Іван Багряний огненне коло



Сторінка3/8
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

VI

 

Як саме почалося те пекло, тяжко тепер відновити за порядком. На їхній батареї почалося, мабуть, з того, що їхній четвероногий камрад, приблудний пес, на-півздичавілий вівчур з відділу зв'язку ні з того ні з сього сів на хвіст і завив тоскно, надривно, аж комашки Петрові пішли поза шкірою. Завив, як вовкулака, напівлюдським моторошним воплем. До нього озвалися всі пси недалекого села Гута Пеняцька. І слідом за тим на них посунувся рокіт з полудневого сходу. Рокіт котився, як морський шквал, наростаючи все швидше й швидше,— то йшла хмара ворожих тяжких бомбардувальників. За нею з-за обрію випливала друга... Тяжкі бомбовози йшли клинами, як журавлі, а між ними вилися бистрі маленькі срібнокрилі винищувачі, роблячи мертві петлі, облітаючи важку, навантажену динамітом ескадриллю з усіх боків навколо, охороняючи її від авіяції противника... Але тієї авіяції противника не було, й нікому було нападати, і ні від кого було тим винищувачам своє добро охороняти... Також нікому було юнацькі сотні, що зарилися в землю внизу, боронити... Перший клин порівнявся з позиціями піхоти, що їх видно було Петрові з його обсервацінного пункту, з позиціями, зайнятими частинами дивізії «Галичина», та й сипонув свій вантаж... І почалася вакханалія. Небо померкло від диму, від смерчів землі, від божевільного грохоту. Бомби сипалися безперервно. Довге, вібруюче виття скинених бомб вимотувало душу, бо так і видавалося, що з кожною такою звуковою смугою насувається точне попадання розпеченої потвори, і — крах. Кінець усьому. Люди тулилися до землі у всіх щілинах і ямках, тислися лицем униз, намагалися влізти в землю живцем... Земля двиготіла, як під час землетрусу, чварахкала смерчами в небо і спадала хмарами згори, присипаючи людей... І сипалося залізо, завиваючи на лету, розірване на череп'я...

Петро лежав у вузькій викопаній щілині, міцно тиснувся до її дна. Після кожного близького розриву, після того, як переставала сипатися згори земля, Петро підіймав голову й бистро оглядався навколо — що є з його товаришами й близькими (поблизу розташованими) вояками? Все, що він бачив, було спаралізоване жахом у перші ж хвилини тяжкого бомбардування. Навіть на загартовані нерви старих фронтовиків цього було би забагато, а тут же зовсім не старі фронтовики, а новаки. Бідні хлопці. Вони повзали в ямках і борознах, липли до землі й звивалися, намагаючись зібгатися в манюсінький непомітний кім'яшок, і благали небо про порятунок. Петро бачив ціле передпілля гострим своїм вояцьким оком. В блискавицях розривів він бачив, як деякі, стерявшись, схоплювалися з криком і бігли — і падали, скошені гураганом заліза. Нащо вже міцний такий і, здавалося, спокійний вояк, як Петрів найближчий помічник на батареї Кирило Діброва, і той упав навколішки в рові поблизу, забув навіть, що на нього дивиться командир, і склав молитовно руки, уже прощаючись з життям, а потім поривався бігти... Петро мусів рішуче пригрозити йому автоматом, а потім, оскільки грозьба не подіяла, миттю стрибнути в його рів, збити його з ніг і притиснутії до землі,. кричучи йому в лице, щоб той тримався берега й не вносив паніки. Коли б цього Петро не зробив, то могло би бути дуже погано, могло би за Дібровиним божевільним прикладом зірватися все, що було навколо, і пропасти ні за цапову душу. А так все лишилося на місці, влипаючи ще дужче в землю.

Коли хвиля бомбових розривів віддалялася, Петро висунувся з рову й оглядав у бінокль місцевість на всі боки. Було ніби все в порядку, тобто не помічалося ніякої панічної метушні. Чи то всіх вибило, а чи то страх смерти переміг паніку. Там, де були позиції їхніх частин, було пустельне. Розриви бомб затягли все димом, але війська з нор не викурювали. Лиш де-не-де з димової мряки, розкремсані вогненними блискавками, вихоплювалися поодинокі фігурки й, пробігши трохи, падали, скошені невидимою косою. Наближалася нова ланка бомбовозів, і Петро падав ниць...

Так відбомбила перша хмара й, розвантажена, погуготіла на північ. На її місце заходила на бомбардування друга хмара, клин за клином... Господи, якщо так потриває ще трохи, то на тому їхня війна й скінчиться, люди побожеволіють або побіжать, не витримавши психічної напруги, і будуть перебиті, немов курчата. Або будуть поховані живцем під тяжкими обвалами й завірюхами землі. Вже й так здається, що вся земля переорана грунтовно, і вже нікого немає живого, всіх пригорнуло землею й присипало залізом.

Ще двома хвилями налітали ворожі літаки, бомбили вже збомблене й обстрілювали землю з бортової зброї. А потім бомбардування припинилося. Та не встигли люди, котрі вціліли, зідхнути з радости, що лишилися живі, як почала бити ворожа артилерія...

Тут прибіг, вірніше приповз на вогневу позицію Петрової батареї зв'язковий (бо кабель десь пошкодило, і телефонний зв'язок не діяв), і передав наказ відкрити вогонь на схід по наступаючому ворогові, а також передав повідомлення: ворог прорвав фронт на південному крилі XIII корпусу і могутнім клином жене на захід, оточуючи дивізію «Галичина» й разом увесь XIII корпус. Безліч танків, авіяції, артилерії. Такий же прорив нібито зробив ворог на півночі і жене вглиб шалено, замикаючи велетенський перстень. Зв'язковий тремтів увесь від збудження й хвилювання й був надміру говіркий. Це був досить інтелігентний хлопець і потрапив швидко зробити ціле бойове зведення. Картина, що він її намалював двома мазками, була жахлива й заморожувала кров у жилах...

Сталося. От і прийшла та хвиля нарешті, що про неї в пісні співається.

 

Ой там ідуть стрільці, січовії стрільці до бою...



 

Вони мусять іти. До бою. Або загинути так, без бою. Це ж бо тепер стало питання руба — бути їм чи не бути.

Петрова батарея перша відкрила вогонь по темних масах, що з'явилися на обрії. Очима стереотруби було добре видно, як мчали танки на захід, обходячи їхні позиції стороною, і вогонь батареї було перенесено на них.

Петрові гармаші працювали з надхненням, гарячкове, але чітко. Батарея била без угаву.

Ліворуч теж загримотіли сальви їхньої артилерії по всьому фронту. Ворожа артилерія посилила у відповідь свій вогонь — і почалося пекло.

Почався нерівний шалений бій.

Петро думав було, що після бомбардування з їхньої піхоти й взагалі з усього їхнього війська на цім відтинку не залишилося нікого в живих, а воно он як заговорила земля автоматами, й кулеметами, й гранатами! А воно он скільки їх підіймається з землі й перебігає розстрільнями вперед!..

Одчайдушними зусиллями їхні частини намагалися затягти проломину, зліквідувати прорив, спинити ворога. Спинити! Бо ж на карті стоїть життя тисяч товаришів, горе і сльози тисяч їхніх матерів, щастя й цілість всієї землі їхньої, отих бідолашних селян, що ще вчора благалп їх про порятунок та про захист...

Дивно! Просто дивно!.. Ні, це дух того синьоокого романтика, того мрійника, того Романа, запаленого невгасимою вірою в свою правду і в перемогу над злом... Юнаки билися, як справжні лицарі, як герої. В бою виявилося, що вони таки дістали досить добрий вишкіл, вірніше, той вишкіл, що вони дістали, був тепер помножений трагізмом ситуації на відчай і відвагу приречених, а це велике помноження! Немалу ролю грав тут і гнів на своїх «вчителів» і «союзників», що так безпардонно зрадили їх, лишили напризволяще, повтікали. Перед самісіньким боєм з ворогом виявилося, що вони фактично лишилися без старших командирів. Тоді команду перебрали свої, молодші старшини замість тих німецьких начальників, що вночі щезли десь, і з цими командирами своїми вони кріпко стояли проти набагато сильнішого ворога.

В середині бою розкотилася чутка, що 30-й полк зрадив і перейшов до ворога. Це було як лиховісний грім над нещасними душами. Пізніше виявилося, що все неправда, але зразу це подіяло убивчо. Хто пустив ту чутку, невідомо, але вона пройшла по всіх позиціях, пригноблююча й страшна своїм спрямуванням — спрямуванням на психічне заломання людей. Тільки ж у багатьох відчай викликав зворотну реакцію — посилив спротив.

Пекло тривало довго.

Петрова батарея була розбита в тартарари. Особливо трагічно скінчили ті бідолашні коні. Коли батарея потрапила під інтенсивний обстріл і коли, щоб її вихопити з вогню й перенести на інші позиції, користаючись з невеликої павзи, підлетіли їздові на конях, раптом упало відразу кілька тяжких стрілен — і все геть потонуло в гурагані вогню... Загинула половина їздових, загинули всі коні, поковеркало дві гармати, розбило скрині з амуніцією... Треба ж статися такому нещастю, треба ж було тим стрільнам упасти в таку хвилину! Страшне спустошення!.. Одначе ті гармаші, що лишилися живі, повели далі обстріл з двох уцілілих гармат, дострілюючи решту набоїв... Кирило Діброва показував дива, де в нього та й сила бралася — він сам працював за кількох.

З тих коротких хвилин один кадр врізався Петрові в мізок: це кінь з їхньої батареї, що йому перебило кряж,— він несамовито іржав і біг на двох передніх ногах, власне, намагався бігти, високо задерши морду з закривавленими ніздрями та очима, повними жаху, й тягнучи перебитий зад; він швидко бив копитами, трусився увесь, як у лихоманці, й іржав комусь навздогін, ніби доганяв своїх товаришів... Ця картина зринула, коли розвіявся дим і пил після вибухів.

Батарея була розбита, але вони не відступили; розстрілявши всі набої по ворожих танках, Петрові гармаші зірвали гармати, а самі разом з ним приєдналися до якоїсь групи, що зайняла оборону тут же, поруч. Вони міцно трималися в укріпленнях і билися гранатами і панцерфавстами та кулеметами проти ворожих танків і танкеток, билися проти вдесятеро сильнішого ворога. Власне, самого ворога в людській подобі не видно було, лише скажене, скрегочуче залізо, десятки тонн заліза, що пашіло й ригало вогнем. Поцілені з гармат панцерфавстів або підірвані на мінах танки й танкетки корчилися, мов дивовижні плазуни, розкручуючи луску своїх ланцюгових пасів, гублячи їх, занурюючись шкереберть в землю. Деякі з них, поцілені в бак з пальним, горіли, мов костриця, позначаючи чорним димом і смородом паленої гуми й м'яса передпілля позицій одчайдухих оборонців, на радість їм, наснажуючи їх дерзкою відвагою, надією, зухвальством. Ворога можна бити! Можна!.. Але обличчя ворога не видно було, який він. Який він? Глянути йому в очі би! Який він?

Петра це бажання опанувало цілком. Немов тому вмирущому глянути на живих востаннє, так йому кортіло глянути в обличчя ворога,— в живе обличля, в його очі,— який він?

І от, ніби зумисне для того, щоб зробити Петрові приємність, вже тоді, коли здавалося, що ворог змінял напрямок танкового маршу на захід, перенісши його південніше, раптом на шляху з'явилася група тяжких танків Т-34 — шість штук — і, звернувши з шляху, помчала просто на той відтинок, де був Петро з своїми недобитками. Це було кущувате й добре укріплене узвишшя, що панувало над шляхом, замикаючи його вогневою заслоною. Шлях був захаращений розбитими машинами, возами й укритий чорними вирвами та горами свіжої землі, як кротовинами. Петро лежав з Дібровою в рові в самім центрі відтинку.

Побачивши, як ідуть танки просто на них, Петрові похололо на душі. Не тому, що це танки. Це не перші танки, що він їх бачив, але ці йдуть спеціяльно на них. І то тоді, коли його батарею розбито й він мусить боронитися з не властивою для нього зброєю! Та й тієї обмаль! А танки, кваплячись, повзли з грохотом, то поринали в заглибини землі, в лощинки, в зустрічні ями, то підносилися знову вгору довжелезними хоботами гармат. Ті гармати раз по раз ригали полум'ям просто себе. Поруч з гарматами нестримно гаркотіли кулемети, засіваючи все навколо свистом і шумом заліза. Від того свисту й від того реву аж вітер піднявся, так здавалося. За танками летіла геть трава й груддя землі, як з-під лап вогнедихих драконів, що тую землю дерли пазурями й метали на всі боки. В міру наближення танків усе живе все більше прилипало до землі в своїх ровах і ямах. Петро глянув на Кирила Діброву — бідолашний хлопчина зблід смертельно й безтямно дивився просто себе в землю витріщеними очима. Навряд чи він щось бачив. Він тільки слухав рев, слухав, як наближається вірна смерть, і тратив панування над собою з кожною секундою. Петро теж відчував, як нерви йому відмовляють в послухові. Багато разів він дивився смерти у вічі, але бути живцем похованому, притоптаному такою потворою, ще й прискородженому,— це страшна перспектива, гірша від усіх можливих. І рятунку немає. Гармати мовчать, бо їх, либонь, на цілім їхнім відтинку фронту вже немає. Утікати? Не можливо. Битися? Чим? Хтось ліворуч від них з жахливим криком вихопився з ями й кинувся навтьоки, але тут же був посічений з кулеметів і впав навзнак головою назад, у яму, з якої був вистрибнув. Кирило Діброва, спаралізований жахом, стояв навколішках у рові біля Петра, стояв зсутулений і без жадного зв'язку шепотів молитви... Молитви, яких він ніколи не знав, ніколи не вчив... Він навіть не бачив Петра. Вухами слухав залізний рев, викоченими очима дивився просто в грудку землі й напевне тієї грудки не бачив, а посинілими губами вимовляв благальні слова до Вищої сили без всякого ладу. Кадик йому шарпався спазматичне,— чи він ковтав сльози, чи ковтав слину, якої у роті не було... Йому, мабуть, так як і Петрові, пересохло в роті й язик став колодою, і він ковтав, та нічого проковтнути не міг... А танки наближалися. Вони вже зовсім близько. Один іде просто на них...

Петро шарпнувся, до болю зціпив зуби, щоби якось прийти до пам'яти. Треба ж щось зробити!.. Щось зробити!.. Нерви виривалися з-під контролю, з-під панування.

Боже, яка то жаска річ страх! Страх, що паралізує волю, паралізує розум!

Ніби осяяне сліпучим прожектором зринуло дитинство, чітко-чітко, й жах, пережитий у дитинстві,— переляк від уроєної відьми. Жах, що заморозив кров, одерев'янив жили, зупинив серце... А потвора вже дихає ось тут...

В дитинстві Петро вхопив сокиру й без пам'яти жбурнув її в двері, де стояла відьма,— сокира так глибоко зав'язла в дубових дошках, що батько потім дивувався, звідки в дитини взялося стільки сили... В такому самому безпам'ятстві Петро вихопив у Діброви в'язку гранат, що збирався сам себе підірвати, зсмикнув забезпечника й, схопившись у рові на повен зріст. шпурнув в'язку гранат наперед, в чорну рухливу масу, а сам повалився в рів на дно. Він знає, що він схлипнув як дитина, прощаючись з усім, ні, схлипнув тому, що не міг уже панувати над нервами, чекаючи смерти, чекаючи, як посунеться на нього земля...

Земля посунулася, але не привалила.

Петро навіть не почув вибуху. Він тільки почув, як шелестіли грудочки землі, скочуючись на дно. Але це він почув уже потім, як прийшов до пам'яти. Власне, він не знепритомнів, бо він не панночка, але сталося щось на зразок того, ніби він раптом умер. А потім воскрес. Це був провал пам'яти. Прийшовши до свідомості, Петро побачив Кирила Діброву, що сидів і сміявся, такий радісний, опромінений. В їхнім рові було повно диму. Далебі Діброва збожеволів. Але ні.

— Гляньте! — промовив Діброва, киваючи туди, нагору.

Замість нагору, Петро подивився на Діброву з-під лоба й опустив очі, він ладен був провалитися крізь землю, пригадавши, які то вони були допіру герої.

— М-да-а...— промурмотів Петро понуро.— Теж мені герої! Я один! А ти другий!

Діброва зовсім не образився, сидів і блаженно посміхався, немов немовля, щойно вийняте з купелі. А посміхаючись, квапив:

— Ні, ви тільки гляньте!..

Петро визирнув з рова. Перед ними, кілька метрів усього, горіла сталева потвора. Далі ще така сама, охоплена полум'ям. Ліворуч метрів сто одна лежить боком... А там ще одна й ще... Всі шість танків було знищено якоюсь страшною силою... Диви, диви! Таке вражіння, що «одним махом всіх побивахом», зовсім як у тій казці. Ліворуч і праворуч стояв піднесений гомін по ямах і щілинах, перегукування, веселі репліки... Виявилося, що якась їхня протитанкова гармата розстріляла усторч три танки, одного збила їхня таки артилерія, відкривши вогонь зліва, один підірвався на мінах, а одного хлопці самі закидали гранатами з усіх боків,— це оцього, що загнався найдалі, що горів перед Петром, так що невідомо, хто саме заподіяв йому смерть.

Оглянувши таку панораму, Петро опустився иа дно рову, простягнув ноги і з нервового відпруження глибоко зідхнув, а тоді глянув на Діброву й засміявся. «Чудасія!» — Діброва сміявся не перестаючи. Тепер вони сміялися удвох. Закурили, жадібно затяглася димом і сміялися.

Чудасія! Отакі вони вояки! «Герої» отакі «липові!»

А тим часом танки все ж немов лизень злизав! Факт. І вони залишилися живі. Живі!

Передано було звідкілясь від уст до уст, що ворожі танкові колони пішли південніше, прориваючись на захід.

Можливо. Але тут бій не припинився.

Надходив вечір, а бій не вщухав. Навпаки, ворожий обстріл ніби все посилювався. Ворог зосередив потужний вогонь своєї артилерії на невеличкі дільниці, що її займала горстка безумців і не давала ворогові поширити проломину... Ба, вже ніхто з тих безумців не думав про проломину, лише кожен думав про те, як би дорожче продати своє життя, бо ж було всім ясно, так усім видавалося, що їх — оці їхні частини, які опинилися на цім південнім крилі,— оточено з усіх боків... Мовби на доказ цього, надвечір почали бити «катюші», посилаючи серіями свої чортячі набої, і що було жахливим — «катюші» били вже не спереду, а звідкілясь збоку чи ззаду, у спину... Думалося раніше, що все, що відбувалося за день, то було пекло. Ні, ось щойно тепер зробилося пекло. Від розривів стрілен «катюш» загорялася земля... Вона зразу спалахувала в кількох місцях, і той вогонь розливався, розповзався все ширше й ширше, наводячи на людей панічний, безумний жах. Люди вистрибували з вогню й надали в ями й вирви, шукаючи прикриття, шукаючи рятунку, і билися... Відбивалися від навколишнього жаху всім, чим могли.

Не один того дня збожеволів. Не один того дня сам застрілився або тяжкопоранений бувши й не бачивши рятунку, а ворогові здаватись не бажаючи, або від психічної перенаснаги, не в силі всього перенести. Пострілялося цілий ряд старшин і рядових стрільців, у кого «нерви не витримали». А ще більше було вбито нещадним вогнем ворога або витолочено танками.

Петро був поранений у голову. Але не вийшов з бою, не залишив товаришів. Він не був героєм, але й не був боягузом, а вже зовсім не був тим, хто сам собі життя укорочує, бо чого нібито квапитись, як для того, щоби життя укорочувати, є ворог. Він не вийшов з бою тому, що, по-перше, раненому все одно нема куди подітися — жадних санітарів, жадних рятункових засобів, жадних польових шпиталів чи перев'язочних пунктів,— лише смерть від нещадного ворога. По-друге, тому, що більше всього на світі боявся полону,— для кого, для кого, а для нього полон означав би щось жахливіше за біблійне пекло. По-третє, тому, що мав волю битися до останку, до останнього зідхання. Він не був один такий. Таких було багато, що, опинившись перед ось таким бідним вибором, вибирали боротьбу до останку, і лише тяжкопоранені дострілювали самі себе. Легко поранені тримали далі закривавлену зброю в руках, якщо Їм не зраджували нерви.

Петро був поранений порівняно легко, як на ці умови,— десь зачепило трохи голову кулею чи уламком бомби, вибивши на якийсь час пам'ять. Але потім одуріння минуло, й він міцно тримався на ногах. Стрілець і кулеметник (а недавній артилерист) Кирило Діброва (а може, й інший хтось) забандажував йому поранену голову, скориставшись з індивідуального пакету котрогось убитого, бо свого не було. Кров заливала очі, й Петро гаразд навіть не роздивився, хто ж це саме сповивав йому голову, мов та «рідная мати»...

Як вже вечоріло, рештки людей виходили з суцільного вогню й диму. Петрові кров утамувалась, і він бачив світ. Світ був опаловий, кривавий від заграв і вечірнього сонця, що закочувалося за червоно-чорний обрій. І такий той був світ грімливий, що розсідалася голова. Дим ішов хмарами, й ішов морем вогонь по землі...

Під прикриттям диму й кривавого смеркання рештки їх виривалися на північний захід, туди десь, до своїх. Підтримували один одного, спіткалися, падали, але йшли, йшли, йшли... Виривалися з вогню.

З Петрової батареї загинули всі, вцілів лише він та Кирило Діброва. Петро пам'ятає, що, виходячи з вогню й біжучи повз старі їхні позиції, завалені трупами його людей і трупами розбитої батареї, він дострілив того коня... Того коня, що біг на двох передніх ногах, випорскував ніздрями кров і іржав так жалібно, так тоскно, так божевільне — зі стогоном, боючися лишатися сам...

«Це ж він, той кінь, думав, що його товариші побігли ген по радісній сонячній землі, по шовковій траві, а він лишився сам, у пеклі!..»

Ще пам'ятає Петро, що в короткім зударі з ворогом, що був перетяв їм шлях до своїх, упав Кирило Діброва, останній його товариш з батареї, і він тепер лишився зовсім сам, без найближчих друзів. Але хіба вони не є тепер всі найближчими друзями?!.

А ще пам'ятає Петро, що він цупив панцерфавста. Вчепився в нього й не хотів пустити. Чомусь йому видалося, що це страшенно важливо, цей панцерфавст. Ніби в ньому була захована його доля. Ніби якби не було панцерфавста, то він би вже вмер...

Потім їх підхопила якась машина й вони їхали — не їхали, пливли по морю, страшенно гойдаючись, як то буває на кораблі...

Потім машина налетіла на міну й з них мало хто вцілів. Але серед уцілілих був і Петро. Вцілів якимось дивом і його панцерфавст. Дивно, чого він, цей кийок або «макогон», як називали інші, до нього вчепився! Підійшли ще якісь хлопці, й вони пішли далі. Навпростець, бур'янами, тернами, якимись ровами... Петро не покинув свого «макогона», й цупив з собою, хоч самого його вели попід руки незнайомі, обсмалені й обдерті вояки. А ще когось несли на плащ-палатці. Вони всі дуже поспішали. Майже бігли. Той, кого несли, був дуже юний і дуже подібний до Ромця, до того синьоокого романтика, але це не був він, це не був Гоман.

Нарешті вони, знесилені, змучені до краю, десь зупинилися. В темряві. Вони зупинилися в якійсь уцілілій хатині, мабуть, єдиній на цілий світ, серед якогось пожарища. Та тепер увесь світ — пожарище. Крім хати на тім пожарищі, де-не-де стирчали комини, обвуглені росохи, стовпи, лежали купи цегли...

...Обсмалені дерева, купи грузу, розбомблені вулиці, опалове небо. Хата. Його рідна хата в рідному місті... Під стіною хати в дворі стіл. На столі лежить Вона, Ата, мертва, а на грудях у неї немовлятко... Ах, це пак уже був сон. Сон. Десь раптовий крик і стрілянина. Це дійсність.

Петро зідхає й швидко розплющує очі. Йому трохи холодно. На обличчя капає роса з галузки, що вціліла на розщепленому дереві (кленові). Роса насідала на простягнені далеко вперед чоботи. Перед очима туман. Чи у віччю туман? Чи у світі туман? По тілу пробігають дрижаки...

«Гм... Але проти чого ж був той сон, га? Той сон з убитою Атою й з немовлям на її грудях! Проти чого? І що означає те немовля? Чому немовля? Звідки немовля?!. А що ж то за сон, що він їв рідну землю? Проти чого це?..»

Петро поводить зімлілою шиєю, крутить головою, щоб прийти до пам'яти.

«Гм, треба шукати штаб!.. Треба конче знайтиг штаб. Штаб дивізії...»

Туман з очей розходиться, але лишається туман в. світі. Власне, не туман, а легенька мряка, бліде світло світанку. «Треба знайти штаб дивізії!»

Ген там, де вночі був вогненний водограй, над Бродами рожевіє небо. Праворуч виплив о туману ліс. А просто попереду, ген унизу, якась метушня й клекіт... Нібито там люди топляться в морі... Топляться. Кричать. Вони по шию, по пояс, по коліна в воді, так само до половини в воді коні, машини, танкетки, мотоцикли... По тій воді бредуть телеграфні стовпи...

Петро тре очі,— що за мана. Ба!..

То землю в низині застелив туман, а в тім тумані... Га! Га!.. Серце Петрові забилося радісно, закалатало: свої! То там свої! Наші! Тож дві колони їхнього війська!..

Дві колони їхнього війська стовпилися на шляху, одна проти одної, дві довжелезні колони... Одна йде на захід, друга на схід. Це ж вони, мабуть, збилися з напрямку вночі, напоролися одна на одну, зачепилися одна за одну і тепер галасують, не можуть розминутися. Одна колона поривається на захід, а її не пускає та, що поривається на схід.

Петро миттю звівся, почепив «МПі» на шию, підхопив панцерфавста й пошкандибав униз до шляху, чіпляючись за кущі, спіткаючися по вирвах і вибоїнах.

 


Каталог: authors -> Bahrianyi
authors -> Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!
authors -> Лебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 2012 ббк 84 (4укр) 6 п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна
authors -> Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків
authors -> Літературне мистецтво рідного краю
authors -> Дмитро донцов
authors -> Переходимо до любові Роман Відтоді, як стала відома моя розповідь «З погляду вічності»
Bahrianyi -> Іван Багряний Людина біжить над прірвою
authors -> Джеймс Дешнер Бігун у Лабіринті


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка