Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка1/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір8.76 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

Annotation


В другому романі історичної дилогії про Генріха IV видатний німецький письменник-реаліст Генріх Манн (1871–1950) зображує Генріха гуманістом, що із зброєю в руках бореться за торжество прогресивних для його епохи ідей, за можливість тривалого миру для свого народу й усієї Європи. Письменник підводить читача до зіставлення боротьби реакції і прогресу в зображувану ним епоху з боротьбою між силами миру і війни у бурхливій атмосфері 30-х років XX сторіччя.

Генріх Манн

ІСТОРИЧНИЙ РОМАН ГЕНРІХА МАННА ПРО ВОЙОВНИЧОГО ГУМАНІСТА

ЛІТА ЗРІЛОСТІ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IVІ. ВОЄННИЙ ТАЛАНПоголоскаДійсністьКазкаГеральдична птицяЛицарський романПодячний гімнСтіл без гостейТихе запитанняПеклоБоротьба з сумліннямМитецьМи хочемо житиНаша часткаII. ЗНЕГОДИ КОХАННЯПокажи її мені!Нічна дорогаЧарівна Габрієль«Йосафатова долина»Катрін, як завждиЩе раз АгріппаТаємничий чоловікПастор ла Фей[33]Слуга короляНещасна ЕстерIII. СМЕРТЕЛЬНИЙ СТРИБОКМістерія кривдиПереможенийРоздумиЄднанняІсторія одного замахуКупільIV. РАДІСНЕ СЛУЖІННЯУрочистий актДама в масціЗахоплення владиВідчуття минулогоДва трудівникиГарячкаЛюбов народуСтратаБіля колискиМістикПоки що — ніV. ПЕРЕМОЖЕЦЬФеєрверкВиграноДві зичливиціКардинал АвстрійськийШвець ЦаметНебезпечні справиВони пишутьПротестантПереговориСповідіПромова легатаГабрієль сповідаєтьсяВелика угодаЕдиктVI. ВЕЛИЧ І ВОЛОДІННЯПодорож річкоюПісняМир чи війнаВони кажуть: великийВелич — ізсерединиВелич, як бачать її людиВелич явленаГабрієль у тривозі за своє життяГабрієль у тривозі за своє мізерне життяГабрієль приреченаПро сумлінняПрощанняЧорна куркаКінець пісніКоріння мого серцяVII. ПОВОРОТМи йдемо даліХимерне поверненняЧужинкаМолочна сестраКоролівська шлюбна нічПро зрадуОпівночіЖало?баНове сторіччяПостать біля ліжкаСлабкість, поспіх і насильствоТорговець жінкамиЩо тут діється?У Ла-РошеліДякаНe бійся!ЗвітVIII. ВЕЛИКИЙ ПЛАНЗвернення до чужинцівДавид і ГоліафБатьківські втіхиЧумаДавня МаргоЯк один деньНещастя в щастіОстання перед кінцемНова ЄленаЧоловік у самотіПартіяОбладункиОстаннійТільки доступитисьГосподь близькоШлях до гаваніSeul roi[125]Allocution d'Henri Quatrieme Roi de France et de NavarreПромова Генріха Четвертого, короля Франції й Наварри,

notes123456789101112131415161718192021222324252627282930313233343536373839404142434445464748495051525354555657585960616263646566676869707172737475767778798081828384858687888990919293949596979899100101102103104105106107108109110111112113114115116117118119120121122123124125126

Генріх Манн
ЛІТА ЗРІЛОСТІ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV
Роман


HEINRICH MANN

DIE VOLLENDUNG DES KONIGS HENRI QUATRE

1938

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 



 

Переклав з німецької Юрій Лісняк Передмова і примітки Кіри Шахової  

ІСТОРИЧНИЙ РОМАН ГЕНРІХА МАННА ПРО ВОЙОВНИЧОГО ГУМАНІСТА


 

Томас Манн у відкритому листі про смерть свого брата Генріха називав літературну працю його життя «працею грандіозною». Він вважав його самого «великим публіцистом», «одним з найбільших поетів німецької мови» і відзначав: «Життя його було сповнене звершень, і слід його, гадаю, зітреться лише із зникненням на землі цивілізації і гідності людини». Один з найбільших письменників XX сторіччя, Томас Манн був людиною бездоганної чесності, нещадно-суворим критиком власної літературної праці й ніколи не ставився поблажливо до творів найближчої йому людини — рідного брата. Вони, ці брати, були дуже різні, часто в суперечках з принципово важливих, глобальних питань кожен пристрасно обстоював свою думку, і це іноді закінчувалося драматичними, болісними для обох розривами, навіть на кілька років. Отож оцінка, яку дав Томас творчості Генріха, заслуговує того, щоб прислухатися до неї шанобливо й уважно. Кількома словами один класик німецької літератури точно визначив найяскравіші риси письменницького генія другого. І справді, Генріх Манн працював титанічно, створив чимало значних, епічного розмаху, романів як про сучасність, так і про історію, серед яких деякі ось уже кілька десятиріч живуть у колі шедеврів світового красного письменства. Передусім це «Вірнопідданий» (1912) — могутньої викривальної сили сатира, яка так яскраво типізує риси буржуа, що відтоді в кожному гострокритичному романі, де зображено образ представника класу капіталістів, ми натрапляємо на щось характерне, відкрите для читача саме постаттю Дідеріха Геслінга. Цей створений німецьким сатириком персонаж так яскраво узагальнює найвідразливіші риси власника, «еталонні» для свідомості та поведінки буржуа, що його можна назвати образом прозивним. І оцінка цього літературного образу не буде захопленим перебільшенням, якщо кайзерівського вірнопідданого, боягузливого і жорстокого череваня Дідеріха Гесліига, цього предтечу фашистів, поставити в один ряд з такими відомими образами негідників у світовій літературі, як Іудушка Головльов, Яго або Жорж Дюруа. В критиці не раз вказувалось на те, що постать Дідеріха — це модель типового бюргера, що образ цей створено як узагальнення, квінтесенцію буржуазності, і в цьому не лише його літературне, а й соціально-політичне значення, яке не втратить своєї гостроти, поки існує капіталістичний лад. На підтвердження цієї тези наведемо такий факт. Нещодавно Південно-Західне радіо ФРН розіслало вісьмом тисячам читачів анкети з проханням назвати сім улюблених творів світової літератури. З вивчення повернутих анкет виник список — сто дев'яносто дев'ять назв. На першому місці стала філософська книжка Е. Фромма «Мати чи бути» — науково-критичне дослідження буржуазного способу життя. А на другому (власне, першому серед художніх творів) — «Вірнопідданий» Генріха Манна. На нашу думку, факт цей не випадковий. Сатира великого німецького реаліста виявила в наші дні свою животрепетну актуальність, неминущу силу проникнення у саму сутність буржуазної державності, буржуазного парламентаризму, в це поєднання політичної влади з владою капіталу при першості саме капіталу. Сьогодні, коли громадську думку раз у раз приголомшують усе нові й нові викриття афер, пов'язаних з підкупом парламентаріїв великими монополіями (причому цей підкуп виявляється не лише у ФРН, айв інших капіталістичних державах), художнє дослідження, своєрідна анатомія того, як у місті Нетцігу придушувались рештки буржуазно-ліберальної демократії, як був куплений правий соціал-демократ Фішер, що став виконавцем волі нетцігських багатіїв та шовіністів у рейхстагу, здається зробленим ніби сьогодні. Тема буржуазності, дослідження принципів того, як діє механізм діяння буржуазних партій, буржуазної держави, питання, що таке демократія і якою мірою народ насправді може втілювати в життя свою волю, захищати свої інтереси, завжди цікавили Манна. Підтвердженням цьому є такі його твори, як «У маленькому місті» (1903), «Бідні» (1917), «Голова» (1925). В них, так само, як і у «Вірнопідданому», письменник ішов від всебічного вивчення дійсності до створення типізованої моделі функціонування її інституцій, створення узагальнених образів і соціально визначених характерів. Були й інші шляхи в його творчості, коли він змальовував глибоко індивідуальні образи, а також навіть образи ідеалізовані, як, наприклад, у трилогії «Богині» (1908).  

Другим після «Вірнопідданого» найбільшим твором Генріха Манна став історичний роман-дилогія про молоді літа та літа зрілості короля Генріха IV (перший том — 1935, другий — 1938). В ньому автор зумів створити високий позитивний образ не ідеалізованої, а живої людини з усіма її пошуками й стражданнями, перемогами й поразками. В уже згаданому відкритому листі Томас Манн шкодує, що Генріх не встиг завершити задуманого ним циклу історичних сцен та діалогів з життя Фрідріха Прусського, і називав ці епіко-драматичні сцени «блискучими, мов старовинні емалі», за те, що вони чудово відтворюють колорит доби. Оця краса, подібна до живої барвистості старовинних емалей, що, не втрачають з часом ні свого колориту, ні свіжості й блиску своїх барв, властива передусім дилогії про єдиного з французьких королів, якого народ називав «добрим». Письменник-реаліст прагнув і у великому, і в подробицях бути справжнім художником, малювати словом виразно й точно, влучно передавати дух і букву відтворюваного ним часу, вважаючи це неодмінною передумовою для написання роману про давно минуле, але — не головним своїм завданням.  

В наші дні історичний роман став особливо популярним різновидом романного жанру. І кількісно, і якісно він — одна з найплідніших, найбільш розгалужених вітей на дереві художньої епіки. Однак ця гілка не завжди приносить золоті плоди. Визрівають на ній і червиві яблучка: книжки з лише поверховим історичним забарвленням, пишним барвистим антуражем, які насправді не містять в собі нічого глибокого й цікавого про історію й історичних осіб. Та вони швидко падають з дерева літератури, без сліду зникають з пам'яті читачів. XX сторіччя може пишатися й творами, що вже стали класикою художньої історичної прози і дуже багато дають вдумливому читачеві. Не лише тому, що знайомлять його з естетично осмисленою історією, мистецьки відтвореним минулим того чи іншого народу, живо й правдиво зображеними постатями відшумілої доби, а й тому, що спонукають до порівнянь, паралелей, асоціацій з сучасністю, змушують замислитися не тільки над тим, що було колись, а й над сьогоденням і майбуттям, над філософськими проблемами життя людини, народів і всього людства. Багато політичних, соціальних, етичних, культурних питань, що сповнювали неспокоєм наших попередників, і до сьогодні не втратили свого значення. Відповіді на них, правильні чи помилкові, збагачують наш досвід, стають повчальними. Успішні рішення, навіть якщо вони й не були остаточними, корисні як потенціальна можливість досягти більшого, кращого, як реальна перспектива поступу суспільства. Саме для того, щоб художній твір про минуле виконав своє завдання, ніс у собі повчання й приклад, щоб він переконував нас, людей сьогоднішніх, і допомагав нам, він повинен грунтуватися на подіях реальної історії, а не на тенденційних її перекрученнях, на глибоко досліджених фактах, а не на вигадках, на правді, а не на ілюзіях. Митець не може змінити в історії сутність її подій і явищ, не може поміняти місцями переможців і переможених, не може пришвидшити плин реального часу. Історія сама творить фабулу, у неї свій сюжет. Все це дисциплінує талант письменника, вводить його фантазію у певні чітко окреслені береги, хоча аж ніяк не збіднює процесу творчості. Світова література 20–30-х років поряд з яскравими творами про сучасність збагатилась також великими історичними романами, в яких прогресивні митці різних країн зверталися до найважливіших сторінок історії своїх і чужих народів. Можна твердити, що саме в цей час були закладені підвалини історичного роману XX століття, створені такі шедеври цього жанру, що й досі правлять за взірець. Чому саме після першої світової війни і Жовтневої революції історичний роман як оповідна форма привернув до себе таку пильну увагу митців? Інтерес цей продиктовано незвичайним, небувалим за насиченістю подіями глобального масштабу часом. Митцям різних країн потрібно було розібратись у ході розвитку людства, побачити його головний напрямок, зазирнути в майбутнє, зрозуміти, що є рушійними силами історичного поступу, осягнути роль особистості — звичайної людини і так званих видатних діячів — у історичному процесі. Напруженість політичного життя, щодалі гостріші сутички між силами реакції і силами прогресу, запеклі класові бої в більшості капіталістичних країн, свіжий і кривавий досвід першої світової війни, прихід до влади фашистських і профашистських урядів, загроза нової всесвітньої бойні — все це. треба було осмислити, зіставити з уже відомими фактами для того, щоб література могла впливати на суспільне життя, на формування свідомості мільйонів читачів у позитивному дусі, стати на перешкоді імперіалістичній реакції, мілітаризмові, фашизмові. Це спонукало великих митців звертатися до досвіду історії як до повчального прикладу й перестороги. Майстри літератури показували рух історії як наслідок діяння мас, зображували не лише героїв, що могли б правити за приклад людям XX століття, а й народ. Письменники соціалістичного реалізму творили свої історичні романи, маючи в своєму арсеналі марксистське вчення про розвиток суспільства. Це надавало їхнім історичним творам такої глибини, такої масштабності, якої не знала література попередніх десятиліть. Не лишались осторонь плідних впливів і представники критичного реалізму. Значні досягнення в царині історичного роману мала німецька література — твори Ліона Фейхтвангера, Томаса Манна, Стефана Цвейга, Бруно Франка, в яких письменники намагались дати узагальнений образ розвитку власної нації і всього людства. Не міг не включитися в ці ідейно-художні шукання і Генріх Манн, який завжди цікавився вітчизняною і світовою історією. Генріх Манн шукав у історичному минулому народів підтвердження слушності своїх думок про добро як переможну динамічну силу людської діяльності, людського існування, про творення добра як призначення, мету кожного, хто хоче називатися людиною. Шукав доказів того, що його історичний оптимізм виправданий. У своєму великому історичному романі про короля Генріха IV він спромігся об'єднати «поезію і правду» (Гете), досконале знання подій і рушійних сил цих подій в історії Франції з напрочуд топким проникненням у психологію людей, які творили цю історію, глибоким знанням їхнього духовного світу й середовища, в якому вони жили. 1 це головні причини успіху твору в читачів, того, що серед зарубіжних історичних. романів, написаних у XX сторіччі, його дилогія про короля войовника і миротворця посідав одне з найпочесніших місць, багато в чому лишається неперевершеною. Є й інші причини. Наприклад, та, про яку згадував Томас Мани. Автор дилогії був «великим публіцистом». Його публіцистика ясно відбивала стійкі й еволюціонуючі політичні, суспільні, естетичні погляди письменника, його наполегливі пошуки істини, вистражданий справжній демократизм, неприйняття ним світу буржуазних цінностей, заперечення всього комплексу явищ, пов'язаних з імперіалізмом, — економічні кризи, війна, фашизм. Політичне і соціальне мислення, до якого піднявся Генріх Маші, було недоступне більшості навіть найталановитіших сучасних йому буржуазних письменників. Прогресивні антифашистські сили вбачали в особі Генріха Манна не просто союзника, а й одного з найактивніших, найавторитетніших борців. Генріх Манн не встиг повернутися з сумного вигнання (під час другої світової війни він у дуже важких умовах жив у Сполучених Штатах) на землю своєї вітчизни. Він помер напередодні від'їзду до Європи. Проте великий син німецького народу повернувся до нової Німеччини духовно, живе в гуманістичній культурі соціалістичної країни своїми творами, формуючи багатий внутрішній світ поколінь будівників першої на німецькій землі держави робітників і селян.  

Про історичну дилогію ««Молоді літа та літа зрілості короля Генріха IV» багато написано авторами з НДР та Радянського Союзу. Всі літературознавці, що цікавляться проблемами історичного роману і його різновиду — роману-біографії про історичну особу чи романізованої історичної біографії, — не проходять повз цей епохальний твір. Його перекладено російською і багатьма мовами світу. Історія перекладу дилогії українською мовою склалася так, що між виходом у світ першої і другої частини минуло десять років. Кожну з книг читач може сприймати як завершений твір, вони цікаві й захоплюючі кожна сама по собі, мають свої наскрізні сюжети, пластично завершені характери тощо. Однак дилогія була задумана як твір цілісний, з даною в розвитку центральною постаттю, чиє ім'я винесене в заголовок, з чітко окресленою історичною добою, яка збігається з життям короля Генріха IV. Два томи про молоді літа і літа зрілості короля-гуманіста становлять єдиний великий історико-біографічний роман. Тим, хто читав перший том дилогії, слід нагадати, а тим, хто читатиме другу книгу про короля Генріха IV, розповісти про головні моменти задуму письменника, про час, коли була виконана його монументальна обсягом і значенням праця, про місце, яке дилогія посідає у світовому літературному процесі тридцятих років нашого сторіччя. Дилогія написана в ті роки, коли Генріх Манн, що після приходу до влади гітлерівців змушений був покинути свою батьківщину, жив у Франції (1933–1940). Фашисти переслідували відомого в усьому світі письменника, члена Академії мистецтв країни, ще до 1933 року, до тих жахливих днів, коли вони підпалили рейхстаг і розв'язали, кривавий терор проти всіх прогресивних сил, передусім проти комуністів. Цькуванням Генріха Манна керував сам «кульгавий біс» нацистської пропаганди Геббельс. Цей поплічник фюрера змусив боягузливих літераторів-реакціонерів проголосувати за виключення автора «Вірнопідданого» з лав академіків. Імітуючи праведне обурення, «справжні патріоти» так і зробили. Ворога не пробачили письменникові його виступів проти кайзерівської монархії, проти знавіснілих мілітаристів та шовіністів, його послідовного антифашизму, в'їдливої сатири на буржуазію. Вони прагнули помсти. Від фізичної розправи Манна врятувало лише те, що він уже у лютому 1933 року емігрував з Німеччини. Хоча перебування Генріха Манна у Франції в 30-х роках було вимушеним, проте він завжди любив цю країну, її мову, завжди цікавився її історією та культурою, не раз звертався у своїх художніх творах і публіцистичних статтях до скарбниці мистецького та політичного досвіду Франції. Він присвятив низку праць найвидатнішим французьким письменникам, проникливо розкриваючи сутність творчості Бальзака і Стендаля, Жорж Санд і Флобера, Гюго і Франса. Особливо близькі були йому Золя і Барбюс. З Анрі Барбюсом Манн був особисто знайомий, і письменник-комуніст мав на нього значний вплив. Ще за років Веймарської республіки, звертаючись до Барбюса та його друзів, Манн писав: «Наші заповітні думки перегукуються з вашими. Ми так само стоїмо за духовний Інтернаціонал, за об'єднання борців духу в усіх країнах. Для того, щоб життя народів будувалось за велінням розуму, потрібно об'єднати зусилля всіх мислячих людей. Ми повинні викривати огидне й безглузде підґрунтя зненависті, що розділяє народи світу, повинні всіма засобами виявляти та наголошувати на спільності їхнього духовного життя, їхніх характерів» (1919). У цих словах вчувається ще відгомін прекраснодушних ідей Манна про перемогу над силами реакції завдяки лише духовним зусиллям митців-інтернаціоналістів. Але важливо, що вже тоді, у 1919-му, Манн відгукнувся на заклик засновників групи «Кларте» — першої міжнародної організації прогресивних літераторів, значення якої дуже високо оцінив В. І. Ленін. Згодом, озброєний досвідом тяжких двадцятих років, Генріх Манн ще вище оцінив суспільний внесок Анрі Барбюса, його роль, у згуртуванні сил прогресивної інтелігенції для справжньої, безкомпромісної боротьби в ім'я гуманізму. Він узяв участь у Міжнародному конгресі на захист культури, скликаному з ініціативи Барбюса і Роллана 1935 року в Парижі. Після смерті французького письменника-комуніста Генріха Манна вважали спадкоємцем місії Барбюса у міжнародній антифашистській боротьбі. А сам він, створюючи дилогію про Генріха IV, про короля-гуманіста, що вміє сидіти в сідлі й володіє мечем, якого називав королем бідних і гноблених, часто згадував Анрі Барбюса. Німецький письменник був переконаний, що «справжніми гуманістами є лише ті, хто не тільки думає, а й бореться». І цю любов до людей, бажання і вміння по-бойовому обстоювати людяність він найвище цінував в особистості Барбюса — «він був бійцем, і такими повинні бути ми». Тут названі лише деякі із зв'язків, що поєднували Генріха Манна з улюбленою ним Францією, її народом, її мистецтвом. Для письменника-інтернаціоналіста було природним те, що він присвятив свою багаторічну працю історії сусіднього народу, що героїчний взірець борця за справедливість, добро і мир він знайшов у цій країні. Праця над дилогією йшла паралельно з надзвичайно напруженою громадською діяльністю письменника, тоді ж ним було написано ряд гострих публіцистичних творів. Сторінки історичного роману писалися в той самий час і на тому ж столі, де створювалися статті, що вже самі їхні назви говорять про їх бойовий, наступальний характер — «Привіт Іспанії», «Розмова про мир», «Фронт думки проти фронту мракобісся», «Великий образ СРСР», «Боротьба Народного фронту», «Ми хочемо врятувати мир в усьому світі», «СРСР — надія передового людства», «Імперіалістична війна — змова проти народів», «Свобода не загине» та ін. І зрозуміло, що думки про події сучасності, які так хвилювали німецького митця, на які він відгукувався з такою пристрастю і громадянською мужністю, не залишали його і тоді, коли він звертався до історії. Манн вчитувався в архівні матеріали доби останніх Валуа, досліджував зафіксовані в документах, мемуарах, образотворчому мистецтві, проаналізовані і описані в наукових працях події — Варфоломіївську ніч, облогу армією Генріха Парижа, нескінченні бої на полях Франції між прихильниками римського папи і гугенотами, між військом короля й арміями могутніх герцогів, його політичних суперників. Він розмірковував над спробами короля зробити для свого народу й народів Європи вічним мир, завойований великою кров'ю французів. І повсякчас, вдивляючись внутрішнім зором в усе це, митець і мислитель зіставляв процеси і явища минулого з тим, що відбувалося в бурхливі тридцяті роки нашого сторіччя. Ця глибинна актуальність роману, ця співзвучність далекого і близького часу відчуваються на його сторінках постійно, хоча письменник не модернізує історію, не вдається до анахронізмів, штучних паралелей тощо. Перший том роману дослідники часто називають своєрідним історичним варіантом «роману виховання» — «ерціунгсроман», як цей романний вид визначають у Німеччині, де він виник (цей німецький термін увійшов і в інші мови). Це й справді так. Перед нами історія становлення яскравої, талановитої особистості від її дитячих років, що минули у вільних горах Беарну, через залежну, ув'язнену юність при підступному дворі Валуа й Медічі і до років змужніння, до початку боротьби за владу, за Францію, за здійснення свого державного ідеалу. «Роман виховання» містить у собі (в його класичному варіанті) такі обов'язкові життєві етани, як-от: період навчання, спілкування з мудрими вчителями й наставниками, випробування нещастями, працею, творчістю, коханням, здобутками та розчаруваннями. І все це випадав на долю Анрі в його молоді літа. З роками він втрачав легковажність і довірливість, молоду щирість, розкритість душі, став замкненішим, зібранішим, навчається краще розбиратися в людях, розрізняти за маскою справжнє обличчя, а головне — розумів, хто може бути йому опорою. Зрілість разом із великим життєвим досвідом приносить Генріху вистраждане переконання в тому, що лите завойований для народу мир, доброта, людяність можуть дати справжню, не ілюзорну перемогу і зробити державного діяча по-справжньому великим. Народ, хоч би який темний, забобонний, заляканий він був, — та єдина сила, на якій тримається батьківщина, Франція. І, щоб стати проводирем вітчизни, треба розуміти бажання, прагнення, інтереси народу. Це одна з головних ідей, якими керується Генріх, приймаючи ті чи інші рішення, наскрізна думка в пору його зрілості, про яку йдеться у другому романі дилогії. І в першому, і в другому томі письменник заглиблюється у внутрішній світ свого героя, передав найтонші порухи його душі, складні й суперечливі думки, гарячі, пристрасні почуття. Він показує й зовнішній світ, часто немовби побачений очима Генріха. Авторська оповідь і роздуми героя не раз переплітаються, створюючи дуже щільну й суцільну, єдину тканину. Ми бачимо героя у важкий для нього час, коли йому треба вирішити, в який спосіб, не проливаючи зайвої крові, він може стати господарем становища, не номінальним, а фактичним королем, сісти на французький трон у Парижі. Релігійна війна, що десятиріччями винищувала сили французького народу, сплела політичні, соціальні, економічні, релігійні суперечності в такий тугий і заплутаний вузол, що розплутати його було неможливо, хіба що тільки розрубати одним ударом. І таким ударом міг би стати перехід Генріха з протестантської віри в католицьку. Саме цією ціною він може увійти в Париж, що сам розкриє перед королем-католиком усі свої брами. Але для Генріха, що давно вже не вважає для себе принциповим — чи бути гугенотом, чи католиком («богові байдуже, якого віровизнання дотримуються люди», «ніякому богу це вже не може бути важливе»), — це розрив з юністю, близькими друзями, образа пам'яті тих, хто бився поряд із ним і загинув, свого роду зрада власного минулого. Людина і політик, вразлива людська душа і мудрість державного діяча вступають у двобій в одній особистості, позбавляють короля спокою і сну. Він на порозі остаточного рішення, воно невідворотне, але як неймовірно важко, як боляче зважитись на нього. За вплив на короля сперечаються прелати, друзі, кохана жінка. Кожне з них обстоює свій інтерес, і лише він один іде до остаточного рішення, тримаючись як провідної нитки думок не про своє щастя, славу й могутність, а про те, що треба чимало потрудитися, щоб роздати народові хліб рідної землі, що нелюдяність — найстрашніший з усіх пороків і що нема нічого вищого за розум. Саме тому Генріхів сподвижник де Прален каже королю: «Величносте, ви ж повсюди уславились добротою, ви державець нової людяності і того сумніву, що його філософи називають плідним». Парижани — католики, яким проповідники утовкмачували, що Генріх — антихрист, бо як же інакше міг би «єретик триматися проти всієї Ліги, проти іспанських полчищ, проти золота короля Філіппа й- папського прокляття», ці самі парижани поступово схиляються до думки, що Генріх незвичайний король, простий і приступний, людина, як усі. Хоч би які були впливи на Генріха, хоч би як він сам вагався, страждав, у глибині його душі давно вже визріло переконання, що його з догляду моральності, по-людському, може, й не зовсім бездоганний вчинок — зречення віри батьків, — допоможе утвердитися справедливості, праву. А для нього самого — не насильство, не жорстокість, не розрахунок, а саме справедливість веде до перемоги, «право — найдовершеніший вияв людяності». Цей період душевних вагань і роздумів завершується в романі блискуче написаною масовою сценою — переходом короля в нову віру 25 липня 1593 року. В цій сцені, як і в багатьох інших картинах народних виступів, битв, свят чи трагічних подій, Генріх Манн виявляє свій неабиякий хист художника-жанриста, баталіста. Барвисті, динамічні, з десятками написаних вправною рукою лаконічних, але виразних портретів картини нагадують масові сцени у засновника жанру історичного роману Вальтера Скотта і водночас позначені стильовою своєрідністю німецького письменника. Читачі весь час бачать усе, що відбувається в романі, начебто в подвійній перспективі. З одного боку, це певною мірою об'єктивна авторська оповідь, а з другого — це зображення з погляду головного персонажа твору, його особисте сприйняття барв, звуків, рухів навколишнього світу. І що цікаво — не тільки його. В деяких сценах роману переплітається багато голосів — це автор, король і самі учасники подій. Такі сцени набувають особливої об'ємності, місткості, створюється дивовижний оптичний ефект. Читач не замислюється над цим багатоголоссям, воно не заважає йому, а навпаки, сприймається як щось цілісне й напрочуд багате, різнобарвне, симфонічне. Інша важлива подія, з якої також починається дія другого тому, — це випадкова зустріч Генріха з найбільшим коханням його життя, чарівною красунею Габрієллю д'Естре. Історія цього кохання, як не дивно, є певною паралеллю до перипетій підкорення столиці. Кохану жінку Генріх теж завойовує завдяки надзвичайним якостям своєї особистості, а не бере її серце штурмом. Довгий час лише прекрасна зовнішня оболонка Габрієлі належить Генріху, а її душа — ні. А може, точніше буде сказати, що на початку цього жагучого кохання в Габрієлі немає ще душі, вона спить, немов цю душу приспали злі чаклуни. Не випадково один з радянських літературознавців порівнював постать Габрієлі з героїнею казки про зачаровану сплячу королівну. Письменник сам дає підстави для цих порівнянь. Побачивши вперше золотокосу красуню, король думає: «Іде, наче фея… наче королева». І далі — «він почував себе наче в казці». Казково прекрасною постає д'Естре перед Генріхом: «Вона саме опускала ногу на верхню сходинку. Погойдувалась розіпнута на обручах сукня з зеленого оксамиту. Згори лилось надвечірнє сонце, і в ньому сяяли золоті коси й мінились уплетені в них перли… І як зграбно погойдувалось, спускаючись зі сходинки на сходинку, її тіло! Кожен крок — справжнє диво рівноваги й розкутості, пружності й величі». В казках жертва темних чаклунів приречена ховати добру й прекрасну душу, гаряче серце під потворною оболонкою жаби чи іншої якоїсь гидкої тварини. В романі золотокоса, блакитноока Габріель з гнучким станом і напрочуд гарною ходою — це лише оболонка, бо серце її розбещене, не здатне на справжнє кохання, вона холодна, хтива, діє з розрахунку, зраджує безтямно закоханого в неї короля. А проте структура стародавньої казки повторюється, хоча й у свій спосіб. Гаряче, живе, самовіддане кохання пробуджує в Габріелі не відомі їй самій почуття і якості її душі. Вона починає співчувати Генріхові, навчається не лише захоплюватись його перемогами, а й поважати його, навчається любові й вірності. Казково-романтичне зображення Габрієлі існує поряд з об'єктивно-реалістичним і навіть іронічним. З іронією змальовано родину д'Естре — пані де Сурді у цупкій робі на обручах, з білим, наче обсипаним борошном, обличчям і жовто-зеленою пір'їною у рудому волоссі, схожу на племінницю, як карикатура на оригінал; лисого, низенького пана де Сурді; батька Габріелі — злодія, що легко впадав у гнів і багрянів на виду; нездарного пана де Шеверні та інших. Всі вони торгують чарівною Габріеллю, щоб одержати від короля високі титули, прибуткові посади, щедрі дарунки. І ця зграя дрібних людців існує в книжці поряд із закоханим рицарем Генріхом, який мов казковий герой мчить через ліси й доли, щоб на хвилину побачити свою обранку. Існує на основі контрасту. Романтичне, поетичне стає іще піднесенішим, коли його відтіняє нікчемне, мізерне, дріб'язкове. Слід зауважити, що, романтизуючи кохання Генріха, його вчинки, письменник ніколи не впадав в пишномовність або в сентиментальність, він дуже часто вдається до контрастів не тільки з метою зробити барви яскравішими, а й для того, щоб уникнути пафосу й патетики, щоб показати в героєві, в його житті звичайне, людське, одним словом, завжди залишається справжнім реалістом. Генріх Манн-реаліст не вірить у чаклунство, містику будь-якого гатунку — християнську чи поганську. Однак поряд з казковими мотивами в його творі існують мотиви, властиві легендам, і навіть елементи нерозгаданих таємниць, містичні. Пояснюється це тим, що митець відтворює добу, коли релігія та інші форми міфології відігравали чималу роль у свідомості людей, навіть таких мудрих і освічених, як Генріх IV та його друзі-гуманісти. Що вже казати про простих людей, про тисячі селян і городян, які вірили у пророцтва, таємні знаки на землі і на небі, у незбагненну силу чаклунів, відьом та інших наділених надприродними силами істот. Г. Манн талановито і тонко вводить у тканину роману цей пласт духовного життя людей кінця XVI — початку XVII сторіччя. Попереду — вже йшлося про те, що розповідь у романі побудована в особливий спосіб. Поряд з голосом автора ми чуємо голоси людей Єлизавета Англійська виступає в романі як союзниця Генріха. Письменник не лестить королеві, він підкреслює негарне в її обличчі й постаті, не раз згадує довгі, худі ноги і пронизливий погляд її схожих на пташині очей, «сіро-голубих і начебто без повік». Він показує Єлизавету в хвилини розпачу, коли старіюча жінка, знавіснівши від підозр і ревнощів, готує помсту своєму знахабнілому молодому фаворитові Ессексу. Але в її постаті для письменника головне те, що в дійсності було найсильнішою прикметою дочки Едуарда VIII і зробило її найуславленішою з англійських монархів, — поєднання в її особі могутньої волі і холодного розуму, завдяки якому Єлизавета не лише домоглася необмеженої влади, а й поклала край нескінченним політичним та релігійним чварам у самому королівстві, забезпечила Англії тривалі роки мирного існування, небувалого піднесення економічної могутності, культурного розвитку (згадаймо хоча б театр Шекспіра й інших драматургів, т. зв. «елизаветинців»). Генріх Манн не ідеалізує цієї розумної, хитрої і мстивої жінки, він створює індивідуалізований, суперечливий, як у житті, образ. Але в цілому він виступає усупереч традиції, що йде від його великого земляка Ф. Шіллера, який показав Єлизавету холодним чудовиськом, а все жіночне, привабливе, романтичне віддав її політичній суперниці Марії Стюарт. Якщо підійти об'єктивно до історичної ролі сучасниці Шекспіра, зваживши все, що вона зробила для своєї країни, то королева Єлизавета безперечно може стояти в тому ж ряді, що й Генріх IV або Петро І. Отож і художнє втілення цього образу в дилогії Г. Манна історично вірогідніше, ніж у Ф. Шіллера. В другому, як і в першому томі дилогії діють десятки персонажів, чиї прототипи існували в реальній дійсності, були активними учасниками подій, доклали праці до творення самої історії. Зображуючи їх, романіст відштовхувався від відомих йому наукових та архівних матеріалів, широко використовував збережені народною пам'яттю перекази, веселі та сумні історичні анекдоти (вони дуже пожвавлюють розповідь, допомагають у створенні соковитих жанрових сцен). Проте чимало важила й інтуїція письменника, що допомагала йому заповнити лакуни там, де не міг зарадити жоден документ, підказувала єдино правильний вибір психологічно переконливого рішення. Генріх Манн майстер скрупульозного портрета, він полюбляв акцентувати увагу на характерних рисах облич своїх персонажів або на своєрідності їхніх постатей. Такий портрет не завжди розгорнутий, часто на різних сторінках роману згадуються окремі риси й рисочки. Але, відібрані дуже точно, вони закарбовуються в пам'яті, і зрештою в уяві читача виникає цілісний, зримий образ. Романіст, як уже згадувалося вище, дуже цікавився іконографією відповідної історичної доби й був добре обізнаний з нею. Наділений здібностями до малювання, майбутній письменник певний час мріяв навіть присвятити себе образотворчому мистецтву. Манн став художником слова, але все життя цікавився історією мистецтв. В роботі над романом про Генріха IV знання живопису, зокрема портретного, стало йому дуже в пригоді. Коли ми читаємо рядки, які змальовують нам портрети Філіппа, Єлизавети, Марії Медічі, Габрієлі д'Естре, в нашій свідомості вони асоціюються з картинами видатних живописців доби Генріха IV, на яких зображені ці люди. Генріх Манн писав свої портрети, так би мовити, з натури, тільки за натуру в цьому випадку йому правили живописні чи графічні зображений. Скажімо, марнославну Марію Медічі увічнив пензель самого Рубенса. Написані ним на її замовлення портрети й велика серія алегоричних картин з її життя зберігаються у спеціальній галереї Лувру. Ці полотна, — згадаймо хоча б одне: «Заручини Марії Медічі», — дали письменникові багатющий матеріал для створення деяких сцен. Костюми доби, одяг придворних, воїнів, городян, архітектура, спосіб, у який прикрашали церкви й вулиці в урочисті дні, — все це можна знайти на картинах Рубенса, що зображують життя Марії Медічі, а також на картинах його французьких, іспанських та англійських сучасників. Філіппа II не раз малював великий Тіціан. Щоправда, він виконував портрети короля, коли той був ще зовсім молодий. А зовнішність Філіппа II, яким він постає із сторінок роману, зазнала з віком разючих змін. Але відомі також портрети 80-х, 90-х років XVI ст. Іспанських живописців — Алонсо Санчеса Коельйо і Хуана Пантохи де ла Крус. Останній портрет короля Філіппа, намальований за кілька місяців до його смерті, зберігається в палаці Ескуріал. Портрет цей «цінний і як твір живопису, і як історичний документ… Перед глядачем стоїть знесилений, одягнений у чорне старий чоловік, що вже ледве тримається на хворих подагричних ногах. Худе обличчя вирізняється своєю блідістю, кутики уст опущені, важкі повіки томлено прикривають безбарвні очі»[1]. Королева Єлизавета любила позувати художникам. Збереглися десятки її портретів від наймолодших років і аж до старості. Фаворитам вона дарувала медальйони із зображенням свого обличчя, які чудово малював придворний художник Ніколас Хіллард. Йому ж належать портрети всіх відомих воєначальників та політичних діячів єлизаветинської доби. В останні роки життя королеву малював Маркус Герертс Молодший, йому ж належить і вишуканий портрет Єлизаветиного фаворита — рудобородого красеня герцога Ессекса. Габріель д'Естре разом з її сестрою увічнив якийсь із художників майстерні Клуе, того самого Клуе, який намалював портрети всіх останніх королів з династії Валуа. Відомо, що саме до його спадщини Г. Манн звертався найохочіше, вірив йому як художнику-психологу. Можливо, саме ця картина підказала Г. Манну риси прекрасного обличчя коханої короля Анрі — високі дуги брів, маленькі вуста, пишне волосся — і її прозоро-мармурове тіло, про яке так часто згадується в романі. Доба, про яку йдеться в романі, — час піднесення мистецтва барокко. Цей мистецький напрям відбився не тільки в іконографічному матеріалі, який вивчав автор дилогії, а й у стильових моментах самого роману. В деяких описах, картинах подій, масових сценах, здається, аж шумує бароккова пишнота, ряснота, навіть надмірність деталей, подробиць, барв. Згадаймо наведені на початку передмови слова Томаса Манна про те, що його брат був «одним з найбільших поетів німецької мови». Саме в історичній дилогії Генріх Манн блискуче доводить свою мовну майстерність, демонструє багатство й поетичність мовних скарбів, якими він володів. Видатний стиліст, письменник рафіновано тонко відтворював стиль доби, про яку писав, вільно оперував різними стильовими засобами, вдавався до стилізації й робив це напрочуд вишукано. Коли в романах про сучасність ми натрапляємо в нього на імпресіоністичну, натуралістичну, близьку до експресіонізму манеру, то в романі про Генріха IV це передусім подібність до образотворчого мистецтва бароко, хоча в цілому роман написаний у міцній реалістичній стилістиці. Порівнюючи перший і другий том дилогії, навіть мимоволі доходиш висновку: кожен з них відрізняється своїм загальним колоритом. Якщо її перших розділах книги про літа зрілості французького короля ще відчутний той самий живий, енергійний настрій, який попри всі випробування і драми характерний для світовідчуття Генріха в роки його юності й молодості, то далі похмурі інтонації густішають. І це ніяк не ознака того, що з роками Генріх старішає, втрачай бадьорість і сили. Ні, він залишається такий же енергійний, по-молодому сповнений задумів і мрій, але щодалі чіткіше і ясніше розуміє, що за його життя ці мрії здійснитися не можуть. Всіх його зусиль не досить, щоб подолати опір доби. Він випередив свій час. Те, що він хотів збудувати на землі Франції, — суспільство миру, щастя і добробуту громадян, — можливе лише в майбутньому. Він відчуває свою перевагу над більшістю тих, хто його оточує, не раз йому була дана радість здійснити свою волю, перемогти в борні, і водночас на схилі віку він пізнає гіркоту нездійсненності задумів. Звідси й похмурість інтонацій, а інколи й нотки трагізму, що з'являються в другому романі. Більшість сучасників починають сумніватись у слушності ідей короля, відходять від нього, вважаючи його за дивака-ідеаліста на троні. Вбивство Генріха (завершення одного з численних замахів на його життя) — перемога насильства, сліпої люті над розумом і гуманізмом. Але це лише тимчасова перемога, яка на певний час може затримати історичний поступ, але не здатна повернути рух історії назад. Тому в філософському задумі роману таку велику роль відіграє останній короткий розділ, який називається «Звернення Генріха IV, короля Франції і Наварри, з хмари, що розступилася, відкривши його, а потім зступилася перед ним». Автор не хотів закінчувати свій великий твір трагічною нотою загибелі героя, який так і не завершив свого задуму. Крім того, «Зверненням» він наче перекидає міст з минулого в сучасність, різко й чітко прокреслюючи лінії, що їх зв'язують: «Я не маю чим докорити вам, рідні мої сучасники, що відстали від мене на три сторіччя. Одне а тих сторіч я побачив: воно було вже не моє. Я стояв вище за нього, хоч це й не перешкоджало мені вже й тоді бути уламком минулих часів. Може, й тепер я такий серед вас? Мабуть, ні: ви б визнали мене, я очолив би вас, і все б можна було почати спочатку. Можливо, цього разу я й не загинув би. Правда, я сказав, що не хочу воскресати. Але ж я й не вмирав. Я живу, так, живу, і то не в якомусь містичному розумінні. Мов життя триває у вашому. Не втрачайте ні крихти мужності серед жахливої колотнечі, в якій вам загрожує стільки могутніх ворогів. Гнобителі народу, ненависні мені, були і є; вони навіть не змінили свого обличчя, хіба що одіж. Я ненавидів короля Іспанії — ви його знаєте під іншим ім'ям… Я хочу нагадати: людству нема потреби зрікатися своїх мрій, бо мрії — це тільки що не пізнана дійсність. Щастя існує. Вдоволеність і достаток — ось-ось, тільки рукою сіпнути. А кинджалом цілого народу по вб'єш. Не бійтеся тих убивць, що їх підсилають до вас. Я марно жахався їх. А ви будьте розумніші. Я вичікував надто довго. Революції не приходять на замовлення, і тому їх треба доводити до кінця, хни навіть силою». Зрозуміло, що це не так слова літературного героя, як-самого Генріха Манна, що ними письменник-борець, письменник-антифашист ввертається до своїх сучасників, закликаючи їх до послідовної мужньої революційної боротьби. В період завершення дилогії Генріх Манн, за своїми переконаннями, за своєю напруженою політичною діяльністю, був близький до комуністів, бачив майбутнє людства в побудові демократичного, соціалістичного суспільства, в перемозі ідей демократії і братства народів. Саме ці переконання, до яких великий письменник ішов усе своє життя, надають завершенню дилогії її історичного оптимізму, гідно увінчують цю величезну творчу працю. Історична дилогія про юність і літа зрілості короля Генріха IV не старіє з часом. Її автор спромігся створити таку жанрову єдність, яку ми можемо по праву назвати найбільш характерним для XX сторіччя типом історичного роману, в якому об'єдналися наукове розуміння історії, знання її фактів і документів з чудовим летом художньої фантазії, вірність зображеному часу — з посланництвом, зверненим до сучасності і майбутнього. В цьому творі історія стала не об'єктом для яскравих ілюстрацій, оживлених картин, а скарбницею, з якої людство постійно має черпати досвід, повчання і приклад.  

Кіра ШАХОВА  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка