це, на здачу в полон. Для цього вони їдуть порожніми возами, без зброї, немов не вояки, а якісь там «гільфсарбайтери», «мирні люди». Відзнаки вони повідривали, документи подерли. Вони думали, що вони останні в оточенні. Але коли зустріли цю штурмову групу, дуже зраділи й рішення своє змінили. Вирішили пробиватися разом оружно. Пошепотіли між собою й троє з них однією підводою швидко мотнулись назад... Десь вони там на шляху викинули зброю. Скоро посланці повернулися й притарабанили з собою два міномети й цілу купу муніції до них. Виявилося, що всі вони були відділом мінометної сотні вермахту, з XIII корпусу. Були ці вояки дуже симпатичні, знали, що це за такі солдати з «левиками», знали долю їхньої дивізії, а також знали їхню долю під большевиками та що їх чекає, коли б потрапили до рук ворога. Самі вони теж не належали до тих, що конче хочуть здаватися в полон, вони солдати, але вони люблять свою батьківщину й ще хочуть її бачити. А в милість ворога вони зовсім не вірять. Тая милість — то, по їхньому розумінню, куля або мотузка. І не за їхню провину, а за Гітлерову. З Гітлером, на їхню думку, нічого не станеться, бо цілувалися ж всі ті сталінови-молотови з гітлеровими рібептропами ще перед самим початком війни, то можуть ще цілуватися й після війни. Не будуть тільки вони цілуватися з простими Гансами та Фріцами, бо з того малий навар...

Час наглив. Ніч добігала кінця, а треба би ще потемну форсувати річку Буг, якщо вони хочуть успішно пробиватися з оточення. І тому вони, закінчившії формування своєї пробоєвої групи, швидким маршем пішли на південь, до переправи. Назустріч їм трапилися люди, вояки їхньої дивізії, що чимчикували назад. Виявилося, що це ті самі, яких бачили Петро й Роман недавно й не могли загітувати пробиватися боєм разом з оточення. Тепер вони панічно чимчикували назад. Вони розповіли, що через Буг проскочити неможливо, лівий берег його обсаджений большевиками, укріплений, обставлений кулеметами, подекуди артилерією та танками.

— То куди ж ви чимчикуєте?! Чи не думаєте ви прорватися на схід?

— Ми не знаємо... Немає виходу... Ми загинули...

— То пішли з нами!

Таким чином група їхня збільшилася. Не було в останніх зброї, але Петро зробив так, як роблять большевики,— порадив хлопцям здобувати зброю в бою, в першому ж бою, у ворога. Іншої немає ради.

Зустріли вопи й того молоденького старшину, що біля штабу квапив їх та що поділився з ними хлібом. Як він зрадів цій зустрічі! Він витягнувся перед Петром в тонюсінький прутик, так як, мабуть, не витягався ніколи перед Фрайтагом, ударив обцасами й зголосився до послуху...

 

XVIII

 

Над ранок вони форсували Буг. Несподіваним і одчайдушним ударом розігнали большевицьку заставу по тім боці, в якомусь сільці, що була заскочена зненацька, та й, видно, була певна, що на них ніхто вже пе вийде й не нападе з того котла, бо все там винищене, а що живе, те розбите паралічем жаху, дезорганізоване, не придатне ні до чого. І тому всі спали, упившись перемогою й горілкою. Розбудив їх гуркіт бою. У великій пригоді стали мінометники — вони своїм влучним і бистрим вогнем підпалили село в кількох місцях, зруйнували кулеметні гнізда над самим Бугом на узгір'ї.



Увесь бій не тривав і тридцяти хвилин. Група обійшла село з заходу й повернула на південь, не втративши ні одного стрільця. Тим часом ворог думав, що напасники зайняли село й отаборились в ньому. По короткому часі почала бити звідкілясь ворожа артилерія, обстрілюючи село. Але то хлопцям було тільки для піднесення настрою. Вони не тільки розігнали якусь большевицьку частину, вони ще й наробили паніки та замішання серед ворога! Значить, щастя товаришить їм. Щасливий початок їхнього рейду окрилив їх, надихнув надією й вірою в щасливий вихід з цього проклятого кола смерти. Цей настрій тримайся міцно увесь час, протягом дальшого рейду, незважаючи на те, що за цим першим боєм пішла череда їх, таких боїв. Буквально кожен цаль їм доводилось брати з бою. Але вони йшли все вперед і вперед. Лавірували то вправо, то вліво, то робили обходи на північ, обминаючи окремі небезпечні місця, де їм ставати до бою було би ризиковане. Територію перстеня поволі опановували ворожі винищувальні відділи, але сильних з'єднань не було — головні сили тримали десь міцне кільце оточення, а найпередовіші, ударні частини. пішли далі, па Львів, на захід.

Група посувалася поволі, з великим трудом, але все на південь. За орієнтир для їхнього маршу правила канонада й сильна кулеметна стрілянина в південнім напрямку — там, згідно мапи, починалися густі ліси й узгір'я, там була лісиста, пересічена місцевість, і то безперечно там клекотав грохіт бою — билися ті, що йшли на прорив. Це десь кілометрів за 20. Хтось сильний виривається з оточення, а ще сильніший не пускає. Туди поспішав і Петро та Роман з своїми товаришами — підсилити наступ! В цьому запорука їхнього успіху й успіху тих, що б'ються там. В цьому їхній рятунок.

Швидше! Швидше!

Вони поспішали, а поспішаючи, кидалися в бій з усім, що траплялося на перешкоді,— й тому марш їхній хоч був гарячковий, але був повільний.

Сонце зійшло для них під час бою при якомусь сільці, либонь, під Почапами. Село вже було спалене попередніми боями за нього — зовсім недавніми боями — і в ньому лише диміли руїни та стирчали ожуги, та де-не-де скелети розбомблених хат. Село займав ворог. Бій тривав понад годину, і в результаті ворога. що засів в недопалених хатах та хлівах, було вибито геть з села і розпорошено.

Хлопці перемарширували через село як переможці. Але те, що вони побачили в селі на вулицях і по дворах та городах, дуже засмутило їх.

По вулицях попід тинами, по дворах попід ожередами, попід хлівцями й так просто на межах лежало багато побитих вояків — головно українців і лише де-не-де німців. Видно, тут точилися (зовсім недавно!) жорстокі бої за кожний метр шляху вперед, до волі, до життя.

А ще їх засмутила відсутність місцевих людей взагалі, відсутність населення. Де воно? Чи розбіглося? Чи взяте в полон ворогом і виселене на схід, мовляв, подалі від смерти, від фронту? Чи вибите?

В однім дворі Петро почув плач дитяти. Пішов на той плач. Плач просочувався десь з-під землі. Ледве знайшов Петро під руїною двері до погреба. Розгорнув груз. Відчинив (підняв) двері — в лице йому вдарив тяжкий сопух і вибухнуло ревище дітей та жінок... їх було повнісінько в погребі, там, в темряві, немов живцем погребенних. Це ж вони поховалися від смерти й від ворога.

— Ну, ну,— заспокоїв Петро той одчайдушний лемент.— Свій! Сидіть тихо. Скоро вже все скінчиться, й тоді вилізите. Всі ви будете живі. Живі! Чуєте?.. — і закрив ляду та й пішов, заточуючись, геть. Він хотів, щоби вони всі залишилися живі. Зрештою, його брали завидки до тих крикунів. Безперечно вони лишаться всі живі. Трохи наберуться страху, але для них той страх вже кінчається. Зрештою, то діти, для них життя ще не жите, їхня порція страждань ще впереді, а за це, що було й що діється, вони одвітчики. Як шкода, що він не маленький отакий цвіркун, що він не сидить отак в погребі й не кричить отак голосно й до смішного несамовито.

Після сходу сонця стало для них погано, зовсім погано. Вони мусили рухатися все на виду. Сонце відібрало у них один дуже цінний шанс — несподіваність нападу й невидимість їхньої кількості і взагалі невидимість їх. Крім того, з денним світлом почала діяти ворожа авіяція.

Але для них не було вибору. Вони не могли засісти десь, заховатися та й чекати ночі. Для цього вже їм не дано часу. їм дано раховані короткі хвилини, й вони мусили з них скористатися, незважаючи ні на що.

Швидкість, швидкість і ще раз швидкість! Тепер це їхній шанс.

Гуркіт бою на півдні тривав далі, то притухаючи, то розгоряючись знову. Група чимдуж квапилась туди. Коли гуркіт бою затихав, усіх огортала тривога, а то й розпач — значить, або тих, що там проривалися, розбито, або ж вони прорвалися й відірвалися від ворога й від них теж і тепер, живі й радісні, прямують без перепон до волі, до життя. В обох випадках їхня власна перспектива погіршувалась.

Коли ж гуркіт бою вибухав знову, з ще більшою силою, тоді всіх огортала радість. Значить, наші ще тут і їм судилося, може, з'єднатися й разом пробитися.

Тим часом до того гуркоту було далеко. Ой, як далеко!

І не так тому далеко, що багато кілометрів, як тому далеко, що всі шляхи їм перетяті, що всюди, куди не повернись, ворог, з яким треба битися... А з повітря полюють залізні стерв'ятники...

Помалу падали люди. Там один, там два. А там загинуло зразу десятеро від несподіваного ворожого вогню з добре укритої засідки.

Одначе група посувалася все вперед.

Найгірше було з пораненими. Вони плакали, вони благали не кидати їх ворогові на муки й наругу. Якщо не можна їх забрати з собою, то ліпше хай хтось дострелить. Вони просили того дострілювання, як милости. Але в кого ж підніметься рука дострелити товариша, свого друга? І ранені або лишалися конати, або дострілювалися самі.

Спочатку їх забирали з собою й везли на підводах, що звільнилися після того, як довелося викинути міномети через брак мін до них. Але згодом двох коней було вбито, лишився один і не можна було їхати возами, бо й вози потрощено. Для цілого загону це було певне щастя, бо наявність підвід обтяжувала його, зменшувала маневреність, бо не потягнеш же ті підводи на вузенькі стежки, на манівці через броди, через ярки й вибалки. Тим часом відсутність такої обузи, як підводи, збільшувала повороткість загону в ріжній місцевости. Проте брак підвід теж був злом. Ну, де ж ти дінеш тих ранених!? Та втрутилася доля, поламала вози й побила коней — і проблема була розв'язана. «На все воля Божа!» На тому коні, що вцілів, їхав охляп знесилений Роман. Він був поранений у ліву руку, дуже зійшов кров'ю, але не хотів дострілюватися, як не хотів і лишатися.

«Коли ти маєш ще цілу праву руку й можеш нею стріляти, а особливо, коли є так багато охочих тебе вбити з-за кожного куща й. з ясного неба, не поспішай убивати себе сам!» Так розважав уголос Роман, сидячи охляп на коні, гарячкуючи, ніби з високої трибуни повчав товаришів набутою за таку дорогу ціну мудрістю.

Утома, спрага й голод допікали хлопців не згірше за ворога.

Похмарило. Небо затягло сірою суцільною ковдрою, вірніше, безліччю ковдр, згромаджених одна на одну. Збиралося на дощ.

Це було гарною прикметою, само небо допомагає їм. Стало легше. Принаймні щезла небезпека з повітря. Хмари йшли низько, ніби захищаючи цих вимучених, стерзаних, зацькованих, обшарпаних і вже деяких босих людей (деякі побили свої черевики й чоботи а в деяких вони лишилися в мулуватих потічках та в торфовищах).

Група вийшла на шлях Красне — Золочів. Це не був просто собі шлях — це був своєрідний запис великої трагедії, на кілька відмін. Обабіч шляху поле захаращене кістяками спалених машин, розбитими танками кількох систем, побитими возами. В багатьох місцях димилася спалена земля, так нібито під землею щось горіло й дим пробивався на поверхню... Посередині й скрізь, де оком кинеш, зяяли величезні вирви й малі «лієчки» від дрібніших бомб... Багато трупів, розкиданих в ріжних позах... Проте шляхом легше йти.

Одначе зі шляху їх скоро зігнали танки, з'явившись ген з півночі... Та їм і так треба було звертати вправо. Хлопці зійшли зі шляху у вибалок, а далі в ліс і подались навпростець, орієнтуючись на рокіт бою.

І от .як вони вже були зовсім близько, грім бою ущух. Урвався нагло. Затих. Тиша. Де-не-де пакне поодинокий постріл чи коротка серія з ручного автомата, і більш нічого. Таке враження, що хтось хотів знову підпалити ту веремію, яка так гарно шуміла, але це йому не вдавалося. Веремія вщухла.

Що це означає? Чи всіх перебито? Чи всіх узято в полон? Чи всі врятувалися, розпорошивши ворога?

Назустріч трапилася підвода, що просувалася попід ліском. На підводі лежав поранений юнак, а конем правила молода дівчина, заплакана й перелякана, вона озиралася на сторони й квапила коня чимдуж. Юнак виявився їхнім товаришем, дивізійником, а дівчина — добровільною сестрою-жалібницею, що взялася вирятувати юнака від смерти,— вона його везла десь в глушину, до якихось родичів, чи що.

Юнак, поранений в ногу, був при пам'яти й дуже зрадів товаришам і в той же час злякався, за них злякався. «Швидше, швидше! — загукав він.— Може, ще встигнете!»

Так ніби йшлося про відчинені ворота до раю, які ось-ось мають зачинитися.

«Швидше!»

Його обступили. Почали швидко розпитувати, що то був за бій, хто бився, як скінчилось, куди їм краще йти?..

Йти треба прямо. Билися ж німецькі частини Ліндеманна, проломували перстень. Аж три лінії перстеня — біля Княжого, під Ясенівцями й за Ясенівцями. Серед тих частин багато українців, що приєдналися на шляху до прориву. Бій тривав цілу ніч і увесь ранок. Перстень проломано ще опівночі і всю ніч ішли вермахтівські частини та обози, йшли просто на південь, в ліси, в яри, в кручі,— йшли з боями, бо ворог їх переслідував і намагався відтяти шляхи... На місці пролому навалено таких трупів, поломано стільки машин і танків — большевицьких і німецьких, побито стільки гармат, що й не приведи!.. Але майже всі вийшли в проломину... Спішіть, може, й ви встигнете! Ви маєте зброю, ви маєте здорові й цілі ноги!.. А генерал, що командував проривом, загинув разом з усім своїм штабом в селі Хильчицях. Загинув також майор Палієнко. Він був тяжко поранений і застрілився сам.

Дівчина хльоснула коня, й розмова на тому урвалася. Віз поторохкотів на північ, відділ пішов швидким маршем на південь. Хлопці побажали раненому товаришеві щастя.

«До побачення, друже! До побачення!..»

«Прощавай, брат!»

 

Чи знайшов щастя той юнак з своїм янголом-хоронителем, з тією заплаканою дівчиною, невідомо. Але від хлопців щастя втекло. Зрадило їх.



Доки вони дійшли до місця пролому, до Княжого, шлях їм до волі був уже закритий. Большевики швидко залатали проломину, затягли її свіжими силами, замкнули. І коли хлопці наблизилися кількома розстрільнями, на всяк випадок розгорнувшись так по житах і картоплях, на них від Княжого полоснуло шаленим кулеметним, а потім і мінометним вогнем. Заговорило з Княжого, заговорило з Хильчиць і із Скваряви...

То вже був безнадійний бій.

Кілька разів розстрільні підіймалися й кидалися на приступ у проміжок між Княжим і Хильчицями і кожен раз були відкидані з великими втратами.

Тут можна здуріти з одчаю. Петро зовсім посірів і вибився з сил. Він бачив усю безнадійність операції, безнадійність їхнього становища й одчайдушно кидався перший вперед, але, побачивши, як падають товариші й як вони відступають, вертався назад, мало не плачучи. Він би ладен уже був умерти, але кулі його чомусь не брали, оминали, ніби він заговорений...

Дорого коштував цей бій.

Група їхня дуже поріділа. Багато загинуло з тих, що вночі так щиро сміялися з оповідання про Броди й так щиро зголосилися йти на прорив. Загинув і сам веселий оповідач — його розірвало міною. Загинула й половина німців. Але живі не нарікали, билися хоробро й затято.

Тільки ж, гай-гай! Спізнилися вони. А батогом обуха не переб'єш. Треба шукати іншого, слабшого місця.

Скориставшись з того, що знялася буря, загриміло й линув буйний дощ, загін відступив. Петро ледве знайшов Романа. Коли б не дощ, то, може, й не знайшов би. Кінь тинявся по житі, а Романа не було. Бо Роман лежав на землі непритомний, він пішов був зразу з розстрільнею до бою, та скоро звалився безсило. Дощ опритомнив Романа, він очуняв і застогнав. Саме вчасно. Петро почув голос, підбіг, звалив Романа на свою широку спину й подався слідом за товаришами в дощову мряку... Коня вони покинули, бо він уже їм не потрібен, він тільки зраджує їхню присутність.

Кінець. Уже їм не видертися з цієї пастки, з цього котла смерти. Це тепер ясно. Від тієї думки, власне, від того болісного переконання душа Петрова заячіла тужно, як на смерть розкремсаний птах. Але він зціпив уста й мовчав.

Рештки загону відійшли далеко від місця бою й залягли в житах. Попадали змучені на землю й так лежали. Ніхто ні на що не скаржився, ніхто ні на що не нарікав. Не нарікав ніхто й на Петра. Що ж, значить, така їхня доля. їх давно вже покинено напризволяще, на самих себе. А яка з них сила?! Супроти такого ворога!

Петро зціпив зуби й думав, думав. Не відчував навіть власної рани. Не відчував утоми. Відчував тільки відчай, метався серцем і душею за цих людей, шукав думкою виходу й не знаходив його. Передумував, чи не винен він у біді цих людей. Ні, він не винен у біді цих людей. Він не винен ані в Романовій долі, ані в долі цих німців, що виявилися такими симпатичними, такими щирими товаришами, ані в долі інших.

Порадилися й вирішили: перепочивши, йти на обхід тих обсаджених сіл. Ні, раніше дочекатися ночі, а тоді йти на обхід тих сіл, пошукати слабшого місця і в темряві спробувати ще щастя, досягти вночі того, що не вдалося вдень.

Але здійснити цей намір їм уже не судилося.

Якась вища сила розпорядилась по-своєму їхньою долею. Як пішло на кінець, то відповідні події почали розвиватися швидким темпом їм на погибель.

Спершу прояснилося небо, відійшла гроза далеко на південь, ніби проломила перстень і погнала полчища своїх хмар навтьоки, услід за частинами генерала Ліндеманна. Сліпуче сонце залило світ. І воно світило так яскраво, що тяжко було на той світ дивитися, ніби не перед добром. Ніби сонце хотіло сказати всім, що от нате, надивляйтеся на мене, на моє радісне, золоте, життєдайне сяйво — востаннє, а я вам посвічу й засяю так, як ще ніколи в вашому житті...

Потім у сліпучій синяві зарокотали мотори. Всі дивилися пильно й зразу не побачили нічого. Петро мав гостре око, але теж не міг щось угледіти, хоч мотори ревли досить низько. Нарешті розгледів — в блакиті над ними рухалися теж блакитні від повітря між ними й землею великі машини, на крилах у них чітко вимальовувались чорні хрести. Ескадра бомбардувальників, штук із двадцять. Німецькі. Побачили гостей і інші й зідхнули з полегшенням — ці не будуть їх бомбити. І лежали мирно, обличчям вгору, дивились на бомбовозів і дивувалися, що вони такі великі, так низько летять, а майже непомітно їх з землі... Тим часом бомбовози робили дугу, звертаючи назад... Хлопці дивилися на них з цікавістю, спокійно міркуючи, що це вони звертають на Княже, заходять на бомбардування. Це добре буде, допоможуть прорватися. Перші літаки доходили до того місця, де вони (рештки загону) лежать горілиць... Раптом літаки з виттям пішли вниз, пікіруючи... Схоплюватись і ховатись було вже пізно... Гряд бомб укрив їх, лежачих горілиць на відкритому місці, бо ж вбоге жито не може прикрити від ока згори... За першими літаками скинули свій вантаж інші, вони долітали до об'єкту й ішли в піке, виючи й стріляючи з бортових гарматок та скидаючи бомби... Хтось закричав крізь пекельний грохіт, хтось схопився й побіг...

Петро з Романом Лежали поруч і ждали своєї черги — влучить чи не влучить.

— А він же, сучий син, бачить, хто ми такі!.. — промовив Роман назустріч німецьким бомбам, заїкаючись не так від жаху, як від досади, від злости, від жалю.— А він же, сучий син, знає, хто тут лишився в оточенні!..

Петро мовчав. У його голові за ці хвилини перебігло більше думок, ніж за цілі роки, і він зрозумів деякі речі ясніше й глибше, аніж за все своє життя.. І мабуть, за ці хвилини він остаточно посивів.

І на цей раз Петра й Романа минула смерть. Хоч не минула більшости з їхньої групи.

Коли закінчилось бомбардування й блакитнокрилі машини відлетіли й коли розвіявся дим і пил, очам живих відкрилося жаске видовище.

Земля навколо них вивернута наверх золотого жита, поховала під чорним шаром столочене гураганом золоте колосся, взялася велетенськими кротовими на-гребками, вкрилася димлячими кратерами й їдучим смородом тротилу. Поміж тим усім лемент, стогін, прокльони й благання поранених про допомогу. Покалічені тіла товаришів звивалися тут і там... Загинули майже всі... Лишилося чоловік з десять, що разом з Петром і Романом зірвалися на ноги. Серед уцілілих було й троє німців... Живі побігли помежи кратерами, оглядаючи моторошну картину спустошення. Ранені кричали до них, благали дострілити... Боже, як вони кричали, як вони благали, ті люди з повириваними животами, з попереломлюваними хребтами, з повідриваними ногами й руками!.. А один здалеку, боючись, що його не помітять, високо підняв голову, звівся на руки й повз, тягнучи перебиті стегна за собою, повз швидко й кричав щось нечленоподільне... Петро глянув і стрепенувся увесь, мов ударений струмом:

«Знову той кінь! З перебитим хребтом!.. Біжить на передніх ногах і не може, й ірже жалібно, тоскно!..»

Юнак, що стояв поруч, великоокий, без шолома, з присмаленим чубом, зняв тремтячими руками свій автомат з шиї й простяг його німцеві, такому ж як і сам молодому розгубленому солдатові:

— На... Ти німець, тобі не жаль... Достріль!.. Достріль їх усіх... Ти німець, тобі не жаль... На! На!

Німець відсахнувся, подивився на простягнений автомат, подивився навколо, подивився тоскно угору — і опустився на землю... І раптом заплакав. А потім зідхнув і під поглядами всіх присутніх, звертаючись до них, твердо промовив:

— Добре... Я німець... Я покажу приклад.

По тих словах вийняв пістоля й швидко вистрілив собі в скроню.

Юнак, що подавав автомат, вражений, хотів миттю зробити те саме, але Петро вхопив за автомат рукою.

— Стривай!.. На те є ворог, щоби нас убивати! Ти чув, як про це казав Роман?

А лемент ранених не вщухав...

Боже, цього не можна витримати! Але як же ж бути? Найлегше би було утекти. Але як утекти?! Як же ж покинути цих нещасних отак мучитися?!

Час наглив, вони не мали у себе в запасі жодних зайвих хвилин, бо кожної миті міг їх викрити ворог, оточити й винищити, одначе не могли залишити цього місця, їх в'язало почуття товариської солідарності, оте саме, що змусило німецького солдата застрілитися самому, якщо він не в стані був прикоротити мук товаришів, а тим більше не міг їм допомогти.

Але чим їм можна допомогти? Нічим. Вони вже нічим не зможуть їм допомогти. І ніхто в цілому світі не зможе їм допомогти!

Тяжкі секунди повзли для кожного довго, як на тортурах. Треба негайно рушати! Але хто візьме на себе відвагу подати команду рушати, покинути все так…

Деякі з поранених уже сконали самі, але більшість були живі й кричали про допомогу... От людина без рук, без ніг, вона кричить про допомогу, або про смерть, як про милосердя. Про смерть з товариської руки! А той з перебитими стегнами, заплутавшись у столоченому гураганом житі, уже не міг повзти, звивався й квилив, квилив щось нечленоподільне — він благав; крім того, що йому було перебито стегна, він був поранений у груди... Петро, обливаючись потом, запитував себе, чи це справді милосердя: не могти людині допомогти й допускати, щоби вона так тяжко мучилася. Воскове бліде обличчя того нещасного трепетало корчами й було вкрите буйним потом, що стікав струмочками, на закривавлену землю, а голос усе квилив і квилив.., Петро дивився на той піт, слухав квиління й стискав руків'я автомата, відчуваючи, що він перестає володіти собою... Але хтось раніше перестав володіти собою, тим вирятувавши Петра від необхідності! братії зайвий тягар на свою совість. Поки тривала боротьба в Петровій душі, вояк, що стояв збоку, перехрестився, тяжко зідхнув і ступнув наперед, пішов помежи вирвами... Низка коротких пострілів — і лемент ущух. Настала тиша... Вояк вернувся назад, до живих товаришів, і став осторонь, окремо, продмухуючи пістоля. Він стояв, повернувшись спиною до друзів, і млявими, спокійними рухами намагався вправити магазинок у пістоль, а руки йому несамовито тремтіли...

Без команди всі постягали шоломи й похилили голови. Раптовий тягар, що навалився на душу, пригнув ті голови до землі... Ніхто не сказав ні слова над цією незаритою братською могилою, всі тільки тяжко дихали й витирали, розмазували піт на обличчях... Лише той, що стріляв, пішов, і пішов, і пішов житами помалу, зсутулений.

Постоявши хвилинку, всі кинулися слідом. Вони утікали від цього місця, як від місця ганебного, як від місця довершеного тяжкого гріха. Хоч вони в тому й не винні! Ні, вони в тому не винні! Але чи їм матері це вибачать? Оті, що будуть чекати своїх синів, чи вони вибачать! І чи вони це простять?! І чи вони це зрозуміють?!!

Вони бігли, спіткаючись, геть.

Вони подалися так швидко, як тільки могли, скільки мали ще сили. І від братської крови втікали і поспішали видертися, щоб розказати бідним матерям, де ж лежать кості їхніх синів, і як ті сини та й за що умирали. Вони подалися шукати собі рятунку, шукати щастя.

 


Каталог: authors -> Bahrianyi
authors -> Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!
authors -> Лебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 2012 ббк 84 (4укр) 6 п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна
authors -> Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків
authors -> Літературне мистецтво рідного краю
authors -> Дмитро донцов
authors -> Переходимо до любові Роман Відтоді, як стала відома моя розповідь «З погляду вічності»
Bahrianyi -> Іван Багряний Людина біжить над прірвою
authors -> Джеймс Дешнер Бігун у Лабіринті


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка