Інформації від державних органів, як звернення з інформаційними запитами про надання офіційної документованої інформації державних органів і інформації про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади, а також інформації



Скачати 72.32 Kb.
Дата конвертації28.05.2016
Розмір72.32 Kb.
Інформаційний запит – форма звернення за інформацією до органів державної влади.

Фігель Марія Василівна

юрист, експерт Центру політико-правових реформ, м .Київ
Найповніше в законодавстві України описано такий спосіб отримання інформації від державних органів, як звернення з інформаційними запитами про надання офіційної документованої інформації державних органів і інформації про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади, а також інформації, що стосується діяльності цих органів і їх посадових осіб.

Ч.1 статті 302 Цивільного кодексу України (як і ч.2 статті 34 Конституції України) під правом громадян на інформацію розуміє право фізичної особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Статтею 40 Конституції України гарантується право громадян направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатись до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Також, Цивільним кодексом надається можливість суб’єкту відносин у сфері інформації вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої таким правопорушенням (ч.2 ст.200 ЦК України).

Під інформаційним запитом щодо доступу до офіційних документів частина 1 статті 32 Закону України “Про інформацію” розуміє письмове звернення з вимогою надати можливість ознайомлення з офіційними документами. Офіційними документами згідно з частиною 2 статті 21 Закону України “Про інформацію” є законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого самоврядування.

Під запитом щодо надання письмової або усної інформації частина 3 статті 32 Закону розуміє звернення з вимогою надати письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб з окремих питань.

Як свідчить зарубіжна практика, серед базових питань в регулюванні порядку звернення громадян за запитами про надання інформації найбільш значними є наступні моменти.



По-перше, проблемним є питання термінів підготовки відповіді на запит, і порядок вирахування цих термінів. Частина 1 статті 33 Закону “Про інформацію” зазначає, що термін вивчення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати десяти календарних днів. Загалом, в законопроектах і чинному законодавстві термін підготовки відповіді диференціюється від одного тижня до одного місяця. У зарубіжній практиці терміни підготовки відповіді наближаються до нижчої межі. У виняткових випадках, коли тижневого терміну для підготовки не є достатньо, наприклад, це пов’язують зі значним обсягом інформації, що вимагається, то можна скористатись встановленим механізмом відстрочки в наданні інформації. Що стосується часу, з якого починається вираховування термінів підготовки відповіді, то доцільно його пов’язувати з датою отримання запиту у відповідному органі влади, що еквівалентно даті реєстрації вхідної кореспонденції. У випадку, коли орган влади не володіє інформацією, що запитується, передбачається не відмова в наданні інформації, а перенаправлення запиту в орган влади, який зобов’язаний такою інформацією володіти. При цьому термін підготовки відповіді у зв’язку з некоректно складеним запитом не продовжується, а починає вираховуватись з початку при отриманні запиту в іншому органі.

По-друге, важливим є питання про підстави відмови в наданні інформації за запитом. Вичерпний перелік підстав для відмови в задоволенні інформаційних запитів встановлено статтею 37 Закону України “Про інформацію”. Так, не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять у собі:

інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею;

конфіденціальну інформацію;

інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи;

інформацію, що стосується особистого життя громадян;

документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, листування між підрозділами та інше), якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю;

інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими або нормативними актами. Установа, до якої звернуто запит, може не надавати для ознайомлення документ, якщо він містить інформацію, яка не підлягає розголошенню на підставі нормативного акта іншої державної установи, а та державна установа, яка розглядає запит, не має права вирішувати питання щодо її розсекречення;

інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств.

Слід зазначити, що в даному випадку потрібно зважати на наступні вимоги щодо обмежень на ознайомлення з офіційними документами: а) винятки повинні бути зрозумілими; б) описуватись вузько; в) підлягати контролю на предмет наявності “шкоди” і впливу на “суспільні інтереси”.

По-третє, умови відшкодування громадянами вартості інформаційних послуг, що надаються органами виконавчої влади. Частини 9, 10 статті 35 Закону “Про інформацію” зазначають, що запитувачі мають право робити виписки з наданих їм для ознайомлення офіційних документів, фотографувати їх, записувати текст на магнітну плівку, тощо. Власник документів має право за відповідну плату виготовляти за бажанням запитувача копії запитуваних документів. Не підлягає оплаті робота щодо пошуку офіційних документів.

Інколи можна почути думки щодо доцільності закріпити в законодавстві про доступ визначений мінімум видів публічної інформації, яка надається безкоштовно. Цей мінімум може пов’язуватись з незначним обсягом потрібної інформації, або ж з тим, що інформація вже публікувалась в загальнодоступних джерелах, або, якщо громадянин подає запит, пов’язаний з перевіркою своїх персональних даних, або з тим, що пересилка інформації громадянину за його дозволу здійснюється в електронній формі. Загальноприйнятим є те, що в інших випадках громадянин зобов’язаний оплачувати лише витрати на копіювання відповідної інформації. Однак, в разі, якщо для задоволення запиту вимагається проведення аналітичної роботи, реферування і здійснення інших додаткових трудомістких робіт, можуть встановлюватись певні розцінки на підготовку відповідей на запит про інформацію. При цьому, важливо слідкувати за тим, щоб органи виконавчої влади не намагались виконувати свої прямі посадові обов’язки по підготовці аналітичних звітів чи проведення іншої роботи, безпосередньо не пов’язаної з задоволенням запитів, за рахунок засобів громадян, що звертаються з запитом.

Однак, в будь-якому разі кошти, які отримують публічні органи за надання доступу до інформації не повинні бути такими, щоб стримувати потенційних заявників. Це обумовлене тим, що за законами про свободу інформації їх основною метою є сприяння відкритому доступу до інформації. Встановлено, що довготермінове надання режиму відкритості завжди виправдовує необхідні в таких випадках витрати.

Але, не зважаючи на можливі переваги оплатності послуг щодо надання інформації, може виникнути ситуація, коли доступ до інформації стає обмежений для тих осіб, які не можуть собі це дозволити. Ця примітка також застосовується, коли інформація доступна лише завдяки новим технологіям, а більшість сімей все ще не має обладнання, необхідного для отримання інформації on-line1

Цікавим є питання форми, в якій запити подаються. За законодавством України це може бути письмова або усна форма. Однак, в законодавстві варто деталізувати цей перелік, а саме можна вказати, що запити про інформацію можуть бути адресовані органам виконавчої влади в наступній формі:

особистого усного звернення;

звернення по довідковому телефону відповідного органу влади;

письмового запиту, що надходить поштою чи шляхом особистої передачі;

текстових повідомлень, що передаються каналами зв’язку (електронна пошта, факс).

Окрім цього, слід зазначити, що частіше за все відповідь на запит надсилається у формі, в якій був адресований запит, якщо сам запит не визначає форми відповіді.

Останнім часом актуальності набуло питання про забезпечення можливості звернення громадян до органів державної влади через інформаційні технології. Така можливість в інших країнах забезпечується поданням інформаційного запиту громадянами до органів державної влади, органів місцевого самоврядування через Інтернет. Щоб ця система ефективно діяла, необхідно створити таке програмне забезпечення, яке б дозволяло прослідкувати рух звернення з моменту його надходження до моменту його виконання; визначення типу (переліку) звернень, які підпадають чи не підпадають під такі, що потребують чи не потребують розгляду і виконання (є чи не є юридично значимі). До того ж необхідно внести зміни до Законів України “Про інформацію”, “Про звернення громадян” у частині регламентації процедури звернення громадян через Інтернет (порядок подачі такого звернення, строки розгляду та ін.).

Отже, можна говорити про те, що на сьогодні законодавство в сфері доступу громадян до інформації органів державної влади потребує суттєвого оновлення, в тому числі в частині подання інформаційних запитів. Виправити ситуацію, що склалась можна внісши відповідні зміни до законодавства, зокрема, шляхом прийняття в новій редакції Закону України “Про інформацію”.

Використана література:

1. Конституція України: Прийнята на п‘ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.- Д.: “Видавництво Сталкер”, 2003.

2. Закон України “Про інформацію” від 02.10.1994 №3855-ХІІ.

3. Цивільний кодекс України: Офіц. видання. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003-664с.

4. Гонцяж Я., Гнидюк Н. Свобода інформації та виконавча гілка влади: Правові норми. Інституції. Процедури. – К., 2002.

5. Актуальные проблемы обеспечения доступа к информации // - М.: Институт проблем информационного права, 2004. – 456 с. – (Журналистика и право; Вып.35).




1 Гонцяж Я., Гнидюк Н. Свобода інформації та виконавча гілка влади: Правові норми. Інституції. Процедури. – Київ: Міленіум, 2002. – с.27.


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка