Ірен Роздобудько Одного разу… Передмова Нестерпна легкість буття Ірен Роздобудько



Сторінка1/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.81 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

Annotation


Одного разу ми народжуємося на світ. Починаємо шукати сенс життя. Робимо помилки. Розчаровуємося. Падаємо. Злітаємо. Віримо. Зневірюємося. Шукаємо вчителів – або самі стаємо вчителями. Любимо – або не знаходимо любові. Сперечаємось – або дозволяємо себе переконати. Робимо свій вибір – або пливемо за течією. Віримо, що добро перемагає зло, – або самі стаємо злом. Одного разу нам усім хочеться повірити в диво. Приміряти на себе бодай одну його пір’їнку. Можливо, ця книга – ота пір’їнка. Ірен РоздобудькоПередмоваНестерпна легкість буття Ірен РоздобудькоТворчість крізь призму душі та серця…Одного разу…Друга спробаПереформулюванняПро театр «Ромен», циган і два відра цеглиТабориПраво розмовляти з ШекспіромБлуза за п’ятнадцять мільйонівСон про зламаний ліфт у невідомому будинкуБуде, як будеУ м’ясорубціГрошіГлянецьХто такий шпрехшталмейстерЯ зніматимусь у кіно!Записи в «Трудовій книжці»Ода МаршрутціТеатр!Бібліотека з КитаюПо канату місячного світлаПро слизьку трубу й сурмуКнижки і школаЯк боротися з несправедливістюПро те, чого ніколи не станеться у твоєму житті. І як з цим боротисяГуд бай, Америко, о-о-у!Хто ховається в деталяхНеправильна книгаВсе буде…Р-р-романтика!Не тягнись за сірником!Краса мрії та логіка метиУспіх із запахом цибуліБез знижокКазка про Розум та КрасуЦінності й дорогоцінностіСамотність у мережахЦе ж – ФБ!«Я їхав їх мочити…»Бабуся казали…Прості людиМить, що стане вічністюДрузі й дорогиКамінна гостяЖінка, яка не любить…Сто відсотків правди«Як писати книжки»Книжкові заходиМій перший Форум, або Як я перемогла Пауло КоельйоЧорний квадратПіслямова-2006Післямова-2014

notes1

Ірен Роздобудько
Одного разу…


Передмова


Нестерпна легкість буття Ірен Роздобудько

Найближчі друзі називають її Роздобудею, а комп’ютер весь чаc виправляє її прізвище на РОЗДОБУДЬМО. Вона ненавидить снобістські бутики й може дозволити собі одягатися на якомусь дешевому базарчику на Троєщині (Київ) або в Куала-Лумпурі (Малайзія). Часом вона з’являється на літературних тусівках у дуже крислатому чорному капелюсі, купленому після страшенних вагань у Варшаві на вул. Маршалковській. Років десять тому Ірен Роздобудько, а йдеться саме про неї, влаштовувала всіх. Суворі літературні метри поблажливо усміхалися до неї, плескали по плечу й бурмотіли: «Так-так, я переглядав (переглядала) твій детективчик. Ну що ж, цілком пристойно. Не гірше, як у Марініної…» Але мила й абсолютно передбачувана початківка раптом почала нахабно виламуватися з цієї детективної ніші й писати нестримно, шалено й дуже багато! Вона майстерно закручувала сюжет і раптом серед любовно-детективних пригод читач натрапляв на дуже пронизливі, часом жорсткі та жорстокі речі. І написано це було з таким болем, щирістю й відвертістю, що хотілося захистити цю невідому жінку з дивовижним ім’ям і ще дивовижнішим прізвищем: ІРЕН РОЗДОБУДЬКО. Літературні метри спершу здивувалися, а потім обурилися. Їхні закиди нагадували вигуки добропорядних комах, адресовані сердешній Дюймовочці: «У неї навіть немає вусиків! У неї навіть є талія!!!» Але відсутність вусиків, необхідних кожній пристойній українській прозайці (Вона не пише про злягання на загидженому підвіконні обпльованого під’їзду! Вона не описує у конкретних подробицях геть усі органи партнерів і навіть не вживає такого любого кожній фемінізованій та гендернутій українській літераторці слова, як проміскуїтет!!!), – чомусь це не заважає ІР збирати повні зали читачів, які цитують напам’ять уривки з її романів і просять пояснити, що означає картина Клімта, яка висить у готельному номері її героїні. Вона дуже хвилюється на цих зустрічах із читачами й чесно намагається пояснити, чому почала писати, чому пише саме про це і саме так. Часом у неї зривається голос і тоді ті, хто зібрався, бояться, що вона, як тендітний метелик, може обпалити крильця й упасти в полум’я свічки. Я дуже не хочу аналізувати книжки Ірен – це все одно, що стерти блискучий різнобарвний пилок із крилець метелика, який після цього не зможе літати. Натомість, думаючи про Іренчині книжки, я згадую, що сказав один дуже гарний письменник, і мені здається, що він сказав це саме про неї: «Для того щоб стати письменником, треба мати наївність і безпосередність, а головне – особливий талант, надчутливість до всього, що відбувається навколо тебе». А ще треба сприймати життя оголеними нервами, і божевільно, щоденно працювати. І тоді поступово зітреться грань між реальним і вигаданим, тоді у сни почнуть приходити герої ще не написаних романів, тоді з’явиться нестерпна легкість буття. Та нестерпна легкість, якою просякнуті всі романи непередбачуваної письменниці, яка не боїться бути щирою і не вкладається в прокрустову люльку суч-укр-літпроцесу.  



Леся ВОРОНИНА, письменниця

Творчість крізь призму душі та серця…

Я хочу, щоб люди змінювалися всередині! Ірен РоздобудькоОднією з найяскравіших сторінок сучасної літератури є творчість Ірен Роздобудько: української письменниці й журналістки, майстрині сценарної фільмографії та переможниці багатьох літературних конкурсів. У її творчому доробку поетичні збірки: «Штрих на чорній цераті», «Ангели на дротах»; дитячі твори: «Пригоди на невідомому острові», «Свист крізь дірку в зубах», «Ірен Роздобудько про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур та Чарлі Чапліна», «Коли оживають ляльки»; художня проза: «Пастка для жар-птиці», «Ранковий прибиральник», «Шості двері», «Ґудзик», «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних для життя», «Зів’ялі квіти викидають», «Останній діамант міледі», «Амулет Паскаля», «Оленіум», «Ескорт у смерть», «Дві хвилини правди», «Все, що я хотіла сьогодні», «Гра в пацьорки», «Перейти темряву», «Мандрівки без сенсу і моралі», «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю», «Зроби це ніжно», «ЛСД. Ліцей слухняних дружин»… Цей чималий перелік художніх творів, безсумнівно, говорить про багатогранність таланту письменниці й засвідчує неабиякий її мистецький внесок до скарбниці сучасної української літератури. Ірен Роздобудько пише про людей і для людей, тому кожна книга авторки наскрізь пронизана життєвим сенсом та мораллю. Її твори – це своєрідний колаж, оригінальне поєднання цікавих тематичних ракурсів та різних жанрово-стильових характеристик, символічних образів та глибоких підтекстів.  



Наталія ГАЛУШКА, аспірантка кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

Одного разу…


 

Друга спроба


Ця книжка багато років тому починалася так: «…все набридло. Від усього – нудить. І так, що легше назвати те, від чого відчуваєш хоч якийсь кайф, ніж перераховувати всіляку гидоту. І навіть у втіхах неможливо визначити пріоритет. Спадає на думку ранній віршик Володимира Цибулька: Все хєрня, казали тато,


Тільки бджоли – вєщ!
Але якщо розібратися,
То й бджоли – хєрня…»

Це був час… наплічників, маршруток і потягів – років десять (ба, більше!) тому. Щасливого, майже «космічного», перебування наодинці з собою. І все дійсно здавалося несуттєвим. І бджоли також. Тепер я б розпочала цю книжку інакше. І, звісно ж, прибрала б із неї слово «хєрня». Адже одного разу, коли вона вже гуляла по читачах, одна поважна жінка звинуватила мене в надмірному вживанні ненормативної лексики. Але, як сказав герой одного комедійного фільму, коли тобі на ногу падає цеглина, ти навряд чи станеш підшуковувати слово для вигуку. Хоча чому б і ні? Я думаю, що можна було б подякувати Богу, що вона, ця цеглина, не впала на ногу якій-небудь бабці чи дитині. Краще – мені. І це теж із розряду того, що я називаю ПЕРЕФОРМУЛЮВАННЯМ. Тепер, після 2006-го року, коли ця книжка була написана, я хочу переформулювати і її. Тому що, перечитавши, подумала, що вона надто егоцентрична і подекуди – надто зухвала. Тому що зрозуміла: писати щось «про себе» набагато складніше, ніж затулятися «ліричним героєм», котрий може говорити, думати й діяти як заманеться, а така спроба означає межувати з самогубством… Тому що життя, як це не дивно, не зупинилося і пішло далі – і, можна навіть сказати, покотилося – у той бік і на той берег, про який я навіть гадки не мала. Тому що точно знаю: те «переформулювання» віджило свій термін у тому вигляді, у якому існувало. Життя написало свої додатки, внесло купу коректив – часом таких дивовижних, що я знову і знову впевнююсь (і намагаюсь запевнити в цьому інших!), що дива існують. Варто лише вірити в них. Але вірити – по-справжньому, а не заради тимчасового перебування в юності з її романтичними настроями. А вірити «по-справжньому» – неабиякий подвиг, як на мене. Це означає, що ти ні в чому не зрадив себе й лишаєшся таким, яким прийшов у світ. Тому я залишила тут деякі «щоденникові» пасажі, котрі аж ніяк не можна «впустити необробленими» до художнього твору. Лишаю їх ще й тому, що всі ми, тією чи іншою мірою, є свідками часу. Але кожний – свого. «Мій час» був таким, яким я зупиняла його на сторінках різних нотатників. Можливо, комусь він здасться дивним, а проте для деяких моїх ровесників він був саме таким… Кажуть, що люди мають змінюватися – з віком, з обставинами. Я в цьому зовсім не впевнена. Може змінюватись лише світ і час, а ти просто мусиш приймати ці зміни, залишаючись собою. У п’ятнадцяти-чи двадцятирічному віці, коли всі почуття були гострішими. І нема на що нарікати. Хоча часом дуже кортить. Але нічого не можна почати «з другої спроби». Нічого, крім… книжки. Скористаюся цієї нагодою.



Переформулювання

Так часом буває: все набридло. Від усього – нудить. Навіть у втіхах неможливо визначити пріоритет. Хіба що можна, як радять психологи, переформулювати проблему й усвідомити, що те, від чого нудить, і є задоволення. Так от, нині (впевнена, на десятій сторінці це минеться) мене нудить від усього. Від дзвінка будильника, заведеного на шосту ранку, що награє мелодію з «Пер Гюнта». Від необхідності одягатися. (Написавши це, я вже відчуваю неабиякий прогрес: люблю рано прокидатися і в напівсонному стані клацати електрочайником, щоб випити каву на балконі перед вікном саме о шостій годині ранку, коли вулиці порожні і ти бачиш кожне дерево – чорне на рожевому тлі сходу сонця.) Стояти на автобусній зупинці, заздалегідь знаючи, що на Московському мосту (так зветься міст через Дніпро, який я щоранку мушу здолати), як завжди, буде корок. Стояти в черзі за жетонами на метро «Петрівка». Стояти на 481 маршрутку на Контрактовій площі…  



Стояти, долати півторагодинну (а часом і двогодинну!) дорогу на роботу і навіть не уявляти, що це шосте за життя в столиці помешкання, яке вважаєш своїм і останнім, і маленька однокімнатна квартирка в кінці Троєщини – лише невелика зупинка на три роки. Зупинка перед тим, як сісти в інший потяг. Як дивно: ніколи не знаєш, що станеться з тобою після того, як щось у своєму житті ти визначиш, як останнє чи остаточне. Продовжую… Отже, стояти, мерзнути або помирати від спеки й думати: «Господи, як приємно рухатись!» А ще кілька років тому, до того, як прийняла рішення усамітнитись на цьому благословенному кінці світу, виходячи з хати, я несподівано побачила кожну травинку, вкриту памороззю! Тобто під моїми ногами виявилася не просто земля з якоюсь рослинністю, а… переплетіння кровоносних судин, як на картинах Івана Марчука, де кожна судина-травинка мала свій особливий відтінок і свою неповторну звивину. Відбувалося якесь незбагненне загострення зору, а коли під ногами шурхотіло листя, у голові лунала ціла симфонія. Отже, і загострення слуху. Так буває лише тоді, коли ти приймаєш правильне рішення або заново починаєш життя і нічого не боїшся. Тоді виникають цей зір і цей слух. А все, що дратує, переформульовується на краще або кумедне. …Сьогодні в маршрутці прямо переді мною сидів дядько, який усю дорогу колупався у вухах, а потім підносив пальці до очей і уважно розглядав те, що звідти викопав. Від цього, звісно, мене теж нудило, доки я подумала: а якщо цей дядько – представник якого-небудь втаємниченого клану, члени якого здатні вирощувати у себе у вухах діаманти? При чому, цей процес продукування не постійний, а як пологи. Тобто продукування діамантів може відбутися несподівано й у будь-якому місці. І саме зараз дядька «приперло» і «процес пішов». Отже, дядько розглядав плоди своєї праці, кондуктор дав мені «щасливий квиток» і наказав з’їсти його. Це був жарт, але він повторив його шість разів. Та ще й так наполегливо, що інші пасажири уважно спостерігали за мною всю дорогу: з’їм чи ні? А я собі їхала, дивилася у вікно і думала про те, що мені два тижні тому запропонували написати «мемуари»… Ця пропозиція заскочила мене зненацька. Але я все ж таки почала думати: а з чого б можна було розпочати таке писання? І зробила одне відкриття: якщо не знаєш, з чого почати розповідь, починай її зі словосполучення: «Одного разу…» – а далі піде само собою. Відверто кажучи, я ніколи ще не користувалася ним, адже завжди знала, що буде на початку, а що – в кінці. А все завдяки міфічним «маленьким друзям», моїм «зеленим чоловічкам», що як ідеї та герої живуть у голові та неодмінно хочуть проклюнутись на цей світ. Я не хочу прокльовуватись – я в ньому вже існую. І нарешті «одного разу» зрозуміла, що надійшов час щось у цьому існуванні систематизувати. Хоча б для себе. І спробувати зберегти при цьому левову частку іронії, а краще – самоіронії, інакше не варто і братися до діла. А розпочати так, ніби це продовження якогось речення. Ніби пишеш «між іншим», так, як би говорила на кухні, готуючи борщ або мої улюблені ліниві голубці. Так, ніби говорила до порожнечі сто років, а на сто перший – хтось таки увімкнув диктофона. Ну от могли б бути такі варіанти…

Про театр «Ромен», циган і два відра цегли

одного разу бабця Лєнки Ройтвер сказала: «А куди ти вступатимеш, коли закінчиш школу?» (Ми якраз стояли посеред Лєнчиної квартири, у якій ішов ремонт, а її бабця збирала у відра штукатурку й биту цеглу.) – До театру «Ромен»! – впевнено сказала я. – А хіба ти циганка? – здивувалася бабця. (Взагалі, вона була не дуже схожа на бабцю – маленька, але моторна, губи в неї завжди яскравіли помадою морквяного кольору!) Я не вміла брехати, але мені дуже кортіло бути циганкою, а головне – довести це Лєнці. – Так. У мене дідусь був циганом, – збрехала я і додала: – Я вмію трусити плечима! – От і молодець! – сказала бабця. – Тоді бери ці відра – допоможеш винести їх за будинок, до балки! Бачиш, скільки тут у нас роботи. Я взяла до рук два величезні «дорослі» відра, по вінця навантажені битою цеглою. Ох! Бабця і Лєнка йшли за мною до самої балки. Вони несли целофан. Відверто кажучи, якби їх не було поруч, я б вивалила ті відра десь ближче. Ми йшли, і бабця розпитувала мене про мої плани – чи знаю я циганську мову, чи вмію танцювати, і які іспити складають, щоб вступити до циганського театру. Мені було сім років, і я несла відра. Я думала, що маю доперти їх до самого пункту призначення. А ще мені здавалося, що в руках у бабці і в Лєнки – по рушниці. Щойно зупинюсь – розстріл. Бабця всю дорогу нахвалювала мене. А потім сталося диво. Щойно я поставила відра на землю, як обидві мої руки самі собою злетіли вгору! Так, ніби були підхоплені якимись невидимими янголами. Руки були легкі і зовсім невагомі! Вони ніяк не хотіли повертатися до свого звичного стану. Бабця і Лєнка із подивом дивилися на мене, а мої руки – літали! Якби в мене був більший хист до точних наук, я б зробила якесь відкриття, наче Архімед, який вскочив у ванну з водою і зробив висновок про те, що… От зі мною тоді трапилось щось подібне. Моя теорема звучала так: якщо ти несеш вагу, яка в чотири рази перевищує вагу твого тіла, скинувши її, ти можеш злетіти в повітря. Потім я багато разів проробляла цей експеримент, але, на жаль, не могла відірватися від землі – літали лише руки. Варто було б спробувати навантажити на себе якусь плиту – тоді б точно злетіла. Але, дякувати Богу, від цих експериментів мене відірвали нові, а потім – найновіші…



Табори


Літні піонерські табори – найбільший жах усього мого свідомого дитинства. Адже там довелося проводити майже всі літні канікули, починаючи з третього класу. Не знаю, кому це могло подобатись. Ці обов’язкові вранішні «лінійки», ходіння «строєм» і «по парах», галасливі ігри на свіжому повітрі, спортивні змагання і хорові співи. Ця жахлива «Зірниця», де за тобою женуться старші та зривають погони, що означає, що ти – вбитий. Компенсація за всі ці страждання була одна – кіно вечорами або танці. А ще – нічні пригоди, коли вожаті-наглядачі засинали чи пиячили десь поза межами табору, а юні піонери, накинувши білі простирадла, ходили лякати молодших або мазати їх, сонних, зубною пастою… Попри це, ті, хто в них не побував, тепер заздрісно слухають історії про те, як там жилося-булося юним «табірникам», кинутим напризволяще в дорослий світ. Адже світ таборів дійсно був дорослим, з усіма законами і боротьбою «на виживання». Щоправда, батьки про це не здогадувались… Звісно, про «Артек» не йдеться. А переглядаючи якісь оптимістичні фільми про це дитяче царство, куди потрапляють лише виховані та свідомі діти, я завжди думала, що нізащо не хочу туди! Принаймні в простих «робітничих» таборах ми не ходили в пілотках і «білому верху, чорному низі» увесь час і не так запекло марширували, і не жили в високих будинках, що гули, мов вулики. І не «віддавали салют» кожному зустрічному. Це були табори посеред лісу, поблизу сіл, куди можна було потайки вибратися під час денного сну крізь дірку в паркані, щоби купити цукерок (у молодших класах) чи… пляшку вина (у старших). Наймоторошніший жах з усіх жахів поставав перед тобою в перші ж пару годин перебування на «розподільчому стадіоні», куди галасливу юрму дітлахів різного віку і статі вивантажували з десятка автобусів. І ти сидиш на своїй допотопній валізі, підписаній твоїм прізвищем (щоби не загубилася серед інших). Жах полягав у тому, що ти міг не знайти собі пару. Адже найголовнішим, найважливішим і навіть життєво необхідним було саме це. Знайти пару! Будь-яку. Навіть завалящу. Якесь дівчисько в окулярах чи огрядне, у веснянках по всьому тілі. Одне слово – таку собі, непоказну, немодну. Тих, хто в коротких джинсових спідничках, струнких і довгокосих, тих, хто голосно сміється і з півоберта роздає стусани хлопцям, що так і в’ються довкола – таких розбирали одразу. Або навіть ще краще – такі одразу збивалися у великі веселі зграї, у яких все одно розбивалися на пари. «Дівчинко, будемо з тобою дружити?» – і ти вже захищений, не самотній, тобі є з ким стати спиною до спини, щоби оборонятися від інших. Я завжди «гальмувала» у виборі. І мене ніхто не обирав. Поки я прискіпливо роздивлялася довкола, інші, підкоряючись незбагненному «броунівському руху», вже стояли в парах і весело переповідали анекдоти. І одразу тримали «кругову оборону»: чужим до нас – зась! До речі, не знаю, як було у вас, але цей феномен я спостерігала впродовж усіх своїх «табірних» років. Ніби перед тобою щільно зімкнувся своїми сталевими обладунками ряд тевтонських лицарів, що їх обов’язково має бути в «парній кількості». А «непарного» – геть, адже він завжди може розколоти компанію. У відчаї я завжди хапалася за «завалящу» дівчинку, не розуміючи, що в її переляканих очах так само була «завалящою». Ми поєднувалися на ґрунті взаємної зневаги і жалю про те, що ані мені, ані їй не дісталася в подруги о-о-о-он та висока чорнявка, довкола якої вирує справжнє життя. Другим жахом перших годин перебування в таборі був розподіл по загонах. За роками народження. Жах полягав у тому, що тебе могли позбавити і цієї «завалящої» пари, якщо вона була старшою чи молодшою хоча б на рік. Доки дочекаєшся свого прізвища з вуст старшої вожатої – такої собі дорослої тітки в червоній пілотці зі свистком на шиї, – тримаєш пальці міцно стиснутими в кулак. Аж нігті впиваються в долоню: такий собі магічний знак того, що твоє внутрішнє напруження допоможе потрапити до царства небесного, а вожатій – зробити правильний вибір. Якщо ж його не буде – всю зміну «шестеритимеш» у семикласників. Чергуватимеш по палаті щоденно, митимеш підлогу, а ввечері всім чухатимеш спини чи будеш кукурікати до відбою, стоячи на одній нозі. Годі й казати про те, що всі твої посилки «з міста» від бабусі будуть з’їдатися не тобою. І охайно загорнуті пиріжки, і цукерки, і яблука… І ніхто цього не помічатиме, адже «старшаки» – хитрі: щойно помітять вожату, як гладять тебе по голові й беруть за руку, як повноправного члена товариства. – От молодці, – хвалить вожата, – молодших треба захищати! І йде собі на якусь «планьорку» чи «лєтучку». Відлітає у свій вожатський вирій. Навіть не обернеться. А ти вже згинаєшся під дружніми руками-ногами, котрі щедро роздають «копняки», «пєндєля» та «свічки». От і молишся на тому розподільчому стадіоні, щоби не потрапити до семикласників… …одного разу мені зовсім не поталанило: вільне місце виявилося лише в найстаршому загоні. У палаті було дванадцять ліжок. Найкрутіші з дівчат (зізнаюсь, що молодші називали їх зовсім нечемно – «кобилами») займали місця біля вікна або біля дверей. Найгіршими вважалися ліжка, що стояли посередині: всі ходять довкола тебе, а яка тумбочка тобі належить – права чи ліва – взагалі незрозуміло. Мені не належало ніякої. Адже надати тумбочку «малявці» вважалося зайвою розкішшю. Весь свій скарб – блокнот, ручку і два яблука – я сховала під подушку. І сіла, склавши руки на колінах, в очікуванні тортур і катувань. Але нічого такого не сталося! Навпаки. У мене одразу влилося стільки нових знань і словечок, що я почала занотовувати їх у блокнот, який, до речі, згодився мені потім як посібник у спілкуванні на багато років наперед. Я дізналася, що таке «шмурдяк» і як «крутити дінамо». Як треба відповідати, коли до тебе залицяється (або навпаки – ображає) хлопець. Дрібним почерком я занотовувала «табірну фєню», котра потім, у школі надавала всі можливі переваги перед однокласниками. «Відвали!» – записувала я дитячим почерком з правильним нахилом вправо, ставила тире і розшифровувала: «говориться тоді, коли до тебе хтось чіпляється з пропозицією, котра тобі не подобається». «Не жени байду!» – «у випадку, коли чуєш брехню», «Не сци!» – «заспокоєння від страху», «Стули пельку!» – «прохання замовкнути». Таких нотатників під кінець зміни у мене назбиралось аж три! Бабуся, яка надсилала мені їх, дуже раділа, адже я запевняла її, що пишу казки й оповідання. Життя з «кобилами» окрилило мене й виявилося цікавішим, ніж гратися в «піонербол» із ровесниками. Особливо після того, як мене – єдину з палати – «спіткало романтичне кохання». Мене дуже дивувало, що всі мої наставниці щовечора після відбою шепотілися лише про любов. Обговорювали хлопців, вожатих, рахували, хто та скільки разів на кого поглянув та хто кого і як саме притиснув на «мєдляку» («Мєдляк, – записала я собі в нотатник, – повільний танець на дискотеці»). Мене до цих шепотінь не приймали. Казали: «Помідор, затули вуха!» Ну, так, вони називали мене «помідором» за те, що мої щоки завжди були червоними. Друга прозивалка була взагалі ганебною… Зараз розповім. Справа в тому, що бабуся до табору пошила мені «модну сукню», крій якої побачила в якомусь прибалтійському журналі. Сукня була широка від самої горловини. Коли під неї потрапляв вітерець, вона роздувалася знизу, мов вітрила. До пори, до часу я вважала, що це – найкрасивіша сукня в світі. Але старшокласниці одразу охрестили мене «вагітний тарган». Отже, Помідор і Вагітний Тарган не мав права брати участі в нічних задушевних розмовах, а мусив затуляти вуха подушкою або вдавати глибокий дитячий сон. Попри це вуха мої (а також – нотатник з ручкою!) завжди були напоготові. Адже то були шалені любовні історії, багато з яких я потім побачила в фільмі про «Анжеліку, маркізу ангелів» (що, зізнаюсь, дуже мене розчарувало). Героєм зітхань і мрій майже всіх табірних дівчат був хлопець із паралельного загону на прізвисько Барс. Власне, він був героєм усіх дівочих палат – від малої до великої. Він ходив у модних штанах-кльош, підперезаних широким білим паском, і в блакитній сорочці, розстебнутій до пупа. І ні на кого не звертав уваги. Все в ньому говорило про те, що сюди, до цього жалюгідного «Орльонка» (так називався наш табір), він потрапив випадково і що він глибоко зневажає і навіть «чхає з високого дуба» (тобто, записала я в своєму нотатнику, «ставиться байдуже») на все це жалюгідне жаб’яче збіговисько, що горлає пісні під баян одноокого дядька Василя Степановича. Ну і потім – Барс… Ох… Барс – це щось таке хиже, самотнє, романтичне. Аж подих перехоплює. Барс – і тільки так! Ні Сашко, ні Дмитро, ні Валєра. Ніхто не знав, як його звати насправді. І від того подих перехоплювало ще більше. Барс – це той, хто живе на маківці засніженої гори і виходить на полювання вночі, коли всі піонери-«лєнінци» сплять глибоким дитячим сном. «Я б півжиття віддала, щоби Барс… – так починався шепіт у нашій палаті після відбою і тут же лунало суворе нагадування: – Помідор – вуха!!» Я робила вигляд, що затуляюсь подушкою, але думала так само: що віддала б півжиття… І уявіть собі, що… …одного разу… на танцях… під шалений космічний «мєдляк» у виконанні групи «Зодіак»… цей самий Барс… у джинсах із білим паском… у сорочці, крізь яку світився засмаглий живіт… Цей самий Барс, за увагу якого все дівоче населення табору «Орльонок» беззастережно віддавало «півжиття»… Цей нічний звір, що спустився з маківки засніженої Кіліманджаро… Ох… Одне слово, Барс підійшов до Вагітного Таргана з питанням, чи танцює той Тарган, чи так собі, «груши околачіваєт». Вагітний Тарган, перетворившись на перестиглого Помідора, повідомив захриплим голосом, що… І судомно подумки зашарудів сторінками списаного нотатника у пошуках підходящої для ситуації фрази або словечка. У палаючій голові виникло лише одне. І я промовила його так, як промовляла свої найромантичніші меседжі, лежачи на сіні чи шовкових простирадлах, сама Анжеліка-маркіза-ангелів. – Відвали… – сказала я.  

…Увесь вечір, котрий тривав так довго, що в мене заніміли руки від того, що плечі Барса були надто високо, ми протанцювали під здивованими поглядами старших подруг. А коли лунав запальний «Боні М», Барс казав: «Плювати!» – і ми залишалися виконувати «мєдляк». І мої наставниці – я це бачила! – непритомніли і шукали свої ж очі в себе на лобі та вручну встановлювали їх на призначене місце. Але факт не припиняв бути фактом: з усього табору Барс обрав Вагітного Таргана. Якщо бути відвертою, навтішавшись такою перемогою в очах старших колежанок, вже на третьому танці я добряче занудьгувала, крутила головою на всі боки, намагаючись відліпитися від його приставучого погляду. Після танців, до сурми, яка мала віщувати відбій, нам дозволялося пройтися до своїх хатинок-палат «врізнобій», тобто не шикуватися в стрій. Барс вів мене за руку до самих сходів. Його рука була тепла й волога, з неї дуже хотілося вирватися на волю… А за нами, мов спантеличене стадо, брели старшокласниці. Барс зупинився на порозі – і вони тихою принишклою зграєю пройшли повз нас, обдаючи мою «вагітну сукню» гарячим вітром подихів. – Погуляємо завтра? – смиренно запитав Барс. Якщо чесно, мені дуже кортіло вже «по-чесному» повторити єдине, що підходило до мого настрою: «Відвали!» Але я стримано кивнула і побігла до палати, міркуючи, що тепер зі мною буде. У темній палаті на мене вже чатували дівчата. І нарешті я взяла участь у нічних шепотіннях, як повноправний член товариства. Мені більше не казали «затули вуха», не називали помідором. Майже всю ніч до мене шанобливо зверталися: – А він тобі – що? – А ти ж йому? – А він? І я всоте переповідала, як він вів мене в танці, що говорив і як тримав за талію… І дівчата мрійливо зітхали. Їм більше не було за що віддавати півжиття. І пропонували «на завтра» зробити мені на голові справжню «бабетту» або «начос», позичити помаду і дати нафарбувати вії тушшю «Ленінград», у яку треба плювати, щоб вона стала рідкою і змішувати з пудрою, щоб вії вийшли довшими. Одне слово, суцільна маячня… …Потім всю зміну цей Барс труїв моє безхмарне дитяче життя своєю увагою. І сто разів на день чув цілковито безсоромне: «Відвали!» Я навіть благально додавала: «Будь ласка!», хоча такого звороту не було в нашому табірному «новоязі». І ховалася за майстернями, де мої ровесники з молодших загонів ганяли м’яча чи малювали чортиків на піску…


  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка